Вступ

Релігієзнавство належить до складних за структурою, 6а-гатоаспектних полідисциплінарних галузей знань. Його предметом є об’єктивні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особливості, різноманітні феномени, взаємозв’язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Воно охоплює не тільки трансцендентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, а й світські та громадянські релігії.

Світські релігії — віровчення, які наділяють надприродними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Ці релігії формуються в тоталітарних державах і пов’язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав’язується обожнювання народу-завойовника (культ імператора Рим)/, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх появи є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне визволення.

Громадянські (цивільні) релігії — релігійна єдність громадян певної країни, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Такі релігії закликають усіх громадян поклонятися Всевишньому, їх Бог — позаконфесійний, але віра в нього є обов’язкова для всіх громадян. Об’єктом релігієзнавства є стан людини, який виражає її єдність із трансцендентним, свідчить про її самовизначення в світі.

Структуру релігієзнавства формують філософія релігії, історія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, географія релігії тощо.

Категорії релігієзнавства, функціонуючи в єдиній системі, охоплюють цілісне відношення «людина — релігія — світ»

Релігієзнавство послуговується різноманітними методами пізнання — діалектичним, феноменологічним, герменевтичним — та системою основоположних принципів, серед яких домінують принципи об´єктивності, історизму й толерантності.

Складність релігії, її органічна вписаність у суспільну історію зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія – це перш за все явище духовне, проте – не лише. Як правило, в структурі розвинених релігій виділяють такі її складові:

—         сукупність релігійних тверджень, знань, ідей та уявлень (це є так звана релігійна догматична складова релігії; слово “догмат” у перекладі із давньогрецької мови значить – незаперечне, безсумнівне положення); отже, перша складова релігії – це її ідейний (інколи кажуть – ідеологічний) зміст; сюди відносять і теологію – науку про Бога, тобто теоретичну складову релігії;

—         сукупність релігійних почуттів, станів та емоцій (емоційно-почуттєва складова); для релігії ця складова грає вирішальне значення, оскільки йдеться про такі фундаментальні та суто людські за природою почуття, як надію, віру, любов, про душевні переживання та заглиблення;

—         сукупність релігійних ритуалів, церемоній та обрядів (обрядова складова або релігійний культ, хоча останній має не єдине значення);

—         сукупність релігійних органів, організацій та інституцій (інституціональна складова); в даному випадку релігія постає через релігійні громади, об’єднання, клір (священики) і навіть певні підприємства; тут відкриваються юридичні, політичні, економічні, етнічні аспекти реального життя релігії;

—         нарешті, релігія – це певний спосіб життя, певна поведінка, певне унормування процесів життя; інколи релігійність людини можна визначити за тим, як вона поводиться, що вживає в якості їжі та ін.

1. Особливості структури релігієзнавства

Релігієзнавство об’єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релігійне вільнодумство, а також, на думку деяких учених, науковий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій предмет у ХVII-ХVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмислити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії — це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов’язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію, її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явних, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії – релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв’язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха Ернста Данієля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов’язаний з працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вунда (1831-1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869 — 1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак властивих релігійним явищам.

Феноменологія релігії — релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим джерелом знань при з’ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен.

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї — соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об’єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то і і навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих, — Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій; екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв’язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв’язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релігії пов’язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство — напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пластичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фантазії, що становлять основу символіки). їм властивий «лінгвістичний консерватизм». У зв’язку з цим часто постає необхідність інтерпретації священних текстів, перекладання їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень — втілення релігійного досвіду у словесній формі, зв’язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і конфесійних мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько-американський філософ Рудольф Корнан (1891-1970), німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені — мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огієнко.

Серед усіх сфер суспільного життя релігії належить особливе місце, оскільки вона і базується на особливому типі життєвого досвіду, і вводить людину в такого роду досвід. Релігія передбачає існування у людини відчуття її прилучення до найперших початків буття, а на грунті такого відчуття утворюються різноманітні більше або менше чисельні об’єднання людей, що сповідують певну форму релігійного вірування.

Релігія – це явище суспільно-історичне, тобто вона функціонує в людських спільнотах та виникає і змінюється в процесі розгортання людської історії. Породжена релігійним досвідом, розвинена релігія стає своєрідним “суспільством у суспільстві”, оскільки постає явищем багатогранним та складним. Складність релігії яскраво проявляється в її будові, де важливе місце належить утворенням людської свідомості, релігійним діям та релігійним організаціям.

Багатогранність релігії зумовлює  те, що вона постає предметом вивчення різних наук та сфер пізнання: її вивчають філософія, соціологія, психологія, деякі конкретні науки. Особливе місце серед цих сфер пізнання належить релігієзнавству, що збирає данні численних наук та досліджень задля того, щоби подати релігію як ціле, проте багатоелементне явище.

Суспільно-історичний характер релігії проявляється також в тому, що вона задовольняє певні суспільні потреби, виконуючи при цьому низку функцій, серед яких на першому плані перебувають світоглядна, компенсаційна, соціальна, комунікативна, інтегративно-дезінтегративна, сенсопокладальна та ін.

2. Структура релігієзнавства та її відгалуження

Відмінні світоглядні позиції, слідування різним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової діяльності зумовлюють різноманіття дослідницьких установок релігієзнавців. Працюючи в одній і тій же предметній сфері, вони можуть користуватися різними нормами пізнання – світськими чи богословськими. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і богословське. На відміну від першого, останнє входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Проте світськість академічного релігієзнавства – це не якась ворожість щодо релігії. Характерною особливістю його є дотримання принципу нейтральності, а не заангажованості на релігію, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну зорієнтованість. Є православне, католицьке, мусульманське та інше конфесійне релігієзнавство.

Релігієзнавство є єдиною і водночас багатодисциплінарною сферою гуманітарного знання. За основу виділення його дисциплінарних утворень слід брати, по-перше, теоретичну зорієнтованість дослідницьких пошуків, а, по-друге, параметри і сфери функціональності релігії. Дисциплінарними системами релігієзнавства є філософія і феноменологія релігії, соціологія і психологія релігії, історія та історіософія релігії. Останнім часом розвивається географія і політологія релігії, етнологія і культурологія її, герменевтичне, порівняльне і практичне релігієзнавство. Розглянемо коротко деякі з цих дисциплінарних систем.

Традиційно у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження:

• філософія релігії;
• соціологія релігії;
• психологія релігії;
• історія релігії.

У XX ст. до них додалися ще два:

• феноменологія релігії;
• географія релігії.

В останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З’явилися нові його сфери, зокрема:

• політологія релігії;
• етнологія релігії.

Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, наприклад, можуть поставати у формах поєднання релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях (скажімо, єгипетські жерці, які брали участь в управлінні державою).

Етнологія релігії простежує взаємозв’язок і взаємодію релігії та народу (етносу): джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки — механізми, за допомогою яких етнос формує свою релігію, зміни, які той чи інший народ вносить у чужі релігії, засвоюючи їх і сприймаючи як свої власні.

До розв’язання своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціальнонаукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:

— метод історизму. Він означає, що явище досліджується, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, ураховується не тільки наявний стан досліджуваного явища, а й процес його виникнення, по­переднього розвитку і тенденції функціонування загалом;

— метод об’єктивізму. Явище відтворюється у його внутрішній суті, незалежно і від побутових уявлень про нього, і від теоретико-методологічних уподобань самого дослідника.

Кожен із розділів релігієзнавчого, знання застосовує власну систему спеціальнонаукових методів дослідження. Наприклад, у психології релігії можливий метод спостереження, а у соціології релігії — опитування.

Повноцінні результати дослідження будь-якої релігієзнавчої проблеми досягаються тільки за умови комплексного методологічного підходу до її висвітлення.

Порівняльне релігієзнавство — одне з дисциплінарних утворень академічного релігієзнавства, метою якого є з’ясування особливостей різних релігійних комплексів на основі співставлення їх віроповчальних принципів, обрядових дійств, функціонування. Матеріал свій порівняльне релігієзнавство запозичує з історії релігій, історії культури, етнографії, антропології, мовознавства, соціології тощо. Назву цю вперше вжив німецький дослідник Макс Мюллер в 1867 році. Саме йому належить думка, що коли ти знаєш одну релігію, то ти не знаєш жодної.

Проте ще чітко не визначена однозначність поглядів вчених на мету і завдання цієї науки. Одні з них порівняльним релігієзнавством користуються при вивченні релігій народів, споріднених за походженням або ж мовою. Інші – обмежують його порівняльно-історичним вивченням релігій народів культурних, тобто тих, які мають свою історію. Дехто предмет порівняльного релігієзнавства зводить до дослідження сутності релігії та її проявів.

Саме співставлення різних релігій дає можливість віднайти їх спільну основу, історію розвитку, наступність і взаємовплив. Порівняльне релігієзнавство дає матеріал для класифікацій релігій, з’ясування тенденцій їх розвитку. Зразками таких класифікації є порівняльний аналіз різних конфесій, проведений відомими дослідниками релігій Гегелем, Тіле, Тойнбі та ін.

Наш час – час актуалізації присутності релігійного чинника в різних сферах суспільного життя. Образно можна сказати, що релігія виходить за межі своєї сутності. Водночас спостерігається поліконфесіоналізація релігійного життя, урізноманітнення форм міжконфесійних і міжцерковних відносин. У зв’язку з цим науковці стали більше приділяти уваги питанням свободи буття релігії в суспільстві, державно-церковним відносинам, їх правовому обгрунтуванню. Конституюється ще одна релігієзнавча дисципліна. Назвемо її за аналогією право або правознавство релігії. Виокремлюються також політологія релігії, географія релігії, практичне релігієзнавство.

Висновки

Отже, релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв’язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов’язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.

Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. На цьому рівні релігія вивчається не як «залишок минулого», а як об’єктивний процес, що спирається на відповідні соціальні передумови і фактори, відображаючи їх в своїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.
2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.
3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.
4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.
5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.
6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.
7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.
8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.
9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.
10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорненький,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД «Професіонал», 2005. — 540 с.
11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.