referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII – XIX ст.)

Вступ.

1. Причини, суть та основні етапи українського національного відродження.

2. Український національний рух у першій половині XIX ст.

3. Національне і суспільно-політичне життя в Україні в другій половині XIX ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм.

Із запровадженням кріпацтва на Україні багато людей, боячись опинитися у кріпацькому стані, подають заяви з проханням надати їм дворянське звання. У 1790 р. стало відомо, що в списках претендентів налічується 20 тис. купців, міщан, козаків, панських та державних селян. Виявивши це, Геральдична комісія в Петербурзі взагалі відмовила колишнім українським старшинам і урядовцям в праві на російське дворянство. У відповідь виникає так званий рух претендентів, які основують свої домагання на історично-правових доказах та документах. Робота з архівними матеріалами викликає інтерес до історії козацької України. Виділяється група старшин, до якої входили батько і син Полетиш, а також сім´ї Милорадовичів, Маркевичів, Чепів та багатьох інших, які вважають свою працю по збиранню документів, написання історичних нарисів та досліджень проявом любові до України. Цей рух охоплює великі групи українських старшин і навіть козаків, збуджує інтерес до української культури, мови та історії.

В цей же час в Україну проникають ідеї народності, які виникають в Європі під впливом вільнолюбної атмосфери французької революції. Ця ідея швидко розповсюдилася серед слов´янських народів, викликавши інтерес до свого народу, його життя й побуту, мови, літератури, фольклору, національної історії. З´являються й твори, що свідчать про цю зацікавленість. «Записки о Малороссии» Я. Марковича носила енциклопедичний характер, висвітлюючи багато питань етнографії та історії України. Ця праця започаткувала цілу низку видань такого характеру в наступні роки.

1. Причини, суть та основні етапи українського національного відродження

З часом серед українського дворянства посилюється прагнення до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту, що особливо яскраво проявилося в «Історії русів». Автор книги і час її написання до цього часу невідомі. Деякі історики (О. Оглоблін та ін.) вважають, що вона написана в Новгород-Сіверському, в гуртку високоосвічених українських інтелігентів. Основна її ідея — необхідність відновлення автономії України в такому вигляді, який вона мала на час її входження до складу Російської держави. У 30—40 роках книга поширювалася в рукописах, а в 1846 р. була надрукована у Москві істориком Осипом Бодянським. Це не наукова праця, а політичний трактат, написаний «езопівською» мовою, у якому дійсні історичні події та особи тісно переплітаються з вигаданими. Концепція книги — насильницьке правління в Україні не буде тривалим, бо її народ, який боронив свою свободу віками, захищатиме її завжди. На цій книзі виховувалися покоління українців, під її впливом був і Тарас Шевченко. Однак для цього твору, як і для деяких інших, характерною є своєрідність поглядів автономістів: захищаючи історичні права України на автономію, вони не вимагали її відокремлення від Російської імперії.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву «малороси». Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості і в цьому відношенні значно перевищували російських дворян, що давало їм шанси для просування по службових сходинках. Амбіційні і багатші серед «малоросійських» дворян виїжджали на службу до Петербурга, де, спираючись на підтримку земляків, їх протекцію, обіймали високі посади. Там малоросійська колонія чиновників була найвпливовішою. У 70-80-х роках XVIII ст. і пізніше О. Безбородько, П. Завадський, Д. Трощинський та інші займали високі посади при імператорському дворі, торували шлях Росії до її могутності. Вони вважали «Малоросію» своєю батьківщиною, але в той же час для них вона була органічною частиною Російської імперії. Різниці між патріотизмом «малоросійським» та «великоросійським» для них не існувало. Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії врятувала Україну від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Турецької імперії.

Тип «малороса», який поєднував любов до України з лояльністю до Російської імперії, був характерний для кількох поколінь дворян, чиновників та інтелігенції XIX ст. Його уособленням можна вважати всесвітньо відомого письменника Миколу Гоголя, який народився в козацькій сім´ї. Між «автономістами» і «малоросами» була одна спільна риса: з долею України вони ототожнювали не селянство і козацтво, а лише елітну соціальну групу. Це відповідало старій формулі нації, яка панувала на європейському континенті до кінця XVIII ст. Вона ототожнювала націю лише з правлячими верствами, не беручи до уваги народні маси. А тому ідея французької революції про розповсюдження поняття нації на всі верстви населення, проникаючи в Україну, мала надзвичайно позитивний вплив на українську молодь. Французьке поняття нації служило прикладом для наслідування національним рухам, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі, — німецьким, італійським, польським та ін. Рух за національні права водночас став і боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вплив французьких ідей «свободи» нації, справедливості відчувається в «Історії русів», де автор виводив цю тезу з природних прав народів і окремих людей. Під час наполеонівського походу в Росію більшість українського дворянства виявляла готовність захищати Російську імперію. Але була і невелика група, яка раділа з успіхів Наполеона. А один із лідерів «автономістів» на Полтавщині — В.Лукашевич проголошував тости за Наполеона[5, c. 164-165].

Поряд з цим великий вплив на діячів українського руху національного відродження мало поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його культуру, особливо пісенну як вияв його своєрідного Духу. Вони доводили, що народна творчість, життя і мислення народу -~ то найголовніше джерело для творчості інтелектуалів. Кожна культура має свою самостійну вартість і поповнює духовне багатство світу. Україною з її багатою природою, задушевними народними піснями і героїчним минулим захоплювалося багато європейських романтиків.

Польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з усіх слов´янських народів.

Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. Визначне місце у концепціях романтиків відводилося слов´янському пробудженню, особливо українському. Найвизначніший теоретик романтизму німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер підкреслював: «Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий, музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя». Ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності.

Таким чином, в українській суспільній еліті виділяється кілька напрямів і груп: патріоти-автономісти, які мріяли про реставрацію української державності, «малороси», які працювали на благо Російської імперії, її величі і в той же час виявляли патріотичні почуття до Малоросії та її культури; романтики, які захоплювалися культурою, мовою, побутом, світосприйманням та мораллю широких мас народу. Течії «автономістів» і «малоросів» — це колишня козацька старшина, що перетворилася на українське дворянство. Перша хвиля української інтелігенції (початок XIX ст.) теж вийшла з нього. Однак у 20-30 роках вона формувалася переважно з вихідців із духовенства, купців, козаків та міщан, поступово зростаючи і зміцнюючись. У Східній Україні в русі відродження брала участь лише світська інтелігенція. Релігійна в ці «мирські» справи не втручалася, бо так її орієнтувало всеросійське керівництво. Українське дворянство на той час зрусифікувалося, і основний тягар українського національного відродження несла українська інтелігенція. Вона забезпечувала керівництво не лише культурними процесами, а й політичною боротьбою. Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України[2, c. 79-80].

Таким чином, у першій половині XIX ст. українське дворянство, а потім інтелігенція започаткували і розгорнули рух українського національного відродження, вивчаючи історію України, її мову, побут народу, світосприймання, його духовну творчість, отримуючи від нього наснагу до подальшої діяльності. Однак цей рух носив здебільшого літературний, культурницький характер. Перші кроки до поєднання культурного відродження і політичного національного руху здійснив гурток українських інтелігентів у Київському університеті в середині 40-х років. Він отримав назву Кирило-Мефодіївського братства.

Суспільно-політичні рухи в Східній Україні кінця XVIII — початку XIX ст. були викликані кризою кріпосництва, деспотизмом і політичним гнобленням народу царизмом, його колонізаторською політикою в Україні. Значними були селянські бунти, повстання, а також рух революційного і демократично налаштованого дворянства та інтелігенції. Для першої половини XIX ст. характерними були намагання державних селян, у минулому козаків, відновити за підтримки українського дворянства козацтво з його правами та привілеями. Для боротьби з наполеонівськими військами у 1812 р. царський уряд дозволив створити козацькі полки і після війни зберегти їх. У 1812 р. було створено чотири полки (З тис. козаків), а в 1813 — 15 полків (18 тис. чол.). Однак уряд не виконав своїх обіцянок, і в 1816 р. козаків повернули до селянського стану, не виплативши матеріальної компенсації[9, c. 102].

2. Український національний рух у першій половині XIX ст.

Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов´язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною ознакою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв´язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам´яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними для історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785—1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їх авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з´явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти[1, c. 248-249].

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Незважаючи на притаманні їй зайву деталізацію, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, вона стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. У ній використано багато неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача».

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства буди В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов´янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об´єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов´янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов´янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов´янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього Деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об´єднувача усіх слов´янських народів[7, c. 246-248].

3. Національне і суспільно-політичне життя в Україні в другій половині XIX ст.

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (I860) факультети Київського університету. В 1863—1880 pp. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) та ін.

Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже в 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.[9, c. 354-355]

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним до. центом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету, у Болгарії провів останні роки свого життя.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

— демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

— федералізм (децентралізація, запровадження гро-мадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

— європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

— культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

— еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів[6, c. 163-165].

Висновки

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ´яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.