Існує поняття „держави – нічного сторожа”, яким у 19 ст. була описана держава, яка по суті обмежувалась тим, щоб слідкувати  за спокоєм і порядком особливо „вночі”[1;65] А „вдень” – коли суспільне життя пульсувало, вона давала собі відпочинок. В основу цього явища було покладено строге відокремлення держави від суспільства: ”Держава втілювалась у принципово незалежні від народу — владу в образі володаря і йому особисто підпорядкованих військових і державних службовців. Суспільство ж було незалежною від держави сферою впливу господарюючих громадян.”[1;23] Лише зважаючи на це зрозуміло, що означають основні права, як спосіб самозахисту від держави: вони захищають індивідів і сферу їх вільностей від втручання держави. Саме вони повинні були гарантувати свободу від держави.

Тим не менше, ні суспільство не могло існувати без держави-воно отримувало внутрішню і зовнішню безпеку через владну монополію держави, ні держава існувати без суспільства – хто інший, як не громадянин повинен був сплачувати податки, виконувати військовий обов’язок і т.д. Таким чином, держава повинна була керувати вільним суспільством. Це було одним з досягнень конституційної держави, яку важко виборола буржуазія і яке держава використовувала для втручання у власність і свободу  своїх громадян, шляхом обрання народних представників. [1;31]

Раніше основні права існували в рамках закону, сьогодні ж закони існують в рамках основних прав. Віра в силу закону була такою великою, що громадяни думали: з їхньою співпрацею у законодавчому процесі захист їхніх основних прав буде достатньо гарантованим. Так, виникли типові для основних прав формулювання: „свобода особистої недоторканості”, в це право „ можна втручатися виключно на підставі закону” і т.д.

Відношення держави і суспільства відповідно до моделі „держави – нічного сторожа” досить змінилося. Демократична і соціальна правова держава не може обійтися без постійної співпраці своїх громадян і впливу суспільних груп, таких, як партії, об’єднання, профспілки. Суспільство потребує державу – здатну планувати, організовувати, функціонувати тому, що лише так – наприклад, через соціальну допомогу чи соціальне страхування більшості громадян буде можливий мінімум соціальної свободи. Отже сьогодні йдеться вже в т. ч. Про свободу як від держави так і надану державою. А держава об’єктивно існує в будь-якій її формі – для людини, а не навпаки.

Amnesty – International – всесвітньо відома правозахисна організація. Вона відстоює додержання основних прав людини, як наприклад, право на життя і фізичну недоторканність, свободу особистості, права обвинуваченого, недопустимість смертної кари. [2;45] Все це є права і свободи, які закріплені в Основному законі Німеччини  як основні. Це свідчить, що основні права і права людини те ж саме означають і „прагнуть” закріпити: права індивіда, як засіб самозахисту від держави. В Основному законі мають місце і права, які належать людині від природи і виявляють свою суть у конституційному праві.  Коли люди „від народження вільні і рівні у правах” – що було оголошено у 1789р. у Франції – тоді ці права не потребують держави, яка їх надає. Вони існують також тоді, коли вони не закріплені позитивно у Конституції. Відтак основні права відрізняються від природних прав людини тим, що вони конкретніше означені і виявлені. Міжнародні основні права не мають в національній системі права ФРН власного місця. Всі основні права, закладені в міжнародних договорах, повинні бути спочатку перетворені в національне право. Лише тоді вони стають в розряд федеративних законів, не більше і не менше. Виняток становлять лише загальні правила прав народів, які відповідно до ст.25 Основного закону мають перевагу над законом. Каталог основних прав в конституціях земель діє лише всередині відповідної землі(ст.112 Основного закону) доки вони не суперечать основним правам в основному законі. Якщо вони вміщують певні обмеження, тоді за ст.31 Основного закону, вони вважаються такими, що не діють.

Носієм основних прав є той хто має основну правоздатність, тобто може дедукувати з основних прав власні суб’єктивні права. [3;78] Такі права є у живих осіб. Але є певні винятки, які стосуються недопустимості приниження мертвих (ст.2п.2), а також за певних умов юридичні особи можуть бути носіями основних прав(ст.19п.3 Основного закону).

Лише той, хто сам живе на острові може бути певним, що ніхто не втрутиться у його права і не обмежить їх. Чим більшою стає кількість людей, тим більшою стає можливість посягання на права одного, задля їх обмеження волею і основними правами іншого. Співжиття можливе лише за умови визнання і розуміння одним світогляду іншого. Встановлення межі між індивідуальною свободою  і державним втручанням закладене майже у всіх основних правах.

Основний закон не дає вичерпної відповіді на питання, чи можливо відмовитися від основних прав. Відмова від основних прав не може мати місце, якщо особа не користується ними і не має на меті їх використання. Хто не бере участі у демонстрації, не висловлює свою думку, не вступає в жодне об’єднання — той використовує належні йому основні права через бездіяльність. Така „негативна свобода” найчастіше вже закладена в основних правах. [3;80] Відмова від основних прав має місце тоді коли на втручання в основні права буде надана згода носієм цих прав;наприклад, коли ув’язнена людина з хорошим станом здоров’я надає себе для проведення медичних досліджень. Межа відмови від основних прав встановлюється там, де вона порушує людську гідність. Але чи можна відмовитися від своєї гідності? Прикладом цього є справа,, яка розглядалася в Адміністративному суді ФРН. Особа подала скаргу до т.зв. Pipe –Show з приводу того, що жінки, які надають послуги у вигляді інтимних послуг, надавалися для огляду за окрему плату без відома жінок. У відповідь, скаржнику заявили, що жінки, які там працюють, роблять це абсолютно добровільно і ніхто не змушується до відвідання цього шоу. Адміністративний суд ФРН задовольнив даний позов, посилаючись на ст. 1 Основного Закону. В Pipe-Show жінці відводилась принизлива роль. Порушувалась персональна „суб’єктивна позиція” жінок. Це спричинило те, що жінка, яка надавалася для огляду, слугувала як річ сексуальної стимуляції, за певну плату. Її згода при цьому не була вирішальною. Конституційний суд затвердив рішення, яким визнав позивача правим. [3;52]

Поряд з Основним законом основні права нормує Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Ці права застосовуються і діють внутрішньо – державно, як право Федерації. [4;98] Конвенція своєю преамбулою прагне забезпечити універсальне і дієве визнання основних прав, що в ній закріплені і через цю гарантію сприяти європейській інтеграції. У Розділі І вона нормує окремі права людини і можливості їх обмеження, Розділи II –IV закріплені можливості додержання зобов’язань, які постають з Конвенції для держав – учасниць і забезпечуються через такі установи як, Комісар з прав людини і Європейський суд з прав людини. Основні права у Конвенції покривають у своєму змісті більшу сферу, а ніж основні права закріплені у Основному законі, вони також є чіткіше обрамлені, а можливості їх обмеження більш конкретизовані, аніж деякі законодавчі обмеження Основного закону. Незважаючи на це, основні права Конвенції не є перепоною для внутрішньодержавного законодавця у процесі творення своєрідного, до деякої міри протилежного права.

Основні права  розглядаються: по-перше, як суб’єктивні права, права індивідів, а також забезпечують одночасно правовий інститут чи свободу у певній сфері життєдіяльності; по-друге вони є основними елементами об’єктивного порядку у суспільстві. Зважаючи на подвійний характер, основні права діють, як мотивація певного статусу і встановлюють та забезпечують по своїй суті правове положення індивідів; як об’єктивні елементи демократичного і правового державного ладу, вони є складовою цього ладу, який у свою чергу може реалізуватися лише через актуалізацію цих суб’єктивних прав. [5;90]

ЛІТЕРАТУРА

1. Rolf Rödel „Grundrechte Ihre Rechte nach dem Grundgesetz“ DREISAM VERLAG,Köln,1992, 160 Seiten.
2. Heiner Bieleffeldt, Volkmar Deile und Bernd Thomsen „AMNESTY INTERNATIAL. Menchenrechte vor der Jahrtausendwende“, Fischer Taschenbuch Verlag, Frankfurt am Mein, 1993,253 Seiten.
3. Hans-Joachim Hitschold „Staatsbürgerkunde“,Richard Boorberg Verlag, Stuttgart,1994, 352 Seiten.
4. Wolfgang Rohr „Staatsrecht mit Grundzügen des Europarechts. Eın Basısbuch“, Carl Heymans Verlag, Köln, 2001,546 Seiten.
5. Werner Glenewinkel „Special-Grundrechte“, Rowohlt, Hamburg, 1995,141 Seiten.