Участь населення сучасної України в культурному житті суспільства

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження культурного життя сучасного українського суспільства.

1.1. Дослідження проблем культури у вітчизняній та західній науці.

1.2. Культурне життя, як суспільний феномен.

1.3. Проблеми організації культурного життя в сучасному українському суспільстві.

Висновки до 1-го розділу.

Розділ 2. Експериментальна частина.

2.1. Опис методів дослідження.

2.2. Аналіз матеріалів дослідження.

Висновки до 2-го розділу.

Розділ 3. Оптимізація шляхів активного включення населення в культурне життя суспільства.

3.1. Створення умов.

3.2. Роль засобів масової інформації по активізації культурного життя.

Висновки до 3-го розділу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми дослідження. У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

Тема: „Участь населення сучасної України в культурному житті суспільства”.

Мета дослідження: розкрити Участь населення сучасної України в культурному житті суспільства.

У відповідності з метою роботи поставлені такі завдання:

— теоретико-методологічні засади дослідження культурного життя сучасного українського суспільства;

— експериментальна частина дослідження культурного життя сучасного українського суспільства;

— визначити шляхи активного включення населення в культурне життя суспільства.

Об’єктом дослідження є культурне життя населення України.

Предметом дослідження є теоретичні аспектиучасті населення сучасної України в культурному житті суспільства.

У процесі роботи використані загальнонаукові методи дослідження. Основними з них є системний підхід, аналіз та синтез, порівняння, класифікація тощо, які застосовані окремо або в комплексі під час виявлення проблематики, визначення предмета дослідження, узагальнення невирішених питань.

Структура роботи: робота складається із вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаних джерел (34) і має загальний обсяг 103 сторінки.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження культурного життя сучасного українського суспільства

1.1. Дослідження проблем культури у вітчизняній та західній науці

Глобалізація, що триває у світі, охоплює усі сфери суспільного життя, зокрема й культуру. Вона постає зовнішнім фактором, що має значний вплив на характер та напрям культурних процесів в окремому суспільстві. Цей чинник характеризується значними деструктивними тенденціями уніфікації культурного простору, порушуючи тим самим перед національною державою проблему збереження власної культурної самобутності на міжнародній арені та підтримки культурної багатоманітності у суспільстві. Дедалі більше поширюються тенденції стандартизації способу існування людини, її матеріальних потреб та духовних пріоритетів, так звана «масова культура». А тому актуальним завданням культурної політики на національному та міждержавному рівнях стає спрямування впливу процесів глобалізації на збільшення можливостей розвитку національних культур, що і зумовило зростання уваги до питань культурного розвитку людства. Водночас утверджується усвідомлення культури і як вагомого чинника внутрішньосуспільного розвитку, характеру його суспільно-політичних процесів та творчого потенціалу становлення загалом.

Важливе значення для розуміння культури як соціального феномена, її місця і ролі в житті суспільства мають концептуальні підходи до визначення її сутності, що викладені в працях вітчизняних і зарубіжних учених: В.П.Андрущенка, А.І.Арнольдова, Є.К.Бистрицького, О.В.Боголюбової, М.В.Гончаренка, І.М.Дзюби, Б.С.Єрасова, М.С.Кагана, Л.Н.Когана, Л.Кассірера, А.Кребера, К.Леві-Строса, Ю.М.Лотмана, М.І.Михальченка, Е.С.Маркаряна, В.М.Межуєва, Е.В.Соколова, О.К.Уледова, В.І.Шинкарука та інших.

У працях вітчизняних і зарубіжних учених радянського періоду зустрічаються різні методологічні підходи до визначення сутності поняття культура. Прихильники аксіологічного підходу А.І.Арнольдов, О.В.Боголюбова, М.В.Гончаренко та інші визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною в процесі суспільно-історичної практики. У працях Е.А.Баллера, В.А.Давидовича, Ю.А.Жданова, М.С.Кагана, Л.Н.Когана, Е.С.Маркаряна, В.М.Межуєва, Н.С.Злобіна, Е.В.Соколова, В.І.Шинкарука та інших культура пов’язується з творчою діяльністю людей, результатами цієї діяльності, включаючи й технології її здійснення Ю.М.Лотман розглядає культуру як знакову, семантичну систему, форму спілкування між людьми. М.Я.Ковальзон вважає, що культура є показником рівня розвитку людини. На думку О.К.Уледова, М.П.Кіма, культура є являє собою якісну характеристику розвитку суспільства й людини [22, с. 223].

Вчені радянського періоду внесли вагомий внесок у вивчення сутності культури, але в основу досліджень покладено заідеологізований марксистсько-ленінський підхід, згідно з яким провідну роль у розвитку суспільства відіграє не культура, а матеріальне виробництво, що привело до однобічного розуміння багатьох аспектів культури, спотвореного уявлення про її функції й відведення їй другорядної ролі в житті суспільства.

Зарубіжні дослідники: А.Кребер, Л.Кассірер, К.Леві-Стросс, Е.Тейлор, А.Швейцер та інші, визначаючи сутність поняття “культура”, віддадають перевагу її духовній стороні. Зазначений підхід базується на переконанні, що культура відіграє провідну роль у житті суспільства, забезпечує його цілісність, функціонування та розвиток, суттєво впливає на інші сфери суспільного життя [22, с. 223].

На основі джерелознавчого аналізу можна зробити висновок, що культура є особливою, окремою сферою суспільства, але специфіка цієї сфери полягає в тому, що вона існує й виявляється в інших суспільних сферах.

У сучасному науковому дискурсі гуманітарні аспекти безпеки визначаються як проблема збереження людської особистості за руйнації традиційних культурних норм і цінностей (М. Лермонтова) і водночас важливою умовою творчості народу (Ю. Громико). Глобалізаційні загрози гуманітарній безпеці як складовій національної безпеки України зумовлені розмиванням уявлення різних прошарків світової спільноти про власну ідентичність щодо етносу, нації чи культурно-цивілізаційної приналежності (В. Пироженко). Саме ціннісна система є соціокультурною основою сфери безпеки суспільства, що виконує стабілізуючу, інтегруючу і консолідуючу функції (В. Горлинський) [22, с. 224].

Одним з основних консолідуючих та інтегруючих суспільство чинників дослідниками визначається загальнонаціональна ідентичність. Як і визначення специфіки гуманітарної безпеки, що ґрунтуються на існуванні певного набору світоглядно-ціннісних орієнтацій, цей чинник передусім актуалізує проблему збереження та розвитку культурної самобутності націй. Нині існують два взаємовиключні підходи до оцінки глобалізаційних процесів та проблеми збереження національних культур. З одного боку, глобалізація оцінюється як негативне явище (Т. Адорно, С. Хантінгтон, Дж. Девісон Хантер і Дж. Гейтс), що становить загрозу національній самобутності культур під тиском масової комерціалізованої культури, з іншого (наприклад, А. Перотті, Джагдиш Бхагвати) — сприяє збагаченню культур, міжкультурному діалогу та становленню полікультурних суспільств [17, с. 19].

Таким чином, культурна самобутність певного суспільства містить у собі принаймні дві грані динаміки культурних процесів. Внутрішня грань сформувалася під впливом культурної диференціації (полікультурності) та самобутності певного суспільства. У державній культурній політиці це обумовлює необхідність взаємоузгодження державних інтересів консолідації суспільства та культурної диференціації суспільного життя. Зовнішня — включеність у динаміку тенденцій світової культури. Державна культурна політика у цьому напрямі є гарантом безпеки від деструктивних впливів. Отже, культура виступає важливим чинником у системі національної безпеки кожної держави. Проте водночас такий характер розвитку культурного життя актуалізує проблему збереження культурної самобутності націй.

Оскільки концепт «культурна самобутність» вже давно є одним з основних пріоритетів культурної політики міжнародних організацій, то метою даної статті є виявлення взаємообумовленості цього концепту та національної безпеки України, і зокрема її гуманітарної сфери.

На Всесвітній конференції ЮНЕСКО з політики у сфері культури (Мехіко, 1982 р.) культурна самобутність визначається як сукупність неповторних і незамінних цінностей, традицій і форм вираження народу, за допомогою яких він репрезентує себе у світовому співтоваристві. Культурна самобутність не лише розширює можливості для всебічного розвитку людини, а й «мобілізуючи кожний народ, кожну групу, спонукає їх черпати сили у своєму минулому, засвоювати елементи інших культур, які сумісні з їхнім характером, і цим самим продовжувати процес творення себе» [17, с. 20]. З вищенаведеного випливає, що процес збереження національної культурної самобутності неможливий без актуалізації творчого потенціалу та адаптивного процесу в актуальному часі. Зокрема, ще у 1981 році у своєму виступі на Всесвітньому симпозіумі з питань науки та культури тогочасний Генеральний директор ЮНЕСКО Амаду-Махтар М’Боу зазначав, що утвердження національної самобутності має вести до довгострокової творчості та «мобілізації животворчих сил традиції з метою підпорядкування сприятливих умов сучасності» [17, с. 23].

Подальшому визнанню культури як вагомого чинника безпеки нації сприяли програмні матеріали Всесвітньої конференції у Мехіко, де, зокрема, проголошено культурну автономію невід’ємною складовою національного суверенітету, а повага, збереження і розвиток національної культурної самобутності було визначено як питання першочергової ваги, оскільки воно відображає спільне прагнення країн, що розвиваються.

Незважаючи на дедалі потужнішу популяризацію ідей демократії та лібералізму — підвалин забезпечення гуманітарної безпеки кожної західної держави, а відповідно, і зміни парадигми культурної політики у бік обмеження повноважень держави у динаміці суспільних процесів, загрози, які несе глобалізація, нині знову актуалізують дискурс щодо функції держави як основного суб’єкта національної культурної політики, її конструктивної ролі у збереженні гуманістичного виміру культури кожного народу як етносоціальної спільноти.

Саме держава є основним гарантом і безпеки людини у просторі культури, чим взаємообумовлюється як взаємозалежність безпека держави, суспільства та людини. Усвідомлення культурної самобутності, національної спадщини, історичних коренів та творчого потенціалу суспільства є рушійною силою розвитку держави. Дії держави як суб’єкта культурної політики мають спрямовуватися на збереження, відтворення та творення культурної самобутності нації.

Вітчизняні дослідники В. Сідак, І. Валько визначають безпеку як першооснову існування і людини, і будь-якого етносу, нації, держави. Державна культурна політика базується на відповідності гуманітарної складової національній безпеці в цілому. З одного боку, ми маємо потребу у національній єдності, з іншого — наше суспільство є полікультурним. У концепції безпеки підгрунтям багатоманітності культурного вираження є збереження за індивідом, культурною групою чи етносоціальною спільнотою статусу суб’єкта культури: можливість діяльнісного становлення у просторі культури. У цьому концепті закладено права численних культурних груп суспільства та окремого індивіда на культурне самовираження. Проте спрямованість до єдиної мети (наприклад, у державотворчому процесі) вимагає співсуб’єктної взаємодії кожного суб’єкта культури. Суб’єктність і співсуб’єктність є тією основою, що запобігає можливості відчуження та конфронтації у просторі культури між індивідами, групами, суспільством та державою [17, с. 28].

Таким чином, у просторі кожної національної держави можна виділити дві грані динаміки культурних процесів, які за певних обставин можуть мати конструктивний або ж деструктивний характер. У Законі України «Про основи національної безпеки України», а також вітчизняними дослідниками з питань національної безпеки окремо не виділяється сфера національної культури. Оскільки культурна самобутність є основою національної культури та становить важливу складову національної безпеки кожної країни, то доцільно виділити:

— зовнішні загрози культурній самобутності України:

— розмивання національної ідентичності;

— девальвація національних культурних цінностей;

— зміна політико-ідеологічної культури на масову комерціалізовану культуру;

— трансформація традиційної системи світоглядних орієнтацій;

— трансформація культурного простору України у «буферну зону» інокультурної продукції як підміна «діалогу культур»;

— внутрішні загрози:

— відчуження певних культурних груп від динаміки культурного життя українського суспільства;

— труднощі у процесі формування загальнонаціональної культурної ідентичності;

— низький престиж української культури;

— маніпулювання ідеями мультикультуралізму, культурними правами етнічних меншин з метою експансії, збереження монопольного статусу чи розколу у культурному просторі українського суспільства [16, с. 24].

Деякі дослідники, зокрема С. Хантінгтон, активно відстоюють твердження, що культурна глобалізація чи так звана масова комерціалізована культура в дійсності розширює можливості вибору як основи та критерію свободи кожного індивіда, і єдина загроза — це загрозливий надмір можливості вибору, з яким може зіткнутися людина. Зазначені аргументи досить обмежено аналізують гуманітарні чинники культурної глобалізації. На думку автора, основним їхнім недоліком є виокремлення індивіда в процесі аналізу з вісі етносоціальних координат становлення людини у просторі культури. Такий підхід загалом є характерним для апологетів культурної глобалізації.

Протилежну позицію щодо впливу процесів культурної глобалізації висловлюють вітчизняні дослідники О. Білорус, Д. Лук’яненко: «Вища мета глобальної цивілізації — створення позанаціонального громадянина світу, громадянина єдиного світового співтовариства, єдиної світової держави»; В. Пироженко — функція гуманітарної політики в умовах глобалізації полягає у протидії загрозам, зумовленим «розмиванням уявлення різних прошарків світової спільноти про власну ідентичність безвідносно до того, чого вона мала б стосуватись — етносу, нації, певної конфесії чи культурно-цивілізаційної приналежності» [16, с. 29].

Ідентичність у просторі культури (культурна ідентичність) таким чином є основою для суб’єктного статусу людини у просторі культури, є реалізацією її права на культуру як процес становлення себе у просторі культури — культуротворення. Варто погодитися з твердженням, що цей «глобальний світовий дім», який нині формується, може виявитися нездатним забезпечити основні права людини і зокрема — суб’єктність у просторі культури та культурну ідентичність.

Чи не єдиною альтернативою у виборі між наведеними вище підходами є національна культурна політика держави, спрямована на забезпечення доступу до культури усіх верств населення, становлення та розвиток людини у просторі культури. Зазначеному О. Білорусом та Д. Лук’яненком критерію глобальної людини як «позанаціональний громадянин світу» має бути протиставлена цінність етнокультурного. Державна культурна політика має формуватися на основі взаємодії усіх суб’єктів соціокультурного простору України, бути спрямованою на реалізацію проектів «демократизації» та «децентралізації» держави, визнання етнокультури українського народу важливою сферою її національних інтересів, включеність усіх суб’єктів українського суспільства у процес творення національної культурної самобутності, що відповідає принципу «єдність у різноманітті» []. Культурна самобутність у сфері національних інтересів держави є підгрунтям збереження принципу її демократичності — саме через неї держава підтримує єдність з суспільством.

Культура й держава — це не два феномени, які взаємно відчужуються чи поглинаються одне одним. Індивід як суб’єкт є творцем певної моделі культури, оскільки він не мислиться поза її полем. Своєю активною, діяльнісною позицією він включений і в державотворчий, і націєтворчий (творення загальнонаціональної культурної самобутності) процеси. Культурна самобутність нації («етика автентичності» культури, висловлюючись словами Ч. Тейлора) полягає у спільній політичній дії, формуванні спільної мети, яка і споріднює численних суб’єктів культури певного суспільства. Збереження, відтворення та творення культурної самобутності нації, як основи націєтворення відбувається не паралельно, а синкретично з державотворчим процесом. Тому для мобілізації (активізації) усіх суб’єктів культури в українському суспільстві є спільна політична дія, ідентичність. Збереження культурної самобутності як сфери національних інтересів не є пріоритетом окремого кола суб’єктів культурної політики, а справою усіх культурних груп суспільства, які неминуче роблять свій внесок, реалізують (або ні) можливості власного культурного становлення. Етносоціальний чинник безпеки в культурній політиці полягає у подоланні відчуженості певних культурних груп від державотворчого поступу України [22, с. 225].

Дослідження проблеми консолідації суспільства потребує також й аналізу взаємодії держави та культури у процесі становлення української нації. Протягом тривалого історичного періоду становлення української державності культура виробила значні механізми самозахисту (високі адаптивні властивості та водночас здатність до самобутнього розвитку у несприятливих політичних умовах) та нерідко виконувала державницькі функції (консолідація народу, збереження національної ідентичності). Саме культура значною мірою протекціонувала національну державу на теренах України (консолідувала суспільство в державоборчому процесі національного становлення). Погоджуючись із твердженням вітчизняного дослідника І. Дзюби, що «…культура є виявом сукупної дії нації, і в цьому сенсі, старша і суверенніша держави», можна стверджувати, що культуротворче становлення української нації було дихотомією щодо процесу її державотворення. Цією позицією ми заперечуємо поширену думку, висловлену вітчизняним дослідником Л. Шкляром, що «одвічною проблемою існування та розвитку української культури як структурованої і диференційованої цілісності була відсутність української державності» [22, с. 226].

Хоча держава є основним гарантом безпеки суспільства та людини, її повноваження у просторі культури перебувають під тиском низки історичних стереотипів. Так, протягом історичних періодів інодержавного панування на українських теренах сформувався «негативний» імідж державного протекціонізму, оскільки для України він мав швидше руйнівні наслідки. Тому процесу формування державного протекціонізму сфери культури в Україні перешкоджає негативне стереотипне ставлення до нього, що в масовій свідомості ототожнюється з інодержавним панкультурним екстремізмом. Про наявність у сучасному українському соціумі значної відчуженості між громадськістю й владою, їх значне дистанціювання в системі «свій — чужий» стверджує А. Ручка, висновки якого випливають з даних соціологічних опитувань. Це у свою чергу свідчить про певну недовіру суспільства до держави як суб’єкта культурної політики [22, с. 227].

На процес формування та реалізації культурної політики держави в Україні негативно вплинуло й примусове включення України або частини її земель до різних іноземних держав. Як наслідок, культурна самобутність української нації має значну регіональну фрагментованість, що ускладнюється й етнокультурною строкатістю населення. Негативні чинники фрагментації культури виявляються у відчуженості культурних груп (наприклад, за регіональною ознакою) на основі різнорідності культури (не слід плутати з культурною багатоманітністю); атомізації культури: замкненість суб’єкта культури «у собі» перешкоджає процесам демократизму як «спільної дії», позбавляє суб’єкта культури (на індивідуальному рівні, на рівні культурних груп чи загальносуспільному рівні) статусу суб’єкта культурної політики.

Можна стверджувати, що ймовірна загроза національно-культурній цілісності України полягає не у її культурній багатоманітності, а у відсутності громадсько-політичної єдності суспільства. Культурна фрагментація останнього, за твердженням Ч. Тейлора, перешкоджає членам суспільства ідентифікувати себе з «політичним суспільством» [22, с. 227]. Суб’єкт фрагмента культури стає відчуженим не лише від націєтворчих та державотворчих процесів, а й від динаміки культурного життя у суспільстві в цілому. Ліберальний протекціонізм культурної політики держави має спрямовуватися саме на подолання цієї замкненості шляхом формування консолідованого громадянського суспільства. Розвинене громадянське суспільство дасть можливість демократизувати та децентралізувати державотворчий процес в Україні, а відповідно, і процес формування та реалізації культурної політики.

Державна культурна політика з метою актуалізації потужного культуротворчого потенціалу нації у процесі українського державотворення має базуватися на етносоціальній багатоманітності українського суспільства як джерела культурної самобутності нації та враховувати таке.

Має відбуватися демаргіналізація відчужених культурних груп культуротворчих та державотворчих процесів в Україні.

Розвиток національної культурної самобутності має розгортатись у тісній взаємодії з євроінтеграційними процесами.

Вітчизняні культурні індустрії є важливим засобом розвитку національної культури, вони сприятимуть розвитку міжкультурного обміну у напрямі «діалогу культур» проти інокультурної експансії.

Процес формування та реалізації державної культурної політики має не лише відповідати принципам культурної політики міжнародних організацій, а й враховувати власну специфіку культуротворчого, націєтворчого та державотворчого процесів; мають бути розроблені альтернативні підходи щодо протидії деструктивним процесам глобалізації.

Розвиток ринкового сектору культури, культурних індустрій у рамках національної культурної політики повинен ґрунтуватися на гуманістичному вимірі культури (як альтернативі «культури споживання»), її процесуальності (сфера стихійного становлення на відміну від функціонування культури як жорсткої системи).

В цілому «національна культурна самобутність» має бути вписана у систему стратегічних пріоритетів державної політики в Україні. Власне, вектор державної культурної політики є своєрідним засобом взаємоузгодження визначених стратегічних пріоритетів розвитку держави. Культурна політика України між такими стратегічними альтернативами: лібералізм — демократія, державний патерналізм — вільний ринок, культурна багатоманітність — самобутність національної культури — має виробити гнучку стратегію розвитку, що повинна включати такі складові:

— сприяння розвитку культурної самобутності української нації;

— консолідація культурних груп українського суспільства в націєтворчому та державотворчому процесі України;

— реалізація права народу, культурних груп, людини у просторі культури;

— унеможливлення монополізації національного культурного простору «обраним» колом суб’єктних груп;

— здійснення політики підтримки «слабких» суб’єктів культури у просторі національної культури;

— гарантія суб’єктності людини у просторі національної культури як найвищої суспільної цінності;

— орієнтація на етнокультурні корені культурної самобутності України;

— формування національної культурної самобутності у системі європейських ціннісних координат;

— розвиток національних культурних індустрій як проміжної ланки між усіма суб’єктними секторами національної культури;

— позиціювання національної культури у світовому культурному просторі;

— забезпечення національних інтересів на міжнародній арені шляхом співробітництва з європейськими та іншими міжнародними організаціями з питань культурної політики [9, с. 33].

Навіть у суспільстві відкритого типу держава прагне суспільної інтеграції та державної єдності, проте використовує інший підхід до самих принципів культурної політики — це усвідомлення людиновимірності культурного простору як простору розгортання творчих інтенцій людини. Людиновимірність культурної політики держави ґрунтується на створенні умов культуротворчої діяльності усіх суб’єктів культури незалежно від їхнього соціального, фінансового чи політичного становища у суспільстві. Держава є гарантом від проявів агресії у просторі міжсуб’єктної динаміки реалізації різних проектів культури. Саме держава є засобом можливості вільного становлення індивіда у просторі національної культурної самобутності. Збереження і розвиток національно-культурної самобутності в актуальному часі мають спрямовуватись у спільність нового порядку через інтенсивну взаємодію численних суб’єктів динаміки культурного життя українського суспільства. Подальшого дослідження потребують проблеми взаємоузгодження міжнародної, державної та громадської складових у процесі визначення та реалізації основних пріоритетів культурної політики України.

1.2. Культурне життя, як суспільний феномен

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен -явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним [21, с. 110].

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір -один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності [21, с. 112].

Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем. Вони називаються елементами, або рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), і самі ідеї (еволюції, адаптації, відносності, національної самосвідомості), які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, інтелектуальні напрями.

Загалом найширшу сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з'єднаних із зазначеними елементами, називають культурним комплексом.

З розумінням культури як всезагального явища пов'язано виокремлення політичної, економічної, екологічної та інших її видів — культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну; рівня, форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіантних соціальних груп), культуру соціальних груп тощо.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами [21, с. 115].

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури: високої (елітарної), народної (фольклору) і масової. Висока і народна культура виникли ще за часів розподілу праці й розвивались, постійно взаємодіючи, зберігаючи при цьому свою специфіку. Вони, як правило, поширювались серед індивідів з різним рівнем освіченості й культури. З демократизацією суспільства вони дедалі більше втрачали свою соціально-групову прив'язаність, набували стильового розмаїття, модифікування.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснить високу і народну культуру. Масова культура є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтована на цінності та норми переважної більшості. Вона є продуктом новітнього часу, затребувана до життя людиною, яка не приєдналась через різні причини до високої культури, але вже відірвалася від традиційного суспільства.

На цьому етапі розвитку українського суспільства вона нездатна об'єднати навколо загальних цінностей основну частину суспільства. Створена у попередні десятиліття масова культура зруйнована або руйнується, натомість з'являється багато субкультур, серед них далеко не кращі зразки американської та західноєвропейської масової культури (бойовики, детективи, еротичні стрічки, бульварна література тощо).

За сучасних умов зростає інтерес до традиційної народної культури. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації. Однак у розвитку національних культур проявляються і деякі негативні риси. Нерідко національна культура сприймається як нова «вища цінність», орієнтується на замкненість, «очищення» від впливу інших культур та субкультур [21, с. 117]. Збереження традиційної національної культури пов'язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути, наприклад, вендета (кривава помста), що збереглася як традиційна мораль.

У суспільстві завжди важливою є підтримка становлення справжньої духовної еліти та її культури, цінності та норми якої загальнозначущі. За даних умов це дасть змогу стримувати експансію масової культури. Духовні еліти значною мірою впливають на діяльність еліт економічних, задаючи цінності, норми, зразки поведінки.

Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цінностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність. Йдеться про моральну, естетичну, політичну, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості, рівень якої визначається її соціалізованістю, зв'язком із культурною спадщиною, розвинутістю індивідуальних здібностей.

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін). Ця культура, розвиваючись у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду. Виникає в конкретному оточенні, має власну систему цінностей, особливий культурний клімат і може розглядатися як субкультура.

3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства [21, с. 124].

Усі ці системи цінностей тісно взаємодіють, але можуть і не відповідати одна одній. До основних структурних елементів культури належать норми, цінності, ціннісні орієнтації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середовище, інститути культури тощо.

У культурі кожного суспільства та спільноти прийняті свої цінності. Поряд з ними існують також загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди. Ієрархія цінностей, якої дотримується особистість, повинна збігатися із цінностями груп, у межах яких вона живе та діє. Право змінювати ціннісні системи або відтворювати нові належить невеликій кількості людей, які займають особливе становище у групі, або спеціальним соціальним інститутам.

Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей — створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.

Культурну діяльність визначають такі параметри:

— сукупність видів діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, хобі, громадська діяльність); їх кількість засвідчує діапазон культурної активності, рівень участі людини у громадському житті;

— спрямованість і вибірковість видів діяльності, з різноманітних видів діяльності людина обирає ті, що відповідають її можливостям та уподобанням;

— стійкість обраних видів захоплення, наприклад, інженер може бути водночас театралом або спортсменом;

— співвідношення (активного, пасивного) споживання й продукування культурних цінностей [21, с. 125].

Будь-які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні мати необхідну соціокультурну передумову — цінності й норми, які регулювали б життя більшості людей. Однак сучасні реформи в соціально-політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі соціокультурні інститути, цінності й норми.

З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму, окремих верств і груп. В іншому разі культурну політику спіткає крах, а культуру — загальна криза:

— втрата культурою своєї основної — людинотворчої функції;

— поглиблення суперечностей між продуцентом духовних цінностей та їх користувачем, відчуження від культури широких верств населення, змушених користуватися низькопробними культурними зв'язками;

— зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур інших етносів;

— переорієнтація зусиль зі сфери продукування культурних цінностей у сферу поширення та використання їх;

— припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурі, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити «за законами краси»;

— зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей;

— поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних сленгів, допуск ненормативної лексики на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;

— перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;

— зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;

— втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках;

— десакралізація базових цінностей культури, формування «ціннісного вакууму»;

— зміна способу входження сучасної людини в актуальну культуру в умовах НТР [21, с. 127].

Сьогодні люди можуть набути будь-яких знань, не маючи необхідності щось вивчати, не стимулюючи до роботи мозок і душу.

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми:

— висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі;

— субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції;

— комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості [21, с. 129].

Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

1.3. Проблеми організації культурного життя в сучасному українському суспільстві

Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим еволюційно назрілі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово».

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національне спрямованої культури (Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба та ін.) [6, с. 88].

Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів.

Відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію «ідейності» [6, с. 90].

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період «перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямами мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму [6, с. 94].

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, залежно від умов) упорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. Водночас стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу «порядок-хаос». Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах утрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, у ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст.[6, с. 95].

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоча б описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Відбувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених [6, с. 97].

Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності, утрату напряму дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в переважно західному напрямі (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів «перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна позначити терміном «деідеологізація культури» [6, с. 100]. Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на культуру як самодостатній, іманентний, природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, багатоманітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її природі, відбувається поступове зростання самостійності розвитку культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури сприяють зростанню ступеня свободи в діяльності культурних закладів та множинності напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, а також інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого населення. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації, у єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, настанови щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні [10, с. 43].

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше блокувались чи заборонялись. З'являються незнані раніше суб'єкти культури, діяльність яких пов'язана з недержавними формами культурно-дозвільної діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або перебували в «шухлядах»), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З'являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли, такі як М.Грушевський, Є.Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов'язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер дедалі більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв'язку з різноманітністю змін і впливів у культурі загальна її структура залишається не усталеною. Це дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов'язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій, створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій [10, с. 45].

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірне більших масштабів. Ідеться про чинник релігії і вплив західної культури та культури української діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І.Дзюба поставив проблему неповноти структури української культури, уважаючи її послабленою, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. Водночас і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української культури. Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов'язані певні зміни в поступі нації. Пов'язана з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, а й значною мірою формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва. В.І. Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до «надбань національної культури» і ставив його в один ряд з організацією народної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду й утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в надприродні явища (екстрасенсорика тощо).

За умов певного духовного вакууму, який склався в перехідний період, формується потреба в релігії як в етноформуючому і культурно-утверджуючому чинникові, які сприяють гуманізації соціальних відносин, відтворенню культурної традиції.

Водночас відповідно до загальних світових модерністичних тенденцій для України у зв'язку із зростанням ролі пріоритетності релігійного вибору особистості характерним стає еклектизм, який все повніше проявляється у формі політеїстичності. Вона стає можливою з огляду на зростання кількості не тільки протестантських, а й інших конфесій, поширення яких значно обмежує вплив православ'я, яке недостатньо адаптується до нових умов і, певною мірою, втрачає свій вплив на суспільство.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських і соціологічних досліджень, у тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії"). Нові реалії потребують і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури України, 68 % уважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників [10, с. 50].

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій у їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і потребує уточнення основ методології наукового дослідження.

Усе це дає підстави стверджувати, що релігія в Україні, особливо православ'я, виконує сьогодні важливу соціально-толеруючу та соціально-регулятивну функції, які сприяють збагаченню соціально-культурного контексту.

Загальною особливістю нової соціокультурної реальності є зміна ціннісних орієнтацій, системи базових цінностей і їх акцентування на особистісному вимірі. Перехідний період характеризується анемією, утратою моральних орієнтирів, зростанням моральної деградації суспільства, його корупцією та криміналізацією. Культурна диференціація поширюється на окремі сфери суспільства, які набувають особливого культурного профілю.

Доволі яскраво така специфікація проявляється у сфері художньої культури. Зміна системи управління художньою діяльністю, набуття самостійності творчими спілками, формування нової системи відносин між суб'єктами художнього життя (митцем, публікою, критикою, державою, громадськістю), формування художнього ринку свідчать про складання соціально-художньої реальності як особливої соціально-художньої сфери. На кілька порядків зростає різноманітність художнього життя, суперництво художніх шкіл і напрямів, як і внесок у налагодження культурного діалогу із світом, підтвердженого багатьма нагородами міжнародних конкурсів і фестивалів.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої країни продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки західної класики й елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, у часи «перебудови», то предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жанрах відеофільмів — еротики, трилерів, «мильних опер», «бестселерів» багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ «кітчевої» масової культури призвели до майже повної «окупації» вітчизняного кінопрокату, в значній мірі телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника та поглинання того інтересу до національної культури, який тільки-но пробудився [10, с. 54].

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей у їх не кращих зразках певною мірою деформує ще не усталену систему національних цінностей, робить привабливим для молоді «героїв» західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що викликає протест громадськості, особливо інтелігенції.

У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату.

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які мають відповідати потребам оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.», «Засади гуманітарної освіти в Україні», концепція «Основи національного виховання», «Українознавство в системі освіти». Обговорюються громадськістю проекти програм «Національна комплексна програма естетичного виховання», «Дозвілля і молодь» [10, с. 67].

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (уже починаючи з часів «перебудови») у духовному житті українського суспільства відбувається переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичних засад української ментальності як чинника активізації соціальної енергії, яке часто перероджується в індивідуалізм.

Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).

Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційне створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В. Поповича, П.П.Толочка та ін [10, с. 72].

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В.Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі елементи якої міцно пов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв'язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні [10, с. 73].

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за остнні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»).

Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.) [10, с. 77].

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Висновки до 1-го розділу

Отже, ми розглянули теоретико-методологічні питання дослідження культурного життя сучасного українського суспільства. І можемо зробити наступні узагальнення.

Розділ 2. Експериментальна частина

2.1. Опис методів дослідження

Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлення про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме методологічного характеру. Передусім бракує досвіду у використанні методів наукового пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і технологій. Тому є сенс розглянути ці питання докладніше.

Не можна ігнорувати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне використання. 3міст нового в науці не завжди бачить сам дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення яких погано розкрите, можуть тривалий час лишатися в резерві науки і не використовуватися на практиці.

При науковому дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на побічні факти, які на перший погляд здаються малозначущими. Проте саме такі факти можуть приховувати в собі початок важливих відкриттів.

Для дослідника недостатньо встановити новий факт, важливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне значення.

Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального історичного процесу, історії розвитку певної галузі, бути багатоаспектним, з урахуванням як загальних, так і специфічних особливостей.

Накопичення наукових фактів у процесі дослідження – це творчий процес, в основі якого завжди лежить задум ученого, його ідея.

У філософському визначенні ідея – це продукт людського мислення, форма відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм мислення тим, що в ній не тільки відображається об’єкт вивчення, а й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності. Тому важливе значення має історичне вивчення не лише об’єкта дослідження, а й становлення та розвитку знань про нього [21, с. 44].

Ідеї народжуються з практики, спостережень навколишнього світу і потреб життя. В основі ідей лежать реальні факти і події. Життя висуває конкретні завдання, однак часто не відразу знаходяться продуктивні ідеї для їх вирішення. У такому разі на допомогу приходить здатність дослідника проаналізувати ідеї, погляди попередників, запропонувати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке протягом тривалого часу не могли вирішити при загальному підході до справи.

Вивчення історичного досвіду, визначення етапів становлення, розвитку об’єкта дослідження та ідеї від часу виникнення до стадії вирішення завдання значно збагачує наукове дослідження, свідчить про достовірність його результатів і висновків, підтверджує наукову об’єктивність і компетентність дослідника.

Нова ідея — не просто зміна уявлень про об’єкт дослідження — це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних і, здавалося 6, перевірених рішень. Нові ідеї можуть виникати під впливом парадоксальних ситуацій, коли виявляється незначний, неочікуваний результат, який надто розходиться із загальноприйнятими положеннями науки — парадигмами. Отримання нових знань відбувається за схемою: парадигма — парадокс — нова парадигма. Розвиток науки — це зміна парадигм, методів, стереотипів мислення. Перехід від однієї парадигми до іншої не піддається логічному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе принципово новий результат дослідження, який не можна логічно вивести з відомих теорій. Особливу роль тут відіграють інтуїтивні механізми наукового пошуку, які не ґрунтуються на формальній логіці [21, с. 45].

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки.

Методологія (гр. methodos — спосіб, метод і logos — наука, знання) — вчення про правила мислення при створенні теорії науки[21, с. 45].

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом [21, с. 46].

Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія — вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності — має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань [21, 49].

3агальнонауковою методологією вивчення об’єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках. 3азначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба — суб’єкт — об’єкт — процеси — умови – результат [21, с. 49]. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід — це методологічний принцип, основою якого е категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність — форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова — як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному — як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб [21, с. 52].

У процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни її діяльності у процесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов’язаних дій — одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. 3авдання діяльності — це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

— предмет діяльності — елементи навколишнього середовища, які має суб’єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;

— засіб діяльності — об’єкт, що опосередковує вплив суб’єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають "знаряддям праці"), і стимули, що використовуються у певному виді діяльності;

-процедури діяльності — технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту;

-умови діяльності — характеристика оточення суб’єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо.

-продукт діяльності — те, що єрезультатом трансформації предмета в процесі діяльності [21, с. 53].

Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

— інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

— практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;

— інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

— всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв’язки мають інформаційний характер [21, с. 56].

Всесвіт – це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня.

Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та суспільних явищах стало об’єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання — інформаційного підходу, який дає змогу дослідити об’єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну багаторівневу інформаційну систему, яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: система "Природа", система "Людина" і система "Суспільство". Кожна з цих підсистем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система "Людина" посідає центральне місце в інформаційній моделі сучасного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем "Природа" і "Суспільство". Це зумовлено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних багаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інформаційну картину світу, що якісно відрізняється від традиційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домінувала у фундаментальній науці [21, с. 58]. Особливо плідним інформаційний підхід виявляється при дослідженні сучасної людини і суспільства.

Інформаційний підхід як фундаментальна методологія набуває все більшого поширення через об’єктивні чинники: "наскрізний" характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зростання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним продуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чинник став імпульсом для обґрунтування документної, інформаційної та когнітивної парадигм дослідження.

Пізнавальні можливості інформаційного підходу полягають у тому, що предмет дослідження вивчається у контексті інформації, її численних виявів. Він передбачає використання пізнавальних можливостей інформаційної теорії, методів, засобів, організаційних форм і технологій, вироблених інформатикою, для визначення специфічних рис предмета дослідження. Основний дослідницький актив інформаційного підходу полягає в тому, що всі об’єкти, процеси та явища є по суті інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, накопиченням, обміном або використанням інформації (відомостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації [21. с. 58].

У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, зберігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні процеси), що використовується комунікаційними посередниками (соціальними інститутами або людьми, які виконують посередницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Для вчених, науковців інформаційна діяльність є невід’ємною складовою творчого процесу, одним із важливих обов’язкових елементів наукового дослідження будь-то огляд літератури з теми дослідження, спостереження, експеримент чи теоретичний умовивід, одним із основних засобів досягнення мети і завдань наукового дослідження, забезпечення достовірності його наукових положень, висновків і рекомендацій.

Інформаційний підхід має великі евристичні можливості щодо дослідження специфіки інформаційних потоків (масивів, ресурсів, продуктів і послуг) та інформаційних потреб досліджуваної предметної галузі через знання законів, функцій, ознак, властивостей, методів і засобів інформації як змісту повідомлень чи засобу соціальної комунікації (документної, інформаційної, когнітивної) [21, с. 61].

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології — науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість дослідити безліч природних, соціальних, екологічних, економічних, педагогічних, інформаційних та інших об’єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу є розгляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно самостійних підсистем: системи "Природа", системи "Людина" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути досліджена як культурний феномен [21, с. 61]. Особливе значення має дослідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенціал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підходу культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії: об’єктивної (будь-які культурні об’єкти) і суб’єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціональної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно — іноваційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляції) і "присвоєння" культурних цінностей тощо [21, с. 63].

Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає у такому:

а) обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

б) розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

в) використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;

г) знанні та використанні теоретичних досягнень культурології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об’єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі освоєння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей є розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості [21, с. 65].

Нині у межах культурологічного підходу активно розвивається соціокультурний підхід — теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історичного відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурноціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціальної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатофакторний підхід до вивчення соціокультурного середовища (простору), механізмів зв'язку "соціальної" і "культурної" систем [21, с. 66].

Аксіологічниü (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності — це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки [21, с. 66].

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціальним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або загальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, праця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загальних і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюються за такими напрямами:

— вивчення наукових праць відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення конкретної галузі науки;

— аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;

— узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали дану проблему;

— проведення досліджень специфічних підходів для вирішення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;

— аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;

— вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Отже, виходячи з методологічних основ наукового дослідження, необхідно чітко відповісти на запитання про: передбачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об’єкта, предмета дослідження) суперечності, що виникають у процесі чи явищі, стадії, етапи розвитку (або тенденції). Це і становить наукову концепцію дослідження [21, с. 68].

Концепція – це система поглядів, система опису певного предмета або явища, стосовно його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод (гр. methodos) – спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень [21, с. 70].

У найбільш загальному розумінні метод – це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати.

Методика (гр. methodike) — сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження — це система правил використання методів, прийомів та операцій [21, с. 71].

У науковому дослідженні часто застосовують метод критичного аналізу наукової і методичної літератури, практичного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки дослідження. У подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, моделювання, контент-аналіз, експеримент та ін.

2.2. Аналіз матеріалів дослідження

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ ст.

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР" [2, с. 55]. Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей – за даними американського соціолога І.Бремера (1994), 54% росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян[34]. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8% сімей передплачують газети або журнали) [34].

Вивчення моделей культурно – дозвіллєвої діяльності населення України, яке протягом 2001 – 2006 рр. проводиться лабораторією соціології культури Українського центру культурних досліджень, дозволяє говорити про суттєві впливи регіональних аспектів соціально-культурного розвитку на загальну характеристику культурно – дозвіллєвої діяльності, отже, констатувати наявність явища регіоналізації в площині культурного дозвілля.

У широкому розумінні “регіон” (від лат. regio – країна, область, район) розглядається як місцевість, що відрізняється від інших сукупністю природних та історично визначених соціальних, економічних, політичних, культурних відзнак. Окремі дослідники наголошують на тому, що суттєвою характеристикою регіону є також особливості національного складу населення [34].

На відміну від принципу соціально-економічного районування (з точки зору адміністративного розподілу район вважався типовою одиницею регіональної структури), в сучасній українській соціології дозвілля широко застосовується культурно – етнографічне районування. Воно передбачає розподіл територій, що вивчаються за етнографічними, ментальними ознаками, трактується як особливий соціокультурний простір, що впливає на розвиток окремої людини і соціальної спільноти в цілому (Поділля, Полісся, Слобожанщина тощо)[34].

Визначені регіональні типи складають цілісні соціально-культурні системи, що характеризуються спільністю історичного минулого, єдністю економічного життя, особливостями культурних традицій та дозвіллєвої поведінки.

В цьому контексті доцільним є також застосування поширеного в соціології поняття “регіон метрополії” – (англ. region of metropolis) – “регіон культурної метрополії”, яке трактують як великий ареал, на який розповсюджується соціально-культурний вплив метрополії. За силою, значенням, обсягом впливів регіон метрополії значно перевищує ареал [34].

В дослідженнях з соціології дозвілля поняття культурної метрополії вживається в розумінні потужньої, сконцентрованої культурної сили, що суттєво впливає на перебіг культуротворчих процесів оточуючих територій, культурну діяльність спільнот і окремих індивідів.

Розрізняють також “регіон нейтральний” – (англ. region neutral) – “нейтральний культурний регіон”, як перехідну культуротворчу структуру, що знаходиться під відчутним впливом культурної метрополії та одночасним впливом традиційної, реліктової, локальної, місцевої культури[34].

Соціологи – дослідники виявляють дещо відмінне розуміння термінів “регіоналізація” та “регіоналізм”. Перший розглядають з позиції врахування в структурі, меті, завданнях та функціях інститутів суспільства та державному устрої в цілому традиційних регіональних особливостей, розуміння культури як сукупності регіональних культурних структур. Друге поняття передбачає підхід до вирішення соціальних, культурних, політичних, економічних проблем з точки зору інтересів та потреб того чи іншого регіону, віддзеркалення в регіональній політиці загальної соціально-культурної політики держави [23, с. 36]. Що первинне? Що визначає загальний культурний розвиток суспільства? Регіональна культура визначає культурну політику чи культурна політика держави визначає культурний розвиток регіонів? Ця проблема набуває актуального значення у багатьох соціологічних розвідках.

З теоретичної точки зору явище регіоналізації розглядалось такими вченими, як Балібар, Альтюссер, Гідденс. Їх роботи спростовували поширену в наукових колах думку про те, що суспільство складається з об’єднаних соціальних систем. Так, Е.Гідденс висунув ідею щодо “регіоналізації діяльності” – (англ. regionalization of action), яку розглядав як її тимчасову, просторову або просторово-часову диференціацію. Розроблена ним теорія структурації базується на працях Гоффмана, Шюца, Парсонса, Хабермаса, Фуко. Вона передбачає об’єднання макро- та мікрорівних підходів у вивченні соціальних явищ, враховує закони теорії дії та структурної соціології, передбачає при розгляді соціальної діяльності людей вивчення особливостей соціального середовища, їх форм життя [23, с. 37]. За думкою Е.Гідденса, теорія регіоналізації діяльності базується на герменевтиці, в той же час породжуючи явище “подвійної герменевтики” в соціології. Вивчаючи соціальну практику, виводячи нові теоретичні закономірності та ідеологеми, соціологія сама перетворюється на частину такої практики і, одночасно, форму соціального життя.

Важливе значення у вивченні явища регіоналізації відіграє поняття структури. За Е.Гідденсом, структура – це рекурсивно організована послідовність правил та ресурсів, що концентруючись у соціальному досвіді, подовженому у просторі та часі, стає соціальним інститутом. Структура твориться та змінюється в ході соціальної дії, виступає одночасно як засіб реалізації досвіду та його результат [23, с. 39].

Важливим для нашого дослідження виявився такий компонент теорії структурації, як значення часу та простору. Він має досить стійкий характер і розглядається в ролі конститутивного елемента соціальної дії (тимчасовість у розумінні Хайдеггера). Час і простір враховуються як фундаментальні умови соціальної дії. Неоднозначне у різних культурах сприйняття часу і простору суттєво впливає на характер соціально-культурної діяльності, отже, з одного боку – провокує, а з іншого – пояснює відмінності культурного життя.

Спираючись на теорію Е.Гідденса, будемо розглядати регіоналізацію (regionalization), як поділ суспільного життя (в нашому варіанті – соціально-культурної практики) за різними регіональними сферами або зонами. Використання цього підхіду у вивченні культурно – дозвіллєвої діяльності населення України дало можливість виявити деякі типові моделі дозвілля [23, с. 40].

Моделювання процесів функціонування і розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності передбачає дослідження її реального стану шляхом вивчення громадської думки, ставлення населення до нових тенденцій розвитку української культури як факторів, що стимулюють процеси соціальних і культурних перетворень. Важливими завданнями стають також визначення ролі і місця закладів культури клубного типу (як найбільш масових культурно – дозвіллєвих установ) в розвитку національної культури та виявлення соціально-культурної ефективності їхньої діяльності. Останнє викликане необхідністю враховувати у процесах моделювання суб‘єктивні оцінки населення.

Використання соціологічних методів дослідження дало можливість визначити суперечності в розвитку культури та значну контрасність в оцінках її розвитку, хоч в цілому відродження і поширення самобутньої української культури оцінюється населенням України позитивно.

Як свідчать матеріали дослідження, модель дозвілля населення України визначається, перш за все, культурними потребами та характером соціально-культурних відносин, має свої особливості у соціально-демографічному та географічному зрізах, національно-етнічних характеристиках, залежить від ступеня секуляризації населення, зазнає суттєвого впливу поселенської структури. Саме вони склали основу застосованого в дослідженні структурного розподілу і виявляються досить складно, неоднозначно лише в певних сферах культурного життя. Вищеназвані особливості дозволили структурувати культурно – дозвіллєву діяльність, виявити основні характеристики її типових моделей.

Розглянемо розроблену методику на прикладі того, як регіональні типи культурно – дозвіллєвої діяльності визначаються географічним положенням та характером поселенської структури.

З цією метою, аналізуючи регіональні моделі культурно – дозвіллєвої діяльності, доцільно було включити до їх складу структури, умовно визначені як “Схід”-“Захід”. (Захід представлено в дослідженні – Львівською, а Схід – Донецькою та Запорізькою областями). Такий розподіл дозволив виявити культурні особливості, що існують на Західній і Східній Україні. На нашу думку, відмінності, зафіксовані у ставленні населення до культури та характері культурно – дозвіллєвої діяльності, пов’язані з рівнем індустріалізації цих регіонів і ступенем збереження традицій народної культури. Проте в побутовому уявленні та деяких наукових працях зафіксовано думку про те, що культурні особливості на Сході та Заході принципові, суттєві і мають характер соціально – культурного конфлікту [23, с. 43].

Які ж відмінності зафіксовані в нашому дослідженні?

Помітними виявились розходження в оцінці представниками Сходу та Заходу загального розвитку національної самосвідомості в суспільстві. На Сході лише 10% опитаних вважають його “досить помітним”, а 31% вважає, що зміни відбуваються “певною мірою”. На Львівщині ж втричі більше людей (30%) бачать суттєві зрушення в національній свідомості, а 45% вважають, що вони йдуть “певною мірою” [34].

Якщо прогрес в оволодінні державною мовою 38% львів’янами оцінюється як “досить помітний”, а як “непомітний” лише 15%, то на Сході зрушення в цьому процесі відзначає лише 15%, а як “непомітні” – 32,4% [34]. Підтверджується теза про різний темп оволодіння державною мовою в цих регіонах.

Один з провідних показників культури особистості – міра контакту з нею, культурно – дозвіллєва активність, яка характеризується участю у культурно – дозвіллєвій діяльності (вивчалась частота контактів за останні два роки).

В Східному регіоні порівняно з Західним стали вдвічі більше відвідувати дискотеки, втричі – відеосалони та займатись спортом, менше відвідувати бібліотеки, але вдвічі більше по кількості людей стали читати. Значна політизація населення Заходу призводить до того, що 10% стали частіше читати періодичні видання.

На Сході суттєвим став вплив на свідомість респондентів масової культури. Серед опитаних 46% стали частіше дивитись розважальні програми В той же час на Львівщині таких лише 10%, що свідчить про певний моральний ригоризм її населення. Тут стали частіше відвідувати церкву (26%), а на Сході цей процес не відбувається досить помітно [34].

Спостерігається поглиблення культурної контрасності регіонів. Якщо на Львівщині стали частіше відвідувати концерти фольклорних колективів, то на Сході інтерес до такої форми дозвілля знизився. Водночас львів’яни стали значно рідше приділяти увагу концертам естрадних колективів та класичної музики, міжособистому спілкуванню, розвагам з друзями. Освоєння населенням здобутків фольклору оцінюється як досить помітне населенням Сходу (45%), що є позитивним симптомом.

В той же час помітні значні розходження між регіонами в оцінці проникнення традицій української культури в побут і взаємини людей (38,3% на Львівщині вважає його “досить помітним”, на Сході – 11,8%) [34]. Тому і відродження української культури оцінюється помітно вище на Львівщині.

Разом з тим, застосування інших принципово важливих показників виявляє спільність позицій населення Сходу і Заходу України. Так, однаково негативно вони віднеслись до тенденції комерціалізації закладів культури. Близькі їх позиції щодо ставлення до “американізації” вітчизняної культури, а також оцінки ролі закладів культури клубного типу в культурному житті.

В аматорських заняттях (реальних і бажаних) також спостерігається багато спільних оцінок, хоч і мають місце деякі регіональні особливості. Вищим виявився показник участі населення в аматорській діяльності на Сході. Особливістю аматорської діяльності в цьому регіоні є те, що потреба в ній в більшій мірі реалізується “вдома” (63,5%). На Заході аматорством займаються переважно в закладах культури (51%)[34]. Саме тому львівські аматори в більшій мірі потребують допомоги, особливо матеріальної та організаційної.

За умови наявності спільних тенденцій у оцінці культурного життя своєї місцевості та пропозиціях щодо вирішення актуальних культурно – дозвіллєвих проблем, львів’яни в більшій мірі наголошують на необхідності поліпшити справу реставрації пам’ятників (29%), звернути більшу увагу на “відродження самобутності української національної культури, позбавлення її від елементів русифікації” (21,2%), “відродження української культури в її кращих класичних зразках” (30%) [34].

Слід також підкреслити, що в процесі моделювання системи елементів національної (української) культури між Сходом і Заходом України склались значні відмінності. Якщо для громадян східного регіону, порівняно з західним, характерне особливе акцентування на такій його складовій, як музичне мистецтво (42%), то для західного – важливішими першоелементами є “мова” (69%), “історія” (63,9%) та “релігія” (45%) [34].

Застосований у ході дослідження моделей культурно – дозвіллєвої діяльності населення України регіональний підхід дозволив зробити деякі висновки щодо загальних тенденцій розвитку дозвілля в Україні.

Разом з погіршенням матеріального і соціального стану населення відбуваються якісні зміни в структурі вільного часу, методах та засобах залучення населення до проведення дозвілля. Вивільнення частки загальнодобового часу, в тому числі і в зв’язку з зростанням повного, а особливо – часткового безробіття, не призвело до реального збільшення обсягу часу дозвілля. Навпаки, спостерігається тенденція його значного скорочення. Це явище пов’язане з причинами соціального характеру, адже перерозподіл вільного часу пов’язаний зі збільшенням затрат часу на сферу комерції, гендлю, боротьбу за фізичне та соціальне виживання.

Відбувається також деструкція вільного часу. Це явище пов’язане із скороченням часу, який відводиться на естетичні та художні заняття. Паралельно зростає час на засвоєння актуалізованих у масовій свідомості за допомогою засобів масової інформації зразків популярної американізованої культури (яку, до речі, європейці сприймають як руйнівну). Рештки вільного часу витрачаються на опанування дозвіллєвих зразків західного стилю життя, мислення та поведінки (відвідування презентацій, виставок, барів, нічних клубів, казіно тощо). Участь у них носить переважно споживацький характер.

Тенденція до споживацтва яскраво виявляє себе у сфері дозвілля, формується як нова суспільна цінність, а для значної частини людей стає метою і змістом життя. Населення все більше усвідомлює інструментально – прагматичну цінність і значення культури як засобу успішності пристосування та кар’єри в нових умовах. Зростає потреба в престижно – статусному засвоєнні культури шляхом використання в основному західних норм і культурних зразків.

Результати опитувань соціологічної служби УНІАН за тематикою відвідування театрів, цікавості до виставок живопису, музичних вподобань, оцінки сучасного телебачення.

Вході дослідження опитано понад 1 507 киян. Майже половина киян буває у театрі лише раз на рік

33,5% киян відвідують театр один раз на півроку, ще 42% бувають там лише один раз на рік, або й рідше. Такі дані опитування, проведеного соціологічною службою УНІАН.

За результатами опитування, 5,7% мешканців Києва не пам’ятають, коли востаннє відвідували театр, а 0,2% узагалі ніколи там не бували. Один раз на кілька місяців відвідують театр 13,7% опитаних, приблизно один раз на місяць – 2,6%, приблизно один раз на тиждень – 0,9%. Ще 0,1% респондентів бувають у театрі щодня, оскільки займаються ним професійно. Відмовились відповідати на запитання 1,4% киян.

Далі в мешканців Києва запитували, з ким вони ходять до театрів. 45,7% відповіли, що найчастіше відвідують театр із коханою людиною, 4,3% – з батьками, 15,2% – з дітьми, 29,8% – з друзями, 3,4% – з родичами. Ходять до театру самі лише 1,6% респондентів.

До того ж, 30,5% киян віддають перевагу українським театрам, 22,4% із більшим задоволенням відвідують гастрольні вистави приїжджих закордонних театральних труп. 45,7% респондентів не мають принципових уподобань, для них головне, щоб вистава була хороша, і 1,3% не замислювалися над таким питанням. Опитування проведено соціологічною службою УНІАН. Опитано 1507 киян. Похибка вибірки становить 1,5%.

Більше третини киян не відвідують виставок живопису.

13,3% киян ніколи не бували на виставках живопису, а ще 26,0% не пам’ятають, коли там були востаннє. Таким чином, більше третини – 39,9% — киян зовсім не відвідують виставок класичного і сучасного живопису. Такі дані опитування, проведеного соціологічною службою УНІАН.

Раз на рік, або рідше бувають на виставках 36,5% респондентів, раз на півроку відвідують такі заходи 12,9% опитаних, раз на кілька місяців бувають на виставках 8,4% респондентів, приблизно раз на місяць – 2,7%. Частіше виставки класичного та сучасного живопису відвідують лише ті, хто займається цим професійно, — 0,2% опитаних [17, с. 65].

Регулярно (кілька разів на рік) купують картини 1,6% респондентів. Один раз на рік чи рідше роблять це 3,1% киян. 54,0% сказали, що колись купили одну картину, а 6,9% мешканців Києва ніколи не купували картин. Не пам’ятають, чи купували картини, ще 34,4% опитаних. Опитування проведено соціологічною службою УНІАН. Опитано 1507 киян. Похибка вибірки становить 1,5%.

Майже половина киян слухає переважно популярні пісні зарубіжних виконавців

47,3% киян віддають перевагу популярним пісням зарубіжних виконавців. Такі дані опитування, проведеного соціологічною службою УНІАН[17, с. 67].

Причому популярні пісні українських виконавців частіше слухають 27,3% опитаних. Лише 3,8% киян віддають перевагу класичній музиці, 5,1% — сучасній інструментальній музиці, стільки ж – року. 11,3% респондентів є прихильниками пісень виконавців радянських часів.

Відповідаючи на запитання „Де слухати музику вам подобається найбільше?”, 40,5% киян зазначили, що найулюбленішим місцем для прослуховування музики вважають власну домівку, 15,9% – роботу, 2,6% – ресторани, бари, кафе. 12,6% опитаних сказали, що найбільш їм подобається слухати музику на концертах, а 6,4% респондентів найбільше люблять слухати музику під час подорожей, 3,1% — у гостях. Ще 19,0% опитаних найбільше задоволення отримують від прослуховування музики в громадському транспорті. Опитування проведено соціологічною службою УНІАН. Опитано 1507 киян. Похибка вибірки становить 1,5% [17, с. 68].

Майже три чверті киян вважають, що сучасне телебачення не є мистецтвом

74,7% киян не вважають сучасне телебачення мистецтвом. Такі дані опитування, проведеного соціологічною службою УНІАН.

При цьому лише 0,7% опитаних вважають телебачення мистецтвом. Твердження про те, що більшість програм можна назвати мистецтвом, підтримують 2,4% киян, а приблизно половину передач можуть назвати мистецтвом 3,3% респондентів. Думку про те, що лише невелику частину програм можуть вважати мистецтвом, підтримують 17,1% опитаних [17, с. 69].

На запитання „Чи вважаєте ви сучасне телебачення достатньо толерантним до суспільної моралі?” переважна більшість (56,0%) киян відповіла „швидше ні”. „Точно ні” сказали 24,0% респондентів. При тому, що 2,9% вважає, що телебачення є швидше толерантним, і 0,2% вважає телебачення цілком толерантним. 16,9% киян під час опитування зазначили, що їхнє бачення толерантності телепередач залежить від каналу, програми і часу виходу в ефір.

Опитування проведено соціологічною службою УНІАН. Опитано 1500 киян. Похибка вибірки становить 1,5% [17, с. 70].

В нових умовах складається ситуація, за якої об’єктивно утворюються суперечності між державною культурною політикою в сфері дозвілля і реальними духовними прагненнями населення, особливо молоді.

Пріоритетом державної культурної політики стає проголошення національної культури як провідної в системі загальнолюдських цінностей. В той же час, відбувається активізація західноорієнтованих, споживацьких культурно – дозвіллєвих установок населення, значною мірою націлених на освоєння комерціалізованої західної масової культури. Ця тенденція стає на заваді становленню національних основ сучасної української культури, призводить до її денаціоналізації, складає основу суперечливої, конфліктної ситуації в площині культурно – дозвіллєвої діяльності.

Такі вихідні цінності певним чином впливають на формування специфічної моделі сучасної української культурно-дозвіллєвої діяльності, будують особливу систему її орієнтацій в просторі культури, що й береться до уваги у процесі побудови її регіональних моделей.

Висновки до 2-го розділу

Якщо прогрес в оволодінні державною мовою 38% львів’янами оцінюється як “досить помітний”, а як “непомітний” лише 15%, то на Сході зрушення в цьому процесі відзначає лише 15%, а як “непомітні” – 32,4%. Підтверджується теза про різний темп оволодіння державною мовою в цих регіонах.

В той же час помітні значні розходження між регіонами в оцінці проникнення традицій української культури в побут і взаємини людей (38,3% на Львівщині вважає його “досить помітним”, на Сході – 11,8%). Тому і відродження української культури оцінюється помітно вище на Львівщині.

Розділ 3. Оптимізація шляхів активного включення населення в культурне життя суспільства

3.1. Створення умов

Аналіз культурної реальності України за часів незалежності передбачає оцінку успадкованої від комуністичного режиму культурної інфраструктури, процесів перехідного періоду в ній та в культурному середовищі, досвіду (позитивного і негативного) перших реформ. Цей аналіз дозволить визначити всі наявні культурні орієнтації в українському суспільстві і, відповідно, перспективи формування стратегії державної культурної політики.

Сучасний стан українського суспільства характеризується поглибленням кризових явищ в соціально – політичній та економічній сферах і водночас — дальшим перебігом глибинної, в значній мірі стихійної трансформації на засадах демократії і вільного ринку: на фоні спаду виробництва, інфляції, бюджетного дефіциту, масового безробіття зростає ділова активність населення, розширюється сфера приватного підприємництва, суспільство стає дедалі відкритішим щодо зовнішнього світу. Подібні суперечності властиві і соціокультурній сфері: з одного боку, продовжують свою чорну справу інерційні процеси (зберігаються успадковані від тоталітарного минулого управлінські структури, технократичне ставлення до культури), а з іншого – посилюються інноваційні тенденції, зумовлені розширенням культурного простору, демократизацією культурної сфери, утвердженням плюралізму у творчому процесі [15, с. 31].

Ідея національно-культурного відродження стимулювала появу та закріплення ряду важливих позитивних тенденцій:

1. Формування стійкої настанови на підвищення уваги до культури, на гуманістичні пріоритети, демократизацію культурної сфери.

2. Розширення культурного простору України, виникнення нових суб’єктів і осередків культурного життя. Незважаючи на економічну скруту, в Україні не було закрито жодного театру, концертного залу чи філармонії. Навпаки, розгорнули роботу три нових державних музичних колективи, відкрито два нових театри, 26 державних музеїв, започатковані нові історико-культурні заповідники. Указом Президента України від 11.10.94 р. надано статус національних провідним творчим колективам, музеям, заповідникам, бібліотекам.

3. Виникнення недержавних культурологічних структур – фірм, малих підприємств, дирекцій свят і фестивалів, які ведуть самостійну економічну діяльність, сприяють насиченню ринка масовою культурною продукцією. Їх зусиллям при державній підтримці проведені міжнародні фестивалі українського фольклору “Берегиня” і авторської пісні “Золоті ворота”, народні свята-конкурси “Сорочинський ярмарок”, ”Лесині джерела”, Всеукраїнський фестиваль популярної музики “Червона рута” та інші.

4. Відродження і розвиток культур національних меншин України, активізація культурного життя в регіонах. Сьогодні в Україні налічується близько 300 національно-культурних товариств, підтримка яких свідчить про намагання держави керувати і спрямовувати культурне різноманіття, узгоджувати його з місцевим та зовнішніми впливами. Зросла увага регіональних органів влади до проблем культури. Показовим є прийняття програми “Харків. Культура і мистецтво.”, яка має на меті формування національної самосвідомості, шанобливого ставлення до всіх народів та національних меншин, створення нових культурних закладів і творчих колективів. В рамках програми діє “Фонд юних обдарувань” яким вже проведено ряд представницьких музичних конкурсів.

5. Розвиток міжнародних культурних зв’язків, зміцнення престижу української культури в світі. Україна має угоди про культурну співпрацю більш ніж з 60 країнами. По лінії Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами підтримуються контакти з 900 громадськими організаціями та понад 300 відомими громадськими діячами із 102 держав. Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном “Україна” співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців. Чисельні гастролі українських митців і творчих колективів за кордоном сприяють зміцненню міжнародного престижу національної культури [15, с. 35].

Однак в цілому великий комплекс української культури працює на грані зупинки, у постійних пошуках порятунку, в “аварійному режимі”.

1. Затягнувся період маргінального стану культури, коли старі орієнтири та ідеали вже втрачені, а нові ще відсутні.

2. Триває криза культурної інфраструктури. Питома вага культури у соціально — культурному комплексі по основних фондах скоротилась з 15,3% у 1985 р. до 14,2% у 1994 р. Звуження діючої мережі установ культури, зменшення капіталовкладень і систематичне недоосвоєння виділених лімітів зумовлюють катастрофічне погіршення якості матеріально-технічної бази культури (ступінь зносу її основних фондів перевищує 35%). При цьому в Україні забезпеченість на 1000 чоловік місцями в клубах становить лише 69,2% раціонального нормативу, театрах – 40,5%, концертних залах – 30,5%. В окремих випадках (наприклад, в системі музичної освіти) відбувається втрата створеного в попередні роки потенціалу. Спеціалісти вказують також на значну регіональну диференціацію інфраструктури: найбільше відставання спостерігається в індустріальна розвинених регіонах, які потребують особливої уваги до питань національно-культурного відродження. Так, в Донецькій області з 10 професійних театрів, що діяли у 1940 році, лишилося 5 [15, с. 38].

3. Держава та органи місцевого самоврядування продовжують дотримуватися концепції “управління культурою” та бюджетного утримання її закладів. Однак вся система правових, адміністративних, господарчих, фінансових механізмів, побудованих на цих засадах, нині близька до паралічу. По-перше, економічна криза неухильно скорочує можливості держави ефективно утримувати, а тим більше розвивати культурну інфраструктуру, а , по-друге, в сфері підпорядкування Міністерства культури перебуває лише близько 120 об’єктів, тоді як тисячі підзвітних іншим структурам або діючих в межах приватної ініціативи культурних закладів залишилось поза зоною “управління”, а інших неадміністративних механізмів впливу ця система не передбачає [15, с. 39].

Очевидно, що успадкована від тоталітарного минулого система управління більше нездатна контролювати зростаючий культурний простір України та самостійно формувати державну культурну політику.

4. Дифузія суб’єкта культурної політики та криза інфраструктури негативно відбиваються на культурно-мистецькому середовищі, що стрімко диференціюється на меншість, що пристосувалась до гримас українського культурного “ринку” або знайшла споживача для своєї продукції на ринку світовому, та абсолютну більшість, що не звикла працювати самостійно ані в адміністративно-господарчому, ані в творчому плані і тому відчуває гостре розчарування і ностальгію за часами щедрих бюджетних дотацій і планових мистецьких акцій.

5. Комерціалізація культури в умовах відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставила на грань виживання значну кількість творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичним ідеалом. Наслідком цих негативних тенденцій стає прогресуюча культурна деградація населення, коли девальвуються моральні цінності, а сенс життя зводиться до примітивного виживання і матеріального добробуту. Проте вказані процеси є не кризою української культури, а кризою “галузі культури” – феномена, породженого тоталітарним суспільством і приреченого в нових умовах або на повний розклад і зникнення, або на болісну трансформацію і пристосування до вільноринкової економіки та громадянського суспільства [15, с. 40].

Отже, процеси, що відбуваються в культурній сфері України в перехідний період, суперечливі і неоднозначні. Інновації з’являються у вкрай несприятливих умовах, один і той самий культурний фактор зумовлює полярні результати. Нагальною потребою за цих умов стають радикальні, але й водночас виважені і далекоглядні перетворення.

Оскільки культура – явище багатовимірне, багаторівневе, поліфункціональне, відкрите і динамічно змінне, в даний час навряд чи можливо розробити і реалізувати всеосяжну програму реформ в сфері культури, націлену на переведення її з ар’єргарду в авангард соціального прогресу. Мова повинна йти про визначення стратегічної концепції, пріоритетів та певних етапів реформування з урахуванням суспільно–політичної та економічної кон'юнктури сучасної України.

Феномен культурного шоку робить наріжним каменем гуманітарної політики формування і утвердження нового суспільного ідеалу. В рамках стратегічного вибору України – створення демократичного суспільства європейського стандарту – складовими її суспільного ідеалу мають виступати:

— державна самостійність;

— внутрішньополітична стабільність;

— громадянське суспільство;

— всебічний розвиток творчого інтелекту.

В умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ необхідно забезпечити структурне реформування сфери культури. Має бути створена єдина система національної культури для збереження духовних здобутків Українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Висока загальна культура українського суспільства є важливим чинником національної безпеки. Вона має відігравати вирішальну роль у протистоянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. Особливої уваги вимагає духовне виховання молоді, формування у неї високих естетичних і етичних запитів.

Досягнення зазначених цілей можливе шляхом створення ефективних механізмів підтримки і функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форм власності, підпорядкування та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури, творчих колективів, об'єднань, груп.

Головну роль у здійсненні цих завдань поряд з органами виконавчої влади мають відігравати творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товариства, інші об'єднання у сфері культури.

Розвиток української культури базується на таких загальновизнаних засадах:

— самоцінність, незалежність культури і мистецтва;

— створення єдиного загальнонаціонального культурного простору як одного з найважливіших консолідуючих факторів у справі розбудови української державності;

— забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави; гарантування свободи творчості, забезпечення доступу до культурних надбань, створення умов для активної участі громадян, особливо молоді, в художній творчості;

— підтримка високопрофесійної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури незалежно від політичної чи комерційної кон'юнктури;

— збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота про подальший розвиток традиційних культур народів та етносів, які населяють Україну;

— утримання зусиллями органів виконавчої влади та місцевого самоврядування базових елементів інфраструктури, основних у національному та регіональному масштабах закладів культури;

— підтримка органами виконавчої влади культурно-мистецьких організацій, об'єднань, незалежно від підпорядкування чи форми власності, а також окремих митців;

— створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів до підтримки культури й мистецтва [17, с. 122].

Процес реформування культурної сфери має включати:

— створення нормативно-правової бази у сфері культури, мистецтва, суміжних сферах суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим вимогам та сприяла б збереженню українського етносу;

— реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємовідносин у сфері культури;

— заохочення становлення і зміцнення мережі недержавних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фондів, професійних гільдій, виконавських колективів тощо), які забезпечуватимуть розвиток культури, шляхом використання творчих, господарських і організаційно-правових форм її існування та шляхом підтримки суспільством і державою;

— створення умов здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Для останнього десятиліття характерним є відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел. Робота, пов'язана з цим, зосереджується в закладах культури клубного типу, які для значної частини громадян, особливо тих, що проживають у сільській місцевості, часто залишаються єдиними осередками культури.

Водночас скорочується мережа культурно-просвітницьких закладів. Погіршується стан матеріально-технічної бази клубів, бібліотек. Різко зменшилися обсяги закупівлі нових книг, зокрема української літератури, передплати періодичних видань. Скоротився міжнародний книжковий обмін.

У сучасних умовах необхідно:

— приділяти особливу увагу питанням змін у профільній діяльності та асортименті послуг, що надають клуби, бібліотеки та музеї;

— привести роботу культурно-просвітницьких закладів і установ у відповідність з потребами відродження народних традицій, обрядів та ремесел, збереження історичної пам'яті, враховуючи передусім необхідність створення належних умов проведення дозвілля населення;

— шляхом створення комплексних диференційованих закладів клубного типу, збагачення змісту та вдосконалення форм діяльності музеїв та бібліотек, збільшити відвідування населенням культурно-просвітницьких закладів;

— дбати про ефективне використання мережі культурно-просвітницьких закладів незалежно від відомчої підпорядкованості, кооперацію з цією метою коштів усіх заінтересованих організацій в реалізації спільних програм.

В останні роки значно посилилися міжнародні контакти українських митців, культурологів. Численні виступи українських виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних українських музеїв, експозиції українських художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Водночас відбувається активне ознайомлення вітчизняної аудиторії з кращими набутками світового мистецтва, його новими стильовими та жанровими пошуками, в тому числі й тими, які раніше з ідеологічних міркувань замовчувалися. Активізувалася діяльність представництв України в іноземних державах та при міжнародних організаціях у сфері культур. Значну роль відіграють традиційні контакти з українською діаспорою у світі. Велике позитивне значення мало долучення України до низки міжнародних правових актів у сфері культурного обміну та збереження культурної спадщини.

Однак культурна присутність України за кордоном досі не мала системного характеру. Незадовільно використовуються можливості, що їх відкриває членство України в міжнародних організаціях. Через недостатню поінформованість митці та творчі колективи України неповною мірою беруть участь у міжнародних культурних проектах, що дало змогу б залучити іноземних інвесторів у культурну сферу нашої держави. Натомість фактично відбуваються значні бюджетні інвестування України в культуру інших держав, оскільки на постійну роботу за кордон виїжджають висококваліфіковані мистецькі кадри, а в організації зарубіжних гастролей українських колективів є значні недоліки. Далеко не кращими зразками представлена масова зарубіжна культура в Україні.

З огляду на це необхідно:

— вдосконалити систему культурного співробітництва із зарубіжними країнами на основі міжнародних, міжгалузевих, регіональних договорів та прямих зв'язків з використанням можливостей, які надає участь України в міжнародних організаціях (Рада Європи, ЮНЕСКО, ІКОМ, ІКОМОС тощо);

— надавати державну підтримку здійсненню найбільш значущих, політичне резонансних культурних ініціатив, що дасть змогу підвищити авторитет України у світі, сприятиме взаєморозумінню між народами;

— сприяти інтенсифікації творчих обмінів на всіх рівнях, у тому числі й на комерційній основі, збільшувати відкритість нашого суспільства [17, с. 127].

У сучасних умовах господарювання організація роботи з кадрами в галузі культури, її реформування мають стати запорукою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу суспільства, забезпечення високого авторитету вітчизняної культури у світі.

Нецілісність нормативно-правової бази у сфері культури, невирішеність економічних проблем призвели до зниження соціального статусу працівників культури і мистецтв, престижу їх професій і, як наслідок, зумовили плинність кадрів, особливо молодих спеціалістів.

Відсутність прогнозування науково обгрунтованої реальної потреби у фахівцях галузі позначилася на системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

Головними завданнями, що стоять перед галуззю, перед державними інституціями у цій справі залишаються:

— збереження від занепаду і розвалу вітчизняної мистецької освіти, забезпечення естетичного виховання дітей та юнацтва, створення умов для успішної творчої роботи в Україні висококваліфікованих фахівців, особливо молодих;

— підвищення престижу культурно-просвітницьких професій, зміцнення кадрового потенціалу галузі;

— професійна адаптація спеціалістів галузі до нових господарських умов, підготовка фахівців з нових спеціальностей — менеджерів, продюсерів, спеціалістів з реклами, маркетингу, авторського права, для організації дозвілля населення, запровадження нових механізмів підготовки кадрів на засадах, які поєднують державне фінансування з коштами підприємств та організацій усіх видів власності, приватних осіб, спонсорів і меценатів;

— удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників культури і мистецтва з урахуванням науково обгрунтованої реальної потреби галузі у висококваліфікованих спеціалістах. При цьому слід звернути увагу на оволодіння ними суміжними професіями, особливо з менеджменту і маркетингу;

— оптимізація мережі вищих навчальних закладів 1-11 рівнів акредитації. Нормативно-правова база

Функціонування закладів культури нині регулюється одночасно законодавством минулих років (орієнтованим на державу монополію й командну економіку) та законодавчими актами, що створювалися для врегулювання діяльності у новому соціально-економічному просторі.

3.2. Роль засобів масової інформації по активізації культурного життя

Сучасна медіакультура суттєво впливає на формування культурних стереотипів, ідеалів, на вибір певної моделі соціокультурної реальності. Взаємодія масової культури і суспільства у формуванні національного культурного простору — проблема, яка потребує глибокого осмислення і відповідного вирішення не лише в Україні, а й у світовому масштабі. Постає питання, яким чином сучасні масові комунікативні технології можуть формувати національний культурний простір, навіть у регіонах, віддалених від основних культурних центрів? Ця проблема не є новою, але ставиться по-новому в тих комунікативних реаліях, які виникли в останні роки в нашій країні.

Динамічний суперечливий процес, який сьогодні переживає українське суспільство, пов'язаний як із труднощами становлення незалежної держави, так і з пошуком певної моделі суспільно-політичного, економічного розвитку, способів оновлення соціокультурного життя. Характерною рисою цього процесу є інформаційна культура суспільства як показник задоволення соціальних, політичних, економічних і духовних потреб.

І не дивно, що інформатизація суспільства поставила ряд соціокультурних проблем, які потребують нових методів і підходів до розв'язання. Розгляд соціально-культурних проблем сучасного суспільства, формування його інформаційної культури почалося лише на межі 80-90-х років ХХ століття і поступово стало предметом спеціального дослідження. Однак спеціальних праць, в яких би комплексно розглядались проблеми формування сучасної культури, її функціонування і розвиток на різних рівнях не так і багато. Водночас у філософії, соціології, журналістиці відбувався процес нагромадження знань, які ставали основою для вивчення проблеми, що досліджується. Від початку античної епохи теоретики наполегливо шукали осмислення феномену духовності. Йдеться про роботи Арістотеля, Ф. Аквінського, Ф. Белока, Г. Гегеля, І. Канта, Д. Локка, О. Шпенглера та ін. Проблеми цивілізації культури проаналізовані в працях Д. Белла, М. Вебера, Дж. Оруела, М. Порота, П. Сорокіна та ін [19, с. 51].

В українській філософсько-культурологічній літературі традиційному гуманізму як першооснові розвитку духовної культури приділяли увагу в своїй творчості вчені: П. Куліш, В. Вернадський, П. Грабовський, М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Потебня, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та ін.

Цілий ряд досліджень проблемної галузі "людина — культура", "людина — цивілізація", "людина — інформація", нових підходів міститься у сучасних публікаціях В. П. Андрущенка, О. І. Арнольдова, Є. К. Бистрицького, Л. В. Губерського, В. Ф. Іванова, В. Г. Кременя, О. М. Мироненка, А. З. Москаленка, О. Ф. Коновця, О. І. Погорілого, Ю. Д. Прилюка, В. І. Шинкарука та ін [19, с. 53].

Узагальнення підходів різних дослідників можна бачити в одній з найновіших праць Дж. Лалла "Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід". Сьогодні діяльність мас-медіа, як і характер масової комунікації, визначається глобальними процесами, без дослідження яких неможливе розуміння закономірностей розвитку культури в сучасних умовах." Символічна та медіа-опосередкована природа сучасної культури разом з небувалою міграцією людей з однієї частини світу в іншу, зазначає Дж. Лалл у своїй роботі, зруйнувала традиційні підвалини культури. В сучасному складному світі комунікація є тим соціальним стрижнем, у якому перетинаються, взаємодіють і взаємовпливають міжлюдські стосунки, технологічні відкриття, політико-господарчі заходи та культурні прагнення. Будь-яке дослідження культури в глобалізованому, обплетеному мас-медіа й "Інтернетом" світі мусить брати до уваги всеохопний аспект комунікації — здатність до взаємодії. При входженні в певне культурне середовище, медіа-технології долають уже встановлені рамки характерних для нього традицій, вартостей та стилів життя і водночас підважують, змінюють основи цієї культури". [19, с. 55]

Ідея глобалізації, у тому числі в сфері масової культури, значною мірою сформувалась під впливом концепції "Глобального поселення" М. Маклюена, що досить вдало відображає специфіку сучасного суспільства, рівень глобальних зв'язків у якому значно підсилився за рахунок розвитку комунікативних технологій. "Чим більше універсалізуються інформаційні процеси у світі, тим помітніше відбувається збереження, відродження національних культурних традицій. Найважливішим аспектом інформатизації суспільства постає потреба врахування численних національних культур" [19, с. 58].

Підходи сучасних дослідників до глобалізації, на думку В. Зернецької, можна поділити на два типи: перший — оптимістично-утопічний, за яким глобальні процеси в масовій комунікації та в інтеграції різних культур будуть мати своїм наслідком вирішення більше суперечностей сучасного суспільства; інший підхід — критичний, за яким глобальні процеси породжують цілий ряд проблем. Насамперед поширення масової культури, яка веде до стандартизації стереотипів масової свідомості на основі культурних зразків, створених у США і неприйнятних для багатьох регіональних етнічних спільнот з власною світоглядною традицією і культурою [19, с. 60].

Саме тому сучасні дослідники глобалізаційних процесів розрізняють історично закономірні процеси культурної інтеграції, що призводить до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур. Окремо слід відзначити дисертаційні дослідження, присвячені різним аспектам сучасних соціокультурних трансформацій та ролі в них мас-медіа. У своїй праці Н. Джинчарадзе наголошує, що багато дослідників, аналізуючи феномен сучасної масової культури, зазначали тільки негативні наслідки, але справжнє культурне значення масової культури полягає в тому, що ЗМІ і найсучасніші поліграфічні, телекомунікативні технології дозволили зробити загальним надбанням всі історично відомі досягнення живопису, скульптури, театру, літератури, кіно. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства. Вона дозволяє будь-якому індивіду мати "особисті, індивідуальні бази даних і знань, відображені за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування" []. Це вже сьогодні змінює характер масової культури. У сучасному суспільстві за допомогою ЗМК передається соціокультурний досвід і підтримуються культурні традиції.

Постає питання, чи сприяють ЗМК поширенню та поглибленню культури в традиційному розумінні? Існування такого складного каналу передачі інформації, як ЗМІ, дозволяє змінити багато процесів збереження, розповсюдження та засвоєння культурних цінностей. Але поява ЗМК, як зазначає А. Моль, не змінює головного змісту культури, не впливає на її спрямування. Він вважає, що "гуманітарна концепція культури застаріла і жити сьогодні дійсно гуманітарною культурою вже ніхто не може" [8, с. 37].

Проте глобалізація інформаційного обміну та комунікації, на думку О. М. Гриценко, не веде до злиття різних культур та стирання культурних відмінностей, навпаки, специфікою сучасної світової культури є саме її полімодальність й толерантність до різних етнічних ідентичностей [8, с. 37].

Таким чином, у світовій культурі нового типу глобальні культурні зразки та стилі життя поєднуються з регіональною ідентичністю, що сьогодні набула більшого значення як політична чи класова ідентичність, що вже відходять у минуле. У своїй новій книзі, присвяченій просвітницькому руху, О. Коновець розглядає цю проблему з точки зору збереження національної культури в умовах глобалізації. "Мас-медіа сприяють не лише взаємозбагаченню різних культур, а й несуть певну загрозу культурної експансії, що особливо вразливо для національної культури народу, де ще не сформована як цілісність національна культура й слабкий імунітет проти агресивного вторгнення більш сильної чужої культури. Яким чином через ЗМІ, враховуючи глобальний контекст, надати пріоритети у висвітленні проблем української національної культури, поліпшити популяризацію її здобутків?" [14, с. 49].

Безперечно, важко зупинити глобальний вандалізм, який відбувається на всіх рівнях суспільства. "Коротке замикання" в системі культури відбулося тому, що наша національна культура свого часу втратила зв'язок з тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася як культура, здатна до самостійного життя, свідомого вибору та виклику в найтяжчих умовах. Головною відмінною ознакою нової культурно-комунікативної ситуації постає її безперервна мінливість. Інформатизація нашого суспільства має комплексний характер (економічні, соціальні, культурні, політичні, національні чинники) і повинна розв'язуватись на рівні національної політики.

Деморалізація, розкультурення, знедуховлення — явища не лише суто українські. Національні культура, освіта, наука — базові засади та цінності державності, суспільної свідомості й національної безпеки, які потребують постійної і максимальної уваги, фінансування, підтримки і забезпечення умов для розвитку. Доречно буде процитувати академіка Івана Дзюбу: "Нашій культурі потрібна свідома, продумана та дієва підтримка з боку держави і всього суспільства. Адже нинішній стихійний, дикий ринок, зокрема, у сфері культури, має агресивну антиукраїнську спрямованість, обумовлену як критичним рівнем русифікації суспільства, так і слабкістю українського підриємництва, його переважно компрадорським характером та експансією іноземного продуцента" [14, с. 54].

З одного боку, глобалізація несе в собі багато позитивного, створює передумови інтелектуального і технологічного прориву, комунікативний і культурний зв'язок з усім світом, з іншого — руйнування нашої традиційної культури. Хоча українці після чергової хвилі захоплення чужою естетикою і чужим стилем життя, іноземними зразками масової культури, знову тягнуться до своєї культури. Сьогодні українська масова культура зберігає меншовартісність, провінційність, має схильність до калькування, а традиції і цінності української культури не відповідають динамічному, урбаністичному сьогоденню. Актуальною є проблема модернізації культури. Іноді ми самі вбачаємо відсталість, штучно створюємо вакуум сучасного культурного простору і заповнюємо його елементами іноземних культур, які професійно створюють чужим націям ілюзію могутності.

Руйнівна сила антикультури, антитрадицій, антидуховності може згодом стати незворотною, якщо не відновити моральні фільтри. Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в минулому. Україна має асимілювати все на нових, сучасних, цивілізованих культурних засадах. Варіантів катастрофи і втрати цінностей чимало, варіант відродження лише один.

Справді, формування культурного простору за допомогою мас-медійних засобів є нагальною проблемою українського суспільства. Подальше її вивчення на основі соціологічних та журналістикознавчих досліджень дозволить створити оптимальну модель розвитку регіональних ЗМК, саме у формуванні культурологічного дискурсу.

Якщо ми розглянемо сучасну картину генезису людського суспільства, ми не зможемо не помітити того факту, що сьогодні інформація стала чи не найважливішим чинником його існування. Культура, як один з елементів суспільства і, водночас, один з тих механізмів, які зумовлюють його існування і подальший розвиток, і суспільство, як сукупність індивідів, що його створюють, сьогодні перебувають у тісній залежності і взаємодіють, головним чином, за допомогою засобів mass-media. Масова комунікація, як один з елементів культури, з’явилася порівняно недавно. Але за дуже короткий час вона набула такого поширення в усіх галузях людського існування, що зараз практично неможливо уявити собі існування суспільства без інформації та джерел її розповсюдження.

Розглядаючи масову комунікацію та її вплив на соціокультурну картину світу, слід вияснити, що ми розуміємо під цим терміном. Масова комунікація – це певний інституціалізований макропроцес виробництва, розповсюдження та обміну інформації, який виконується за допомогою особливих устроїв та технологій. Ще масова комунікація визначається як особливий стан суспільства, де кожен потенційно вступає в інтеракцію з усіма шляхом мовного спілкування з уповноваженими суб‘єктами – представниками цієї абстрактної спільноти, інституціалізованим чи стихійним чином, яка делегувала їх в якості таких, чи як атрибута соціальності.

При відносно спокійній еволюції наукових парадигм, шанси на збереження колись закоренілих в професійній свідомості поглядів підвищується. Дещо подібне відбувається з презумпцією “Всемогутності mass-media” у інформаційному, ідеологічному та культурному впливі на фактично безмежну аудиторію. Сучасна практика приносить щоденні приклади, чи то з санкціями щодо інформаційних джерел, які визначаються легітимною владою, чи неформальними лідерами як основне ідейне забезпечення політичних рухів; чи то з постійними апеляціями до інформаційних джерел громадської думки; чи то з вкладом великих капіталів в телерекламу. Можливо ореол “всемогутності” значно зменшений під натиском скепсису, недовіри та байдужості щодо діяльності інформаційних служб та масового спілкування має крім ідеологічної ще й іншу основу. Можливо, справа в тому, що суспільна комунікація є, по суті, антагоністичною структурою суспільства, яскравий приклад якого демонструє наша сучасність.

Контроль за засобами масової комунікації — одна з обов‘язкових функцій суспільної системи. Не зважаючи на регламентованість масової комунікації в більшій чи меншій мірі, властиву різним соціальним угрупуванням, як інституція, так і сам процес, досить автономні. Опосередкована багатоскладними економічними, соціальними та культурними впливами, масова комунікація, в свою чергу формує щоденність, соціум та алгоритми його пізнання. Інтенсивно проникаючи в усі закутки соціальної структури, масова комунікація дає підстави уявляти її як універсальний механізм, що зв‘язує культуру з іншими інституціями суспільства. Не будучи незалежною змінною, масова комунікація, тим не менше, пронизує соціальний організм цілком, диференціюючи та з‘єднуючи його глибини, які доступні звичайному та науковому спостереженню на рівні об‘єктивному, символічному та рівні дій.

Аналогіями “всезагального зв’язку” уявлення про могутність масової комунікації не вичерпується. Вона також розглядається сучасною культурою, що досить яскраво можна побачити в концепції Моля, прихильників когнітивного підходу до її аналізу, або в критиці Ж. Бодіяра, де він розглядає інформаційне суспільство, в якому множаться не схожі один на одного образи колись єдиної реальності, а істина вислизує, розчиняючись в різноманітності варіантів. Очищені до ідеалізації, ці обидві аналогії являють собою спробу концептуалізувати масову комунікацію не тільки як оформлювача громадської злагоди, але й як тотального опосередковувача соціального та культурного контексту [19, с. 83].

Обгрунтування масової комунікації за схемами аналізу соціальних процесів (ідеологічних, інформаційних тощо), а функціонування засобів mass-media – за схемами аналізу соціальних структур, не відображає можливість розглядати суспільні функції комунікативних феноменів в іншому ракурсі. Масова комунікація може розглядатися як якісно визначений стан суспільства, яке поряд з необхідністю незаангажованої дослідницької реєстрації його проявів та параметрів викликає те чи інше ціннісне ставлення. Звичайно, коли досліднику не вдається застрахувати себе від оцінок запроваджених ідеальних конструкцій в термінах бажаного, він ризикує стати творцем соціальної утопії, що неодноразово траплялося в історії, і трапляється зараз. Так, наприклад, ідея Ю.Хабермаса про раціональний суспільний дискурс як допустимий та обгрунтований шлях руху до вільного суспільства, досить часто вважається його критиками наївним та романтичним, а зовсім не реальним [19, с. 85].

Поміж тим, крізь призму цієї ідеї, масову комунікацію можна було б позначити особливим якісним станом суспільства, в якому на противагу позиції “всі проти всіх”, всі вступають в комунікацію з усіма, тобто взаємодіють реалізуючи внутрішні наміри на іншого, та в кінцевому рахунку співвідносять себе з усім соціальним світом. Нема підстав сумніватися в тому, що цей утопічний малюнок покоїться на деякому глибинному змісті. В ситуації постмодерну, цей образ можна пояснити напруженим рухом громадської думки в сторону тих форм та засобів людського існування, які б давали гарантії або, принаймні, скорочували ймовірність летальних випадків та катастроф не ідеалів, але доль соціальних спільнот та індивідів.

Сучасне визначається як “постіндустріальне” або “суспільство споживання, “інформаційне” або “суспільство mass-media”. Навряд чи якесь з цих визначень буде вичерпним. Проте беззаперечним те що, зміст цих назв охоплює суттєві деталі, без яких побудова цілого не може відбутися. І масова комунікація в назвах – не модус, а один з найважливіших атрибутів соціальної та культурної матерії [19, с. 90].

Масова комунікація є цілком відповідним сюжетом соціологічних досліджень. Але штучно замикати ареал засобів масової комунікації виключно простором, який контролюється ідеологічними інституціями, як це було раніше, означало б ще раз продемонструвати дослідницьку нечуттєвість до тих очевидностей, що комунікативні канали не обмежуються обслуговуванням інформаційних та громадських процесів. Вони корелюють з будь-якими іншими рухами в культурі, і тому для вивчення сфери соціального спілкування, яке зветься масовою комунікацією, необхідний розгорнутий соціокультурний контекст.

Про те, що розвиток mass-media впливає на культуру куди більш значною мірою, ніж посилення ідеологічного пресингу, якому культурно автономний індивід спроможний у певній мірі протистояти, передбачалось художниками ще в ті часи, коли прикмети масово-комунікативної експансії лише починали з’являтися та множитися. Рафінована культурна рефлексія сприймала газетний текст, який набував популярності, як дещо чужорідне та несумісне з книжковим, як деяка його вульгарна подібність не пристосована до зв’язного опису та джерел та наслідків.

“Тепер, коли газети замінили історію, чи, точніше, ту традицію, яку можна назвати історичною пліткою, стало легше хоча б в одному відношенні – принаймні, зрозуміло, що ми не знаємо нічого крім кінця. Газети не просто повідомляють новини, вони повідомляють про все як про новини. Це дуже цікаво, як цікава остання сцена п’єси. а тим кому досить вистрілу чи поцілунку, простіше і легше приходити перед завісою. Але якщо хочеться дізнатися хто що зробив і чому, цього замало” (Честертон).

Культурне життя телебачення висвітлює дуже мало, а це все-таки — позитив для людей, це корисна інформація, яка налаштовує на добро.

На сьогодні наш телевізійний простір дуже насичений. Ми можемо знайти програми, які будуть до душі будь-кому. Адже у нас у країні глядачі є прихильниками різних жанрів, різних політичних уподобань. Загалом, можна сказати, що нам однозначно бракує спеціалізованого каналу, на кшталт «Культура». Перший національний, звичайно, намагається робити щось у тому напрямку, але йому поки що це просто не вдається.

В XX столітті абсолютно змінився вектор культурного розвитку, хоча пильний погляд уже давно міг спрогнозувати образ культури mass-media та прототип того розвитку, який відбувається сьогодні. Несхожість двох культурних тенденцій переживались та тлумачились культурою в різних ракурсах. І якщо майстри традицій відстоювали класичне кредо, то автори початку та середини століття, досить гостро відповідаючи на ситуацію протистояння, ставили під сумнів адекватність класики сучасній епосі, використовуючи весь набір різноманітних прийомів – від естетичної агресії та епатажу до інтелектуального скепсису. Засоби освоєння знань та культурних цінностей, відпрацьовані традиційною наукою та просвітництвом, не визнавалися ними в якості адекватних.

Проте авангардизм пізнього модерну сам перетворюється в традицію з концептуалізованими напрямками та стилями. І та модель, що приходить йому на зміну останніми десятиліттями, позначена американськими теоретиками префіксом “пост”, має набагато лояльніше ставлення до культури минулого, припускаючи, принаймні, гру з його залишками. В цій моделі, орієнтованій на принцип плюралізму, відводиться місце всьому: гуманітарній місії та накопиченню переведених в зміст знаків, чистому мистецтву та комерціалізації, елітарності та масовості, змішуванню, підробці стилів та деконструкції оригінального тексту як сировини для нових творінь.

Можна стисло позначити масово-комунікативні аспекти сучасних культурних рухів, апелюючи до думки про прямий та зворотній вплив mass-media на структуру та склад жанрів літератури та мистецтва, на трансформацію текстових виразів світосприйняття, яке змінюється. Вдосконалення комунікативних засобів сприяє утвердженню унікальних способів обміну повідомленнями в межах великих соціальних та культурних територій. Вони в змозі виробляти свої власні системи знаків та значень, деякі з яких досить схоже символізують навколишню дійсність, інші ж відводять в простір ілюзій та міфів, створюючи особливу ”паралельну реальність”, яка лише в певних точках перетинається з повсякденням.

З розвитком комп’ютерних комунікацій, заснована на варіативності та швидкоплинності зміни аудіовізуальних образів, реальність ілюзорних світів стає все більш відчутною. Та завдяки своїй колоритності та різноманітності, вони постають перед нами як щось цілком правдоподібне, яке не поступається в достовірності повсякденному життю. Вже кінематограф – це дитинство “екранної” комунікації, якому підвладні будь-які загадки соціуму та індивідуальної долі, породжує різноманітні міфологічні конструкції, такі, наприклад, як “світ любові та доброти”, “світ насилля” або “світ професій”.

До нових форм масової комунікації найбільш чуттєвим суб’єктом є, як відомо, молодь. Але не зрозуміло, що є причиною для цього: чи то мода, чи то допитливість, чи щось інше. Інформаційно об’ємні аудіовізуальні образи є для неї більш привабливими, ніж книжкові описи. Але саме останні є природнім способом існування класичних гуманітарних цінностей, які виражаються ідеями та поняттями. І якщо наше суспільство тривожиться перспективою відлучення молоді від гуманітарних традицій, досить прийнятливою задачею вбачається тоді пошук адекватних шляхів її існування в сучасній комунікації, яку неможливо втіснити в порожнечу відокремленої ніші.

Спроба вирватися за межі вигаданих діалогів та псевдоспілкування, а також бажання подивитися на себе та на світ з позиції гуманітарної культури – такі особливості нашої теперішньої комунікативної ситуації. Феномен так званого “заповнення білих плям” в однаковій мірі притаманний телебаченню, кінематографу та пресі є ні чим іншим, як добудовою цілісного образу історії та культури у всіх їх причинно-наслідкових зв’язках та залежностях, заснованих на раціональних аргументах та достовірному знанні, тобто є тим способом опанування культурними сутностями, який швидше репрезентує класичну книжкову культуру, ніж культуру калейдоскопу та попурі. Тим не менш, знакова та інформаційна громіздкість може перешкоджати розгорнутому суспільному ракурсу, неминуче приносячи до нього невизначеність, двозмістовність та фіктивність.

Фіксуючи подібну ситуацію культурна рефлексія (що яскраво спостерігається в її багаточисельних західних та місцевих зразках) і сьогодні вміщує в себе весь спектр оцінок культурної функції засобів масової інформації, присвоюючи їм титул “монстрів”, які формують одномірну людину, або “чародіїв”, які творять реальність на наших очах.

Розрізнення сучасних культурних тенденцій засвідчено і науковими тлумаченнями масової комунікації, яка виступає предметом досліджень багатьох спеціалізованих областей. Жорстке розділення культурної реальності з метою її найкращого та більш вдалого опису та пояснення, безумовно, вимушений захід. Тут доцільно згадати висунуту в 60-их роках відому соціодинамічну теорію культури А.Моля, яка схематично концептуалізує ці різниці та заснована на “кібернетичному” підході. Вона вирізняється високим рівнем операціоналізації понять, передусім, це стосується фундаментальних для автора понять “гуманітарної” та “мозаїчної” культур як двох неспівпадаючих типів, акумулюючих принципово несхожі доктрини створення трансляції та опанування знаннями і цінностями [8, с. 79].

Сутність гуманітарної культури, яка набула домінантного статусу за часів епохи Відродження, була в ствердженні, що існують основні та неосновні предмети уваги, головні та другорядні теми для роздумів. Постулювалася, таким чином, ієрархія ідей та понять, засвоєння якої може вдосконалюватися за законами логіки та раціонального мислення, в результаті чого світ розбивався на “впорядковану систему підлеглих один одному і чітко визначених категорій” [8, с. 79].

Але це був лише етап магістрального культурного руху. Під впливом інтенсивного розвитку в XX столітті засобів масової комунікації, стверджує Моль, традиційна культура помітно трансформується, відхиляючи класичний еталон пізнання, як застарілий та неадекватний умовам не існуючих до цього часу інформаційних злив, великої кількості подій, фактів, історій тощо.

Якщо в “гуманітарній” культурі система знань будувалась на необхідності опанування причинно-наслідкових зв’язків, то в новому культурному типі освіта є результатом випадкового, стихійного накопичення розрізнених елементів. “Сучасна людина відкриває для себе навколишній світ за законами випадку, в процесі спроб та помилок, сукупність її знань визначається статистично, вона черпає їх з газет, з відомостей, здобутих по мірі необхідності. лише накопичивши певний об’єм інформації вона починає знаходити в ній приховані структури. Вона йде від випадкового до випадкового, але часом це випадкове стає суттєвим”[8, с. 81].

Фрагментарні знання, складаючись у єдину картину за принципом мозаїки, не формують структури, але досить щільно підігнані один до одного, створюють компактний, з певним внутрішнім значенням, простір. Творцями, провідниками та дизайнерами “мозаїчної” культури є засоби масової комунікації. Газетний лист, теленовини або рекламний кліп – типові її послання, засвоєння яких хоч дає досить поверхове уявлення про сутність речей, але, водночас, надає можливість непогано розбиратися в повсякденному житті.

Висновки до 3-го розділу

Масова комунікація значною мірою опосередковує функціонування сучасної символічної культури, певним чином її диференціюючи, повідомляючи їй особливі принципи та зразки взаємодії значень та знаків, цінностей та символів, припускаючи існування досить різних за складом текстів, які знаходяться між собою в досить заплутаних відносинах паралельного існування. Але, все-таки, mass-media є невід’ємним чинником сучасного людського існування взагалі і культури зокрема. І тому можна навіть сказати, що масова комунікація не тільки увійшла в людське суспільство, зайнявши досить значне місце в структурі культури, але й призвела до того шляху розвитку суспільства, який відбувається і сьогодні.

Висновки

Список використаних джерел

1. Закон України про культуру: Проект //Культура і життя. — 2006. — 30 серпня. — С. 2-3

2. Законодавство України про культуру: За станом на 10 серпня 2000 року: Офіційне видання /Верховна Рада України. — К. : Парламентське вид-во, 2000. — 111 с.

3. Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки // Голос України. — 2005. — 2 квітня. — С.8-9

4. Бондаренко В. "Україна має потужні культурні традиції, які необхідно зберігати й розвивати" // Культура і життя. — 2005. — 13 липня. — С. 7

5. Горьский В. Глобалізація як проблема сучасного українського культурного життя // Мандрівець. — 2003. — № 3. — С. 11-18

6. Гриценко О. А. Пророки, пірати, політики і публіка: Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні. — Київ : К.І.С., 2003. — 168 с.

7. Гриценко О. М. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: Монографія. — К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. — С. 23.

8. Джинчарадзе Н. Г. Основи філософії культури. — К.: Знання України, 2004. — С. 97.

9. Дрожжина С. В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти / Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського. — Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. — 198с.

10. Духовні цінності в сучасному інформаційному суспільстві: Матеріали науково-практичної конференції /Національна академія управління, Центр перспективних соціальних досліджень, М-во праці та соціальної політики України та НАН України. — К., 2007. — 127 с.

11. Економіка соціально-культурної сфери. — К.: ДАКККіМ, 2002. — 18с.

12. Клочко В. П. Глобалізація: економічні та соціально-культурні аспекти — К.: ДАКККіМ, 2005. — 189 с.

13. Ключко Ю. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин: пошук нових моделей. — К., 2003. – 28 с.

14. Коновець О. Ф. Український ідеал. — К.: ВЦ "Просвіта", 2003. — С. 151.

15. Криза культури: Матеріали парламентських слухань у Верховній Раді України 5 листопада 2003 року / Верховна Рада України, Комітет з питань культури і духовності. — К. : Парламентське вид-во, 2004. — 104 с.

16. Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання культури в Україні /Укр. центр культ. досліджень; І-нт культ. політики ; За ред. О. Гриценка. — К., 1998. — 100 с.

17. Культура чи імітація культури?: Матеріали парламентських слухань на тему: "Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації" у Верховній Раді України 20 квітня 2005 року /Верховна Рада України, Комітет з питань культури і духовності. — К. : Парламентське вид-во, 2005. — 158, с.

18. Культура в суспільно-політичному буті держави: Звернення учасників розширеного засідання колегії Міністерства культури і мистецтв України до творчої інтелігенції // Літературна Україна. — 2002. — 14 березня. — С. 1

19. Галл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід. — К. :К.І.С., 2002. — С. 17-19

20. Лисий І. "Тусівки" в культурному житті сучасної України // Сучасність. — 2002. — № 9 . — С. 106-112

21. Лукашевич М. П.Соціологія: Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

22. Мавлімон В. Культурна безпека як мета культурної політики держави // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — С. 222-228

23. Максименко С. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і можливості / Інститути та інструменти розвитку теорій. — К., 2001. – 122 с.

24. Менеджмент в сфері культури: Тренінг / Тамара Азарова, Лев Абрамов, ; Центр Підтримки Творчих Ініціатив . – Кіровоград., 2000. — 85 с.

25. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів України (1990-2001 роки). – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 136 с.

26. Національні культури у процесі формування української нації : Збірник доповідей науково-практичної конференції /Кіровоградський обласний краєзнавчий музей, Обласна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців. — Кіровоград : Поліграф-Терція, 2006. — 222 с.

27. Нормативно-правовий довідник з питань розвитку культури: закони і законодавчі акти /Управління культури Дніпропетровської облдержадміністрації ; Ред. Л. Є. Нікітенко. — Дніпропетровськ : Б. в., 2005. — 199, с.

28. Організація дозвілля населення //Диференційне забезпечення керівництва. — 1996. — Вип. 6/6, 3285. — С. 7

29. Паламар А. Чи культурна наша культура // Культура і життя. — 2006. — 26 квітня. — С. 6

30. Правові засади захисту особистісних цінностей та суспільної моралі : Збірник нормативних актів України /Український центр політичного менеджменту. — К., 2007. — 439 с.

31. Скарби національної культури — нетлінне надбання українського народу: Інформаційно — аналітична довідка про сучасний стан та перспективи охорони об'єктів культурної спадщини України, а також пам'яток історії та культури українського народу, що перебувають за її межами // Культура і життя. — 2003. — 5 листопада. — С. 1-3

32. Сенюшкіна Т.Право на культуру ідентичніть і культурна політика держави в багатоетнічному суспільстві //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — С. 465-473

33. Стасюк В. Пріоритет культурної політики держави //Українська культура. — 2002. — № 2. — С. 2-3

referat-ok.com.ua