Вступ

Зв’язуючим процесом обміну інформацією є комунікація. Перша потреба в комунікації на рівні організації пов’язана з наданням необхідної інформації з відповідного питання, щоб дозволяти кожному виконувати свою роботу ефективно і сприяти досягненню мети організації.

Неможливо переоцінити важливість комунікації в діяльності організації. Більшість із того, що роблять керівники, аби полегшити організацію досягнення її цілей, вимагає ефективного обміну інформацією. Якщо люди не зможуть обмінюватись інформацією, то зрозуміло, що вони і не зможуть працювати разом, формувати цілі й досягати їх. Комунікації — це складний процес, що складається із взаємозалежних кроків. Кожен із цих кроків дуже потрібний і важливий для того, щоб зробити наші думки зрозумілими іншій особі. Кожен крок — це пункт, в якому, якщо ми будемо недбалими і не будемо думати про те, що робимо, — зміст може бути загублений.

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю це об’єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти комунікації

1.1. Спілкування та комунікація, спільні та відмінні риси

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб’єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування – налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв’язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). У процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування. М.І. Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини у спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого потребами дитини (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку – пізнавальні, ділові та особистісні  [11, c. 27].

Спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування є формою спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб’єкт-об’єктні (людина – предмет діяльності), а й суб’єкт-суб’єктні відносини (людина – людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб’єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як окремий вид діяльності. Але зв’язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв’язки та стосунки між людьми.

Комунікація від природи є конститувальним фактором суспільного розвитку. Немає спілкування – немає спільноти. Якщо ми, фантазуючи, припустимо, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інформації суспільство існувати не може взагалі.

На ранніх етапах суспільного розвитку комунікація має виключно операціональний рефлекторно-поведінковий характер і залежить від вітальних, тобто життєвозабезпечувальних потреб людей. Люди об’єднувалися в колективи, групи з метою отримання їжі, будівництва житла тощо. У цій ситуації комунікація була знаряддям об’єднання у групи.

З суспільним розвитком і перетворенням комунікації у систему усвідомлених, цілеспрямованих дій, скерованих на процес свідомого встановлення й підтримання контактів між членами суспільства, спілкування могло набувати характеру творчого процесу, коли реакція комуніката прогнозувалася мовцем, думка «створювалася», «пророблялася» у своїй уяві і була ніби витвором мовця [8, c. 32].

Що загального між записом у щоденнику, переглядом телепередачі, бесідою з друзями, розмовою по телефону і вивченням меню? Усе це – форми комунікації. Підраховано, що люди витрачають на комунікацію більше часу, ніж на будь-яку іншу діяльність. Проте більшість людей насилу зможе визначити, що таке “комунікація” та чим вона відрізняється від “спілкування”.

Комунікація – технічний процес обміну інформацією між двома і більше індивідами (або групами). Коли ми говоримо про комунікацію, нас перш за все цікавить те, як інформація передається. Поняття комунікація може вживатись у значенні:

• соціальна комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб’єктами;
• зв’язок за допомогою технічних засобів;
• певна система, за допомогою якої забезпечується сполучення між віддаленими об’єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Спілкування – соціально – психологічний процес взаємодії двох і більше людей з приводу повідомленого. Люди на відміну від телефонного апарата, не просто передають інформацію. Вони її формують, уточнюють, розвивають, спотворюють, переживають і реагують на повідомлене.

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicatio – єдність, передача, з’єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом (лат.) communico – роблю спільним, повідомляю, з’єдную, похідним від (лат.) communis – спільний. Російськими відповідно общий, общество, общаться, общение, приобщить. Як бачимо, ідея єдності, об’єднання, зв’язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, але є певна обмеженість слова спілкування щодо функціонування його у науковій і виробничій сферах. Наше слово має переважно нетермінологічний характер вживання, що зумовлено експансивним вторгненням кальки інтернаціонального слова communication через англійську та інші романо-германські мови у нашу науку й практику, оскільки питання вивчення процесів спілкування (комунікації) у західній науці було порушено набагато раніше, ніж в українській чи російській. Уже на початку ХХ століття “бурхливий розвиток преси, що досягла масових тиражів, а також документального й художнього кінематографа, активне впровадження радіо в побут привернули до них увагу, породили переконання, що ці мас-медіа мають неабияку владу над масовими аудиторіями, впливають на суспільну думку, змінюють ставлення та поведінку, нав’язують політичні орієнтації”. Усе це певною мірою привело до тлумачення кальки англійського слова комунікація як терміна з багатозначною структурою і обмеженого вживання рідного слова спілкування на позначення, зокрема, процесів масової комунікації [2, c. 44-45].

1.2. Типові визначення комунікації

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance у статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [Dance F., 1970]. Польська дослідниця H. Walińska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації “Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації” [Walińska de Hackbeil H., 1975] зафіксувала понад 200 дефініцій, що знайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику “Засоби масової комунікації і масова комунікація” наводить сім типових визначень комунікації [Goban-Klas T., 1999: 42-43]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об’єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

У науковій літературі існує численна група тлумачень терміна “комунікація”. Пор.: “комунікація – механізм, за допомогою якого забезпечуються існування та розвиток людських стосунків, який охоплює всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі (Ч. Кулі), комунікація – у широкому сенсі – соціальне поєднання індивідів за допомогою мови та знаків, установлення загальнозначущих наборів правил для різної цілеспрямованої діяльності (К. Черрі), комунікація – це акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої людини (П. Сміт, К. Беррі, А. Пулфорд), комунікація – специфічний обмін інформацією, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту [2, c. 46].

Уважно аналізуючи ці визначення, доходиш висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує український дослідник комунікації Г.Г. Почепцов, не варто перейматися тим, що існує сотня дефініцій [Почепцов Г.Г., 1999: 18]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й засоби транспорту, фізичного зв’язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фізичні й знакові комунікації – абсолютно різні терміни. Ідея зв’язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін комунікація – на позначення засобів зв’язку взагалі. Цікавий випадок трапився у 1935 році з американським критиком і філософом К. Бурке, який написав книжку під назвою “Treatise on Communication”. Видавець змусив автора змінити назву, оскільки побоювався, що читачі сприймуть це як розвідку про пошту чи телефон. А була то книга про порозуміння між людьми [2, c. 47].

1.3. Наукові підходи до поняття «комунікація»

Український теоретик і практик комунікацій Г.Г. Почепцов [10] радить використовувати такі наукові підходи до цього об’єкта:

1. Традиційний підхід, що користується поняттями:

— герменевтики – науки, яка вивчає принципи розуміння тексту, способи його правильної інтерпретації;

— гомілетики – науки, що поєднує теологію і комунікацію, тобто всі питання релігійної комунікації;

— риторики – мистецтва правильного мовлення, науки про те, як впливати на людей своїм мовленням;

— філософії та логіки – наук, які тільки й дали змогу створити моделі реального спілкування людей;

— теорії аргументації – науки, що є, власне, відгалуженням логіки і вчить, як треба переконувати людей, шукати незаперечної аргументації для доказу власної думки або для спростування думки співбесідника.

2. Загальнотеоретичний підхід, що базується:

— на теорії комунікації – науці про теоретичні концепції стосовно загальних питань людського спілкування;

— теорії масової комунікації – науці про особливості спілкування з масовою аудиторією;

— семіотиці – науці про знаковий аспект комунікації, яка розглядає знак як вільне поєднання значення (змісту) і форми;

— теорії міжнародних комунікацій – науці, що розглядає такі різновиди діяльності, як урядові переговори, переклад як засіб міжнародного спілкування, менеджмент конфліктних міжнародних ситуацій.

3. Прикладний підхід, що виходить:

— з психоаналізу – науки, яка розглядає комунікативні процеси як такі, що дають можливість зазирнути в підсвідоме, у ту частину нашої психіки, яку звичайно закрито для інших індивідуальною цензурою;

— ділової комунікації – науки, яка вивчає найраціональніші способи розв’язання ділових проблем;

— теорії перформансу – науки, яка вивчає особливості поведінки індивідуума чи групи в присутності іншого індивідуума чи групи;

— теорії інформації – суто прикладної математичної науки;

— теорії комунікативних обмінів – науки про стратегію і тактику людської поведінки під час обміну інформацією. Так, сильний не дає інформації слабшому, оскільки не розглядає його як вартого уваги співрозмовника (ділового партнера). Під час обміну інформацією сильний весь час вимагає зворотного зв’язку, оскільки він не впевнений, чи розуміє його партнер; слабкий навпаки – легко віддає свою інформацію, сподіваючись отримати від сильного хоча б мінімум корисної для себе інформації.

4. Філологічний підхід з використанням:

— лінгвістики – науки про мову, яка пояснює мовні форми, за допомогою яких саме й відбувається комунікація;

— семантики – науки, що вивчає значення мовних одиниць, бо без формалізації семантики неможливе будь-яке комп’ютерне моделювання людського мислення та спілкування. На ній базуються комп’ютерна лінгвістика, когнітивна лінгвістика, штучний інтелект;

— соціолінгвістики – науки, яка досліджує зв’язок соціальних і мовних структур;

— психолінгвістики – науки про еквіваленти мовних процесів у психіці;

— паралінгвістики – науки про процеси, які супроводжують мовну комунікацію, тобто про невербальні комунікації.

5. Психологічний і соціологічний підхід, що використовує:

— психологію – науку про поведінку окремого індивідуума, групи людей або народу в цілому згідно з менталітетом;

— соціологію – науку, що вивчає відносини соціальних структур [10, c. 65-66].

Висновок до розділу 1

Мовна комунікація є складною інформаційно-знаковою системою, у якій взаємодіють індивідуальні, національні, інтернаціональні мовні компоненти. Функціонування цієї системи має історичну і соціально-культурну зумовленість. У центрі її — людина, що творить мовлення як цілеспрямовану дію. Уміння спілкуватися є винятково важливою людською компетенцією, однією з передумов досягнення успіху в будь-якій справі. Розвинена мовна особистість знає й ефективно використовує лінгвістичні, соціолінгвістичні, прагматичні аспекти комунікації, правила комунікативної поведінки в різних ситуаціях.

Розділ 2. Огляд наукових підходів до вивчення сучасних теорій комунікацій

2.1. Сучасні підходи до вивчення теорій комунікації

Наприкінці XX — початку XXI ст. постійно зростає значення інформації та процесів комунікації. Ці зміни зачіпають більшість сфер діяльності людини, насамперед сферу її культурної діяльності. Це дає підстави говорити про актуалізацію всебічного дослідження комунікації як явища культурного простору.

Всебічно розглядаючи різні визначення поняття «комунікація», нами зроблено висновок, що всі визначення комунікації не виключають одне одного, значення терміна не є взаємовиключними, кожне розглядає певний аспект цього феномена, уточнюючи та доповнюючи, даючи більш глибоке осягнення цього поняття.

У сучасній науці виділяється кілька конкретно-наукових підходів до вивчення комунікації. По-перше, це різні підходи технократичного та інтеракціонного характеру. По-друге, в рамках інтеракціонізму вчені розділилися у вирішенні питання про те, як пояснити комунікацію — посиланнями на індивідуальну усвідомлену діяльність чи як похідну від соціальної структури. Дебати про комунікацію в подібних термінах займають одне з центральних місць у сучасній соціології, психології та культурології. У рамках саме цих наук складалися основні теоретико-методологічні підходи до вивчення комунікації і робилися різні спроби примирити об’єктивну структуру і суб’єктивну волю.

Технократичні підходи до вивчення комунікації були обумовлені специфікою конкретно-історичних умов та самого предмета дослідження. Так виникли концепції технологічного детермінізму, найбільш відомою серед яких є теорія інформаційного суспільства, що розглядає сучасні технічні засоби інформації в якості найважливішого стимулу і джерела соціального розвитку. Один з основоположників даної теорії Д. Белл вважав, що США і багато європейських країн стають інформаційними товариствами, заснованими не на індустріальному виробництві з його традиційними галузями, а на новітніх інформаційних технологіях і виробництві нового знання. Явною ознакою такої трансформації стає підвищення значення вищої освіти. Знання перетворюється на ключове джерело нововведень і основу соціальної організації і техноструктури. По суті, це новий тип цивілізації, який характеризується прискореною автоматизацією і комп’ютеризацією процесів виробництва та управління, новими технічними системами отримання, переробки, передачі та зберігання інформації, інтелектуалізацією виробничої діяльності, інформатизацією всіх сфер суспільного життя, підвищенням якості життя, зміною соціальної структури суспільства і т.д. Через зростання ролі знань, інформації та засобів комунікації таке суспільство називають інформаційним [9, c. 67].

Очевидно, що нові системи зв’язку, здатні миттєво передавати інформацію практично в необмеженому обсязі на будь-яку відстань, кардинально міняють вигляд людства, ведуть до принципово нового стану культури і цивілізації.

Разом з тим теорія інформаційного суспільства з її оптимістичною вірою в цивілізуючу міць інформаційних технологій проявила певну методологічну недостатність. Сьогодні абсолютна більшість авторів, що думають про нову епоху, стурбовані тим, що в найбільш розвинених країнах Заходу техніко-економічний компонент не просто домінує, але часом пригнічує культурно-етичну складову суспільства.

У цьому зв’язку актуальним стає завдання переходу від техногенної, в тому числі інформаційної, цивілізації до антропогенної, в якій основною цінністю має стати людина, а не техніка. Технічний аспект нової цивілізації є лише засобом досягнення цієї мети.

До категорії технократичних може бути віднесена концепція канадського соціолога і культуролога, теоретика комунікаційних технологій Г. М. Маклюєна. Основним двигуном історії, згідно з Маклюєном, є зміна технологій, яку, у свою чергу, викликає зміна способу комунікації [7]. Канадський вчений вважав, що тип суспільства значною мірою визначається пануючим в ньому типом комунікації, а людське сприйняття — швидкістю передачі інформації. Історичні форми комунікацій він уподібнює галактикам, які можуть зустрічатися, проходити одна через іншу, змінювати свою конфігурацію [7].

До винаходу писемності людину оточувала лише усна мова. Винахід алфавіту як активного комунікативного засобу викликало «експлозію» — триваючий вже три тисячоліття вибух механічної технології, фрагментарної писемної культури, візуальний тиск якої гіпертрофував око, перемикнув центр сприйняття з слуху на зір. Людство вступило в механістичну епоху, що продовжується до цього дня.

Рушійними силами нової революції стали електронні ЗМІ, перш за все телебачення. Саме телебачення, за Маклюєном, дозволило людству повернутися в дописемну громаду, у глобальне село, де інформація доступна відразу всім і отримати її можна практично миттєво. Маклюєн вважав, що в результаті електронно-комунікативної революції людство опиняється на порозі «розкріпаченого і безтурботного світу», в якому дійсно може стати єдиною сім’єю. Разом з тим, він відзначав, що бурхливий розвиток сучасних інформаційних технологій веде до того, що зміст комунікації відступає на задній план, стає багато в чому випадковим, ситуативним, а засоби її здійснення набувають наростаючі можливості маніпулювання свідомістю людей, «зомбування» [7].

У рамках технократичної парадигми отримала свій розвиток «математична теорія комунікації» (передачі повідомлень в технічних системах зв’язку — телефон, телеграф тощо) інженера і математика К. Шеннона, заснована на загальній теорії систем біолога Л. фон Берталанфі. Ця теорія виходить з наступних посилок: повідомлення (точніше, їх коди) надходять з джерела через канал зв’язку (з можливими перешкодами) в приймач інформації.

Системний підхід розглядає комунікацію як систему, в якій присутні: джерело, передавач, канал, одержувач, місце призначення, шум. Комунікація означає, що джерело інформації вибирає бажане повідомлення, передавач кодує повідомлення в сигнали, а одержувач розшифровує сигнали в повідомлення. Успіх інформаційної передачі залежить від здатності точно одержати повідомлення в місці призначення. Проблемами інформаційної передачі є: надмірність (повторення, копіювання інформації); шум (будь-яке спотворення, яке виникає при передачі сигналу від джерела до місця призначення); зворотний зв’язок (коригувальна інформація від одержувача) [10].

На основі цієї теорії були сформульовані теорії комунікації в організаціях, популярні в кінці 1960-х — початку 1970-х рр., згідно з якими комунікація представлялась як діяльність, спрямована на виготовлення, передачу та збереження інформації в рамках різних організаційних структур [10, c. 62].

Технократичні теорії викликали незадоволеність, обумовлену їх механістичністю, як правило, обмежуючою комунікацію точкою зору виробництва, передачі та обробки інформації, а також використовуваних при цьому технічних засобів. Подолання механістичністі формалізовано-технократичного підходу було пов’язано з інтеракційним підходом до дослідження комунікації, значно більшою мірою враховучим роль людини як суб’єкта комунікації.

Інтеракційний підхід розглядає комунікацію як взаємодію. У рамках інтеракціонізму склалося багато теоретико-методологічних напрямів, що розробляються в культурології, психології, соціології, соціальній психології.

На початку і середині XX ст. комунікація найчастіше розглядалася в контексті загальнотеоретичних побудов біхевіоризму, що зводив її до прямого впливу повідомлень комунікатора на реципієнта, де останній виступає лише як об’єкт, що реагує на інформацію.

При альтернативному баченні сутності комунікації на перший план висувається активність реципієнта як рівноправного суб’єкта комунікативної діяльності. У результаті, в 1953 Т. Ньюкомбом був сформульований інтеракціоністскій підхід до комунікації. Суб’єкти комунікації тут рівноправні і пов’язані як взаємними очікуваннями й установками, так і спільним інтересом до предмета спілкування. Комунікація розглядається як реалізація цього інтересу за допомогою переданих повідомлень. Ефекти комунікації полягають у зближенні або розходженні точок зору комунікатора і реципієнта на загальний предмет, що в свою чергу означає розширення чи звуження їх можливостей взаєморозуміння і співпраці. Такий погляд на комунікацію ставить в центр уваги досягнення згоди між суб’єктами комунікації, встановлення рівноваги в системі взаємних установок.

Ще одним напрямком інтеракційного підходу є напрямок символічного інтеракціонізму (термін запропонував Г. Блумер). Біля його витоків стояв американський філософ, соціолог і соціальний психолог Дж. Мід. Мід заперечував біхевіорістську тезу, згідно з якою поведінка людей — це пасивна реакція на стимул. Для символічного інтеракціонізму комунікація — не просто реакція, а суб’єктивна осмисленість та спрямованість на інших. Взаємодії між людьми розглядаються як безперервний діалог, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них. Лише надавши дії «іншого» якийсь сенс, значення («символізувавши» його), люди реагують на ці дії. Таким чином, ці реакції, вважав Мід, носять не автоматичний, а осмислений характер символічних дій; явища, яким надається будь-яке значення, стають символами.

З символічного інтеракціонізму вийшла етнометодологія — теоретичний підхід, ініційований американським соціологом Г. Гарфінкелем. Універсалізуючи методи етнографії та способи організації повсякденної життєдіяльності людей в примітивних культурах, етнометодологія визначає своїм предметом процедури інтерпретації, приховані, неусвідомлювані, нерефлексивні механізми соціальної комунікації між людьми. Причому, форми соціальної комунікації не зводяться етнометодологами до мовної комунікації, до повсякденної мови. Етнометодологія розуміє мову комунікації більш широко, включає в неї не тільки вербальну мову, але й мову жестів, виразних рухів, ритуал і навіть мовчання.

Деякі дослідники підкреслюють драматургічну складову інтеракції. На думку, І. Хоффмана, люди самі створюють ситуації спілкування, що представляють собою якийсь ритуал, дійство, спектакль, де кожен виконує певну роль. І. Хоффман розглядає театр як аналогію повсякденному життю.

Інтеракціоністський культурологічний підхід до вивчення комунікацій у різних суспільствах та організаціях став дуже популярним в середині та другій половині ХХ ст.. Він має зв’язок з етнометодологією і досліджує загальне та специфічне в комунікаціях представників різних культур [3, c. 39-40].

2.2. Проблема відсутності єдиного підходу до вивчення комунікації

Теорія міжкультурного змісту комунікації («проксемія»), що розробляється американським антропологом Е. Холом, дає можливість усвідомити культурні значення комунікативних дій і відповідне їх виконання, ефективність яких заснована на визнанні приналежності комунікантів до певного культурного середовища. При цьому аналізі комунікації використовується поняття «соціальна дистанція», яке характеризує ступінь близькості або відчуженості соціальних груп та осіб. Вона не тотожна просторовій, географічної дистанції, хоча може виражатися і в специфічних формах розселення етнічних груп. Аналіз соціальної дистанції був вперше здійснений Г. Зіммелем, Р. Парком, Е. Берджессом, Л. фон Візе.

Соціокультурні аспекти комунікації знайшли відображення у теорії «обличчя» (ідентичності) у переговорах, запропонованої С. Тінг-Тумі. Ця теорія ґрунтується на наступних припущеннях: учасники переговорів незалежно від їхньої культурної приналежності намагаються зберігати ідентичність (обличчя) у всіх комунікативних ситуаціях.

Особливу увагу теорія приділяє тому, що процеси комунікації обумовлені етнічними характеристиками сторін, які впливають на тривалість і умови переговорів, це зазвичай пов’язують не лише з культурним і національним походженням, але з расовими, релігійними та лінгвістичними рисами.

Етнокультурна матриця ділових комунікацій (переговорів) включає також такі параметри, як етнічні ярлики, жарти: упередження, культурні та мовні відмінності, спільні інтереси та цінності, гостроту етнічних відмінностей, передісторію етнічних відносин, міжетнічні контакти та потенціал взаємодії.

Серед теорій інтеракційного підходу, які пов’язують сфери комунікації та культури, особливе місце займають теорії художньої комунікації.

Художня комунікація, з точки зору Ю. Лотмана, активного послідовника формальної школи 30-х років, розглядається як «деавтоматизована» що характерно для літературної мови на противагу повсякденному спілкуванню, що є автоматичним [5, c. 14].

Ю. Лотман висунув низку нових тез:

—      культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;

—      культура зорієнтована як мінімум на дві мови, наприклад, зображальну і словесну;

—      комунікація — це переклад мови мого «я» мовою твого «ти», тобто коди учасників не тотожні, а тільки перехрещуються;

—      жодна «монологічна» структура не може витворити принципово нове повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;

—      пам’ять культури є механізм активного моделювання нового, що звернене до минулого.

Ю. М. Лотман в усіх своїх працях підкреслює особливе значення саме художнього тексту. Він зазначає: такий текст цікавий саме своєю непередбачуваністю. Тому ми використовуємо ці типи текстів багато разів. Звичайні тексти не спроможні на повторне функціонування. Мистецтво, вважав Ю. М. Лотман, розпросторює видноколо непередбачуваного, це простір свободи [4].

Ролан Барт запропонував свою модель міфологічної комунікації як вторинну семіологічну систему. Матеріальні носії міфічного повідомлення (власне мова, фотографія, малярство, реклама, ритуали, певні предмети), хоч якими різними були б самі по собі, щойно вони стають складовою частиною міфа, зводяться до функції позначування; всі вони являють собою тільки вихідний матеріал для побудови міфа; їхня єдність полягає в тому, що всім їм надається статусу мовних засобів. Тобто система «форма — зміст» на наступному етапі починає функціонувати як форма для нового міфологічного змісту. Р. Барт бачить у міфові дві семіотичні системи: одна — це мова, яка названа ним мовою-об’єктом, друга — це сам міф як метамова. «Ось чому семіолог із повним правом має однаковий підхід до письмового тексту і малюнка: для нього важлива в них та властивість, що обидва є знаками, які готові для побудови міфа; і той, й інший володіють функцією позначування, і той, й інший являють собою мову-об’єкт».

Ю. Хабермасом була розроблена теорія комунікативної дії. Ще до появи двотомної праці «Теорія комунікативної дії» Ю. Хабермас ввів ряд фундаментальних для цієї теорії понять. Центром зусиль Ю. Хабермаса стало розрізнення і, можна сказати, протиставлення інструментальної та комунікативної дії. Втіленням інструментальної дії Ю. Хабермас вважає сферу праці. Ця дія упорядковується згідно з правилами, які грунтуються на емпіричному знанні. При здійсненні інструментальної дії реалізуються — відповідно до критеріїв ефективності, контроля над дійсністю — певні цілі, здійснюються передбачення, що стосуються наслідків цієї дії.

Поява та розвиток новітніх технологій комунікації, технічних засобів спілкування зумовили формування нового культурного простору — масового суспільства. Дане суспільство характеризується наявністю специфічних засобів зв’язку — засобів масової комунікації. Бурхливий розвиток засобів масової комунікації в ХХ — XXI ст. призвів до зміни світосприйняття, трансформації, «дегуманізації» культури та мистецтва, формування нового віртуального світу спілкування [11, c. 98-99].

В цих умовах виникають нові теорії та концепції, які вивчають місце та роль масової комунікації в суспільстві.

Теорії чарівної кулі та підшкірних ін’єкцій, або «лікарського засобу для підшкірних ін’єкцій», розроблені Х. Лассуелом, відкривають історію дослідження масової комунікації. Згідно з цими теоріями, ті, хто управляє засобами інформації, керує суспільством, оскільки засоби інформації мають прямий, безпосередній і потужний вплив на тих, хто звертає увагу на їх зміст. Вплив ЗМІ на людей подібний до кулі або підшкірному впорскуванню. У відповідності з теорією акумуляції сила і ефективність впливу засобів інформації на людей прямо пропорційні частоті інформаційних «ін’єкцій» [10].Теорія селективної аудиторії, стверджує, що аудиторію не можна представляти як слухняну масу, некритично, сприймаючу будь-яку інформацію. Кожна людина (як особистість, як індивідуальність) має власні смаки, уподобання та інтереси, відповідно до яких здійснює вибіркове споживання інформації, пропонованої ЗМІ.

Теорія, що отримала назву «спіраль тиші / мовчання», розвинена Е. Ноелль-Нойманном, нагадує про «парадокс голосування», згідно з яким багато хто не бере участь у виборах, оскільки вважає, що їх «голос» не є вирішальним. Так і в масових комунікаціях: «популярним експресом» новин і думок стають ті, хто вважає, що вони таким являються, у той час як інші, що не мають подібного упередження, «відмовчуються».

Теорія дифузії (поширення) інновацій розроблялася Е. Роджерсом в 1960-ті рр.. в області зв’язку і знайшла застосування в антропології, соціології, політичних дослідженнях, маркетингу. Дифузія розуміється як процес, при якому нововведення поширюється в суспільстві через комунікаційні канали протягом певного часу. Розповсюдження інновацій може носити запланований або самовільний характер; в будь-якому випадку, воно призводить до соціальних змін. Ефективним інструментом поширення інновацій є ЗМІ.  Теорія культивування виникла на основі науково-дослідної роботи Дж. Гербнера в області «культурних індикаторів» (середина 1960-х рр.), серед яких центральне місце займали засоби масової інформації та в першу чергу телебачення. Мас-медіа в цілому розглядалися як засоби, культивуючі установки та цінності, які вже існують в культурі.

Теорія набуття користі і задоволення, представлена в кінці 1950-х рр. Дж. Бламлером і Е. Кацем, стверджувала, що глядачі аж ніяк не пасивно сприймають повідомлення засобів масової інформації. Члени аудиторії, згідно з даною теорією є активними відбирачами повідомлень, що орієнтуються на свої цілі, потреби інтереси, ціннісні орієнтації. Активність споживача інформації зумовлена також, зовнішніми обставинами, до яких у першу чергу відноситься конкуренція засобів масової комунікації [10].

Висновок до розділу 2

Отже, аналізуючи перераховані теорії і підходи можна зробити висновки, що вивчення комунікації на даному етапі являє собою розгляд концепцій, які описують, пояснюють, оцінюють та узагальнюють процеси комунікації. Разом з тим у вітчизняній науці поки що не вироблено цілісного всеохоплюючого розуміння процесу комунікації, єдиної наукової системи. Для її побудови необхідно узагальнення тих знань про комунікацію, які мають у своєму розпорядженні культурологія, соціологія, психологія, природничі та технічні науки, що створюють емпіричну та теоретичну базу теорії комунікації.

Розділ 3. Розвиток комунікаційного середовища в теорії та практиці

Комунікаційне середовище (КС) є феноменом, що, з одного боку, пов’язаний з певними закономірностями суспільного розвитку, а з іншого — здійснює детермінуючий вплив на соціокультурний простір. Здатність суспільства ефективно використовувати інформаційні ресурси й засоби інформаційних комунікацій, досвід і досягнення, застосовувати все це на практиці визначають його комунікаційну культуру як результат самоорганізації сучасного соціально-культурного простору.

У теорії соціальних комунікацій поступово склалося положення про неоднозначність понять «комунікаційний простір» та «комунікаційне середовище».

Сучасне комунікаційне середовище інформаційного суспільства розкривається через здійснення фронтальної інформатизації та глобалізації соціально-комунікаційних процесів, коли новітні способи і засоби збору, накопичення і переробки даних, телекомунікації стають дієвим елементом усіх форм інформаційно-комунікаційних зв’язків без обмежень. Еволюційні тенденції суспільної діяльності створюють умови для збереження і трансляції досягнень науки, освіти, культури тощо, а також задоволення потреб в інформації. Отже, динаміка комунікаційного середовища має основоположне значення для інтенсивного використання доступних знань у всіх значущих сферах діяльності суспільства і є необхідною умовою розвитку соціуму [2, c. 46]. Водночас важливим кроком до прогресу комунікаційних взаємовідносин має стати активне подолання комунікаційних бар’єрів і перешкод (технічних, мовних, психофізіологічних, знакових, смислових, ситуаційних, соціальних, культурних тощо), які виникають у процесі глобальної інформатизації суспільства.

Інформаційне середовище — складова інтегральної галузі життєдіяльності людства — представлена економічною, політичною, культурною, освітньою, науковою та іншими сферами. Воно стало визначальним явищем суспільної реальності на етапі застосування інформаційно-комунікаційних технологій та становлення інформаційного суспільства.

Нині значний інтерес науковців до проблем формування комунікаційного середовища пов’язаний, передусім, з сучасними технологіями, які повністю змінили уявлення суспільства про майбутнє людської цивілізації. З цих позицій науковці аналізують характерні ознаки, проблеми, перспективи розвитку комунікаційного середовища в умовах інформаційного суспільства.

Кожному суспільству для забезпечення обміну і розповсюдження інформації необхідне повноцінне комунікаційне середовище. Еволюція людської культури й еволюція соціальних комунікацій взаємопов’язані між собою, оскільки комунікація є органічною частиною людської культури і кожен її еволюційний етап має тільки йому притаманні характеристики. У працях багатьох дослідників (Р. Ф. Абдєєва, Д. Белла, В. О. Ільганаєвої, В. Б. Кашкіна, Г. Г. Почепцова, В. П. Конецької, А. В. Соколова) розкривається вплив рівнів комунікаційної культури на систему становлення соціальної комунікації, яка є характерною для кожного історичного етапу розвитку суспільства.

Сучасні науковці зазначають, що комунікаційне середовище є універсальною сукупністю матеріально-речових, субстанціонально-змістових, технологічних, організаційних умов, які дозволяють соціальним групам і структурам здійснювати передачу та взаємообмін інформацією, що, перш за все, необхідно суб’єктам комунікаційної взаємодії та спілкування в конкретно-історичному просторово-часовому континуумі [7, c. 87].

Висновок до розділу 3

Комунікація — необхідна умова функціонування і розвитку соціальних систем. Вона забезпечує зв’язок між людьми, робить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, розподіл праці і організацію колективної діяльності, управління.

Теоретичні положення щодо розуміння комунікаційного середовища реалізовані в різних соціально-комунікаційних підсистемах, зокрема в бібліотечній сфері, у сфері галузевих комунікацій: організаційній, бізнес-комунікації, маркетингової комунікації, рекламної комунікації, комунікації у сфері державного управління, PR комунікації. Переважно в цьому контексті ставиться питання вдосконалення комунікаційної діяльності з використанням сучасних інформаційних та медіа технологій, регулювання інформаційних потоків, створення зворотного зв’язку з аудиторією, інформаційне забезпечення користувачів.

Таким чином, з’ясовано необхідність посилення зв’язків теоретичних доробок сучасного соціально-комунікаційного знання з прикладними розробками щодо формування комунікаційного середовища. З точки зору новітніх соціально-комунікаційних досліджень, воно постає складним, багатоелементним утворенням. Комунікаційне середовище є структурною основою комунікаційного простору.

Висновки

Комунікація може бути усною, письмовою або друкованою. Якщо усна комунікація дає можливість швидкого реагування обох сторін та передає всі нюанси особистого спілкування, то письмова та друкована здебільшого обслуговують публічну, організаційну та масову комунікацію. Особливу роль у цьому відіграють сучасні комунікаційні системи, такі, як Інтернет, де, сказати б, “електронна” комунікація досягла майже необмежених можливостей.

Значну роль відіграє поділ комунікації на вербальну та невербальну. Вербальна – це звичайне використання нами рідної чи іноземної мови. До невербальної належать міміка, жести, пози, одяг, зачіска, інтонація та тембр голосу тощо.

Засновники теорії комунікації, як правило, дотримуються слушної думки про відповідність комунікації тим завданням, що їх ставить перед собою суспільство. Так, коли суспільство кількісно збільшилося настільки, що діяльності різних розповідачів та глашатаїв стало вже недостатньо для його обслуговування, коли господарство ускладнилося і господар уже не міг тримати в пам’яті всі подробиці економічного життя, коли виникла потреба в документуванні різних законів та вимог верховної влади, тоді людство перейшло від використання тільки усного мовлення також і до писемної мови. Не слід забувати, що усна комунікація є обмеженою в часі та просторі: люди не можуть передавати щось у майбутнє чи розмовляти із людиною, котра перебуває десь в іншому місці чи в іншій країні. Ось чому виникла писемність (тобто письмова форма комунікації), що не знає таких обмежень. Винахід книгодрукування – це, між іншим, також відповідь на тодішні суспільні проблеми в галузі комунікацій. Із поширенням протестантизму в Західній Європі виникла потреба виготовлення сотень і тисяч ідентичних і без помилок примірників Біблії. Процес механічного друкування книжок не тільки успішно вирішив це конкретне завдання, а зробив і значно більше – створив належні засоби для справді масової комунікації: газети, книжки, журнали. Телевізійний етап додав своє: телебачення, Інтернет, факсимільний зв’язок тощо.

Список використаної літератури

1. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К. : Освіта, 1999. — 351 с.
2. Іванов В. Основні теорії масової комунікації і журналістики: Навчальний посібник / За науковою редакцією В. В. Різуна — К.: Центр Вільної Преси, 2010. — 258 с.
3. Косенко Ю.В. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб. / Ю.В. Косенко. – Суми: Сумський державний університет, 2011. – 187 с.
4. Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре / Ю.М. Лотман. — СПб. : Искусство — СПБ, 1994. — 399 с.
5. Лотман Ю.М. Культура и взрыв / Ю.М. Лотман. — СПб. : «Искусство—СПБ», 2000. — 704 с.
6. Маршалл Маклюэн. Понимание медиа: внешние расширения человека / Understanding Media: The Extensions of Man. — М. : Кучково поле, 2007. — 464 с.
7. Масова комунікація: Підручник / А.З. Москаленко, Л.В.Губерський, В.Ф. Іванов, В.А.   Вергун. — К. :Либідь, 1997. — 216 с.
8. Основи теорії мовної комунікації : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / О. А. Семенюк, В. Ю. Паращук. — К. : Академія, 2010.
9. Основы теории коммуникации: Учебник / [М.С. Вершинин, В.А. Павлов и др.] ; под ред. М.А. Василика. — М. : Гардарики, 2003. — 615 с.
10. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. – 308 c.
11. Селіванова О.О. Основи теорії мовної комунікації. — Черкаси, 2011. — 350 с.
12. Селиванова Е. А. Основы теории языковой (речевой) коммуникации. Черкассы, 2011.
13. Фотев, Г. Герберт Блумер: символический интеракционизм / Современная американская социология. — С. 146-156.
14. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Пер. с нем. под ред. Д.В. Склядне- ва, послесл. Б.В. Маркова. — СПб. : Наука, 2000. — 380 с.