Вступ

У сучасній геополітиці під національними інтересами розуміють стратегічно важливі цілі, що їх ставить перед собою кожна держава, і засоби, за допомогою яких вона розраховує їх досягти. Українські національні інтереси – це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. У цьому розумінні національні інтереси є важливішими завданнями внутрішньої і зовнішньої політики.

Ефективний розвиток зовнішніх відносин України у геоекономічному і геополітичному середовищі передбачає активну її взаємодію з іншими державами, перш за все, на регіональному рівні. Україна має все необхідне для включення її у процеси регіоналізації міжнародного співробітництва. Це, перед усім, її вигідне геоекономічне положення і значний економічний потенціал.

Одним з існуючих на сьогодні напрямків регіональної інтеграції України є розвиток її відносин з Європейським Союзом (ЄС), який займає унікальне місце серед міжнародних організацій, але приєднання до ЄС вимагає від країн поступок певної частини їх свобод і національних інтересів.

Сьогодні зовнішню політику України прийнято визначати як багатовекторну. Так, Україна в особі її політичного керівництва проголосила себе стратегічним партнером більше десяти держав світу. Разом з тим зовнішньополітичну орієнтацію України умовно можна поділити на два основні напрями: Східний і Західний. Втім, можливість реалізації проголошеного курсу стає дедалі проблематичнішою.

1. Національні інтереси України в контексті стратегій Росії та США

Україна є більш демократично орієнтованою, ніж Росія. Історично вона має більш тісні зв’язки з Європою, а геополітично вона може забезпечити необхідну перевірку імперських амбіцій Росії.

Незважаючи на ратифікацію російською стороною у 1999 році Договору про дружбу і добросусідство з Україною, яким вона фактично визнала Україну як незалежну державу, Росія не готова вести політичний діалог з Україною як із рівноправним стратегічним партнером. Вона тим самим провокує радикальні антиросійські умонастрої, насамперед у західних районах України, і фактично перетворює міжкультурний діалог на заручника своєї геополітичної гри.

Росія продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це, в першу чергу, засвідчує її “попереджувальна” стурбованість розвитком відносин Україна — НАТО.

Росія ще й досі не позбавилася бажання втягнути Україну де-факто у військово-політичний союз або, в крайньому разі, істотно обмежити можливості України виконувати роль актора у вибудовуванні системи європейської безпеки.

Можна виділити чотири рівні міждержавних відносин, які проводяться Росією:

І – прагнення тісної інтеграції (аж до конфедерації) з Білоруссю, Україною, Казахстаном і Киргизстаном;

ІІ – поглиблення партнерства з Молдовою, Грузією та Азербайджаном;

ІІІ – розвиток пріоритетних відносин, що потенційно можуть сприяти російським національним інтересам з окремими країнами Західної та Східної Європи, Іраном і т.д.

ІV – протистояння, наприклад, з Туреччиною [2, c. 130].

Відповідні практичні заходи Росії вже призвели до певних наслідків. Серед них наступні:

– посилення політичного тиску на держави СНД (фактичне примушення вступу Молдови, Грузії, Азербайджану до цієї організації); зростання проросійської орієнтації певних політичних сил в Білорусі, Казахстані, Україні; створення сепаратистських державних угрупувань в Молдові (Придністров’я), Україні (Крим), Грузії (Абхазія);

– привласнення (шляхом інвестицій або за рахунок боргів) значної частини економічного потенціалу деяких країн СНД (наприклад, понад 52% нафтопереробної галузі Молдови належить Росії, аналогічні дії проводяться щодо України та Білорусі. Російська компанія «Лукойл» бере участь у видобуванні азербайджанської і казахської нафти);

– посилення військової присутності на Північному Кавказі, а також збереження її під виглядом миротворчих сил та воєнних баз в Молдові, Україні, Грузії та Вірменії;

– позитивне розв’язання проблеми транспортних комунікацій шляхом надання статусу міжнародних деяким портам на Азовському морі, будівництва нафтового терміналу під Новоросійськом, а також прийняття рішення про будівництво нафто- та газопроводів територією Білорусі. Слід зазначити, що метою Росії є не стільки напрям та маршрут експортних трубопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану, Туркменістану. Таким чином, оптимальним варіантом для Росії є заморожування та припинення проектів, як це сталося з родовищем в Тенгизі, і чого добиваються від Азербайджану;

– досягнення окремих «рекламних» дипломатичних успіхів у Боснії, Сербії, Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії, в Перській затоці та встановлення партнерських відносин з Союзною Республікою Югославією, Україною, Іраком (колишнім режимом Садама Хусейна).

Таким чином, найбільшою загрозою для України є той факт, що провідною ідеєю російської зовнішньої політики та головною умовою відстоювання російських національних інтересів є збереження і всебічне поглиблення російсько-українських відносин через укладення політичного, економічного та військового союзу [2, c. 132].

Росія має два потужних чинника впливу: тісні економічні зв’язки та численна етнічна російська громада в Україні. Безумовно, вони будуть використовуватися з метою збереження переважаючого впливу на Україну.

Необхідно наголосити, що Росія не має бажання інтегруватися в європейські структури на правах рівноправного партнера, претендуючи на особливе місце і створюючи ситуацію розколу континенту. Росія є чинником розколу, дестабілізації та воєнної загрози. Стратегічним інтересом України є вступ до європейських і євроатлантичних структур, тому Україна об’єктивно зацікавлена в обмеженні впливу Росії.

Стратегічні інтереси України, яка не зацікавлена у відтворенні в тій чи іншій формі імперського простору, кардинально відрізняються від стратегічних інтересів Росії (принаймні, як вони усвідомлюються більшістю російських політичних еліт).

Також необхідно врахувати і те, що поле збігу інтересів обох країн, яке мало місце за часів перебування в складі СССР, поступово стає все меншим, оскільки економічні комплекси обох країн у міру їхнього самостійного розвитку з часом стають все більше незалежними або й конкурентними (за окремими винятками). Це викликає закономірне занепокоєння з боку Москви, оскільки суперечить її стратегічним намірам, а тому спонукає її до відповідних дій.

Можна сміливо стверджувати, що США – країна, інтереси якої визначають як глобальне, так і регіональне ГПП України. США є суперпотугою світового масштабу за економічним і військовим потенціалом та знаходиться на найвищому щаблі в ієрархії сучасної міжнародної системи.

Окрім того, США ще й досі є домінуючою силою в Європі (і ще тривалий час, напевно, буде нею залишатися). Повне послаблення впливу США можливе лише у випадку перемоги неоізоляціоністських акцентів в американській політиці, що мало ймовірно, адже політичні еліти США прекрасно усвідомлюють, що шлях до перших позицій у світі лежить через панівне становище в Європі та Євразії загалом. Стратегічним інтересом США є створення Євроатлантичної спільноти [1, c. 124-125].

2. Перспективи розвитку українських зовнішньополітичних орієнтирів

Тут слід вказати на низку українських зовнішньополітичних орієнтирів, які об’єктивно суперечать російським національним інтересам. Серед них такі:

– визначення Україною як основних пріоритетів європейської та євроатлантичної інтеграції, поглиблення відносин з європейськими країнами і поступовий вихід з євразійської зони впливу Росії;

– вихід у відносинах із США на рівень стратегічного партнерства на тлі посилення протиріч між Вашингтоном і Москвою (детальніше обговоримо питання відносин США і України пізніше);

– фактична підтримка Україною просування НАТО на Схід, інтенсифікація відносин України з Альянсом;

– дисонуюча позиція Росії та України в СНД;

– послаблення механізмів російського впливу на політику України (нормалізація ситуації в Автономній Республіці Крим, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Україні у зв’язку із прийняттям Конституції й особливо після подій «Помаранчевої революції» в листопаді-грудні 2004 р.).

Слід відзначити, що внутрішньополітична ситуація в РФ та в зоні «близького зарубіжжя» (зменшення впливу діючого президента РФ В.В. Путіна, а також низка демократичних революцій в 2004-2005 рр. у «прилеглих» до Росії зонах) змушуватиме керівництво цієї держави, принаймні, демонструвати свою твердість. Окрім цього, до внутрішніх чинників можна віднести ще й такі:

– травма російської національної свідомості, викликана фактичною поразкою військової машини в Чечні під час першої та другої воєнної кампаній, що потребує певної морально-психологічної компенсації. У цьому відношенні ситуація після зняття РФ претензій на Севастополь ще більше ускладнилася, оскільки кримська тема перманентно використовувалася як «компенсаторне поле» для російських зовнішньополітичних невдач;

– радикальні позиції переважної більшості в парламенті, що відповідним чином впливатиме на дії виконавчої влади;

– зростання націонал-патріотичних (шовіністичних) настроїв серед широких верств населення, культивування і використання яких стає однією з умов політичної легітимності, у тому числі і вищого істеблішменту;

– невдоволення вимушеною угодою між РФ і НАТО щодо розширення НАТО, яка інтерпретується як чергова поразка російської дипломатії і російське приниження у суперництві із Заходом;

Отже, бачимо, що існує критично високий рівень незбігу інтересів при критично високому рівні впливу Росії на Україну.

Що ж до центрально- та східноєвропейського вектора то інтереси країн цього регіону збігаються з проголошеним Україною зовнішньополітичним пріоритетом інтеграції у європейські та євроатлантичні структури. Окрім того, такі країни, як Польща та Угорщина об’єктивно зацікавлені в незалежній від Росії Україні. Але про це пізніше.

Місцем для активної експортної політики України є Південна Америка, Африка та деякі регіони Азії. Країни цих регіонів висловлюють зацікавленість українською промисловою продукцією (насамперед, це стосується озброєння, сільськогосподарської техніки, продукції хімічної промисловості, тощо) [3, c. 177-178].

Підсумовуючи скажемо що, актуальність геополітичних досліджень для молодої незалежної України пояснюється насамперед тим, що сьогодні проходить процес відшукування Україною своєї ніші в багаторівневій ієрархії міжнародної системи. Геополітичні дослідження визначають пріоритетні вектори зовнішньої політики виходячи з особливостей геополітичного положення і стратегічних національних інтересів держави, тому вони є запорукою успішності, зовнішньо політичного курсу. Геополітичні дослідження сприятимуть виробленню правильного зовнішньополітичного курсу, становленню України як потужного фактора в міжнародному житті з чіткою власною позицією щодо своїх орієнтирів.

Висновки

Отже, на сьогодні є три сценарії розвитку України і найкращий із них – це, якщо Україна стане гордим членом ЄС. «Середній» випадок – це коли незалежна Україна може стати буфером між авторитарною, антизахідною Росією та зоною НАТО/ЄС, в той час як у найгіршому випадку, Україна знову може втратити свою незалежність і разом з тим потрапити в повністю до російської орбіти.

Таким чином, американських політикам важливо розуміти російські неоімперські плани щодо України та протидіяти ним. Зокрема,  на його думку, США мають оголосити громадську та дипломатичну підтримку укладенню угод про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС у Вашингтоні, Європі та Києві; надіслати високопоставлених чиновників до України, за необхідності надати технічну допомогу для підвищення слабкої економічної ситуації в країні та заохотити Європу знизити свої торговельні тарифи для Києва

Оскільки підписання угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС також в інтересах США, адміністрація Обами, на думку експерта, має заохотити українське керівництво підписати угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі на саміті у Вільнюсі. «Білий Дім має повторно підтвердити гарантії українського суверенітету та незалежності, які США надало у 1994 році, що включають також захист від економічного тиску. США повинні також сприяти звільненню екс-прем’єра Юлії Тимошенко з в’язниці», — пише Коен.

На думку експерта, США мають розгорнути деяку технічну допомогу Україні, як, наприклад, допомогти підготувати претензії до СОТ. Крім того, «США може знизити тарифи на імпорт з України, аби частково компенсувати введення Росією тарифів на українські товари», — вважає експерт.

США разом із європейськими столицями мають підвищити громадську та дипломатичну підтримку угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС, сигналізуючи про увагу США на високому рівні до цього питання. Для цього Україну мають відвідати високопоставлені американські чиновники, щоб висловити підтримку шляхом переговорів з українським керівництвом та громадськістю. Адміністрація Обами має публічно засудити незаконний економічний тиск з боку Москви.

Список використаної літератури

1. Гавриш О. Сучасна еволюція відносин США і Росії: вплив на національну безпеку України [Текст] / Олексій Володимирович Гавриш // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 1. — С. 123-128
2. Мернікова, Г. «Перезавантаження» відносин США та РФ: наслідки для України [Текст] / Геннадій Іванович Мернікоа // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 4. — С. 130-138
3. Шевцов, А. Особливості воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією: в контексті можливих альтернатив для України / Анатолій Іванович Шевцов // Стратегічні пріоритети. — 2006. — № 1. — С. 175-184