1. Політекономічна сутність ціни у процесі їх еволюції.
2. Теорії ціни.
3. Функції ціни та методи ціноутворення.

Політекономічна сутність ціни у процесі їх еволюції.

Найпростішим визначенням ціни, яке увійшло з праць К. Маркса до радянської економічної літератури і нерідко зустрічається у працях вітчизняних економістів, є таке: це грошове вираження вартості.

У працях сучасних західних економістів та тих, хто механічне копіює, здебільшого зустрічаються спрощені трактування ціни. Та

словнику сучасної економічної теорії", підготовленому англійськи ^НаУковцями, стверджується, що "ціна блага або ресурсу показує, від ч ^Необхідно відмовитись, щоб придбати це благо або послугу", що "ці ^азвичай, виражається у грошовій формі". У підручнику Кемпбе.)

P. Макконнелла і Стенлі Л. Брю дається таке визначення ціни: ц_е "кількість грошей (або інших товарів і послуг), що виплачуються за одиницю товару і послуги". У навчальному посібнику "Основи економіч-ної теорії", підготовленому українськими авторами А. Задоєю і Ю. Пет-рунею, але виданої у Москві, також зазначається, що ціна — це кількість грошей, які дозволяють придбати товар. Аналогічне визначення дається в економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна.

Наведені два останні визначення ціни є надмірно поверховими; їх можна вважати такими, що списані з цінників товарів. Перше визначення, хоча й дане з позиції концепції альтернативних витрат, але також не проникає у сутність проблеми. Порівняно з ними, визначення К. Маркса, хоча й відображає сутність ціни за умов простого товарного виробництва (коли ціни коливались навколо вартості), але є значно змістовнішими.

За умов простого товарного виробництва основою (субстанцією) цін була вартість, а основою вартості — суспільне необхідні витрати, що виникають внаслідок витрат, передусім, абстрактної, а частково — й конкретної праці (тобто мірою, якою якість праці, корисність даної праці формує певну частину вартості товарів не лише шляхом перенесення цією працею частини вартості засобів виробництва на новостворений товар, але й безпосередньою участю у створенні необхідного та додаткового продукту).

За простого товарного виробництва в основі товарних цін лежали лише суспільне необхідні витрати виробництва. Це можна виразити такою формулою:

W= с + v+ т,

де W— вартість товару, с — постійний капітал (або витрати підприємця, ремісника на придбання засобів виробництва); v— змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); т — додатковий продукт (за капіталізму він існував у формі додаткової вартості).

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

де Ц_в — ціна виробництва, с — постійний капітал; и — змінний капітал, р — прибуток.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з ура-хуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, виробництво товарів у яких не задовольняє потреби споживача, з відповідним коливанням цін (їх зростання при незадоволенні платоспроможного попиту і зниження при переважанні пропозиціє¹⁰ попиту). За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Загалом у процесі міжгалузевого переливу капіталу різниця у галузевих нормах прибутку, що виникають внаслідок відмінностей ^в органічній будові капіталу, значно згладжується шляхом відхилень Д¹

від вартості. Середня норма прибутку, що утворюється при цьому, додається до витрат виробництва у різних галузях і точніше визначається за формулою

де р' — середня норма прибутку, К — авансований капітал.

Якщо за простого товарного виробництва ціни визначались лише законом вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією законів додаткової вартості, попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни за нових історичних умов таке: ціна — це грошове вираження ціни виробництва, взаємодії законів вартості, додаткової вартості та закону попиту і пропозиції.

У "Капіталі" К. Маркса дається визначення ціни як грошового вираження вартості. І хоч у цій праці розглядається процес перетворення вартості на ціну виробництва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це суперечить діалектичному методу дослідження. В економічній літературі колишнього СРСР наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіталістичних формацій) визначення, що означало догматичне, антинаукове сприйняття дійсності.

Водночас, наведені визначення ціни і ціни виробництва недостатньою мірою враховують політекономічний аспект (зокрема, об'єктно-суб'єктний підхід) поняття "вартості", а отже, й ціни з якісного боку. У кількісному аспекті вартість можна розглядати не лише як кількість суспільне) необхідної праці, втіленої в товарі, але й певних об'єктів, елементів (дрібнотоварної власності). В якісному аспекті вартість у цьому контексті є, передусім, відносинами економічної власності між товаровиробниками з приводу формування витрат суспільне необхідної праці у певних товарах та привласнення окремим товаровиробником результатів своєї праці у товарній формі (поки товар залишається нереалізованим на ринку).

З урахуванням цього ціну за умов простого товарного виробництва можна визначити як грошове вираження певної частки дрібнотоварної власності, з приводу відчуження якої від одного товаровиробника за певну суму грошей і привласнення іншим товаровиробником або споживачем виникають відносини купівлі-продажу, а отже, приватної трудової власності.

Якщо такий підхід застосувати до визначення ціни у політекономічному аспекті на нижчій стадії капіталізму, то вона є грошовим вира-Ясенням частки індивідуальної капіталістичної власності, з приводу Постійного відчуження якої від одного капіталіста — товаровиробника ^За певну суму грошей і привласнення іншим капіталістом за одночасного відчуження ним грошового еквівалента цього товару виникають і Розвиваються відносини приватнокапіталістичної власності.

Якщо приватні товаровиробники намагаються у процесі реалізації своїх товарів відшкодувати витрати праці, то індивідуальні капіталісти —витрати капіталу (капіталістичні витрати виробництва — с + v) і отри-середній прибуток (р), який, як зазначалося раніше, формуєтьсявнаслідок міжгалузевої конкуренції. Тому привласнення додаткового продукту дрібним товаровиробником базується на витратах, здебільшого, живої праці (частка уречевленої праці як чинник формування вар. тості, але не її джерела, є незначною), а привласнення додаткової вартості індивідуальним капіталістом — на витратах авансованого капіталу, _в якому джерелом ціни виробництва як модифікованої вартості залишається жива праця (але найманого працівника і функціонуючого капіталіста), проте значно посилюється роль уречевленої праці у формування ціни виробництва (конкретною працею найманого працівника на вартість товару переноситься зростаюча частка уречевленої праці). Оскільки ціна виробництва є модифікованою формою вартості, то її (ціни виробництва) внутрішньою матеріальною основою є вартість, а отже, передусім, абстрактна суспільно-необхідна праця найманих працівників. Водночас певною мірою у формуванні вартості бере участь конкретна праця (залежно від якості праці, ступеня корисності створюваних товарів і послуг).

Немало західних економістів, а також вітчизняних (зокрема М. Туган-Барановський) після виходу 3-го тому "Капіталу" К. Маркса (де основою ринкових цін називалась ціна виробництва) протиставляли ціну виробництва вартості. Таке протиставлення наявне і у працях окремих сучасних українських економістів. Це протиставлення методологічно базується, передусім, на незнанні діалектики, зокрема діалектичного заперечення розвиненішими економічними формами менш розвинених (загалом незнанні гносеологічного аспекту дії закону заперечення заперечення), на хибному положенні про повне заперечення. Насправді ціна виробництва як якісно нова форма руху вартості на нижчій стадії капіталізму, діалектичне (тобто з утриманням позитивних сторін вартості, до яких належить працеутворююче джерело останньої з боку живої праці) заперечує попередню основу. Таке заперечення виявляється і у тому, що матеріальною основою середнього прибутку є додаткова вартість.

Якісно нова форма ціни виробництва у цьому контексті полягає, по-перше, у тому, що замість праці простих товаровиробників її джерелом є праця найманих працівників та функціонуючих капіталістів; по-друге, середній прибуток формується внаслідок певного перерозподілу додаткової вартості між галузями (як наслідок міжгалузевої конкуренції); по-третє, зростає частка уречевленої праці (с) як чинника формування ціни виробництва; по-четверте, посилюється синергічний ефект від взаємодії найманих працівників із досконалішими засобами праці; по-п'яте, ціна виробництва втілює у собі модифіковану мету капіталістичного способу виробництва (його основний закон) — привласнення додаткової вартості та середнього прибутку. З урахуванням сказаного закон вартості модифікується у закон середньої ціни виробництва.

З переходом нижчої стадії капіталізму у вищу, зокрема у монополістичний ступінь останньої, відбувається така трансформація ціни виробництва у більш розвинену форму. Зокрема, з виникненням монополій» групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, виникають монопольне високі та монопольне низькі ціни-Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціч-У виробництва, яка виражається формулою

де М_цв — монопольна ціна виробництва; с — постійний капітал; v— змінний капітал; р — середній прибуток; р₁ — монопольне високий прибуток.

Останній привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обігу. З урахуванням цього формулюється таке сучасне визначення ціни. Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, додаткової вартості, монополізації виробництва, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).

Проте наведене визначення лише незначною мірою відображає по-літико-економічний аспект даної категорії. Якщо врахувати цей аспект, то монопольна ціна е часткою монополістичної (в т. ч. олігополістич-ної) власності, з приводу постійного відчуження якої від одного монополістичного підприємства за певну суму грошей і одночасного привласнення іншим підприємством (або споживачем) цієї власності та відчуженням грошового еквівалента виникає і розвивається складна підсистема відносин капіталістичної власності, її складність зумовлена, по-перше, появою нового елемента в межах монопольної ціни — монопольне високого прибутку; по-друге, нових суб'єктів цих відносин власності — підприємств дрібнотоварного (а отже, дрібних товаровиробників) та малих і середніх підприємств немонополізованого (а значить, індивідуальних капіталістів) сектору; по-третє, розширенням сфери функціонування даної ціни.

Монопольна ціна — це, насамперед, монопольна ціна виробництва. Зосереджуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати — витрати виробництва (а отже, й собівартість), які є основним чинником привласнення монопольне високих прибутків. Оскільки на таких підприємствах виробляють основну частину продукції, то однією зі складових цін на цей товар є відповідні витрати виробництва. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольне високими; такими їх робить диктат монополій ринку. Тому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відображають панування оліго-полістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів. На відміну від цього, на нижчій стадії капіталізму основою цін були середні витрати, як виняток — індивідуальні витрати ^виробництва й обігу.

Монопольна ціна діалектичне заперечує вартість і ціну виробництва, свідченням чого є, зокрема, наявність у її складі середнього прибутку,а загалом —додаткової вартості як матеріальної основи монопольного прибутку та інші ознаки.

Наслідуючи низку позитивних сторін попередніх форм, монопольна ціна водночас є якісно новою ціною зі специфічними для неї особливостями. Це виявляється, по-перше, у тому, що її додатковим джерелом є праця значної кількості найманих управлінців (наприклад, у США їх налічується понад 12 млн, зосереджених здебільшого на монополістичних підприємствах), по-друге, монопольний прибуток формується із більшої кількості джерел, передусім, перерозподілу додаткової вартості з немонополізованого та державного секторів економіки; по-третє, значно зростає частка уречевленої праці як чинника формування даної ціни внаслідок вищої технічної та органічної будови капіталу, особливо за рахунок прискореної амортизації; по-четверте, ще більше зростає синергічний ефект від взаємодії найдосконалішої робочої сили та інформаційно- й наукомістких засобів праці; по-п'яте, монопольна ціна є засобом реалізації модифікованої основної мети капіталістичного способу виробництва на нижчому ступені вищої стадії капіталізму — виробництва та привласнення додаткової вартості у формі монопольно високих прибутків; по-шосте, монопольна ціна (монопольне низька та монопольне висока) є найважливішим засобом економічного диктату монополій над іншими секторами економіки та споживачами; по-сьоме, застосування механізму монопольних цін передбачає поєднання економічної могутності монополій із політичною владою.

Повніше уявлення про економічну сутність цін дають різні теорії ціни.

Теорії ціни.

Вагомий внесок у теорію ціноутворення внесли Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський, А. Маршалл та деякі інші вчені.

До них французький економіст Ф. Кене (представник класичної політекономії) висунув теорію витрат виробництва, в якій стверджувалось, що рівень цін товару визначається витратами на їх виробництво. Проте цій теорії притаманна тавтологічність: оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на сировину, матеріали, пальне, транспортні послуги та ін., то ціна на кінцеву продукцію пояснюється цінами на окремі елементи затрат. Крім того, такий підхід означає абстрагування від величини вартості додаткового продукту. Така абстракція є не науковою, оскільки додатковий продукт (а отже, і додаткова вартість) є невід'ємним і важливим елементом ціни.

Тавтологічність була також притаманна теорії трьох факторів виробництва, авторами якої були французькі економісти Ж.Б. Сей та Ф. Бастіа. Згідно з цією теорією у процесі виробництва беруть участь такі фактори, як праця, земля і капітал, ціною яких є, відповідно, заробітна плата, рента і прибуток. Ціна цих факторів, на їхню думку, формує основу вартості, грошовим вираженням якої є ціна. Таким чином, У теорії трьох факторів виробництва ціни пояснюються цінами, що й надає їм тавтологічного характеру. Аналогічних поглядів дотримувався І А. Сміт. Так, внаслідок "догми Сміта" (коли з аналізу вартості випадають постійні витрати "с") при визначенні окремої ціни товарів цілком ігнорувались матеріальні витрати: протягом, наприклад, одного року ЦІ витрати становлять річну суму амортизації засобів праці і вартість матеріально-виробничих запасів, наявних на початок року та спожитих впродовж цього періоду.

Крім того, А. Сміт вважав працю джерелом вартості, а отже, основою цін лише за умов простого товарного виробництва.

Попередник К. Маркса — всесвітньо відомий англійський економіст д. Рікардо — вважав працю джерелом вартості і за умов капіталістичного товарного виробництва. Він уперше у світовій літературі відокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Перші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворювальних товарів (тобто товарів, що постійно виготовляються), третій — для незначної групи товарів, що є невідтворюваними (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо).

І справді, чим іншим можна пояснити продаж картин відомих художників минулого на всесвітньо відомому аукціоні Сотбі в Англії за кілька мільйонів доларів кожну, якщо не їхньою рідкісністю, невідтворюваністю?

З історії життя багатьох видатних майстрів минулого відомо, що вони змушені були продавати свої картини за незначні суми, а тому кили у злиднях. Шедеври імпресіоністів (Клод Моне, Огюст Ренуар, Іоль Дюран-Рюель та ін.) за життя їхніх творців майже не мали збуту, нині вони продаються за неймовірними цінами. Невипадково щодо них у наш час сформульовано закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо справедливо критикував положення французького економіста Ж.Б. Сен про те, що корисність товарів є регулятором їхньої івартості. Пізніше ця теза була розвинута в теорію граничної корисності. Ступінь корисності, на думку Рікардо, не може бути мірою вартості, бо товар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусиллями. Крім того, навіть двоє людей, які користуються однією і тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення.

У той же час дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів (рідкісних творів мистецтва) залежить виключно від їхньої рідкісності. Вартість цих товарів логічніше розглядати залежно і від праці митців. Адже праця талановитих митців була надзвичайно складною, а нерідко й дуже тривалою, а отже, створювала велику цінність. О. Рєпін, наприклад, працював над картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султану" 14 років.

Наприкінці XIXст. виникла теорія попиту і пропозиції, яка пояснювала механізм ціноутворення лише співвідношенням між попитом і пропозицією, її представником був італійський економіст А. Парето. Позитивним у цій теорії є намагання пояснити рівень цін залежно від пропорційності розвитку економіки, який значною мірою втілюється у співвідношенні попиту і пропозиції. Такий підхід, водночас, є однобічним, оскільки в ньому враховується тільки один фактор ціноутворення у ^сфері обміну, який лише опосередковано пов'язаний зі сферою безпосереднього виробництва, ігнорується залежність попиту і пропозиції від вартості товарів. Крім того, ця теорія неспроможна пояснити, чим визначається рівень цін у випадку рівноваги попиту і пропозиції.

Заслугою К. Маркса у розвитку теорії ціни є чітке розмежування вартості та ціни. Вартість, на його думку, визначається суспільне необхідними витратами. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Він вважав, що визначення вартості товарів суспільне необхідним робочим часом є лише їхньою середньою вартістю за певний період часу. Це виключно теоретичне розуміння вартості К. Маркс пов'язував з її безпосереднім функціонуванням в економіці — як центра, довкола якого коливаються товарні ціни, з реальною вартістю. Він також виділяв номінальну вартість або ціну, в якій, крім витрат суспільне необхідної праці, відображається коливання попиту і пропозиції. Вартість товарів визначається тим робочим часом, якого варте їхнє відтворення. Про таку ситуацію йшлося при розгляді морального зношування основних виробничих фондів. Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не тільки від суспільне необхідної праці, але й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Це означає, що структура витрат має відповідати структурі суспільних потреб. Лише за цих умов усі витрати праці набувають вартісного вираження. Якщо кількість товарів недостатня, то ринкову вартість завжди регулюють товари, виготовлені за гірших умов; за надлишку товарів — завжди товари, виготовлені за найкращих умов.

Ці положення, однак, не оформилися у цілісну логічну теорію. Тому у працях К. Маркса не враховано (точніше, недостатньо враховано) вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблена спроба проаналізувати вплив на ціни витрат і результатів, тобто суспільне необхідних витрат виробництва і корисності товарів, їхньої суб'єктивної, психологічної оцінки споживачем.

Уперше в українській економічній літературі спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробив всесвітньо відомий український економіст М. Туган-Барановський. Він увів до наукового обігу поняття "вартість" (як витрати засобів виробництва і праці) і "трудова вартість" (витрати живої праці). Крім того, М. Туган-Барановський розмежовує категорії "вартість" і "цінність". Цінність має суб'єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об'єктивну (оцінку такої корисності з боку суспільства). В останньому випадку вона є ціною. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності, вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.

Найбільш вдало з цього приводу (поєднання теорії витрати виробництва та теорії граничної корисності) висловився англійський економіст А. Маршалл: "Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно, що з'ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць".

Саме А. Маршалл у західній економічній науці зробив першу спробу синтезувати дві теорії. Учений вважає себе учнем Д. Рікардо і розглядає ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробництва (персо-ніфікатором яких є продавець) та граничної корисності (уособленням якої є споживачі), зіткнення попиту і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику "Економіко" П. Самуельсона. Його істотним недоліком є твердження, що джерелом вартості, а отже, й основою цін є такі фактори виробництва, як земля, капітал (основні фонди). Насправді останні лише переносять свою вартість на новостворений товар.

У сучасній західній літературі широкого розповсюдження набула багатофакторна теорія ціни. Зокрема, такими факторами називають витрати виробництва, продуктивність праці, наявність циклів у економіці, стан грошового обігу, співвідношення попиту і пропозиції, характер державного регулювання та ін. Проте в цій теорії необґрунтовано відкидається вартість (цінність) як вирішальний фактор ціноутворення, що акумулює в собі низку інших більш конкретних факторів.

Економічна, в т. ч. політекономічна сутність ціни повніше розкривається в її функціях.

Функції ціни та методи ціноутворення. Основними функціями цін е облікова (або обліково-інформативна), розподільча та стимулююча.

Облікова функція ціни відображає, здебільшого, речовий зміст (у межах технологічного способу виробництва) і полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільне необхідної, а отже, й корисної праці. В цьому випадку її використовують для порівняння різних статей витрат: джерел сировини, матеріалів тощо, що закуповуються підприємством для зіставлення ефективності різних управлінських рішень, позицій підприємства на ринку конкурентних товарів тощо. На макрорівні ціна використовується з метою визначення платоспроможного попиту населення, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу та інших показників.

За умов адміністративно-командної системи ціни встановлювалися в адміністративному порядку, тому вони не давали об'єктивної інформації про стан економічної системи, не виконували (або слабко виконували) ролі орієнтирів еволюції економіки, не служили інструментом Ухвалення оптимальних управлінських рішень тощо. За сучасних умов, коли активну участь у формуванні цін бере держава і вони стають рин-сово регульованими, саме ці ціни перетворилися на орієнтир розвитку 'мішаної економіки.

Облікова функція ціни є, водночас, передумовою виконання цінами інших функцій, оскільки реалізація розподільчої та стимулюючої Функцій передбачає попереднє визначення величини вартості товарів, а ^також її трансформованих форм.

Сутність розподільчої функції в політекономічному аспекті полягає перерозподілі частини об'єктів менш розвинених форм капіталістич-°ї та дрібнотоварної власності на користь домінуючої форми (зокрема, онополістичної власності), а отже, панівного класу, верстви чи про-арку населення. З якісного боку такий перерозподіл означає підпорядкування менш розвинених форм власності найрозвиненіший і формування цілісної системи відносин економічної власності капіталізму на вищій стадії його розвитку.

В ієрархії типів і форм економічної власності з погляду їх відповідності потребам розвитку продуктивних сил державна власність є більщ розвиненою порівняно з монополістичною. Проте через розподільчу фун-кцію цін державна власність на засоби виробництва підпорядковується інтересам монополій, що пояснюється, насамперед, характером влади.

Водночас такий вид державної власності, як власність на значну частку національного доходу, означає її пріоритет над іншими типами і формами власності, оскільки через механізм податків із них вилучається певна частина власності на додаткову вартість у формі прибутку.

Розподільча функція ціни використовувалася в Україні у 90-х pp. XXст. і на початку XXIст. для штучного заниження цін на об'єкти державної власності та їх розпродаж в інтересах кланово-номенклатурної еліти; для руйнування колгоспів (про що буде сказано в одній із наступних тем), для здійснення антинародної політики лібералізації цін (яка слугувала одним із чинників тотального зубожіння населення) тощо.

Водночас загальна розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості та, насамперед, додаткової вартості здійснюється на користь тих підприємств, в яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів така ж або вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливу капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних і суспільних потреб. У цілому розподільча функція ціни на макроеконо-мічному рівні сприяє перерозподілу національного доходу серед окремих верств, класів і соціальних груп, між окремими галузями, регіонами і сферами народного господарства.

У соціальній ринковій або змішаній економіці виконання розподільчої функції не може відбуватися лише за допомогою механізму ринкових цін. Завдяки такому механізму була досягнута значна розба-лансованість народного господарства, посилилась циклічність економіки, поглибились кризи надвиробництва тощо. Тому в реалізації розподільчої функції ціни зростаючу роль мають відігравати держава та наднаціональні органи, що передбачає державне регулювання цін.

Стимулююча функція ціни полягає у тискові ринкових цін (а за сучасних умов і регульованих цін) на підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників тощо. Такий вплив здійснюється через механізм привласнення підприємцями більшої норми та маси прибутку, для чого, у свою чергу, необхідно Д°' могтися зниження індивідуальних витрат виробництва порівняно з суспільно необхідними, а отже, зниження витрат на виробництво та реалізації продукції нижче ринкових і ринкове регульованих цін. Вплив стимулюючої функції ціни на споживача відбувається через механізм ціни допиту і ціни пропозиції, внаслідок чого при зростанні цін зменшується споживання товарів і послуг населенням і навпаки.

Сутність та функції цін повніше розкриваються у різних методах ціноутворення. Існує декілька найважливіших методів ціноутворення:

1) середні витрати виробництва плюс прибуток;

2) отримання цільової норми прибутку на інвестований капітал;

3) оцінка очікуваної цінності товару (при якій основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу);

4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруться, насамперед, ціни конкурентів, а зміна останніми цін на певні товари, зазвичай, викликає зміну цін інших компаній без тісного зв'язку з витратами підприємства);

5) метод закритих торгів (на основі очікуваних цінових пропозицій конкурентів із метою отримання замовлення і укладення контракту з вигідним і перспективним клієнтом).

Використання цих методів дозволяє підприємству звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана кінцева ціна товару.

Важливим методом ціноутворення за умов панування монополій (в т. ч. колективних монополій — олігополій) є "лідерство в цінах". Цей метод означає встановлення або зміну ціни наймогутнішою і найефективнішою компанією галузі, за якою відповідну ціну але без укладання таємної угоди встановлюють інші компанії, внаслідок чого відбувається координація цін між груповими монополіями. Ціновий лідер досягає за таких умов основної мети діяльності — максимізації прибутку.

Водночас встановлення загальної ціни найбільшою компанією залежить від того, чи інші компанії змінюватимуть обсяги власного виробництва, щоб їхня питома вага на ринку товарів і послуг не змінилась. Компанія — ціновий лідер за цих умов рідко змінює ціну і робить це, здебільшого, при зростанні витрат виробництва. Встановлення загальної ціни спрямоване на максимізацію прибутків, зазвичай, у довготерміновому періоді. Крім того, лідируюча компанія галузі може встановлювати дещо нижчі ціни (за яких не досягається мета найбільшої максимізації прибутку), щоб не допустити в галузь нові компанії-конку-ренти.

Комплексна оцінка названих вище елементів та методів створює необхідні передумови для встановлення остаточних цін на конкретний товар. Після цього компанія має врахувати можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність остаточної Ціни здійснюваній політиці цін продавця, положенням відповідних законів та ін. Так, у СІЛА фірма не має права консультуватись щодо встановлення цін із конкурентами (оскільки це суперечить антитрестівсько-му законодавству), нав'язувати дилеру конкретну роздрібну ціну, призначати ціну нижче собівартості (оскільки це призводить до усунення конкурентів); має пропонувати свої товари торговельним компаніям за однаковими цінами з урахуванням транспортних витрат; може підвищувати свої ціни у випадку відсутності державного контролю за ними.