ВСТУП

Актуальність теми. Деякі пересічні люди, якщо не більшість із них, стверджують, що людська гідність не має нічого спільного з повсякденним життям людини, сповненим вад і маргіналізації. На їхню думку, людська гідність не існує в реальному матеріальному житті.

Убогість же широких верств населення в усьому світі цілком позбавляє людей цієї якості людини. Інші, говорячи про дедалі частіші випадки насильства в суспільстві, про поточну міжнародну політику, а іноді й про жахіття Другої світової війни, підкреслюють, що гідність людини не існує сама по собі, без зусиль держави і суспільства, або ж, принаймні, вона не є беззастережно дружньою людству.

З іншого боку, всі представники громадянського суспільства, особливо політичні діячі, дискутують про людську гідність. Для них гідність людини співвідноситься з якістю життя. Ці публічні трибуни запевняють, що звичайна людина з вулиці тільки тоді має гідність, коли у неї в розпорядженні є необхідна кількість грошей для задоволення всіх своїх потреб, коли у неї є власне житло і коли вона нагодована. Цей підхід до людської гідності також відповідає канонам християнства. Зокрема, соціальна доктрина церкви акцентує на усталеному зв’язку між бідністю і соціально-політичними умовами життя в суспільстві.

До цих позицій необхідно додати і ту частину громадської думки, яка цілком відхиляє ідеї та ідеали людської гідності.

Для юристів, що досліджують позитивне право, будь-яке міркування про гідність людини є чистою метафізикою. Не погоджуються з існуванням цього поняття також різні представники ідеалістичної філософії.

Ідея людської гідності має тривалу історію, що сягає стародавньої філософії. Тлумачення змісту людської гідності і прав людини зазнало впливу різних факторів: позитивних (філософія, релігія, розвиток культури і цивілізації) та негативних (приниження людини, масові вбивства людей, тоталітарні, расистські та нацистські ідеології, а також збудовані на них політичні системи). Після Другої світової війни, яка була найбільшою за людськими жертвами, питання людської гідності та прав людини особливо загострилось, що викликало так звану “революцію людської гідності”. Права людини почали тлумачитись як такі, що покликані утверджувати незалежно від стану суспільства людську гідність, високі духовні і моральні якості, а головне — захищати людину від сваволі державної влади.

Проблема людської гідності як важливої антропологічної характеристики людини, джерела її природних прав та свобод є актуальною на сучасному етапі розвитку людства.

10 грудня 1948 р. Організація Об’єднаних Націй, прийнявши Загальну декларацію прав людини, визначила головні міжнародні стандарти прав людини. Серед цих прав одне з найважливіших місць посідає право людини на недоторканність від свавільних посягань на її гідність і репутацію (ст. 12 Декларації).

Україна, будучи членом ООН та інших міжнародних організацій, чітко виконує зобов’язання за міжнародними договорами, в тому числі й за тими, що стосуються прав та свобод людини і громадянина. Підтвердженням тому може слугувати той факт, що Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів про права людини передусім Загальної декларації прав людини. Стаття 3 чинної Конституції України визнає гідність і честь людини, так само як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпеку найвищими соціальними цінностями. Стаття 21 Конституції України зазначає, що всі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах.

У ст. 28 Конституції України вказано, що кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню чи іншому нелюдському поводженню або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Таким чином, вітчизняний законодавець включив до переліку основних цінностей та прав право людини на гідність (на повагу до його гідності), розуміючи, що без цього неможливо побудувати правову державу. Гідність, якщо вона належним чином захищена, — це фундамент демократії та правової держави.

Ідея гідності особи підноситься до рангу загально правового принципу. На сучасному етапі розвитку інституту прав людини людська гідність стала наріжним каменем у багатьох гуманітарних науках, і значною мірою у юридичних науках. Гідність виступає як основа невід’ємних прав та свобод людини та правової системи в цілому. Людська гідність є первинною та визначальною для всіх інших соціальних, а також правових цінностей, зокрема свободи, справедливості та формальної рівності. Право на честь, гідність та ділову репутацію є найважливішою соціально-правовою цінністю і необхідністю для будь-якої держави та суспільства.

Незважаючи на юридичне закріплення даного терміна, на сьогодні відсутнє законодавче тлумачення цього поняття. Серед науковців також не існує єдиної думки з приводу юридичного формулювання поняття «людська гідність», що й зумовлює актуальність теми даного дослідження.

Слід зауважити, що вагомий внесок у вивчення гідності людини як юридичної категорії зробили такі вітчизняні вчені, як М. Бажанов,  О. Грищук, В. Сташис, А. Зелінський, М. Коржанський, В. Осадчий, О. Храмцов, В. Бортник, Н. Марущак, В. Підгородинський, А. Анісімов, О. Ерделевський, Л. Красавчикова, М. Малеїна, С. Шимон, Л. Корчевна, Р. Стефанчук, А. Церковна, Д. Луспеник, О. Синєгубов, А. Колодій, П. Рабінович, А. Олійник, М. Хавронюк, В. Головченко та О. Пунда тощо.

Об’єктом дослідження є людська гідність як атрибутивна характеристика людини.

Предметом дослідження є людська гідність як джерело прав людини.

Мета роботи полягає в комплексному теоретичному дослідженні на базі аналізу українського та зарубіжного законодавства, поглядів науковців людської гідності як джерела прав людини.

Завдання цієї роботи полягає в наступному:

— дослідити історію формування та розвиток ідеї людської гідності;

— проаналізувати поняття та значення людської гідності;

— охарактеризувати передумови існування людської гідності;

— дослідити права людини до історії розвитку ідеї людської гідності;

— проаналізувати правову конструкцію людської гідності;

— дослідити правові цінності, що випливають з людської гідності;

— охарактеризувати  джерела прав і свобод людини у правових актах Організації Об’єднаних Націй;

— дослідити людську гідність як стандарт прав і основних свобод людини у діяльності Ради Європи;

— проаналізувати особливості імплементації міжнародних стандартів щодо людської гідності в національну юридичну практику України.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних методів, принципів та підходів, а саме:

— порівняльно-правовий;

— системний аналіз.

В основу дослідження покладено системно-структурний і метод іманентної критики, що базується на одночасному аналізі  основних положень нормативних актів та поглядів науковців.

Також використовувались такі науково позитивні методи: спостереження, теоретичне і практичне моделювання, формально-логічне узагальнення правових явищ. Використовувались також традиційні методи: діалектичний метод пізнання економічних, суспільних, у тому числі правових, явищ.  Використано інші традиційні методи дослідження: формально-логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий та історичний.

Методологічну основу складають положення та висновки загальної теорії пізнання. З урахуванням комплексного підходу до вирішення філософсько-правових проблем в роботі були використані такі методи пізнання: аксіологічний метод, функціональний метод був використаний при розкритті змісту людської гідності, за допомогою системно-структурного методу виявлено правові цінності, що випливають із людської гідності (справедливість, формальна рівність, свобода), виявлено місце і роль людської гідності в системі міжнародних стандартів прав і основних свобод людини, методи тлумачення.

У дослідженні також застосовувалися закони і методи аналізу та синтезу, дедукції, індукції та аналогії.

Структура та зміст роботи. Поставлені задачі обумовили структуру дипломної роботи, котра складається із вступу, трьох розділів що об’єднали в собі 9 підпунктів, загальних висновків, та бібліографічного списку літератури.

1.     Історія формування та розвиток ідеї людської гідності

Розвиток ідеї людської гідності у всі часи був онтологічно пов’язаний з ідеєю прав людини та природним правом, які протягом століть розглядалися як взаємозалежні та взаємо визначальні.

При цьому людська гідність тлумачилась як прояв природи людини, її духовного начала, а тому розглядалась як підґрунтя, базис природного права та прав людини [5, c.42].

Дослідження розвитку ідеї людської гідності та природного права видається за доцільне досліджувати починаючи з античних часів.

Зародження філософської думки в Греції (VI-V ст.ст. до н.е.) було зумовлено перш за все обставинами політичного характеру, а саме розпадом старого родового ладу у грецьких містах-державах та трансформацією попередніх традицій. “Родовий, аристократичний порядок і його право тримались на силі традицій, освячених міфологією, легендами стародавнього епосу та багато в чому ототожнювались з “природною” справедливістю. Новий політичний і правовий порядок в силу свого характеру не міг опиратись на авторитет традицій.”

Перехід до нових суспільних відносин, котрі регулювались вже не традиціями і владою царів, а законами і рішеннями народних зборів, покликав розглянути розумні засади цих відносин.

Природне право древні греки пов’язували з природою людини, з її правом на життя, задоволення природних потреб, з правом на насолоду, і, в той же час, з «правом на індивідуальну свободу».

Філософське з’ясування підстав та засад суспільних відносин, що ґрунтуються на моральності, було запропоновано у Греції в першій половині V ст. до н.е. софістами, котрі виходили з принципів відносності людського пізнання і недоступності істини.

Один з видатних представників софістів. Протагор називає людину «мірою всіх існуючих речей, як вони існують, а неіснуючих, як вони не існують» [7, c. 33].

Софісти були прихильниками природної рівності всіх людей: «За природою ми всі в усіх відношеннях рівні – і варвари, і елліни» (Антифон).

Нерівність породжується не від народження, а полісним законом, який «володарюючи над людьми, примушує багато до чого, що осоружно природі» (Гиппій). Алкидам обґрунтовував природність свободи: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила  рабом».

Проголошення індивідуалізму руйнувало уявлення про залежність людини від походження.

Можна виділити такі основні ідеї софістів стосовно людської гідності та природного права: природне право тлумачилось софістами як прояв справедливості; відокремлення природного права (природи речей, веління природи) від права позитивного (помилкового, штучного, полісного закону); сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої держави; рівність гідності усіх людей за природою.

Філософська-правова тенденція, що протистояла суб’єктивістським поглядам софістів, знайшла свій прояв у творах Сократа, Платона та Арістотеля.

З іменем Сократа (469–399 р.р. до н.е.) пов’язаний новий важливий поворот у філософському пізнанні сутності буття, людини, її прав та гідності. Сократ довів, що “мислення людини і всезагальний божественний розум мають ту ж саму сутність. Тому людина повинна осягнути сама себе”.

Найважливішою суб’єктивною підставою моральної і законослухняної поведінки є знання. “Існування об’єктивно-загальних моральних і правових норм вимагає від людини їх знання. Лише людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справедливою, а яка знає суть чесноти – доброчесною. Сократ вважав, що знання – це шлях до моральної поведінки, а незнання – шлях до пороків і злочинів” [17, c. 77].

Він перший розглянув у єдності проблему людини і проблему всезагальних об’єктивних начал.

Значний внесок у розвиток ідеї гідності людини та її природних прав людини зробив давньоримський політик Марк Тулій Цицерон (106 – 43 р.р. до н.е.), котрий сформував своє вчення під впливом ідей еллінізму.

За Цицероном існує універсальний закон природи, котрий стосується усіх людей, є вічним і виявляється в здоровому глузді. “Тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала і здоровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом – як у веліннях, так і в заборонах”.

Таким чином, започаткувалося дуже вагоме на добу Цицерона переконання в тому, що перебуваючи під дією спільних природних законів, люди покликані бути рівними у державі, що ними створена.

Такий підхід до людини та її місця у суспільстві суттєво відрізнявся від поглядів Арістотеля, котрий висловлювався за рівні стосунки лише між рівними співгромадянами в обмежених групах.

На думку Луція Антея Сенеки (4р. до н.е. – 65 р. н. е.), існує всезагальний закон природи, як загальний закон невблаганної й неминучої долі.

Перед законом природи всі люди є рівні, оскільки однаково й цілковито безсилі.

«Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою.

А вона різними перемінами наводить лад у тому світі… Наш дух мусить пристосуватись до того закону, за ним повинен йти, йому коритись.

Хоч би що там сталося, хай вважає, що так повинно було статися, і хай не сміє нарікати на природу. Адже природа у кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження».

Християнство вчинило переворот у ставленні до людини, проголосивши рівність людей перед єдиним Богом, незалежно від соціального положення і національності.

Гідність людини поєднувалася з її релігійністю. Поворотним пунктом у християнстві, що вплинув на західну правову традицію, була в ХI-ХII ст. ст. григоріанська реформація [17, c. 78].

Вона породила «нове канонічне право», в якому відбулося, як вважає англійський правознавець Г.Дж. Берман, з’єднання іудейської теології, старогрецької філософії і римського приватного права. Наслідками були відділення канонічного права від теології, посилення рецепції римського права, розробка формально-логічних інститутів схоластики, систематизація релігійних і правових текстів, уточнення ієрархії текстів і джерел права.

У політичній сфері зміцнилися позиції папства і дуалізм духовної і світської властей, обмежувалася роль імператорів.

Багато в чому, завдяки цьому перевороту, каноністика і діяльність церкви сприяли усвідомленню людиною своєї гідності і обмеженню свавілля світської влади стосовно підданих.

Тома Аквінський вважав, що природний закон – це присутність вічного закону в розумному творінні.

Основний припис цього закону полягає в тому, що треба робити добро, уникати зла, на чому базуються всі інші приписи природного закону.

Інтуїтивно людина знає, що необхідно робити добро, уникати зла і переконана в істинності цього твердження.

Одним з перших видатних гуманістів епохи Відродження був Лоренцо Валла (1400-1457), котрий був прихильником морального індивідуалізму. В основу своєї правової етики він поклав особистісний інтерес, зробивши його моральним критерієм [21, c. 27].

Л. Валла закликав керуватись в оцінках людських вчинків не абстрактними моральними або правовими принципами, а конкретними життєвими умовами, які визначають вибір між добрим і поганим, між корисним і шкідливим.

Серед українських філософів того часу також значна увага приділялася природі людини, її цінності, призначенню та проблематиці природного права. Так, на думку Павла Русина мету існування людини повинен визначати розум, яким вона має керуватися у своїй поведінці і відносинах з іншими людьми. Симон Пекалід доводив єдність неба і землі.

Іван Вишенський займався проблемами духовного становлення людини, самопізнання, свобідної волі людини. Мелетій Смотрицький доводив, що джерело зла знаходиться у душевному недбальстві. Лаврентій Зизаній розглядав людину як вінець природи.

Становленню людини та людської гідності сприяла також епоха Реформації, головним змістом якої стала теза про “призначення людини бути вільною”.

Ідеологи Реформації М. Лютер, Ж. Кальвін, М. Цвінглі, Т. Мюнцер та ін. внесли чимало цінних ідей у розвиток теологічно орієнтованого природного права. Жан Кальвін провів реформу церкви, демократизував її, додавши самостійність общинам.

Церковні общини почали очолюватися пресвітерами (старшинами), що обиралися з багатих мирян, і проповідниками, які не мали спеціального сану.

Характерною особливістю розуміння ідеї гідності в епоху Нового часу є моральна реабілітація людини, обґрунтування її суверенності як морального суб’єкта і утвердження її права на задоволення своїх потреб.

Жан-Жак Руссо (1721-1778) пов’язував людську гідність із свободою: «відмовитися від своєї свободи — значить, відмовитися від своєї людської гідності, від прав людини, навіть від обов’язків… такий підхід несумісний з людською природою» [21, c. 28].

Він критикував сучасні йому суспільні порядки, що не відповідали принципам рівності, справедливості.

Руссо вважав можливою і необхідною зміну людини, шляхом зміни суспільного середовища. При цьому в його поглядах поєднувалося визнання природних прав людини з можливістю впливати на неї ззовні з метою її поліпшення.

С.І. Максимов висловлює цікаві міркування з приводу природно-правового мислення Нового часу. Вчений вважає, що тоді було створено утопічну модель, що побудована на «дихотомії» природного і цивільного станів, при чому засобом переходу від одного стану до іншого є суспільний договір [19, c.317].

Теоретичний задум цієї моделі, поряд з цим, вчиняє реальний інспіруючий вплив на свідомість і поведінку людей.

Адже, хоча утопічні проекти не збуваються, людина, перебуваючи під враженням нової дійсності і надихаючись цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту.

Так і природно-правове мислення перетворило політико-філософську систему, докорінно змінило практику державно-правового життя.

Отже, можна стверджувати, що в епоху Нового часу почалось нове перетворення в проблематиці гідності людини, яка починає переходити з площини залежності підданих від Бога в площину їх свободи, моральної відповідальності не лише перед Богом, але і перед самим собою і співтовариством.

Значний внесок у розвиток поняття людської гідності вніс Еммануїл Кант (1724–1806), погляди якого з цього приводу цитуються, коментуються та критикуються і донині. Кант розумів гідність людини трансцедентально, безвідносно до досвіду [23, c. 117].

Він перший спробував розкрити людську гідність через внутрішню свободу людини як таку, що витікає з гуманітарно-родової рівності людей.

Можна погодитись, що Кант дав обґрунтування суб’єктоцентриської картини світу, згідно з якою в центрі світу знаходиться людина і її відношення до оточуючого світу, вона – первинна, а світ –   результат розумних вчинків людини, котра усвідомлює свій обов’язок.

Кант вважав людську гідність абсолютною засадою людського буття і обов’язку.

Абсолютність цієї засади виражається не лише в тому, що людське буття перевищує інший світ, але, перш за все, в об’єктивно даній, неповторній і абсолютній якості людини, яка не належить їй лише в порівнянні з оточуючим світом, а є сутністю людського буття.

Ідея людської гідності знайшла відображення й у творах Гегеля, який писав: «Право торкається свободи — самого цінного і самого гідного в людині, і вона сама повинна знати право, оскільки воно для неї обов’язкове».

Право, яке Гегель називає свободою, постає як система підпорядкування. Свобода є знанням і усвідомленням такого підпорядкування.

Гегель виділяє три основні форми конкретизації поняття свободи і права: абстрактне право, мораль і моральність.

У сфері абстрактного права воля безпосередня, це право абстрактно вільної особи для себе.

Визначеність свободи волі постає тут як самосвідомість про себе в якості абстрактного і вільного “я”. Така одинична воля є особою.

Абстрактне право має своїм змістом те, що в основі права лежить свобода окремої людини. За Гегелем основна заповідь права є такою: “будь особою і поважай інших як осіб” [23, c. 118].

Особа може дати собі наявне буття в речах, тобто мати власність. Однак буття в речах є випадковим і неадекватним свободі.

Гегель обґрунтовує формальну, правову рівність людей: люди рівні як вільні особи, рівні в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю. Вимога ж фактичної рівності розглядається ним як нерозумна точка зору.

Правовий позитивізм, на думку С.І. Максимова, на перше місце ставить цінність безпеки людського буття, зводить сутність права до його існування, тлумачить право подібно до речі, матеріального засобу, що впливає на поведінку людей.

Така установка виражається в прагненні позитивізму до природничо-наукового пояснення права і вирішення правових питань як матеріальних завдань.

Однак ця претензія виявляється такою, що не може бути реалізованою, оскільки цьому перешкоджає наявність у праві духовного, метафізичного змісту, пов’язаного із свободою.

Позитивне право в системі культури може поставати не лише як цінність, але й як анти цінність, слушно зазначає А.А. Козловський.

Адже позитивне право, законодавство може бути використане у антинародних, антигуманних цілях, зокрема, для гальмування необхідних суспільству змін, завдавати шкоди природному соціальному розвиткові.

При формальній рівності юридичних можливостей для всіх громадян свобода сильного виключає свободу слабкого, індивідуалізм сильного не дає проявитись індивідуальності слабкого, вигода і успіх завжди на стороні сильного».

Слід погодитись, що сучасний політико-правовий досвід вимагає врахувати такі тенденції: доктрина юридичного позитивізму співвідноситься з політичною теорією державного етатизму, а доктрина природного права –  з політичними теоріями соціального договору і правової держави; доктрина юридичного позитивізму визнає єдиним джерелом права закон, тоді як природне право різноджерельне; принцип персоналізму співвідноситься з доктриною лібералізму і приватним правом, а принцип колективізму – з доктриною колективної власності на засоби виробництва та на державну владу; доктрина юридичного позитивізму співвідноситься з емпіричною та позитивною методологією, а доктрина природного права з метафізичною чи філософсько-правовою методологією [18, c.37].

Сучасні концепції права характеризуються відродженням звернення до природного права як частини соціальної реальності.

У таких природно-правових теоріях «акцентується на ціннісно-ідеальній «реальності» права, і ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.»

Такі концепції наголошують, що джерела права є різноманітними, а не лише закон, обґрунтовують, що позитивістська доктрина правових джерел не відповідає сучасним методам здійснення правосуддя, яке вимагає ширшого підходу до феномена права. 

2.  Поняття та значення людської гідності

Людська гідність є базовою соціальною цінністю, оскільки ґрунтується на автономії людини. Автономія є кінцевою метою, стосовно якої всі інші цінності є або її складниками, або ж засобами її досягнення.

Вона є ідеальною основою для формування особи на основі раціонального вибору можливих дій, способу життя загалом, керуючись власною системою цінностей та власними ціннісними орієнтаціями.

Поняття гідності людини пов’язується в основному з цінністю людини та оцінкою її значення і місця у суспільстві та державі.

Саме оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є істотним засобом впливу на поведінку людини, на основі якого формуються еталон вимог, що виставляється до дій людей в конкретній ситуації з конкретного приводу [46, c. 184].

Ці вимоги стають особистими нормами дій лише у випадку, коли вони забезпечуються перш за все внутрішнім переконанням людини в їх корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей.

Гідність приписується різним суб’єктам, інститутам або навіть речам матеріальним (і також перехідним явищам). Наприклад, ідеться про гідність управління, професії, підприємництва, жінок, населення, тварин і навіть моря. Згадані ототожнення слід розглядати насамперед як типові приклади розпаду концепції. Предметом нашого дослідження є тільки гідність людини.

Гідність людини є однією з варіацій змісту досліджуваного поняття.

Документи міжнародного права використовують різні нормативні конструкції відповідної категорії.

У Преамбулі Декларації загальних прав людини від 10 грудня 1948 р., йдеться про гідність «членів людської сім’ї». Перша стаття Декларації пов’язує цю категорію «з людським існуванням».

У преамбулах двох Міжнародних пактів про права (громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні) від 16 грудня 1966 р. є також посилання на гідність членів людської сім’ї, а гідність пов’язують із «людською особою» [25, c. 148].

Схожа термінологічна розбіжність властива й регіональним міжнародним правозахисним документам.

До прикладу, Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. не посилається на гідність. Крім того, з нею пов’язують два інші документи регіонального права, що стосуються прав людини.

Стаття 5 Американської конвенції про права людини від 4 листопада 1969 р. згадує про гідність «людської особи».

Стаття 5 Африканської хартії прав людини і народів від 26 червня 1981 р. пов’язує гідність із «людським єством».

Наведені термінологічні підходи, застосовані в міжнародних документах, пов’язують гідність тільки з людиною.

Утім, поняття людини, своєю чергою, також залишається дискусійним. У цілому його зміст відтворює певний етап біологічного і психологічного розвитку індивіда. Таке поняття людини складно застосувати до його початкового і кінцевого етапів життя.

Іншими словами, коли ми говоримо про людську істоту чи особу, то підкреслюємо загальні особливості всіх людей і вирізняємо людський рід загалом із-поміж інших родів і видів істот [46, c. 185].

Отже, найкращим визначенням досліджуваної категорії, на наш погляд, було би визначення «гідність людської істоти».

Цей ідіоматичний вираз дозволяє краще усвідомлювати і захищати гідність людини.

Поняття – істота й особа – найкращим чином пов’язуються з християнським корінням людської гідності, відображаючи єдність між істотою людською та істотою божественною, що є приводом для її звеличення або її тлумачення як непорушної святині.

Аби визначити, що таке людська гідність як правова категорія, необхідно почати з дефініції людини.

У рамках традиційного католицького, а так само і православного вчення, загальна особливість людського життя полягає в тому, що її гідність виходить за межі її буття.

Життя для людської істоти, у площині християнського світогляду, є станом, підпорядкованим певним цілям і цінностям. Це – не життя заради самого життя [46, c. 187].

Людина не існує тільки в біологічній площині. Вона втілює в собі, насамперед, піднесений і багатий духовний світ, відображений у знаннях і відчуттях.

У відповідності з цими світоглядами існують різні підходи до визначення людської гідності. Можна стверджувати, що за межею християнських вчень неможливо визначити людську гідність як абсолютну категорію.

Крім того, різні гуманітарні течії теж бачать у людині особу, тобто її неповторність. Проте, цей погляд повною мірою не є послідовним. Відповідну різницю явно можна побачити в аспекті смерті та страждання. Для безвірних людей смерть є сумною подією, позбавленою сенсу, припиненням життєвих функцій організму й т. д.

Міжнародно-правові документи, підписані й ратифіковані всіма державами світу або їх переважною більшістю, вирізняють загальні критерії визначення людської гідності. Утім, вони не містять дефініції людської гідності. Вивчаючи їх, можна вирізнити лише істотні риси цього поняття.

По суті, ці риси зводяться до трьох головних характеристик досліджуваного нами явища: гідність (людської особи) природжена, невід’ємна і абсолютна. Природний характер людської гідності означає, що її неможливо від’єднати від її носія і вона єдиносущна з людиною. Водночас людська особа означає дещо виняткове, видатне. Незважаючи на всі зусилля звести людину до стану тварини, неможливо заперечувати, те, що в природі людина є чимось над особливим.

Виокремлюється низка сутнісних і змістовних характеристик, належних винятково їй. У будь-якому випадку можна сказати, що гідністю людини є сама людина як найвища цінність, як приклад для інших цінностей та їх кінцеве мірило [52, c. 190].

Це – святість людини, або, щоб уникнути політично некоректного поняття, homo noumenom. Як сказав грецький філософ «людина є мірою всіх речей».

Невід’ємний характер людської гідності означає, що гідність не можна продати, обміняти, відступитися від неї.

Тому всі договори або угоди, які навіть незначно зменшують гідність, є недійсними. Відповідно, слід звернути особливу увагу на низку правових норм, які це забороняють.

Зокрема, йдеться про положення національного законодавства різних держав світу, згідно з якими вчені не можуть проводити наукові експерименти над людьми, особливо медичні, без попередньої згоди останніх.

Крім того, охорона державою гідності людини в аспекті медичних експериментів узгоджується на сьогодні з посиленою тенденцією щодо захисту тварин.

Абсолютний характер людської гідності ґрунтується на базовій передумові, яка розглядає його як цінність, яка не може бути ні оцінена, ні обміняна.

Інша концепція гідності означала би, що гідність є відносною цінністю, яка залежить від коливань на ринку, яка може бути будь-коли продана або куплена, залежно від купівельної спроможності клієнтів.

Своєю відомою фразою, яка стала прислів’ям, Еммануїл Кант сказав, що на світі все має свою ціну, за винятком гідності, яка є безцінною. Безумовний характер людської гідності виражається в міжнародному публічному праві загальновизнаною формулою – jus cogens (лат. – незаперечне право), яка забороняє всі форми нелюдських або таких, що принижують гідність, положень чинного законодавства та їх тлумачень, не кажучи вже про застосування тортур або тілесних покарань [25, c. 149].

Людська гідність, будучи ширшим поняттям, ніж свобода, створює серйозні інтерпретаційні можливості у праві. Р. Дворкін у зв’язку з цим пише, що «будь-яке суспільство, яке сповідує визнання різноманітних прав, заснованих на тому, що людська гідність і рівність можуть бути порушені різними способами, може прийняти це як принцип.

Якщо примусити людину свідчити проти самої себе або заборонити їй казати те, що насправді є порушенням прав, пов’язаних із правом не свідчити проти себе і правом на свободу самовираження, то це паплюжило б державу, а отже, людина повинна понести збитки і цим дещо знизити ризики, обумовлені збитками інших людей» [52, c. 194].

Гідність завжди має захисний характер. Вона захищає людину від порушення всього того людського, що в ній є. З людської гідності випливають такі права індивіда, які безпосередньо пов’язані з її унікальними особливостями.

При цьому, захищаючи ці права, можна завдати шкоди іншим правам людини. Основою таких обмежень є найвищі моральні особливості обов’язків індивіда, що містяться в понятті гідності.

Благородні чесноти, в сенсі етичних зобов’язань індивіда, не є ідентичними моральному порядку держави. Моральний порядок походить від найвищої публічної влади і має на меті моралізацію громадянина або позбавлення його можливості управління своїм приватним життям, а також оприлюднення своїх переконань.

Іншими словами, індивід, який хоче відповідати моральному порядку держави, повинен постійно відповідати деонтологічним принципам, які випливають із колективної національної свідомості.

Подібні заперечення випливають із поняття публічної моральності. Вона виходить від людської та універсальної свідомості і є фактором соціального світу такою мірою, якою вона накладає певні конформізми в суспільному житті.

Важливу роль у розумінні гідності людини відіграли вчені-цивілісти.

Так, В. Блюмкін  розумів гідність як цінність людини, усвідомлення нею цієї цінності та відповідну поведінку особи [54, c.210].

Р. Стефанчук вважає, що право на гідність у цивільному праві слід розуміти як особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність, а також усвідомлення цієї цінності та усвідомлення себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті. Такої ж думки дотримуються Є. Харитонов. О. Харитонова. Н. Голубева [19, c.320].

Беручи до уваги вище викладене, можна погодитись із Р. Стофанчук –який зазначає, що поняття «гідність» має дві складові — об’єктивну та суб’єктивну.

Під об’єктивною (соціальною) складовою гідності розуміють те. що моральна цінність і суспільна значущість особистості визначається існуючими суспільними чи класовими відносинами та не залежить від конкретної людини.

Суб’єктивна складова гідності виявляється в усвідомленні та почутті людиною своєї особистісної гідності[54, c.211].

Захист гідності людини вимагає визнання її як частини людства, з якої вона не може бути вилучена як приватна особа. Отже, людська гідність є ідентичною гідності людської істоти в цілому.

3.  Передумови існування людської гідності

Свобода, рівність та справедливість, безперечно, є базовими цінностями сучасного суспільства, однак слід виявити чим пояснюється, зумовлюється таке їх високе значення.

Оскільки природа соціальних цінностей зумовлена тим, що всі «форми суспільного життя виникають на основі само усвідомлених ціннісних суджень автономних індивідів», то логічно припустити, що саме в усвідомленні людиною своєї цінності, тобто своєї гідності як автономного суб’єкта суспільства, слід шукати їх коріння [56, c.118].

Ще Еммануїл Кант запропонував ідею автономії як стан, коли: індивіди є вільними від зовнішніх обмежень, таких як примус, насильство, різні форми погроз та маніпуляцій; дії є наслідком їх вибору; дії є вільними від зумовленості внутрішніми чинниками, які б впливали на їх вибір через некеровані бажання, пристрасті або упередження; індивіди керуються у своєму виборі власним розумом, відповідно до універсальних принципів.

Кант вважав, що всі люди є рівними у своїй здатності до автономії, а мораль вимагає поваги до кожного, хто здатен на таку автономію.

Отже, люди мають користуватися рівною повагою внаслідок їх автономії, втручання в яку означало б порушення абсолютної моральної заборони.

Особливий наголос робився на тому, що автономія є однією з суттєвіших ознак, підґрунтям людської гідності.

На думку Канта, саме автономія природною правомочністю людини, як особи, що будує себе, а визнання цієї правомочності владою є «строгим правом».

Права в точному значенні слова немає там, де відсутня попередня довіра до можливостей кожної людини стати розвинутою, багатомірною, господарем собі.

Таким чином «строге право має місце лише там, де кожній людині кредитується гідність особи».

Сьогодні автономія людини розглядається як ідеальна основа для формування особи на основі раціонального вибору можливих дій, способу життя загалом, керуючись власною системою цінностей та власними ціннісними орієнтаціями.

Людина як автономний індивід усвідомлює процес розмірковувань, завдяки якому її пізніші «Я» постають з її теперішнього «Я», і тому її вибір визначений не випадковим чи неконтрольованим способом, а на основі власного розуміння [56, c.119].

Така людина може стояти обабіч своїх поглядів та бажань і спроможна перевірити їхню слушність, керуючись внутрішніми критеріями, що є її власною тенденцією до раціональності, послідовності й несуперечливості мислення.

За таких умов людина творить себе сама, а успіх такого самотворення визначений не якимось одним благом, людина визнає відповідальність за своє життя та можливість робити з ним усе на власний розсуд, що «само по собі становить елемент доброго життя».

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності [1].

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам.

Право на повагу людської гідності – це право, що захищає гідність будь-якої особи, забезпечує належне ставлення до неї з боку органів державної влади, інших осіб.

Це є одним із видів прав людини, належить до основоположних прав, адже воно є необхідним для нормального існування та розвитку людини, є загальним та є особистим (або громадянським) правом.

Змістом права на повагу до гідності людини є можливості усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та їх посадових і службових осіб, а також вимагати, щоб будь-які сумніви щодо її моральних якостей і етичних принципів були належним чином обґрунтовані.

Реалізація здійснюється на основі гарантування державою цього права в обсязі міжнародних стандартів.

Гідність людини – це сукупність моральних, світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги та для усвідомлення своєї суспільної цінності.

Поняття гідності людини пов’язується в основному з цінністю людини та оцінкою її значення і місця у суспільстві та державі.

Це може бути повагою високих моральних якостей в самому собі, внутрішня самооцінка суспільного значення, власних здібностей та якостей.

Перш за все право на повагу людської гідності передбачене в Загальній декларацій прав людини: «Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах [11, c.462].

Вони наділені розумом і совістю і повинні вчиняти по відношенню один до одного у дусі братства» (ст.1).

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням, чи жорстоким, нелюдським або принижуючим його гідність, поводженням та покаранням» (ст. 5).

Міжнародні угоди, регіональні та національних конституції та закони розвинули Декларацію і уточнили її зміст, одна з яких – Міжнародний пакт про громадянські і політичні права:

«Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам» (ст. 7).

«Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі» (ст. 10, ч.1).

Окрім загально визначених міжнародних нормативно-правових актів існують спеціальні міжнародні договори, одним з яких є Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання, яка детально описує право на повагу людської гідності, заборону вчинення протиправних дій, що принижують людську гідність, тлумачить поняття, які пов’язані з протиправними діями, зокрема поняття «Катування» [11, c.463].

Опирається на ст. 5 Загальної декларації з прав людини, ст.7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню» (ст. 3)

Через багаторічну практику суд дійшов висновків, що Держави повинні змінити своє законодавство з питання забезпечення законодавчої гарантії заборони катування, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження або покарання в місцях позбавлення волі — відповідно до стандартів, проголошених Європейським судом.

Це перша зі статей, за якою Європейський суд з прав людини розглянув заяви проти України.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод Відповідно до статті 3 Європейської Конвенції гарантується право на людську гідність, а саме: «жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання».

Наслідком і метою статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод стає підвищення поваги людини до самої себе і захищеність від неналежного поводження або покарання навіть у місцях позбавлення волі та під арештом.

Тим самим підвищуючи право на повагу людської гідності.