Вступ

У єврейській традиції історія народу й релігія нерозривно зв’язані й дорівнює шановані. Більша частина свят заснована на подіях, описаних у священних книгах. Є й особливі дати календаря — жалобні — на відзначення трагічних поворотів єврейської історії. З кожним святом або трагічною датою пов’язані певні звичаї.

Як святкові, так і жалобні дати вказуються у єврейському календарі, структура якого обумовлена вимогами Тори. Це календар місячно-сонячний, що ґрунтується на спеціальних обчисленнях. Початок місяців у ньому збігається з молодиком. У такий спосіб виходить, що місяць становить 29- 30 доби. Рік, складений з таких місяців, «відстає» від «сонячного» приблизно на 12 днів, а відповідно до єврейської традиції, всі значимі дати завжди повинні доводитися на призначені для них пори року. Тому в 7 роках з 19- літнього циклу вводиться додатковий місяць, що одержала назва другий адар (адар шени, або адар бет). Його вставляють перед місяцем адар, що у такий спосіб стає 13- м місяцем, і завжди складається з 29 днів. Крім того, початок року не може приходитися на неділю, середу або п’ятницю, його пересувають у цьому випадку на один або навіть два дні.

1. Шаббат – свято Суботи

У євреїв-іудаїстів є щотижневе свято — це субота (шаббат), день, присвячений Богові, виконання однієї з 10 головних заповідей (заборона працювати в сьомий день тижня). Тора вказує дві причини встановлення суботи: по-перше, це пам’ять про створення світу, коли Бог 6 днів створював усе, що є у світі, а «у сьомий день перебував у спокої. Тому  Господь благословив сьомий день і освятив його». (З.,2:3). По-друге, це нагадування про вихід з Єгипту, де євреї перебували в положенні рабів і по своїй волі не могли не працювати, не відпочивати.

До суботи у віруючих євреїв особливе відношення. У літургії вона йменується «нареченою» — як втілення чистоти й краси; «царицею» — як символ величі. Це не просто день відпочинку, звільнення від буденних турбот і тягот, день не роботи; це святий день, коли «тіло відпочиває, а душа освіжається й піднімається».

З давніх-давен існує ретельно розроблений ритуал відзначання суботи, що став важливою частиною життєвого укладу, матеріального й духовного побуту євреїв. Він проявляється в збиранні квартири, в одязі і їжі, у характері трапези, в особливому спілкуванні людей між собою — у родині, у синагозі, на вулиці. Традиційне суботнє вітання: «шаббат шалому» [1, c. 120].

Починається субота в п’ятницю ввечері. Вечірнє богослужіння в п’ятницю називається «кабалат шаббат» -«зустріч суботи». Повернувшись додому із синагоги (або помолившись вдома), родина збирається за суботнім столом. Запалюються суботні свічі; співають традиційний гімн «Шалому алейхем» (Мир всім, івр.); глава родини благословляє дітей, потім вимовляє благословення над вином — «Кидуш» — «освячення суботи»; якщо вина немає — над суботніми халами. Далі йде трапеза (за особливим ритуалом).

Ранкова суботня молитва — сама врочиста і довга із всіх богослужінь тижня.

Одне з головних занять у суботу — вивчення Тори, інших релігійних книг, творів по єврейській історії й філософії.

Закінчується субота з появою ввечері перших зірок. Ритуально завершує суботу обряд «Гавдала», що значить «відділення», «поділ», що проводять після вечірньої молитви в синагозі або будинку: над вином і над ароматними травами при світлі багатофітільної свічі, вимовляють особливе благословення [1, c. 121].

2. Моадим та інші єврейські свята, їх основні риси та традиції святкування

Термін «моадим» — «свята», що відносяться до трьох свят: Песах, Шавуот, Суккот. З ними в стародавності пов’язаний був звичай приходити за пожертвуваннями в Ієрусалимський Храм. Два інших головних свята — Рош- Гашана і Йом-Киппур — не називаються «моадим». Пояснення цьому дається таке: «моадим» пов’язані із центральними подіями єврейської історії (вихід з Єгипту, одержання Тори), у той час як ці два свята не зв’язані ні з якими знаменними моментами, подіями, датами. Вони — головні свята, тому що запропоновані Біблією, характер їх урочистий (але не веселий).

Ритуал всіх свят, при певній специфіці кожного, у принципі, не відрізняється від суботнього. Загальною рисою є заборона працювати.

В іудаїзмі чітко простежуються два цикли свят: перший доводиться на весну й раннє літо, другий на осінь. Опис свят далі дається в хронологічному порядку, як вони розташовані в єврейському календарі, починаючи з Нового року. Єврейські свята відрізняє не тільки строго встановленим для кожного свята ритуалом, що дозволяє відтворити події, що лягли в основу свята, але й особливе відношення до роботи. У свято заборонена всяка робота.

Свято завжди протиставлялося будням, щоденним повсякденним заняттям. Його характерна риса — «байдикування» (у змісті нездійснення звичайних занять) [2, c. 4].

Виходячи із цього єврейські свята можна розділити на наступні категорії:

1. Шабат (Субота) і Йом Кипур (у ці дні повністю заборонено працювати).
2. Свята Тори (заборонена вся робота, крім приготування їжі) — Рош а- шана, Песах, Шавуот, Суккот, Шмини Ацерет і Симхат Тора. У часи Храму, принаймні в одне із трьох свят року (Песах, Шавуот і Суккот), єврей робив паломництво в Єрусалим.
3. Напівсвята по Торі ( Песть-Ха-Моэд): проміжні дні свят Песах і Суккот. Можна робити тільки таку роботу, що складно перенести на інший час.
4. Рош Ходеш — теж краще не працювати, тому що це свято теж виділене Торою.
5. Встановлені пророками й мудрецями «свята всього Ізраїлю», дотримання яких — заповідь: Пурим і Ханука. Працювати в ці дні не заборонено, але все ж займатися справами не рекомендується.
6. Установлені пророками й мудрецями «пости всього Ізраїлю»: 17 Тамуза, 9 Ава, Пост Гедалии, 10 Тевета, Таанит Эстер.
7. Загальнопоширені свята, установлені пророками й мудрецями, що не мають статусу заповіді. Працювати не заборонене (15 Швата, Лаг баомер).
8. Загальні пам’ятні дати, що не мають особливих святкових звичаїв — День пам’яті героїв Ізраїлю, День Незалежності, День Єрусалима, Йома-шоа [1, c. 122].

Для єврейських свят можна виділити основні риси:

1. Припинення, заборона роботи. Дозволяється, однак, готовити їжу (останнє не поширюється на Шабат і Йом Кипур).
2. Приписання «веселитися» (крім Йом Кипура й постів). У святкові дні не дотримують жалоби, і навіть семиденна жалоба по померлий переносять на наступний за святом день.
3. Святкова трапеза. Порядок святкових трапез у цілому однаковий: спочатку вимовляється благословення над вином (киддуш), потім відбувається ритуальне обмивання рук, після чого треба благословення на хліб і властиво сама трапеза.
4. «Священні збори», тобто збори всіх членів громади для здійснення святкових церемоній і богослужіння.
5. Проведення обряду «авдала» — поділ свята й будня.
6. Всі єврейські свята починаються ввечері, із заходом сонця, тому що вважається, що в цей момент зароджується новий день.

У єврейській історії є чотири особливо сумні дати, пов’язані з руйнуванням країни, Єрусалима, Храму й розсіюванням єврейського народу. Ці дні відзначаються постом, спеціальними молитвами й звичаями.

10-е Тевета — початок облоги Єрусалима Навуходоносором

17- е Тамуза — перший пролам у стіні Єрусалима

9-е Ава — дата руйнування Храмів, Першого й Другого

3- е Тишрея — Пост Гедалії — убивство Гедаліїии, останній наслідок руйнування першого Храму — повне вигнання євреїв з Ізраїлю.

Хоча пости й установлені в знак скорботи, що охопила Ізраїль після руйнування Храму, на згадку про мучення, перенесених євреями, але все-таки  скорбота не є головним змістом цих днів. Основна мета постів — будити серця й прокладати шлях до каяття, нагадувати про дурні вчинки, про події, які привели до нещасть. Міркування про гріхи приводять нас на шлях виправлення. Суспільні пости встановлені для того, щоб єврейський народ пробудився для каяття, згадуючи. Щоб нещастя припинилися, кожна людина повинна задуматися над своїми вчинками, усвідомити й покаятися [2, c. 6].

Висновки

Більша частина свят в Ізраїлі є релігійними й пов’язана з іудаїзмом, існують також національні свята, які зобов’язані своєму існуванню історичним датам, пов’язаним з історією держави Ізраїль після його утворення.

Релігійні свята звичайно відзначаються в родинах або громадах, причому численні єврейські етнічні групи дотримують, крім загальєврейських законів, свої особливі традиції відносно  кожного свята.  Релігійні євреї дотримують свят відповідно до  встановлених традицій, які звичайно мають на увазі прочитання спеціальних молитов, утримання від виконання буденних справ (стародавні традиції щільно уплетені в життя ізраїльтян, яскравим прикладом цього є «суботні ліфти», які зупиняються на кожному поверсі, для того, щоб не потрібно було натискати кнопки) і інші церемонії.

Для кожного іудейського свята характерні відмітні обряди й церемонії  до руйнування Храму в 70 р. н.е.  існували жертвоприносини, які були після цієї події скасовані). У принципі всі названі риси не є чимсь специфічним, що властиве тільки єврейським святам. Веселий характер свята, здійснення святкових бенкетів, певні ритуали, припинення буденних занять — все це тією чи іншою мірою  характерно для будь-якого свята. Ще однієї з відмітних рис єврейських свят, починаючи з біблійної епохи, була їхня масовість, залученість у святкове дійство всіх, без розрізнення статі, віку й соціального статусу. У Старому Завіті пропонується святкувати й веселитися чоловікам і жінкам, вільним і невільним, а також живучим «серед синів Ізраїлю» іноземцям.

Список використаної літератури

1. Носенко Е.Э. Происхождение Субботы (Шабата) в свете этнографических данных [Текст] / Е.Э.Носенко // Вестник Древней истории. — 1999. — № 4 . — С. 120-127
2. Петрякова Ф. „Золотий запас нації – духовність” // Курортный вестник. – 1990. – 25 апреля. – c. 4-6