Вступ.

1. Постать Святополка Окаянного в історії.

2. Суперечності щодо постаті Святополка Окаянного.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Святополк Окаянний (близько 981—†1019) — князь туровський (988 за ін. дан. 1008—1015), великий князь київський (1015—1019). Син Володимира Святославича (за версією — Ярополка Святославича).

У 988 році Святополк посів місто Турів. Його життя, як намісника, в Турові висвітлює західноєвропейське джерело «Хроніка» саксонського єпископа Тітмара

У 1009 чи на початку 1010 року Святополк одружився з польською князівною, дочкою польського короля Болеслава I Хороброго.

Брав участь у змові проти свого батька (за версією — вітчима, вбивці батька), за що позбавлений туровського князівства і ув'язнений разом з дружиною близько 1012 року. Після смерті Володимира Великого, Святополк утік із в'язниці до свого тестя у Польщі, не встигнувши навіть взяти з собою дружину. Спираючись на підтримку Болеслава I Хороброго, вів боротьбу за київський престол, під час якої загинули його брати Борис і Гліб (на момент вбивства Бориса і Гліба Святополка у Києві ще не було), та Святослав. Після оволодіння Києвом мусив вести боротьбу зі своїм братом — тоді новгородським князем Ярославом Володимировичем. Дружина Святополка зазнала поразки у Любецькій битві 1016 р., а він сам утік до Польщі. 1018 р. з допомогою польського війська розбив князя Ярослава у битві на р. Буг і знову посів великокнязівський престол. Невдовзі, через невдоволення населення вторгненням іноземців, польські війська залишили Русь. 1019 р. Ярослав знову виступив проти Святополка і розгромив його війська в битві на р. Альті. Руські джерела повідомляють, що під час втечі поранений Святополк Володимирович загинув у пустелі десь «між Ляхи і Чехи», та це є дослівним перекладом польської приказки і означає: «ніхто не знає, де і як». Інший руський літописець записав, що Святополк утік до Бреста, де, мабуть, і помер від ран.

1. Постать Святополка Окаянного в історії

Літописець повідомляє, що після вбивства свого брата Ярополка князь Володимир узяв в дружини його вдову, якусь гречанку, яку в свій час привів на Русь, як полонянку Святослава і видав за Ярополка заради краси її обличчя. Перш ж була вона черницею. Коли Володимир одружився на ній, вона була вже вагітна від Ярополка, а після породила сина — Святополка. Володимир все життя своє не любив його, і не вважав за сина, бо Святополк був вічним нагадуванням його гріха.

У 988 році Володимир виділив Святополку в спадок Турів. Після укладення миру між Руссю та Польщею князь польський Болеслав Хоробрий видав за Святополка свою дочку. Але цей перший родинний союз князів польських с руськими привів до ще більшого розбрату між ними. Болеслав, як видно, кращим засобом для власного посилення вважав внутрішні смути у сусідів. Разом з дочкою Болеслава прибув до двору туровського князя Рейнберн, єпископ колобрежський, який зблизився зі Святополком і почав з відома Болеслава підбурювати його до повстання проти Володимира. Але Володимир дізнався про ворожі замисли і посадив Святополка до в'язниці разом з дружиною та Рейнберном.

У 1013 році Болеслав домігся звільнення свого зятя, який з тих пір жив у засланні у Вишгороді. Поміщаючи племінника у себе під боком, Володимир, мабуть, хотів убезпечити себе від його інтриг. Перебуваючи під постійним наглядом, Святополк не міг бути йому небезпечний. Обставини, однак, різко змінилися в червні 1015 року, після раптової смерті Володимира.

Святополк, що виявився в Києві раніше за всіх своїх братів, зараз же захопив владу. Слідом за тим він скликав киян і став задобрювати їх подарунками. Кияни брали подарунки, говорить літописець, але серця їх не лежали до нового князю. Всі чекали, що зробить Борис, улюблений син Володимира, під керівництвом якого була вся дружина батька. Незадовго до смерті Володимир послав Бориса з військом проти печенігів, і тому Борис перебував далеко від Києва. Святополк знав, як нестійке його положення. Тому, крім підкупу, він вибрав інший засіб для утримання влади — вбивство братів. Перш за все, послані від нього люди вбили на річці Альте Бориса, потім Гліба, їхавшого до Києва: не заспокоївся на цьому, Святополк підіслал вбивць до Святослава.

Ближче до осені він почув, що інший його брат, Ярослав Мудрий, йде на нього війною з Новгорода. Тоді Святополк зібрав багато воїнів, російських та печенігів, і вийшов проти нього до Любечу. Сам він встав на одному березі Дніпра, а Ярослав з дружиною своєю на протилежному. Табір Святополков був влаштований між двома озерами. Не чекаючи нападу, він всю ніч пив разом зі своєю дружиною. Ярослав ж на світанку, приготував дружину свою до бою, переплив через Дніпро. Висадилися на берег, новгородці відштовхнули ладьї і пішли в наступ. І зійшлися обидві сторони, і була битва жорстока. Печеніги ж з-за озера не могли прийти на допомогу Святополку. Новгородців прижали Святополкову дружину до озера, і стали бити її. Побачивши це, Святополк звернувся в втеча і втік до Польщі до тестя Болеславу Хороброго. А Ярослав сів у Києві[1, c. 59-60].

У 1018 році разом зі Святополком на Ярослава виступив сам Болеслав Хоробрий. Ярослав, зібравши русь і варягів, пішов назустріч Болеславу і Святополку й зустрів їх на Волині на березі Бугу. Поляки раптово кинулися в річку, і натиск їх було таким несподіваним, що Ярослав навіть не встиг зібрати своїх воїнів. Перемога залишилася за Болеславом і Святополком, а Ярослав утік до Новгород за все з чотирма мужами.

Вступив до Києва, Болеслав сам став правити російської землею, а дружину свою розіслав по околицях міста на покорм. Святополк же, обурюючись на тестя за те, що не дав йому ніякої влади, наказав своїм прихильникам бити поляків. І почали вбивати поляків. Незадоволений повстанням, Болеслав тікав з Києва, захопивши з собою всю княжу казну і всіх сестер Ярослава. Ввів він з собою і безліч простих людей. Святополк же почав княжив у Києві. Але Ярослав, набравши варягів, пішов у другий раз проти нього. Без поляків Святополк не міг протистояти брату і втік в степ до печенігів. Там, зібравши велике військо, він в 1019 році виступив на Ярослава, і обидва війська зустрілися на Альті.

На сході сонця супротивники зійшлися, і був жорстокий бій, якого не бувало раніше на Русі. Воїни рубились, не помишляючи про життя, так що кров текла з низин потоками. До вечора Ярослав одолів, а Святополк утік. Під час втечі напало на нього безумство, і не міг він сидіти на коні з-за розслаблення членів. Раби несли його на ношах. Він же твердив беспрестанно: "Утікайте! Утікайте! Женуться за нами", хоча ніхто і не гнався за ним. Йому нестерпно було залишатися на одному місці.

2. Суперечності щодо постаті Святополка Окаянного

Офіційна історія загальновідома: близько 1015 року один із синів великого князя Володимира Великого, князь Новгородський Ярослав, відчувши власну силу і деяку слабкість батька, відмовився платити Києву данину. Це був відверто ворожий крок, який свідчив про бажання Ярослава вести власну, незалежну політику. З позиції нинішнього покоління такий крок можна було б класифікувати як сепаратизм, отже, загрозу національній безпеці. Так чи інакше, але це вело до родинної і громадянської війни. На перешкоді стала лише смерть Володимира. З намаганням прибрати до рук київський стіл виступив найстарший син Святополк, який був поряд — сидів у київській в'язниці. Він, на думку літописця, замислив лихе — вбити всіх своїх братів-супротивників. Підіслані вбивці вдало впорались iз трьома братами: Святославом, Борисом і Глібом (двоє останніх прийняли смерть без спротиву і з молитвою). На четвертому братові убивця спіткнувся. І змушений був тікати світ за очі, або, як образно згадував літописець, «загинув межи ляхи і чехи». Та чи можемо ми повністю довіряти такій версії? Частково відповідь на це питання може дати аналіз джерельної бази.

Згадки про ці події є в трьох історичних пам'ятках: Новгородському першому літописі, «Повісті временних літ» та агіографічному «Сказанні про святих мучеників Бориса і Гліба». Доведено, що перші дві літописні редакції походять від спільного джерела ХІ століття, яким, швидше за все, був Початковий київській звід 1095 р. Третю ж літературну пам'ятку — «Сказання…» — авторитетні дослідники-джерелознавці Микола Ільїн та Олександр Шахматов охарактеризували як «тенденційний історичний роман, де реальні події минулого переплітаються з творіннями художньої вигадки». У самому тексті є згадка про чеського святого В'ячеслава (Вацлава), історія мученицької смерті якого з'явилася в Х ст. і дивним чином збігається з трагедією руських княжичів. Це і нічна нарада вбивці зі своїми спільниками, і його підступні пропозиції жертві, винищення й пограбування людей з князівського оточення, і навіть саме вбивство не одразу, а ніби в два етапи. Про смерть вбивць Вацлава оповідається в таких же виразах, як і про смерть Святополка. Дива, завдяки яким було знайдено тіло Гліба, — такі ж, як знамення, завдяки яким віднайшли тіло бабусі Вацлава — Людмили. Навіть порівняння Святополка з Каїном («другий Каїн») є дослівним перекладом чеського епітета вбивці Вацлава: «alter Kain». Отже, «Сказання…» є майстерною літературною переробкою, а не достовірним історичним джерелом[3, c. 56-58].

Так само обережно варто підходити і до батьківства Володимира щодо головного обвинуваченого — Святополка. Як відомо, в часи міжусобної війни за престол після смерті великого князя Святослава найкмітливішим виявився Новгородський князь Володимир, який за сім років боротьби вдало впорався з іншими братами-суперниками. Одним із них був Ярополк, котрий як старший княжив у Києві. Двобій закінчився перемогою Володимира, і близько 978 р. він посів стіл у Києві. Нестор так описує народження Святополка: «Володимир став жити з жінкою свого брата — грекинею, і була вона вагітна, і народився від неї Святополк. Від гріховного ж кореня злий плід буває: по-перше, була його матір черницею, по-друге, Володимир жив з нею не в шлюбі, а як перелюбець. Тому й не любив Святополка батько його, що був він від двох батьків — від Ярополка і від Володимира» .

Всі сумніви щодо батьківства найкраще розв'язав сам Святополк. Під час свого недовгого князювання в Києві 1018 р. він викарбував срібні монети зi своїм християнським ім'ям — Петро, на зворотному боці яких був зображений родовий знак Ярополка. Якби Святополк вважав себе сином Володимира (а з огляду на його претензії на київський престол це було йому вкрай вигідно), то на його монетах був би родовий знак, який використовував справжній син великого князя — Ярослав Мудрий.

Вчені помітили, що в літописних і життєписних згадках про вбивство святих князів багато суперечностей. Не зрозуміло, чому Борис відмовився вести військо проти Святополка, ще більш дивує рішення Борисових дружинників залишити свого князя напризволяще. Чомусь Борис, мужня людина, полководець, посланий батьком проти страшних печенігів, пасивно стоїть на березі Альти, не роблячи навіть спроб врятуватися, хоча й здогадується про лихі наміри Святополка. Літописець не раз стверджує про любов киян до Бориса, але не пояснює, чому його поховали у Вишгороді, а не в любому йому Києві? Не зрозуміло, навіщо Святополку було вбивати свого брата, якщо той погодився передати йому владу і відпустив своє військо.

З іншим князем — Глібом — не менше запитань. Убивці застають його біля Смоленська. Що робить цей муромський князь так далеко від своєї волості? Пізніші пам'ятки пояснюють це тим, що Святополк облудно покликав Гліба від імені батька. Якщо на це погодитись, то не зрозумілий тоді його шлях до Києва. За переказом, він сів спершу на коня, досяг Волги, потім біля Смоленська пересів на корабель, на який напали підіслані Святополком вбивці й зарізали князя. Але навіщо було Глібові добиратись верхи, коли він міг обрати набагато зручніший і легший водний шлях з Оки, на якій стоїть Муром, до Волги? Та й навіщо вбивати Гліба, якщо право Святополка на Київ було визнано самим Борисом?

Літописець сам заплутався в поінформованості Ярослава. Спочатку він вказує, що Ярослав попереджає Гліба про підступність Святополка і вбивство Бориса. Але згодом заперечує собі, стверджуючи, що Ярослав сам дізнався про події від сестри Предслави, коли вже було вбито обох князів. Далі незрозуміло, чому Ярослав, прославлений літописом як щирий братолюбець, тримав у псковській в'язниці цілих 24 роки свого брата Судислава і чому воював з іншим своїм братом — Мстиславом, поступившись Черніговом і створивши дуумвірат лише завдяки військовій перевазі Мстислава, а не через «братні» почуття?

Що ж криється за цими суперечностями? Окрім літопису, маємо ще два достовірнi джерела з викладом згаданих подій — це «Хроніка» саксонського єпископа Тітмара, яку високо цінують дослідники, оскільки написана вона сучасником подій, і варязька епічна «Еймундова сага». Тітмар дещо відкриває завісу таємничості. Зокрема дізнаємось, що незадовго до смерті Володимира було укладено русько-польський союзний договір, скріплений шлюбом Святополка з дочкою Болеслава Хороброго близько 1010 року. До почту прибулої на Русь княжни входив капелан Рейнберн, який до того посідав єпископську кафедру в польському місті Коложбег. Як свідчить розвиток подій, Рейнберн швидко здобув чималий вплив на Святополка. Можливо, навіть схилив його до католицизму і з його майбутнім правлінням пов'язував багато надій з перепідпорядкування київської митрополії папській курії.

Проте цю спайку в 1012 р. швидко розбив Володимир. Із цього приводу Тітмар недвозначно говорить: «Цього єпископа разом зі своїм сином і його дружиною згаданий король, коли йому стало відомо, що його син намовою Болеслава готує проти нього повстання, наказав схопити і ув'язнити в окремій в'язниці». Наступного року Болеслав спробував визволити бранців, але марно.

Підстаркуватий Володимир з роками все більше втрачав контроль над своїми змужнілими синами. Після Святополка прагнення до незалежності від батька виявив новгородський князь Ярослав, який відмовився платити данину в Київ. Не все зрозуміло з раптовою смертю великого князя. Чомусь саме в часі активних зборів на війну проти власного сина він розхворівся. Можна було б припустити серцевий напад від самої звістки про підступні наміри нащадка (хоча для ранньосередньовічної Європи така мораль не була новиною), але ж ні, Володимир спокійно збирається в похід, і навіть хвороба не віщує нічого серйозного, він не залишає заповіту і передсмертних розпоряджень. Він справді вмирає раптово. Цікаво, що хвороба Володимира стоїть поруч із фразою літописця про закликання Ярославом варягів собі на службу. Які спецзавдання ці найманці могли виконувати, побачимо трохи згодом…

За свідченням Тітмара, Святополк, відчуваючи небезпеку за власне життя, поспіхом тікає з в'язниці до Польщі. Мабуть, переляк був настільки великим, що йому довелося залишити в «порубі» свою дружину — дочку польського короля — і предстати без неї перед грізні очі тестя! Кияни, мабуть, також були непогано поінформовані, тому довгий час не сприймали та вороже зустрічали «братолюбця» Ярослава і, навпаки, радо вітали повернення «окаянного» Святополка. Згадка свідка тих подій — Тітмара з Мерзебурга — дозволяє стверджувати, що Святополка взагалі не було на Русі в дні вбивств братів! Поінформований хроніст Тітмар жодним словом не натякає на вбивство Бориса і Гліба Святополком.

Хто ж тоді убив князів? Реконструкція подій дозволяє припустити, що насправді Борис відправився до печенігів по військову допомогу (може, тому і не любили його кияни!?), але після його загибелі військо втратило претендента і поводиря, тому й розійшлося, що ймовірніше, ніж дивний розпуск дружини перед боєм. Ця гіпотеза базується на спогадах варязького найманця Еймунда на службі в Ярослава. Останній у своїй сазі (сага — норманський епічний твір) як про останній із подвигів повідомляє про обезголовлення ним одного з князів — Бурислава. Як відомо з літопису, Борис справді був добитий двома варягами. Дивно, адже Святополк покладався на поляків, печенігів і німців, і лише його супротивник Ярослав опирався на норманів! Еймундова розповідь розставляє все по місцях: Ярислейфу (Ярославу) привезли голову, він же попросив і тіло, аби гідно поховати. З Тверського літопису ми дізнаємось причину поховання Бориса у Вишгороді: кияни не прийняли його тіла і відштовхнули ладдю! Дивно, як на Володимирового улюбленця та наступника! [2, c. 5-6]

Чим же пояснити такий цілковитий фальсифікат? Як видно з самого літопису, вишгородці довгий час не знали, кого було поховано біля церкви св.Василія (за згадками, могила була настільки непримітна, що по ній навіть ходили). Тим паче не знали вони обставин загибелі цього князя. По перевезенні тіла Гліба, коли над могилами братів почалися чудесні прояви, поінформованість городян не сягала далі зрозумілого факту — міжкнязівські усобиці. Як нині доведено, князів було канонізовано лише 1072 року, тоді й народилось джерело повісті про їх убивство. Кому ж це було потрібно?

Рубіж 60—70-х років ХІ ст. був часом активної міжусобної боротьби. Події нагадували 1018 рік. Вигнаний київський князь Ізяслав закликає свого родича — польського князя Болеслава — на допомогу. Об'єднані сили двох інших братів — Всеволода та Святослава — 1073 року завдають їм поразки і відправляють Ізяслава у вигнання. За відсутності чіткої інформації негативний образ Ізяслава перенісся на схожу позицію Святополка, тим паче що були відомості його католицького віровизнання. Зміцнівши на міжнародній арені як правителі самодостатнього, незалежного і потужного державного утворення, київська верхівка бажала такого статусу і духівництву. Відчувалось піднесення етнічної й суспільної самосвідомості, посилення потягу до ідеологічної незалежності від Візантії. Однією з ознак духовної самодостатності є наявність власних святих. Зрозуміло, що однією з головних підстав для канонізації мала бути мученицька смерть. Потрібен був образ убивці — нелюда, здатного винищити всю свою родину. Вибір упав на Святополка, якого вже забуло суспільство і який не мав нащадків, здатних захистити його від намови[4, c. 84].

Висновки

Святополк Ярополчіч Окаянний — туровський, потім київський князь, син великого князя Русі Ярополка Святославича. Новгородський кн. Володимир Святославич після вбивства (980) Ярополка взяв собі в дружини його вагітну вдову, а народженого незабаром Святополка всиновив. У кін. 80-х рр. Х ст. вітчим визначив Святополка Ярополчіча на князювання в Туровську землю, а потім дав йому в держання Древлянську землю, і Пінськ. На початку XI ст. Святополк Ярополчіч Окаянний склав змову проти Володимира, який був розкритий, і Святополк разом з дружиною — дочкою польського кн. Болеслав I Хороброго — був укладений у в'язницю. Після смерті вітчима (1015) захопив велікокняжеський стіл, що повбивав своїх зведених братів — Бориса, Гліба та Святослава (за що й отримав прізвисько Окаянний). Проти Святополка Окаянного Ярополчіча виступив його брат, новг. кн. Ярослав Володимирович Мудрий. Після поразки в битві при Любече (1016) Святополк Ярополчіч Окаянний утік до Польщі. Повернувшись (1018) з польським військом, Святополк Ярополчіч Окаянний розбив Ярослава на Бузі і вигнав його з Києва. Невдоволення народних мас владичеством чужих змусило польське військо залишити Русь. У 1019 м. Ярослав знову виступив проти Святополка Ярополчіча Окаянного, який змушений був піти до печенегам. У битві на р. Альті Святополк Ярополчіч Окаянний був розбитий, утік до Польщі, потім до Чехії та в дорозі загинув при загадкових обставин.

На мою думку, Ярослав зробив усе, щоби представити свого суперника сущим дияволом, і до літописів Святополк увійшов як братовбивця, а до історії ввійшов як Святополк Окаянний. Існують спроби істориків переглянути повідомлення джерел, заперечивши літописні тексти, виправдати Святополка, а вбивство Бориса і Гліба приписати Ярославу чи Мстиславу Володимировичу.

Список використаної літератури

1. Королюдо В. Д., Західні слов'яни та Київська Русь в X-XI ст., М., 1964.

2. Крикніцький О. Святополк — не-Окаянний?// Україна молода. – 2006. — №143. – 8 серпня. – с. 5-6

3. Тютюнік А. "Окаянний". Етюди з російської історії / / Наука і життя. 1991. N 10;

4. Філіст Г.М. Історія "злочинів" Святополка Окаянного. Мінськ, 1990.