referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Суспільне виробництво та його структура

Вступ

Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво — це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Виробництво пройшло тривалий шлях історичного розвитку. Проте на всіх етапах воно демонструє деякі спільні риси, зокрема для його функціонування завжди в наявності мали бути такі елементи, як праця, засоби праці та предмети праці.

Як вже зазначалось, виробництво — це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об’єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб.

Таким чином, суспільне виробництво займає в житті людини визначне місце, оскільки:

— це необхідна умова, без якої суспільство не може існувати;

— в процесі виробництва вдосконалюється сама людина, нагромаджується досвід, знання, розвивається інтелект.

1. Суспільне виробництво як матеріальна основа життя людини

Поняття «економіка «вживається в двох значеннях: як сфера господарського життя і як наука, що вивчає цю сферу.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об’єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.

Економіка як сфера господарського життя полягає у виробництві благ та послуг, що розподіляються, обмінюються і спрямовуються на задоволення людських і виробничих потреб. Без виробництва зазначені потреби не можуть бути реалізовані.

Виробництво завжди, незалежно від суспільно-економічної формації, характеризується наявністю взаємодії суб’єкта і об’єкта. Суб’єктом виробництва виступають люди, а об’єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовини природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, який включає три складові: а) працю людини; б) предмети праці; в) засоби праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людини з приводу використання своїх розумових і фізичних сил у процесі виробництва благ. Це найважливіший елемент процесу виробництва, без якого предмети праці і засоби праці є мертвими речами.

Предмети праці — усе те, на що спрямована праця людини. Вони бувають двох видів:

— предмети, які дані самою природою;

— і, що підлягають попередньому обробленню. Такі предмети праці називаються сировиною.

Засоби праці — це речі або комплекс речей, за допомогою яких люди впливають на предмети праці, перетворюють їх і пристосовують для своїх потреб. До них належать, наприклад, інструменти, машини і обладнання, виробничі будівлі, транспортні засоби тощо. Загальним засобом праці є земля. Залежно від функцій , які виконуються в процесі праці, та чи інша річ може бути і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває в ремонті, — до предметів праці.

Предмети праці і засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва. Проте виробництво — це не просто сума складових елементів, це складна система взаємодії суб’єкта і об’єкта через технологію та організацію виробництва [3, c. 46-47].

Технологія виробництва — це спосіб дії праці і знарядь праці на предмети праці.

Організація виробництва — певним чином упорядкована взаємодія узгоджених усіх складових виробництва. Завершенням процесу виробництва є виготовлення певного продукту.

За формою продукту (результатами виробництва) виробництво поділяють на матеріальне і нематеріальне.

Матеріальне виробництво — сукупність галузей економіки, в яких виробляють матеріально-речові продукти та надають матеріальні послуги.

Нематеріальне виробництво — сукупність галузей економіки, в яких виробляють інтелектуальні і духовні продукти та нематеріальні послуги.

Матеріальне виробництво є головною сферою людської діяльності. Воно є основою усього життя людського суспільства. Отже, основними ознаками виробництва є:

— виробництво завжди виступає як суспільне виробництво;

— у процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності;

— суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється, удосконалюється;

— виробництво є важливою складовою частиною тієї чи іншої економічної системи.

Результатом виробництва, тобто взаємодії людини і природи, з одного боку, та економічних відносин між людьми, з другого — є продукт, відповідне благо, або послуга.

За своєю формою та економічним призначенням блага та послуги, створені в суспільному виробництві, використовуються як предмети споживання та засоби виробництва. Перші надаються для задоволення життєвих потреб населення та інших видів невиробничого призначення, а другі використовуються для продовження процесу виробництва і є предметами й засобами праці [7, c. 38].

2. Поняття “організація суспільного виробництва» та його форми

При характеристиці процесу еволюції економічних систем упродовж існування світової цивілізації вже зазначалось про панування натуральної форми організації виробництва за умов первіснообщинного ладу, товарного виробництва за умов капіталістичного способу виробництва. Це означає, що процес індивідуального, колективного та суспільного виробництва здійснюється за умов певної форми організації, яка, з одного боку, змінюється залежно від розвитку технологічного способу виробництва, а з другого — активно впливає на його розвиток. У зв’язку з цим виникає запитання: що таке організація суспільного виробництва?

Щоб відповісти на це запитання, слід попередньо знати, що таке організація і назвати форми організації кожної зі сторін суспільного виробництва, тобто продуктивних сил і відносин економічної власності. Поняття “організація”, з одного боку, означає основу чого-небудь, а з другого — планомірно продуманий і створений пристрій. Перший аспект цього поняття є його об’єктивною стороною, другий — суб’єктивною. Об’єктивними формами організації продуктивних сил є кооперація праці, поділ праці та обмін діяльністю (про які вже йшлося у попередніх темах). Кожна із цих форм передбачає певну продуману координацію, узгодження дій між учасниками виробничого процесу, а отже, включає суб’єктивну сторону. Виходячи з цього організацію продуктивних сил на національному рівні можна визначити як процес координації дій усіх елементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом кооперації, поділу праці та обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання з другого. Об’єктивна сторона координації означає Дію законів технологічного способу виробництва (суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), що управляють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюється стихійно через механізм ринкового саморегулювання, цілеспрямовано з боку держави або шляхом поєднання ринкових важелів із державними. На мікрорівні організація продуктивних сил здійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадження певних форм і методів організації виробництва і праці (наприклад системи Тейлора), підприємницької діяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.

Організація відносин економічної власності на мікрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законів концентрації власності, централізації власності тощо. На макрорівні така організація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу, розвитку акціонерної власності (коли головне підприємство продає частину акцій підприємствам-постачальникам), державне регулювання відносин власності, дії специфічних, стадійних економічних законів.

Якщо врахувати лише об’єктивну сторону поняття “організація виробництва”, то слід виділити натуральну, товарну та безпосередньо суспільну форми виробництва. Як уже зазначалося, у сучасних умовах в розвинених країнах світу товарна форма організації виробництва є домінуючою, хоча залишаються невеличкі острівці  натурального господарства. Водночас у багатьох слаборозвинених країнах переважає натуральне господарство [5, c. 46-47].

Товарне виробництво у формі простого та капіталістичного має низку позитивних рис, які дозволяють йому адаптуватися до різних типів економічних систем. Проте якщо дотримуватися вимог історичного підходу, то можна зробити однозначний висновок про те, що і ця форма організації не вічна — вона існувала не завжди і не може весь час раціонально виконувати свої функції. Вже зараз у розвинених країнах світу діє тенденція до підриву товарного виробництва, а його місце поступово займає безпосередньо суспільна форма виробництва, про що буде сказано далі. Щоб зрозуміти закономірний процес зміни одних форм організації виробництва іншими, слід попередньо розглянути сутність натурального виробництва.

Натуральне виробництво. Історично першим виникло натуральне виробництво. Натуральне виробництво — виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило.

У первіснообщинному ладі впродовж майже трьох мільйонів років єдиною формою суспільного виробництва було натуральне виробництво. У процесі розпаду цього ладу виникає товарне виробництво, але натуральна форма залишається панівною ще впродовж майже шести тисячоліть, поєднуючись із товарною формою. Загалом в усіх докапіталістичних формаціях господарство, переважно, було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у.рабо- власницьких державах і середньовічні феодальні маєтки). У цих господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який, переважно, не виходив за його межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і у споживанні. Рівень споживання господарюючих суб’єктів (власників) залежав тільки від рівня власного виробництва.

Суспільний поділ праці в натуральному господарстві був розвинений ще слабо. Проте всередині цього господарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми та групами людей. Наприклад, всередині латифундій мав місце поділ праці між рабами, що виконували різні види робіт. Але поділу праці між господарськими одиницями не існувало. Звичайно, і за натурального господарства деякі продукти праці (сіль, залізо, прянощі тощо) обмінювалися на ринку як товари. Але такий обмін відігравав вторинну роль. Натуральна форма виробництва відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин, що зумовлюють украй обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером.

Натуральне виробництво було малоефективним, консервативним, а пануючі в ньому відносини економічної власності забезпечували дуже повільний розвиток продуктивних сил.

Така узагальнена характеристика натурального господарства дана безвідносно до суспільної форми — відносин економічної власності, що існували в межах первісних общин і патріархальних сімей (тобто за умов первіснообщинного ладу) з одного боку та рабовласницьких латифундій, селянських общин за умов рабовласницького устрою, дрібних селянських господарствах, феодальних маєтків та ремісничих цехів за умов феодального способу виробництва з другого істотно відрізнялись між собою.

Ця відмінність властива також кожній зі сторін економічної категорії “власність” (тобто кількісній і якісній сторонам) та “привласнення” (привласнення з боку речового змісту — як відношення людини до природи у процесі праці та з боку суспільної форми — як відносини між людьми щодо привласнення умов та результатів такої праці).

У найбільш узагальненому вигляді в межах первісної общини процес праці і привласнення її результатів мав колективний характер, характеризувався відсутністю активної взаємодії людини з природою [1, c. 34-35].

3. Ефективність суспільного виробництва

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність.

Соціальна ефективність — це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам трудового колективу і окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності е виробництво за певний період часу, як правило, за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання у ВНП становить приблизно 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 80 %. У колишньому СРСР у співвідношенні цих двох груп була обернена пропорція. Це свідчило про значно більшу соціальну ефективність економіки розвинутих країн та затратний характер економіки колишнього Союзу. В Україні за 90-ті роки XX ст. частка товарів народного споживання скоротилась з 30 до 24 %, що свідчить про погіршення показників соціальної ефективності.

Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Вона є конкретною формою вияву закону економії часу, а її узагальнюючим показником за капіталістичного способу виробництва є норма прибутку. Конкретнішими показниками економічної ефективності слугують продуктивність і фондомісткість, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капіталовкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Основними напрямами зростання економічної ефективності в Україні повинні бути суттєве зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції у нашій країні приблизно в 3,5—5 разів перевищують аналогічні витрати розвинутих держав, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів і ресурсів в Україні на одиницю продукції в 2—2,5 рази перевищують аналогічні показники країн Заходу), зростання фондовіддачі тощо [9, c. 27].

Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці.

У найзагальнішій формі ефективність суспільного виробництва виражають відношенням «результати: витрати». У масштабі народного господарства її вимірюють відношенням розмірів створеного протягом певного періоду національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об’єднання, підприємства — відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства.

З метою порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва у різних країнах використовують показник виробництва національного доходу на душу населення, який характеризує рівень розвитку народного господарства у зіставленні з кількістю населення. Він найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність типів і форм економічної власності та господарського механізму.

При зростанні інтенсивності виробництва результати суспільного виробництва з урахуванням їх якості зростають швидше, ніж витрати. Виготовлені товари та послуги при цьому повинні відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту населення.

Отже, ефективність суспільного виробництва в динаміці означає ефективність суспільного відтворення. З її підвищенням зростають основні показники — продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Разом з тим на практиці можна спостерігати, що підвищення якості продукції може супроводжуватись застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості).

Економічну ефективність розглядають як раціональне та ефективне використання сукупності всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, управління виробництвом тощо), що залежить передусім від їх оптимального розподілу. Економічну ефективність слід зіставляти із соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає проведення державою такої макроекономічної та соціальної політики (за допомогою оподаткування соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка не гальмуватиме стимули до праці, підприємницької діяльності тощо, але обмежуватиме намагання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави [3, c. 30-31].

Висновки

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Оскільки результатом процесу суспільного виробництва є створення матеріальних і нематеріальних благ, то структурно воно поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво.

Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв’язок та взаємодія. Сфера матеріального виробництва створює матеріально-технічну базу для функціонування як самої себе, так і сфери нематеріального виробництва. У свою чергу сфера нематеріального виробництва задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному розвитку, тим самим створює умови для нормального відтворення всіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва. Підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного і культурного рівнів працівників сфери матеріального виробництва, розвиток охорони здоров’я, спорту, туризму, поліпшення житлових умов, повноцінний відпочинок значною мірою впливають на якість і продуктивність їх праці.

Список використаної літератури

  1. Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т «Харківський політехнічний ін-т»; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ «ПРОМЕТЕЙ», 2006. — 364с.
  2. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.
  3. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.
  4. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. «Економічна теорія») / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.
  5. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський. — Рівне: ППФ «Волинські обереги», 2005. — 408 с.
  6. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
  7. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.
  8. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 «Економіка і підприємництво» в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.
  9. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.
  10. Оганян Г. Політична економія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) / Георгій Артемович Оганян (ред.). — К. : МАУП, 2003. — 520с.