Принцип верховенства права є важливим дороговказом для розвитку сучасного національ­ного державотворення та правотворення в Україні. Свідомо уникаючи дискусій щодо сутності та змісту кате­горії «верховенство права», відзначимо справедливість твердження О. Скрипнюка про те, що принцип верховенства права, закріплений у ст. 8 Конституції України, передбачає визначення най­вищої юридичної сили права у су­спільстві та державі [1]. Тобто режим верховенства права передбачає ви­знання провідної ролі однойменного принципу для розбудови гармонійно­го громадянського суспільства та правової держави в Україні.

Годі заперечувати визначальний вплив верховенства права для всіх су­часних державно-правових систем світу. У цьому сенсі слід погодитися з відомим українським теоретиком пра­ва М. Козюброю, який стверджує, що ідеал верховенства права став нині чи не найпопулярнішим у всьому світі. До нього постійно звертаються полі­тичні діячі не лише Заходу, для якого верховенство права традиційно є од­нією з найвищих демократичних цін­ностей, а й Сходу (зокрема комуністич­ний Китай), Півдня та Півночі. Він дав­но став найважливішою складовою міжнародно-правових актів, особливо присвячених правам і свободам люди­ни та громадянина. Все частіше верхо­венство права як принцип фіксується в національних конституціях і зако­нах, ним активно оперують міжна­родні та національні суди [2].

Нині важко уявити державу, яка б заперечувала чи ігнорувала принцип верховенства права. Як пише Б. Тамананга, «…верховенство права посідає особливе місце — воно є виключним і легітимуючим політичним ідеалом сьогоднішнього суспільства, проте водночас згоди щодо його точного зна­чення немає» [3]. І останню тезу філо­софа слід враховувати, стверджуючи про «універсальність» і «всеосяж­ність» верховенства права. Адже цей термін залишається нині одним із найбільш багатозначних і суперечли­вих у юридичній науці, не зважаючи, на численні дослідження у цій сфері.

У цьому розумінні слід погодитися з академіком Ю. Шемшученком, який застерігає: «Істотною вадою у дослі­дженні верховенства права є відірва­ність цього поняття від реалій життя, надання йому значення самостійної й містифікованої ідеї. На цьому ґрунті виникає протиставлення концепцій «верховенства права» і «верховенства закону», гіпертрофується значення першої з них і звучать навіть рекомен­дації щодо відмови від вживання як у теорії, так і на практиці категорії «вер­ховенство закону» [4].

Очевидно, що протиставлення ка­тегорій «jus» і «lex» заслуговує на ува­гу як методологічний прийом, даючи змогу глибше розкрити їх сутність і зміст. Але у правовій доктрині, а та­кож у правотворчій і правозастосовній діяльності «jus» і «lex» є взаємодопов-нювальні. З одного боку, неправовий закон позбавлений легітимності, а з другого — право, не втілене у законі, є малоефективним регулятором суспіль­них відносин, здатним викликати правові колізії та навіть конфлікти, сторони яких одночасно не заперечу­ватимуть необхідність дотримання принципу верховенства права.

Але чи свідчать правова колізія чи правовий конфлікт про відсутність у суспільстві та державі режиму верхо­венства права? Очевидно, що ні. За обов´язкової умови, коли їх розв´язан­ня знаходиться у правовому полі. З ог­ляду на це, можна дійти висновку про сприятливість для дієвості принципу верховенства права існування розга­луженої та багатоаспектної системи права у складі як матеріального, так і процесуального права. Політико-правові процеси у 2005-2010 рр. в Україні переконливо підтверджують справед­ливість такого твердження насампе­ред для конституційного права [5]. Це дає змогу говорити, що утвердження процесуального конституційного пра­ва є однією з найважливіших гарантій дієвості верховенства права в Україні.

У попередніх дослідженнях нами бу­ло обґрунтовано визначення «багатоаспектна система конституційного права України» як юридична катего­рія, під якою слід розуміти історично сформовану й зумовлену об´єктивни­ми чинниками суспільного розвитку систему послідовних рівнів консти­туційного права (природного та пози­тивного, загальної та особливої части­ни, матеріального і процесуального, національного та міжнародного пра­ва), які, у свою чергу, складаються з інститутів і норм конституційного права і регулюють суспільні відноси­ни, які є предметом конституційного права України [6]. Разом із тим про­блема утвердження процесуального конституційного права України у його об´єктивному значенні зберігає свою актуальність для юридичної теорії та практики донині.

Очевидно, що феноменологію про­цесуального конституційного права не можна пізнати без розуміння його ви­токів. У зв´язку з цим, закономірними видаються апеляції сучасних право­знавців, які досліджують витоки того або іншого правового явища, до теорії та практики античного, особливо рим­ського права. Проте тут на нас чекати­ме розчарування. Попри розвиненість системи римського права, категорія «процес» (processus) ніколи не вжи­вається ні у правових актах цього періоду, ні у творах римських юристів. До XIX ст. вітчизняні та зарубіжні правознавці сприймали наявність про­цесуальних норм права в галузях пра­ва винятково як «обслуговуючий» нормативно-правовий матеріал. Почи­наючи з римського права і аж до XIX ст., процеси — цивільний, кримі­нальний і канонічний — розглядалися як доповнення до існуючого мате­ріального права, як похідні від нього та позбавлені права на самостійне існування.

У першій половині XIX ст., по мірі диференціації права, такі європейські правознавці, як Е. Бекінг, О. Вехтер, Г. Дернбург, Г. Пухта тощо, розвива­ючи положення німецьких право­знавців Е. Селігмена, А. Хенеля про «матеріальне (змістовне)» і «фор­мальне право», пов´язували криміна­льний і цивільний процес із діяль­ністю судів щодо забезпечення ма­теріальних норм відповідних галузей права. Однак можливість існування процесуальної складової в новонаро­дженому конституційному праві (кі­нець XVIII — початок XIX ст.) запере­чувалася.

Наприкінці XIX — початку XX ст. у юридичній науці формується нове уявлення про процесуальне право, яке правознавці почали пов´язувати з пра­воохоронною (зокрема правоустановчою) діяльністю судових органів. Ураховуючи те, що українські землі входили до складу Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії і перебували під впливом прусської доктрини державного права, що ґрун­тувалася на поєднанні державного й адміністративного права і не знала конституційної юстиції, то питання про конституційний процес у цей пе­ріод об´єктивно не могло бути предме­том наукових дискусій. Натомість започаткована у цей час концепція «судового права» виявилася перспек­тивною й розвинулась у наступному історичному етапі держави і права.

Зокрема, концепція судового права знайшла своє відображення й у док­трині радянського права. Прибічники цієї концепції намагалися обґрунтува­ти існування вторинної (похідної) га­лузі права, що об´єднує судоустрій, кримінальне і цивільне судочинство, які є самостійними галузями права. Перші дискусії з цієї проблеми припа­дають на 30-ті роки XX ст. і пов´язані з виходом праці М. Полянського «На­риси загальної теорії кримінального процесу». Проте дискусії щодо судо­вого процесу та процесуальних галу­зей радянського права не стосувалися радянського державного права.

У 60-70-х роках XX ст., після дру­гої всесоюзної дискусії щодо сутності системи радянського права та пер­спектив її розвитку, у колишньому СРСР набула поширення концепція «широкого» розуміння процесуально­го права, започаткована П. Недбай­лом і В. Горшеньовим [7]. її зміст по­лягав у розумінні під процесуальним правом усієї регламентованої правозастосовної діяльності уповноважених суб´єктів правовідносин.

Перспективи формування радянсь­кого державного (конституційного) процесуального права почали дослі­джуватися правознавцями лише після третьої дискусії щодо сутності та пер­спектив розвитку радянської системи права, що відбулася у 1982 р. [8]. Так, В. Основін, керуючись головним кри­терієм розмежування галузей права, спробував визначити предмет радян­ського державного процесуального права, запропонувавши розуміти під ним суспільні відносини, які мають регулюватися процесуальними норма­ми державного (конституційного) права. На думку правознавця, удоско­налення діяльності представницьких органів державної влади, реалізація функціонування інститутів безпосе­редньої демократії й охорона прав гро­мадян потребують упорядкування державою процедури їх діяльності, що робить проблему розвитку й оформ­лення державно-правового процесу надзвичайно актуальною і політично затребуваною.

Основними тенденціями розвитку радянського державного (конституцій­ного) процесуального права, на думку В. Основіна, мали стати: подальший розвиток державно-процесуальних від­носин; розширення кола суб´єктів цих відносин; удосконалення правової рег­ламентації державно-процесуальних відносин [9]. Проте прогнози В. Основіна щодо становлення і розвитку ра­дянського державного (конституційно­го) права так і не справдилися.

З проголошенням незалежності України почала формуватися якісно нова система національного консти­туційного права, з´явилися нові інсти­тути та норми конституційного права, тоді ряд існуючих за радянської доби втратив своє значення. Згодом у віт­чизняній конституційно-правовій на­уці набули актуальності й проблеми теорії та практики процесуального конституційного права.

Як відомо, В. Мелащенко, Ю. Тоди-ка й інші перші дослідники проблем системи конституційного права неза­лежної України та її складових еле­ментів констатували усталеність поді­лу норм конституційного права на ма­теріальні та процесуальні, а також ви­словлювали думки щодо утвердження в майбутньому їх спільноти, об´єдна­ної у процесуальне конституційне право України. Так, В. Мелащенко стверджував, що процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційного права України. У цьому їх функціональне призначення: обслуговувати цей ін­ститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо це характерно для та­ких інститутів, як виборче право, зако­нодавчий процес, правова охорона Конституції України. Однак В. Мелащенко вважав найраціональнішим ви­окремлення конституційного процесу в межах конституційного права Украї­ни [10]. Загалом час довів конструк­тивізм правової позиції вченого.

Ю. Тодика наприкінці XX ст. зазна­чав тенденцію щодо збільшення про­цедурно-процесуальних норм у кон­ституційному праві України, яка заслуговує на повну підтримку. Особ­ливо це стосувалося, на думку право­знавця, виборчого законодавства, законодавства про референдуми, Рег­ламенту Верховної Ради України [11]. Ця думка також отримала своє під­твердження в подальшому розвитку конституційного права та консти­туційного законодавства України.

Багато вчених схильні вести мову про існування в Україні процесуально­го конституційного права як само­стійної галузі національного права. Зокрема, С. Лисенков визначав проце­суальне конституційне право як галузь права України, представлену системою загальнообов´язкових правил поведін­ки (правових норм й інститутів), що регламентують суспільні відносини, пов´язані з процесом реалізації прав та обов´язків учасників відносин, вста­новлених нормами конституційного права України [12].

Заслуговує на увагу й позиція О. Совгирі, яка визначає предмет кон­ституційно-процесуального права як систему певних суспільних відносин (процес ухвалення та внесення змін до Конституції України; конституційно-процесуальні основи правового стано­вища особи; адміністративно-тери­торіальний процес; виборчий і референдний процеси; конституційні про­цедури здійснення державної влади та місцевого самоврядування; консти­туційно-судовий процес), які є вже сформованою, відносно самостійною сукупністю правовідносин [13]. У су­часній українській юридичній науці обґрунтовуються й інші, іноді доволі оригінальні та перспективні концепції процесуального конституційного пра­ва та його інститутів.

Позиція українських правознавців щодо процесуального конституційно­го права заслуговує на увагу, але по­требує суттєвого уточнення, оскільки традиційне ще з радянських часів «широке розуміння» цього виду юри­дичного процесу призводить не так до розмежування матеріального і проце­суального права, як до терміноло­гічної плутанини. На нашу думку, у юридичній науці не можна ототожню­вати категорії «процес» і «процедура». Як відомо, будь-який вид консти­туційного процесу є процедурою, тоб­то організаційними відносинами, але не будь-яка конституційна процедура має властивості юридичного процесу. Адже цілком очевидно, що процедура визначається як матеріальними нор­мами конституційного права, так і процесуальними. В іншому випадку, матеріальне конституційне право було б представлене винятково нормами-принципами і нормами-дефініціями.

Українські вчені-конституціоналісти вважають: матеріальне конститу­ційне право об´єднує конституційно-правові норми, що визначають зміст конституційного права, а процесуаль­не — це сукупність норм, які регламен­тують порядок реалізації матеріаль­них норм конституційного права, по­рядок реалізації прав та обов´язків суб´єктів конституційно-правових від­носин. Тобто матеріальні норми відпо­відають на запитання «що робити?», а процесуальні — «як робити?» [14]. На­приклад, норми, що визначають пра­вовий статус Конституційного Суду України і його повноваження, нале­жать до матеріальних, а норми, що визначають порядок здійснення кон­ституційного правосуддя в Україні — до процесуальних.

Водночас переважна більшість ос­новних інститутів конституційного права України об´єднують у своєму складі як матеріальні, так і процесу­альні норми конституційного права. Тобто на сьогодні у системі консти­туційного права України не існує інститутів, які б містили винятково матеріальні або винятково процесу­альні норми конституційного права України.

Визначаючи сутність і зміст кон­ституційного процесу як складової си­стеми національного конституційного права, слід зважати на такі принципові положення. По-перше, за своєю сут­ністю конституційний процес є видом юридичного процесу, тому за своїм по­ходженням і змістом тісно пов´язаний із судовим правом. Норми процесу­ального конституційного права регу­люють суспільні відносини, які здійс­нюються переважно у процесі консти­туційного судочинства, у зв´язку з ним, або у зв´язку з діяльністю, що пе­редує конституційному судочинству. З огляду на це правознавці часто схильні ототожнювати процесуальне конституційне право з конституцій­ним судочинством.

Натомість в окремих випадках порушення конституційного законо­давства можуть бути предметом адміністративного або кримінального судочинства. Так, Кодекс адміністра­тивного судочинства України містить окремі види проваджень щодо право­порушень у сфері реалізації виборчих й інших політичних прав громадян України (гл. 15), і нині окремі консти­туційні делікти розглядаються адміні­стративними судами України. Напри­клад, Вищий адміністративний суд України 20 лютого цього року зали­шив без розгляду позов кандидата на пост Президента України Ю. Тимошенко щодо визнання протиправними дій, бездіяльності та рішення ЦВК про встановлення офіційних результатів президентських виборів [15].

Разом із тим особливості розгляду та вирішення конституційних спорів і конфліктів на сучасному етапі поляга­ють у їх непоодинокому позасудовому, або ж «квазісудовому» порядку. Особ­ливості перебігу конституційного про­цесу в 2005-2010 рр. дають змогу стверджувати, що ряд гострих консти­туційних конфліктів був вирішений як із залученням Конституційного Су­ду України й адміністративних судів загальної юрисдикції, так і через здійснення вищими органами держав­ної влади, зокрема Верховною Радою України і Президентом України, своїх конституційних функцій і повнова­жень для вирішення відповідних конфліктів в арбітражному порядку. Зокрема, практика арбітражного попе­редження та врегулювання державно-правових конфліктів через застосу­вання інституту розпуску парламенту, інституту імпічменту вищим посадо­вим особам, інституту парламентської відповідальності уряду та інших ґрун­товно досліджувалася Ю. Барабашем [16].

Тобто за своєю сутністю конститу­ційний процес передбачає судове або квазісудове арбітражне врегулювання певного виду конституційних проце­дур на підставі норм процесуального конституційного права, об´єднаних у відповідні інститути, що становлять основу системи процесуального кон­ституційного права України.

По-друге, за своїм змістом процесу­альне конституційне право України регулює ті суспільні відносини, які передбачають можливість виникнення та потребу вирішення конституційно­го спору в судовому та квазісудовому порядку. Отже, предмет процесуаль­ного конституційного права України супроводжується спеціальним право­вим режимом регулювання відповід­них суспільних відносин. «Безконф­ліктний» порядок реалізації прав та обов´язків суб´єктами конституційно­го права, наприклад, порядок орга­нізації Верховної Ради України й інші конституційні процедури, які не пе­редбачають свого обов´язкового врегу­лювання за участю Конституційного Суду України, адміністративних судів чи суб´єктів квазісудового розгляду, належать до матеріального консти­туційного права.

Нині до предмета процесуального конституційного права України нале­жать суспільні відносини у сфері гуманітарного, виборчого і референдного, парламентського, муніципально­го процесів та конституційної юстиції. Водночас відповідні групи правовід­носин є тісно взаємопов´язаними з відповідними підгалузями матеріаль­ного конституційного права — гума­нітарним, виборчим і референдним, парламентським, муніципальним то­що. Це підтверджує сталий дихото­мічний зв´язок процесуального кон­ституційного права з матеріальним у складі багатоаспектної системи кон­ституційного права України.

По-третє, для суспільних відносин, урегульованих нормами й інститута­ми процесуального конституційного права України, властиве особливе ко­ло суб´єктів. Можна передбачити, що не всі суб´єкти конституційного права можуть бути учасниками консти­туційного процесу, а лише ті з них, які згідно з Конституцією та законами України наділені відповідною консти­туційною правосуб´єктністю. Насам­перед це — суб´єкти звернення до Кон­ституційного Суду України, адмі­ністративного суду, а також суб´єкти, наділені конституційною деліктоздатністю. Основними суб´єктами конституційного процесу, окрім Кон­ституційного Суду України, є: людина, Верховна Рада України, не менше ніж 45 народних депутатів України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України із прав людини, Верховна Ра­да Автономної Республіки Крим (п. 1 ст. 150 Конституції України), інші ор­гани державної влади й органи місце­вого самоврядування.

По-четверте, процесуальне консти­туційне право, будучи підсистемою багатоаспектної системи конституційно­го права України, має свою власну внутрішню побудову і складається із процесуальних норм й інститутів кон­ституційного права. Проте логічно бу­ло б передбачити й існування інших структурних елементів цієї підсистеми.

Систему інститутів процесуально­го конституційного права України, на нашу думку, визначає структура пред­мета його правового регулювання. На сьогодні в Україні об´єктивно окрес­лилися інститути гуманітарного, виборчого і референдного, парламент­ського, муніципального процесів та конституційної юстиції.

Інститут гуманітарного процесу України об´єднує у своєму складі нор­ми конституційного права, які вста­новлюють порядок судового та поза-судового оскарження рішень із питань громадянства України, а також визна­чають порядок реалізації та судового й позасудового захисту конституційних прав і свобод людини. На нашу думку, розвиток цього інституту консти­туційного права матиме позитивний вплив на гарантованість прав і свобод людини в Україні.

Інститут виборчого та референдного процесу встановлює процедуру орга­нізації та проведення виборів і рефе­рендумів в Україні, а також визначає підстави, суб´єктів, порядок і форми су­дового та позасудового оскарження дій чи бездіяльності учасників виборчого та референдного процесу в Україні.

Інститут парламентського процесу містить норми процесуального кон­ституційного права, які встановлюють порядок внесення Верховною Радою України змін до Конституції України, особливості законодавчого процесу та окремі парламентські процедури (фор­мування парламентської коаліції, ут­ворення та відставка Уряду, порушен­ня процедури імпічменту Президента України тощо), а також підстави, суб´єктів, порядок і форму їх оскар­ження в судовому та позасудовому по­рядку. Надалі можливим є виокрем­лення зі складу парламентського про­цесу інституту законодавчого процесу й інших.

В умовах потужного розвитку муні­ципального права України на сучасно­му етапі закономірним є й утверджен­ня інституту муніципального процесу. Його норми визначають порядок діяльності суб´єктів місцевого само­врядування, окремі муніципальні про­цедури та легітимні способи судового оскарження відповідної діяльності та процедур.

Зрештою, очевидною є і сформованість в Україні інституту консти­туційної юстиції, який через свої нор­ми визначає порядок та упорядковує процес конституційного судочинства в Україні. Натомість порядок форму­вання Конституційного Суду України, організаційно-правові форми його відносин з іншими органами держави є предметом регулювання норм та інститутів матеріального конститу­ційного права України.

Згодом можуть сформуватися й інші інститути процесуального кон­ституційного права України, або ж диференціюватися на дрібніші зазначені інститути. Адже системі інсти­тутів процесуального конституційно­го права властива динамічність їх розвитку.

По-п´яте, норми й інститути проце­суального конституційного права ма­ють певні форми свого позитивного унормування. Зокрема, вони об´єкти­вуються в системі джерел процесуаль­ного конституційного права України, а саме: у Конституції та законах Украї­ни, зокрема у новому Законі України «Про Регламент Верховної Ради України», прийнятому 10 лютого 2010 р., а також у Регламенті Кабінету Міністрів України, Регламенті Кон­ституційного Суду України, Регла­менті Центральної виборчої комісії й інших підзаконних нормативно-пра­вових актах.

Отже, процесуальне конституційне право — це структурний елемент, який у взаємодії з матеріальним консти­туційним правом утворює важливий рівень (зріз) багатоаспектної системи конституційного права України, об´єд­нує у своєму складі процесуальні нор­ми й інститути конституційного права, на основі яких між суб´єктами конституційного процесу виникають, змінюються та припиняються пра­вовідносини, що передбачають виник­нення конституційних спорів і їх обо­в´язкове судове та позасудове вирі­шення.

Очевидно, що утвердження проце­суального конституційного права в Україні дасть можливість не лише оптимізувати систему чинного кон­ституційного законодавства, а й відпо­вісти на запитання щодо шляхів і|способів реалізації принципу верхо­венства права в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності, упередить конституційні колізії та сприятиме конструктивному розв´я­занню конституційних конфліктів.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Скрипнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України : академ. вид. / О. В. Скрип-нюк. — X., 2009. — С. 18.

2. Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. / за заг. ред. M. В. Цвіка, О. В. Пе-тришина. — X., 2008. — Т. 1. — С. 148.

З Тамананга Б. Верховенство права : історія, політика, теорія / пер. з англ. А. Іщенка. — К, 2007.-С. 11.

4. Принцип верховенства права : проблеми теорії та практики : моногр. : у 2 кн. / за заг. реї Ю. С. Шемшученка ; редкол. Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — Кн. 1 : Верховенство права як принцип правової системи : проблеми теорії ; відп. ред. H. M. Оніщенко. — К., 2008. — С.Ц

5. Федоренко В. Л. Конституційний процес у контексті утвердження верховенства права / В. Л. Фе­доренко, О. В. Скрипнюк, М. П. Рачинська // Україна в 2005—2009 pp. : стратегічні оціни; суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку : моногр. / за заг. ред. Ю. Г. 1 на. — К., 2009. — С. 81-99.

6. Федоренко В. Л. Система конституційного права України : теоретико-методологічні аспекти: моногр. / В. Л. Федоренко. — К., 2009. — С. 501—502; Федоренко В. Л. Теоретичні основи систе-j ми конституційного права України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. — X., 2010. — С. 25 -26.

7. Горшенев В. М. Функции и содержание норм процессуального права по советскому законода­тельству / В. M. Горшенев // Проблемы правоведения. — Новосибирск, 1967. — С. 16-38.1 Юридическая процессуальная форма. Теория и практика / Н. В. Виртук, В. М. Горшенев, Т. Н. Добровольская, И. А. Иконицкая и др. ; под ред. В. М. Горшенева, П. Е. Недбайло. M., 1976. — С. 9.

8. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : академ. курс : підруч. : у 2 т. / за ред. В. Ф. По-горшка. — К., 2006. — Т. 1. — С. 239-250.

9. Основин В. С. Особенности конституционных норм / В. С. Основин // Советское государств! и право. — 1979. — № 4. — С. 9-15.

10. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України : курс лекцій / В. Ф. Мелащенко.-К., 1995. — С. 37, 39.

11. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины : отрасль права, наука, учебная дисциплина учеб. пособие / Ю. Н.» Тодыка. — X., 1998. — С. 154.

12.Лисенков С. Л. Основи конституційного процесуального права України : курс лекцій / С. Л. Ли-сенков. — К., 2005. — С. 9.

13.Совгиря О. В. Конституційно-процесуальне право України : навч. посіб. / О. В. Совгиря. — К., 2009. — С. 15-24.

14.Бисага Ю. М. Конституційно-процесуальне право : навч. посіб. / Ю. М. Бисага, В. В. Гомо-най, В. І. Чечерський. — Ужгород, 2006. — С. 9.

15.Позов Тимошенко ВАСУ залишив без розгляду // http://www.unian.ua/ukr/news/news-363845.html

16.Барабаш Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права : моногр. / Ю. Г. Барабаш. — X., 2008. — С. 172-217.