Вступ.

1. Основна структура економічних регіонів України.

2. Проведення аналізу структури економіки регіонів за Класифікацією видів економічної діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям «структури економіки».

Структура економіки має велике значення для збалансованого розвитку народного господарства, ефективного та стабільного зростання його. Світовий досвід указує на те, що економічне зростання країн Західної Європи та Південно-Східної Азії великою мірою пояснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушення.

Структура економіки — багатопланове поняття, яке відображає співвідношення різних елементів економічної системи.

Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні, зовнішньоекономічні тощо.

Відтворювальні пропорції характеризують співвідношення:

між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання; між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю; між споживанням та нагромадженням; між виробничими галузями та інфраструктурою.

1. Основна структура економічних регіонів України

Формування ринкової економічної системи вимагає створення нових конкурентоздатних комплексів, галузей, сфер народного господарства, структурної перебудови економіки. Без пошуку ефективних високоприбуткових ринкових структур, збільшення грошово – кредитних ресурсів для інвестиційної та інноваційної активності структурна перебудова не відбудеться.

Кризою охоплені всі регіони, загострені міжрегіональні та регіональні взаємозв’язки з центром, соціальна напруга, криміналізація. В таких умовах необхідно активізувати зусилля держави, регіонів, місцевої влади. У виробничій сфері потрібно сприяти розвитку підприємництва. Перепрофілювання виробництва вимагає значних інвестицій, що усугубляє кризовий економічний стан.

За допомогою чинного законодавства та виконавчої влади можливо переорієнтувати інвестиційну та інноваційну діяльність на прогресивне економічне зростання у вигляді макропоказників (ВНП, ВВП, Національне багатство). Це неможливо без змін податкової, бюджетної політики.

Господарський механізм регіону включає конкретні форми господарювання, систему виробничих відносин. У структурі організаційно – господарського механізму виділяють:

— блок управління (побудова організаційних структур управління виробництвом, менеджмент);

— блок планування, прогнозування, розробку цільових програм;

— блок регулювання (ціноутворення, фінансування, страхування, кредитування, оподаткування, матеріальне та моральне стимулювання);

— блок обліку та контролю, економічного аналізу.

У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

· Донецький (Донецька і Луганська області);

· Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

· Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

· Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаськаобласті);

· Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

· Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

· Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обґрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу[3, c. 25-27].

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об’єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзного поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей[7, c. 31-33].

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

· Донецький (Донецька, Луганська області);

· Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

· Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

· Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

· Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

· Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

· Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

· Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України[1, c. 42-44].

2. Проведення аналізу структури економіки регіонів за Класифікацією видів економічної діяльності

На сьогодні в Україні запроваджена Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД), що робить можливим аналіз структури економіки регіонів і країни в цілому за видами економічної діяльності згідно із загальноприйнятими міжнародними статистичними стандартами. Використання КВЕД дає можливість проводити порівняння структури економіки України та її регіонів з аналогічними показниками інших країн світу. Також цей аналіз необхідний для вивчення інвестиційного клімату в Україні і процесів, пов’язаних з надходженням в країну і регіони міжнародних інвестицій та їх застосуванням у певних видах економічної діяльності. Методологічні підходи до такого роду аналізу в Україні були розроблені в НДІ Держкомстату України під керівництвом доктора економічних наук Н. Парфенцевої.

Перехід України на методологію міжнародних статистичних класифікацій, зокрема КВЕД, на практиці полягає в перекодуванні всіх підприємств за новою класифікацією на базі Єдиного державного реєстру підприємств України, що дало можливість отримати статистичні дані про кількість усіх підприємств України в розрізі існуючих видів економічної діяльності. Статистичний аналіз структури економіки регіонів, вивчення ринку праці, інвестиційного клімату за КВЕД слід проводити за різними регіональними рівнями, тобто визначеними адміністративно-територіальним поділом України — загальнодержавний, регіональний, місцевий.

Структура економіки будь-якого регіону згідно з КВЕД характеризується за допомогою таких показників:

· кількість підприємств;

· чисельність працюючих на підприємствах;

· вартість основних фондів;

· дохід підприємств;

· обсяг реалізованої продукції.

Статистичні дані за всіма переліченими показниками, крім обсягів реалізованої продукції, містяться в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. Необхідні показники формуються за кожним окремим видом діяльності, що існує в Україні.

Порядок аналізу структури економіки за КВЕД в загальному вигляді включає:

· аналіз даних, які характеризують кількість підприємств за видами економічної діяльності в певних регіонах; на їх підставі визначаються провідні для регіону види економічної діяльності;

· визначення факторів, які вплинули на структуру регіону. До них можуть належати природно-кліматичні умови, історичний розвиток регіону, адміністративно-територіальний рівень, використання природних ресурсів, державна політика щодо певного регіону та ін.

Вплив наведених факторів на структуру економіки регіону має враховуватися при розробці прогнозу подальшого розвитку окремих видів діяльності як на державному, так і регіональному рівнях. При проведенні цього етапу аналізу показники кількості підприємств слід доповнити показниками чисельності працюючих і вартості основних фондів при їх розподілі за видами економічної діяльності. Особливу увагу слід приділяти: вартісним показникам, які характеризують обсяги виробленої продукції та отриманий дохід підприємствами регіону; визначенню факторів, які впливають на розвиток кожного виду діяльності регіону. Це необхідно тому, що опис структури економіки регіону за кожним зі згаданих показників буде різним, а це зумовлює необхідність проводити порівняння структури економіки регіонів, розташованих в однакових природно-кліматичних умовах, схожих за історичним розвитком із однаковим адміністративно-територіальним поділом тощо[5, c. 56-58].

У результаті проведення такого аналізу з’ясовується рівень розвитку певних видів економічної діяльності в регіоні, оцінюється рівень розвитку сфери послуг, що є дуже важливим показником для економіки країни і регіону. За оцінками міжнародних статистичних органів, країна визнається постіндустріальною, якщо обсяг її валового продукту, виробленого в сфері послуг, перевищує 65 %, а в деяких країнах досягає навіть 80—85%

Порядок проведення аналізу структури економіки регіонів проходить у п’ять етапів:

1-й етап — визначення кількості підприємств, чисельності працюючих на них, вартості основних фондів, обсягів реалізованої продукції, доходу підприємств по районах та містах обласного підпорядкування;

2-й етап — визначення провідних видів економічної діяльності для загальнодержавного, регіонального і місцевого рівнів відповідно до перелічених вище показників;

3-й етап — порівняння структури економіки за видами економічної діяльності на загальнодержавному та регіональному рівнях по різних показниках;

4-й етап — визначення питомої ваги різних видів економічної діяльності за різними показниками; при цьому особливу увагу варто звертати на ті, що надають послуги на загальнодержавному, регіональному рівнях;

5-й етап — визначення факторів, які вплинули на існуючу структуру економіки певного регіону, порівнюючи аналогічні показники і результати розрахунків даного регіону з подібними за природно-кліматичними, історичними, адміністративно-територіальними умовами регіонами.

Структуру економіки України за певними регіонами пропонується вивчати за допомогою методів статистичного аналізу, а саме: аналітичного, апріорного ранжирування факторів, факторного і дисперсійного аналізу. Цими методами встановлюється вплив того чи іншого фактора на структуру економіки країни чи регіону.

Аналітичним методом визначаються провідні для певного регіону види економічної діяльності, порівнюються статистичні показники структури регіону з аналогічними показниками інших регіонів. Недоліком цього методу є те, що неможливо встановити фактори, які впливають на фактичний стан структури економіки регіону, і визначити конкретний вплив кожного з цих факторів.

Методом апріорного ранжирування з’ясовуються головні фактори, які впливають на поділ підприємств за видами економічної діяльності. Для цього використовуються показники кількості чисельності працюючих на підприємствах регіону.

За допомогою методу факторного аналізу з усієї сукупності чинників визначаються найсуттєвіші, що повною мірою характеризують об’єкт дослідження. Це досягається заміною первинних ознак (види економічної діяльності) на меншу кількість нормованих та ортогональних латентних ознак.

Методом дисперсійного аналізу який є методом статистичного аналізу результатів спостережень, що залежать від різних одночасно діючих факторів, встановлюються закономірності, які впливають на формування існуючої структури економіки регіону. Цей метод допомагає вибрати найсуттєвіші фактори з усієї сукупності діючих чинників і встановити кількісну оцінку взаємовпливу факторів.

Аналіз структури економіки регіону можна проводити не тільки на підставі даних щодо кількості працюючих і кількості підприємств, але й за вартістю основних фондів[9, c. 46-48].

Висновки

Важливим і одночасно цікавим при аналізі економічного розвитку є аналіз структури економіки України за методологічними ознаками групувань, згідно з яким всі підприємства та організації поділяються за видами діяльності на видобувні, обробні і ті, що надають послуги. При цьому визначається питома вага кожного з них. Саме таким чином при визначенні питомої ваги групи підприємств і організацій сфери послуг оцінюється рівень економічного розвитку країни або окремого регіону.

Вивчення рівня розвитку видів діяльності, які надають послуги, тільки за кількістю підприємств є недостатнім. Подібну оцінку краще проводити на основі чисельності працюючих на вказаних підприємствах. Таке порівняння чисельності працюючих на добувних, обробних підприємствах з показниками підприємств сфери послуг є необхідним для подальшого зіставлення з аналогічними статистичними показниками інших регіонів і країн світу. У рамках такого аналізу на підставі статистичних даних вивчається розподіл чисельності працюючих на підприємствах різних видів економічної діяльності в регіоні і Україні в цілому, що є важливим під час реформування економіки. Таким чином, можна оцінити не тільки існуюче становище на ринку праці, а й з’ясувати тенденції перерозподілу робочої сили за видами економічної діяльності та міграційні процеси між регіонами. Також даний аналіз дозволяє вивчити фактори, які визначають головні тенденції розвитку економіки з метою регулювання її переходу до ринку.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.