Вступ

Із здобуттям незалежності в українській архітектурі розпочався новий етап її розвитку. У складних умовах перманентної економічної кризи будівельний комплекс зберіг життєздатність, проте умови функціонування були суттєво змінені: закінчилися часи державної монополії та ідеологічного диктату, архітектори розпочали приватну практику і були вільні у творчих пошуках, а відсутність об’єднавчих концепцій зумовила плюралізм нових шляхів розвитку архітектури.

Метою дослідження є виявити основні напрями розвитку архітектури України періоду незалежності.

У дослідженні ми спираємось на публікації вітчизняних науковців і практикуючих архітекторів, також стаття продовжує низку публікацій автора, присвячених сучасній архітектурі України.

«Мова» сучасної архітектури України демонструє протилежні тенденції: з одного боку — прагнення зберегти свою специфічність в умовах глобалізації, з іншого — інтернаціоналізація. Ці тенденції стали ключовими у формуванні принципових векторів розвитку української архітектури: постмодерністського та пізньомодерністського.

1. Основні напрями розвитку архітектури у сучасній Україні

У зв’язку з ізольованістю української архітектури від провідних світових тенденцій у радянський час вітчизняна архітектура на час здобуття незалежності виявилася у ситуації нездатності швидко адаптуватися до свободи творчого методу. У цей час філософські та культурологічні основи постмодернізму стали одним із джерел теоретичних і практичних реорганізацій вітчизняної архітектурної творчості. Особливо співзвучною їхнім художнім експериментам стала історична орієнтація постмодернізму. Пошуки нової архітектури, яка б символізувала нову державу — незалежну Україну, — зосередилися в історії, що мала легітимізувати сьогодення. Тема глибокого зв’язку з історією прозвучала в архітектурі головної площі сучасної України — Майдану Незалежності у Києві (О. Комаровський, С. Бабушкін, 1996-2001 рр.). Історизм майдану був глибокосимволічним актом. Зокрема, В. Соченко зазначав: «Реконструкція та оновлення Майдану Незалежності у Києві — це справа не лише столичного Києва, але і всієї нашої держави, його престижу та утвердження архітектурно-художніми символами всього іміджу суверенної української держави». Історизм був офіційно санкціонований в архітектурі Майдану та отримав серйозну підтримку зверху і його подальший розвиток був стимульований визнанням на державному рівні [1, с. 78 — 79].

Історичні асоціації покладені в основу тих типів будівель, розвиток яких був зумовлений новими соціально-економічними відносинами. Цей напрям розвитку української архітектури виділився як окреме явище й отримав різне трактування у представників вітчизняного постмодернізму. Офісна будівля Верховної Ради України на вул. Садовій у Києві (О. Комаровський) (рис. 1), побудована за принципами класичної композиції: поділ фасаду на три частини, чітка симетрія та ієрархія об’ємів. Інакше вирішений готельно-офісний комплекс на вул. Шовковичній у Києві (рис. 2). Висотній будівлі надані багатогранні обриси. Увінчується вона потужним барабаном із зрізаним конічним завершенням, з накладними «перспективними» трикутними формами, які сягають архітектури американського ар-деко [2].

Архітектура 11-поверхового готелю «Інтеконтиненталь» на вул. Великій Житомирській у Києві (С. Бабушкін, 2009 р.) (рис. 3) символізує новий етап розвитку українського постмодернізму, стимульованого іншими фінансовими можливостями і будівельними технологіями [3].

Пошук сучасного українського стилю став важливою складовою творчості київських архітекторів. Показовим є відомий проект житлового комплексу «Хвиля» на вул. Старонаводницькій, 4в у Києві, споруджений у 2001 р. Я. Вігом (рис. 4) [4].

Постмодерністські тенденції характерні і для Львова, де особливе середовище сприяло зародженню історизму ще в радянський час. Прикладом реалізації контекстуального підходу в історично сформованому середовищі є будинок-вставка на вул. Валовій, 15, спроектований у 2002 р. О. Базюком (рис. 5). Будівництво цієї будівлі завершило ансамбль історичної забудови вул. Вало¬вої та заповнило порожню ділянку, що утворилася тут після знесення аварійного будинку. Одним із найбільш значних громадських об’єктів, споруджених у Львові у пострадянський період, став новий корпус Інституту внутрішніх справ на вул. Городоцькій (Ю. Джигіль, 2001 р.) (рис. 6.).

В Одесі історицистичні традиції розвиває М. Повстанюк. Одна із найзначніших його втілень — будинки у Сабанському провулку (1996 р.) (рис. 7). Обидва будинки вдало вписалися у контекст історичної вулиці [6].

Одним із центрів формування українського варіанту постмодерністської архітектури є Дніпропетровськ, де працює О. Дольнік. Образ нового Дніпропетровська автор створив у забудові «Крутогорного» — містобудівельного ансамблю на березі Дніпра. Містобудівною домінантою «Крутогорного» став житловий комплекс 28-поверхових веж-близнюків «Вежі» (2000-2005 рр.) (рис. 8), які надали місту нової архітектурної ідентичності. Архітектура Голландії XVI-XVII століть стала вихідною точкою для формування стилю житлового комплексу «Амстердам» (2004-2007 рр.) (рис. 9). Вимога замовником «історичного стилю» була трансформована в архетип середньовічного західноєвропейського міста. У дусі театралізації М. Грейвза вирішена будівля ділового центру «Цитадель-2» (1997 — 1998 рр.) (рис. 10) [7].

Пізньомодерністські тенденції

Перші будівлі, які засвідчили розвиток пізньомодерністських тенденцій, з’явилися у середині 90-х років ХХ ст. — у час поступової економічної стабілізації. В Україні одним із перших архітекторів, які звернулися до естетики суцільної заскленої поверхні, став київський архітектор С. Бабушкін, а однією з перших будівель — головний офіс «Промінвестбанку» України у Києві (1995 р., 1996 — 1997 рр.) (рис. 11). Архітектуру офісу формує складна композиція зі стереометричних об’ємів, обличкованих золотистим склом, метафорично трактуючи тему багатства та респектабельності. Архітектура Адміністративної споруди для міської Податкової адміністрації (1999 р., 2000 — 2002 рр.) (рис. 12) будується на контрасті поєднання дзеркальних площин, в яких відображається забудова вулиці. Важливим технологічним досягненням став бізнес-центр «Вітрило» (2002 — 2006 рр.) — перший український хмарочос (висота без шпиля 136 м), побудований С. Бабушкіним та О. Комаровським (рис. 13) [8].

Перелічені будівлі відображають естетику одного з популярних у світовій архітектурній практиці 1970-1980 років стилю — слік-тек, який у силу економічних обставин з’явився в Україні лише у 90-х роках ХХ ст.

До сучасних українських архітекторів, роботи яких пов’язані з розвитком найновіших тенденцій, належить С. Юнаков, за проектом якого 2001 р. було побудовано південний термінал київського залізничного вокзалу (рис. 14). Ідеологія творів С. Юнакова ґрунтується на демонстрації передових будівельних технологій і близька до хай-теку [9].

Одним з епіцентрів розвитку сучасного підходу в архітектурі є Донецьк, а найвизначнішими творами Донецьк Арена (Дж. Перріш з «ArupSport») (рис. 15) та торговельно-розважальний комплекс Донецьк-Сіті (С. Ільїн, П. Омельченко, С. Романчиков).

 2. Світові архітектурні тенденції в архітектурі України. Сучасна архітектура з українськими національними своєрідними ознаками (УНСО), які були збудовані в 1990-2005 рр.

Визначення і встановлення УНСО в архітектурі минулого допомогло виявити їх і у сучасній архітектурі. Матеріали з сучасної архітектури взяті з журналів “А.С. С.” [1], “Архітектура й престиж” [2]. У них розміщуються повідомлення про діяльність творчих архітектурних майстерень, про новітні об’єкти з УНСО, доповіді про конкурси. Ця інформація складається з фотознімків та невеликих описів про архітектурне рішення конкретної споруди. Друкуються також і обговорення архітекторів, дизайнерів, мистецтвознавців, інженерів-конструкторів із приводу питань національного стилю, традицій у сучасній архітектурі, подальшому їх збереженні та розвитку.

Не менш важливим постає й питання визначення прізвищ тих творчих особистостей, майстерень, які проектують такі будинки. Але сьогодні це є важким і окремим завданням, яке може стати окремим дослідженням.

Проаналізувавши архітектуру минулих років, збудовану в українській національній стилістиці, було встановлено, що протягом ХУІІ ст. — ХХ ст. вона розвивалась за різними принципами (освоєння, універсалізація, стилізація, розвиток, запозичення, осмислення). У кожний історичний період вона мала свої домінуючі УНСО [12, c. 330].

Головним принципом розвитку барокового зодчества (ХУІІ ст. — серед. ХУІІІ ст.) було освоєння української народної архітектури. У будинках цього періоду архітектури ускладнюють об’ємно-планувальні схеми побудов народних дерев’яних храмів — тридільних, хрещатих із відповідними для них розташуваннями бань, для житла — об’ємно-планувальну схему “хата на дві половини“. Розвивають такі просторові форми, як: галереї — відкриті, вхідні групи — виділені окремими приміщеннями (тамбурами), дахи — скатні та із заломами, і горищними трикутними вікнами. Переймають з народного зодчества такі архітектурні форми, як колові та хрещаті вікна, які влаштовували в завершеннях стін споруди або на фронтонах, щипцях, а також шестикутні. Остання форма набула розповсюдження і в дверних отворах. Прикрашають будинки символічними зображувальними елементами та декоративним орнаментом — схеми побудови, мотиви, колористична гамма яких походили від народного декоративно-прикладного мистецтва. Інколи окремі ділянки стін облицьовували керамікою, майолікою місцевого походження. Колористичну гамму стін будинків основували на контрастних рішеннях по відношенню до даху, а інколи і до декору. Характерними об”єктами-представниками цього стилю є: Брама Заборовського (1746 р.), будинок митрополита на території Софійського Собору у Києві (1722-1758 рр.), архіт. Й.Г. Шеделя, реконструкція будинку Петра І (кін. ХУІІ ст. — поч. ХУІІІ ст.), архіт. І. Григоровича-Барського, Собор Різдва Богородиці в Козельці (1752-1764 рр.), архіт. А. Квасова, Спасо-Преображенський собор Мгарського Спасо- Преображенського монастиря у Лубнах (1684-1692 рр.), архіт. Й. Баптиста.

Архітектура класицизму (кін. ХУІІІ ст. — І пол. XIX ст.) будувалась за принципом універсалізації. У цей період будинки майже не несли на собі УНСО, зодчими використовувались лише містобудівні традицій народної та барокової архітектури України, але це виходить за межі предмету даної роботи [12, c. 332].

Наступним історичним періодом стала еклектика (кін. ХІХ — поч. ХХ ст.), головним принципом її розвитку була стилізація. Розвилося два стилістичних направлення: ренесансно-барокове та форм і прийомів оздоблення народного зодчества. Будинки виконані в ренесансно- бароковому напрямку, відзначились стилізованими формами фронтонів та пластичними орнаментами перейнятими із “українського бароко”. При будівництві споруд у народно-стильовому напрямку, застосовували об’ємно-планувальні схеми “хати на дві половини”, стилізували форми хат: двосхилий дах, шестикутні віконні та дверні отвори. Оздоблювали будинки тиньком, розписами, суцільним й окремим облицюванням, кольоровими майоліковими та керамічними вставками місцевого виробництва. У добу еклектики випрацювався своєрідний прийом декорування стіни цегляною кладкою, яка своїм виглядом нагадувала мотиви українських рушникових вишиванок. Найяскравішими спорудами — представниками даного стилю є: житловий будинок садиби Рахманових у с. Белоречиця на Чернігівщині (1878 — 1881 рр.), архіт. А.Е. Ягна, жіноче єпархіальне училище у Лубнах (1908 р.), архіт. О.М. Бекетова, житлові будинки по вул. Воровського, 7, на розі вул. Городецького та Ольгінської, на Андріївському спуску 2-Б (1899-1900 рр.), по вул. Городецького, 9 у Києві, авторів у ході дослідження не визначено.

У добу модерну (кін. ХІХ ст. — 1917 р.) архітектура з УНСО створювалась за принципом розвитку. У малоповерховому житлі використовувалась об ’ ємно-планувальна схема “хата на дві половини”. Архітектори розвинули такі об’ємно-просторові форми народного храмового зодчества як башти з відповідними банями, галереї (відкриті), а також вхідні групи (ґанок, окреме приміщення (тамбур)). Ускладнилися архітектурні форми народного зодчества: скатні дахи, звичайні та з ярусами і заломами з улаштованими в них трикутними горищними вікнами, фронтони, напівфронтони, щипці складних форм — п’ятикутних, шестикутних, пластичних барокових форм, центральні вхідні групи — трапецієві лоджії, вікна — колові, прямокутні та шестикутні, а також центральні двері — шестикутні, прямокутні, оздоблені архітектурною пластикою, орнаментом. Зодчі надавали перевагу таким архітектурним елементам: карнизам, фризам, кронштейнам, колонкам, стовпчикам, пілястрам, прикрашаючи їх українською декоративною орнаментикою. Використовували давню українську традицію — оздоблювати будинки символами відповідно до їх змісту. При архітектурно-художніх вирішеннях фасадів будинків велику роль віддають синтезу декоративно-прикладних мистецтв. Митці опоряджували стіни фасадів споруд специфічною цегляною кладкою, у вигляді геометричних орнаментів вишиванок, кольоровою майолікою, керамікою місцевого виробництва, виготовленою на тематику декоративно-прикладного мистецтва, рельєфним пластичним декором виконаним за мотивами українських орнаментів. Колористичну гамму використовували з колористичних рішень орнаментів рушників, килимів. Будувалась вона на контрастних рішеннях по відношенню до даху, цокольного поверху й декору або навпаки. Прикладами для даного періоду є такі будинки: критий ринок на вул. Бессарабській у Києві (1910 р.), архіт. Г.Ю. Гая, Полтавське губернське земство (1903-1908 рр.), міське училище ім. Грушевського у Києві (1908-1911 рр.), архіт. В.Г Кричевського, художній інститут у Харкові (1911-1913 рр.), архіт. К.Н. Жукова, однокомплектна земська школа у с. Западинці Лохвицького району (1913-1914 рр.), худ. О.Г. Сластьона, будинок міської лікарні у Лубнах (1913-1914 рр.), архіт. Д.М. Дяченка, житловий прибутковий будинок у Києві (1914 р.), архіт П.Ф. Альошина [16, c. 71-72].

Соціалістичне будівництво (1917-1990 рр.) умовно поділяється на три періоди: перший — соціалістичний романтизм (1917-1932 рр.), архітектура якого створювалась за принципом запозичення; другий — соціалістичний реалізм (1933-1955 рр.); третій — індустріальне будівництво (1956-1990 рр.), останні два формувалися за принципом осмислення.

В архітектурі першого періоду архітектори запозичували об’ємно- просторової композиції житлових споруд доби “українського бароко”, форми скатних дахів, звичайних та ярусних із трикутними горищними вікнами, щипців, напівщипців, барокових пластичних фронтонів, ґанків, дашків при центральних входах, вхідних лоджій, вікон та вхідних дверей, шестикутних за обрисами, карнизів, віконних та дверних облямівок, димові труби. Прикрашали фасади будинків архітектурною пластикою, керамічними вставками місцевого виробництва. Широко використовували декоративно- прикладні мистецтва. Спорудами представниками даного періоду: робітничий клуб І. Котлова в м. Кременчук (1925-1927 рр.), архіт. Ф.М. Мазуленка, корпус лісотехнічного факультету та житловий будинок для викладацького складу в Сільськогосподарській академії у Голосієві (1925¬1926 рр.), архіт. Д.М. Дяченка, житлові будинки для робітників ПЗ у Харкові (1920 р.), архіт. В.К. Троценка, залізничний вокзал у Києві (1927-1933 рр.), архіт. О.М. Вербицького

Зодчество другого періоду відзначилось тим, що будівничі осмислювали форми і прийоми архітектури попередніх етапів, які увібрали в себе риси народного хатнього будівництва, барокового та класицистичного. При проектуванні будинків з рисами народного хатнього будівництва використовували скатні дахи, звичайні та ярусні, з улаштованими у них трикутними горищними вікнами, трикутні щипці та фронтони, вікна та двері шестикутної форми, при центральних входах дашки, трапецієві лоджії.

Особливістю будинків, в яких розвивали необарокові форми, національна означеність досягалася завдяки пластичним бароковим фронтонам, в яких влаштовували колоподібні вікна та рослинні орнаменти. Споруди, в яких розвивали форми й прийоми класичної спадщини зодчі надавали УНСО завдяки площинному кольоровому керамічному обличкуванню місцевого походження, що утворювалося на основі мотивів української орнаментики. Його використовували суцільно або фрагментарно на площині стін, а також декоративно монументальних мистецтв. Представниками даного періоду є: ресторан „Рівера” на схилах Дніпра, житлові будинки у Дарниці в Києві, архіт А.В. Добровольського, Політехнікум зв’язку на бульварі Т.Г. Шевченка у Києві (1950 р.), архіт. В.Єлізарова, малоповерхові будинки у Києві на Багриновій горі, житловий будинок на Кудрявському узвозі (серед. ХХ ст.), архіт. М.В. Холостенка, музей Т. Шевченка в Каневі (1932-1939 рр.), архіт. В.Г Кричевського [12, c. 334].

У будинках, що споруджувались на протязі третього етапу головним носієм УНСО став монументальний живопис на тематику історичних подій минулого, керамічне обличкування на мотиви декоративно-прикладного мистецтва України, якими прикрашали, як інтер’єри так і фасади будинків. Відзначилось художнє оформлення таких будинків, як: річний вокзал у Києві, (1961 р.) виконане худ. Е. Котковим, В. Ламахом, І. Ліовченком, автовокзал у Києві, (1962 р.) виконано худ. В Мельниченком, А. Рибчуком, Палац піонерів у Києві (1965 рр.), виконано худ. А. Рибчуком та В. Мельниченком.

При аналізі архітектури України з УНСО минулого різних історичних періодів і різних стилістичних направлень було встановлено, що сформувались універсальні пріоритетні принципи їх побудови. До них відносяться: піднесеність до гори в образі будинку — пірамідальність або пластичність силуету; ярусність — в загальній об’ємно-просторовій побудові у вигляді поступового зменшення об’ємів до гори або у фасадному площинному вирішенні як розподіл будинку поясами, карнизами; простота в геометрії об’ємно-просторових та архітектурних форм; відповідність внутрішнього простору зовнішньому; центричність — в об’ємно- просторовому рішенні чи в чоловому фасаді; всефасадність; ієрархія елементів, де акцент на змістовно значимих місцях відповідним до змісту декором; наявність веранди, галереї; виділення нижньої частини стіни іншим будівельними матеріалом — штучним оздобленням, кольором; використання високого скатного даху — звичайного без та з горищними трикутними вікнами, з заломами без та з горищними вікнами, з ярусами без та з горищними вікнами; великий виніс даху, який підтримують кронштейни, винесені за межі стіни консолі, стовпчики; наявність фронтонів, напівфронтонів, щипців в завершенні будинку — трикутних, п’ятикутних, шестикутних, пластичних барокових; акцентування на вхідній групі = дашком, ґанком, окремим приміщенням, вхідною трапецієвою лоджією, архітектурною пластикою, орнаментикою, кольором, фактурою; виділення головних приміщень — віконними отворами більшими за розмірами та оздобленням їх архітектурною пластикою, орнаментикою чи кольором; застосування шестикутної форми — віконних та дверних отворів; підкреслення декором конструктивної структури будинку; використання місцевих будівельних та оздоблювальних матеріалів; оздоблення стін будинку декором; застосування національних українських знаків-символів в об’ємно-просторовій, архітектурній формі чи декорі [1, c. 87].

Дослідження УНСО в архітектурі пріоритетних їх принципів побудови дало змогу встановити дві традиційні моделі, за якими й утворювались українські національні риси в спорудах минулого. Перша характеризувалась розробкою об’ємно-просторової композиції, що походила від народної архітектури, де акцентувались змістовно значимі місця декором, друга — полягала в простій об’ємно-просторовій побудові, яка могла не мати нічого спільного, на відміну від першої, з формами народної архітектури, але в таких випадках надавалось більше уваги опорядженню декором, який походив від українського декоративно-прикладного мистецтва. Головним при вирішенні означення будинків національними українськими рисами був індивідуальний художній підхід зодчого до кожного з них.

Сучасна архітектурна практика показала, що будинки з УНСО формуються за принципом відродження — форм ы прийомів баракової спадщини й форм і прийомів народного зодчества (хати й храму). Сучасні архітектори при проектуванні використовують об’ємно-планувальні схеми народних хрещатих храмів. Акцентними стають такі архітектурні форми, які були притаманні українській національній архітектурі минулого: скатні дахи звичайні, із ярусами, трикутними горищними вікнами, щипці трикутні та трапецієві, а також барокові фронтони, вікна та двері шестикутної форми, галереї (відкриті). Колористичну гамму вони вирішують на основі контрасту стін до даху чи стін до декоративних елементів, що стало вже традиційним для українського зодчества. До споруд в яких архітектори відроджують форми й прийоми баракової спадщини відносяться: міністерство фінансів України в Києві (2001 р.), архіт. В. Гальченко, Г. Довженко, А. Цвєтков, житловий дев’ятиповерховий на 22 квартири будинок по вулиці Січневого Повстання, 10 у Києві (ХХІ ст.), архіт. В. Єжов, С.Єжов, М. Витушок, В. Селиванов; галерея мистецтв у Полтаві (1999 р.), архіт. Ю. Олійник. До другого відносяться такі будинки, у яких митці застосовують об’ємно-просторові форми народного дерев’яного храму, це: церква Святого Євгена в храмовому комплексі, що розташований у с. Буки Сквирського району Київської області (ХХІ ст.), архіт. Ю. Бабіч, К. Капінус, Ю. Рейтерович, церква Покрова Богоматері в Білій Церкві, (проект 1997 р.), архіт. Ю. Бабіч, Т. Мусієнко, церква Миколая Чудотворця в Києві на Подолі (2003-2004 рр.), архіт. Ю. Лосицький, Є. Мірошниченко, Андріївська церква у Вишгороді, Київської області (1991-1993 рр.), архіт. Ю. Лосицький. Архітектурні форми ы прийоми народної хатньої архітектури відобразились в таких будинках: дитячий садочок на 140 місць розташований на Троєщині в Києві, (1992 р.), архіт. В. Ісак, І. Авдєєв, В. Воронов; реконструкції будинків на Подолі в Києві по вул. Спаська й Константинівська (2001 р.), архіт. Ю. Мельничука, Н. Печенова, Л. Граніна, О.        Шульга, офісно-торгівельний центр по вул. Ярославів Вал, 23 у Києві (2003-2004 рр.), архіт. А. Пашенко, С. Здоренко, С. Городецький, Є. Зубарєва, адміністративний будинок по вулиці Банковій 5-7 на Печерську в Києві (1996-1999 рр.), архіт. Ю. Мельничук, В. Сеульський, А. Вакула [1, c. 89-90].

В архітектурі цих споруд виявляються характерними і співпадають з вище визначеними принципами побудови УНСО таких як: пірамідальність в силуеті (в храмах) та пластичність (в будинках виконаних в необароковій стилістиці); ярусність в об’ємно-просторовій побудові (у храмах); простота в геометрії архітектурних форм; відповідність внутрішнього простору зовнішньому, центричність, всефасадність (у храмах), центричність у чоловому фасаді. Наявність відкритих галерей та стовпчиків, що підтримують виніс даху (головне, в будинках розважального призначення); виділення нижньої частини стіни іншим штучним оздобленням; високий скатний дах з горищними трикутними вікнами та без, набагато рідше використовуються дахи із заломами та з ярусами); трикутні, шестикутні, барокові фронтони в завершеннях стін; шестикутної форми віконні та дверні отвори. Рідко, але зустрічаються і такі риси: дашок при вході, інколи облямівки навколо дверей, вікон, підкреслення простим пластичним чи кольоровим декором конструктивної структури будинку; розподіл будинку на яруси поясами; використання українських національних знаків-символів в об’ємно-просторовій структурі (тільки в храмах, схема побудови, яких походить від народного храмового дерев’яного зодчества), у формах віконних отворів (у вигляді кіл, хрестів), у рекламних вивісках (стилізовані мотиви орнаментики). Зовсім відсутніми стали такі ознаки як оздоблення стін будинку декором та використання місцевих оздоблювальних матеріалів. Та головне, що втратилось в архітектурі сучасних будинків — це ієрархія усіх елементів, що входять у побудову, й акцент на змістовних місцях символічним відповідними до змісту декором, наслідком чого і стала втрата того самого “національного українського духовного змісту” в образі будинків, який викликав образно-поетичні асоціації, почуття, що в минулому було однією з особливих національних українських традицій.

Зазначаємо, що вище згадані традиційні моделі, що були випрацювані часом, за якими утворювались УНСО в спорудах минулого майже, перестали діяти. Архітекторами використовується тільки перша модель — та, яка характеризується розробкою об’ємно-просторової композиції, що походить від народного храму, де акцентується увага декором на змістовно-значимих місцях, але вона притаманна тільки християнським храмам, і то це відбувається не завжди.

Іл. 3. Використання форм барокового зодчества в житловому будинку по вул. Січневого повстання, 10 у Києві (2001 р.), архіт. В. Єжовим, С. Єжовим, В. Селівановим, М. Вітушком. Фрагмент завершення будинку.

А для усіх інших типів будинків, сформувалась інакша — сучасна модель, яка характеризується тим, що зодчі в об’ємно-просторову форму включають схожі за обрисами архітектурні форми (вікон, дверей, щипців, фронтонів), що були характерні народним та бароковим формам минулого, а в основі творчої діяльності митців тепер покладено індустріальний підхід [10, c. 65-66].

На теперішній час розвинулось декілька тенденцій формування української національної стилістики: стилізація, імітація, запозичення, інновація. Перша тенденція характеризується цілеспрямованою розробкою стилістики будинків під український стиль, характерні риси якого, взяті як “прототип” для наслідування. У даних випадках „прототипом” виступають архітектурно-художні засоби. Прикладом цього є будинок галереї мистецтв у Полтаві, у якому стилізовані такі форми бароко, як фронтон та аркада. Друга тенденція — імітація основується на гіперболізації форм “прототипної” народної архітектури (хати чи млина). Архітектори частіше використовують його при будівництві споруд громадського харчування, як правило в тих, що розташовані на головних автомобільних магістралях із ціллю приваблення клієнтів яскравим виглядом — „своєрідною візитною карткою”. Архітектурно-художнє рішення таких будинків носить більш рекламний характер. Прикладами таких споруд є: кафе-бари “Ледаща Віра”, “ Фортеця”, “Полтавські галушки”, “Старий млин”, „Калина”, що знаходяться по центральній автомобільній магістралі Київ-Харків. У них зодчі використовують не тільки форми народної архітектури, а ще й побутовий устрій, що був притаманний в далекому минулому на майданчиках біля входу української оселі. При вирішенні такої архітектури дизайнери намагаються використовувати такі будівельні матеріали, які використовували раніше (лозу, глину, сіно, дерево, тощо).

Третя тенденція — запозичення розуміє під собою застосування зовнішніх характерних форм і прийомів “прототипного” стилю. Запозичуються в більшості форми й прийоми народної архітектури, у меншості барокової. З народного житлового зодчества, переймаються форми — дахів, фронтонів, щипців, що увінчують завершення стін, віконні, дверні отвори; а також такі прийоми, як — виділення головного входу дашком, використанні облямівок трапецієвої форми на вікнах та дверях, у меншості, але зустрічається такий прийом, як підкреслення декором конструктивної структури будинку пластикою, кольором. Такі запозичення застосовують при проектуванні споруд торгівельного призначення (барах, кафе, ресторанах, невеликих продуктових магазинах). Прикладами слугують будинки-комплекси (бар-магазин) “Клас” в Ахтирці, “K-TRADE” у Чернігові, “Каштан” у Сумах, реконструйований ресторан “Іванова гора” у Полтаві, гастроном “Василько” у Тростянці, торгівельні ряди в Кобеляках, дитячий садок на Троєщіні, податкова інспекція в Броварах тощо.

Запозичуються форми і прийоми храмового зодчества, як дерев’яного народного, так і барокового, використовуються вони тільки в сучасних церквах. Переймається об’ємно- просторова побудова (що походить від хрещатих храмів), форми бань (цибулиноподібні), а також такі прийоми як виявлення конструктивної побудови (пластикою, кольором). Прикладами слугують Покровська церква в с. Гребінки Білоцерківського району, Київської області, Миколаївська церква в м. Ірпінь. Поодинокими випадками є будинки, у яких використовують барокові форми та прийоми. Яскравим прикладом цього є адміністративний будинок міністерства фінансів України, у якому автори запозичують барокові форми фронтонів та такі прийоми як виділення центральної осі чолового фасаду фронтоном, розташування головного входу на центральній осі, розподіл будинку на яруси карнизами. Четвертою тенденцією формування української національної стилістики стала — інновація. В її основу покладено оновлення рис (їх трактування) минулого народного зодчества, українського модерну та бароко. По-інноваційному трактують трапецієві віконні отвори, які в минулому використовувались на фасадах будинків за межами карнизів що вінчають, як це зроблено в житловому будинку по вул. Горького у Чернігові, або взагалі виходять на дах, як в офісно-торгівельному центрі по вул. Ярославів Вал у Києві. Інноваційних рішень набувають і трапецієві щипці. Їх форму змінюють та ускладнюють. Раніше їх влаштовували на житлових, громадських будинках, а тепер і в церквах, як, наприклад, у храмі Миколи Чудотворця. По-новому вирішують і шестикутні фронтони. Так, в завершеннях житлового будинку по вул. Павловський у Києві вони перекриваються двосхилим з ярусом дашком, як це робилось у будинках, виконаних у стилістиці українського модерну, але їх зазвичай декорували або влаштовували невеликі колові віконця. А в даному випадку у них влаштовані великі вікна, що майже закривають усю площу фронтону, ніби розчиняють його. В одних випадках —        це форми, які повторюють обриси фронтону, а в інших-напівкруглі. Усі встановлені авторкою тенденції розвитку формування української національної стилістики є дещо умовними, бо сьогодні при проектуванні будинків архітектори можуть використовувати декілька таких принципів, але, як правило, один із них є домінуючим [11, c. 102-103].

Аналіз УНСО в сучасній архітектурі будинків та споруд підтверджує той факт, що все-таки сьогодні зодчі відроджують та продовжують розвивати українську національну стилістику З вищевикладеного матеріалу можна зробити висновок, що, на відміну від попередніх етапів розвитку української національної стилістики, сучасний зодчий намагається означити будинки та споруди використовуючи об’ємно- просторові та архітектурні форми, головне ті які утворились на попередніх етапах розвитку. На жаль, на відміну від минулих років, сучасні зодчі недостатньо уваги надають символічному значенню будинків (відповідному застосуванню об’ємно-просторових, архітектурних, декоративних форм до їх змісту, майже кожна з яких геометричними обрисами походить від українських знаків-символів), художньому оздобленню фасадів (орнаментикою, зображувальними формами, сюжетними монументальними композиціями розробленими на національну тематику). Тому особливу увагу потрібно було б приділити естетичному вигляду сучасних будинків.

Іл. 6. Використання форм і прийомів хати в реконструйованому на межі ХХ-ХХІ ст. ресторані «Іванова гора » у Полтаві, архіт. В. Віценею. Фрагмент фасаду

Але все-таки питання, яким же шляхом іти далі, на що держати орієнтири та як її означити свої будинки українськими національними ознаками, щоб остаточно не втратити своєї індивідуальності залишаються відкриті [12, c. 335].

Висновки

Розвиток архітектури в Україні періоду незалежності визначають плюралізм і багатовекторність, які відображають складність та неоднорідність суспільства. З одного боку, важливе місце засвідчує постмодерністська ментальність, побудована на зверненні до історичного минулого, а з іншого — дедалі міцніші позиції завойовують передові архітектурні тенденції. Такий стан української архітектури свідчить про напруженість творчих пошуків і залучення української архітектури у загальносвітовий процес, який теж характеризується розмаїттям.

Архітектура, як вид мистецтва займає особливе місце в житті людини, бо вона утворює той образ будинку, району, міста, який зберігається на довгі роки і передає дух певної нації або навпаки. У сучасній архітектурі виникло безліч різноманітних стилістичних направлень. Одним з них є — звернення до української національної стилістики, свідками чого є новобудови. Архітектори, які утворюють таку стилістику частіше орієнтуються на форми і прийоми барокової та народної спадщин.

Перед сучасними зодчими, які намагаються відродити, зберегти традиції української архітектури, постало ряд проблем — це масовість, уніфікація виробництва, відсутність певних рекомендацій щодо використання УНСО, трактування заказниками стилістики будинку (які держать орієнтири на західний стиль життя).

У колі невирішених завдань є проблема встановлення УНСО в архітектурі України минулого та сучасного із метою відродження традицій української архітектури та використання їх при новаторському підході в майбутньому задля її розвитку.

Список використаної літератури

1. Черкес Б. С. Національна ідентичність в архітектурі міста [Текст] / Б. С. Черкес. — Львів : Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2008. — 268 с.
2. Архитекторы Киева Александр Комаровский [Електронный ресурс]. — Режим доступа : http : //archunion.com.ua/arch/a-0002. html
3. Бабушкін С. Готель «InterContinental» в Києві [Текст] / С. Бабушкін // А+С. — 2008. — № 3. — С. 134-139.
4. Віг Я. Житловий будинок на вул. Старонаводницькій в Києві [Текст] / Я. Віг // А+С. — 2008. — № 3. — С. 140-145.
5. Проектна пропозиція забудови ділянки на вул. Валовій, 15 для ТзВО фірма «Консоль» [Текс] / /Архітектурний вісник. — 2002. — № 2(15). — С. 26.
6. Сабанский переулок 2, 4. [Електронный ресурс]. — Режим доступа : http : //archproj ect. com/ua/proj ect/particle/200
7. Шуляр В. Архітектурні прем’єри Дніпропетровська [Текст] / В. Шуляр // Архітектурний вісник. — 2000. — № 33(11). — С. 8-11.
8. Архитекторы Киева. Сергей Бабушкин. — [Електронный ресурс]. — Режим доступа : http : //www . nostalgia. org . ua/aarchitect-babushkin.shtml.htm.
9. Архитекторы Киева. Сергей Юнаков [Електронный ресурс]. — Режим доступа : http://archunion.com.ua/arch/a-0182.html
10. Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество Украины. — 2-е изд., перераб. и доп. — К., 1989.
11. Чепелик В.В. Український архітектурний модерн. — К., 2000.- 378 с.
12. Чепелик О.В. Періодизація теорії архітектури з національних питань.// Архітектурна спадщина України.- №4.- 2001.- С. 330-335.
13. Юрченко П.Г. Дерев‘яна архітектура України. — К.: Будівельник, 1970 — 193 с.
14. Юрченко П.Г. Народное жилище Украины.- М., 1941.
15. Яралов Ю. С. Национальное и интернациональное в советской архитектуре.- М.: Стройиздат, 1985.- 224 с.
16. Ясиевич В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ — ХХ веков. — К.: Будівельник, 1988. — 184 с.