Вступ.

1. Розвиток подій напередодні війни. Причини розв’язання Тридцятилітньої війни.

2. Початок та розвиток воєнних подій.

Висновки.

Список використаної літератури

Вступ

Війна, що викликала з одного боку загострення суперечностей між німецькими державами, з другого – протиборством європейських держав.

Великі географічні відкриття несприятливо позначились на Німеччині падінням торгівлі. Верхньодунайські і рейнські міста не могли витримати конкуренції Англії і Нідерландів. У ХVІІІ ст. розпався Ганзейський союз. Блібуре, Любек, Бремен не могли суперничати з Амстердамом і Лондоном. Німеччина все більше перетворюватись в аграрну країну. Голландія, Швеція, Англія скуповували хліб, м‘ясо, худобу.

У Прусії, Мекленбурзі, Брандербурзі, Померанії, Сілезії залишались кріпосницькі відносини, вони переживали “друге видання”.

Політична роздробленість вела до конфліктів. Після Реформації вона знаходила зручні форми, зовнішній “ідейний” характер. Це стосується і боротьби з імператором – він очолював католицьку партію. Князі були частково лютеранами, частково кальвіністами. Проголошувалась ідея боротьби “за свободу чистого євангелістського вчення”.

Габсбурги все ж являли певну силу. В їх спадкових землях жили слов‘яни, угорці, італійці, ін. народи. Спадкові землі включали Австрію (Верхню і Нижню), Штірію, Корінтію, Крайню Швабію, Ельзас – це більше, ніж у будь-якого князя.

Гілка Габсбургів була і в Іспанії. За Філіпа ІІІ Іспанія ослабла. Тим важливішим було об‘єднання Габсбургів.

Імператора підтримував папа. Імператор виношував плани об‘єднання країни, але в умовах кріпосництва це було нереальним. Габсбурги проводили агресивну політику. Вони настроїли проти себе Голландію, Англію, Францію, Данію, Швецію.

У результаті пережиття внутрішніх суперечностей Німеччина перетворилась в арену битв у Європі, що ще більше закріпило її відсталість.

1. Розвиток подій напередодні війни. Причини розв’язання Тридцятилітньої війни

Аугсбурзький релігійний мир 1555 р. став основою внутрішнього розвитку Німеччини на півстоліття. Коли в інших державах велися завзяті релігійні війни і занепадали господарство та культура, німецький народ користувався довголітнім спокоєм і добробутом. Цісар Фердінанд І (1558—1564), брат і наслідник Карла V, був щирим противником протестантизму, але для добра своєї держави старався утримати внутрішній мир і релігійну толеранцію. Його син Максиміліан II (1564—1574) ішов іще далі у толерантнйній політиці, що дало підставу католикам підозрювати його, що він є потайним евангеликом. Справді, учителем Максиміліана за його молодих літ був протестантський проповідник, і від нього цісар набрався прихильності до євангелізму. Жив він у тісних зв'язках із протестантськими князями і, може, сам був би змінив віру, та Надії на іспанський престол і потім кандидатура на польський престол стримували його від вияву справжніх переконань.

У часі довгого миру остаточно усталився поділ Німеччини на дві частини — протестантську й католицьку. Протестантизм опанував поволі всі північні країни, і католики належали там до виїмків. Проти застережень Аугсбурзьского миру секуляризовано там майже всі єпископства, й не було кому цій акції протиставитися. Хоч євангелицька церква перемогла, проте в її нутрі не було повної єдності, все велася боротьба між поміркованими та радикальними течіями. Після смерті Лютера (1546 p.) найбільший авторитет серед євангеликів мав Філіпп Меланхтон, відомий гуманіст, приятель Лютера, чоловік поміркований, що готов був усе на переговори з католиками. Але проти нього виступили професори університету в Єні, що були прихильниками суворого, непримиримого лютеранства, і вони остаточно осягнули перемогу. Розвинулася протестантська теологія, що своїми полемічними писаннями закрила всякий шлях до порозуміння з католицтвом. Становище євангеликів було скомпліковане ще тим, що поруч із лютеранством поширився також кальвінізм. До цього віросповідання приступив між іншим електор Палатинату.

У Південній Німеччині справа введення лютеранства не повелася, й у південних державах перемогла католицька церква. На першому місці серед католицьких держав стояла Баварія. Німецькі католики не признали постанов Тридентського собору і вели свою акцію згідно з Римом. До великого значення дійшли єзуїти, що були дорадниками багатьох князів і в своїх школах виховували молодь у новому дусі[4, c. 62-63].

До релігійних справ доволі байдуже ставився цісар Рудольф II (1576—1612). Він виховувався в Іспанії, але не піддавався іспанському фанатизмові, а цікавився більше мистецтвом та наукою. Великий розголос добув заснований ним музей у Празі, в якому зібрано всякі курйози. Сам цісар захоплювався астрономічними студіями, а ще більше астрологією, тобто ворожінням майбутнього із зірок. Його надворним астрономом був Тіхо Браге (1546—1601), що побудував біля Праги обсерваторію і склав астрономічні таблиці, від імені цісаря названі рудольфськими. Але й в австрійських землях, як і всюди, великий вплив мали єзуїти.

Через те, що і в католицькому світі, і у євангеликів дійшли до переваги крайні течії, після півстолітнього миру релігійна боротьба почала наново відживати і приймати гострі форми. Чимраз частіше траплялися взаємні напади,* побої, збройні сутички. Врешті одна дрібна подія поставила обидва табори на воєнну стопу. У містечку Донауверт, ліад Дунаєм, існувала невелика католицька громада, що в часах розвитку протестантизму не проявляла значнішого життя. Але коли прийшло до обнови католицького життя, тамтешній абат захотів уладити публічну процесію. Протестанти, що уважали себе панами міста, напали на процесію і розбили її. Справа пішла до державного трибуналу, місто покарано тяжкими карами, а виконавець присуду, баварський князь Максиміліан, відібрав містові самоуправу й увів до нього католицьке духовенство.

Під враженням цієї події протестантські князі в 1609 р. об'єдналися в союз під іменем Унії ля оборони своїх прав. Першими членами були Палатинат, Ангальт, Вюртемберг, Ансбах, Баден, Пфальц-Найбург, Штрасбург, Ульм, Вюрцбург, а дещо пізніше Бранденбург, Гессен та ін. Католики відповіли організацією свого об'єднання — Л і г и. До неї ввійшли Баварія й єпископи Пассау, Констанца, Аугсбурга, Регенсбурга, а пізніше інші католицькі князі. Обидві сторони готовилися до збройної боротьби[6, c. 84-86].

Причина до війни вийшла не з самої Німеччини, а з габсбурзьких земель. Угорщина й Чехія, що перейшли під владу Габсбургів після бою під Могачем 1526 p., принесли новим власникам багато клопотів. Саму Угорщину з її столицею Будою опанували остаточно турки, залишаючи цісареві тільки західну смугу. Семигород лавірував між Туреччиною та Австрією, прихиляючися раз на одну, раз на другу сторону. Наслідком того були часті зміни на семигородському престолі (Янош Заполія, 1541—1571; Стефан Баторій, 1571—1576; Христофор Баторій, 1576—1581; Жигмонт Баторій, 1581—1602; Стефан Бочкай, 1605—1606; Жигмонт Ракоці, 1607—1608; Габор Бетлен, 1613—1629). Щоб приєднати собі семигородців, Габсбурги погоджувалися на різні уступки, а навіть на повну релігійну толеранцію для євангеликів і кальвіністів, але тривких успіхів не добули.

Так само і в Чехії була значна опозиція проти габсбурзької влади. Щоб заспокоїти чеських протестантів, цісар Рудольф у 1609 р. видав так званий лист маєстату,в якому забезпечив чехам причастя під двома видами, право ставити протестантські церкви й інші релігійні домагання. Чеська шляхта і міста мали право своїх дефензорів, урядовців, що пильнували цих прав. Всі ті уступки були доказом, що влада Габсбургів на нових землях не почувалася певною. Зрештою, цісар Рудольф під кінець життя проявляв ознаки психологічної недуги.

Брат і наслідник Рудольфа Матіас (1612—1619) бачив тяжке становище німецької держави і намагався довести до порозуміння між Унією та Лігою. Але відносини не покращали, а ставали ще більше напружені. Голова Унії, Фрідріх V, електор Палатину, склав союз з Англією і Нідерландами та ввійшов у зв'язки з шведським королем Густавом Адольфом, — всі вони були ворогами Габсбургів. Боротьба між католиками і протестантами починалася наново.

Франція у ХVІІ ст. стала сильною абсолютистською державою, прагнула до гегемонії. На її шляху стояли Габсбурги – австрійські та іспанські. Франція, крім того, претендувала на Ельзас і Лотарінгію. Вона сприяла протестанським князям, прагнула розколоти коаліцію католицьких держав, привернути на свою сторону герцога Баварії. Також вона мала конфлікт з Іспанією через Південні Нідерланди і Південну Італію. Спільні іспано-австрійські дії на Рейні на початку війни загострили суперечності між Францією та Іспанією. До антигабсбурзької коаліції примкнула Англія. Але її позиція була суперечливою. З одного боку вона боролась проти проникнення Габсбургів на Нижній Рейн і північні морські шляхи, але не бажала посилення Голандії, Данії, Швеції. Вона ворогувала з Францією через вплив на Близькому Сході.

Таким чином, Англія лавірувала між двома коаліціями, однаково боячись перемоги кожної із них.

На стороні протестантських сил виступала Данія, що мала у володінні германські області – Шлезвіг і Гольштейн. Данський король був князем “Священної Римської імперії”. Данія вважала себе спадкоємицею Ганзи на Північному і Балтійському морях, прагнула не допустити сюди Габсбургів.

Швеція була сильною воєнною державою. Балтійське море хотіла зробити своїм “внутрішнім озером”. Підкорила собі Фінляндію, захопила у Польщі Ліфляндію. У 1617 р. за Столбовським миром у Росії відбила частину Ладозької області, гирла Нарви і Неви.

Польща була союзницею Габсбургів. Габсбурги все робили, щоб не допустити союзу Швеції з Польщею, щоб Швеція не вступила у війну.

Голландія недавно звільнилась від влади Габсбургів (ісп.), а у 1621 р. знову вступила у війну з Іспанією. Вона була союзницею Данії і німецьких протестантів. Метою Голандії було потіснити Іспанію, послабити Габсбургів, забезпечити панування свого флоту у голандських портах.

І Туреччина була учасником конфлікту. Вона прагнула використати війну, що почалася, для зміцнення позицій на Балканах. Таким чином, це була боротьба більшості країн Європи проти Габсбургів.

Росія ставила перед собою головне завдання – боротьба проти польської агресії. А Габсбурги були союзниками Польщі. Суперечності з Швецією відступали на другий план.

У католицькому таборі були суперечності. Максиміліан Баварський сам претендував на корону імператора і не хотів допомагати своєму конкуренту.

У протестантському таборі були конфлікти між кальвіністськими і лютеранськими князями – через володіння[3, c. 74-76].

2. Початок та розвиток воєнних подій

Остаточний вибух війни вийшов із Чехії. На основі листа маєстату чеські протестанти поставили свої, церкви в містечках Брунові й Клостерграбі, що належали до католицьких духовних маєтностей. Католики запротестували проти цього і намагалися євангеликів усунути з тих осель. У Брунові місцеве міщанство оборонило свою святиню, у другім містечку церкву зруйновано. Тоді дефензори скликали протестантські стани і внесли жалобу до цісаря Матіаса. Але від цісаря прийшла відмовна відповідь. Тоді протестантські посли вдерлися до державної канцелярії у Празі, вимагаючи вияснення від цісарських намісників, що мали вплив на рішення цісаря. Напад закінчився тим, що трьох урядовців чехи викинули з палати через вікно у 1618 р.

Ця празька «дефенестрація» дала почин До відкритого повстання. Протестанти утворили свій уряд з 30 директорів, прогнали з Праги єзуїтів і почали організовувати військо під проводом графа Турна. До чеського Повстання прилучилися Моравія, Шлезьк і Лужиці, а також почався рух в Австрії, неприхильний Габсбургам. З допомогою протестантам поспішив полководець німецьких найманих військ граф Мансфельд. У тому часі помер цісар Матіас і на престолі засів Фердінанд II (1619—1637), відомий із своєї ворожнечі до протестантів. Тоді чехи рішили визволитися з-під влади Габсбургів і утворити самостійну державу. На володаря запросили голову Унії Фрідріха (1619—1620). Повстанці за допомогою німецьких військ рушили на Австрію, а з Семигороду прийшов їм на допомогу князь Габор Бетлен.

Початком війни стало повстання в Чехії проти Габсбургів, де вони знаходились з 1526 р. Чеським дворянам було обіцяно зберегти старі вольності – сейм, що мав формальне право обрання короля, обласні станові збори, недоторканість гусистського віросповідуання, самоуправління міст. Але за Рудольфа ІІ почався наступ на права чеських протестантів. Це активізувало дворянську опозицію в Чехії, яка почала змикатись з протестантським табором в імперії.

Щоб не допустити цього, Рудольф ІІ пішов на поступки і підписав “Грамоту величності”, що надавала свободу гуситського віросповідання і дозволяла обрати для охорони його захисників – дефензорів. Скориставшись цим, чеські дворяни почали створювати збройні загони під командуванням графа Турна.

Матвей, що змінив на престолі Рудольфа ІІ, спирався на німців і проводив політику, ворожу чеській знаті. Своїм спадкоємцем він оголосив Рудольфа Штирійського – друга єзуїтів і противника протестантів, який заявив, що ніколи не визнає “Грамоти величності”[2, c. 105-107].

Озброєний натовп пражан у червні 1618 р. зайняв ратушу і викинув з вікон двох габсбурзьких “заступників”. Це був початок війни. Чеський сейм обрав уряд з 30 директорів, які взяли владу в Чехії та Моравії. Уряд зміцнив національне військо і вигнав з країни єзуїтів. Було оголошено про позбавлення Фердинанда влади над Чехією.

Чеські війська під командуванням графа Турна нанесли ряд поразок армії Габсбургів, дійшли до околиць Відня. Але це був тимчасовий успіх. Чехи опинились без підтримки. Вони її шукали. Чеський сейм обрав королем Фрідріха Пфальцського. Але у нього не було достатньо сил і він вступив у переговори з Католицькою лігою, фактично погодившись з розправою над Чехією.

8 листопада 1620 р. відбулась битва при Білій Горі біля Праги. Чеські війська були розбиті. Королівство було зайняте Фердинандом ІІ. Почались репресії. Власність гуситів переходила до католиків, німців. Гуситське віросповідання було заборонене.

Фердінанд добув собі поміч католицьких держав, що солідарно стали проти протестантської революції. Папа дав значні грошові субвенції, Іспанія прислала військо, польський король Жигмонт ІІІ вислав охотничих козаків, так званих лісовців. Найважніше було те, що по стороні цісаря стала католицька Ліга під проводом баварського князя Максиміліана. Відносини між Баварією й Австрією не були найкращі, але проти протестантської небезпеки католики мусили об'єднатися.

Фердінанд очистив наперед від ворожого наїзду Австрію, потім ударив на Чехію. До вирішного бою прийшло під Білою Горою, недалеко від Праги, 8 листопада 1620 р. Полководець військ Ліги розбив слабо зорганізоване чеське військо, що було під проводом Турна. Фрідріх зневірився у можливості дальшої боротьби і чим скорше залишив Чехію. Його прозвали «зимовим королем», бо тільки одну зиму він володів у Празі Фердінанд гострими засобами розрахувався з повстанцями Двадцять головних проводирів покарано смертю, багато ув'язнено, багато мусило втікати з Чехії. Одну третину земель протестантської шляхти цісар сконфіскував і розпродав або роздарував своїм прихильникам. Лист маєстату Фердінанд власноручно роздер на знак, що він уже не обов'язує. Самоуправу країн чеської корони обмежено на річ цісарської влади. До Чехії почали напливати німецькі колоністи, яких підпирав уряд,, і чехи втратили провідне становище у своїй власній країні. Бій під Білою Горою був справді могилою чеської самостійності , Данія. Валенштайн. Фердінанд П не вдоволився перемогою Чехії, але намагався знищити до решти Фрідріха V. Силою цісарської влади від усунув його як бунтівника і позбавив князівства, а уряд електора надав своєму союзникові Максимішанові. Протестантські князі, налякані рішучістю цісаря, відступили від Фрідріха, й Унія сама собою розв'язалася. Але вірні протестантській справі залишилися старшини охотничих військ, і вони на свою руку вели далі війну з цісарем та католиками. Граф Мансфельд увійшов із своїми полками до Палатинату і тут звів успішний бій з полководцем Ліги Тіллі (під Віслохом, 1622 р). Але згодом католицькі війська перемогли, і Мансфельд разом із іншими ватажками мусив переселитися у Північну Німеччину, а Тіллі пішов услід за ним. Тоді протестантські князі повстали проти цісаря, і чеська війна перемінилася в загальнонімецьку та притягнула до себе увагу всієї Європи Зріст могутності Габсбургів занепокоїв усіх сусідів. Нідерланди й Англія заявляли свої симпатії німецьким протестантам як з релігійних причин, так і тому, що цісаря підпомагала Іспанія. Коли іспанські війська увійшли до Палатинату, у ряди ворогів Габсбургів вступила Франція, що все пильно стежила за ситуацією над Рейном У 1624 р. кермо французької політики перейшло до рук кардинала Ришельє, що почав консеквентні змагання, щоб габсбурзьку силу ослабити. Він ішов за традицією Франсуа І і Генріха IV і не вагався підпомагати німецьких протестантів, щоб тільки не допустити до перемоги цісаря.

Великим тріумфом протестантів було те, що проти цісаря виступила Данія. Данський король Христіан IV (1588—1648) був рівночасно князем Голштайну і через те належав до німецьких князів. Коли війська Ліги увійшли у протестантські землі, він уважав за свій обов'язок виступити проти цісаря. Німецькі князі вибрали його начальником Долішньосаксонської округи, а Нідерланди й Англія ввійшли з ним у союз і зобов'язалися платити йому грошову допомогу.

Просування католицьких військ на північ викликало тривогу в Данії, Голандії, Англії. У 1625 р. при сприянні Франції вони уклали угоду проти Габсбургів.

Данський король Християн ІV одержав субсидії від Англії і Голландії і зобов‘зався почати війну проти католицького табору в Німеччині (під виглядом допомоги протестантам, а насправді – із загарбницькою метою).

Спочатку наступ Данії був успішним. Імператор боявся надмірного посилення ліги і не надавав допомоги її військам. Фердинанд ІІ сам вирішив створити армію і прийняв план Альбрехта Валенштейна (1583 – 1634). Це – чеський дворянин, який розбагатів на скупці майна повстанців. Кондорт‘єр. Зумів створити велику армію найманців за принципом “війна годує війну”. У Чехії одержав кілька округів для постою військ. Укомплектував 60-тисячну армію і почав воєнні дії проти німецьких протестантів і датчан разом з Тіллі.

У 1627 – 1628 рр. Валенштейн одержував перемоги, зайняв всю Північну Німеччину. Не зміг лише взяти Штральзунд. Хотів вторгнутись у Ютландію, але Франція заявила протест імператору. У самій Католицькій лізі теж загострились суперечності: католицькі князі були невдоволені діями надміру властолюбного імперського полководця.

Данія, що зазнала поразки, змушена була укласти мир на умовах статус-кво і відмовитись від втручань у справи Німеччини (Любецький мир 1629 р.). Але цей мир не приніс спокою Німеччині. Найманці Валленштейна і Тіллі продовжували грабувати населення протестантських князів і міст.

Сам Валленштейн одержав від імператора герцогство Мекленбург і титул адмірала-генераліссімуса Балтійського та Океанічного морів. Валленштейн почав реалізовувати “морські плани” – зайняв і зміцнив всі порти в Померанії і готував воєнні дії проти Швеції і її планів на Балтійському морі.

Перемога над Данією, здається, відкрила перед Габсбургами можливість утвердитись на півночі. Але в Німеччині зріло невдоволення політикою Валенштейна. Найбільш невдоволеними були протестанти. За Реституційним (відновлювальним) едиктом 1629 р. у протестантів віднімали секуляризовані землі. Для проведення в життя цього едикту Валленштейн використовував наймані війська. У 1630 р. Фердинанд ІІ згодився на відставку Валленштейна і наказав розформувати війська.

Мир з Данією був лише паузою у війні[1, c. 56-59].

Швеція домоглась перемир‘я з Польщею і почала готуватись до вторгнення в Німеччину. Між Швецією і Францією була укладена угода: шведський король брав зобов‘язання послати в Німеччину армію, а Франція повинна була забезпечити фінансову підтримку. Щоб позбавити Габсбургів підтримки з боку папської курії, Ришельє обіцяв допомогти папі в захопленні герцогства Урбіно в Італії.

Шведський король Густав Адольф мав загарбницькі плани і не хотів посилення Німеччини. І католицька реакція не була байдужа до Швеції, бо тут аристократія була католицькою. І Росія була зацікавлена у виступі Швеції проти Габсбургів, навіть надала на вигідних умовах багато жита і селітри.

Влітку 1630 р. Густав Адольф висадився у Померанії з невеликою, але з високими професійними якостями армією. Вона складалась із селян, була добре навчена, мала артилерію. Але наступ затримався на рік через ворожі позиції Брандербурзького і Саксонського курфюрств.

Однак, католицький воєначальник Тіллі у 1631 р. взяв Магдебург і пограбував його. Солдати вбили до 30 тис. городян. Тоді Брандербурзький курфюрст пропустив шведські війська. Шведська армія почала активні наступальні дії. У вересні 1631 р. шведи нанесли поразку Тіллі. Густав Адольф спекулював підтримкою селян, пізніше німецькі селяни повернули зброю проти шведів. Наступ шведів випереджав плани Ришельє. Густав Адольф вторгся в Баварію, у якої з Францією був союз. Загинув Тіллі. Становище Габсбургів стало критичним. Фердинанд ІІ знову звернувся до Валленштейна, який тепер зажадав титулу генералісимуса і повної самостійності. Франція уже не заважала Валленштейну, бо боялась Густава Адольфа. Валленштейн вимотував шведів сутичками. У 1632 р. шведи нав‘зали битву при Люцерні, виграли її, але втратили Густава Адольфа. Валленштейн вивів свої війська в Чехію.

Після загибелі короля в Швеції керував канцлер Аксель Оксенштерн. Він відмовився від проектів підкорення Німеччини. Це покращило відносини з Францією.

А Валленштейн зібрав 100-тисячну армію, вів самостійні переговори. Фрідріх ІІ запідозрив зраду. У 1634 р. Валленштейн був усунутий від посади, а згодом був убитий підкупленими офіцерами. У тому ж році імперські війська завдали поразки шведам і спустошили протестанські області у Середній Німеччині. Протестантські князі помирились з імператором.

Але війна тривала – як європейська[5, c. 138-139].

Висновки

Тридцятилітня війна страшно відбилася на господарському і культурному стані Німеччини. Великі простори держави були обезлюднені, хліборобство і промисловість занепали. Німеччина перестала відігравати роль у світовій торгівлі. Закінчився також розвиток мистецтва і письменства, чимраз більше зростали чужі культурні впливи, особливо фрацузькі. Німеччина втратила також значення у міжнародній політиці: розвинувся партикуляризм малих держав, бо кожний найменший князь мав право вести свою окрему політику.

Занепала також могутність Габсбургів. Австрійська лінія габсбурзького роду втратила вплив у Німеччині й опирала свою владу тільки на дідичних країнах, — але й ці землі з уваги на воєнне знищення небагато давали доходів цісарському дворові. Так само й іспанська монархія понесла невдачі у війні і в європейській політиці втратила давній провід. На першому місці стояли тепер переможці у Тридцятилітній війні — Франція і Швеція.

Тридцятилітня війна була першою загальноєвропейською війною, вона принесла багато втрат і руйнувань. Німецький письменник Ганс Грімельсгаузен, учасник війни, хоча й не зі своєї волі, водночас жертва війни, оскільки втратив у війні своїх батьків і рідний дім, писав про жахи війни, грабунки у книзі “Пригоди Сімпліуса Сімпліциніуса”. Це була перша масштабна війна із застосуванням вогнепальної зброї.

Політичні наслідки війни змінили карту Європи. Найбільше від війни виграла Швеція, посилилась могутність Франції. Німеччина ж і надалі залишилась роздробленою. Все більш помітну роль в економіці й політиці Європи стали відігравати Англія, Республіка З’єднаних провінцій, Данія.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.