Вступ

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін „еліта” використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп „кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов´язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта (від франц. elite — краще, добірне, вибране). Починаючи з XVII ст. цей термін вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті.

ХХІ століття — період соціальної трансформації, численних моделей політичного розвитку та різних підходів до трактування історії. Владні відносини відігравали роль стратифікації та класоутворення протягом всієї історії людського суспільства.

Значний внесок еліт у розвиток суспільства. Саме еліти породжують і затверджують норми, цінності, культуру. Влада еліти вкорінена у сукупності ідей та ідеологій, які притаманні тій чи іншій епосі. Особисті здібності еліти дозволяють їй посідати стратегічні позиції в структурах влади і ефективно діяти для втілення ідей та ідеологій, які вона сповідує. Еліта певною мірою є дзеркалом епохи, її багатством. Так мало б бути…

У сучасній політології відбувається широка дискусія про рушійні сили суспільства та його соціальну структуру, наявність в Україні політичної еліти, її здатності (чи нездатності) як соціальної верстви до загальнонаціональної відповідальності за розвиток країни. У процесі становлення (з 1991 р.) української державності і формування політичної еліти важливе місце належить вивченню історичного досвіду, а саме — проблемі визначення понять.

Останніми роками у науковій літературі розгортаються цікаві дискусії щодо визначення поняття «політична еліта». Критеріїв відбору претендентів до групи, що може бути названа «політичною елітою», з одного боку існує значна кількість, з іншого — всі вони такі суперечливі, що за бажанням наповнення поняття може постійно змінюватися як за змістом, так і за масштабами. Окрім того, нечіткість підстав, за якими дають визначення, зумовлює ситуацію, коли різними найменуваннями користуються для позначення того самого концепту, і різні концепти позначають тим самим найменуванням. Всі, хто долучається до вивчення еліти, інтуїтивно розуміють, про що йдеться, але згодом неминуче виникають розбіжності, з’являється цілий спектр думок та точок зору, почасти діаметрально протилежних [1].

Тому мета нашого дослідження – з’ясувати сучасні концепції еліти та їх роль у суспільстві.

Розділ 1. Еволюція підходів до розуміння та трактування поняття еліти

1.1. Межі застосування поняття “політична еліта”

термін «еліта» походить від латинського «eligere” — вибирати, яке згодом трансформувалося у французьке “elite” — найкращий, добірний, обраний. Починаючи з XVII ст., він вживався для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для найменування “обраних людей”, перш за все — аристократії. У Великій Британії цей термін почав застосовуватися до найвищих соціальних груп в системі соціальної ієрархії. Через певний час поняття почали застосовувати у генетиці, біології та інших природничих науках.

У політології “елітою” називають осіб, які отримали найвищу оцінку у галузі їх діяльності. “Еліта політична” — самостійна, небагаточисельна та, яка володіє особливими якостями соціальна група, яка має вищий соціальний статус і яка бере безпосередню участь у здійсненні рішень, що пов’язані з використанням політичної влади” [2].

У розвинутих суспільствах еліта виконує дві функції:

• управління суспільними процесами, вирішення суспільних проблем, підтримка стабільності у суспільстві;
• еліта пропонує суспільству більш високі зразки поведінки і свідомості, ніж пересічні громадяни.

Разом з тим, деякі сучасні дослідники до функцій політичної еліти відносять:

1)       стратегічну — визначення політичної програми дій шляхом генерування нових ідей, вироблення концепції реформування країни;

2)       організаторську — реалізація на практиці визначеного курсу, втілення політичних рішень в життя;

3)       інтеграційну — зміцнення стабільності та єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, недопущення і розв’язання конфліктних ситуацій, забезпечення консенсусу з фундаментальних принципів життєдіяльності держави [3].

До перелічених функцій варто ще додати комунікативну — ефективне відображення у політичних програмах інтересів та потреб різних соціальних верств і груп населення. Головною ж функцією правлячої еліти є керівництво і управління суспільством. Для того, щоб ефективно реалізовувати ці функції, еліта повинна характеризуватися такими якостями, як сучасний менталітет, державний тип мислення, готовність до загальнонаціональних інтересів.

Сам термін “еліта” утвердився в соціальних науках після публікації відомих робіт Г Моска та В. Парето. А початок активному вивченню еліт було покладено роботами Г Лассуела.

Науковці прагнули перетворити політику із мистецтва управляти на науку про управління. Замість релігійних та етичних міркувань за основу було взято закони та факти.

Політична еліта визначається за двома критеріями: ціннісним (ті, хто гідний керувати) та функціональним (ті, хто обраний, або, ті, хто нами керує). В ідеалі ці ознаки мають співпадати.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди правила обрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями. Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є функціональний (альтиметричний) та ціннісний (меритократичний).

Засновник ціннісного (меритократичного) підходу політичної елітології

—      Вільфредо Парето (1848-1923). До семантичного навантаження поняття “еліта” (що передбачає відбір, розбірливий вибір) вже первісно закладено критерії індивідуальних здібностей, майстерності, талантів, високої професійної компетенції. Саме в цьому нормативно-оціночному, елітарному, аристократичному сенсі застосовувалося дане поняття і В. Парето, включаючи до складу еліти лише тих, хто досяг вищих посад в професійній ієрархії через свої здібності, і завдяки чому отримав можливість виконувати керівні функції в суспільстві.

Під “елітою” італійський мислитель розумів тих, хто має найвищі показники в своїй сфері діяльності. Обґрунтовував свою елітарну теорію біо-психологічними якостями індивідів. Він поділяв еліту на тих, “хто безпосередньо чи побіжно відіграє помітну роль в управлінні суспільством і складає правлячу еліту та іншу частину даного класу, який утворює неуправлінську еліту” [5].

Визначення правлячої еліти В. Парето наближене до розуміння правлячого класу Г. Моски. Вчений визначав еліту як людей, які посідають високе становище відповідно до ступеню свого впливу і політичної та соціальної могутності. В. Парето наділяв тих, хто входить до еліти, неординарними якостями, які і забезпечують їй владу. Не випадково праці В. Парето, зокрема його ідея біологічного відбору правлячої еліти, критика раціонального підходу до політики, на перших етапах його наукової кар’єри принесли йому сумнівну славу провісника політичних режимів фашистського типу. Підхід В. Парето має внутрішні протиріччя. З одного боку, люди, які володіють високим професіоналізмом, можуть жодним чином не бути пов’язаними між собою. У той же час В. Парето розуміє еліту саме як замкнуту групу, яка здійснює вплив на маси.

Декларуючи принцип висування правлячого класу універсальним принципом людської історії, В. Парето дає йому негативну оцінку, вважаючи, що за будь-якого політичного режиму правлячий клас спричинює негаразди всієї нації. Суспільство завжди, на його думку, управлялося і буде управлятися елітами, які переслідують свої власні інтереси, що не відповідають інтересам народу.

Реалії процесів розподілу влади в суспільстві, свідчили про те, що еліти не завжди ототожнювалися з високою культурою та компетенцією. Сприйняття досить часто не здатне відокремлювати символи від сутнісних характеристик. Високі соціальні позиції та специфічний стиль життя дещо видозмінюють характеристику еліти, подають дану групу в завуальованому світлі. Як наслідок, удавана компетентність часто-густо видається за реальну, а сутністна якість еліти підміняється її квазіформою, яка інституалізується і легітимізується. У зв’язку з цим, така символічна природа поступається іншому — владно-функціональному підходу до трактування еліти, який до речі є переважаючим серед сучасних дослідників.

1.2. Функції політичної еліти

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося, головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта [1, с. 458].

Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв´язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв´язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.

Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв´язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з´ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв´язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому [1, с. 460].

Розділ 2. Аналіз сучасних концепцій еліт

2.1. Системно-механістична концепція суспільства (теорія Еліт)

Суспільство представляє собою складне утворення, яке має свою структуру, з точки зору предмету соціології цю структуру прийнято розглядати як соціальну.

У соціологічній думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство — це система, що знаходиться у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібрім». Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Досліджуючи проблему рівноваги в суспільстві, італійський вчений дійшов висновку: у суспільстві можна виділити дві страти населення: 1) нижча страта (керовані, нееліта); 2) вища страта (правлячі, еліта). Остання поділяється теж на дві частини: а) правляча еліта; б) некеруюча еліта.

Для соціальної рівноваги важлива постійна циркуляція еліт, інфільтрація (проникнення) до правлячої еліти з боку некеруючої еліти чи нееліти, циркуляція між соціальними групами. Правляча еліта — те ж, що й аристократія (влада кращих). «Аристократії не вічні. Які б не були причини, незаперечно те, що через якийсь час вони зникають. Історія — це кладовище аристократії». На думку Парето, коли припиняється інтенсивна циркуляція еліт, їх окремих частин, соціальних груп і станів, «правлячий клас приходить до упадку, що часто тягне за собою занепад усієї нації. Це могутня причина, порушуюча рівновагу: нагромадження вищих елементів у нижчих класах і навпаки, нижчих елементів у вищих класах. Якби людські аристократії були подібні до добірних видів тварин, що протягом тривалого часу відтворюють собі подібних приблизно з тими ж ознаками, історія людства була б іншою». Парето порівнює циркуляцію еліт, що знаходиться в стані постійної і повільної трансформації, з плином ріки — «сьогодні вона вже не та, що була вчора». Час від часу відбуваються потрясіння і повені, «нова правляча еліта знову починає поступово мінятися: ріка, що ввійшла у своє русло, відновлює звичайний шлях».

Гаетано Моска (1858—1941) у своїй теорії еліт виходив з концепції правлячого (політичного) класу.

У своїй праці «Правлячий клас» (1939 р.) Моска визнає: суверенна влада організованої меншості над неорганізованою більшістю неминуча. Отже, політичний клас вирізняється насамперед організованістю. Тому організована меншість сильніша неорганізованої більшості. Друге — «представники правлячого меншості незмінно мають властивості, реальні чи удавані, глибоко шановані в тому суспільстві, де вони живуть». Спеціальні знання і справжня наукова культура, відзначав Моска, стають важливою політичною силою тільки на високій ступіні цивілізації, і тоді доступ у правлячий клас одержують лише ті, хто має ці знання (хто застосовує знання у військовій справі, управлінні, юриспруденції). Усі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, «якщо не за законом, то фактично». Свою соціальну перевагу вони прагнуть затвердити, розвиваючи необхідні якості за допомогою виховання, сімейних традицій, звичок свого класу. Правлячі класи занепадають, якщо перестають удосконалювати ті здібності, за допомогою яких вони прийшли до влади.

Таким чином, за Москою, у людських суспільствах переважає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізованих правлячих класів, або тенденція до швидкого їх відновлення. Циркуляцію еліт у демократії він пояснював не лише психологічними, але і соціальними факторами, через перегрупування соціальних інтересів, виникнення нових соціальних сил з новими соціальними інтересами.

Ці теорії еліт протистояли марксистським концепціям вирішальної ролі народних мас в історії, економічного базису суспільства. Вони ставили під сумнів і демократичний оптимізм ліберальних концепцій, що доводили принципову можливість і необхідність участі всіх громадян у публічній владі, її рівної доступності.

Теорія еліт продовжувала розвиватися і в другій половині XX ст. Так, Дж. Мізель специфіку еліти вбачав у формулі: «групова свідомість — згуртованість — загальні устремління». Німецький соціолог К. Мангейм у книзі «Людина і суспільство епохи Реконструкції» (1962 р.) писав, що індустріальне суспільство рухається від класової організації до елітарної системи. У демократії «практична реалізація політики знаходиться в руках еліти». Аме­риканський соціолог Ч. Міллз вважає еліту природним продуктом «інституціонального ландшафту суспільства». Життя сучасного суспільства є високо інституціалізованим, а отже, «стратегічні командні посади в соціальній структурі відіграють вирішальну роль в ієрархії інститутів». З ним погоджується й англійський соціолог Т. Боттомор у книзі «Еліти і суспільство» (1993 р.) — елітою є тільки та група «політичного класу», що реально здійснює політичну владу в окремому суспільстві й у певний час. Більшість же сучасних політологів уже не визнають поняття «політичного класу», а пишуть про політичні еліти, які прямо чи опосередковано впливають на справи в суспільстві («політики», «функціонери», «чиновники» і т.д.).

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє «інстинкт комбінацій»: здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
• Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії», дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав «залізним законом олігархізаці». Сама еліта, в розумінні Міхельса, — це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов’язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених «правил гри»), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта — це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

Характерні риси представників правлячої еліти: висока ступінь самовладання; вміння вловлювати і використовувати для своїх цілей слабкі місця інших людей; здатність переконувати, спираючись на людські емоції; здатність застосовувати силу, коли це необхідно.

Останні дві здібності носять взаємовиключний характер, і управління відбувається або за допомогою сили, або за допомогою переконання. Якщо еліта нездатна застосувати те чи інше з цих якостей, вона сходить зі сцени і поступається місцем іншій еліті, здатної переконати або застосувати силу. Звідси теза Парето: «Історія — це кладовище аристократій».

Як правило, між елітою і рештою маси населення постійно відбувається обмін: частина еліти переміщається в нижчий шар, а найбільш здатна частина останнього поповнює склад еліти. Процес оновлення вищого шару Парето називає циркуляцією еліт. Завдяки циркуляції еліта перебуває в стані поступової і безперервної трансформації.

Але більшість сучасних соціологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів.

2.2. Класичні зарубіжні концепції еліт

До класичних праць з теорії еліт, безумовно, необхідно віднести праці учня М. Вебера, одного із ідеологів партії Б. Муссоліні — Роберта Міхельса (1876-1936). Він досліджував структуру влади в політичних партіях і профспілках на основі власного досвіду в якості партійного функціонера.

Р. Міхельс виводить новий соціальний закон, названий ним «залізним законом олігархії», який можна сформулювати наступним чином: будь-який демократичний лад для досягнення стабільності змушений створювати бюрократичну організацію чи обирати лідерів, які володіють високими повноваженнями. У будь-якому випадку результатом буде узурпація влади лідерами чи бюрократією і перетворення демократії в олігархію. Увесь перебіг світової історії демонструє, що «будь-яка система лідерства несумісна з головними постулатами демократії»; «більшість, таким чином, зовсім нездатна до самоуправління… Завжди із мас виділяється нова організована меншість, яка возвеличує себе до стану правлячого класу» [8].

На думку вченого, «цивілізоване людство не може існувати без «панів» чи політичного класу. Більшість людства буде змушена визнати правління вищого із власного середовища меншості та змиритися з роллю п’єдесталу для величі олігархії» [9]. Сама політична еліта, на думку вченого є продуктом національної психіки. Теорія вченого не визнає самостійної ролі особистості в політиці, здатності мас впливати на владу.

Ідентифікація розглянутих теорій сприяла формуванню загальної теорії еліт під назвою «макіавелістська», представниками якої є Г Моска, В. Парето та Р. Міхельс. До речі, вперше термін «макіавелісти» було застосовано американським політологом Ф. Хінтером. Представники «макіавелістської» школи вважали еліту більш чи менш консолідованою групою, яка відрізняється від решти населення особливими соціальними, політичними та психологічними якостями і елітною самосвідомістю. Вчені говорять про «структурну сталість еліти, її владних відносин, персональний склад еліти змінюється, але стосунки панування і підпорядкування незмінні. Формування і зміна еліт відбувається у процесі боротьби за владу» [10].

У результаті аналізу концепції еліт Г Моски, В. Парето та Р Міхельса, можна вийти на загальні поняття, які полягають у наступному: визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділ на привілейовану правлячу меншість та пасивну більшість; високу згуртованість; особливі психологічні якості еліти (належність до неї визначається, в першу чергу, природними талантами і вихованням); взаємовідносини еліти з масами є взаємовідносинами панування та підлеглих; зміна елітних угрупувань.

Прихильники ціннісного (меритократичного) підходу визначальною ознакою еліти вважають духовний аристократизм, особистісну перевагу одних людей над іншими, стиль панування, антропологічні особливості. Представник ціннісної теорії еліт, іспанський філософ Хосе Ортега-і- Гассет (1883-1955) вважав, що будь-яке суспільство є динамічною єдністю двох факторів: меншості та мас, і що саме суспільна сила в меншості людей, вибраних аристократів. Водночас, виходив з того, що еліта — це частина суспільства, яка, на його думку, має вимірювати себе особливою мірою, яка готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства загалом. «Це не той, хто вважає себе вище за інших, а той, хто до себе самого ставиться вимогливіше, ніж до інших» [11]. Як представник ціннісної концепції вважав еліту головною конструктивною силою суспільства, а також те, що формування еліт відбувається внаслідок природного відбору найбільш цінних представників суспільства, а не у результаті боротьби за владу.

Ортега-і-Гассет Х. еліту ототожнює з особистостями особливого достоїнства, носіями високої культури, яких завжди меншість. Дана ідея абсолютизує меритократичні фактори стратифікації, їх основне значення відносно інших параметрів класового поділу суспільства.

Концепція демократичного елітизму не заперечує ідеї народного суверенітету, а владу і правління демократичної еліти вважає благом для всього суспільства. Так зокрема, австрійський і американський економіст і політолог Йозеф Шумпетер (1883-1950) доводив, що життєздатність демократичної моделі може забезпечити конкуренція еліт, а не мас.

Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Й. Шумпетер, як і Г. Моска, вважав, що не вроджені таланти, а політичний досвід є кращим вчителем мистецтва політики. Накопичений досвід поколінь, сконцентрований у традиціях, представлених у відповідних інститутах (школах, коледжах, університетах) є тим джерелом знань, який забезпечує успішність правлячого класу [12].

У контексті концепції В. Парето (зокрема, пояснення структури суспільства за допомогою поведінкових стереотипів індивідів) розвивав своє вчення і американський дослідник Гарольд Дуайт Лассуел (1902-1978) Еліта за Г. Лассуелом, і є ті люди, котрі володіють благами найбільшою мірою, чи «ті, хто отримує більшу частину із всього, що можна отримати» [13]. Політична еліта — це верхівка правлячого класу. Аналіз правлячих елітних груп повинен передбачати, за Г. Лассуелом, вивчення особистісних характеристик, якими володіють члени правлячої еліти.

За Г. Лассуелом вплив є тотожним владі: влада — це або вплив індивіда на інших індивідів, або ж вплив індивіда на процес прийняття рішень, тобто вчений ставить знак рівності між елітою та правлячою групою. Г Лассуел наголошує, що правляча еліта не обов’язково активно користується своєю владою, це — середовище, із якого виходять лідери. Відповідно, Г. Лассуел визначає правлячу еліту (власне, це визначення політичного класу — Л.К.) до сить широко: це особи, які обіймають важливі посади у владних структурах; особи, які раніше були на посадах і залишилися після відставки лояльними до існуючого режиму; ті, хто не належить до формальних інститутів влади, але має великий вплив на прийняття рішень в цих інститутах; члени опозиції, які мають значну політичну вагу, з якими змушена рахуватися влада; члени сімей вищих владних структур. Між іншим, Г. Лассуел виключає із правлячої еліти опозицію, яка не сприймається серйозно правлячою владою, і колишніх членів еліти, які розірвали зв’язки з режимом, якщо вони не належать до кола впливових опозиціонерів.

Американський політолог Роберт Алан Даль (нар. 1915 р.) виступав проти делегування політичної влади еліті та пропонував реформи із розширення в США політичної ваги нижчих та середніх верств. У своїй роботі «Хто управляє?» (1967 р.) вчений здійснив спробу спростувати ідеї Р. Міллза про олігархічний характер влади в США і на основі плюралістичної концепції еліт обгрунтувати демократичний характер цієї влади. У результаті досліджень Р. Даль дійшов висновку, що не існує однорідної еліти, є сукупність диференційованих еліт: політичної, економічної, адміністративної, профспілкової. Проте жодна з еліт не володіє абсолютним впливом.

У суспільстві відбувалися важливі зміни — впроваджувався виборчий колективізм. Реакцією на ці процеси була публікація робіт німецького соціолога, філософа, історика, економіста і юриста Макса Вебера (1864-1920) про роль бюрократії у суспільстві [4]. М. Вебер, вважав саме бюрократію всесильною. Це відкрило нову тему дослідження влади, реального розподілу владних ресурсів у суспільстві. За М. Вебером бюрократ — це ототожнення елітарної системи. Бюрократична система забезпечує всім, хто в ній задіяний, визначену певними правилами винагороду.

М. Вебер заклав також початок підходу, відповідно до якого класи визначаються не тільки виходячи із відносин до засобів виробництва. Не заперечуючи марксистських критеріїв виокремлення класів, він запропонував доповнити аналіз стратифікації ще двома змінними: «статус» (розуміючи, рівень соціальної поваги ) та «партія» (маючи на увазі ступінь політичної активності людини).

Американський політолог Чарльз Райт Міллз (1916-1962) у роботі «Правляча еліта» (1956 р.) подає загальний аналіз еліти США середини ХХ ст. і визначає її як групу статусів та стратегічних ролей. Вчений зазначав, що «владна еліта в США об’єднує людей із трьох сфер—політичної, економічної та воєнної. У тридцятих роках ХХ ст. провідна роль в державному житті належала політикам, а вже через два десятиріччя — військовим і представникам корпорацій» [15]. Відповідно до його концепції, у США ряд осіб володіє величезною владою, якої позбавлені решта, і ці особи все більше перетворюються на самоувіковічену еліту; їх влада стає все більш непідконтрольною і безвідповідальною.

У Р. Міллза відсутнє чітке визначення поняття правлячої еліти. Використання ним даного поняття передбачає категорію осіб, які приймають рішення і здійснюють суттєвий вплив на функціонування та розвиток суспільного організму. Правляча еліта (за Р. Міллзом, включає тих, хто посідає вищі позиції у «великій трійці» — державних структурах, великих корпораціях та армії.

У зв’язку з інтенсивним розвитком науки і промисловості у середині ХХ ст. виник технологічний або функціональний напрям у осмисленні проблем політичної еліти. Наприкінці ХХ ст. наголоси в обґрунтуванні елітизму з позицій технологічного детермінізму змінювалися. Термін «нова еліта» (менеджери, верхівка чиновників та інтелігенція), на відміну від «колишньої» еліти («еліти крові» та «еліти багатства») розглядається як важлива складова нових моделей соціальної структури. Представники неотехнократії виходять із розуміння того, що суспільство є системою бюрократичних інститутів, якими ефективно керують кваліфіковані менеджери. Провідну роль при цьому відіграють «нові еліти», які регулюють соціальні відносини науковим впливом. Теоретики неотехнократії стверджували, що це призведе до утвердження інтелектуальної еліти, яка володіє потужними науковими знаннями, професійним досвідом, умінням керувати сучасними організаціями.

Подібні погляди висловлював відомий американський економіст Джон Кеннет Гелбрейт (1908-2006). Для представника зазначеної теорії обґрунтування еліт, сучасна технологія обов’язково формує еліту, яка є «техноструктурою» [16]. Техноструктура — це особливий соціальний інститут, коли не індивід, не окремий лідер, а цілий комплекс вчених, інтелектуалів, техніків, працівників реклами, експертів, бюрократів посідають керівні позиції. Ця корпоративна еліта фахівців виробляє політику і управляє нею. Центр влади зміщується від еліти власників капіталу до еліти фахівців, носіїв знань. Кредо неотехнократів — “еліта врятує світ”, але кваліфікована.

Іншу спробу синтезувати підходи К. Маркса і В. Парето здійснив французький соціолог, філософ, публіцист Раймон Арон (1905-1983). Він зводив протистояння між соціологією “класів” та соціологією “еліт” до принципового питання: чим є взаємовідносини між соціальною диференціацією та політичною ієрархією у сучасному суспільстві? Вчений розумів під елітою “меншість, яка у будь-якому суспільстві виконує функції управління співтовариством”. На думку Р. Арона, ніякої “влади пролетаріату”, про яку писав К. Маркс, бути не може в принципі, це не більш, ніж “метафора або символ”. Він вважав, що у суспільстві можуть бути зміни двох типів: перший тип впливає на формування еліти, а інший — на рекрутацію еліти. У своїх роботах “Категорії, що управляють чи клас, що управляє” (1965 р.) та “Соціальний клас, політичний клас та клас, що управляє” (1969 р.) Р. Арон переконує: помилково вважати, що влада в сучасному суспільстві визначається одним керівним класом. Вона характеризується суперництвом між управляючими категоріями.

Держава є одночасно і організацією, що управляє суспільством, і головним інструментом політичного поневолення. Держава включає в себе всі найбільш значущі інститути політичної влади та управління. Тому службовці держави є головною політичною силою суспільства. Вони і є політичний клас, що пронизує суспільство зверху донизу.

Особливе місце в межах теорії еліт посідають концепції, спрямовані на вивчення еліти тоталітарного суспільства — теорії “нового класу” (лат. — dassis — розряд, група) (“правлячого класу”). Так, зокрема, ідеї М. Вебера були продовжені у теорії “нового класу” югославського політолога, державного і громадського діяча Мілована Джиласа (1911-1995). Цей “новий клас”, який володіє всім спектром характеристик попередніх правлячих класів, М. Джилас ототожнює з “політичною бюрократією”, що виокремилася із звичайного адміністративного апарату і постала над ним. Поняття “новий клас” не застосовується при дослідженні процесів у демократичних суспільствах, але використовується, поряд з поняттям “політична еліта”, для аналізу тоталітарних політичних систем. М. Джилас застерігав, що “еліта може поступово перетворитися в касту, тобто замкнуту групу людей, які чітко дотримуються своїх групових інтересів, наділені найвищими повноваженнями, мають безпосереднє відношення до ухвалення стратегічних рішень, здійснюють реальний вплив на режим, лад, успішно здійснюють свою волю, навіть, якщо цьому здійснює опір опозиція”.

Концепція “нового класу” у соціалістичних країнах, що складався із бюрократичної номенклатури, користувалася популярністю, особливо у роботах пострадянського періоду, присвячених історії СРСР. За даною концепцією після соціалістичних революцій до влади приходить новий політичний клас, який складається із колишніх революціонерів і державної бюрократії. Основою класу є комуністична партія. Природа нового політичного класу не економічна, як у західних країнах, а політична. У свою чергу, володіючи монополією на політичну владу, цей клас підкоряє собі національну власність.

Існують різні здібності членів суспільства до політичної участі у житті суспільства, впливу на політичні та соціальні процеси, управління ними. У радянському суспільствознавстві теорія еліт протягом багатьох років розглядалася як псевдонаукова та буржуазна. Сам термін “еліта” підмінявся термінами “власть імущі”, “впливові верстви суспільства”, “вершки нації” тощо.

Визнання існування правлячих еліт є спільним для переважної більшості політологів ХХ ст. Однак, при вирішенні питання про те, який тип відносин складається між політичною елітою і рештою суспільства, існують глибокі розбіжності. Можна виокремити дві основні моделі:

1. стверджується існування особливих, відокремлених еліт, що мають абсолютний вплив на решту суспільства (олігархічна, елітаристська моделі). Родоначальниками першої були представники макіавелівської школи та ідеологи технократичної теорії еліт.
2. існування множини еліт, що тісно взаємопов’язані та водночас конкурують одна з одною (поліархічна, демократична моделі).

Реаліям сучасного демократичного суспільства найбільше відповідають ціннісні теорії еліт, оскільки “справжня еліта не володарює, вона керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах” [7]. Відповідно до теорії елітарної демократії, має бути конкуренція між потенційними керівниками, які є не лише групою, здатною до управління, а й захисниками демократичних цінностей. Жодна з еліт не може домінувати відповідно до концепції плюралізму еліт. Функціональний підхід у поєднанні з ціннісним, на нашу думку, має застосовуватися при розгляді такого важливого, однак, суперечливого, неоднозначного напряму у політології, як політичні еліти та політичний клас.

Простеживши еволюцію класичних теорій, можна дійти висновку, що вченими не було розроблено концепції, яка б з одного боку врахувала найбільш цінні здобутки попередників, в тому числі, враховуючи владні відносини, особливості розвитку правлячої меншості (і за ціннісними показниками і за рівнем виконуваних функцій), з іншого — спостерігалися певні спроби скоригувати певні концепції (не позбавлені суб’єктивних оціночних суджень), які однак не переросли в широку наукову дискусію.

Отже, еліта — це найбільш цінний елемент соціальної системи, орієнтованої на задоволення її важливих потреб. Це група, що управляє політичними ресурсами і має готовність і можливість використовувати такі ресурси, щоб визначити результат процесу ухвалення рішення. Еліта не є об’єднаним угрупуванням, вона складається з ряду підрозділів (мінімум: політичні, економічні, бюрократичні компоненти). Проте правляча еліта — величина непостійна. Суспільство постійно розвивається, що призводить до зміни еліт. Еліта утримує в собі потужну субстанціональну константу (кожен з членів класу несе в собі істотні риси класу, його цінності, мораль і відповідальність).

Розділ 3. Взаємовідносини політико-управлінської еліти та громадського суспільства

3.1. Становлення політико-управлінської еліти сучасної України

Еліта, на нашу думку, є результатом тривалого природно-історичного розвитку, а не суб’єктивних побажань і дій. Вона формується впродовж багатьох поколінь. Тому вихід на політичну арену нашої країни демократичної еліти є історичною перспективою. Нинішнє покоління еліти має подолати в собі рецидиви авторитаризму й конфронтаційності, виховати терпимість і довіру до опонента, навчитися володарювати в рамках закону та прийнятих у суспільстві моральних норм, проявляти психологічну еластичність, високий інтелект, професіоналізм. «Потрібно прожити дуже багато років, аби зрозуміти, що політика робиться розумом, а не серцем», – писав Л. Фейхтвангер [5, c. 125].

Отже, нинішня політико-управлінська еліта практично не може опертися на скільки-небудь міцний ґрунт публічного авторитету. Люди не вірять в те, що у своїх діях влада керується щирим бажанням чесно служити народові. На переконання громадськості, значно ближче до істини інше: націленість на задоволення особистих інтересів, професійна некомпетентність у політиці й державних справах, бюрократизм. У суспільній свідомості утвердилася думка про «меркантильність» мотивів політико-управлінської еліти, прагнення не просто зайняти гідне місце в суспільстві, а передусім отримати матеріальні привілеї та політичні почесті.

Не випадково сьогодні в країні немає жодного державного, соціального, економічного або політичного інституту, чия діяльність викликала б довіру й подяку людей. Так, згідно з опитуванням, проведеним 3–12 лютого 2009 року Центром соціальних досліджень «Софія», позитивно оцінюють діяльність Президента України В. Ющенко лише 7,2% громадян; Кабінету Міністрів на чолі з Ю. Тимошенко – 12,8%, Верховної Ради – 7,8%! За незначної кількості байдужих (від 3,1 до 4,0%), адже за формулювання оцінки діяльності «скоріше негативно» та «негативно» загалом висловили недовіру Президенту – 89,7% громадян; Кабінету Міністрів – 83,5%, Верховній Раді – 83,2% [8]! Якщо додати, що політичним партіям не довіряють у цілому 84% громадян, а Національному банку – 74,9% [7], очевидно, що український народ поставив незадовільну оцінку сучасному політикуму та державному управлінню.

Ясна річ, кризові чинники нинішньої української дійсності серйозно ускладнюють становлення демократичної еліти, негативно впливають на механізми її формування та виховання. Наша еліта змушена вчитися «на марші», жити й діяти в умовах відсутності досвіду демократичних перетворень і підтримки цивілізованої багатопартійності.

Заслуговують на особливу увагу її соціальні джерела. Разом із певною кількістю колишніх дисидентів і представників правозахисних рухів, лідерів неформальних об’єднань і нових політичних рухів головним джерелом еліти залишається стара партійна, державна та комсомольська номенклатура, котра відмежувалася від КПРС, науково-викладацька еліта, частина інтелігенції.

Колишню партійно-номенклатурну еліту, можна сказати, як систему зруйновано. Але вплив вихідців із колишньої політико-управлінської верхівки, як і раніше, істотний. Вони й нині володіють досить міцними соціальними ресурсами. Їхня сила – у досвіді управлінської діяльності, особистих зв’язках, знанні принципів роботи апарату, клановій солідарності. Значна їх частина опинилася на боці нової влади через переконання і з щирим бажанням допомогти демократичним перетворенням.

Загалом становлення політико-управлінської еліти сучасної України протікає в рамках так званої адміністративно-номенклатурної моделі, суть якої полягає в тому, що влада поступово зосереджується в руках політиків і вищого чиновництва, значна частина котрих – вихідці з колишніх елітних прошарків, хоч і другого ешелону. І це не українська інновація. Дуже багато демократів-реформаторів у Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки та Східної Європи також вийшли з надр старої правлячої еліти. Важливо інше: це люди, які не несуть основної відповідальності за минуле. Вони раніше за інших усвідомили порочність старої системи й уловили нові тенденції суспільного буття, більшою мірою виявилися прихильниками принципів демократії та ринкових відносин, цивільних свобод і гласності. У масі своїй це люди не жорсткої ортодоксальної орієнтації, вони знайшли в собі сили першими звільнитися від організаційних та ідеологічних кайданів тоталітаризму, виявились мобільнішими, сміливішими й рішучішими.

Нові завдання, які постають перед українським суспільством і державним управлінням, потребують наукового обґрунтування сутності поняття, ролі, основних функцій і механізмів формування національної політико-управлінської еліти.

Сучасне суспільство – складна, організована, динамічна, соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. Важливу роль у системі управління відіграє політичне управління, яке спирається на владу та пов’язане з розробкою і реалізацією політики.

Одним із основних функціональних суб’єктів політичного управління в суспільстві є політико-управлінська еліта – складова меншість суспільства, внутрішньо диференційована, неоднорідна, але відносно інтегрована група осіб (або сукупність груп), що більшою чи меншою мірою володіють якостями лідера та підготовлені до виконання політико-управлінських функцій, які посідають керівні позиції в суспільних інститутах та (або) безпосередньо впливають на прийняття управлінських рішень у суспільстві [6].

В Україні процес політичної елітаризації характеризується деякими особливостями. По-перше, управлінська безпорадність керівної політичної еліти не формує логіку її дій, тобто саморегулювання відсутнє. По-друге, українське суспільство розколоте на лівий, правий фланги і центр. Іноді ліві виступають як консерватори, а праві – як прихильники прогресу. Змінюючи свою орієнтацію часом вліво, часом вправо, центр не завжди залишається центром. По-третє, декларації лідерів і їхні практичні дії разюче відрізняються. По-четверте, в масовій свідомості влада дедалі більше оцінюється з недовірою, а її дії наштовхуються на прихований спротив у різних формах [3]. Тому сама політико-управлінська влада дуже часто є джерелом напруги, яке зростає в міру підвищення недовіри до неї та її дій. Це дає підставу зробити висновок про розширення саморуйнівної діяльності політико-елітарних структур, цілу низку штучно викликаних бюрократією перманентних криз у взаємовідносинах усередині політичної еліти, а також між суспільством та правлячою політичною елітою [7].

Разом з тим роль національної політико-управлінської еліти в українському суспільстві важко переоцінити, оскільки саме від неї залежить рівень управління розвитком держави, ефективність і дієвість функціонування органів державної влади, консолідація суспільства навколо національної ідеї, мети, визначення шляхів виходу із кризових станів суспільства та стратегічних завдань його розвитку. Саме на це звертає особливу увагу український учений О. Лавренко, підкреслюючи, що “прийняття чи відсутність рішень із соціальних питань бюрократично організованими елітами” стає джерелом історичних змін і може спричинити як розвиток, так і стагнацію чи анемію суспільства. Якщо еліта спроможна вловити те, що Дж. Міль назвав “principia media” суспільства, основні тенденції його розвитку, то вона може мати “основу для прогнозу”, “основу для розуміння шляхів виходу із кризових станів суспільства” [9, с. 83-84].

3.2. Роль та місце політичної еліти в суспільстві, що трансформується

Важливим елементом характеристики еліт є аналіз механізмів формування, вибудовування кар’єрної драбини, конкуренція еліт між собою. Нова українська еліта пройшла період «первинної стабілізації» та значною мірою «втрамбувалася», хоч, як зазначалось вище, цей процес ще не завершився. Еліта від відкритого стану знову поступово рухається в стан закритості й ізольованості від суспільства. Вступає в дію тенденція «аристократичності», яка була відкрита свого часу Г. Москою. Саме цей правлячий клас, на думку вченого, здійснює всі політичні функції, монопольно володіє владою і використовує її переваги. Всередині її найвищого ешелону можливі та неминучі перестановки, але вони пов’язані не з проривом нових, свіжих сил, а з перегрупуванням першого більш старшого ешелону та другого — молодшого. Цей етап, з одного боку, наближує сучасну українську еліту до інституціолізованих форм відтворення і просування, що є характерним явищем для західних еліт. З іншого боку — зберігається тісний зв’язок з номенклатурною ротацією кадрів. Типовою стала ротаційна кадрова схема: «політична еліта — адміністративна еліта — бізнес-еліта». Така схема, певним чином, відтворює в зворотному порядку минулу радянську номенклатурну схему: «господарчий керівник — адміністративний працівник — політичний керівник». Олігархічна тенденція в системі політичної влади має такий вигляд: «влада — бізнес — ЗМІ».

Можемо виділити такі ознаки сучасного українського олігарха:

1. Наявність політичного впливу на загальнодержавному рівні;
2. Можливість прямого виходу на Президента України;
3. Здатність профінансувати виборчу кампанію;
4. Володіння власністю, що має стратегічне значення (вугільні шахти, металургійні комбінати тощо);
5. Вплив на загальнодержавні ЗМІ;
6. Наявність авторитету та визнання серед інших олігархів.

Зазначені тенденції українського елітогенезу та його соціального контексту дозволяють відмітити специфічні відносини владних еліт та суспільства, які сформувались в Україні. Вони свідчать про наявні тенденції авторитаризму, які притаманні розвитку української еліти на всіх рівнях. У цьому контексті можна використати термін «елітократія», під яким розуміється не тільки політико-владна та політико-управлінська концентрація значного потенціалу та ресурсів впливу на суспільство в руках еліт, але й прагнення еліт виділятися і відособлено існувати. Вона концентрує в своїх руках не тільки політичну владу, але і право розпоряджатися основною частиною багатств та ресурсів суспільства, а також свободою та життям громадян, які не делегували цих прав нікому, до речі, так як і права розпоряджатися загальнонаціональним багатством та ресурсами. Думається, не випадково термін «еліта» сприймається в українському суспільстві переважно з негативним забарвленням.

Можна цілком погодитися з думкою, що створення ефективних політичних інститутів громадянського суспільства перебуває в певній залежності від процесу формування та функціонування сучасної української політичної еліти. На жаль, цей процес в Україні має нецивілізований характер, який одержав назву корпоративно-кланової олігархічної моделі «володарювання» [6, с. 177].

Розкол суспільства ще більше буде поглиблюватися, протиріччя будуть концентруватись всередині здавалось би всевладних виконавчих структур, позбавляючи їх дієздатності і роблячи заручником боротьби політичних груп. Подолання структурної економічної кризи потребує створення механізму прийняття рішень, що базуються насамперед на згоді в суспільстві. Еліта в умовах різкої поляризації суспільства буде змушена консолідувати свої сили шляхом перегрупування, переговорів і консенсусів між своїми частинами та групами що до них примикають. З цієї точки зору, на нашу думку, неминучим є рух до встановлення парламентської моделі республіки як найбільш ефективної форми правління в розколотому і поляризованому суспільстві. Така система структурує політичне суспільство, забезпечуючи еліті стабільне становище. Але поки еліта не поділить власність у повному обсязі, повернення до парламентської моделі правління неможливе.

Питання виживання нової політичної еліти в перспективі пов’язане зі створенням умов для існування стабільних політичних партій та, в першу чергу, партії влади, яка бере на себе лобістські функції різних груп, що пов’язано з посиленням ролі формальної системи представницької влади, з іншого боку, це неможливо без завершення розподілу власності та настання нового етапу — етапу стабілізації режиму.

Безперечно важливу роль у продовженні процесу демократизації повинен відігравати оновлений демократичний рух, який позбавиться своїх радикальних крил та наповниться справжнім змістом. Самоідентифікація цього руху, яка дає можливість консолідації, повинна будуватися не на тій чи іншій ідеологічній доктрині, а на визнанні його учасниками в якості вищих цінностей — демократичну процедуру передачі влади, відмова від силового придушення своїх політичних опонентів, важливість політичної ролі опозиції, вільне змагання в межах закону різних поглядів та ідей, безумовна відмова від авторитарної альтернативи. В умовах сучасної України цей шлях складний і повільний, але єдино можливий, якщо мати на увазі подальший рух на шляху демократизації нашого суспільства [8, c. 2-3].

Висновки

З огляду на викладене висновок очевидний: новій еліті, щоб стати справжнім суб’єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому вчитися не форми та зовнішніх проявів, а по суті. Для цього, на нашу думку, необхідно виконати кілька умов:

1. Оптимізація взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості й ефективності органів місцевого самоврядування, підвищенням авторитету судових органів. При цьому, на нашу думку, повинен змінитися характер владарювання у бік перетворення його на управління на базі законності, демократії та максимального звуження волюнтаризму в ухваленні політико-управлінських рішень.
2. Упровадження в практику науково-обґрунтованих кадрових технологій, становлення точного порядку відбору, призначення та відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах.
3. Розвиток консенсусного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації. Очевидно, що лише за наявності конструктивної опозиції, вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, можлива реальна й ефективна еліта.
4. Еліта як соціально-політичне явище насамперед залежить від стану розвитку тієї чи іншої держави. Особлива роль серед еліт належить політико-управлінській еліті. Загальновідомо, що функціонально політико-управлінській еліті в сучасному суспільстві належить значна роль, зважаючи на те, що головною функцією політичної еліти є управління. В основному, завдяки лінійній структурі еліта може ефективно і оперативно вирішувати завдання в державному управлінні. Однак у складноорганізованому суспільстві, зокрема й українському, цих показників цілком недостатньо.

Список використаної літератури

1. Бережна, І. Оновлення політичної еліти в Україні: несподіванка обіцяної атаки [Текст] / Ірина Бережна // Віче. — 2010. — № 7. — С. 4-5
2. Головатий, М. Поняття «політична еліта» і «політичний клас» в контексті сучасної політичної думки / Микола Головатий // Політичний менеджмент. — 2008. — № 4 : Спеціальний випуск. — С. 63-68
3. Крюков О. Основні моделі розвитку політико-управлінських еліт / О. Крюков // Вісник НАДУ. – 2006. – № 2. – С. 333–340.
4. Лавренко О. Трансформація суспільства і концепція “кругообігу еліт” / О. Лавренко // Українська еліта та її роль в державотворенні : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (18-19 травня 2000 р.). – К., 2000.
5. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства // Віче. – 2009. — №11. – с. 35-39
6. Олещенко В. Політичні еліти: особливості формування у період незалежності України / В. Олещенко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2012. — № 3. —  С. 175-182
7. Радченко О. В. Політичний режим в Україні та теорії модернізації: вибір шляху демократизації / Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса.: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 (29). – 368 с. – С. 59–64.
8. Фесенко, В. Як змінити якість політичної еліти України ? [Текст] / Володимир Фесенко // Права людини. — 2012. — № 9. — С. 2-3
9. Харченко, Л. Консолідація політичної еліти як фактор розвитку політичної системи України [Текст] / Людмила Харченко // Вибори та демократія. — 2010. — № 4. — С. 82-88
10. Політична еліта та політичний клас: класичні зарубіжні концепції / Л.О. Кочубей // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2009. — Вип. 17. — С. 96-107.