1. Основні тенденції розвитку національної системи освіти України у період незалежності

Прoголoшення Укрaїни незaлежнoю державoю пoстaвилo нoвi вимoги перед освiтoю. Рoзвитoк нaцioнальнoї системи oсвiти й вихoвaння мaв забезпечувaти вихiд нaшoї держaви на свiтoвий рiвень. Стрiмкi перетвoрюючi прoцеси, щo oхoпили всi сфери суспiльнoгo життя крaїни, не oминули i систему oсвiти, зoкрема зaсaди управлiння oсвiтнiми зaклaдaми. Рoзпoчaлася перебудoвa на пoлiтичнiй aренi.

Перебудoва системи oсвiти в Українi рoзпoчалася в складних пoлiтичних, екoнoмiчних, сoцiальних умoвах. Запoчаткoване рефoрмування вимагалo нoвoї oсвiтянськoї пoлiтики, за дoпoмoгoю якoї мoжна булo б привести oрганiзацiю i змiст oсвiти у вiдпoвiднiсть дo нoвих пoтреб суспiльства.

Союз Радянських Соціалістичних Республік залишив Україні у спадщину досить розвинуту систему освіти, яка могла конкурувати за якісними та кількісними показниками із зарубіжними країнами. Проте наша держава, здобувши незалежність, зустрілася віч-на-віч політичного та економічного характеру, які в свою чергу спровокували затримку розвитоку вітчизняної системи освіти і, як наслідок, зменшили потенціал розвитку національної освіти.

Основні нaпрями стaнoвлення і рoзвитку нaціoнaльнoї системи oсвіти  визнaчені Закoнoм України «Прo oсвіту», Держaвнoю націoнальнoю прoграмoю «Освіта» (Україна XXI стoліття), Нaціoнaльнoю прoгрaмoю рoзвитку oсвіти України в XXI стoлітті. В Закoні України «Прo oсвіту» визнaченo, щo oсвіта – це oснoва інтелектуальнoгo, культурнoгo, духoвногo, сoціальнoго й екoнoмічнoго рoзвитку суспільства і держави.

Багaтo прoблем, які пoвинні рoзв’язуватися в нашій державі, мають світoвий характер. У дoкументах ЮНЕСКO XXI стoліття oгoлoшене стoліттям oсвіти, і при цьoму йдеться прo кризу oсвіти в усьoму світі та неoбхідність рoзрoбки суттєвo новoї мoделі. Оснoвними напрямами рефoрмування oсвітніх систем у світі є:

– загальнопланетарний глобалізм, гуманізація і демократизація;

– культурознавча соціологізація та екологізація змісту навчання;

– міждисциплінарна інтеграція в технології освіти;

– орієнтація на  безперервність.

У Національній доктрині розвитку освіти у ХХІ ст. (2002р.)  встановлено, що основними напрямками розвитку освіти в Україні є: «створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності націо нальної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти» [14].

Важливим є положення Доктрини про те, що держава повинна забезпечувати виховання особистості з демократичним світоглядом, яка орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється, є конкурентоспроможною на ринку праці.

Я. Мельник вважає, що «зміни у сфері освіти нерозривно пов’язані з процесами, що відбуваються в соціально-політичному та економічному житті держави. Саме з цих позицій спробуємо виділити основні тенденції розвитку державної освітньої політики на сучасному етапі. До них належать демократизація, децентралізація, дитиноцентризм, технологізація освітнього процесу або практична спрямованість навчання» [33].

Демократизація освітнього простору передбачає:

– автономність навчальних закладів;

– ліквідацію монополії держави на освіту;

– перехід від педагогіки репресивної до педагогіки партнерства і співпраці;

– перехід до громадсько-державної освітньої системи;

– розширення прав педагогічних працівників.

Децентралізація освіти передбачає у свою чергу звуження управлінських функцій центру і розширення їх на місцях, а це, у свою чергу, сприяє розвитку творчої ініціативи місцевихорганів влади та оперативному розв’язанні регіональних проблем.

Варто також підкреслити, що сьогодні одним з основних напрямів реформування освітньої галузі, власне, і є децентралізація, тобто передача ряду функцій і повноважень від вищих органів управління до нижчих. Державні органи управління розробляють найбільш загальні стратегічні напрями, а обласні та районні органи спрямовують зусилля на вирішення конкретних, фінансових, кадрових,матеріальних, організаційних проблем.

Дитиноцентризм – максимальне наближення навчання і виховання кожної дитини до її сутності, здібностей та особливостей. Принцип дитиноцентризму полягає не в приділенні основної уваги  дитині як такій, абстрактній, узагальненій, а в тому, що на перший план ставиться конкретна дитина з її особистісними характеристиками. Це важливо на всіх етапах освітньої діяльності – від дошкільного виховання до університету.

Основним моментом дитиноцентризму є допомога дитині пізнати себе та розвинути свої таланти та здібності. Це означає, що вчитель не повинен бути «над учнем», жорстко регламентувати й однозначно визначати його розвиток і пізнання, а має стати «поруч з ним», допомагаючи кожній дитині сконструювати і реалізувати оптимальний шлях пізнання і розвитку на основі її індивідуальної сутності.

Т. Яровенко стверджує, що «основною світовою тенденцією є зміна концептуальних підходів щодо місця освіти у структурі національної економіки та переосмислення її ролі у забезпеченні економічного розвитку. Людина признається найвищою соціальною цінністю, що вимагає створення нового зразка її освіти. Освіта перестає бути видом невиробничого споживання, а стає «інвестицією в людський капітал», що приносить економічні (збільшення ВВП) та соціальні (зниження безробіття, бідності, злочинності, тощо) вигоди. Отже, в кінцевому рахунку зростання освітнього рівня стимулює економічне зростання, а розвиток освіти признаний основою суспільного прогресу» [91].

У сучасному світі відбувається зміна змісту освіти та підходів до навчального процесу (зокрема, впровадження інноваційних підходів до навчання). Освіта перестає трактуватися як досягнення певного рівня знань, а розглядається з позицій «неперервності протягом життя», що має на меті розвиток особистості, формування її духовності й культури, планетарного мислення. Замість традиційно-класичного підходу – рутинного засвоєння значних обсягів стандартизованої інформації, сучасна освіта застосовує компетентнісний підхід – заснований на оволодінні засобами безперервного самостійного набуття нових знань, який розвиває здібності та уміння адаптуватися до складних, швидкоплинних і непередбачених ситуацій.

Процеси модернізації освіти в Україні відбуваються досить повільно, зокрема, у Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття) наголошено на наявності проблем оновлення змісту освіти й впровадження інноваційних технологій навчального процесу [12].

В нашій державі освіта розглядається як сфера економічної діяльності, яка у своєму розвитку підпорядкована законам ринкових відносин. Це зумовлює наявність неухильно зростаючих попиту, пропозиції на ринку освітніх послуг та конкуренції навчальних закладів, що вимагає підвищення рівня їх конкурентоспроможності. Серед причин високих темпів зростання параметрів глобальної системи освіти фахівці називають збільшення кількості дорослих,  що отримують додаткову освіту [92].

Тенденції розвитку інформаційного суспільства, свідками якого ми є, закріплюють за освітою особливий статус, а форми та методи управління освітою потребують виваженої політики. У контексті нових соціокультурних вимог до освіти і вчителя, фахівці освітньої галузі, неодмінно, повинні володіти новітніми технологіями, серед яких провідне місце посідають інформаційно- комп’ютерні.

Освоєння новітніх технологій є шляхом до комп’ютерної грамотності, без якої молодій людині сьогодні важко знайти гідну роботу; засобом індивідуалізації та інтенсифікації навчальної діяльності, адже, комп’ютер у майбутньому може призвести до зміни її класно-урочної форми; шляхом до пізнання і ключем до знань з усього світу; шляхом до нової форми навчальної діяльності – дистанційного навчання, яке є важливим у сьогоденні, особливо з урахуванням необхідності навчання дорослих протягом життя [92].

Формування нової, удосконаленої системи освіти, яка повинна бути в першу чергу орієнтована на входження у світовий освітній простір, вимагає істотних змін у педагогічній теорії та практиці навчально-виховного процесу. Зокрема, важливим є перехід на технологічний рівень і всебічне розширення освітніх інновацій. Сучасний фахівець, для того, щоб бути конкурентноспроможним на ринку праці, змушений постійно розширювати та поглиблювати здобуті ним знання, підвищувати свою кваліфікацію, а інколи й змінювати напрямок освіти та займатися самоосвітою.

«Комерціалізація освіти» як світова тенденція, характеризується тим, що зменшується  частка осіб, які навчаються за рахунок бюджетних коштів, зростає кількість платних освітніх послуг, що є досить таки негативною тенденцією у час прориву технологій.

Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття) теж звертає увагу на  надмірну комерціалізацію освіти (особливо вищої), невідповідність рівня вартості освітніх послуг якості їх надання, а у ряді випадків, його необґрунтоване завищення [12].

Система освіти у світі характеризується структурною зміною на користь вищих рівнів. Це соціальне явище притаманне усім розвинутим країнам та породжує явище «масовізації вищої освіти». Частка осіб з вищою освітою значно перевищує частки інших освітніх рівнів. При цьому відчутні негативні наслідки такої тенденції: знецінення отримуваних кваліфікацій та падіння якості наданих освітніх послуг. В Україні «безперервне навчання» також є одним із пріоритетів загальнодержавної політики, що відповідає світовим тенденціям [12-14].

Тенденціями розвитку світової та освітньої сфери також є: збільшення термінів навчання й підготовки кваліфікованихфахівців; впровадження нових телекомунікаційних моделей освіти; розширення академічних свобод, підвищення транскордонної освітньої мобільності; розширення впливу громадської думки на прийняття управлінських рішень в освітній сфері, тощо.

Як бачимо, тенденції розвитку національної системи освіти в Україні змінювались відповідно до вимог часу. Процеси, які відбувалися в світі так чи інакше впливали на формування вітчизняної освіти. Зміни в суспільстві, нові вимоги спонукали до створення новий тенденці в становленні та розвитку освіти. Виявлені  тенденції надають уявлення про хід освітніх процесів у майбутньому та дозволяють розглядати перспективи сфери освіти, прогнозувати зміну показників.

Безумовно, беззаперечними ознаками розвитку людства, на сьогодні,є глобалізаційні та інтеграційні тенденції, які охопили всі сфери життя. Сьогодні

Україна стоїть на шляху впроваження власної політики та стратегії розвитку, які невід’ємно повязанні зі світовими тенденціями та визначають освіту як найбільш пріоритетну сферу життєдіяльності.

2. Особливості розвитку системи державного управлiння освiтою

Змiни, що вiдбулися в суспiльно-полiтичнiй структурi нашої країни, зумовили потребу нової освiтньої полiтики, спрямованої на побудову демократичної, правової держави та задоволення освiтнiх потреб громадян незалежної України. Стрiмкi змiни полiтичної, економiчної, соцiальної та культурної сфер людської дiяльностi поставили пiсля проголошення Україною незалежностi на порядок денний питання щодо змiни пiдходiв, методiв, стилiв виробничих вiдносин i поступового перетворення жорсткого субординацiйного управлiння сучасними органiзацiями на мобiльне, гнучке.

Розвиток державного управління освітою можна умовно поділити на декілька етапів. Кожен із них характеризується прийняттям відповідних нормативних актів.

І етап. Прийняття Закону України «Про освіту». Закон був прийнятий 23.05.1991 року та став основним нормативно-правовим документом у сферi регулювання освiти [4].

Закон «Про освіту» дiє i по цей день i мiстить низку норм, якi були досить таки прогресивними на час його прийняття та був розрахований на реалiзацiю в умовах радянської планової i жорстко централiзованої системи управлiння. Проте у першому варiантi закону були вiдсутнi суттєвi елементи, притаманнi будь-якiй працездатнiй системi управлiння. Зокрема, зовнiшнє оцiнювання поточного стану освiти за об’єктивною системою iндикаторiв, зворотнi зв’язки мiж рiзними її складовими тощо. Закон передбачає надмiрну централiзацiю управлiння освiтою, у ньому немає розмежування вiдповiдальностi органiв управлiння освiтою, немає чiткого визначення повноважень цих органiв тощо [4].

Основними принципами освiти в Українi вiдповiдно до норм дiючого поки Закону встановлено:

• доступнiсть для кожного громадянина усiх форм i типiв освiтнiх послуг, що надаються державою;
• рiвнiсть умов кожної людини для повної реалiзацiї її здiбностей, таланту, всебiчного розвитку;
• гуманiзм, демократизм, прiоритетнiсть загальнолюдських духовних цiнностей;
• органiчний зв’язок iз свiтовою та нацiональною iсторiєю, культурою, традицiями;
• незалежнiсть освiти вiд полiтичних партiй, громадських i релiгiйних органiзацiй (крiм навчальних закладiв, заснованих релiгiйними органiзацiями);
• науковий, а також свiтський характер освiти (крiм навчальних закладiв, заснованих релiгiйними органiзацiями);
• iнтеграцiя з наукою i виробництвом;
• взаємозв’язок з освiтою iнших країн;
• гнучкiсть i прогностичнiсть системи освiти;
• єднiсть i наступнiсть системи освiти;
• безперервнiсть i рiзноманiтнiсть освiти;
• поєднання державного управлiння i громадського самоврядування в освiтi [4, ст. 6].

Стаття 11 аналiзованого Закону України до органiв управлiння освiтою в Українi вiдносить:

• центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної полiтики у сферi освiти;
• центральний орган виконавчої влади, що реалiзує державну полiтику у сферi освiти;
• центральнi органи виконавчої влади, яким пiдпорядкованi навчальнi заклади;
• орган виконавчої влади Автономної Республiки Крим у сферi освiти;
• мiсцевi державнi адмiнiстрацiї i органи мiсцевого самоврядування, а також утворенi мiсцевими державними адмiнiстрацiями та органами мiсцевого самоврядування структурнi пiдроздiли з питань освiти (мiсцевi органи управлiння освiтою) [4, ст. 11].

Система освiти складається iз навчальних закладiв, наукових, науково-методичних i методичних установ, науково-виробничих пiдприємств, державних i мiсцевих органiв управлiння освiтою та самоврядування в галузi освiти [4, ст. 28].

Структура освiти в Українi має наступні складові: дошкільна освіта, загальна середня освіта, позашкільна, професійно-технічна освіта, вища освіта, післядипломна освіта, самоосвіта (рис. 2.1):

У березні 1996 була прийнята нова редакцiя цього Закону, але вона зберiгає значну частину його концептуальних недолiкiв. Крiм того, вона не повною мiрою вiдповiдає прийнятiй трохи пiзнiше Конституцiї України. Проаналiзуємо норми чинного Закону України «Про освiту».

Змiни до Закону України «Про освiту» вносилися протягом всiєї його дiї, зокрема, останнi вiдбулися 26 січня 2016 року. Статтею 3 поточного Закону України «Про освiту» встановлюється право громадян на освiту, яке забезпечується:

• розгалуженою мережею навчальних закладiв, заснованих на державнiй та iнших формах власностi, наукових установ, закладiв пiслядипломної освiти;
• вiдкритим характером навчальних закладiв, створенням умов для вибору профiлю навчання i виховання вiдповiдно до здiбностей, iнтересiв громадянина;
• рiзними формами навчання – очною, вечiрньою, заочною, екстернатом, а також педагогiчним патронажем [4, ст. 3].

ІІ етап. Прийняття Постанови Кабiнету Мiнiстрiв України Про Державну нацiональну програму «Освiта». Головною метою програми стало визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і  виховання   з метою досягнення високих  освітніх рівнів, забезпечення  можливостей постійного  духовного самовдосконалення  особистості,  формування інтелектуального  та  культурного  потенціалу як найвищої цінності нації [12].

Принципи реалізації Програми визначено:

– пріоритетність освіти – що передбачає випереджальний характер її розвитку,  переосмислення ставлення  суспільства  до  освіти,  до  знань  та інтелекту,  кардинально  нові  підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;

– демократизація освіти,  що  передбачає   децентралізацію   та регіоналізацію  управління  системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів  освітньої  політики  Української  держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності,  подолання монополії держави на  освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, у якій
особистість,   суспільство   й   держава   стануть   рівноправними суб’єктами,  утворення  системи  партнерства  учнів,  студентів  і педагогів;

–  гуманізація освіти, тобто утвердження  людини   як найвищої соціальної цінності, найповніше розкриття її здібностей та  задоволення  різноманітних   освітніх   потреб,   забезпечення пріоритетності  загальнолюдських  цінностей,  гармонії  стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи;

–   гуманітаризація освіти – формування   цілісної картини  світу,  духовності, культури  особистості  і  планетарного мислення;

– національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності
освіти  від  національного  грунту,  її  органічному  поєднанні  з національною  історією  і  народними  традиціями,  збереженні   та збагаченні культури українського народу,  визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку  і  гармонізації  національних відносин;

–   відкритість системи освіти,  що пов’язана з її орієнтованістю на   цілісний   неподільний   світ,   його   глобальні   проблеми, усвідомленням   пріоритетності   загальнолюдських   цінностей  над груповими і класовими, інтеграцією у світові освітні структури;

–   безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення  загальноосвітньої  та фахової підготовки,  досягнення цілісності і наступності у  навчанні  та  вихованні;  перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини;

–  нероздільність навчання   і   виховання,   що  полягає  в  їх
органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;

–  багатоукладність та   варіантність   освіти,   що  передбачає створення   можливостей   для   широкого   вибору   форм   освіти, навчально-виховних  закладів,  засобів  навчання і виховання,  які відповідали  б   освітнім   запитам   особистості;   запровадження варіантного    компоненту    змісту   освіти,   диференціацію   та індивідуалізацію  навчально-виховного  процесу,  створення  мережі недержавних навчально-виховних закладів [12].

Отож, нацiональна програма «Освiта» спрямована в першу чергу на розвиток освіти та забезпечення її безперервності та на відхід від авторитарної педагогіки, радикальну перебудову  управління  сферою  освіти  шляхом  її демократизації,  децентралізації,  створення  регіональних  систем управління навчально-виховними закладами.

ІІІ етап. Прийняття Конституції України, яка закріпила гарантоване право кожного на освіту. Ідея «Малої Конституцiї України», яка знайшла своє втiлення в проектi закону «Про державну владу i мiсцеве самоврядування в Українi», була наслідком ряду проблем, з яким зустрілася наша країна після проголошення незалежності. Спочатку вона була відхилена Верховною Радою України, у зв’язку з чим виникла певна колiзiя мiж Президентом України, виконавчою i законодавчою гiлками влади.

Iз метою розв’язання конфлiкту в червнi 1995 року було прийнято Конституцiйний договiр мiж Верховною Радою України та Президентом України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України». 11 березня 1996 року Конституцiйна комiсiя схвалила проект Конституцiї i передала його на розгляд Верховної Ради.

24 квiтня проект було прийнято за основу, а вже 5 травня 1996 року було створено Тимчасову спецiальну комiсiю з доопрацювання проекту Конституцiї, до якої увiйшли представники всiх депутатських фракцiй i груп.

У червнi комiсiя завершила свою роботу. Розпочалась копiтка робота з обговорення доопрацьованого проекту Конституцiї. Але полiтичнi суперечки заважали плiднiй роботi.

До 26 червня 1996 року Верховна Рада України не прийняла жодного роздiлу Конституцiї. Уважаючи неприпустимим затягування конституцiйного процесу, Президент України пiдписав указ, яким призначав на вересень 1996 року Всеукраїнський референдум iз питань затвердження нової Конституцiї. 27 червня Верховна Рада вiдновила роботу, змiнивши технологiю розгляду Конституцiї. Було створено робочi групи з найболючiших питань – власностi, символiки, органiзацiї влади тощо. Надвечiр було вiдновлене пленарне засiдання, яке тривало всю нiч.

I нарештi 28 червня 1996 року нову Конституцiю України було прийнято. Україна одержала Основний закон, без якого державнiсть є невизначеною. Конституцiя юридично закрiпила полiтичний та економiчний суверенiтет Української держави, її територiальну цiлiснiсть, основнi права i свободи українських громадян.

Вважаю за необхiдне тепер показати етапи прийняття основного Закону України (таблиця 2.1)

Таблиця 1. Етапи прийняття Конституцiї України

Дата	Дiї
Червень 1995 року	Конституцiйний договiр мiж Верховною Радою України та Президентом України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України
11 березня 1996 року	Проект Конституцiї
24 квiтня 1996 року	Прийняття проекту Конституцiї як основи її прийняття
5 травня 1996 року	Створення Тимчасової спецiальної комiсiї з доопрацювання проекту Конституцiї
Вересень 1996 року	Призначення Всеукраїнського референдуму iз питань затвердження нової Конституцiї
28 червня 1996 року	Прийняття нової конституцiї України

Конституцiя України 1996 року статтею 53 закрiпила гарантiю кожного громадянина України на освiту. Вiдповiдно до цiєї норми основного Закону «кожен має право на освiту. Повна загальна середня освiта є обов’язковою. Держава забезпечує доступнiсть i безоплатнiсть дошкiльної, повної загальної середньої, професiйно-технiчної, вищої освiти в державних i комунальних навчальних закладах; розвиток дошкiльної, повної загальної середньої, позашкiльної, професiйно-технiчної, вищої i пiслядипломної освiти, рiзних форм навчання; надання державних стипендiй та пiльг учням i студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освiту в державних i комунальних навчальних закладах на конкурснiй основi. Громадянам, якi належать до нацiональних меншин, вiдповiдно до закону гарантується право на навчання рiдною мовою чи на вивчення рiдної мови у державних i комунальних навчальних закладах або через нацiональнi культурнi товариства» [3, ст. 53].

ІV етап. Ратифікація Першого Протоколу Конвенцiї про захист прав людини i основоположних свобод. Стаття 2 протоколу закріплює право кожного на освіту: «Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при
виконанні будь-яких функцій,  узятих нею на себе в галузі освіти і навчання,  поважає  право  батьків  забезпечувати  таку  освіту  і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань» [1, ст. 2].

Важливість цього міжнародного документа в першу чергу полягає в тому, що держава, ратифікувавши його, показала, що право на освіту є одним із основних гарантованих прав в Україні.

V етап. Прийняття проекту нового Закону України «Про освіту». 6 жовтня 2016 року Верховна Рада України прийняла за основу проект Закону «Про освiту». Законопроектом пропонується регулювати суспiльнi вiдносини, що виникають у процесi реалiзацiї конституцiйного права людини на освiту, прав та обов’язкiв фiзичних i юридичних осiб, якi беруть участь у реалiзацiї цього права, а також визначити повноваження державних органiв та органiв мiсцевого самоврядування у сферi освiти. Проект Закону зареєстровано за № 3491-д.

Згiдно iз проектом, «Освiта є основою iнтелектуального, духовного, фiзичного i культурного розвитку особистостi, її успiшної соцiалiзацiї, економiчного добробуту, запорукою розвитку суспiльства, об’єднаного спiльними цiнностями i культурою.

Метою освiти є всебiчний розвиток людини як особистостi та найвищої цiнностi суспiльства, розвиток її талантiв, розумових, творчих i фiзичних здiбностей, формування цiнностей i необхiдних компетентностей для її успiшної самореалiзацiї, виховання вiдповiдальних громадян, здатних до свiдомого суспiльного вибору, пiдготовка квалiфiкованих фахiвцiв, збагачення на цiй основi iнтелектуального, економiчного, творчого, культурного потенцiалу народу, пiдвищення освiтнього рiвня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору» [16].

Проектом також передбачено:

• забезпечення права вибору в освiтi, зокрема права вибору закладу освiти, форми здобуття освiти тощо;
• забезпечення автономiї закладiв освiти i академiчних свобод для педагогiчних працiвникiв;
• удосконалення системи управлiння освiтою;
• визначення вимог до формування змiсту освiти;
• врегулювання питання економiчної дiяльностi закладiв освiти.

Проект вказаного закону мiстить норми про три форми здобуття освiти на територiї України, якi встановлюються у вiдповiдностi до сучасних тенденцiй у Європi та свiтi:

• формальну освiту;
• неформальну освiту;
• iнформальне навчання.

При цьому передбачено механiзми визнання результатiв неформальної освiти та iнформального навчання у системi формальної освiти. Це розширює можливостi громадян щодо здобуття освiти. Законопроектом вперше в Українi гарантується право вибору для здобувачiв освiти (батькiв дiтей), перш за все – середньої, що вiдповiдає вимогам Європейської конвенцiї про захист прав людини та основоположних свобод.

Передбаченi законом реформи мають полiпшити умови працi вчителя за рахунок зменшення бюрократичного контролю, розширення академiчних свобод i формування простору для творчої працi. Буде обмежено втручання державних органiв i органiв мiсцевого самоврядування в освiтнiй процес. Вчитель матиме свободу вибору форм проходження пiдвищення квалiфiкацiї. Також буде запроваджений механiзм добровiльної сертифiкацiї вчителiв. Пiсля її проходження педагоги отримуватимуть вiдповiдну надбавку до зарплатнi. Закон передбачає пiдвищення соцiального статусу i оплати працi вчителя. 3. Європейська структура системи освiти.

Проектом передбачається запровадження сучасної класифiкацiї формальної освiти, що вiдповiдає Мiжнароднiй стандартнiй класифiкацiї освiти, прийнятiй ЮНЕСКО у 2011 роцi (МСКО-11). Проектом також передбачено введення 12-рiчної повної загальної середньої освiти. Як ми знаємо, сьогоднi 11-рiчна школа на територiї Європи є лише в Українi, Росiї та Бiлорусi. Ця модель не вiдповiдає потребам сучасного суспiльства. З метою задоволення iнтересiв потреб дiтей та батькiв та дотримання норм Конституцiї України щодо обов’язковостi повної загальної середньої освiти, планується старша 3-рiчна профiльна школа з двома групами профiлiв: академiчнi i професiйнi. При цьому в систему профiльної старшої школи мають бути включенi заклади профтехосвiти, технiкуми та коледжi, якi готують молодшого спецiалiста. Академiчний профiль середньої освiти матиме за мету продовження здобуття освiти у ВНЗ. Запровадження 12-рiчноi середньої освiти дозволить скоротити на бiльшостi спецiальностей навчання за освiтнiм рiвнем бакалавра до 3-х рокiв.

Таким чином, загальна тривалiсть отримання середньої освiти у пiдсумку iз бакалавратом не змiниться i становитиме тi ж самi 15 рокiв. Професiйний профiль середньої освiти передбачає отримання першої професiї при закiнченнi школи i можливiсть для випускника вийти на ринок працi.

На змiну старiй парадигмi, коли за пострадянською традицiєю змiст освiти визначався Мiнiстерством, пропонується сучасна європейська модель:

• Уряд (Мiнiстерство) затверджує стандарти освiти на компетентнiснiй основi в термiнах результатiв навчання (що має знати, вмiти, розумiти випускник певного рiвня освiти);
• заклади освiти розробляють освiтнi програми, якi мають гарантувати виконання освiтнiх стандартiв;
• у випадках, коли документ про освiту має видаватися державою, освiтнi програми мають проходити акредитацiю;
• розробка навчальних планiв, програм навчальних курсiв вiдноситься до академiчної автономiї закладiв освiти. Для плавного переходу до нової системи в середнiй освiтi передбачено можливiсть розробки Урядом типових освiтнiх програм. Такий порядок дозволить уникнути перевантаження здобувачiв освiти навчальним матерiалом другорядного значення, дозволить активiзувати творчий потенцiал кращих педагогiв i педагогiчних колективiв i створить в системi основу для здорової конкуренцiї.

Взагалі, в українському суспiльствi останнiм часом зростає рiвень незадоволення освiтою. Зростає кiлькiсть громадян, якi прагнуть здобувати освiту для дiтей чи для себе за кордоном. Зростає кiлькiсть дiтей, яких забирають на домашнє навчання через незадоволення середньою школою. Ключова проблема системи освiти в Українi – невiдповiднiсть змiсту i форми свiти вимогам ХХI-го столiття.

Невiдповiднiсть законодавства новим полiтичним та соцiально-економiчним реалiям, а також хронiчне недофiнансування освiти значною мiрою зумовили її деградацiю протягом останнiх 25 рокiв. Одним з наслiдкiв стало поширення вiдiрваних вiд життя, але зручних для управлiнцiв формальних показникiв. Негативнi процеси особливо посилилися останнiм часом через накопичення критичної кiлькостi проблем, економiчну кризу, демографiчнi змiни, наростання суперечностей мiж освiтнiм законодавством i реформами, що вiдбуваються в iнших сферах (децентралiзацiя, дерегуляцiя, державне управлiння тощо), а також через глобалiзацiю ринку освiтнiх послуг i швидкий розвиток нових технологiй.

Погiршення якостi освiти все бiльше впливає на якiсть кадрового забезпечення державного управлiння, iнших сфер дiяльностi i галузей економiки. Україна поступово втрачає здатнiсть розробляти i використовувати сучаснi технiку i технологiї, що перетворює питання якостi освiти на стратегiчну проблему нацiональної безпеки. Саме тому надзвичайно актуальним є якнайшвидше прийняття такого нового Закону України «Про освiту», який би вiдповiдав потребам розвитку суспiльства, усував наявнi правовi колiзiї i надавав можливiсть зупинити негативнi процеси в українськiй освiтi.

В сучаснiй українськiй системi освiти немає незалежних iнституцiй оцiнювання якостi освiти. Той, хто має забезпечувати якiсть (управлiння освiти), сам себе i контролює. Законопроектом передбачається перехiд до сучасної європейської моделi системи забезпечення якостi освiти. Чим бiльше повноважень з управлiння освiтою передається на мiсця, тим бiльш централiзованим i незалежним має стати контроль за якiстю освiти. На базi Державної iнспекцiї навчальних закладiв має бути створено Агентство забезпечення якостi освiти, до повноважень якого вiдiйдуть питання акредитацiї (крiм вищої освiти). Регiональнi пiдроздiли Агентства забезпечуватимуть фахове iнспектування закладiв освiти. При цьому органи мiсцевого самоврядування мають бути позбавленi права проводити iнспектування закладiв освiти.

Для об’єктивного оцiнювання якостi освiти передбачено створення установ зовнiшнього незалежного оцiнювання результатiв навчання. Передбачено систему монiторингу якостi освiти.

Система освiти в Українi драматично вiдiрвана вiд ринку працi. Це збiльшує молодiжне безробiття i не сприяє конкурентоспроможностi держави. Україна – одна з небагатьох європейських держав, яка досi не приступила до створення нацiональної системи квалiфiкацiй, в т.ч. до реального формування нацiональної рамки квалiфiкацiй. У законопроект закладено норми, якi дозволять (до прийняття вiдповiдного окремого Закону) розпочати створення нацiональної системи квалiфiкацiй та наповнення Нацiональної i галузевих рамок квалiфiкацiй з метою створення надiйних зв’язкiв освiти i ринку працi. В Українi з’явиться Нацiональний центр професiйних квалiфiкацiй – вiн має створити стандарти професiй. I його вимоги мають бути врахованi в освiтнiх стандартах i програмах.

Норми закону мають на метi вiдiйти вiд радянської централiзованої системи управлiння освiтою. Законопроектом запроваджується поняття освiтньої послуги. Це має стати базою для змiни фiлософiї фiнансування освiти – вiд фiнансування закладу освiти до оплати послуг iз здобуття освiти особою. Передбачено рiвноправнiсть державних, комунальних i приватних закладiв освiти в доступi до бюджетного фiнансування. Передбачено важливу реформу статусу закладiв освiти. Державнi i комунальнi заклади освiти отримують право виходити iз статусу бюджетних установ i набувати статусу неприбуткової органiзацiї, що означає отримання фiнансової автономiї при збереженнi податкових пiльг бюджетної установи. Реалiзацiя законопроекту дозволить зробити використання бюджетних коштiв бiльш розумним. Запровадження 3-рiчної профiльної старшої школи у складi 12-рiчної повної загальної середньої освiти дозволяє вилучити з програм вищої освiти значну частину загальноосвiтнiх дисциплiни або дисциплiн професiйної пiдготовки(для тих, то здобув середню освiту за професiйним профiлем) i скоротити тривалiсть навчання на бакалаврських програмах до 3-х рокiв.

Це означає, що його прийняття не вимагатиме великих витрат. Зокрема, в 1 клас 12-рiчної оновленої школи дiти пiдуть в 2018 роцi, вiдповiдно в 12 клас – в 2029 роцi. Також поступово вiдбуватиметься зростання заробiтної плати освiтян. Водночас, Закон передбачає норми, якi не коштують додаткових грошей, але дадуть змогу суттєво оздоровити систему освiти (дебюрократизацiя, оновлення змiсту).

Закон «Про освiту» є базовим у законодавчому забезпеченнi освiти. Його прийняття розблокує оновлення спецiальних законiв (насамперед, «Про середню освiту» та «Про професiйну освiту»), та створення нових необхiдних («Про нацiональну систему квалiфiкацiй»). Затримки прийняття нової редакцiї базового Закону матимуть наслiдком несистемнiсть реформ у сферi освiти i зрештою – провал реформ.

Висновки

Отож, розбудова системи освiти, вихiд вiтчизняної науки, технiки i культури на свiтовий рiвень, нацiонального вiдродження, становлення державностi та демократизацiї суспiльства в Українi – ось, що стало головною метою України на початку її становлення як самостiйної держави.

Тенденції розвитку національної системи освіти в Україні змінювались відповідно до вимог часу. Процеси, які відбувалися в світі так чи інакше впливали на формування вітчизняної освіти.

В умовах швидких перетворень та концептуальних змін щодо значимості освіти приорітетними напрямками  розвитку системи освіти України  є: демократизація,  децентралізація, інформатизація,  інноваційність (в першу чергу технологічна), комерціалізація, «масовість вищої освіти» тощо.

Виявлені  тенденції надають уявлення про хід освітніх процесів у майбутньому та дозволяють розглядати перспективи сфери освіти, прогнозувати зміну показників. Все це вимагало негайного врегулювання з боку держави та приведення норм законодавства у сфері управління освітою у вiдповiднiсть до реалiй часу та умов iснування України. Загалом можна виділити основні фази розвитку управління національною освітою: 1991 -1996 роки (формування і становлення нової системи державного управління освітою), та період після прийняття Конституції України та нової редакції Закону України «Про освіту» (головне завдання – модернізація освіти:  оптимізація управлінських структур), впровадження компютерних технологій, акцент на етиці управлінця, зміна методів і форм контролю, створення систем моніторингу якості освітніх послуг, удосконалення процедури атестації, акредитації та ліцензування навчальних закладів, використання основ менеджменту. Зокрема, можна виділити чотири етапи розвитку та формування овіти в Україні.

Іх в свою чергу можна умовно поділити на етапи:

Першим етапом стало прийняття Закону України «Про освiту» вiд 23 травня 1991 року, який став основним нормативно-правовим документом у сферi овітнього регулювання.

Другим етапом можна назвати затвердження Постанови Кабiнету Мiнiстрiв України Про Державну нацiональну програму «Освiта» від 3 листопада 1993 року.

Як третій етап можна виділити прийняття 28 червня1996 року Конституцiї України, яка статтею 53 закрiпила гарантiю кожного громадянина України на освiту

Ратифікацію у 1997 році Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод та протоколів до неї можна визнати четвертим етапом розвитку системи освіти України.

Оскільки сьогоднi норми чинного законодавства України не повною мiрою вiдображають реалiї суспiльно-економiчного розвитку держави та науково-технiчного прогресу, а діючий Закон «Про освіту» «вiдстає вiд життя» 6 жовтня 2016 року Верховна Рада України прийняла проект нового Закону України «Про освiту», що можна назвати п’ятим  етапом розвитку освіти. Даний законопроект пропонує запровадити в школi 12-рiчне навчання (початкова освiта 4 роки, базова середня освiта – 5 рокiв, профiльна середнья освiта термiном 3 роки), пiдвищити мiнiмальну зарплату вчителям. Їм також передбачають щомiсячнi надбавки за вислугу років та доплати за сертифікацію.

Нововведення мають запрацювати, починаючи iз 1 вересня 2018 року для початкової та профiльної середньої освiти, а iз 2020-го – для базової середньої освiти. За шкiльну парту дiти сiдатимуть у 6 або 7 рокiв. Профiльна середня освiта (старшi класи) може бути двох напрямкiв – загальноосвiтньою i професiйною. Загальноосвiтня передбачає поглиблене вивчення деяких предметiв з урахуванням потреб i здiбностей учня. Професiйна освiта – велику орiєнтованiсть учня на потреби ринку працi з урахуванням його здiбностей. У головному освiтньому документi також прописане впровадження iнклюзивної освiти.

Отож, як бачимо за результатами проведеного дослiдження у другому роздiлi роботи, розвиток нацiональної системи державного управлiння освiтою пройшов складний шлях – вiд отримання Україною незалежностi, прийняття Конституцiї – i до сучасного, нового проекту Закону України «Про освiту», яким влада обiцяє покращити становище усiх учасникiв навчального процесу.