Вступ

Актуальність теми. Формування і розвиток Європейського Союзу – складний, багатоетапний процес, у ході якого країнам-учасницям доводиться розв’язувати гострі економічні, соціальні, політико-правові проблеми, шукати адекватні відповіді на виклики часу. В процесі розвитку європейської інтеграції можна простежити декілька етапів, кожному з яких притаманні певні риси й особливості, що знайшли своє відображення в організації Європейського співтовариства, змінах в інституційній структурі й характері взаємовідносин між країнами-членами, розвиткові права Європейських співтовариств, досягненнях у економічній, соціальній, валютно-фінансовій сферах тощо.

Торгівельні війни між державами, що бажають захистити своїх виробників, почалися практично тоді ж, коли була винайдена торгівля. Однак лише в XX столітті торгівельні війни стали інструментом досягнення геополітичних цілей. Незважаючи на те, що сучасні аналітики практично одностайно стверджують, що практика зведення штучних бар’єрів у торгівлі мало сприяє розвитку економіки, тому торгівельні війни виникають постійно.

Стратегія застосування торгівельних санкцій проти недружніх держав була вперше розроблена й використана на практиці тодішньою супердержавою — Британською Імперією — наприкінці XIX століття. В 1888 році населення Великобританії становило всього 2 % від населення земної кулі, але на частку цієї країни доводилося 54 % усіх промислових товарів, що циркулюють у світі.

1. Торговельні стосунки між ЄС і країнами-партнерами

Спільна торговельна політика є фактично політикою Європейського Союзу у сфері регулювання зовнішньої торгівлі. Регулювання внутрішньої торгівлі між державами-членами зводиться до усунень будь-яких обмежень у русі товарів, послуг, капіталу та робочої сили й належить до сфери права внутрішнього ринку ЄС. Спільна торговельна політика є зовнішнім проявом процесу формування спільного внутрішнього ринку. Якщо останній виступає як будівля, то спільна торговельна політика – це фасад цієї будівлі1 [3, с. 319].

Мета спільної торговельної політики ЄС проголошена в ст. 206 ДФЄС. Вона полягає в прагненні сприяти гармонійному розвиткові світової торгівлі, поступовому скасовуванню обмежень міжнародної торгівлі та прямим іноземним інвестиціям, а також зниженню митних й інших бар’єрів [4, с. 115].

Із набуттям чинності Лісабонським договором 01.12.2009 р. перелік видів діяльності, щодо яких застосовуються єдині принципи спільної торговельної політики ЄС, був розширений. Окрім змін тарифних ставок, укладення тарифних і торговельних угод, досягнення уніфікації заходів із лібералізації, експортної політики та заходів із захисту торгівлі, до компетенції ЄС віднесено регулювання зовнішньої торгівлі послугами, торговельних аспектів інтелектуальної власності, прямих іноземних інвестицій [5]. Таким чином сфера спільної торговельної політики ЄС була значно розширена.

Окрім ст. 206-207 ДФЄС, джерела торговельного права ЄС формують акти вторинного законодавства ЄС (рішення, директиви, регламенти та інші акти інституцій ЄС) і міжнародні торговельні договори ЄС.

Основу вторинного законодавства ЄС у сфері регулювання зовнішньої торгівлі складають регламенти, що до 01.12.2009 р. приймалися Радою ЄС, а тепер їх прийняття здійснюється за процедурою спільного рішення Ради і Парламенту. Так, у формі регламентів Ради був уведений у дію Єдиний митний тариф (Регламент 960/68) і Комбінована номенклатура (Регламент 2658/87), прийнято єдині правила контролю за експортом (Регламент 2603/69) та імпортом товарів (Регламент 3285/94), закладено правові основи антидемпінгового й антисубсидійного регулювання (Регламенти 384/96 і 2026/97).

Регламенти, що видаються Комісією, відіграють допоміжну роль відносно регламентів Ради, забезпечуючи більш детальну або більш специфічну регламентацію.

Директиви Ради покликані гармонізувати системи, за якими вони надають допомогу для експорту в треті країни в обсязі, необхідному для того, щоб конкуренція між підприємствами ЄС не постраждала. Прикладом може слугувати Директива 98/29/ЄС щодо гармонізації основних умов страхування експортних кредитів для середньо- і довгострокових операцій.

У формі рішень оформляються: укладання Радою від імені ЄС міжнародних угод; порушення Комісією процедур антидемпінгових і антисубсидійних розслідувань, інформаційних та консультаційних процедур у межах імпортного й експортного регулювання; запровадження Комісією спеціальних умов імпорту щодо певних товарів із певних країн та ін.

Наприклад, Рішення Ради 94/800/ЄС про приєднання до угод, досягнутих у ході Уругвайського раунду торговельних переговорів [6]; Рішення Комісії 96/2277/ECSC про захист від демпінгового імпорту з країн, які не є членами ЄСВС; Рішення Комісії 2002/79/ЄС стосовно арахісу й продуктів його переробки, що походять із КНР.

Інші акти, які можуть прийматись інституціями ЄС (рекомендації, повідомлення, висновки) не мають обов’язкової юридичної сили та носять винятково інформаційно-рекомендаційний характер.

Рішення Суду ЄС і Суду першої інстанції займають особливе місце в системі джерел торговельного права ЄС. Прикладом таких рішень може бути прийнятий Судом Висновок 1/94 від 15.11.1994 р., яким упроваджено принцип розмежування виключних компетенцій ЄС і повноважень держав-членів у сфері зовнішньої торгівлі. Зокрема, обмежувалися компетенції ЄС щодо сфер міжнародної торгівлі, у яких не досягнуто суттєвої інтеграції на внутрішньому ринку ЄС (торгівля послугами, торговельні аспекти прав інтелектуальної власності).

Заходи сприяння торгівлі спрямовані на спрощення проходження товарів через кордон та передбачають спрощення процедур та документації, забезпечення прозорості процесу, швидкого митного оформлення, узгоджених дій різних контролюючих органів, адекватних процедур апеляції та правового захисту, ефективних митних систем та засобів забезпечення транзиту. У процесі переговорів стосовно Угоди про вільну торгівлю (УВТ) між ЄС та країнами-претендентами зазвичай вивчаються способи спрощення процедур та поліпшення ефективності на кордоні шляхом гармонізації митного законодавства та процедур, а також шляхом узгодження бажаних показників ефективності [6, c. 87-88].

2. Основні інструменти вирішення конфліктів  в торговельній політиці ЄС

Важливе значення у розумінні розвитку та ефективності взаємної торгівлі країн-членів ЄС має поняття механізму її регулювання. Механізм регулювання взаємної торгівлі країн-членів інтеграційного угруповання визначає основні напрями реалізації торговельної політики як кожної держави, так і їх об’єднання в цілому у взаємозв’язку із світовим господарством, базується на застосуванні принципів і методів управління потоками товарів, послуг, технологій. Механізм регулювання взаємної торгівлі країн-членів інтеграційного угруповання можна визначити як систему управління торговельними відносинами за допомогою специфічних важелів (інструментів, показників) спеціальними методами відповідно до сфери торгівлі з урахуванням правового, законодавчо-нормативного та інформаційного забезпечення.

Основним нормативно-правовим актом щодо спільних політик ЄС є Договір про заснування Європейського співтовариства [1] (далі Установчий договір), який створює правову основу для сфери її зазначених політик й визначає основні принципи їх розвитку (ст.ст. 2, 3). Зокрема, в Установчому договорі ЄС закладена правова основа для створення, розвитку й функціонування спільної торговельної політики, що має власну мету й інструменти її досягнення.

У статті 2 Установчого договору сформульовано основні завдання Європейського співтовариства, серед яких визначальними є наступні: встановити спільний ринок та прогресивно гармонізувати економічні політики. Спільні політики ЄС мають сприяти гармонійному, збалансованому і стійкому розвиткові економічної діяльності, високому рівню зайнятості й соціального захисту, рівноправ’ю жінок й чоловіків, сталому й безінфляційному зростанню, високому рівню конкурентоспроможності й зближенню економічних показників, високому рівню захисту й покращенню якості оточуючого середовища, підвищенню рівня й якості життя, економічному й соціальному зближенню та солідарності держав-членів.

Згідно статті 3 Установчого договору передбачено вироблення спільних політик ЄС у торговельній політиці, сфері сільського господарства та рибальства, сфері транспорту, соціальній сфері, сфері навколишнього середовища та сфері розвитку співробітництва. Оскільки Установчий договір ставить перед ЄС економічні завдання, то спільні політики, закріплені у цьому Договорі, спрямовані на регулювання відносин у зовнішньоекономічній сфері та економічний розвиток й функціонування Співтовариства та його держав-членів. Спільна торговельна політика є основою сфери зовнішньоекономічних зносин ЄС та належить до найбільш врегульованих правом Співтовариства спільних політик. Це сфера виняткових повноважень Співтовариства (ст. 133 Установчого договору), у рамках якої країни Співтовариства утворили митний союз зі спільними принципами щодо зміни тарифних ставок, укладення тарифних і торговельних угод з третіми країнами, імпортної та експортної політик тощо. Рішення ухвалюються в Раді міністрів кваліфікованою більшістю голосів.

Згідно Про розширення повноважень спільної торговельної політики йдеться в Амстердамському договорі [6] (1997), який надав Раді можливість одностайним голосуванням поширювати повноваження СТП на міжнародні переговори і угоди щодо послуг та інтелектуальної власності. Ніццький договір [7] (2001) дозволив це робити кваліфікованою більшістю. Втім, як і раніше, одностайності потребують рішення щодо угод у сферах, в яких повноваження поділені між Спільнотою і державами-членами (аудіовізуальні послуги, а також послуги у галузі культури й освіти).

Установчий договір встановлює порядок здійснення спільної торговельної політики Співтовариством, укладання та предмет угод в рамках СТП з третіми країнами. статті 133 Установчого договору, спільна торговельна політика базується на єдиних принципах, зокрема щодо змін у ставках митного тарифу, укладення тарифних та торговельних угод, досягнення уніфікації у заходах щодо лібералізації та експортної політики, а також заходів захисту торгівлі, насамперед тих, які застосовують у разі демпінгу та субсидування. Зазначена стаття Договору в сфері зовнішньої торгівлі ЄС встановлює єдині принципи щодо тарифів, міжнародних угод та заходів торговельного захисту. Ці принципи спрямовані на договірні та захисні аспекти зовнішньої торгівлі ЄС та спрямовані на ліквідацію розбіжностей, що існують серед держав-членів у сфері оподаткування чи підприємницької діяльності та впливають на торгівлю з третіми країнами. При цьому слід мати на увазі, що Установчий договір, який містить основні положення про СТП (Розділі IX), не передбачає визначення терміну «спільна торговельна політика».

У сфері спільної торговельної політики між ЄС та його державами-членами існує два проблемних питання: 1) щодо природи компетенції Співтовариства (виключної чи спільної), яка позначається на обсязі повноважень у цій сфері, та 2) щодо предмета торгівлі в рамках СТП.

Перша проблема щодо природи компетенції ЄС та обсягу повноважень виникла як результат відсутності чіткого закріплення у Договорі сфери виключної компетенції ЄС і пов’язана з небажанням його держав-членів під час створення Співтовариства передавати йому все більший обсяг своїх повноважень. У сфері спільної торговельної політики таке небажання привело до виникнення ряду суперечок щодо поділу повноважень між ЄС та його державами-членами після завершення дванадцятирічного (1957 — 1969 рр.) перехідного періоду, протягом якого держави-члени проводили автономну торговельну політику з третіми країнами, а Співтовариство не могло виконувати свої повноваження у зовнішній сфері повною мірою. Уявляється, що зазначені суперечки повинні припинитися з прийняттям і набранням юридичної сили Конституції Європейського Союзу, яка має визначити виключну компетенцію Євросоюзу у сфері спільної торговельної політики [5, c. 58].

Значну роль у вирішенні цих суперечок відігравав Суд ЄС, який неодноразово наголошував на виключній компетенції ЄС у сфері зовнішньої торгівлі. Починаючи з 1975 р. Суд ЄС прийняв ряд рішень, за якими держави-члени наприкінці перехідного періоду не мають більше права проводити автономну торговельну політику щодо третіх країн, підтвердивши тим самим виключність природи повноважень ЄС у сфері СТП.

З приєднанням ЄС до Світової організації торгівлі (СОТ) у 1994 р. розпочалися нові суперечки щодо обсягу повноважень Співтовариства у сфері СТП, які були спричинені зміною структури світової торгівлі в цілому та включенням Генеральної Угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ) 1947 р. до ГАТТ 1994 р. Європейський Союз підтвердив прийняття норм СОТ у Рішенні Ради № 94/800/ЄС від 22 грудня 1994 р. щодо укладення від імені Співтовариства в рамках його компетенції угод, що були досягнуті під час Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів. Суд ЄС розглянув питання про сумісність спільного укладання Співтовариством та державами-членами угод, які стали результатом Уругвайського раунду переговорів, з розподілом повноважень, передбачених Установчим договором. Суд визнав, що Співтовариство має виключну компетенцію відповідно до статті 133 Установчого договору укладати ГАТТ, але має спільну з державами-членами компетенцію укладати Генеральну Угоду про торгівлю послугами (ГАТС), Угоду про торгівлю комерційними аспектами інтелектуальної власності (ТРІПС) й Угоду про утворення СОТ. Таким чином, у 1994 р. Суд ЄС підтвердив, що у сфері зовнішньої торгівлі товарами Співтовариство має виключні повноваження, а у сфері зовнішньої торгівлі послугами та комерційними аспектами інтелектуальної власності — спільні повноваження.

Ніццький договір значною мірою змінив та доповнив положення Установчого договору про СТП, які стосувалися наступного. Перше, відповідно до зміненої статті 133 Договору, ЄС здобув право ведення переговорів та укладання угод у сфері торгівлі послугами і комерційними аспектами інтелектуальної власності «тією мірою, якою на ці угоди не поширюється дія інших параграфів статті 133, та з урахуванням параграфа 6 статті 133». Щодо цих договорів Рада ЄС отримала право приймати рішення як кваліфікованою більшістю голосів так і одноголосно. Друге, Ніццька редакція Установчого договору додала до статті 133 параграф 6, відповідно до якого Рада ЄС не може самостійно укласти торговельну угоду, що містить положення, які виходять за рамки внутрішніх повноважень Співтовариства, особливо ті положення, що тягнуть за собою гармонізацію законів та підзаконних актів держав-членів у сферах, в яких Установчий договір виключає таку гармонізацію. До таких угод віднесено: угоди у сфері торгівлі культурними та аудіовізуальними послугами, послугами у сфері освіти, соціальним та медичним обслуговуванням людей.

Зрозуміло, що на обсяг повноважень Співтовариства у сфері спільної торговельної політки, відповідно до норм Установчого договору та рішень Суду ЄС, впливає предмет торгівлі. Так, якщо предметом торгівлі є товари, то ЄС самостійно визначає та веде спільну торговельну політику, укладає тарифні та торговельні угоди, встановлює та застосовує заходи захисту й спільний митний тариф (ст. 133). З іншого боку, якщо предметом торгівлі є послуги й комерційні аспекти інтелектуальної власності, то Співтовариство поділяє компетенцію з державами-членами під час укладання угод та застосування заходів захисту (п. 5 ст. 133).

Серед норм, що встановлюють виключну компетенцію Європейського співтовариства у сфері зовнішньої торгівлі товарами, існує виняток з правила, визначений у статті 134 Установчого договору. Положення цієї статті надають право державам-членам ЄС застосовувати національні заходи захисту у формі обмеження імпорту товарів із третіх країн у випадках відхилення торговельного потоку або у разі економічних труднощів у одній чи кількох державах-членах, які спричинені різницями у заходах торговельної політики.

Характеризуючи основні напрямки розвитку спільної торгівельної політики країн-членів ЄС можна виділити основні: визначення показників диференціації країн-членів за динамікою питомої ваги та приросту обсягів експортно-імпортних операцій у взаємній торгівлі; оцінка географічної структури взаємної торгівлі з точки зору пріоритетів двосторонньої торгівлі; визначення пріоритетів товарної структури взаємної торгівлі з точки зору спеціалізації окремих країн; оцінка структури взаємної торгівлі в окремих галузях виробництва; характеристика дисбалансу в торгівлі окремими групами товарів країнами-членами ЄС; аналіз структурних змін товарної структури окремих країн. Лібералізація внутрішньої торгівлі ЄС сприяла впровадженню єдиної торгової політики у відносинах із третіми країнами, яка обмежила імпорт єдиним митним тарифом та іншими паратарифними (близькими до тарифних) бар’єрами.

Розвиток спільного ринку ЄС сприяв зміні структури взаємної торгівлі. Основними пріоритетами в обсягах товарообігу країн ЄС є продукція машинобудування і транспортне устаткування, промислові вироби, хімічні товари, продукти харчування, спиртні напої та тютюнові вироби, що свідчить про орієнтацію взаємної торгівлі на виробництво високотехнологічної готової продукції.

Розвиток взаємної торгівлі країн — членів ЄС у цілому справляє позитивний вплив на добробут та зайнятість його населення. Важливим виміром програм інтеграції ринків в межах ЄС є, з одного боку, здійснення заходів щодо розвитку ринків праці і створення нових робочих місць, забезпечення соціальних стандартів Співтовариства, а з другого — запровадження єдиних механізмів, які гарантують права споживачів.

Функціонування єдиного ринку розширює масштаби конкуренції, посилює конкурентну боротьбу і веде до зміни стратегії фірм, які вже орієнтуються не тільки на національний, але й на європейський ринок.

Предмет спільної торговельної політики становить торгівля товарами, послугами, комерційними аспектами інтелектуальної власності, що визначено у статті 133 Установчого договору, а судова практика розширює цей перелік торгівлею вугіллям та сталлю, а також атомною енергією. До цього слід додати торгівлю прямими іноземними інвестиціями [6, c. 85-86].

Зміст терміну «товар» або «продукція» передбачає будь-що, що можна оцінити грошима, та є об’єктом торговельної операції. Це визначення охоплює також золоті та срібні колекційні монети, які не є законним засобом платежу; товари та матеріали, які постачаються з метою надання послуг; звукові записи, фільми, апаратуру та іншу продукцію, що використовується для розповсюдження телевізійних сигналів; сміття, яке не переробляється та має негативну економічну вартість; електроенергію. Товаром не вважаються: банкноти, які є законним способом платежу; лотерейні білети, оскільки вони підпадають під положення Установчого договору про капітал та послуги; телетрансляція або передача телевізійних сигналів, які підпадають під положення Установчого договору про послуги.

Виділяють три категорії товарів, які мають особливий статус внаслідок їх економічного значення для ЄС та своєрідного розподілу компетенції між Європейськими співтовариствами та державами-членами щодо цих товарів. Першу категорію товарів складає сільськогосподарська продукція, другу — вугілля та сталь, третю — атомна енергія. Сільськогосподарська продукція включає продукти землеробства, тваринництва, рибальства та продукти переробки: м’ясо, субпродукти, рибу, ракоподібні та молюски, молоко, молочні продукти, їстівні овочі, плоди, горіхи, каву, чай, прянощі тощо.

Торгівля сільськогосподарською продукцією підпадає не тільки під спільну торговельну політику, але й під спільну сільськогосподарську політику. Однак положення Установчого договору щодо спільної сільськогосподарської політики не передбачають процедури укладання міжнародних торговельних угод й застосування захисних заходів, тому під час проведення зазначених процедур у сфері торгівлі сільськогосподарською продукцією застосовуються положення Установчого договору про спільну торговельну політику.

Щодо торгівлі вугіллям і сталлю, то цей ринок спочатку функціонував у рамках Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС), Договір про заснування якого терміном на п’ятдесят років Франція, Німеччина, Італія та три країни Бенілюксу підписали ще в 1951 р. З плином часу цей союз припинив своє існування (23 липня 2002 р.) й вугільна та металургійна галузь перейшли остаточно до «загального» спільного ринку ЄС.

Повноваження ЄС у сфері торгівлі атомною енергією врегульовано Договором про заснування Європейського співтовариства та рішеннями Суду ЄС. Згідно Установчого договору Співтовариства його положення не повинні порушувати положення Договору про створення Євратому. Водночас у Висновку 1/94 [2] Суд ЄС зазначив, що оскільки Договори про створення Євратому не містять положень щодо зовнішньої торгівлі, ніщо не перешкоджає поширювати сферу дії угод, які укладені відповідно до статті 133 Установчого договору, на міжнародну торгівлю продукцією Євратому. Тим самим Суд підтвердив повноваження Європейського співтовариства укладати міжнародні угоди щодо торгівлі атомною енергією.

У рамках спільної торговельної політики торгівля послугами (на відміну від торгівлі товарами) підпадає під спільну компетенцію ЄС та його держав-членів. Відповідно до статті 50 Установчого договору «послугами» є послуги, що їх надають зазвичай за винагороду, тією мірою, якою вони не підпадають під дію положень про свободу пересування людей, товарів та капіталу. Послугами, зокрема, є: діяльність промислового характеру, діяльність торговельного характеру, діяльність ремісників, діяльність осіб вільних професій. Торгівля послугами є предметом СТП, виходячи з наступного. По-перше, стаття 133 Установчого договору передбачає торгівлю послугами. По-друге, у Висновку 1/94 Суд ЄС зазначив, що оскільки СТП має відкритий характер, торгівля послугами не може бути виключена з предмета статті 133 Установчого договору, хоча тільки окремі обмежені аспекти ГАТС підпадають під СТП. Водночас Суд наголосив, що спільна торговельна політика ЄС не стосується послуг, які пов’язані із вільним рухом фізичних та юридичних осіб. По-третє, у доктрині СТП торгівлю послугами відносять до предмета СТП.

До спільної компетенції Європейського співтовариства та його держав-членів у рамках спільної торговельної політики належить торгівля комерційними аспектами інтелектуальної власності. Це питання є важливим з огляду на зв’язок між зазначеною власністю та торгівлею товарами [4, c. 150-151].

Висновки

Отже, Європейському Співтовариству у сфері спільної торговельної політки притаманна як виключна так й спільна компетенція, що визначається предметом торгівлі. Правовий режим регулювання торговельних відносин у Європейському Співтоваристві передбачає повагу до цілей національної політики країн-членів, застосування гнучких підходів, поступовий доступ до ринку товарів та послуг. Для забезпечення виконання положень нормативних актів ЄС країни-члени повинні прийняти або реформувати широке коло питань внутрішнього регулювання у сфері торгівлі, що сприятиме реалізації, застосуванню та функціонуванню спільної торговельної політики.

Розвиток торговельних відносин у рамках регіонального об’єднання надає можливість країнам-учасницям більш ефективно проводити трансформацію виробничого сектору та підвищувати свою конкурентоспроможність на світових ринках, виходячи з національних і регіональних інтересів. З початку 90-х років у Європі спостерігається певне поглиблення інтеграційного процесу, яке знаходить прояв у розширенні меж інтеграційного об’єднання Європейського Союзу з одночасним переходом до більш високої форми інтеграції — Економічного і валютного союзу. Спостерігається тенденція поступового стирання економічних бар’єрів між ЄС та іншими країнами цього регіону.

Всі країни третьої групи підписали угоди про партнерство і співробітництво (УПС) з ЄС. Такі угоди – це рамкові договори, які засновані на дотриманні принципів демократії та прав людини і визначають економічні, політичні і торговельні стосунки між ЄС і країнами-партнерами. Кожна УПС – це двосторонній договір терміном на десять років. На шість країн – Азербайджан, Білорусію, Вірменію, Грузію, Молдову й Україну – розповсюджується європейська політика сусідства (ЄПС). На нашу думку ЄПС є спробою Союзу розв’язати внутрішньоєвропейські суперечності та проблеми, пов’язані з поглибленням європейської інтеграції. Офіційна позиція ЄС в рамках ЄПС полягає в тому, що ця політика розширює відносини, пропонує їх поглиблення і економічну інтеграцію. Росія відмовилася від запропонованого їй статусу країни-учасниці ЄПС і принципи її відносин з Євросоюзом формально називаються «стратегічним партнером», а не сусідом.

Список використаної літератури

1. Європейський Союз. Консолідовані договори. / За ред. В. Муравйова. — К., 1999. — 206 с.
2. Исаченко Т.М. Торговая политика Европейского Союза. — М.: ГУ-ВШЭ, 2010. — 395 с.
3. Никитюк О. Усунення технічних бар’єрів у торгівлі завдяки адаптації національних нормативних документів до вимог ЄС [Текст] / О. Никитюк // Харчова і переробна промисловість. — 2011. — № 4. — С. 26-27
4. Бевз, В. Вплив права Європейського Союзу на правове регулювання торгівлі // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 8. — С. 150-154
5. Савчук, С. Суперечності в торгівлі сталлю на прикладі ринків ЄС та США [Текст] / С. Савчук // Економіст. — 2005. — № 6. — С. 58-59
6. Приходько В. Спільна торговельна політика країн-членів ЄС [Текст] / В. Приходько // Економіка України. — 2002. — № 10. — С. 84-88