Вступ

Актуальність теми. Зайнятість населення — складне соціально-економічне явище, виступаюче найважливішою складовою частиною громадського відтворення.

Трансформація інституту зайнятості – це, перш за все, небувалі раніше масштаби застосування нестандартних (атипових, нетрадиційних) форм зайнятості і серед них:

— зайнятість на умовах неповного робочого часу або неповна зайнятість;

— зайнятість на умовах строкових трудових договорів;

— тимчасова, непостійна зайнятість, у тому числі запозичена праця;

— вторинна зайнятість;

— дистанційна зайнятість;

— зайнятість на основі договорів цивільно-правового характеру;

— неформальна зайнятість, у тому числі самозайнятість;

— нереєстрована зайнятість у формальному секторі.

Сьогодні проблема зайнятості є предметом дослідження різних суспільних наук: правознавства, економічної теорії, соціології та політології. Відповідно й поняття «зайнятість» формулюється через сукупність суспільних відносин — економічних, політичних, соціальних. Усе це свідчить про актуальність вибраної теми.

У сучасній економічній літературі проблема регулювання ринку праці і зайнятості населення отримала досить детальне освітлення. Так, наприклад, питанням, пов’язаним з визначенням суті і змісту категорій «зайнятість» і «ринок праці», виявленням їх особливостей, структури і основних характеристик присвячені дослідження таких науковців, як С. Бандур, В. Брич, Д. Богиня, О. Бугуцький, С. Вовканич, М. Долішній, Т. Заяць, С. Злупко, Л. Кравчук, Е. Лібанова, В. Онікієнко, М. Пітюлич, С. Писаренко, П. Саблук, У. Садова, Л. Семів, О. Хомра, М. Шаленко, Л. Шепотько, Л. Шевчук, К. Якуба, Л. Янковська та інших.

У сучасних умовах в Україні зайнятість населення зазнає зміни, що обумовлено, передусім, становленням ринкової економіки, демократизацією громадських стосунків. Зміна змісту і форм зайнятості населення зажадала від держави і принципово нових підходів до розуміння її суті та регулювання. Усе це свідчить про актуальність вибраної теми.

Мета дослідження — уточнити поняття і особливості категорії «зайнятість» в умовах трансформації економіки.

Для досягнення поставленої мети в роботі виділено і розв’язано такі завдання:

• розкрито сутність і особливості регіонального ринку праці;
• визначено поняття і особливості категорії «зайнятість» в умовах трансформації економіки;
• виявлено тенденції динаміки функціонування ринку праці;
• встановлено зміни в основних властивостях ринку праці;
• обґрунтовано поліпшення державного управління сферою зайнятості;
• проаналізовано трансформації зайнятості в сучасних умовах.

Об’єктом дослідження стали процеси зайнятості (працевлаштування, звільнення) населення в реальному секторі економіки області.

Предметом дослідження слугували сучасні трансформації зайнятості.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи зайнятості в країні

1.1. Поняття і особливості категорії «зайнятість» в умовах трансформації економіки

Проблема зайнятості — одна з найважливіших соціально-економічних проблем, нерозривно пов’язана з усіма сторонами життєдіяльності людей: виробництвом, розподілом, споживанням, прибутками, культурою населення, його репродуктивною поведінкою, способом життя і т. д. З одного боку, зайнятість — це загальна економічна категорія, існуюча в усіх економічних формаціях. З іншого боку, вона з’являється категорією специфічною, виступаючою на кожному етапі громадського розвитку в певній соціально- економічній формі. Первісна община, як відомо, базувалася на повній зайнятості її: членів, що було обумовлено украй низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Наступні формації були засновані на надмірній зайнятості рабів і кріпосних при неробстві рабовласників і феодалів. При капіталістичній формації з ринковою економікою, де людина є юридично вільною і виступає як найнятий робітник, існує незайняте населення у формі природного і вимушеного безробіття.

Зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі [1].

Зайнятість як соціально-економічна категорія – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або дохід (прибуток).

Зайнятість населення — найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків. Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також задоволення матеріальних потреб через доходи, які особа отримує за свою працю.

У радянській економічній літературі зайнятість населення найчастіше з’являється як категорія громадського виробництва: «Зайнятість населення, її соціальна спрямованість визначається характером існуючого способу виробництва, його виробничими стосунками, формами власності на засоби виробництва» [3, с. 7]. Зайнятість — це участь людини у громадському виробництві, безпосереднє з’єднання трудових ресурсів із засобами виробництва, організація речового і особистого чинників виробництва в єдині продуктивні сили суспільства. З’єднуючись із засобами виробництва, люди неминуче вступають між собою у відносини. Із цього приводу К. Маркс писав: «Вони не можуть робити, не з’єднуючись відомим чином для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю. Щоб робити, люди вступають у певні зв’язки і стосунки, і тільки у рамках цих громадських зв’язків і стосунків існує їх відношення до природи, має місце виробництво» [6, с. 324].

Аргументи на користь трактування зайнятості як категорії громадського виробництва приводяться, зокрема, наступні. Якщо людина робить продукт або послугу тільки для себе, то він не вступає у виробничі відносини з суспільством, не бере участь у відтворенні сукупного громадського продукту. Він зайнятий «для себе». Але, зробивши продукт, який знаходить громадське визнання, він стає зайнятим «для суспільства», а його праця набуває громадського характеру. Зокрема, участь в особистому підсобному господарстві і будь-яка індивідуальна трудова діяльність можуть бути визнана як зайнятість, якщо результати праці в тій або іншій частині реалізуються іншим членам суспільства [7, с. 6].

Огляд наукових джерел продемонстрував різні підходи вітчизняних вчених до розуміння суті зайнятості. Разом з тим, конкретизуємо основні розуміння зайнятості (табл. 1.1), які, як бачимо, диференціюються від розгляду її як відносин до визначення як угоди.

Таблиця 1.1

Основні розуміння зайнятості

Розуміння зайнятості	Вчені, які розглядають зайнятість
— відносини	Л. Квон, В. Чембровський
— систему відносин	Д. Богиня, О. Грішнова, Н. Коваленко, Г. Климко, А. Котляр, О. Кремень, В. Онікієнко, М. Пітюлич, М. Шаленко
— сукупність відносин	Л. Баластрик, В. Буланов, Н. Волгін, Д. Зоїдзе, С. Мочерний, М. Петрига, В. Петюх
— сферу, форму відносин	А. Дорін, Л. Злупко
— рух	Є. Рузавіна
— процес	О. Кісельова, В. Костаков
— поєднання	С. Злупко
— співвідношення	Л. Баластрик, Г. Оганян
— діяльність	О. Волкова, Ю. Кокін, К. Кривенко, Г. Оганян, Г. Пухтаєвич, А. Савченко, О. Тітьонко, Закон України «Про зайнятість населення»
— забезпеченість	В. Ковальчук
— результат взаємодії	А. Волківська
— природне право людини	О. Волкова
— угоду	Я. Корнаї

Погоджуємось із дефініцією Л. Кравчук, яка визначає цю категорію складною, динамічною соціально-економічною системою відносин з приводу залучення населення до трудової діяльності, задоволення суспільних інтересів і водночас індивідуальних потреб кожного працівника, що приноситиме йому дохід у грошовій чи негрошовій формі [4, с. 8].

Нині в нашій країні існує легальне (законодавче) визначення зайнятості. Згідно ст. 1 Закону «Про зайнятість населення», зайнятість — не заборонена законодавством діяльність осіб, пов’язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім’ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб’єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно [1].

Ми вважаємо, що це визначення не можна визнати вдалим. На нашу думку, зайнятість не можна визначати через діяльність, оскільки діяльність має на увазі собою який-небудь процес. Зайнятість же — це наявність роботи, занять, а наявність — це стан, але ніяк не процес. Відповідно, небажано визначати зайнятість і як процес додатка праці населення.

Правильнішим, на наш погляд, є трактування зайнятості як громадського відношення. Проте вважається, що це не будь-яке громадське відношення, а специфічний його різновид — стан. Стан — це положення, в якому будь-що або будь-хто знаходиться. У такому громадському відношенні упродовж його існування може мінятися зміст, але ніяк не суть. Саме таке положення, на нашу думку, якнайкраще характеризує зайнятість. Дійсно, зміст зайнятості упродовж усього життя людини може неодноразово мінятися, але суть її не зміниться: вона як була спочатку зайнятістю, так їй і залишиться.

Крім того, вважається зайвим включати у визначення зайнятості те, що вона приносить заробіток, трудовий дохід. Це не завжди обов’язково. особливо в нашій країні за сучасних умов.

Таким чином, ми пропонуємо сформулювати визначення зайнятості таким чином: зайнятість — це такий стан людини, зміст якого складає діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і громадських потреб.

Зайнятість є сукупністю взаємозв’язаних і взаємодіючих частин і елементів, що мають деяку специфічну спільність.

Розглянемо більш детально структуру зайнятості, враховуючи її прояви на регіональному ринку праці. Така структура формується розподілом економічно активного населення за галузями регіональної економіки, різними його характеристиками у розрізі видів та форм зайнятості (рис. 1).

Зайнятість являє собою важливий сектор соціально-економічного розвитку суспільства, що поєднує в собі економічні та соціальні результати функціонування всієї економічної системи. Її трансформація відбувалися протягом всієї незалежності України, проте вона не мала системного характеру. Фрагментарний “ремонт” системи не поліпшував становища – більш кардинальна її трансформація очікувала свого часу, щоб увійти в історію та в життя багатьох людей. Тому об’єктивно постала необхідність поглиблення методологічної основи дослідження зайнятості населення країни відповідно до умов ринкової економіки.

Зайнятість населення, як і будь-яке інше соціально-економічне явище, може бути охарактеризована абсолютними і відносними показниками.

До абсолютних показників відносяться загальна чисельність зайнятих, чисельність працюючих по окремих галузях господарства, чисельність працюючих чоловіків і жінок, чисельність працюючих по вікових групах і так далі. Абсолютні показники широко використовуються для аналізу будь-яких явищ, передусім для визначення їх масштабів.

Аналіз абсолютних величин чисельності зайнятих дозволяє визначити економічний потенціал країни, можливості її економічного зростання і т. д. Проте, для усебічного дослідження цих проблем тільки абсолютних величин не завжди досить. В зв’язку з цим виникає необхідність використання відносних показників (доля різних категорій працівників у їх загальній чисельності, в чисельності усього населення і т. д.).

Найважливішою відносною характеристикою зайнятості є її рівень або показник трудової активності населення. Він дає кількісну інформацію про відносну чисельність зайнятих в народному господарстві і може бути вичислений як в цілому для усього зайнятого населення, так і для окремих статевих і вікових груп.

Показник трудової активності населення в загальному вигляді розраховується як відношення чисельності зайнятого населення до чисельності трудових ресурсів.

Економічна активність населення свідчить про міру участі усього населення, яке зайняте економічною діяльністю, тобто про частку зайнятого населення у чисельності усього населення. Показники трудової і економічної активності в деяких роботах практично ототожнюються, тоді як насправді вони виражають різні сторони одного і того ж соціально-економічного явища [1, с. 19-22].

Формування ринкових умов на основі заснування різних форм власності визначили новий зміст відносин між зайнятістю населення і таким притаманним ринковим відносинам інституту як ринок праці. Все це свідчить, що зайнятість в сучасній економічній моделі наповнена новим більш повним змістом взаємовідносин людини і суспільства, людини в ринкових умовах. Безумовно це не означає, що законодавча норма повністю вичерпує всю сукупність соціально-економічного змісту цієї категорії. Вона внесла багато чого нового, але поглиблене розкриття сутності категорії зайнятості стає особливо актуальним з приводу як нових умов її формування та забезпечення, так і у зв’язку з відсутністю достатнього висвітлення її теоретико-методологічних положень стосовно ринкових особливостей дослідження еволюції наукових поглядів вітчизняних та зарубіжних вчених на проблеми розвитку українського ринку праці у системі еволюційного та інтеграційного розвитку в сучасній науковій літературі з цих питань.

1.2. Структура зайнятості та її прояви на регіональному ринку праці

Надмірна гнучкість регіонального ринку праці викликана наявністю як мобільності робочої сили (яка виявляється через механізм міграції), так і плинності робочих кадрів (яка виявляється в надмірно високих темпах прийому–звільнення). Флексибілізація регіонального ринку праці провокує руйнівні процеси при відтворенні робочої сили і примушує шукати дієві заходи, які дозволяли б врівноважувати в його рамках попит і пропозицію робочої сили. Розбалансованість регіонального ринку праці чревата тяжкими наслідками для економіки регіону, включаючи симптоми появи депресивного стану.

Реалізація основних функцій регіонального ринку праці виявляється не лише в подальшій його диференціації (зміні структури зайнятих за окремими видами економічної діяльності), але потребує проведення детального аналізу змісту соціально-трудових процесів, визначення сценаріїв можливої зміни його характеристик, розробки і реалізації відповідних регіональних програм і т. ін.

Зайнятість населення являє собою складну і багатоаспектну економічну категорію, яка є важливою складовою соціально економічних відносин. Вони характеризуються через різні аспекти в тому числі через її структуру.

Структура зайнятості населення ‒ це практична модель за якої різноманітні типи, форми та види зайнятості розкладається на певні компоненти загальної сукупності для дослідження їх впливу на зайнятість населення та економічну систему загалом. Тому зайнятість населення можна досліджувати за структурою яку схематично зображено на (рис.2).

Структура зайнятості населення повинна бути продуктивною, раціональною, ефективною та завжди вдосконалюватися, залежно від того, які конкретно структурні зміни можуть максимізувати соціально-економічний добробут населення країни. Дані зміни мають позитивно впливати на ресурс відтворення населення і стимулювати до ідентифікації людей з новими структурними формами зайнятості населення при умові розширеного відтворення національного виробництва і переході національної економіки на інноваційну модель розвитку.

Структура зайнятості населення:

• за статево віковою ознакою (чоловіки і жінки; молодь, особи середнього і похилого віку зайняті на початку трудової діяльності, в період створення сім’ї, набуття професій, в період активної трудової діяльності, підготовки до пенсії);
• за медичною (часом перебування зайнятого в тимчасовій не працездатності за її видами);
• за величиною підприємства (зайняті на великих, середніх і малих підприємствах);
• за рівнем життя (зайняті які отримують: мінімальну заробітну плату, середню заробітну плату та вище середньої заробітну плату в народногосподарському комплексу країни);
• за інвестиційно-інноваційною (за видами інвестицій і інновацій);
• за кількістю зайнятих працівників різних професійно-кваліфікаційних груп;
• за міграційною (за видами міграції зокрема : внутрішньо регіональною, міжрегіональною, зовнішньою міграцією);
• за кількістю зайнятих і не зайнятих трудових ресурсів у суспільному виробництві;
• за кількістю зайнятих, розподілених за формами зайнятості;
• зайнятих в матеріальному виробництві й у невиробничій сфері;
• за кількістю занятих у галузях матеріального виробництва й у найважливіших галузях невиробничої сфери;
• за економічними районами країни (зайняті в окремих регіонах, економічних районах, адміністративно-господарських одиницях);
• за секторами економіки (формальний і не формальний);
• за формами власності (зайняті на підприємствах організаціях різних форм власності, зокрема державній, приватній, колективній і змішаній).
• за видами економічної діяльності (сільське господарство, будівництво, транспорт і т.д.)

Потрібно розрізняти структуру зайнятості населення за її видами.

Раціональна структура зайнятості ‒ характеризується розподілом робітників за галузями, регіонами, та максимальною ефективністю їх використання. Головною метою досягнення раціональної структури зайнятості є її відповідність технічній функціональній і територіальній організації виробництва, що дозволяє забезпечити максимально можливе підвищення продуктивності праці і задовольняти суспільні потреби при найменших витратах суспільної праці. Найбільш раціональною вважається структура зайнятості, за якою досягаються високі результати виробництва із зменшенням витрат суспільної праці.

Узагальнення наведених класифікацій видів і форм зайнятості населення свідчить, що всі вони зводяться в основному до організаційно-правових способів і умов використання робочої сили і відрізняються між собою таким:

—         нормами правового регулювання тривалості та режимів праці, згідно з якими робочий день може бути повним або неповним, а режими праці та відпочинку — жорсткими або гнучкими;

—         регулярністю трудової діяльності, яка може бути постійною, тимчасовою, сезонною або епізодичною;

—         місцем виконання роботи — на підприємстві або вдома;

—         статусом діяльності, відповідно до якої прийнято виділяти основну, додаткову, вторинну та спеціальну зайнятість.

Таблиця 1.2.  Класифікація форм і видів зайнятості населення в економічній літературі

Автор	Види і форми зайнятості населення
В. С. Васильченко [1, с. 15]	—         за формою організації робочого часу; —         за статусом; —         за характером організації робочого часу; —         за стабільністю трудової діяльності; —         за формою правового регулювання
Г. Т. Завіновська [2, с. 21]	—   повна зайнятість; —   неповна зайнятість; —   явна неповна зайнятість; —   часткова зайнятість; —   первинна зайнятість; —   тимчасова зайнятість; —   сезонна зайнятість; —   нерегламентована зайнятість
В. М. Петюх [3]	Види зайнятості: —   за характером діяльності; —   за соціальної належністю; —   за галузевої належністю; —   за територіальною ознакою; —   за професійно-кваліфікаційною ознакою; —   за статево-віковою ознакою; —   за видами власності. Форми зайнятості: —   за формою організації робочого часу; —   за статусом діяльності; —   за стабільністю трудової діяльності; —   за характером організації робочих місць і робочого часу; —   за формами правового регулювання робочої сили
Л. С. Шевченко [6, с. 23]	—   за нормами регулювання трудової діяльності; —   за місцем виконання робіт; —   за статусом діяльності

Більшість дослідників не виділяє окремо види і форми зайнятості населення. Ми поділяємо думку В. Петюха, що потрібно розрізняти види і форми зайнятості. Він вважає, що види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за ознакою використання праці [15, с. 120], у межах кожного виду зайнятості організація праці людей може розрізнятися різноманітними організаційно-правовими формами і нормами регулювання тривалості та режимів робочого дня [15, с. 126].

Зайнятість населення поділяється на окремі види за такими ознаками:

—         видами діяльності зайнятість населення поділяється на зайнятих на підприємствахусіх форм власності; робота за кордоном; виконання державних і громадських обов’язків; служба в армії; навчання в денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних навчальних закладах; ведення домашнього господарства; догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку; інші види діяльності, встановлені законодавством України;

—         видами власності: зайняті на підприємствах і в організаціях різних форм власності: державної, приватної або змішаної;

—         галузевою ознакою: зайняті в матеріальному виробництві; невиробничій сфері; окремих галузях народного господарства (промисловість, сільське господарство, будівництво, торгівля, фінансова діяльність, операції з нерухомістю та ін.);

—         професійно-кваліфікаційною ознакою: професія, спеціальність, кваліфікація;

—         статево-віковою ознакою: чоловіки та жінки, молодь, населення працездатного віку, населення після працездатного віку (пенсіонери);

—         соціальною належністю: робітники, службовці, управлінський персонал (менеджери), фермери, підприємці;

—         територіальною ознакою: зайняті в цілому у країні, окремих регіонах, економічних регіонах, адміністративно-господарських одиницях, зайняті в міській та сільській місцевості.

Узагальнюючи підходи різних авторів до класифікації форм зайнятості населення [1-3; 6], які мають широкий теоретичний спектр ознак, що призводять до труднощів її застосування у практичній діяльності, вважаємо за доцільне запропонувати таку класифікацію форм зайнятості.

За формою правового регулювання зайнятість населення розрізняється: регламентована (легальна) зайнятість, нерегламентована (нелегальна) зайнятість, тобто діяльність громадян, яка не підтверджена жодним офіційним державним документом, а також не відповідає соціально-трудовим відносинам, що встановлені у країні. Тобто, така діяльність відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, без оплати податків (часто на межі кримінального злочину). Нерегламентована зайнятість може мати вигляд самозайнятості та зайнятості найманою працею. На нерегламентовану зайнятість найманою працею не поширюються вимоги Кодексу законів про працю, працівники, як правило, отримують заробітну плату меншу, ніж працівники на аналогічній роботі в умовах регламентованої зайнятості.

За формою правового регулювання зайнятість може бути добровільною і примусовою. Будь-який вид зайнятості людина обирає добровільно, за винятком зайнятості примусової за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі обумовлені законом.

За статусом форми діяльності поділяються на первинну і вторинну. Первинна зайнятість громадян — це основне місце роботи (там, де знаходиться трудова книжка); вторинна зайнятість — це додаткова зайнятість, тобто додаткова зайнятість на іншому підприємстві, яка може бути регламентованою або нерегламентованою з метою отримання додаткових доходів.

За стабільністю зайнятості форми діяльності поділяються на повну, неповну, тимчасову, сезонну. Повна зайнятість окремої особи визначається ступенем індивідуального використання робочого часу (повна робоча сила).

Неповна зайнятість людини розглядається як використання нею неповної робочої зміни (неповного робочого тижня). Неповна зайнятість може бути добровільна і вимушена. Добровільна неповна зайнятість вважається тоді, коли за власним бажанням людина працює неповний робочий тиждень (зміну) (жінка, яка має неповнолітніх дітей, працівники, в яких погіршилося здоров’я, пенсіонери, забезпечені громадяни). Неповна вимушена зайнятість (приховане безробіття має організаційно-економічний характер), яка виникає через різні економічні і виробничі проблеми (зниження попиту на продукцію, цілодобові і внутрішньо змінні простої, робота підприємства у скороченому режимі тощо).

Тимчасова зайнятість — це зайнятість за тимчасовим контрактом. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються на роботу на певний строк.

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікацією роботи (збирання врожаю літом і пізньої осені, збір овочів, фруктів тощо). Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформлюється відповідним контрактом.

1.3. Розвиток концептуальних основ зайнятості в країні

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об’єктах колективної або приватної власності без розпорядження її індивідуальною частиною; особиста праця на об’єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; особиста праця власника засобів виробництва, коли він є і власником, і працівником; робота на орендованих засобах виробництва; робота в спільному підприємстві; надомна праця; громадська робота тощо. Збереження роботи не означає збереження конкретного робочого місця. Надання робітникові тимчасової роботи не обов’язково відповідає його професійно-кваліфікаційним здібностям.

З огляду на значне погіршення соціально-економічних показників, особливої актуальності в Україні набуває розробка нової концепції вирішення проблеми зайнятості та безробіття. Найбільш гострою у цій сфері проблемою є формування цивілізованого ринку праці, заснованого на плюралізмі форм власності, свободі підприємницької діяльності, трудової активності й свободі праці. Основні проблеми ринку праці у нашій державі пов’язані зі зростанням тривалості періоду безробіття, збільшенням кількості громадян, які шукають роботу, а також існуванням труднощів щодо працевлаштування соціально незахищених верств населення, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, а тому потребують захисту з боку держави.

Ринок праці — основний регулятор зайнятості населення, ефективність якої забезпечується саме через ринок праці. Необхідні передумови цієї ефективності в Україні закладені в трудовому законодавстві держави. Зокрема, Закон України «Про зайнятість населення» гарантує усім громадянам рівні права на вільний вибір місця роботи, вид діяльності, забороняє будь-які примусові заходи залучення до праці.

Праця як свідома, цілеспрямована й організована діяльність є основою і джерелом існування людини та суспільства. Вона також становить форму самовираження і самоствердження особи й громадянина. Праця здійснюється тільки через зайнятість як окремої особи, так і певної частини населення країни якоюсь справою.

Праця — це одне із основних джерел багатства, фактор зростання виробництва. Суспільство завжди зацікавлене питанням про ефективність використання робочої сили, оскільки доведено, що зростання безробіття на 1 % скорочує валовий національний продукт на 2 % [2].

Отже, одним із напрямків відновлення економічної динаміки в Україні визначається боротьба з безробіттям. Ринок спроможний забезпечити зростання економічної ефективності, проте не здатний вирішити соціальні проблеми. Проблема безробіття є однією із ключових у ринковій економіці. Політику зайнятості необхідно провадити в межах загальної економічної політики, де зайнятість — одна з головних економічних цілей держави.

Економічна криза, що має місце в Україні, відчутно позначилася на ринку праці. Вирішити проблеми зайнятості та безробіття покликана активна та послідовна політика соціального захисту населення. В Україні повинна проводитись політика покращення зайнятості. Зокрема, надання дотації підприємцям, які беруть на себе зобов’язання підтримувати обумовлений рівень зайнятості, надання консультаційної допомоги безробітним. Важливим напрямом запобігання безробіттю серед молоді є реалізація спеціалізованих програм, які забезпечують розширення зайнятості молоді шляхом створення для неї додаткових робочих місць без великих матеріальних витрат, зокрема шляхом організації сезонної і тимчасової участі в проведенні сільськогосподарських робіт. Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення (молодь, жінок, інвалідів), так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією. Метою державних і регіональних програм зайнятості повинно бути сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Розділ 2. Трансформація зайнятості населення в умовах постіндустріальної економіки

2.1. Трансформація інституту зайнятості
як складова глобальних змін у соціально-трудовій сфері

Використання термінів «трансформація зайнятості», «трансформація соціально-трудових відносин, яким належить провідне місце в цій публікації, є цілком виправданим, адже трансформація є докорінною руйнацією усталених стереотипів та поглядів. Отже, йдеться не про оптимізацію, модернізацію чи удосконалення у тій чи іншій царині, а про тотальну зміну. Саме така зміна відбувається у сфері зайнятості під впливом чинників об’єктивного і водночас глобального характеру. Трансформація стосується всіх аспектів зайнятості і соціально-трудових відносин, тому що відбувається на всіх рівнях паралельно та одночасно.

Радикальні зміни в інституті зайнятості — це об’єктивна відповідь економічної системи та її соціально-трудової складової на виклики динамічних змін — технологічних, організаційних, мотиваційних, демоекономічних, споживчих тощо. Водночас це є свідченням розвитку відносин постіндустріальної економіки (економіки знань) у функціонуванні сучасного ринку праці. Нова ієрархія факторів економічного розвитку , інтенсивне впровадження нових прогресивних технологій і, передусім, інформаційно-комунікаційних, все більше зумовлюють як трансформацію форм зайнятості, так і зростання вимог до суб’єктів трудової діяльності. Посилення ролі творчої людини у виробництві обумовлює нарощення попиту на інтелектуальну, креативну працю, на висококваліфікованих  працівників зі схильністю до постійного навчання, за-своєння та інтерпретації нового. Людський капітал стає провідним фактором економічного розвитку, найефективнішим економічним ресурсом. Водночас слід пам’ятати, що постійне зростання вимог до кваліфікації й мобільності працівників дедалі більше иоєд- нуватиметсья з проблемою зайнятості низькокваліфі- кованих і недостатньо мобільних громадян.

В Україні, як і у більшості країн світу, також від-бувається глибинна трансформація зайнятості. Йдеться про зміну її основних форм, видів та змісту. Вітчизняний ринок праці поступово запозичує за-гальносвітові тенденції. Вже сьогодні принциповими інноваціями у сфері зайнятості можна вважати лізинг персоналу, дистанційну зайнятість, нестандартні графіки робочого часу тощо. Нової якості набуває гнучкість ринку праці у різноманітних її формах та проявах. Зазначені процеси у сфері зайнятості суттєво впливають на соціально-трудову сферу, адже під їх впливом змінюється як структура, гак і зміст соціально-трудових відносин.

Низка взаємопов’язаних процесів, які відбулися у світовій практиці за останні 10-15 років, набувають усе більших масштабів, інтенсивності, змінюють зайнятість і усталені параметри ринку праці, а саме:

>        поширення нових, нестандартних форм зайня-тості і моделей організації робочого часу;

>        посилення диференціації сегментів ринку праці під впливом нової ієрархії факторів виробництва;

>        підвищення гнучкості та мобільності сегментів ринку праці, орієнтованих на інтелектуально та ін-формаційно насичені технології;

>        зміщення акцентів на якість трудового потенці-алу, а отже на якість освіти, навчання упродовж життя, формування і розвиток нових компетенцій, що їх вимагає економіка знань;

>        зміна багатьох компонентів соціально-трудо- вих відносин на всіх рівнях ієрархічної структури суспільства. Зазначені зміни стосуються як форми, так і змісту відносин у сфері праці. Складовою цих змін є, зокрема, масове застосування атипових трудових договорів (контрактів) як наслідок, з одного боку, підвищення гнучкості ринку праці, а з іншого — формування нової якості робочої сили. За цих умов нагальною стає індивідуалізація соціально-трудових відносин.

2.2. Феномен нестандартної зайнятості в Україні

До нетрадиційних форм зайнятості, які набувають дедалі більшого поширення на світовому ринку праці, належать:

• зайнятість на умовах неповного робочого часу або неповна зайнятість;
• зайнятість на умовах строкових трудових договорів;
• тимчасова, непостійна зайнятість, у тому числі запозичена праця;
• вторинна зайнятість;
• дистанційна зайнятість;
• зайнятість на основі договорів цивільно-правового характеру;
• неформальна зайнятість, у тому числі самозайнятість;
• нереєстрована зайнятість у формальному секторі.

Вважаємо, що класифікація ({юрм нестандартної зайнятості потребує доповнення, деталізації, уточнення класифікаційних ознак тощо. Слід враховувати, що межі між різними формами нестандартної зайнятості є розмитими та рухомими. Що ж стосується самого поняття «нестандартна зайнятість», то, визначаючи його сутність і характерні риси явища, більшість дослідників ринку праці і зайнятості цілком виправдано відштовхуються від протилежного, а саме — дефініції стандартної зайнятості. Під останньою розуміється зайнятість за наймом у режимі повного робочого дня на основі безстрокового трудового договору.

Довгостроковим і глибинним джерелом нестандартно ї зайнятості є, на нашу думку, симбіоз двох факторів, що діють у просторі і часі. Йдеться про те, що зростаюча потреба роботодавців (попит на нетипову зайнятість) поєднується з одночасною трансформацією пропозиції праці. Серед чинників, що продукують підвищення попиту на нетипову зайнятість, виділимо:

• структурні зрушення у процесі переходу від масового конвеєрного виробництва до виробництва, що притаманне постіндустріальній економіці (економіці знань);
• посилення глобальної конкуренції;
• значне розширення сектора послуг;
• небувалі масштаби застосування інформаційних та комунікаційних технологій;
• наростання гнучкості ринку праці і виробництва.

Зміни у структурі пропозиції робочої сили стимулюються дією таких чинників:

• зростаюче залучення жінок, молоді, у тому числі студентів, до активного економічного життя;
• підвищення добробуту домогосподарств;
• комп’ютеризація та зростання технічного оснащення домогосподарств;
• поступове перетворення «людини економічної» на «людину творчу»;
• підвищення значущості нематеріальних мотивів у поведінці людей та їх життєдіяльності загалом.

Статистичні дані, матеріали спеціальних досліджень свідчать, що поширення нестандартної занятості є характерним для всіх країн світу. Як зазначають російські дослідники цієї проблематики В. Гімпельсон і Р. Капелюшников, розширення масштабів нестандартної занятості — це не короткотривала аномалія і не політичний прорахунок, які можна усунути за допомогою відповідних «правильних» законів або інших заходів державної економічної політики. Тут проявляється глобальна тенденція, що має глибокі соціальні, економічні, політичні та технологічні коріння2.

Поширеною формою нестандартної зайнятості є зайнятість на умовах неповного робочого часу, про масштаби якої свідчать такі дані. За матеріалами Міжнародного бюро праці, у 2006 р. в країнах ЄС-153 одне з п’яти робочих місць було робочим місцем з неповною зайнятістю.

Розвиток нестандартних форм зайнятості і нестійкість соціально-трудових відносин – основні причини розвитку явища, що отримало назву “прекаризація” і яке, як свідчить практика, дестабілізує соціально-трудову сферу, обумовлює десоціалізацію відносин між працею і капіталом і “працює” на зниження якості трудового життя.

До нових, нетипових, форм зайнятості належить і аутстафінг персоналу, що, як уже зазначалося, є складовою інституту запозиченої праці. Аутстафінг — оформлення у штат спеціалізованого агентства співробітників, що працюють у компанії, котра з тих чи інших причин не має наміру утримувати цей персонал у себе.

Для цілей міжнародних зіставлень і оцінки рівня прекаризації соціально-трудової сфери в Україні більш показовою буде оцінка частки різних груп, що претендують на статус прекаріїв, в економічно активному населенні (табл. 2.1).

Таблиця 2.1.  Групи населення, яке претендує на статус прекаріїв, в економічно активному населенні в Україні в 2004-2012 рр., %

Найменування індикатора	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011	2012
Безробітне населення	8,6	7,2	6,8	6,4	6,4	8,8	8,1	7,9	7,5
Населення, зайняте в неформальному секторі економіки	17,7	19,9	20,8	20,9	20,4	20,2	21,1	21,4	21,1
Штатні працівники, яким заробітна плата нарахована в межах мінімальної заробітної плати	4,4	5,5	4,0	2,9	3,7	4,0	3,6	2,7	2,5
Особи, які працювали за договорами цивільно-правового характеру	1,5	1,4	1,5	1,4	1,1	1,1	1,2	1,3	1,2
Працюючі, які не охоплені колективним договором	8,2	8,8	9,0	9,2	8,4	7,8	9,2	9,0	8,9
Працюючі, які знаходилися у відпустці без збереження заробітної плати	1,0	0,9	0,6	0,6	0,8	1,2	1,6	0,9	0,6
Працюючі неповний робочий день (тиждень)	4,5	3,8	2,8	2,3	5,4	9,3	6,7	4,1	3,3
Сезонні працівники	0,2	0,1	0,2	0,1	0,1	0,1	0,1	0,1	0,2
Працюючі в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, тис. осіб	7,2	7,2	6,4	6,8	6,3	5,9	5,9	5,8	5,4

Проблематика прекаризаціїї якщо не повністю, то значною мірою зводиться до відхилень:

— відхилень від стандартних відносин зайнятості;

— відхилень від стандартних відносин з приводу трудових доходів;

— відхилень від стандартних відносин захищеності від соціальних ризиків;

— відхилень від стандартних, унормованих трудових прав.

Необхідність системного дослідження феномену прекаризації диктується серйозністю його наслідків як для працюючих, так і для економіки та суспільства в цілому.

Для економічної людини перебування у статусі прекарія означає втрати не лише матеріального, а й морального, психологічного, соціального характеру.

Втрати матеріального характеру очевидні: втрата можливості забезпечувати гідні умови життя; неповноцінне відтворення робочої сили; відсутність перспектив розвитку людського капіталу тощо.

Не менше значимими є втрати іншого характеру: людина все більше відчуває себе виключеною із суспільного життя; людина перебуває у стані стресу, невпевненості; людина втрачає можливість планувати — планувати створення сім’ї, народження дитини, освіту своїх дітей, придбання товарів довготривалого характеру; людина відчуває себе незахищеною, опиняється наодинці зі своїми проблемами.

Незважаючи на різнорідність вікового і соціального складу населення, яке відноситься до прекаріату, можна виділити окремі загальні риси, а саме: відсутність соціальних гарантій, стабільної роботи і заробітку, а іноді навіть громадянських прав. Слід зазначити, що безробіття є особливою формою прекаризації, коли трудові відносини працівника з роботодавцем розірвані, а фінансові надходження надзвичайно обмежені.

Напрям гнучких форм зайнятості передбачає створення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать установлення працездатному населенню вигідніших форм та режимів праці, допомога підприємцям у маневруванні кількістю та якістю робочої сили у вирішенні проблем, пов’язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних робітників, іммігрантів тощо.

Гнучкі форми зайнятості включають: використання різноманітних нестандартних режимів як повного так і неповного робочого часу; облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім’ї); використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, робітники на виклик); впровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники).

У вирішенні проблем безробіття гнучкі форми зайнятості дають можливість, по-перше, скоротити загальну чисельність незайнятого населення через надання роботи певним категоріям населення на відповідних умовах; по-друге, збільшити або зберегти при скороченні обсягів виробництва кількість занятих, не збільшуючи при цьому число робочих місць завдяки поділу їх між робітниками та шляхом скорочення робочого часу; по-третє, розширити можливості працевлаштування для осіб, звільнених з виробництва.

Протягом останніх років державою багато зроблено для підвищення рівня зайнятості інвалідів. Зокрема, прийнято низку нормативно-правових актів відповідного спря­мування.

Вважаємо за необхідне виокремлювати наступні категорії населення, які відносяться до прекаріату, і індикатори, що характеризують їх чисельність:

1) безробітні (чисельність безробітного населення віком 15-70 років, тис. осіб);

2) зайняте населення, що має вкрай низький рівень доходів (чисельність штатних працівників, яким заробітна плата нарахована в межах мінімальної заробітної плати, тис. осіб);

3) населення, зайняте у неформальному секторі економіки (чисельність населення, яке зайняте в неформальному секторі економіки, тис. осіб);

4) працівники, які не мають стабільної роботи і впевненості в її збереженні (чисельність осіб, які працюють за договорами цивільно-правового характеру чисельність працюючих, які не охоплені колективними договорами, тис. осіб);

5) населення, яке офіційно працює в умовах вимушеної неповної зайнятості (чисельність працівників, що перебували у відпустках без збереження заробітної плати (на період припинення роботи), тис. осіб; чисельність працівників, які переведені з економічних причин на неповний робочий день (тиждень), тис. осіб);

6) сезонні працівники (чисельність сезонних працівників, тис. осіб);

7) працівники, які здійснюють трудову діяльність у шкідливих і важких умовах праці (чисельність працюючих, які здійснюють трудову діяльність в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, тис. осіб);

8) нелегальні трудові мігранти (чисельність нелегальних трудових мігрантів в країні, тис. осіб).

2.3. Аналіз трансформації зайнятості в сучасних умовах

Грунтуючись на результатах нашого дослідження, а також враховуючи досвід мінімізації прекарної зайнятості в європейських країнах, ми пропонуємо наступні заходи щодо вирішення проблем ринку праці для запобігання негативних тенденцій у сфері зайнятості: посилення державного контролю за дотриманням трудового законодавства; перегляд політики державного регулювання ринку праці та соціального політики, які можуть і повинні перешкоджати зростанню нестандартної зайнятості; реалізація на практиці принципів гідної праці; заохочення роботодавців до створення постійних робочих місць; внесення змін у трудове законодавство, які дозволять розширити права трудящих, що працюють на умовах нестандартних трудових договорів; обмеження доступу нелегальних мігрантів в Україну.

Згідно з офіційними статистичними даними, частка даних груп у структурі економічно активного населення істотно відрізняється. Так, в 2012 році вона змінювалася в межах від 0,2% до 21,1% (рис. 2.1).

Рис.2.1. Групи населення,які претендують на статус прекаріїв, в економічно активному населенні в Україні в 2012 р. %

В той же час чи не основне завдання – це зміна самої парадигми формування економічної політики, а саме , запровадження такого порядку, коли кожне економічне рішення розглядається через призму впливу на параметри ринку праці.

У відносинах зайнятості завжди були присутні елементи нестійкості. На сучасному етапі має місце новий виток, нові форми, тривожні масштаби нестандартної зайнятості, які унеможливлюють стійку соціальну динаміку, досягнення високих стандартів якості трудового життя.

Нестійка зайнятість, зростання масштабів прекаризації — все це є антиподом реалізації принципів гідної праці. Ми допускаємо, що нестандартні форми зайнятості мають право на існування, більше того, ми усвідомлюємо, що масштаби запровадження цих форм мають збільшуватись. Адже, це одна із форм адаптації бізнесу до умов, що породжені глобалізацією. Водночас ми стверджуємо, що баланс у застосуванні стандартних і нестандартних форм зайнятості порушено. Соціально-трудові відносини розвиваються асиметрично, постійно “ущемляються” права не роботодавців, а найманих працівників.

Розділ 3. Перспективи розвитку зайнятості в Україні

3.1. Удосконалення української законодавчої бази щодо зайнятості

Українське законодавство у сфері зайнятості населення формувалось в основному на першому етапі ринкових реформ, тому дієвість окремих його норм і положень є застарілою і не відповідає стратегічним напрямам політики зайнятості на сучасному етапі. Тому для підвищення ефективності державного управління процесом зайнятості населення важливо, щоб правові норми щодо регламентації дій держави на ринку праці поєднували інвестиційну, кредитно-грошову, зовнішньоекономічну, податкову і бюджетну політику з політикою зайнятості і визначали відповідальність за недостатню ефективність прийнятих заходів при зростанні безробіття. Потребує посилення і розробка правових норм, які б сприяли безробітним у виборі їм роботи й підвищення їх конкурентоспроможності. Але перш, ніж вносити ті чи інші корективи в нормативно-правову базу, слід спочатку ретельно проаналізувати передбачуваний позитивний ефект внесених змін у порівнянні із можливими збитками від його реалізації. Для ефективного забезпечення зайнятості населення слід також провести гармонізацію законодавства про зайнятість населення з міжнародними нормами вирішення проблем безробіття.

Зміни в системі управління зайнятістю, якими причинами вони не були б обгрунтовані, будуть неякісними, якщо не торкатимуться змін щодо проблем підбору, формування та раціонального використання кадрового персоналу. Сучасні умови спонукають до необхідності мати у структурі центрів зайнятості не тільки фахівців з найму, звільнення, профорієнтації, а й економістів, що володіють знаннями в галузі ринкової економіки, що моделюють і прогнозують її процеси. Персонал управління Державної служби зайнятості повинен мати такий рівень підготовки та кваліфікації, який давав би йому можливість бути готовим до змін, приймати й адекватно реагувати на загрози та виклики зовнішнього середовища та вміти в ситуації невизначеності приймати адекватні змінам та викликам рішення. Цьому в значній мірі має сприяти постанова Кабінету Міністрів України “Про реєстр державних та адміністративних послуг” від 27 травня 2009 р. № 532 [11].

Роль органів влади в управлінні процесом зайнятості населення дедалі зростає, тому нові завдання, які постають перед ними, вимагають покращення і удосконалення їх інформаційного забезпечення. Світовий досвід вдосконалення державного управління підтверджує, що саме інформаційно- аналітичне забезпечення слід розглядати як важливе завдання підвищення ефективності діяльності на всіх рівнях — державному, галузевому і регіональному [13, с. 75]. Запровадження висококомп’ютеризованої системи моніторингу ринку праці дало б можливість більш ефективно управляти зайнятістю населення, грунтовно опрацьовувати рекомендації щодо регулювання усіх процесів, що відбуваються на ринку.

Основні напрями і методи державного управління зайнятістю населення свідчать про необхідність поступової трансформації курсу економічного розвитку України на соціальні орієнтири. А це означає, що економіка має функціонувати для людини, а не навпаки, що захист соціального середовища повинен стати пріоритетом для державної політики зайнятості. Нагромаджений досвід формування ринку праці в Україні, а також осмислення теоретичних моделей, які вже реалізовані в країнах із розвиненою ринковою економікою, свідчить, що доцільнішою для умов України є модель регулювання, яка адекватна соціально-ринковій організації, оскільки саме вона поєднує принцип ринкової свободи господарювання (тобто збереження власної мотивації до праці та механізму саморегуляції виробництва) із принципом соціального вирівнювання (тобто забезпечення рівних стартових умов, життєвих шансів для кожного). Але із властивим українській економіці великим державним сектором і активним втручанням у ринкові процеси при недосконалості правової бази, податкового законодавства, значного “тіньового” сектора, для ефективного вирішення існуючих на сьогодні проблем зайнятості населення необхідно реформувати всі сфери економічного, політичного і соціального життя суспільства.

3.2. Поліпшення державного управління сферою зайнятості

Здійснення державного управління процесом зайнятості на сучасному етапі розвитку країни є якісним індикатором ефективності державної соціально-економічної політики. Рівень державного управління процесом зайнятості населення безпосередньо визначається станом економіки, в якому нині знаходиться Україна.

На етапі економічного відродження, що розпочалося в Україні на межі тисячоліть, забезпечення повної, продуктивної зайнятості, постійне підвищення її ефективності може і має стати тією провідною силою, яка призведе до поступового переходу України від сучасної перехідної до соціально орієнтованої високоефективної ринкової економіки. Основна роль у забезпеченні прогресивних перетворень у сфері зайнятості належить таким групам чинників.

• Виважене державне регулювання стає основним чинником забезпечення соціальної орієнтації економіки загалом і, зокрема, ринку праці. Можна виділити такі основні напрями впливу держави на підвищення ефективності зайнятості: створення сприятливого економічного клімату, сприяння економічному зростанню; державний протекціонізм на ринку праці; створення нових ефективних робочих місць у державному секторі й заохочення цих процесів у недержавному секторі економіки; послаблення податкового тиску як на найманих працівників, так і на роботодавців; збільшення державних інвестицій в людський капітал шляхом розвитку соціальної сфери; заохочення громадян та роботодавців до здійснення таких інвестицій; посилення соціальних гарантій; детінізація економіки та ін.
• Науково-технічний прогрес на наступному етапі має стати ще активнішим позитивним чинником трансформації зайнятості. Під його дією відбуватиметься подальше поширення інформаційних технологій, впровадження нових технологічних процесів, видів виробництва й т. ін. Розумова, творча роль людини на виробництві зростатиме. Це спричинить подальше зростання попиту на інтелектуальну творчу працю, висококваліфікованих працівників, здатних постійно навчатися, засвоювати і створювати нове. Людський капітал стане найефективнішим ресурсом і визначальним чинником економічного розвитку. Це обумовить необхідність і економічну вигідність людського розвитку, спричинить суттєве збільшення соціальних інвестицій. Разом з тим зростання вимог до кваліфікації й мобільності працівників може викликати проблеми зайнятості низькокваліфікованих та недостатньо мобільних громадян.
• Глобалізація економіки й суспільного життя загалом як процес, що сприяє поглибленню поділу праці, ефективнішому розподілу та використанню ресурсів у світовому масштабі, потенційно має супроводжуватися посиленням на ринку праці позицій висококваліфікованих працівників, підвищенням продуктивності праці й життєвого рівня населення. Однак потрібно передбачити відвернення потенційних загроз глобалізації, що вже виявляються у нашій країні «вимиванням» робочих місць, інтелектуальною еміграцією, «розмиванням» економічної структури і навіть способу життя, що формувалися десятиліттями.
• Структурна трансформація економіки матиме позитивний вплив на зайнятість за умови, що відбуватиметься на основі інноваційного оновлення, спрямовуватиметься на пріоритетний розвиток тих галузей і видів виробництва, які визначають перехід до пост-індустріального суспільства. У такому випадку вона супроводжуватиметься подальшою диверсифікацією форм і видів зайнятості; збільшенням зайнятості у сфері нематеріальних (інтелектуальних) послуг; підвищенням мобільності зайнятості; поліпшенням освітньо-кваліфікаційної структури зайнятих та ін.

За умови успішної дії названих чинників характерна для 90-х років XX ст. економічно вимушена, неефективна зайнятість в Україні загалом має докорінно трансформуватися. Зайнятість у соціально орієнтованій ринковій економіці характеризується такими основними ознаками: добровільна, ефективна, мобільна, регульована державою.

Політика зайнятості має декілька рівнів: загальнодержавний (макрорівень), регіональний (мезорівень) і локальний (мікрорівень). Політика зайнятості на макрорівні є визначальною щодо інших рівнів і тому повинна мати комплексний характер і спрямовуватися на досягнення поставлених перспективних цілей в цій сфері: забезпечення повної і раціональної зайнятості як необхідної передумови не лише реалізації права громадян на працю та досягнення високого рівня життя населення, але й загального соціально-економічного прогресу країни.

Вирішення органами державного управління проблем зайнятості населення має відбуватись на основі впровадження системи заходів [4, с. 18], які передбачають: нормативно-правове регулювання зайнятості і трудових відносин; гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць; структурно-інвестиційну політику, спрямовану на створення робочих місць; забезпечення соціального партнерства всіх суб’єктів ринку праці Практична реалізація системи соціального партнерства щодо створення та збереження діючих робочих місць вимагає покращення координації дій державних органів виконавчої влади, об’єднань роботодавців і профспілок із залучення фінансових ресурсів, що виділяються на здійснення заходів, пов’язаних з регулюванням ринку праці і сприянням зайнятості.

Зокрема, для оперативного вирішення назрілих питань зайнятості населення в регіоні слід активніше залучати до складу обласної та районних (міських) рад соціального партнерства депутатів усіх рівнів місцевого самоврядування.

Безумовно, важливе значення для підвищення ефективності державного управління процесом зайнятості населення має зарубіжний досвід вирішення проблем зайнятості [15]. Цей досвід показує, що роль держави у вирішенні проблем зайнятості має бути активною, і в той же час ця сфера діяльності вимагає зваженості, наукового прогнозування, довгострокового програмно-цільового обґрунтування. Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Зрозуміло також, що проблема адаптації будь-якого закордонного досвіду до українських умов досить складна.

У зв’язку із цим важливо зрозуміти загальні, досить універсальні процеси, не забуваючи про особливості застосування цього досвіду при вдосконаленні національної політики зайнятості. Bраховуючи світовий досвід і беручи його до уваги, необхідно розробляти свою, адаптовану під складні українські умови політику зайнятості населення. Управління процесом зайнятості населення в Україні має враховувати, насамперед, особливості вітчизняного ринку праці, котрі відрізняються від аналогічних аспектів у ряді розвинених країн. Тому сліпо копіювати моделі політики зайнятості інших країн, котрі успішно вирішують цю проблему, безумовно, не можна.

Аналіз функцій органів державного управління у сфері зайнятості населення підтверджує, що на сучасному етапі частина функцій державного управління у цій сфері практично не виконується, а частина потребує вдосконалення. Тому систему органів державного управління у сфері зайнятості населення слід вивільнити від невластивих їй функцій на національному, регіональному та місцевому рівнях і водночас зорієнтувати її на надання населенню тих державних послуг у сфері зайнятості, потреба в яких виникла в процесі формування об’єктивних процесів розвитку ринку праці в умовах реформування національної економіки. Зокрема, органи державної влади повинні не безпосередньо втручатися в діяльність діючих і новостворених підприємств, а за допомогою адміністративних та економічних важелів створювати відповідні умови для зміни кон’юнктури ринку праці в регіоні, вживати активних заходів щодо сприяння продуктивній зайнятості та здійснювати соціальний захист незайнятого населення. Але реально змінити систему управління, враховуючи оперативно усі зміни, можна лише за умови застосування комплексного інтегрального підходу при формуванні структури управління. Будь-який спосіб змін в умовах діяльності системи управління зайнятістю не дасть бажаного результату, якщо буде знехтувано здатністю системи до саморегуляції, її узгодженістю з методами управління, які застосовуються.

Висновки

Отже, розглянувши низку проблем, що стосуються зайнятості населення, ми дійшли наступних основних висновків:

1. Проблема зайнятості — одна з найважливіших соціально-економічних проблем, існуюча завжди і скрізь. Як соціально-економічна категорія зайнятість — це такий стан людини, зміст якого складає діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і громадських потреб.
2. У сучасних умовах необхідно акцентувати увагу на актуалізації досліджень щодо поліпшення управління сферою зайнятості на регіональному рівні.
3. Теоретично обґрунтована необхідність урахування особливостей економічного, соціального, демографічного розвитку окремого регіону, специфіки видів, форм, тенденцій зайнятості населення при вдосконаленні регіонального механізму регулювання ринку праці в умовах адаптації України до світового економічного простору.

Науково-теоретичні підходи вітчизняних і зарубіжних авторів до класифікації видів і форм зайнятості зводяться в основному до класифікації зайнятих залежно від організаційно-правового способу і умов використання робочої сили, а відрізняються нормативно-правовим регулюванням, тривалістю та режимом праці, регулярністю трудової діяльності, місцем виконання роботи та статусом діяльності.

4. Нестандартні форми зайнятості та нові моделі організації робочого часу, як і інші складові трансформації інституту зайнятості, — це багатопланові, багатовекторні, складні соціально-економічні явища сьогодення. їх не можна оцінювати однозначно лише позитивно. Водночас вони не несуть на собі неодмінно негативний відбиток і не мають піддаватися суспільному осуду, призупиненню, обмеженню подальшого розвитку, дискредитації тощо. Ці явища закономірно випливають з реалій сучасного економічного і соціального розвитку, є віддзеркаленням, проекцією нової економіки на ринок праці. Утім автор не поділяє думки, що стандартна форма зайнятості, стандартна організація ієрархічних соціально-трудових відносин є «історичною аномалією», тоді як різноманітні форми нестандартної зайнятості слід розглядати як загальне правило. Неупереджений аналіз стану і закономірностей розвитку соціально-трудової сфери та сучасної економічної системи в цілому не дає переконливих доказів стосовно вичерпання потенціалу стандартної зайнятості та умов її застосування. Більше того, такий аналіз свідчить про передчасність застосування багатьох атипових форм зайнятості через брак належних умов для їх упровадження.
5. Основу механізму реалізації державного управління процесом зайнятості населення мають становити не лише аналіз, але й прогноз та висновки, і лише на підставі цього, в будь-якому випадку, — прийняття адміністративного рішення щодо коригування діючих поточних заходів і програм, а також внесення коригувань або розробки законів, постанов Кабінету Міністрів України, наказів Мінпраці, Мінекономіки, Мінюсту України тощо буде ефективним. Ця схема принципово має зберігатися на будь-яких рівнях управління з розробкою відповідних загальнонаціональних або регіональних заходів і нормативних актів, а також коли за пропозицією регіонів можуть бути прийняті закони України і постанови Кабінету Міністрів України.

Негативно впливають на економічну активність населення та призводять до зниження його трудової активності низькі стандарти оплати праці та відсутність безпосереднього зв’язку між заробітками та ефективністю праці. Через відсутність реальних можливостей знайти гідно оплачувану роботу значна частина населення працює за кордоном як легально, так і нелегально. Це може призвести до втрати трудового потенціалу суспільства та деградації робочої сили. Відповідно до концепції зміщення акцентів соціальної політики на максимальне розширення зайнятості, забезпечення гідної винагороди за працю у сфері політики зайнятості слід здійснити комплекс заходів, спрямованих на удосконалення ринку праці та системи працевлаштування, випереджаюче зростання зайнятості в малому і середньому бізнесі, а також у сфері послуг.

Список використаної літератури

1. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості : [навч. посіб.] / В. С. Васильченко. — К. : КНЕУ, 2005. — 252 с.
2. Вдовіна Г. О. Аналіз ринку праці: пропозиція та попит на неї / Г. О.Вдовіна. — Л. : Вид. ЛНУ імені Івана Франка, 2011. — 145 с.
3. Вірт Ю. П. Шляхи і напрямки державного регулювання ринку праці в Україні в умовах економічної кризи / Ю. П. Вірт, Н. М. Заярна // Наук. вісн. НЛТУ України. — 2010. — Вип. 20. — С. 195-198.
4. Гнибіденко І. Ф. Нові теоретико-методологічні аспекти дослідження властивостей та функцій сфери зайнятості / І. Ф. Гнибіденко // Проблеми науки.- 2005. — № 2. — C. 2-9.
5. Гречишкін В. Удосконалення державного управління зайнятістю населення / Гречишкін // Україна: аспекти праці. — 2007. — № 6. — С. 17-19.
6. Економічна активність населення України 2010 : стат. зб. / відпов. за вип. Н. В. Григорович. — К. : Державний комітет статистики України, 2010. — 223 с.
7. Завіновська Г. Т. Економіка праці : [навч. посіб.] / Г. Т. Завіновська. — К. : КНЕУ, 2000. — 240 с.
8. Злупко Л.А. Зайнятість в умовах формування інноваційної економіки України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. економ. наук: спец. 08.00.01 «Економічна теорія» // Л.А. Злупко. — Львів, 2010. — 20 с.
9. Козлова О. А. Организационно-экономический механизм реализации региональной политики занятости / О. А. Козлова // Экономика региона. — 2008. . — № 1. — С. 19-29.
10. Колядич О.І. Трансформація інституту зайнятості в Україні на межі ХХ–ХХІ століть / О.І. Колядич // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія № 18. Економіка і право : зб. наукових праць. – Випуск 9. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010. – С. 8-15
11. Корецька С. Державна політика на ринку праці / С. Корецька // Вісн. НАДУ. — 2004. — № 4. — C.291-296.
12. Кравченко О.Б. Організаційно-економічний механізм регулювання зайнятості населення в умовах інноваційного розвитку: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. економ. наук: спец. 08.00.03 «Економіка та управління національним господарством» // О.Б. Кравченко. — Київ, 2008. — 19 с.
13. Кравчук Л.М. Особливості регулювання зайнятості населення в регіоні: дис. на здобуття наук. ступеня кандидата економічних наук: 08.00.07 / Л.М. Кравчук. — Львів, 2009. — 212 с.
14. Легкий В.І. Поліпшення зайнятості населення в праценадлишковому регіоні: дис. на здобуття наук. ступеня кандидата економічних наук: 08.00.07 / В.І. Легкий. — Львів, 2012. — 230 с.
15. Мельник С. В. Механізм регулювання соціально-трудової сфери України : моногр. / В. Мельник. — К. : Соцінформ, 2009. — 786 с.
16. Петюх В. М. Ринок праці : [навч. посіб.] / В. М. Петюх. — К. : КНЕХ 1999. — 288 с.
17. Про вдосконалення державного регулювання в сфері зайнятості населення на ринку праці в Україні : Указ Президента України від 11 липня 2005 р. // Уряд. кур’єр. — 2005. — 19 лип.
18. Про зайнятість населення [Електрон. ресурс] : Закон України № 10497-1, ухвалений Верховною Радою України 5 липня 2012 р. — Режим доступу: http : //www.rada.gov.ua
19. Про зайнятість населення. — Закон України від 05.07.2012 № 5067-VI [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. — Режим      доступу:     http:// zakon0.rada.gov.ua/laws/show/5067-17.
20. Про затвердження Положення про реєстр державних та адміністративних послуг. [Електрон. ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 27 травня 2009 р. № 532 .-Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua.
21. Реформування державного управління регіональним розвитком: стан, проблеми, перспективи / заг. керівн. С. О. Біла. — К. : НІСД, 2012. — 56 с.
22. Ринок праці в Україні : [аналіт.-статист. зб.] /Державний сектор зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України. — К., 2008. — 299 с.
23. С. Г. Туронок // Проблемный анализ и государственно-управленческое проектирование. — 2009. — Вып. 3. — С. 75-93.
24. Сучасні тенденції трансформації характеру та змісту праці як передумова формування продуктивної зайнятості / О.І. Дяконенко // Продуктивні сили і регіональна економіка. — 2008. — Ч. 2. — С. 248-252.
25. Туронок С. Г. Информационные системы в государственном управлении /
26. Фірсова С. Г. Управління зайнятістю: системний підхід / С. Г. Фірсова // Формування ринкових відносин в Україні. — 2006. — № 12. — С. 162-166.
27. Шевченко Л. С. Ринок праці: сучасний економіко-теоретичний аналіз : [монографія] / Л. С. Шевченко. — X. : Видавець Вапнярчук Н. М., 2007. — 336 с.
28. Шкіндюк І. Ю. Зарубіжний досвід вирішення проблем зайнятості і перспективи його застосування в Україні / І.Ю. Шкіндюк // Ефективність державного управління : зб. наук. пр. ЛРІДУ. — 2009. — Вип. 21. — С. 151-158.