Актуальність дослідження. Усний героїчний епос, зміст, ідеї та образи якого пов’язані зі зростанням національної свідомості, державотворенням й обстоюванням державних інтересів, утіленням у поетичній формі кращих рис характеру захисників рідної землі, є непересічною духовною цінністю. Це – метатекст, що виявляється в різних жанрових формах, але в сукупності своїх виявів вирізняється усталеною тематикою, виробленим сюжетно-мотивним фондом, загальними ознаками, які притаманні різним типологічним стадіям. Репрезентований у динаміці розвитку, усний героїчний епос посвідчує національну ідентичність українців, слугує показником зрілості нації.

Вітчизняна фольклористика зберігає потужний масив текстів усного героїчного епосу, має тривалий досвід його фіксації та дослідження. У фольклористичних розвідках останніх років окреслилася тенденція до зміщення акцентів з аналізу базових елементів епічної традиції до з’ясування їхніх варіативних можливостей. Пріоритетним завданням сучасного вивчення усного героїчного епосу стає не прагнення досягти об’єктивного розуміння подій минулого, а студіювання героїчного епосу як особливої фольклорної реальності, дослідження його трансмісії, опис динаміки структурної парадигми, характеристика особливостей функціонування та варіювання, відстеження руху в антропологічних і часово-просторових вимірах.

Попри високий рівень теоретичного опрацювання героїчного епосу та наявність нових наукових підходів до його інтерпретації, у сучасній фольклористиці існують досі не з’ясовані проблеми, пов’язані зі специфікою, середовищем побутування українського усного героїчного епосу, проблемою дослідження жанрового складу, системних ознак, трансформації міфологем, трансляції образів і мотивів тощо. Помітною є потреба в структурному описі та структурно-семантичному класифікуванні українського героїчного епосу, створенні покажчика його сюжетів. Дотепер бракує системного студіювання, що поєднало б досягнення міфологічної, міграційної, антропологічної, історико-типологічної, радянської наукових парадигм українського усного героїчного епосу, адже традиційні теоретико-методологічні підходи до вивчення епосу формувалися в річищі класичної еволюційної наукової парадигми ХІХ ст., а його інтерпретації суттєвою мірою залежали від стилю наукового мислення та ідеологічних пріоритетів держав, у складі яких перебувала Україна. Новітня структурна парадигма вивчення фольклору передбачає інтеграцію наукових парадигм і кваліфікує предмет дослідження як динамічну підсистему, залучену до значно ширшого контексту. З огляду на окреслені чинники, назріла потреба комплексного підходу до з’ясування структури та динаміки усного героїчного епосу. Відсутність у сучасній українській фольклористиці комплексного й цілісного дослідження усного героїчного епосу в річищі новітньої наукової парадигми зумовлює актуальність нашої дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах науково-дослідницької тематики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (№ 06 БФ 044-01), а також у річищі комплексної наукової теми Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького «Українська література в контексті світової: теоретичний, історичний та методичний аспекти».

Мета роботи полягає в розв’язанні проблеми наукового розуміння динаміки структурної парадигми українського усного героїчного епосу в єдності її міфологічного та історичного складників. Увагу зосереджено на ґенезі й стадіальності українського героїчного епосу, осмисленні процесу деміфологізації епічних концептів, генерації в них нового змісту, виявленні закономірностей творення сюжетних типів, збереження й трансформації елементарних епічних сюжетів, мотивів, образів усного епосу в часі й просторі.

Для досягнення сформульованої мети необхідно розв’язати такі завдання:

І. У комплексі історіографічних проблем:

• проаналізувати сутність структурних наукових парадигм та їхній вплив на становлення української фольклористики, зокрема на концепції генези й розвитку усного героїчного епосу; окреслити коло актуальних проблем і методів дослідження новітньої наукової парадигми вивчення героїчного епосу;
• дослідити структуру усного героїчного епосу як системи; виокремити основні наукові підходи до проблеми потрактування героїчного епосу; з’ясувати сутність терміносполучень «героїчний епос», «народний героїчний епос», «український усний героїчний епос», «мелічний епос»; систематизувати понятійно-категоріальний апарат; вирізнити системні ознаки та функції українського усного героїчного епосу;
• обґрунтувати доцільність стадіального підходу до вивчення українського усного героїчного епосу, виокремити основні типологічні стадії його розвитку;
• схарактеризувати особливості усного героїчного епосу козацької доби; описати середовище побутування, умови збереження й трансформації билинного й думового епосу.

ІІ. На узагальнено-теоретичному, науково-практичному, синтетичному рівнях:

• виконати структурно-типологічний аналіз «старших» дум, укласти сюжетно-мотивний покажчик дум раннього козацького періоду, проілюструвати інваріантний склад і механізми динаміки сюжетних типів;
• упорядкувати та проаналізувати мотивний фонд найстаріших дум, укласти структурно-семантичний покажчик; провести компаративний аналіз думового епосу з текстовими відповідниками світового надбання для з’ясування типологічних паралелей «біографічної» схеми героя; виокремити особливості часо-просторової динаміки сюжетних типів;
• інтерпретувати динаміку парадигми героїчного в міфологічному та історичному усному епосі, умотивувати онтологічне значення героїчного, дослідити механізми трансформації концепту героїчного впродовж епох, з’ясувати сутність перекодування космогонічного вертикального руху героя у військову подорож, схарактеризувати динаміку тілесного коду воїна-богатиря;
• проаналізувати генезу образу богатиря, умотивувати відображення в героїчному епосі основних стадій його життєвого шляху: сепаративної, лімінальної, реінтегративної.

Об’єктом дослідження слугує український усний героїчний епос як метатекст у його жанровій палітрі – у билинах, народних думах, зафіксованих у збірниках ХІХ – ХХ ст., а також у колядках, казках, легендах, переказах, козацьких, рекрутських, солдатських, стрілецьких піснях тощо, де категорія «героїчне» набуває питомої ваги.

Предметом дослідження є структурна парадигма українського усного героїчного епосу: основні типологічні стадії, коло сюжетів і мотивів, їхня структура, закони збереження й трансформації сюжетних елементів, парадигма героїчного в її міфологічному та історичному вимірах.

Теоретичні та методологічні засади дослідження. Методологія роботи ґрунтована на комплексному підході. Дослідження класичної парадигми та новітніх інтерпретацій розвитку героїчного епосу потребували поєднання дескриптивного, порівняльно-історичного, хронологічного, структурно-семіотичного методів. Вивчення стадіальності, системних ознак та жанрової поліфонії усного героїчного епосу передбачає синтез історико-генетичного, стадіального, системно-аналітичного, структурно-типологійного та соціологічного аспектів аналізу. Специфіка укладання покажчиків, виокремлення сталих та динамічних чинників героїчного епосу як системи спонукала до застосування структурно-семантичного, синхронного й діахронного методів. У дослідженні козацького епосу важливе місце посів метод міфопоетичного аналізу, а також компаративний, антропо-психологічний, біографічний методи для з’ясування «біографії» епічного героя, характеру трансформацій релігійно-духовних домінант тощо.

Теоретичне підґрунтя роботи становлять здобутки вітчизняних і зарубіжних учених-фольклористів, які долучилися до збереження текстів та вивчали парадигму розвитку українського усного героїчного епосу (В. Антоновича, О. Бодянського, Ф. Буслаєва, О. Веселовського, М. Возняка, В. Гацака, О. Дея, К. Грушевської, М. Грушевського, М. Драгоманова, П. Житецького, Б. Кирдана, Ф. Колесси, М. Костомарова, П. Куліша, П. Лукашевича, М. Максимовича, А. Метлинського, В. Міллера, Г. Нудьги, В. Перетца, Д. Ревуцького, М. Рильського, І. Срезнєвського, І. Франка, П. Чубинського, Д. Яворницького та ін.); праці вітчизняних та зарубіжних учених-фольклористів із проблем функціонування усного героїчного епосу як особливої фольклорної реальності в контексті історичного часу та взаємодії жанрів (С. Грици, В. Давидюка, М. Дмитренка, Л. Дунаєвської, В. Жирмунського, О. Івановської, Н. Кононенко, Л. Копаниці, Н. Малинської, Є. Мелетинського, С. Мишанича, С. Неклюдова, І. Павленко, Б. Путилова,  М. Рильського, С. Росовецького, В. Сокола, О. Таланчук, К. Чистова та ін.); надбання філософської науки (Г.- Ґ. Ґадамера, Г. Гегеля, Й. Гердера, І. Канта, Г. Кройцера, Г. Сковороди, Ф. Шеллінга), психолінгвістична теорія О. Потебні, концепції історичного процесу Л. Гумильова; дослідження теорії міфу О. Лосєва, теорії діалогізму М. Бахтіна, структуралістські та семіотичні праці В. Іванова, К. Леві-Стросса, Ю. Лотмана, Б. Кербеліте, В. Проппа, В. Топорова, О. Фрейденберг, Т. Цив’ян, Х. Ясон; філософсько-соціологічні дослідження (Ф. Варела, Т. Куна, Э. Ласло, К. Майнцера, Б. Мандельброта, Е. Морана, І. Пригожина, П. Сорокіна, Г. Хакена, Ю. Яковця) та ін. Студії послугували теоретико-методологічною основою дисертації, уможливили комплексний підхід до об’єкта аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена насамперед тим, що в українській фольклористиці вперше запропоновано дослідження, присвячене комплексному осмисленню парадигми українського усного героїчного епосу як відкритої динамічної структури зі стадіальними та циклічними етапними змінами.

Парадигматику епічних стадій обґрунтовано з урахуванням наукових досліджень динаміки культурних метапарадигм, досягнень історіографії українського героїчного епосу та на основі структурно-типологічного аналізу дум раннього козацького періоду, богатирських билин Київської Русі, різножанрових українських усних творів героїчного змісту, що втілюють ідеологію дружинної, богатирської, козацької, вояцької спільнот.

Наголошено, що зміни структурної парадигми українського усного героїчного епосу зумовлені процесом трансформації епічних концептів, сюжетного та мотивного фондів міфологічної, дружинної, богатирської, козацької, солдатської стадій, кожна з яких становить завершений цикл. Усний героїчний епос подальшої стадії виникав на противагу попередньому, однак акумулював мотиви та поєднував реалії колишніх парадигматичних стадій, уміщував численні напластовані один на одного смисли, які в окремих текстах не виявлялися сукупно, а становили основу епічного знання.

Уперше в українській фольклористиці укладено сюжетно-мотивний і структурно-семантичний покажчики дум раннього козацького періоду, виокремлено інваріантні мотиви дум та описано їхній сюжетотворчий потенціал. На матеріалі сюжетно-мотивного покажчика підтверджено істинність думки попередніх дослідників, зокрема П. Житецького, В. Перетца, М. Рильського, С. Грици, що думи відображають систему мислення козацького, а не старцівського середовища, репрезентують художню картину світу козацької спільноти. Доведено, що «старші» думи кодують військові професійні знання, демонструють усталені звичаї спілкування зі «своїми» та «чужими», обрядовість ініціального характеру, подають неписаний моральний кодекс поведінки козака.

На основі синтезу мотивного наповнення епічних сюжетів дум обґрунтовано думку, що семіотична модель козацького епосу становить притаманну героїчному епосові багатьох народів сталу «біографічну» епічну схему, побудовану на фабулі подорожі героя в чуже середовище, серії його випробувань, повернення у «свій» простір.

Досліджено динаміку концепту героїчного, з’ясовано його онтологійну сутність і продемонстровано динаміку психології епічного героя в часі, зреалізовано спробу дешифрування символіки героїчної смерті, героїчного вчинку, тіла героя та виокремлено й проаналізовано основні віхи «біографії» епічного героя.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Вивчення трансмісії героїчного епосу дає змогу дослідити єдність загальних законів динаміки вторинних моделювальних систем (термін Ю. Лотмана), з’ясувати механізми видозмін, що властиві соціальним та культурним системам і становлять необхідну умову їх існування.

Одержані результати й висновки можуть бути використані в ході оновлення понятійного апарату фольклористики, переосмислення й уточнення усталених уявлень про еволюцію епосу та лінійний розвиток фольклору, а також сприяти вивченню окремих теоретичних аспектів, зокрема фольклорної традиції, варіативності, контамінації, циклізації та імпровізації у фольклорі.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що укладений сюжетно-мотивний і структурно-семантичний покажчики дум раннього козацького періоду слугують потенційною основою для формування загальних сюжетно-мотивного й структурно-семантичного покажчиків українського усного героїчного епосу, оптимізують порівняльне вивчення епічного та ліричного масиву українського фольклору, уможливлюють компаративні студії.

Основні положення й висновки дисертації можуть бути використані в процесі написання монографій, підручників для вищої школи, навчально-методичних посібників із фольклору.

Особистий внесок здобувача Висновки та сформульовані концепції, експозиція термінів, рівень їхніх структурно-системних зв’язків, дисциплінарної та парадигмальної атрибуції належать авторові. Усі форми використання досліджень інших науковців обумовлені відповідними посиланнями.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Положення роботи, що охоплюють основну її проблематику, відображені в монографії та публікаціях, а також апробовані в доповідях та виступах на наукових і науково-практичних конференціях, наукових читаннях, семінарах різних рівнів, зокрема, в останні роки: на Науково-практичній конференції «Ґендерні основи духовного розвитку сім’ї» (Черкаси, 2006); Усеукраїнській науковій конференції, присвяченій І. Я. Франку (Київ, 2006); Франківських читаннях (Черкаси, 2006); Усеукраїнській науковій конференції, присвяченій 170-річчю з дня народження П. Г. Житецького (Черкаси, 2007); Усеукраїнських щорічних науково-практичних читаннях «Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України», присвячених П. Чубинському (Київ, 2007; Київ, 2009); Усеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність» (Київ, 2007); Усеукраїнській науковій конференції «Українська література в контексті світової: теоретичні, методологічні і перекладацькі аспекти» (Черкаси, 2007); Усеукраїнських наукових фольклористичних читаннях, присвячених пам’яті професора Дунаєвської Лідії Францівни (Київ, 2007; Київ, 2009; Київ, 2010); Усеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми компаративістики» (Бердянськ, 2007); засіданні круглого столу «Михайло Максимович – ректор, науковець, культуролог», що відбувся в Інституті філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Київ, 2007); Міжнародній науковій конференції «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (Київ, 2007); Усеукраїнській науковій конференції «…шляхом твоїх Голгот і слав, народе мій!..»: пам’яті репресованих письменників (Київ, 2007); Усеукраїнських щорічних науково-практичних читаннях «Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України», присвячених П. Чубинському (Київ, 2008); Усеукраїнській науковій конференції молодих учених «Діалог культур: лінгвістичний та літературознавчий аспекти» (Київ, 2008); Міжнародній конференції «Україна в міжетнічному просторі» (Київ, 2008); VII Міжнародному Конгресі україністів (Львів – Сімферополь – Київ, 2008); Усеукраїнській науковій конференції «Іван Нечуй-Левицький: постать і творчість» (Черкаси, 2008) тощо. Окремі результати дисертації знайшли практичне застосування в статтях, опублікованих у збірниках наукових праць, у розроблених і прочитаних у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького нормативних курсах «Українська народна поетична творчість», «Міфологія», «Етнопедагогіка», спецкурсах «Усний героїчний епос Середнього Подніпров’я».

Публікації. Результати роботи відображено в монографії (22 друк. арк.), а також у 26 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАКом України, 4 статтях в інших наукових виданнях, 10 матеріалах і тезах наукових конференцій. Загальний обсяг публікацій – 38 друк. арк.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел, що налічує 487 позицій. Обсяг дисертації – 365 сторінок, із них 320 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі сформульовано проблему дослідження, обґрунтовано її актуальність; описано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслено мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження; виокремлено теоретико-методологічні засади дисертації, розроблено термінологічний інструментарій; доведено наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів; зазначено особистий внесок здобувача; схарактеризовано апробацію й упровадження результатів, отриманих у ході дослідження.

Розділ перший – «Парадигма в контексті свідомісних творчих моделей» – присвячено систематизації наукових підходів до вивчення героїчного епосу та окресленню сучасних стратегій осмислення динаміки епічної традиції.

У підрозділі 1.1. – «Поняття про наукову парадигму як теоретичний дискурс» – проаналізовано проблему з’ясування сутності та діапазону наукового застосування поняття «наукова парадигма».
У науковому обігу існує декілька дефініцій поняття «парадигма», назв на означення давніх і нової наукових парадигм та їхніх класифікацій. Розрізнено: а) надузагальнювальні, світоглядні парадигми (або метапарадигми, структурні, макрорівневі, діалектичні), що маркують етапи розвитку суспільної свідомості, узагальнюють базові орієнтири світобачення людини, становлять основу дослідницької ідеї різних галузей; б) парадигми конкретні (інтерпретативні), які використовують в окремих науках та галузях знань. Парадигма у вузькому сенсі може бути схарактеризована і як теорія, і як концепт, і як зразок розв’язання конкретних завдань у певній науковій дисципліні, що входить до складу парадигми в широкому сенсі. Попри певні розбіжності в дефініціях, важливою є спільна смислова зона, що вмотивовує парадигмальний підхід як найефективніший для пояснення фольклорного дискурсу в цілому й динаміки героїчного епосу зокрема. Праця ґрунтована на засадах потрактування терміна «парадигма» Т. Куном; науковець називав парадигму «дисциплінарною матрицею», яка враховує належність учених-дослідників до певної науки, і наголошував, що парадигма керує не сферою досліджень, а групою вчених.

Фольклорну структурну парадигму тлумачать як похідну основних культурних метапарадигм. Фольклорна парадигма не має усталеної дефініції й об’єднує «міфологічну» (або «міфопоетичну») парадигму (М. Еліаде, К. Леві-Стросс), християнську парадигму фольклору (В. Черников) тощо. С. Неклюдов пропонує розмежовувати архаїчну, класичну та постфольклорну парадигми. Провідним чинником такої номінації є світоглядні уявлення. Останнім часом до наукового обігу ввійшла категорія універсальної новітньої (або міфологічної, когнітивної, холістичної, синергетичної) наукової парадигми, яка синтезує фольклорну й наукову картини світу. Усний героїчний епос як феномен виходить за межі часових, жанрових, тематичних, образно-персонажних стереотипів, тому необхідний парадигматичний підхід до його вивчення, що дає змогу враховувати ковергенції культурних метапарадигм, інтеграції мікро- й макропарадигм, уможливлює уникнення фрагментарності та однобічності окремих наукових підходів, узгодження досліджень зі складниками структурної парадигми фольклору. Новітня універсальна наукова парадигма апелює до основи світорозуміння в традиційному суспільстві й водночас прагне зберегти позитивні сторони «сучасної» картини світу, аналізує предмет дослідження як динамічну підсистему, що залучена до значно ширшого контексту, з огляду на що вона є провідною для вивчення предмета наукового пошуку дисертаційної праці.

Підрозділ 1.2. – «Інтерпретації усного героїчного епосу в річищі класичної парадигми» – присвячено оглядові основних підходів до вивчення динаміки героїчного епосу у вітчизняній фольклористиці. З’ясовано вплив на дослідження українського героїчного епосу еволюційної концепції історичного розвитку фольклору, що уможливило відкриття динамічного підходу до вивчення реальності. М. Максимович, О. Бодянський, А. Метлинський, В. Антонович і М. Драгоманов, М. Костомаров та ін., не заперечуючи еволюційної теорії розвитку усної народнопоетичної творчості загалом, акцентували на існуванні у фольклорних текстах різночасових нашарувань, нерівномірності та постійній зміні інтенсивності поступального лінійного розвитку, констатували, що певні фольклорні твори виходять за межі річища еволюційної теорії. Це стимулювало подальше поглиблене вивчення українського усного героїчного епосу.

Прагнучи зберегти народнопоетичну спадщину для прийдешніх поколінь, фольклористи-«народовці» ХІХ століття особливу увагу зосереджували на фіксації народного епосу у фольклорних збірках та на його популяризації в авторських художніх творах. Такий підхід зумовлений тим, що культурницька еліта була занепокоєна «згасанням» епічної традиції через певні історичні реалії: кобзарі як носії та транслятори думового масиву опинилися на маргінесі культурного простору в зв’язку з нівеляцією їхньої основної інформативної функції.

Під упливом радянської ідеології виникла так звана «оптимістична» концепція «вдосконалення» усного героїчного епосу як продуктивної прогресивної системи, однак концепція не витримала перевірки часом.

Прогресивні підходи до вивчення епосу, що зародилися в ХІХ ст. та розвинулися в кінці ХХ ст., вплинули на осмислення концепції розвитку усного епосу й забезпечили підґрунтя для наукових пошуків сьогодення. Теоретичні та практичні напрацювання М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, О. Потебні, Ф. Колесси, М. Рильського, С. Грици, Л. Дунаєвської, С. Мишанича, О. Бріциної, зарубіжних дослідників А. Лорда, В. Гацака, Б. Путилова, Б. Кербеліте та ін. стосовно динаміки усного епосу вможливили потрактування героїчного епосу як фазової системи, що незворотна в часі.

Розділ другий – «Структурна парадигма українського усного героїчного епосу» – включає три підрозділи, присвячені з’ясуванню системних ознак та основних стадій розвитку українського героїчного епосу.

У підрозділі 2.1. – «Український усний героїчний епос як система» – окреслено межі застосування терміносполучення «народний героїчний епос», доведено недоцільність паралельного використання двох дефініцій поняття, ним позначеного (у широкому й вузькому розумінні), з’ясовано, що визначення героїчного епосу за якоюсь однією ознакою чи за провідним жанром (як це було з українськими думами) не описує всіх його системних зв’язків. Перспектива широкого розуміння українського героїчного епосу започаткована працями М. Максимовича, Ф. Буслаєва, М. Грушевського, структуральними студіями С. Грици. На підставі залучення компаративних досліджень російських епосознавців (Д. Лихачова, В. Проппа, В. Жирмунського, Б. Путилова. К. Чистова, Е. Мелетинського, С. Неклюдова), міжнародного досвіду створення структурно-семантичних класифікацій епічних наративів (Х. Ясон, Б. Кербеліте, Т. Китаніної та ін.) підсумовано, що героїчний епос давніх епох у процесі соціально-історичного розвитку міг розпорошуватися в культурному просторі, його мотиви успадковували різні жанри, а тому трансформації найдавніших моделей не обмежені лише думами, історичними піснями чи пізньоепічними жанровими утвореннями.

Систематизація виокремлених попередніми дослідниками сутнісних ознак героїчного епосу дала підстави для висновку про те, що концепт «героїчне» потребує нового осмислення. Особливості характеру героя в міфах та світовому епосі становлять такі риси, як нескореність, сміливість, несамовитість, нестямність, полум’яність, схильність до переоцінювання власних можливостей. Демонструючи свою силу, герої часто вдаються до необдуманих вчинків. Для них не діють норми, якими керуються смертні, епічні герої ламають старі й встановлюють нові закони. Богатирі Київської Русі, гетьман Іван Богуславець, Маруся Богуславка, Самійло Кішка, Івась Коновченко стають одночасно й героями, які вчиняють подвиги, і людьми, що не дотримуються законів ієрархічного спілкування, порушують табу, забувають або зраджують сімейні цінності, не дбають про безпеку. Їхнє самовизначення ширше від кола особистих, сімейних, родових чи державних інтересів, героями керує надособистісний ратний дух. І позитивні, і негативні носії героїчних ознак в усному епосі гідні слави однаковою мірою: славу співають і старшим богатирям, і Дунаю, який убив свою дружину-богатирку з ненародженим немовлям, і достойним противникам епічного героя – доньці Іллі Муромця, Соловію тощо.

Динаміка становлення героїчного – це рух від діянь героя заради вияву енергії та самоутвердження (архаїчний пласт) до суспільно вмотивованих учинків (історичний епос). «Ранній» міфологічний та архаїчний героїзм виявляється в магічних діях, історичний – здебільшого у військових подвигах, оскільки звужує межі героїчного до державних і національних. Персонаж – носій героїчного – постульований як надіндивідуум, для якого державницькі, національні інтереси постають пріоритетними, родинні межі існування – «замалими», а його «особиста біографія» розгортається в річищі державницького поступу. («Івась Удовиченко, Коновченко», «Хвесько Андибер» тощо). Він уповні реалізує епічну програму героїчності, задану суб’єктом творчості, лише за умови узгодження його дій та героїчного призначення. Антигерой, із погляду колективного автора, перебуває в діаметрально протилежній координатній площині морально-етичного виміру (молоді небувальці з думи «Отаман Матяш старий», татарин із «Думи про козака Голоту», Лях Бутурлак із думи «Самійло Кішка» тощо).

Історичному епосу та пізньоепічним новоутворенням притаманні героїчні подвиги духу, властиві християнським героям-мученикам. Якщо на фазі державотворення перевагу надано оспівуванню піднесено-трагічних особистостей, то на фазі завоювання держави іншими етносами типовими стають герої-мученики (невільники з думи «Плач невольників», Байда, Михай, Коваленко, Морозенко тощо), що часто є заручниками обставин і гідні співчуття (цикл невільницьких дум). Мученицький трагізм утрачає свої зв’язки з епічною героїкою й перетворюється на героїку ліричну. Такі герої не в змозі перемогти, вони гинуть, але не підкорюються тискові обставин. Смерть сприймається як відновлення втраченої цілісності «я» і світу, тому в найархаїчніших зразках епосу відмова від власних інтересів заради інтересів роду, людства, а в пізнішому епосі – родини, товаришів, співвітчизників, війська, держави, релігії – цілком виправдана (як, напр., для молодшого брата в «Думі про втечу трьох братів з Азова», Самійла Кішки, Олексія Поповича, Марусі Богуславки з однойменних дум). Епічному герою – виразникові категорії «героїчне» – притаманні самопожертва (Івась Удовиченко), відмова від світу розкоші й почестей заради свободи (Самійло Кішка, Іван Богуславець, герої думи «Сокіл і Соколя» тощо).

Продуктом радянської ідеології є наративи, які не прижилися в усній традиції через нівелювання й вульгаризацію смислового наповнення «героїчне», що спричинює появу псевдогероїв. Центральним персонажем таких текстів стає «герой»-добропорядний громадянин – сумирний і працьовитий виконавець наказів. Акцентовано, що головною причиною втрати героїчним епосом цієї доби продуктивності стає дигресія героїчного в культурі Нового Часу.

Водночас героїчна епічна традиція збереглася в текстах стрілецьких та повстанських пісень, легенд, колядок про героїчні змагання захисників Вітчизни, героям яких властиві «класичні» ознаки «героїчного» – вищість національних інтересів над особистісними, самопожертва (січовий стрілець, боєць ОУН-УПА, захисник Крут та ін. уособлюють новітнього борця за волю і незалежність України).

У підрозділі 2.2. – «Стадіальність українського усного героїчного епосу» – проаналізовано рудиментарні мотиви міфологічної та архаїчної стадій в епічних жанрах, подано стислий огляд дискусії ХІХ – ХХ ст. стосовно місця билинного епосу в українському фольклорі, обґрунтовано використання дефініції українського усного героїчного епосу в широкому розумінні та виокремлено основні типологічні стадії українського героїчного епосу.

Імовірність існування незафіксованого на українських теренах міфологічного й архаїчного епосу доводять епічні сюжети й мотиви героїчного змісту, що збереглися в багатьох жанрах українського фольклору: календарно-обрядових піснях, казках, легендах, переказах тощо. Колізії між людиною й твариною частково відображає мисливська казка, а також найдавніша билина, що зафіксувала зміну влади могутнього Скімен-Звіра владою всемогутньої людини-деміурга. Рівноцінним супротивником звіра, що уособлює хаос, може бути лише герой-маг («Народження богатиря»). Конфлікти в билинах про старших богатирів (Волха, Святогора тощо) розв’язують магічним способом чи хитрощами. Богатир успадковує ознаки героя-деміурга й перемагає ворога за допомогою сакральних предметів, наприклад, ковальського знаряддя: «Захватилъ было змhю онъ да проклятую Тыма было клещами да желhзныма» («Михайло Потик»). Пізніше мотив такої перемоги трансформується у використання не лише зброї, а й підручних засобів (Добриня перемагає змію ковпаком, Ілля Муромець побиває військо татарином, в окремих варіантах думи Івась Коновченко воює «днищем», «з квасолі тичкою», «деркачем») тощо.

Основні методи на полюванні з епохи палеоліту – вистежування, загнання в ями, створення засідок та використання списів – стають складником військової стратегії пізніших часів. Богатирський кінь на полі бою провалюється до ям, спеціально виритих супротивником: «У него, собаки царя Калина, Сдhланы-то трои вhдь подкопы да глубокіи Да во славноемъ роздольицh чистомъ поли» («Ілля Муромець і Калін-цар»). Очевидно, тема смерті в найдавніших епічних зразках розвивалася в мотивах спровадження персонажа до потойбічного світу, аломотивами якого в пізніших варіантах стають черево риби, колодязь, яма, погріб, мішок тощо. Стольнокиївський князь Володимир саджає Іллю «въ тот во погребъ во холодныи» («Ілля Муромець і Калін-цар»), Настя Добриню – у мішок («Ухватила тут Добрыню за желты кудри, Сдернула Добрынюшку съ коня долой, А спустила тутъ Добрыню во глубокъ мhшокъ, А во тот мhшок да тутъ во кожаной») («Добриня і Настя»). У козацькому епосі модель полонення богатиря через неспроможність коня вискочити з ями вгадується за пізнішими напластуваннями: «Повернувся козак Нечай на лєвую руку: Не вискочить Нечаєв конь із Ляцького трупу» («Пісня про Нечая»).

Тема смерті реалізована також у мотиві скам’яніння героїв: «Как побежит витязь к горе, Так и окаменеет» («З яких пір перевелися витязі на славній Русі»). Метаморфозу «малолітні богатирі – камені» зафіксовано в українській легенді «Чоловічки-богатирі». У камінь богатиря перетворює жінка («Михайло Потик», «Три поїздки Іллі Муромця»). Міфологічний мотив трансформується: богатир ударяє супротивника «о кирпиченъ мостъ» («Ілля Муромець і Соловей Розбійник»), погана прикмета, коли герой або його кінь спотикається об камінь тощо.

Рудиментами тотемних вірувань є згадки про перевтілення богатирів у звірів: «Обвернулся Вольга да лютыимъ звhремъ, А й ушол-то Вольга да во темны лhса, Звhрей-то всихъ да онъ порозгонялъ» («Вольга»); звіриний крик чи зміїне шипіння богатиря: «Засвистали молодцы по-соловьиному, Заревели молодцы по-звериному» («Добриня Никитич і Василь Казимирович»), поєдинки старших богатирів із птахами («Ілля і Соловій-розбійник»), чаклункою: «Повернула Добрынюшку сhрым волкомъ, Отпустила Добрыню ко синю морю» («Добриня й Маринка») тощо.

Козацька пісенність зберігає рудименти традиції поховання коня разом із господарем: «Ой куди ж мені, Та мій хазяю, Без тебе вдаваться: Чи в край рідний, У степ вільний, Чи з кручі вбиваться?» («Ой умирав козак»,«Ой у степу на могилі»). Зв’язки з похованням у курганах помітні в описах висипання козацьких могил на зразок кургану: «А шаблями суходол копали,
А шапками да приполами перст носили, да високу могилу висипали» («Хведір Безрідний»).

Життєві історичні реалії відображено в описі богатирських обладунків. Наприклад, у билинах, окрім «шаблі вострої», герой володіє такою зброєю: «рогатини звірині», «дубинка сорока пудов», «бойова» або «булатная палиця, «шалига подорожна»; «копье булатное» або «копье бурзамецкое», «тугой лук разрывчатый» («Добриня Никитич і Василь Казимирович», «Ілля і Соловей Розбійник», «Добриня і Настя», «Пісня про Байду» тощо). Філософія жанрів героїчного епосу, зокрема билини, вимагає сакралізації зброї як художньої деталі та акцентованої профанації предметів побуту, що підпорядковано ідеї вторинності особистісного стосовно загальнонародного. Оскільки кістяні наконечники до стріл замінюють на значно кращі – бронзові та залізні, билини зберегли пам’ять про «стрілу калену», а предмети побуту описані як кістяні (столик, кровать, «подворотенки дорог рыбий зуб» тощо).

Архаїчна стадія українського героїчного епосу охоплює період розвитку слов’янського світу й репрезентована мотивами дружинного епосу в українських колядках, щедрівках, веснянках із танковим та ігровим супроводом, весільній драмі тощо. У додержавний період влада була консолідована в руках племінних вождів – князів. Важливі питання вирішували, збираючись на ради – «віча»: «Йа в полі, в полі, близько дороги, – Гой, дай Боже! Стоя намети з білого шовку, Й а в тих наметах стоя столове, А поза стіллю сидє панове. Ой сидє, сидє да радочку радє. Єст межи нами, єст один старший, Єст один старший, гой, пан Гаврило» («Йа в полі, в полі, близько дороги», «А в полі, в полі й у видноколі»). Герой-вождь організовував походи й розділяв здобич: «Можний наш пане, пане Гавриле! Ой, пусти ж ти нас вже до домочку, Заплати ж ти нам, та й за службовку, Та що ми тобі вірне служили» («Ой славен, славен красний Андрійко»). Мотиви розбійних походів притаманні билинам («Перші подвиги Іллі Муромця», «Ілля Муромець і розбійники»), ранньому козацькому епосові («Соколику-сину! Вчини мою волю», «Не жур мене, стара нене» тощо). До архаїчних належить мотив передачі військового досвіду, богатирського спорядження, зброї й коня від батька до сина – трансформований міфологічний мотив передачі сили («Данило Ігнатьєвич і син його Михайло», «Івась Коновченко, Удовиченко»), мотиви розбрату й суперництва богатирів тощо. Люди змушені були відшліфовувати вміння жити під тиском постійної зовнішньої загрози, тому укріплювали поселення валами й ровами, будували «замки», «городи» або «городища», біля яких займалися рільництвом, а в замках ховалися від ворогів. Художнє відображення цих реалій фіксуємо в легендах про змієві вали, заснування Києва тощо. Мотиви облоги зберігають колядки: «…вже турки-вороги І наш город обняли, Наш городок обняли, Наших діток забрали» («Чи ти спиш, чи лежиш»).

Богатирські билини Київської Русі становлять основу класичного (богатирського) епосу. Окрім богатирського, класичний епос представлений історичними піснями, казками, легендами про богатирів тощо. До історичного зараховано українські думи героїчного змісту та героїчний епос козацької доби.

Донині полемічним вважають питання, чи є билина власне самобутнім жанром України-Руси. Тезу про існування билинної традиції на теренах України підтверджено в згаданих дослідниками листах Кмити Чорнобильського з посиланнями на билину про Іллю Муромця, записах Еріха Лясоти про гробницю Іллі Муровлянина в притворі Києво-Софіївського собору й могилу в київських печерах богатиря-велета Чоботка, билинних мотивах у піснях про Солов’я Розбійника, записаних А. Лободою у Васильківському повіті, а також відгомонах билинної традиції в інших жанрах українського усного героїчного епосу. Про належність українцям билинної традиції свідчить і науково доведений Н. Костенко факт, що народнопісенна речитативність билинної та думової форми залишилася перспективною лише в українській поезії.

У дисертації підсумовано, що структурна парадигма українського усного героїчного епосу охоплює різножанрові епічні й ліро-епічні твори героїчного змісту, які відображають героїчні події доісторичної та історичної епох і втілюють ідеологію дружинної, богатирської, козацької, вояцької спільнот. Героїчний епос змальовує поведінку воїнів в екстремальних життєвих ситуаціях: військових походах, визвольних війнах, охороні кордонів; оспівує збройні сутички за розв’язання есхатологічних або історичних міжнаціональних конфліктів. Усний героїчний епос пронизаний ідеєю свободи від будь-якого насильства над особистістю, утверджує ідеали військово-патріотичного та релігійного героїзму часів племінної консолідації, утворення держави, передає досвід традиційних чоловічих ментальних та емоційних поведінкових стереотипів.

Підрозділ 2.3. – «Український героїчний епос козацької доби» – присвячено дослідженню козацької героїки, яку відображають жанри фольклору: козацькі пісні, легенди й перекази, балади героїчного змісту тощо. До історичного зараховано козацький усний епос про боротьбу з татаро-монголами та епохи Хмельниччини (думи, козацькі пісні, частково історичні балади, билини про боротьбу з Лядським королем), де превалює козацька тематика.

Дослідження поетики билин і дум відтворює поліфонію споріднених жанрів, внутрішнє багатоголосся українського героїчного епосу, що становить закон існування культури.

Нові історичні структури в культурі по-різному віддзеркалюють структури минулого, що може бути реалізоване за двома схемами: коли нові тексти створюють, зберігаючи глибинні структури старих, і коли глибинна структура нових текстів орієнтована на розрив зі старими, як це сталося з думами.

Козацька держава не могла творитися на князівських ідеалах Київської Русі, яка не відстояла себе в боротьбі з ворогом. Думи як опозиція билинам пропагували служіння роду, громаді, козацькому товариству, а не провідникові.

У билинах головним є апофеоз сильної особистості (виняткової фізично, магічно, ієрархічно), лейтмотив її старшинства в середовищі богатирства, яке вирізняє себе з-поміж інших станів, як і їхній князь відокремлений від них. У думах, навпаки, зафіксовано служіння громаді, військовому товариству й Господові. Гетьман піклується про козаків, стежить за дотриманням козацьких порядків, він здатен на самопожертву, за допомогою хитрощів урятовує з неволі бідних галерників («Самійло Кішка»), здобуває для козаків королівські універсали, які заховав старий гетьман («Хмельницький та Барабаш»); жертвує своєю свободою заради визволення невільників («Іван Богуславець, гетьман запорозький»); перевдягається в бідну одіж, щоб перевірити, як шанують козаків інші стани, та карає дуків-срібляників («Козак-нетяга Ганжа Андибер»); стає на бік козаків, які його, Хмельницького, «з ляхами бардзо посварили» («Перемога під Корсунем»). Козаки цінують гетьмана не як представника влади й держателя гетьманської булави, а як батька, козацького заступника («Похід Свірговського на Волощину», «Про Хмельницького та Василія Молдавського»).

Особливої ваги в думах набувають громадські, а пізніше національні інтереси. Ідеали історичного епосу козацької доби створювалися як опозиція попередньому – класичному – етапові, вони сягають архаїчного усного епосу, тому герої дум – козаки різних станів: «біднії невольники», «козаки-нетяги», «безрідні чужаниці», «вірні товариші».

Усний героїчний епос об’єднує багатофункційну за своїм призначенням творчість епічних співців, що на етапі становлення виражала інтереси військової спільноти. Козацький епос у військовому середовищі виконував практичну (акумуляція військового досвіду), частково дидактичну (навчання воїна), а за межами війська – інформативну, політичну функції. Згодом у цих текстах посилилися художньо-естетична та дидактична функції. Зі зміною ідеологічних настанов у суспільстві твори набули релігійної, політичної, націєохоронної функцій, а носії героїчного епосу зазнали переслідувань. Занепад козацького стану, страшне цькування старців-кобзарів та зникнення інтересу «споживачів» до реалій, що колись були актуальними, спричинили розпорошення козацького усного епосу.

На динаміку героїчного епосу впливає не лише запас «спадкової інформації», на що звернули увагу представники міфологічної школи у фольклористиці, а й зовнішні та внутрішні чинники розвитку епосу як системи. Неперервна «мозаїка» зовнішніх подій та соціально-динамічних процесів стимулює постійні зміни. Важливий вплив на «консервування» традиції має середовище побутування епосу та його творці й носії. Канони фольклорного жанру передбачають обов’язковий синтез характерних особливостей змісту й форми – сюжетної структури, певної формульності, поетичних засобів тощо, які є обов’язковими для трансмісії фольклорного тексту. Із втратою якогось наріжного пункту виникає жанровий новотвір, що може успадкувати ознаки (формальні чи змістові) «материнського» жанру і «прищепитися» до живого масиву традиції, розвиваючи й збагачуючи її. Мотиви творів тематики національно-визвольних змагань українців у ХХ столітті перегукуються з аналогічними мотивами історичних пісень часів Хмельниччини та гайдамаччини.

Третій розділ – «Динаміка традиції українського усного героїчного епосу» – присвячений вивченню механізмів збереження та трансформації усного героїчного епосу в процесі історичного побутування.

У підрозділі 3.1. – «Думи раннього козацького періоду: структурно-типологічний аналіз» – укладено та проаналізовано сюжетно-мотивний покажчик «старших» дум, досліджено особливості часової й просторової трансмісії сюжетних типів.

Сюжетно-мотивний покажчик розроблено на основі текстів зі збірок К. Грушевської («Українські народні думи : у 2 т.» – К. , 2004), С. Грици («Українські народні думи» – К. , 2007), першого тому «Українських народних дум» («Українські народні думи : у 5 т.» – Т. 1. Думи раннього козацького періоду. – ІМФЕ НАН України, 2009) – найповніших на час написання дослідження видань думового епосу, що акумулюють варіанти, зафіксовані впродовж ХІХ та початку ХХ століття. Дисертант послуговувався принципами визначення сюжетного типу (СТ) Б. Кербеліте: тип – це певна множинність фольклорних текстів, яким притаманна якась одна й та ж вагома стабільна ознака за відмінності або навіть і відсутності інших ознак. СТ вирізнено шляхом синтагматичного аналізу: зіставлення варіантів за фрагментами, що містять завершену думку й здебільшого збігаються з періодами. СТ акумулюють елементарні епічні сюжети (ЕЕС) – фрагменти, що складаються з інваріантних мотивів і містять закінчений опис або дію. Автор дослідження виокремлює 20 семантичних інваріантних СТ, кваліфікуючи їх як усталені показники жанру.

Сюжетно-мотивний покажчик дум як умовна логічна конструкція дає підстави для концептуальних узагальнень стосовно динаміки видозмін дум раннього козацького періоду: 1. У СТ дум зафіксовано різні варіанти розв’язання (зазвичай діаметрально протилежні) однієї й тієї ж проблемної ситуації. Напр., СТ № 1 «Ув’язнення невільників: герої прагнуть передати звістку рідним» (варіанти «Невольники», «Дума неволницька», «Плач невольників», «Невольницький плач» тощо) становить опозицію до СТ № 2 «Випробування невільників: герої не прагнуть передати звістку рідним» (варіанти «Плач невольника», «Невольницький плач», «Невольницька дума»). 2. Динаміка полягає у варіюванні образу головного героя в тотожних моделях за правилами бінарності: «зоо- гідроморфний герой / антропоморфний герой» або «чоловік / жінка». Напр., СТ № 3 та СТ № 6 «Гетьман звільняє із полону козаків-невільників + морська подорож» («Іван Богуславець» і «Кішка Самійло», «Самойло Кішка», «Про Кішку Самійла») / СТ № 4 «Жінка (донька) загарбника звільняє з полону козаків-невільників + морська подорож» («Маруся Богуславка»). Перелічені СТ натомість становлять опозицію до СТ № 5 «Батько-сокіл розшукує й звільняє захопленого в полон сина» («Сокіл», «Невольницька», «Про сокола») та СТ № 9 «Дніпро розшукує козаків-дітей» («Розмова Дніпра з Дунаєм»). 3. Варіюються розв’язки конфлікту в межах одного або різних сюжетних типів, напр., «язичницька / християнська» в СТ № 7 «Морська подорож: воїн-проповідник врятовує флотилію, умилостивлюючи демонізовані природні сили / Господа» («Олексій Попович», «Пирятинський попович Олексій», «О Алексее Поповиче или о буре, претерпенной козаками на море», «Про Олексія Поповича», «Олексій Попович, козак запорожський»). Опозиції «наявність родини / безрідність» потлумачено як магічну «захищеність / незахищеність» у СТ № 8 «Морська подорож: братів, які потопають під час бурі, врятовує сповідь, а сироту не врятовує» («Буря на морі», «Дума про бурю на чорному морі», «Про бурю на синьому морі»). 4. Варіативністю позначена перемога конфліктних сторін у межах родини (опозиція «старші / молодші»): СТ № 10 «Брати-втікачі в чужому просторі: старші гублять молодшого брата» («Утеча трьох братів з Азова», «Три брата в плену в Азове», «О побеге трьох братьєв із Азова», «Азовскіє братья», «Побіг трьох братів із Азова», «Як три брати з Озова втікали» тощо) / СТ № 11 «Смертельно поранені брати в чужому просторі: молодший брат відмовляється допомогти старшим» («Три брати самарські», «Самарські брати»). 5. Варіативність констатовано в розв’язанні конфлікту в межах соціуму, коли реалізується опозиція «вищий за статусом провчає нижчих / удавано нижчий за статусом провчає вищих», що, на думку дисертанта, є похідною від «старший / молодший», напр.: СТ № 18 «Отаман провчає козаків («Атаман Матяш старий») / СТ № 20 «Непізнаний гетьман провчає дуків-срібляників» («Хвесько Андибер», «Про Хвеська Кганджу Андибера», «Хвесько Дендеберя», «Про козака Голоту», «Дума про козака Нетягу», «Про славного Хвесь Ганджу-Андибера, гетьмана запорозького»). 6. СТ дум охоплюють діаметрально протилежні сюжетні ситуації, напр., СТ № 12 «Білі похорони» козака» («Смерть козака на долині Кодимі») / СТ № 13 «Чорні похорони» козака» («Плач зозулі»). Або: СТ № 16 «Славна смерть козака. Вірний джура» («Хведір Безрідний», «Смерть Федора Безрідного», «Про смерть Хведора Безрідного», «Дума про Хведора Безрідного», «Про Хведора Безрідного») / СТ № 17 «Безславна загибель молодих недосвідчених козаків. Джура-зрадник» («Сірчиха і Сірченки»), СТ № 19 «Джура-зрадник» («Веремій Волошин» (уривок)). 7. Зафіксовано протилежні варіанти розв’язки конфлікту в СТ № 14 «Перемога козака: знищення ворога-татарина (знання правил ведення бою як запорука перемоги)» («Голота», «Схватка з татарином», «Про козака Голоту», «Дума про козака Голоту», «Про козака Летягу (Нетягу)») та СТ № 15 «Поразка й смерть козака-лицаря (незнання правил ведення бою як причина поразки)» («Іван Коновченко», «Козак Іван Коновченко із города Черкас», «Про смерть Івана Коновченка або про похід проти татар», «Про Івася Вдовиченка», «Про Івася Коновченка», «Дума про Івася Вдовиченка-Коновченка», «Пісня про Коновченка», «Про лицаря Івана Конівченка», «Про Коновченка», «Коновченько», «Василь Удовиченко», «Іван-воїн» тощо). 8. Окремі СТ включають більше ніж один сюжет, зокрема, СТ № 3: Гетьман звільняє з полону козаків-невільників + морська подорож; СТ № 4: Жінка (донька) загарбника звільняє з полону козаків-невільників + морська подорож; СТ № 16: Славна смерть козака + вірний джура; СТ № 17: Безславна загибель молодих недосвідчених козаків + джура-зрадник. 9. СТ здатні до інверсії й становлять певну єдність, яку можна номінувати як інваріанти або семантичні інваріантні мотиви, що мають сюжетотворчий потенціал. Це «ув’язнення козаків», «випробування козаків», «визволення козаків», «повернення козаків», «морська подорож», «смерть козака», «похорони козака», «закони роду», «закони соціуму», «закони січі», «правила бою». СТ дум притаманні такі опозиції: «провина / покарання», «старший / молодший», «вищий за статусом / нижчий», «козак / джура», «козак / ворог». 10. Аналіз обмеженої кількості інваріантів та опозицій СТ найдавніших дум уможливив підстави для висновку, що думовий епос відображає систему мислення козацького, а не старцівського середовища й утворює картину світу козацької спільноти, кодуючи найважливіші професійні знання, які можуть знадобитися в часи випробувань, для визволення, під час морської подорожі. Крім того, СТ репрезентують закони спілкування зі «своїми» та «чужими», правила проведення обрядів (смерть і похорони), подають неписаний моральний кодекс поведінки (закони роду, закони соціуму, закони січі). СТ містить один або декілька інваріантних мотивів, що при утворенні сюжету можуть розгортатися та ускладнюватися побічними мотивами. При цьому в інваріантах СТ можуть варіюватися герої, сюжетні ситуації або протиставлятися розв’язки конфлікту. СТ дум нечисленні, але динамічні. 11. Інваріантна модель СТ слугує демонстрації правильної чи неправильної поведінки героя та її ймовірних наслідків у тотожних ситуаціях. Тому СТ дум покласифіковано як опозиційні, напр.: «герої прагнуть передати звістку рідним» / «герої не прагнуть передати звістки рідним»; «старші гублять молодшого брата» / «молодший брат губить старших»; «негідний вчинок / розкаяння», «перемога» / «поразка»; «знання правил ведення бою» / «незнання правил ведення бою»; «славна смерть» / «безславна загибель»; «вірний джура» / «джура-зрадник»; «білі похорони» / «чорні похорони» тощо. 12. ЕЕС утворюють той запас епічного знання носіїв дум, який співці вільно використовують у СТ. Вони здебільшого не мають фіксованого місця в сюжеті, окрім обрамлювальних початкової та фінальної формул, здатні вільно варіюватися. Особливо динамічними та варіативними є вставні епізоди, такі як сон (СТ № 6, № 15), мрія чи сповідь героя (СТ № 2, № 7) тощо. Також ЕЕС можуть розширюватися, доповнюватися новими мотивами або звужуватися. 13. Окремі ЕЕС можуть «розростатися» до СТ. Напр., ЕЕС № 7 у думі «Іван Богуславець» (СТ № 3): перебування гетьмана з військом у чужому просторі (на морі) + герой потрапляє в небезпечну ситуацію + герой, зважаючи на досвід, правильно оцінює ситуацію + жертвоприношення морю (людська жертва) + герою вдається уникнути небезпечної ситуації – розгортається до СТ № 7 «Морська подорож: воїн-проповідник врятовує флотилію, умилостивлюючи демонізовані природні сили (Господа)», («Олексій Попович», «Пирятинський попович Олексій», «О Алексее Поповиче или о буре, претерпенной козаками на море», «Про Олексія Поповича», «Олексій Попович, козак запорожський»). 14. ЕЕС № 5 (Смертельно поранений герой у чужому просторі + помираючи, герой просить шкідників життя не наближатися, поки вони небезпечні + герой відганяє шкідників життя + герой передає птахами звістку про свою смерть родині + смерть козака на могилі) СТ № 10 («Утеча трьох братів з Азова»та ін.) становить мікромодель СТ № 12 («Смерть козака на долині Кодимі»); ЕЕС № 6 (Смерть козака на могилі + «чорні похорони» козака + плач зозулі (зозуль)) утворює СТ № 13: «Чорні» похорони козака» («Плач зозулі»). У дисертації висловлено припущення, що ЕЕС дум, за умови продуктивного періоду функціонування жанру, будувалися на моделях СТ інших жанрів, а також могли слугувати інваріантами для інших різножанрових сюжетних типів, що містили інформацію, яку співці вважали тотожною. 15. ЕЕС не прикріплені до певного СТ і можуть бути видозмінені, вільно використані в межах усного героїчного епосу національного й світового фольклору. Видозміни ЕЕС у межах одного СТ подано в покажчику як варіанти (а,б, в тощо).

У підрозділі 3.2. – «Інваріантна сюжетна схема життєпису епічного героя» – аргументовано необхідність документальної фіксації та каталогізації сталих сюжетних елементів, що переходять від покоління до покоління та від народу до народу й становлять безперервність традиції; систематизовано мотивне наповнення та укладено структурно-семантичний покажчик ЕЕС дум раннього козацького періоду.

Особливість проаналізованих СТ дум полягає в тому, що вони належать до «епізодичної» традиції, де окремі сюжети не залежать один від одного, а герої можуть бути не лише вирваними з реального контексту історичними особами, а й типовими персонажами. Частково СТ мають ознаки «біографічної» епічної традиції, фіксують біографію богатиря (напр., Івася Коновченка, Сірченків, соколяти), фрагменти біографії (напр., Самійла Кішки, Федора Безрідного), але здебільшого СТ позначає один або декілька послідовних епізодів буття епічного героя: поведінку перед боєм, перемогу чи поразку, ув’язнення, випробування, визволення, повернення, смерть, похорони тощо. Об’єднавши різновиди СТ у межах структурно-семантичного покажчика, отримуємо узагальнену інваріантну сюжетну схему життєпису епічного богатиря-козака: його народження, дитинства, відкріплення від свого середовища, військової подорожі в чужий простір, ініціації як першої битви чи поєдинку, епізодів військового життя, що складається  залежно від того, яку модель поведінки обирає воїн, перемоги або поразки у бою, ув’язнення, тріумфального повернення у свій простір, трагедію смерті й поховання героя.

Схема військової подорожі охоплює три цикли, що відповідають стадіям відкріплення, випробувань і повернення. Структура циклів стала: це зміна героєм середовища, заручення підтримкою помічника, випробування, результат. СТ водночас становить твір загалом, частину мікроциклу й великого циклу «біографії» епічного героя. Структурно-семантичний покажчик засвідчує тотожність прийомів створення образу «свого» й «чужого» середовища, характеристик епічного героя та антигероя за методом віддзеркалення, що спонукає до висновку про циклічність та бінарність як основні прийоми побудови СТ дум. Сюжетно-мотивний фонд найдавніших дум має численну кількість сюжетних паралелей із текстами, які належать до різних жанрів національного та світового епосу; містить інклюзії голосінь, замовлянь, прокльонів, слав, молитов тощо.

Аналіз окремого СТ думи про Івася Удовиченка, Коновченка, що має понад півсотні зафіксованих варіантів і більш як сторічну часову перспективу, засвідчив, що варіативність спричинена здебільшого не часовою динамікою, а особливостями локального побутування. Епічна локальна традиція переосмислює й перетворює сюжети на регіональному ґрунті, не виходячи за межі СТ.

У четвертому розділі – «Парадигма героїчного в міфологічному й історичному епосі» – увагу зосереджено на інтерпретації героїки та героїчного.

Підрозділ 4.1. – «Концепт героїчного в міфології та козацькому епосі» – присвячено питанню джерел і трансформації героїчного у світовій міфології та українському героїчному епосі. Онтологія героїчного сягає міфу про творення Всесвіту з частин тіла Першолюдини й не зумовлена історичною подією чи діянням «великої» історичної особистості, а відтворює семантику жертовності задля творення космосу. У «Пісні про Михая» смерть-перевтілення козака маркує сакральну точку як головний символ центру й вертикальну домінанту: «Ішли ляхи на три шляхи, А татари на чотирі, Козаченьки поле вкрили Червоною китайкою. По китайці возок біжить, А в возочку козак лежить, Посічений, порубаний, Ручки й ніжки на три часті, Головонька на чотирі, Під правою палаш держить, З-під палаша річка біжить; На тій річці явір стоїть, На явору ворон кряче, – По синові мати плаче».

У козацькому епосі продуктивний мотив розчленування тіла з його подальшим відродженням: «Сірко на три частини захований: перша його частина лежить отут саме, де Чортомлицька Січ; друга – під Кривим Рогом, а третя – під Полтавою». Відродження відомого героя Визвольної війни відбувається внаслідок застосування аграрної магії – поливання могили, збризкування тіла живою водою або воскресіння («Заповідь Сірка», «Як Сірко умирав», «Великий воїн», «Сірентій праворучник» тощо).

Як своєрідний ритуал демонстрації життєвої сили й енергії, де панує не бажання знищити супротивника, а повага до нього як до носія героїчних і божественних рис, потлумачено поєдинок богатирів («Бій Дуная з Добринею»). Герої не бояться смерті й цим наближаються до безсмертних. Вихід за межі «свого» тіла в епосі зображують як одруження з персоніфікованою могилою («Сокіл з орлом», «В чистім полі возок біжить», «Ой ремезе, ремезочку», «Ой умирав козак», «Ой на горі вогонь горить», «Дума про Івася Вдовиченка» тощо) або метаморфозу («Непра і Дон»). Міфологічна модель служіння космосу в героїчному епосі трансформована в модель служіння «своїй» землі («Іван Богуславець», «Маруся Богуславка», «Сокіл», «Олексій Попович» тощо).

Народження героя також покваліфіковано як подію у вертикальному вимірі, ототожнено з точкою творення в часі й просторі. Сакрального значення набуває центр держави, оточеної ворожим світом, народження в стольному Києві героя, який стане її захисником («Михайлик і Золоті ворота»). Мета героя – не смерть-метаморфоза, а життя й перемога над ворогами. Богатир частково десакралізується і стає більше схожим на надзвичайно сильну людину, аніж на Бога, а його перемогу над хаосом тлумачать як перемогу над небесним, підземним змієм або чужинцями-завойовниками. Герой позиціонує себе як представник соціального світу, прагне зберегти своє життя, цінність якого вже усвідомлює (Ілля Муромець, Добриня Микитич, Кирило Кожум’яка, Михайло Казарянин, Михайло Потик, Ілля Швець, Івась Удовиченко тощо). Відбувається переструктурування наповнення аксіології «героїчного»: героїзм асоціюється з «бувалістю», старістю й мудрістю, на противагу молодості, незрілості й нерозумності. Перекодування зазнає також поняття «сила богатиря»: її трактують як сміливість, рішучість, зухвалість, швидкість реакції, а не магічну чи фізичну силу.

Водночас міфологічний мотив творення всесвіту з частин тіла Першолюдини (бога) трансформувався в сакралізацію частин тіла епічного героя як маркування його героїчності, де «Буйна голова» героя ототожнена з мікрокосмом, уособлює дух і життєву силу воїна: мертва голова дає поради («Ілля Мурин»); голова зарубаного Івася Коновченка втікає від ворогів, шукає, відроджує тіло; голова Кривоноса загрожує супротивникам: «Ой, як стала його головонька А тулуба шукати, – Не вгадали а пани з ляхами, Яким шляхом утікати».

Частини тіла богатиря мають окрему життєву силу й можуть існувати самостійно. Сакральною силою наділені печінка, серце, руки й ноги героя («Бунякове замчище», «Ой Морозе, Морозенку»). У татарського богатиря печінки «стримлять наверсі», а перемогти його можна, відтявши їх, поки той спить. Вороги, вражені надзвичайною мужністю й сміливістю Морозенка, «вийняли серденько Та й вкинули у воду». Права рука – символ сили, дії, влади і захисту. Кошовий Сірко заповів козакам: «Коли я вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її за собою сім год. І куди ви будете повертати, там буду й я воювати».

Тяглість подальших трансформаційних процесів помітна й у пізніших текстових утвореннях, зокрема опозиція «голова – тіло» набуває соціального смислового навантаження – потлумачена як аналог до опозицій «герой – військо», «отаман – козаки». Провідник війська має бути водночас і батьком для молодих воїнів, і взірцем героїчної поведінки. Тілесний код воїна-богатиря в соціокультурному середовищі набуває значення культурного коду.

У підрозділі 4. 2. – «Життєвий шлях» епічного героя» – увагу сконцентровано на «біографії» епічного героя-козака. Українському усному героїчному епосові властива модель героїки, складники якої вміщені в міфологічній «біографії» героя й зіставлені з циклом «перехідних» обрядів (концепція Д. Кемпбела). Предметом інтерпретації постає «чудесне народження» героя, його відкріплення від «свого» середовища, лімінальна стадія перебування «на межі» та апофеоз відродження. Мотив «чудесного народження» богатиря в українському епосі пов’язаний із давніми уявленнями про партеногенез, що сягає епохи матріархату: герой приходить із підземного світу, з’являється невідомо звідки й невідомо куди зникає («Богатир та кінь», «Богатир на Азовському морі», «Богатир на Лимані»»), може бути сином вдови («Дума про Івася Коновченка Удовиченка»). Динаміка цього мотиву помітна в низці аломотивів, як-от: богатир – царський син («Михайлик і Золоті ворота»), молодший син воїна («Походження назви Переяслав»), це є результатом еволюційних процесів переходу від епохи матріархату до патріархату. Епічна традиція змальовує малолітнього богатиря неймовірних розмірів: Котигорошко «ріс не по часах, а по минутах», а як народився, «став бігать, став балакать і чужих дітей бить»; за три роки «обіймище стало у Котигорошка: голова як котел завбільшки». Вороги розвідують про богатиря за допомогою магії та ворожбитства, тому малолітній герой не виявляє себе, приховує силу, чекає свого часу, коня й зброї («Чоловічки-богатирі», «Батій-богатир», «Кирило Кожум’яка», «Про Іллю-Шевця та змія», «Походження назви Переяслав», «Михайлик і Золоті ворота», «Макітрина балка», «Камінні богатирі в порогах Дніпра», «Козаки-запорожці», «Де взялися запорожці», «Дитячі роки Довбуша»). Безпеку недолітка охороняють зооморфні хтонічні помічники, батьки. В особистому житті богатирі, як правило, одинаки, вони не мають сім’ї, шлюбними партнерами богатирів стають зміївни-супротивниці або діви-воїни (Ілля Муромець і Салтигорка, Добриня і Маринка, Добриня і Настасья, Михайло Потик і Докія Лиходіївна, Богдан Хмельницький і Марина тощо).

Характерною особливістю героїчного епічного твору є ініціальні перетворення головного героя. Передлімінальною ознакою ініціального ритуалу є сепарація героя – добровільний або примусовий відхід воїна від «свого» середовища. «Біографія» героя-ініціанта охоплює два етапи «переходу»: відділення від родини, громади й перехід до чоловічої спільноти (війська); відкріплення від війська й перехід до монастиря, скиту або потойбічного світу. Ритуал прощання побудований за міфологічною моделлю відходу в інший світ. Мотиви такої сепарації зафіксовано в епічних героїчних творах козацької доби. Козацький епос містить рудименти ритуальних безчинств, дозволених на території, що неофіти залишають. У думах та козацьких піснях мотиви безчинства трансформовані в аломотиви антисоціальної поведінки в середовищі родини, роду, громади. Згідно з християнським світоглядом, така поведінка набуває статусу гріха, покаранням за який, зазвичай, є поразки або смерть на полі бою («Дума про Івася Удовиченка, Коновченка», «Три брати Самарські», «Дума про бурю на Чорному морі» тощо).

Посутню увагу зосереджено на стадії ініціального переходу героя (лімінальній). Дисертант доводить, що вона ототожнена з міфологічною межею між хаосом і космосом та Біблійною пустелею – Дике Поле, Поле Килиїмське, темниця, неволя, море, степ тощо, де герой стає безпристрасною космічною силою, для якого неважливими стають матеріальні статки, родинні зв’язки, власна історія. Він втрачає попередній статус, а нового ще не набуває. Відсутність статусу акцентована зміною зовнішності, одягу, харчування за схемою «гарний – поганий», «одягнений – голий», «взутий – босий», «варене – сире». Схему подорожі-блукання на шляху від «окультуреного» до «дикого» і навпаки структуровано на основі сферичної та лінійної перспектив. У козацькому епосі простір «чужого» – це серія концентричних кіл, що розходяться від ворожих сакральних центрів (темниці, каменя, міста тощо).

Під впливом християнства поняття «межового стану» зазнає якісних змін. Подорож-блукання морем чи степом функційно тотожна з мотивом блукання Біблійною пустелею, де відбувається оновлення. Невільницькі думи подають приклади самоутвердження через випробування, самозаглиблення, пошуки Божественного. Показовими в цьому сенсі є думи «Три брати Самарські», «Олексій Попович» та «Буря на Чорному морі», де лише привселюдне спокутування героями своїх гріхів уберігає військо чи власне героїв від загибелі, а батькова-материна молитва витягує з дна моря, прокляття ж топить і в калюжі. На зміну язичницькій смерті-метаморфозі приходять часи духовного подвигу в мучеництві.

Стадія відродження символізує життя в новому статусі, що настає в момент прикріплення до нового сакрального центру й супроводжується перевдяганням. Якщо зміна статусу примусова, козак, щоб зберегти своє «я», не приймає чужого одягу та «чужої» поведінкової моделі. Часто герой постає перед вибором: йому пропонують змінити не лише одяг, а й віру, одружитися з чужинкою. Байда, князь Дмитро Корецький, Іван Богуславець, Самійло Кішка з однойменних дум відхиляють пропозицію чужинців чи яриз прийняти їхню віру. За язичницьким розумінням, відродження асоціювалося зі здобуттям здобичі, сили й влади, а в християнській ідеології ототожнено з духовним просвітленням.

У Висновках сформульовано основні результати дослідження.

Характер інтерпретації народного епосу суттєвою мірою залежить від парадигматичного підходу до потрактування його сутності. Попри численну кількість дефініцій поняття «парадигма», запропонованих дослідниками, назв на означення старих і нової наукових парадигм та їхніх класифікацій, не втрачає важливості спільна смислова зона, що вмотивовує доцільність парадигматичного підходу як найефективнішого засобу для пояснення фольклору взагалі та процесу динаміки героїчного епосу зокрема.

Від часів становлення української фольклористики усний героїчний епос тлумачили, протиставляючи регресивний і прогресивний напрями його динаміки, а впродовж ХХ ст. епічну традицію трактували в еволюційному лінійному розвитку, що прогнозує перспективу постійного «вдосконалення».

Дослідження українського усного героїчного епосу в руслі новітньої наукової парадигми дало змогу інтерпретувати його традицію як стадіальну й циклічну, що вміщує численні напластовані один на одного смисли, які в окремих текстах не виявляються сукупно, але становлять основу епічного знання. «Згорнуті» на матриці усного героїчного епосу певної типологічної стадії, елементарні епічні сюжети та їхні складники – мотиви – не вибувають із «банку даних», а можуть активно функціонувати в інших жанрах національного фольклору або чекати суспільної потреби для «метафоричної трансформації» на новому етапі, щоб адекватно «розгортатися», відповідно до запитів суспільства. Схему «розгортання» традиції героїчного епосу окреслено як різому – корінь-цибулинку, що є аналогом нескінченності, бо утримує потенційно «приховане стебло», яке може розвиватися в різних напрямах і набувати різноманітних конфігурацій.

Залучення широкого жанрового діапазону текстів дало змогу виявити динаміку функціонування основних концептів українського усного героїчного епосу та довести наявність внутрішнього потенціалу парадигми героїчного від міфологічної епохи до Нової Доби включно. Оскільки героїчний епос ранніх доісторичних ступенів у процесі соціально-історичного розвитку був розпорошений у культурному просторі, різні фольклорні жанри успадковували його мотиви. У зв’язку з цим, у праці наголошено на недостатній місткості усталеного «вузького» тлумачення українського усного героїчного епосу як феномену. Вивчення динаміки структурної парадигми усного героїчного епосу не може охоплювати лише жанр дум або обмежуватися думами й історичними піснями, з огляду на що в дисертації надано перевагу дефініції українського героїчного епосу в широкому розумінні як метатексту – фольклорного текстового простору різних жанрів, що об’єднаний категорією «героїчне» і виражає ідеологію дружинної, богатирської, козацької, вояцької спільнот.

Усний героїчний епос синтезує аксіологію народу та його історико-суспільний досвід, оспівує героїчні вчинки фантастичного й хронікального характеру, змальовує поведінку вояків в екстремальних життєвих ситуаціях.

Припущення про ймовірне існування незафіксованого на українських теренах міфологічного й архаїчного епосу висловлено на основі епічних мотивів героїчного змісту, що збереглися в багатьох жанрах
українського фольклору (календарно-обрядових піснях, казках, легендах, переказах тощо).

Героїку козацької доби відображають твори козацького фольклору: козацькі пісні, легенди й перекази козацького часу, балади героїчного змісту тощо. Усний героїчний епос Нової Доби, окрім легенд, переказів, народних оповідань, репрезентують гайдамацькі, опришківські, стрілецькі, повстанські пісні героїчної тематики тощо. Сутнісною ознакою національного героїчного епосу, що зберігається на всіх стадіях його розвитку, названо категорію «героїчне», а основними формальними ознаками – наративність (переважну епічність або оповідний характер творів народного героїчного епосу) і формульність (наявність у народному героїчному епосі сталих епічних структур та усталених зв’язків між ними).

У роботі вирізнено такі стадії національного героїчного епосу українців: міфологічну, архаїчну (дружинний епос), класичну (богатирський епос), історичну (козацький епос) та стадію Нової Доби (вояцький епос). Наголошено на умовності поділу усного героїчного епосу: чітких меж між різними типологічними етапами його побутування провести неможливо, адже усний героїчний епос не є хронікальним, кожна його стадія акумулює смисли та поєднує реалії різних епох.

Національний героїчний епос виник на ґрунті міфу, а його динаміка віддзеркалює етапи розвитку суспільної свідомості українців. Міфологічний епос функціонував у руслі міфологічної парадигми, для якої характерна циклічність. Рудименти міфологічного епосу зберігають трансформовані фольклорні сюжети, що відображають боротьбу героя з чудовиськами, завоювання й обладнання Всесвіту та інваріантні мотиви міфологічного походження, що вціліли в епічних творах: колядках, міфологічних легендах, казках, билинах, голосіннях, баладах тощо.

У руслі міфологічної метапарадигми формувався архаїчний (дружинний) епос додержавного часу. Сюжети архаїчного епосу збереглися в героїко-фантастичних та богатирських казках, билинах казкового характеру про сватання, про старших богатирів, окремих родинно- та календарно-обрядових творах. Рудименти героїки доісторичної епохи успадкували необрядові твори чоловічого соціуму: думи, козацькі пісні тощо, які вміщують міфологічні й архаїчні мотиви здобування майна, жінки, слави. В архаїчному епосі побутова «біографічна» модель стала основною, а героїчна – супровідною.

Український класичний (богатирський) епос формувався в епоху державотворення та зміни язичницької культурної парадигми сфери християнською парадигмою променя, тому він репрезентує перехід від циклічного до лінійного часу. Класичним формам епосу притаманні тенденції деміфологізації, що розвивалися в умовах державної консолідації. Підструктуру богатирського епосу становлять героїчні билини Київського циклу, українські казки героїчного характеру, легенди й перекази про богатирів тощо.

Особливо вагомою для українського національного епосу є підструктура історичного (козацького епосу), що зароджується в межах парадигми променя, а стадії згасання сягає в Новій Добі (парадигма відрізка). Історичний епос започатковують невільницькі думи з ідеєю родинної моралі, що закономірно змінюється на пріоритети державної ваги (думи епохи Хмельницького). Окрім дум, ця типологійна стадія представлена іншими жанрами козацького фольклору: козацькими піснями, героїчними легендами й переказами про гетьманів, отаманів, козаків-характерників, баладними піснями героїчного змісту про козаків тощо.

Епос Нової Доби (вояцький) відтворює перехід від парадигми променя до класичної парадигми відрізка, що постулює замкнутість світу й відчуженість індивіда. Героїчний епос Нової Доби становлять легенди, перекази, гайдамацькі, опришківські, жовнірські, рекрутські, солдатські, стрілецькі, повстанські пісні тощо.

З’ясовано наявність тотожної для богатирського й козацького епосу «біографічної» епічної схеми та її аналогічне мотивне наповнення. Давньоруське походження билин підтверджують елементи богатирського епосу в українських казках і переказах, обрядових піснях, приповідках, сліди давньоукраїнського колядкового розміру (5+5) у билинах, побутування традиції оповідного билинного вірша в Україні, документальні свідчення тощо.

Закцентовано на необхідності тлумачити усний героїчний епос як структуру, що безперервно змінювалася, розросталася, втрачала одні функції та набувала інших. Відповідно до соціального середовища носіїв, героїчний епос виконував різні соціально-класифікаційні функції: магічно-релігійну, інформаційну, пізнавальну, політичну, пропагандистську та суміжні з ними комунікативну й естетичну, а також функцію соціально-ідентифікаційну.

Зауважено, що усний героїчний епос акумулює дидактичну функцію, семіотичну (особлива ідеологія або модель світу народного героїчного епосу), психологічну (вплив на емоції шляхом зображення надзвичайних подій, екстремальних вчинків, надлюдських можливостей героя у військових та побутових ситуаціях, регуляція думок і почуттів), маскулінну (героїчний епос як суто «чоловічі» твори, що відображають чоловічий тип поведінки та стиль життя), ґендерну (окреслення соціокультурної ролі чоловіків-воїнів у суспільстві), локальну функції (збереження та передавання героїчного епосу в певному напівпрофесійному кобзарському осередку).

Героїчний епос уміщує тотожні для військового середовища всіх часів універсальні коди чи концепти.

Результатом вивчення динаміки традиції українського усного героїчного епосу є укладений сюжетно-мотивний покажчик «старших» дум, де узагальнено 20 сюжетних типів дум та виокремлено такі притаманні українському героїчному епосові інваріантні мотиви, що мають сюжетотворчий потенціал: «ув’язнення козаків», «випробування козаків», «визволення козаків», «повернення козаків», «морська подорож», «смерть козака», «похорони козака», «закони роду», «закони соціуму», «закони січі», «правила бою». Сюжетно-мотивний покажчик засвідчив, що думовий епос відображає систему мислення козацького, а не старцівського середовища, репрезентує художню картину світу козацької спільноти, кодуючи її.

Динаміка сюжетних типів обмежена традицією, що допускає лімітоване варіювання за принципом бінаризму: «провина / покарання», «старший / молодший», «вищий за статусом / нижчий», «козак / джура», «козак / ворог». За бінарним принципом епічні співці добирають героїв («зоо- гідроморфний герой / антропоморфний герой», «чоловік / жінка»); розгортають конфлікти (між старшими / молодшими, вищими / удавано нижчими за статусом тощо); варіанти їхньої розв’язки («язичницька / християнська»); сюжетні ситуації («білі» / «чорні» похорони козака, перемога / поразка в бою, славна / безславна загибель, вірний джура / джура-зрадник) тощо. Протиставлення стають моделлю, яка наповнюється новим змістом, задають ритм і напрям для достовірних описів, утворюють схему розвитку сюжету. На основі синтезу інваріантних моделей сюжетних типів зроблено висновок про маскулінну, гендерну, пізнавально-інформаційну, дидактичну та психологічну функції думових текстів, що слугували засобом демонстрації правильної або неправильної поведінки героя-вояка та її ймовірних наслідків у аналогічних ситуаціях.

У процесі дослідження з’ясовано мотивне наповнення елементарних епічних сюжетів найдавніших дум та укладено їхній структурно-семантичний покажчик. Аналіз матеріалів покажчика засвідчив, що семіотична модель козацького епосу становить притаманну героїчному епосові багатьох народів сталу «біографічну» епічну схему, побудовану на фабулі подорожі героя в «чуже» середовище, серії його випробувань та, за умови дотримання кодексу поведінки, визволення й повернення до «свого» простору. Епічна схема подорожі героя на війну (на бій, у полон) маркує певну стадію в розвитку епосу, що приходить на зміну тотожній схемі подорожі за нареченою й виникла внаслідок трансформації останньої.

Структурно-семантичний покажчик дум засвідчив тотожність прийомів побудови образу «свого» та «чужого» локусу, епічного героя та його антипода за методом віддзеркалення. Зазначені риси дали змогу зробити висновок про циклічність та бінарність як основні прийоми будови сюжетних типів дум. Акцентовано на локальній, а не на часовій природі з’яви текстових варіантів думового епосу.

Висловлено припущення, що героїчний епос успадкував закони кодування інформації від міфу, який мав статус тексту-коду, ідеального зразка, вартого наслідування, ієрархічну систему кодів і допускав багато інтерпретацій. Засобом кодування слугували архетипні образи, а засобом збереження інформації – індивідуальна та колективна пам’ять носіїв епосу.

Унаслідок дослідження доведено, що сюжети різних жанрів усного героїчного епосу творяться за зразком онтологічної опозиції «хаос – космос», яка має статус універсальної моделі. Час в українському усному героїчному епосі циклічний, кожен цикл становить «коло вічного повернення», починається й закінчується символікою хаосу та виражає міфологічну ідею руху від абсолютного початку до есхатологічного кінця світу з його подальшим відродженням на новому парадигматичному рівні. Що нижче місце на парадигматичній осі посідає певний цикл, то менша сила тяжіння між етапами світотворення, світоустрою та катастрофи в його моделі, які відповідають фазам відкріплення, випробувань та смерті чи повернення додому епічного героя.

На основі структурно-типологічного аналізу окреслено вже трансформовані елементи давньої міфологічної схеми в козацькому епосі, який засновувався не на міфологічних, а на історичних джерелах, розвивався в умовах державотворення й мав тенденцію до деміфологізації, однак зберіг колажні риси міфопоетичної свідомості. Попри розповідь про історичне минуле, уведення географічних назв та імен історичних діячів, достовірність оповіді в козацькому епосі частково підпорядкована міфологічній схемі. Так, цикли мандрівки героя передають горизонтальний відцентровий і доцентровий рух, що утворює коло і спрямований на досягнення вихідної усталеності, стабільності. Завдання героя – підтримувати стан космічного, причому кожен виїзд на бій маркований як відцентровий, а повернення – як доцентровий рух, мета якого – зберігати космологічну будову держави. Динамічний вертикальний рух у героїчному епосі активізується лише в екстремальних ситуаціях у разі переходу героя від життя до смерті й навпаки, а горизонтальний є органічним складником розгортання хронологічних подій.

У процесі динаміки структурної парадигми епосу мандрівка героя в «інший» світ набуває ознак горизонтального виміру. Привнесення сакрального в профанний світ та сакралізація профанного простору наповнює героїчний концепт новим змістом. Героїзм зі сфери божественного переходить до сфери людського, його не здобувають ціною смерті, а навчаються й використовують за життя. Герої-посередники між двома світами (казкові герої-богатирі, наділені магічними здібностями або чарівними помічниками, культурні герої, що борються з чудовиськами потойбічного світу заради здобуття нареченої, матеріальних благ та облаштування життя людей, богатирі-котигорошки) трансформуються в козаків-характерників, що воюють з історичними ворогами за незалежність своєї держави.

Міфологічна модель світу стає зразком для опису тіла героя-богатиря, а кодова опозиція «хаос – космос» спонукає до пошуку цих стихій у героєві й інтерпретується як опозиції «сила – розум», «голова – тіло» тощо.

Фольклорна картина світу українського козацтва християнізована, але побудована за давньою міфологічною моделлю процесу ініціації. «Біографія» епічного героя-козака зберігає рудименти попередніх стадій розвитку епосу й містить сепаративну, лімінальну стадії та стадію включення в нове середовище за моделлю «відкріплення – межа – реінкарнація (повернення)».

Сепаративна стадія «біографії» епічного героя-козака охоплює два етапи «переходу»: відхід козака (некрута, новобранця, бурлака) від роду та ритуал прощання запорожця зі світом перед його вступом до монастиря, які ототожнені з відходом в «інший світ». Смерть козака-воїна маркує недовершеність ініціації.

Бій або поєдинок героя із супротивником – маркер лімінальної стадії, результатом якої є або перемога, або смерть воїна. Під час посвячення герой переживає ритуальну смерть, перетворюється на безпристрасну космічну силу і згодом відроджується в нову особистість, у момент прикріплення до нового сакрального центру отримує новий статус. Життя в новому статусі асоціюється зі вступом на Січ, у монастир, прилученням до роду, одруженням із могилою тощо. У козацькому епосі ініціанти проходять випробування на вірність Вітчизні, вірі, нації. Сигналом зміни статусу є мотив перевдягання, зміни імені, зречення власної історії. У роботі зазначено, що усний героїчний епос фіксує язичницькі мотиви відродження, пов’язані з матеріальним достатком, силою, владою, та християнські, ототожнені з духовним просвітленням.

Під впливом християнства розуміння героїчного якісно змінюється. Героїка духовного полягає у відмові від свого, кревного заради станового чи загальнолюдського. На зміну подвигу тіла – язичницькій смерті-метаморфозі – приходять часи духовного подвигу в мучеництві. Невільницькі думи подають приклади подвигу терпіння, самоутвердження героїв через випробування, самозаглиблення й пошуки Божественного в собі. При цьому в невільницьких думах зберігається й модель повернення з полону зі здобиччю й у трофейному одязі. Епічні образи-персонажі билин, козацьких пісень та дум нерідко є носіями елементів язичницького та християнського світоглядів водночас.

Осмислення традиції українського усного героїчного епосу як відкритої динамічної системи зі стадіальними та циклічними етапними змінами має неабиякі дослідницькі перспективи не лише на рівні системи усного героїчного епосу, а й в аспекті окремих жанрів, що на мотивному рівні безпосередньо або опосередковано входять до його складу. Нелінійний спосіб динаміки героїчного епосу вможливлює його творче й багатозначне прочитання. Такий підхід може бути науково рентабельним для аналізу інших видів та жанрів українського фольклору. Сюжетно-мотивний і структурно-семантичний покажчики «старших» дум потенційно слугують підґрунтям для укладання аналогічних покажчиків із метою глибшого вивчення кожного жанру усного героїчного епосу, формування загального сюжетно-мотивного й структурно-семантичного покажчиків національного героїчного епосу, для компаративних досліджень та аналізу мотивного фонду слов’янського й світового героїчного епосу.

ОСНОВНІ положення дисертації

представлено в публікаціях:

1. Ярмоленко Н. Український усний героїчний епос: динаміка традиції : монографія. Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Інститут філології. – Черкаси : Вид. Чабаненко Ю. А. , 2010. – 552 с.
   (22 др. арк.)

Рецензії: Киченко О. Епічна традиція в історичному висвітленні [Ярмоленко Н. М. Український усний героїчний епос: динаміка традиції : монографія. Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології, 2010. – 552 с.] / О. Киченко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2010. – С. 156–158. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 188). (0, 1 др. арк.)

2. Ярмоленко Н. Билина як жанр героїчного епосу Київської Русі / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2008. –
   С. 153–157. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 138). (0, 3 др. арк.)
3. Ярмоленко Н. Ведичні мотиви слов’янського фольклору / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2004. –
   С. 119–127. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 57). (0, 3 др. арк.)
4. Ярмоленко Н. Героїчний епос у річищі радянської прогресивної концепції / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2009. – С. 142–148. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 168). (0, 4 др. арк.)
5. Ярмоленко Н. Думи про боротьбу із турецько-татарськими загарбниками та про турецьку неволю : сюжетно-мотивний покажчик / Н. Ярмоленко // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – К. : Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2010. – Вип. 30. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л. Ф. Дунаєвської. – С.475–486. (0, 7 др. арк.)
6. Ярмоленко Н. Концепція героїчного епосу в фольклористичних розвідках І. Я. Франка / Н. Ярмоленко // Літературознавчі студії. – К. : Київський університет, 2006. – Вип. 18. – С. 337–340. (0, 4 др. арк.)
7. Ярмоленко Н. Концепція чужого як непізнаного в українському фольклорі / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2002. – С. 191–203. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 31). (0, 3др. арк.)
8. Ярмоленко Н. Методологія вивчення героїчного епосу в фольклористичній спадщині І. Я. Франка / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2006. – С. 139–148. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 95.). (0, 4 др. арк.)
9. Ярмоленко Н. Міфологічні сюжети українських різдвяних пісень / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2004. – С. 133–144. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 58). (0, 8 др. арк.)
10. Ярмоленко Н. Мотиви билин Київської Русі в козацькому та баладному епосі / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2002. – С.115–126. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 36).
    (0,5 др. арк.)
11. Ярмоленко Н. Опозиції «автор – виконавець» та «варіант – інваріант» в українському героїчному епосі / Н.Ярмоленко // Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка / відп. ред. Г. Ф. Семенюк. – К. : Київський університет, 2008. – Вип. 19. – С. 57–59. (0,4 др. арк.)
12. Ярмоленко Н. Питання походження дуалізму в зарубіжних етнологічних концепціях ХІХ – ХХ ст. / Н. Ярмоленко // Науковий часопис національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. – К., 2008. – С. 2 –29. (Серія 6 : Історичні науки ; вип. 6). ( 0,4 др. арк.).
13. Ярмоленко Н. Системні ознаки героїчного епосу / Н. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2009. – С. 185–192. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 159). ( 0, 3 др. арк.).
14. Ярмоленко Н. М. Бінарні опозиції в українському героїчному епосі / Н. М. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2007. – С. 121–126. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 118). (0,5 др. арк.).
15. Ярмоленко Н. М. Від міфічних опозиційних концептів до епічних: синтагматична вісь / Н. М. Ярмоленко // Літературознавчі студії. – К.: Київський університет, 2009. – Вип. 24. – С. 464–468. (0, 3 др. арк.)
16. Ярмоленко Н. М. Дві концепції динаміки українського героїчного епосу в фольклористиці ХІХ –ХХ ст. / Н. М. Ярмоленко // Літературознавчі студії. – К. : Київський університет, 2008. – Вип. 21., Ч. 2. – С. 315–320.
    (0,3 др. арк.)
17. Ярмоленко Н. М. Динаміка героїчного епосу українців : компаративний аналіз / Н. М. Ярмоленко // Актуальні проблеми слов’янської філології «Лінгвістика і літературознавство»: міжвузівський збірник наукових статей. – К. : Освіта України, 2008. – Вип. ХVI. – С. 109–114. (0,4 др. арк.)
18. Ярмоленко Н. М. Динаміка зачину як структурного макрокомпоненту тексту дум / Н. М. Ярмоленко // Література. Фольклор. Проблеми поетики / упорядник Л. Т. Шурко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. – Вип. 29. – С. 102–108. (0,4 др. арк.)
19. Ярмоленко Н. М. Колгоспна дійсність як система та її відображення у фольклорі Центральної України / Н. М. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2005. – С.145–157. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 67). (0,5 др. арк.)
20. Ярмоленко Н. М. Колізія «хаос–космос» як основа епічного конфлікту (на матеріалі архаїчного епосу) / Н. М. Ярмоленко // Філологічні семінари. Теорія літератури у вищій школі. – К. : Київський університет, 2008. – Вип. 11. Присвячується науковому керівнику семінару професору Наєнку Михайлу Кузьмовичу з нагоди 70-ліття. – С. 114–121. (0,5 др. арк.)
21. Ярмоленко Н. М. «…На землі ти – коротку мить» (огляд фольклористичних праць Лідії Дунаєвської 70–90-х років) / Н. М. Ярмоленко // Література. Фольклор. Проблеми поетики / упорядник Л.Т. Шурко. – К. : Київський університет, 2008. – Вип. 30. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л. Ф. Дунаєвської. – С. 44–49. (0,7 др. арк.)
22. Ярмоленко Н. М. Радянська вульгарно-соціологічна концепція героїчного епосу та її наслідки у фольклористиці / Н. М. Ярмоленко // Літературознавчі студії. – К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – Вип. 20. – С. 274–278. (0,3 др. арк.)
23. Ярмоленко Н. М. Статика та динаміка героїчного епосу як системи / Н. М. Ярмоленко // Літературознавчі студії. – К. : Київський університет, 2007. – Вип. 19. – С. 272–275. (0,3 др. арк.)
24. Ярмоленко Н. М. Українські «морські» думи: динаміка традиції в художньому осмисленні / Н. М.Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2010. – С.119–126. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 178). (0,4 др. арк.)
25. Ярмоленко Н. М. Українські «степові» думи: структура елементарних епічних сюжетів / Н. М. Ярмоленко // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – К. : Київський університет, 2009. – Вип. 32. –
    С. 473–485. (0,7 др. арк.)
26. 26. Ярмоленко Н. М. Фольклорний текст як система та перспективи його філологічного аналізу / Н. М. Ярмоленко // Вісник Черкаського університету. – Черкаси, 2007. – С.139–147. – (Серія : Філологічні науки ; вип. 107). (0,4 др. арк.)