Вступ

У сучасному динамічному середовищі вирішальною для підприємства є здатність передбачати інноваційні можливості, базою для яких є інтелектуальна власність. Актуальність дослідження пов’язана з необхідністю удосконалення економічного механізму управління інтелектуальною власністю промислових підприємств для підвищення їхньої конкурентоспроможності.

Визначити термін «бізнес» ми можемо як процес, що перетворює знання в матеріальні цінності. З цього боку, зазначимо, що інтелектуальна власність (далі ІВ) являє собою найбільш комерційно значущою частиною знань, яка безпосередньо може приносити прибуток, будь-то саме створення ІВ, її продаж чи купівля.

Одне з важливих умов конкурентоздатності та економічної безпеки підприємства — є ефективне управління ІВ.

Управління інтелектуальною власністю, або як його ще називають IP- менеджмент (intellectual property), є досить новим предметом у вітчизняній науці та практиці з питаннями, що залишилися недостатньо вивченими. Отже є зрозумілим активний інтерес до них з боку наукового товариства як іноземного так і вітчизняного. Вивченням ключових проблем управління інтелектуальною власністю займалися такі українські вчені — Кузнєцов Ю.М., Вачевський М. В., Борко Ю.Л., Цибульов П.М, Перерва П. Г., зарубіжні вчені — Зінов В.Г., Шатраков А.Ю., Г.В. Сміт, С. ДЖ. Френк та інші.

1. Сутність та різні підходи до розкриття поняття управління інтелектуальною власністю на підприємстві

Управління УІВ — це система стратегічних дій пов’язаних з об’єктами ІВ та цілеспрямована на ефективний інноваційний розвиток підприємства. Інакше кажучи це процес, що включає такі 4 основні складові:

1. Розвиток ІВ, що включає планування та реалізацію, сприятливе середовище та мотивацію працівників;
2. аналіз ринку, який складається з можливостей, конкурентів та порушників (наприклад патентних прав);
3. захист прав ІВ, охоплюючий правовий захист, комерційні таємниці та дисциплінарні стягнення;
4. обмін ІВ, що включає купівлю, продаж, трансфер технологій та спільні НДДКР. [4]

Розвиток ІВ включає в себе планування, організацію та реалізацію ІВ. Суть цього елементу полягає в організації таких умов на підприємстві, що будуть сприяти інтелектуальній творчості та впровадженню нових науково технічних розробок, їх облік та використання у виробництві.

Аналіз ринку передбачає виявлення можливостей та рівня інтелектуального ресурсозабеспечення своїх конкурентів, постійний моніторинг свого ринку з ціллю виявлення порушників.

Захист прав ІВ передбачає отримання певних охоронних документів на об’єкти ІВ та певні дії відносно правопорушників.

Обмін ІВ являє собою повний комплекс дій, пов’язаних з розпорядженням ІВ (а саме купівля, продаж, внесення в статутний капітал, договори комерційної концесії, ліцензійні договори і т.п.).

Але, перш за все, потрібно визначити головні напрямки діяльності підприємства стосовно створення (придбання) та правової охорони ІВ з урахуванням існуючого національного, зарубіжного законодавства та міжнародних договорів.

При цьому головними завданнями управління ІВ мають бути:

• Систематизація та аналіз використання об’єктів IB (ОІВ);
• виявлення надлишкових та необхідних ОІВ;
• визначення домінуючого ОІВ;
• здійснення правової охорони ІВ та її комерціалізація;
• припинення порушень виняткових прав
• визначення форм та методів правової охорони ОІВ. [5]

Також слід враховувати такі головні фактори системи УІВ:

• маркетингова стратегія;
• об’єми виробництва;
• ємність ринків збуту існуючого і потенціального;
• наявність чи відсутність конкурентів
• галузь діяльності. [5]

При визначенні стратегії управління ІВ слід ідентифікувати наявні об’єкти ІВ і їх правовий статус, проаналізувати, як використовуються нематеріальні активи (НМА) і визначити їхні додаткові можливості. Для цього потрібно зробити облік ОІВ. Облік може проводитися на основі внутрішнього або зовнішнього аудиту. Методи і підходи останнього можуть бути покладені в основу побудови системи внутрішнього обліку об’єктів ІВ. При аудиті цих обьєктів:

1)       визначається номенклатура (перелік) результатів інтелектуальної діяльності, захист прав, що є актуальними для підприємства;

2)       проводиться аналіз нормативного забезпечення регулювання трудових відносин в частині захисту прав роботодавця у сфері ІВ;

3)       аналізуються правовстановлюючі документи і договірна база з передачі та придбання відповідних прав у частині їх захисту на об’єкти ІВ;

4)       класифікуються і описуються юридичні ризики та розроблюються рекомендації з їх усунення чи мінімізації;

5)       проводиться оцінка ОІВ. [6, 25]

Часто основним інструментом обліку об’єктів ІВ виступає реєстр интеллектуальной власності підприємства, в якому кожен вагомий для бізнеснеса об’єкт характеризується визначною кількістю ознак (звичайно ця кількість сягає 12-15). Згідно з цими ознаками наводяться організаційні, фінансові та юридичні відомості. У реєстрі можуть вказуватися і відомості про об’єкти, які використовуються або зареєстровані третіми особами (конкурентами), інформація про найбільш ймовірні ризики в сфері ІВ та оцінка останніх, черговість і витрати на зниження цих ризиків. Дані реєстру співвідносяться з інформацією бухгалтерського обліку НМА. [6, 25]

Для того, щоб визначити шляхи, за допомогою яких можна підвищити прибуток підприємства, потрібно правильно оцінити ІВ. Оцінка ІВ являє собою досить складний процес, пов’язаний з необхідністю всебічного аналізу безлічі факторів, що впливають на кінцевий результат. Складність оцінки ІВ пов’язана з проблемою правильного вибору виду оцінюваної вартості та методу її оцінки стосовно до конкретної ситуації, а також з труднощами збору достовірної інформації, як про аналогічні угоди, так і про конкретного партнера по угоді, майбутньому дохід від придбання ІВ і інших факторах, що впливають на оцінку вартості. Здебільшого вона проводиться за допомогою зовнішніх кваліфікованих консультантів на основі витратного, прибуткового чи порівняльного методів. [6, 26]

Результати аудиту та обліку повинні бути орієнтовані на потреби і цілі підприємства і, охоплюючи трудові, громадські та адміністративні правовідносини, розкривати статус і ризики найбільш вагомих для бізнесу ОІВ. Дані обліку ІВ токож використовуються при здійсненні заходів щодо її захисту. Це традиційна юридична сфера діяльності, що спирається на чинне законодавство і юридичну практику. Для різних галузей права ІВ існують традиційні способи захисту.

Отримана таким чином інформація стає основою для приняйняття управлінських рішень і стратегічного планування, для оптимізації ефективності діяльності підприємства.

2. Мета управління об’єктами інтелектуальної власності та практика його застосування

Управління об’єктами ІВ можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на ефективну комерціалізацію об’єктів інтелектуальної власності в складі нематеріальних активів підприємства з метою підвищення його ринкової капіталізації, рентабельності і конкурентоздатності.

Мета управління об’єктами ІВ — збільшення їх ринкової вартості, а також підвищення прибутковості їх використання у господарській діяльності і перетворення у головну конкурентну перевагу підприємства. Серед завдань управління виділяють: — реєстрація і захист прав на об’єкти ІВ; — облік і амортизація об’єктів ІВ; — контролінг витрат на комерціалізацію об’єктів ІВ та її фінансових результатів; — управління ризиками, зумовленими використанням об’єктів ІВ; — підтримка ліквідності об’єктів ІВ в складі активів підприємства; — прискорення оборотності нематеріальних активів; — підтримка безперервного господарського обороту об’єктів ІВ протягом усього життєвого циклу.

В практиці управління застосовуються кілька підходів до управління ресурсами підприємства:

1. Традиційний функціональний підхід передбачає аналіз потреб підприємства з позицій сукупності функцій, які треба реалізувати для їх задоволення. Після ідентифікації функцій визначається декілька альтернативних об’єктів для їх виконання. В результаті аналізу обирається об’єкт, що забезпечує мінімізацію сукупних витрат в розрахунку на одиницю його фінансового результату. Управління здійснюється за наступною логічною послідовністю: потреби — функції — показники результативності використання об’єкту — модифікація структури системи управління — реалізація управлінських рішень. Зазначений підхід передбачає абстрагування від особливостей різних об’єктів управління і ґрунтується на диференціації бізнес-процесів підприємства за їх функціями (логістика, виробництво, збут тощо). Недоліком підходу є неврахування проблеми узгодження різних функцій в рамках підприємства, як цілісного господарського комплексу.
2. Процесний підхід передбачає комплексний аналіз взаємопов’язаних функцій і їх поєднання в рамках бізнес-процесів. В межах зазначеного підходу процес розглядається як сукупність взаємопов’язаних видів діяльності, що у відповідністю з певною технологією трансформує входи процесу на виходи, що мають цінність для споживача. Управління процесами передбачає планування показників процесів зверху до низу та звітність у зворотному напрямку. Суб’єкт управління визначається як власник процесу. Зазначений підхід виділяє три групи процесів: трансфункціональні процеси, що охоплюють декілька функціональних підрозділів організації; інтерфункціональні процеси та підпроцеси, які реалізуються в рамках одного функціонального підрозділу; операції (функції) базового рівня декомпозиції процесів, що зазвичай реалізуються одним працівником. До входів процесу відносять сировину, матеріали, документацію, інформацію тощо. До виходу процесу відноситься матеріальний або нематеріальний продукт, що є результатом реалізації процесу і призначений для збуту або внутрішнього використання.
3. Системний підхід передбачає аналіз підприємства як цілісного комплексу взаємозв’язаних елементів — підрозділів, функцій підсистем та процесів. Організація розглядається як відкрита система, що активно взаємодіє із оточуючим середовищем і на яку впливає ціла система екзогенних чинників. Система володіє такими характеристиками як: енергія, матерія, зв’язки із зовнішнім середовищем, вхід і вихід системи, мета і завдання, підсистема зворотного зв’язку, активатори та дезактиватори, протиріччя, структура. Відкрита система повинна постійно адаптуватися до змін у зовнішньому середовищі з метою забезпечення ефективного функціонування. У розвитку відкритих систем розрізняють два етапи. Перший стаціонарний етап характеризується відносною незмінністю, протягом цього етапу не відбувається принципових якісних зміни в стані системи. Під впливом зовнішніх чинників або внаслідок розвитку внутрішніх протиріч система виходить із стаціонарного стану і у її розвитку настає новий кризовий етап, що характеризується порушенням внутрішньої рівноваги. Кризовий стан зумовлює зниження ефективності функціонування системи внаслідок чого вона починає втрачати енергію. Із кризового стану система може вийти лише в один із двох якісно нових рівноважних станів: деструктивний, коли у системі знижується рівень впорядкованості; конструктивний, коли система переходить у якісно новий стійкий стан із більш високим рівнем організації.
4. Ситуаційний підхід передбачає аналіз підприємства у контексті впливу на нього ситуацій — сукупності конкретних обставин, які визначають умови функціонування підприємства протягом конкретного періоду часу. впливають на організацію в цей конкретний час. Відповідно, систему управління підприємства потрібно будувати таким чином, щоб вона була в змозі оперативно реагувати на ситуації і ліквідувати їх негативний

вплив, використовуючи при цьому ті переваги, які надає підприємству конкретна ситуація. Таким чином, у менеджменту неможливо використовувати стандартні шаблони управлінських стратегій та рішень. Потрібно постійно аналізувати ситуації, виокремлювати ситуаційні змінні і розробляти щодо них відповідні управлінські рішення. Завдання ситуаційного підходу полягає у встановленні зв’язку між конкретними прийомами й концепціями управління з одного боку, і конкретними ситуаціями — з іншого.

Аналіз змісту зазначених вище підходів дозволяє зробити висновок про те, що жоден із них дозволяє ефективно управляти об’єктами інтелектуальної власності із врахуванням їх специфічних властивостей. Функціональний підхід не враховує роль об’єктів ІВ у формуванні конкурентоздатності підприємства; процесний — зосереджується на оцінці показників ефективності використання об’єктів ІВ і не враховує особливостей їх захисту, амортизації і комерціалізації; системний та ситуаційний підходи — акцентують увагу на загальній стратегії управління підприємством і врахуванні впливу зовнішніх факторів.

Підсумовуючи дослідження слід зазначити, що об’єкти інтелектуальної власності у складі інтелектуального капіталу підприємства відіграють принципову роль у забезпеченні його конкурентоспроможності в умовах становлення постіндустріального суспільства. Об’єкти інтелектуальної власності володіють цілим комплексом специфічних ознак та характеристик, які перетворюють їх на особливий об’єкт управління, до якого не можуть бути застосовані традиційні підходи та концепції менеджменту. Лише використання об’єктно-орієнтованого підходу до управління інтелектуальною власністю на підприємстві дозволить у повній мірі реалізувати ті конкурентні переваги, які надає інтелектуальний капітал суб’єктам господарювання.

Актуальність і гострота проблеми забезпечення прискореного економічного зростання вітчизняної економіки і підвищення ефективності її функціонування свідчить про об’єктивну необхідність подальшого розвитку теоретико-методологічного базису дослідження ролі інтелектуальної власності у суспільному відтворенні.

Висновки

Підводячи підсумок, можна сказати що управління ІВ на підприємстві це досить складний процес, що ще потребує подальшого вивчення та більш поглибленого аналізу. Тому питання про управління ІВ викликають не малий інтерес з боку українських та іноземних вчених-дослідників.

В даній роботі було наведено декілька визначень УІВ на підприємстві таких українських вчених, як Морозов О., Цибульов П.М. та Вачевський М.В.. Також було запропоноване власне бачення категорії «УІВ», як системи стратегічних дій пов’язаних з ОІВ та цілеспрямованих на ефективний інноваційний розвиток підприємства.

Було розкрито такі основні складові системи УІВ як розвиток ІВ, аналіз ринку, захист прав ІВ, обмін ІВ, визначено головні завдання УІВ та виділено основні етапи процесу формування системи.

Український бізнес поступово змінює своє ставлення до ІВ і НМА як центрів витрат і ставить перед собою завдання активного залучення ІВ в господарську діяльність. Деякі групи компаній створюють TP-холдинги, у тому числі з міжнародною присутністю, ряд компаній анонсував реалізацію планів по створенню стратегій у сфері інновацій та управління НМА. Це дозволяє сподіватися на підвищення інноваційної складової у виробництві та послугах, що базуються на результатах інтелектуальної діяльності українських підприємств.

Список використаної літератури

1. Морозов О. Система управління інтелектуальним капіталом підприємства як механізм захисту прав інтелектуальної власності (ч. 1) [Текст] // Інтелектуальна власність. — 2008. — № 1. — С. 43-52.
2. Цибульов П.М., Чеботарьов В.П., Зінов В.Г., Суіні Ю. Управління інтелектуальною власністю [Текст] / За ред. Цибульова: монографія. — К.: «К.І.С.», 2005. — 448с.
3. Вачевський М.В. Соціально-економічні аспекти використання інтелектуальної власності в сучасних умовах. Теорія і практика. Навчальний посібник [Текст]. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 376 с.
4. Intellectual property management (free Business e-Coach) [Electronic Resource] // Ten3 BUSINESS e-COACH. — Mode of access: http://www.1000ventures.com/business_guide/ipr/ipr_main.html — Last access: 16-03-2009.
5. Наумов В., Рагельс Э. Взгляд на управление интеллектуальной собственностью // ИС. Промышленная собственность. — 2005. — № 9. — С. 23-28.
6. Базилевич В.Д. Інтелектуальна власність [текст]: підручник / В.Д. Базилевич. — 2 вид., стер. — К.: Знання, 2008. — 431 c.