Традиційно в  науці кримінального права виділяють основні (прості), кваліфіковані, особливо кваліфіковані та привілейовані (з ознаками, що пом’якшують відповідальність) склади злочинів. Хотілося б звернути увагу на окремі термінологічні неточності, що трапляються у конструкціях саме кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів.

У літературі наводяться такі дефініції цих понять. Під кваліфікованим складом злочину розуміють такий склад злочину, який містить ознаки основного складу й одну чи кілька додаткових ознак, які підвищують суспільну небезпеку посягання. Під особливо кваліфікованим складом злочину розуміють такий склад злочину, який передбачає наявність ознак, обов’язкових для основного чи кваліфікованого складу злочину, та особливо кваліфікуючих ознак [1, c. 452].

Термінологічні проблеми законодавчих конструкцій кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочину свого часу найповніше дослідила З. А. Тростюк. У своїй монографії [2, c. 103] вона вказує, що в Особливій частині Кримінального кодексу України (далі – КК України) можна виділити три типи таких конструкцій.

Перший тип полягає у тому, що склад злочину формулюється за зразком „ті самі дії…” („те саме діяння…”, „ті самі діяння…”, „та сама дія…). Такий тип найчастіше вживається в Особливій частині КК України, оскільки на нього припадає більше половини усіх кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів.

Другий тип полягає у тому, що склад злочину формулюється за зразком „дії (діяння), передбачені частиною першою або другою цієї статті…”. Конструкції цього типу становлять одну третину усіх кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів.

Третій тип полягає у тому, що склад злочину формулюється шляхом відтворення найменування основного складу злочину з подальшою вказівкою на ту додаткову ознаку, яка змінює (підвищує або знижує) суспільну небезпеку діяння. Такий підхід зустрічається рідко, і, на думку вчених, є припустимим лише тоді, коли назва злочину складається з одного слова (крадіжка, розбій тощо).

На думку Тростюк З. А. Тростюк, конструкції перших двох типів є найбільш вдалими з погляду текстуальної економії. Хотілося б звернути увагу саме на термінологічний апарат цих конструкцій.

З наведених зразків конструкцій першого та другого типу вбачається, що вони мають принаймні одне спільне формулювання – „дії”.

Щодо тлумачення змісту терміна „дії” у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів, то можна виокремити дві позиції з цього приводу.

Прихильники першої позиції (представленої З. А. Тростюк) стверджують, що тлумачити термін „дії” треба лише буквально, розуміючи під цим власне активну поведінку суб’єкта злочину („вузька” позиція). На користь цієї позиції наводяться такі аргументи.

По-перше, в кримінальному праві повинно застосовуватися тільки буквальне тлумачення. Оскільки дефініції терміна „дії” в кримінальному законі немає, то варто звернутися до його усталеного наукового значення. В науці кримінального права під дією традиційно розуміють одну із форм суспільно-небезпечного діяння, що полягає в активній, свідомій, протиправній, вольовій поведінці особи, тобто термін „дії” розуміють саме як одну із ознак об’єктивної сторони складу злочину [3, c. 57].

По-друге, якщо підходити з погляду техніки тлумачення, то повинно застосовуватися загальновживане значення цього терміна [4, c. 92]. Зокрема, у Великому Тлумачному Словнику Української Мови [5, c. 75] наводиться таке загальновживане визначення слова „дії” – робота, діяльність, здійснення чого-небудь.

Загалом, можна відзначити, що перша позиція відображає таке твердження, що термін „дії” у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів вживається в його звичному розумінні і означає тільки активну поведінку.

Прихильники другої позиції (представленої М. І. Хавронюком, праці якого підтверджують саме таку позицію [6, c. 93]), наголошують, що тлумачити термін „дії” саме у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів слід значно поширеніше, розуміючи під цим всі ознаки складу злочину, передбачені диспозицією тієї частини статті, на яку є вказівка („широка” позиція). На користь цієї позиції є такі аргументи.

По-перше, термін „дії” слід тлумачити не лише буквально, а з урахуванням конструкції відповідного складу злочину та логічного зв’язку з частинами відповідної статті КК України, на які є посилання у диспозиціях, що містять кваліфіковані чи особливо кваліфіковані склади злочинів.

По-друге, і це найбільш вагомий аргумент, такий же „широкий” підхід до терміна „дії” демонструє сам законодавець у нормах Особливої частини КК України.  Наведемо декілька прикладів.

Частина 5 ст. 191 КК України передбачає „дії, передбачені частинами першою, другою, третьою або четвертою цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою”. У цій статті форми, в яких вчиняються кримінально-карані дії, передбачають лише частини перша і друга, а саме – привласнення, розтрата чи заволодіння, в усіх інших частинах є вказівка на спосіб вчинення злочину і суспільно небезпечні наслідки. Керуючись правилами формальної логіки, якщо б законодавець вважав, що до „дій” наслідки і спосіб вчинення злочину аж ніяк не належать, то в ч. 5 ст. 191 КК України не зробив би посилання на відповідні частини статей, зокрема на ті ж третю і четверту, бо вони були б недоречні, тому що в усіх цих частинах йдеться про ті ж дії, що передбачені в частині першій або другій.

М. І. Хавронюк наводить такий приклад. Якщо застосовувати перший підхід і розуміти термін „дії” як ознаку складу злочину, то щодо ч.2. ст. 296 КК України, де йдеться про „ті самі дії, вчинені групою осіб”, буквальне прочитання закону змушує дійти висновку, що за ч.2. ст. 296 КК України слід кваліфікувати грубе порушення громадського порядку, вчинене групою осіб, незалежно від того, з яких саме мотивів це порушення вчинювалось і чим саме воно супроводжувалося. Зрозуміло, що таке тлумачення логічно невиправдане. А якщо стати на бік прихильників „широкої” позиції, то очевидно, що для складу злочину, передбаченого ч.2. ст. 296 КК України, є обов’язковими всі ознаки, передбачені ч.1 цієї ж статті, що буде логічно правильним і узгодженим.

Діяння, передбачене ч.1. ст. 135 КК України (залишення в небезпеці), може бути вчинене шляхом бездіяльності. А ч.2 цієї ж статті говорить про „ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо мати не перебувала в обумовленими пологами стані”. Якщо йти за логікою прихильників „вузької” позиції, то за ч.2. ст. 135 КК України взагалі не можна кваліфікувати жодне посягання, бо тут передбачено лише активні дії матері, які полягають у залишенні в небезпеці новонародженої дитини, а це суперечить положенням основного складу злочину. На наш погляд, такий підхід є невиправданим. Виправданим буде підхід прихильників „широкої” позиції, згідно з яким під терміном „дії” розуміються всі ознаки, передбачені ч.1 цієї ж статті, а відповідне діяння має кваліфікуватися за ч.2. ст. 135 КК України.

Подібних прикладів можна навести ще досить багато. Загалом у чинному КК України (станом на 12.05.2006р.) таких випадків у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів, коли можна по-різному тлумачити термін „дії”, нараховується 52 (ч.3 ст. 110, ч.3 ст. 120, ч.4 ст. 127, ч.3 ст. 133, ч.3 ст. 135, ч.3 ст. 136, ч.3 ст. 144, ч.3 ст. 146, ч.3 ст. 149, ч.3 ст. 157, ч.3 ст. 161, ч.3 ст. 176, ч.3 ст. 177, ч.5 ст. 191, ч.3 ст. 194-1, ч.3 ст. 199, ч.3 ст. 209, ч.4 ст. 212, ч.4 ст. 212-1, ч.3 ст. 224, ч.3 ст. 229, ч.4 ст. 276, ч.3 ст. 277, ч.3 ст. 278, ч.3 ст. 280, ч.3 ст. 281, ч.3 ст. 282, ч.3 ст. 289, ч.3 ст. 292, ч.4 ст. 296, ч.3, 4 ст. 298, ч.3 ст. 300, ч.3 ст. 301, ч.3 ст. 302, ч.3 ст. 307, ч.3 ст. 308, ч.3 ст. 309, ч.3 ст. 312, ч.3 ст. 313, ч.3 ст. 314, ч.3 ст. 323, ч.3 ст. 342, ч.3 ст. 345, ч.3 ст. 364, ч.3 ст. 365, ч.3 ст. 404, ч.3 ст. 406, ч.3 ст. 410, ч.3 ст. 420, ч.3 ст. 423, ч.3 ст. 424).

На наше переконання, ширший підхід виражає існуючу на сьогодні волю законодавця, виражену ним у побудові диспозицій кримінально-правових норм, що закріплені  у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів.

Однак сам підхід законодавця вносить суперечності в поняттєвий апарат Особливої частини КК України. Крім того, такий підхід змушує порушувати принцип буквального тлумачення кримінального закону. Якщо врахувати принцип системності норм кримінального права, то один і той же термін повинен мати одне і те ж значення в кримінальному законі, якщо інше спеціально не вказане. Однак в Особливій частині КК України термін „дії” у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів вживається як у значенні лише активної поведінки, так і в значенні всієї диспозиції відповідної статті. Видається, що така неоднозначність не пов’язана з якимось специфічним видом тлумачення чи законодавчої техніки, а є лише черговим проявом термінологічної недосконалості чинного КК України. І для того, щоб забезпечити однакове розуміння норм кримінального права, закріплених у кримінальному законі, в правозастосувальній діяльності, ці неузгодженості необхідно усунути із КК України.

У тих випадках, коли не виникає проблем із розумінням змісту терміна „дії” у кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів (фактично, коли він вживається у своєму звичному розумінні), цей термін змінювати не потрібно.

У тих же випадках, коли існує неоднозначність із розумінням змісту терміна „дії” в кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах злочинів (фактично, коли він включає всю диспозицію відповідної кримінально-правової норми), заміна законодавчих конструкцій „ті самі дії…” та „дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті…” на відповідно конструкції типу „той самий злочин…” та „злочин, передбачений частиною першою або другою цієї статті…” змістовно нічого не змінить, а от термінологічно буде більш правильною і усуне суперечності з цього приводу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
2. Тростюк З. А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: Монографія. – К.: Атiка, 2003. – 144 с.
3. Батычко В. Т. Уголовное право. Общая часть. Курс лекций. – Т.: МРЦПК, 2004. – 192 с.
4. Рабинович П. М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов: Изд-во Львовского ун-та, 1979. – 203 с.
5. Великий Тлумачний Словник Української Мови. – К.: ВТФ „Перун”, 2005. – 1440 с.
6. Хавронюк М. І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.