Вступ

Роль науки як засобу пізнання істотно зросла в XX ст. і продовжує зростати. Саме науці людство зобов’язане величезним приростом знань про навколишній світ, проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи і творчого її освоєння. Проте зростання знань про навколишній світ не привело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося з точки зору просвітництва. Взаємодія науки та релігії виявилась значно складнішою. Розвиток науки пов’язаний не тільки з досягненнями, а й з втратами.

Успішне вирішення одних проблем породжувало інші, часто драматичні, проблеми. В наш час зростає попит не тільки на наукові знання, а й на моральну оцінку цих знань, особливо діяльності людини в сфері економіки, нових технологій, політики. Людство зіткнулось з гострими екологічними проблемами. В такій ситуації релігія виступає як критичний чинник щодо матеріально-технічної бази сучасної цивілізації, яка досить швидко розвивається. Триває діалог науки і релігії з глобальних проблем сучасності, обговорюється майбутнє людської цивілізації.

У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри. Богослови висловлюють різні точки зору з цього приводу.

Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією.

Доповідь М.Вебера «Наука як покликання і професія» – щонайменше видатна програмна мова, які у одному ряду з виступами його великих попередників, ознайомитися з змістом якої – обов’язок кожної людини, хоче стати на шлях наукового виробництва.

1. Співвідношення науки і релігії

Максові Веберу випало жити й працювати в епоху, коли європейська людність переживала глибоку кризу. Кульмінацією цієї кризи стала перша світова війна, у полум’ї якої спопеліли надії і сподівання тих, хто вважав тодішню Європу осередком цивілізованості й гуманності. Серед німецьких гуманітаріїв кризові настрої почали визрівати ще напередодні війни. Найпослідовніше втілились вони у філософській творчості Фрідріха Ніцше, який поставив під сумнів усю просвітницьку раціоналістично-гуманістичну традицію і закликав до «переоцінки усіх цінностей».

Наука потребує філософського усвідомлення дійсності. Вона також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, здійснюючи нові відкриття в пізнанні дійсності, нарощуючи нові достовірні знання про неї.

Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до віри, як до найефективнішої форми освоєння розмаїтої реальності. Але сучасні релігії, як правило, не заперечують досягнень наука, зокрема теорій, що пов’язані з будовою матерії, і, тим більше, практичного використання досягнень природознавства.

Священнослужителі завжди підкреслюють, що сферою науки, її першочерговою справою є дослідження лише фізичного світу, лише сфери поцейбічного. А потойбічне – сфера релігії і, можливо, філософії. Головним для сучасних релігій є стурбованість тим, щоб людство, захопившись земними проблемами, не забувало, що над ним існують вищі, вічні інстанції, які здійснюють невсипущий контроль та їх суд.

Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне – серцевина релігійних роздумів. Зв’язок їх – надзвичайно складний і суперечливий – релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв’язку.

Наука будує картину світу навколо об’єктів, які розуміються як незалежні від людської суб’єктивності, від впливу наших бажань та особливостей сприйняття. Наука прагне бачити і показати світ «таким, яким він є», без, як уже зазначалося, людських прикрас чи, навпаки, нав’язаних йому негативів.

Яке ж дійсне відношення між етикою і політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого загального? Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що «одна і та ж» етика має силу і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання, Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв’язується з політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки добре, а з злого лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді дитина.

Згодом проблема взаємозв’язку між економічними і правовими та політичними інститутами в античному світі знайде всебічне висвітлення на сторінках капітального Веберового дослідження «Римська аграрна історія у її стосунку до державного і приватного права» (1892). Вчений висунув цю працю на захист для здобуття звання викладача права Берлінського університету. Після захисту славнозвісний історик античності Теодор Момзен сказав:  «Коли мені прийде пора йти на спочинок, шанований мною Макс Вебер буде тим, кому я зможу сказати: «Сину, ось тобі мій спис, — для моєї руки він уже затяжкий!»

Вчений опрацьовував величезний матеріал з історії світових релігій, всебічно проаналізував взаємовпливи і взаємозв’язки між релігійними віровченнями і культами, з одного боку, та соціальними позиціями їх носіїв, їх економічною ментальністю. При цьому, на відміну від К. Маркса, Ф. Ніцше та 3. Фройда, він не прагнув за будь-яку ціну викрити, розвінчати релігійну віру як «опіум народу», «почуття заздрощів слабких до сильних» чи «ілюзію». Релігію вчений розглядав як основну форму етичної раціоналізації людської поведінки у традиційних суспільствах. Релігійна свідомість трансцендує світ, даючи етично-раціональне обґрунтування сенсу людського буття в цьому світі. Віровчення кожної із світових чи національних релігій можна розглядати як різновид раціональної теодицеї, пояснення причин існування світового зла і шляхів його подолання, шляхів спасіння душі. Етики світових релігій — це перші радикальні форми «розчаклування світу» від магічних забобонів, це ті центри, навколо яких постають ті чи інші «картини світу», формується відповідна ментальність людей, від якої немалою мірою залежить історична доля цивілізацій.

Макс Вебер писав, що «для людини не має ніякої ціни те, що він не може робити з пристрастю». У науці, як в бізнесі та мистецтві важливі покликання, натхнення, відданість справі. Однак, що є джерелом, що наукове натхнення, і не вичерпується чи є в сучасній науці те, що може зробити професію вченого привабливою для молодого покоління, що складає суть покликання в науці. Макс Вебер вважав, що відповіді на ці запитання можна знайти, звернувшись до особливостей наукової культури, до проблеми сенсу науки.

Наука, будучи складовою культури тієї чи іншої епохи, неминуче була покликана вирішувати і ті завдання, які проголошувалися тієї або іншою культурою. При цьому дуже часто саме на науку покладалися головні надії. І чим сильнішими були надії (які неминуче були перебільшеними), то сильніше виявлялося розчарування. Перетворена на ідола епохи, наука неминуче втрачає свій справжній образ. Тому сьогодні особливо важливо зрозуміти, що, виконуючи ту чи іншу культурну місію, наука, з одного боку, завжди знаходиться перед небезпекою прийняти «вогонь на себе», особливо, якщо вона сприймається як смисловий центр культури. Але, з іншого боку, завжди потрібно пам’ятати, що яким би не був убивчим цей вогонь, наука, як і будь-яке інше явище культури (мистецтво, релігія, мораль та ін) з кожним новим кроком культурного розвитку не стільки втрачає, скільки знаходить — знаходить нові форми, нові смисли та цінності, виходить у нові простори буття.

Вебер полемізує з представниками метафізичного напрямку, він не згоден з протиставленням наук про природу наукам про дух. Вебер вважає, що якщо гуманітарна наука претендує на звання науки, то вона повинна задовольняти вимогу общезначимости, яке завжди виконується природничими науками, і виконується саме тому, що в них пізнає суб’єкт завжди розташований на дистанції по відношенню до пізнаваного предмету. Вебер розглядає соціологію як позитивну науку, що користується тими ж методами мислення, що і природознавство. Тим самим він категорично протестує проти розуміння особистості як якогось «ірраціонального» істоти, в основі якого лежить «переживання», і протиставляє цьому свою теорію «людського дії».

Висока оцінка ролі університету в Німеччині тісно пов’язана з протестантським характером релігійності в цій країні: протестантизм настільки рационализировал тут духовне життя, настільки позбавив релігійні відправлення культово-обрядового характеру, що мова проповідника в протестантській церкві мало чим відрізнялася від промови професора німецького університету. Більше того, саме протестантизм зробив можливим той факт, що німецька філософія у багатьох відношеннях змогла взяти на себе роль, яку в католицьких країнах відігравала церква, звідси і величезне значення виховної ролі філософії і науки взагалі, тобто університету. На підставі аналізу протестантизму Вебер дійшов висновку, що професія і покликання в одному терміні не випадково: він виростає з розуміння професійної діяльності як Божого покликання і призводить до вельми істотним для європейського суспільства та європейської культури наслідків.

Інша обставина, що зумовила програмний характер виступу Вебера, пов’язано з тим, що він підняв тут хвору тему XX ст. — Про зміну ролі науки та пов’язане з ним зміну суспільного статусу вченого.  Логіка самого питання призвела Вебера до необхідності показати зміни в європейській духовній культурі взагалі, які намітилися вже давно, але тільки в XX ст. стали очевидними для всіх тих, хто вийшов за рамки встановлених традиційних уявлень.

Релігію не можна зробити чи збудувати. Вона постає з самого життя, в ній відображається настрій людини, яка веде життєву боротьбу, ЇЇ бажання за всіх обставин підтримувати перевагу вищої цінності, відомої їй з її переживань. Існує гіпотеза, що сутність релігії є віра у збереження цінності. Ця сутність не може складатися з прагнення дати таке розуміння чи таке пояснення буття, якого потребує інтелектуальний інтерес.

Загадку, яку не в змозі вирішити наука, також не завжди може вирішити релігія. Релігія не може дати пояснення окремим подіям, її уявлення не здатні доставити об’єктивного завершення наукового мислення, уявлення ці носять характер образів, а не понять.

Таким чином, значення релігійних уявлень може складатися лише з того, що вони символічно втілюють в собі ті настрої, надії і почуття, які пробуджують в людях боротьбу за життя. Тому значення і виникнення їх лише вторинне.

2. Взаємозв’язок та співвідношення політики і моралі

Політика − форма суспільної свідомості і діяльності має багато вимірів. Не тільки теорія політики, що понятійним засобом відобразила багатомірність предмету науки, але й реально використовуваний політичний інструментарій, з допомогою якого політична свідомість втілюється в дійсність, матеріалізується в конкретному виді діяльності − економічна політика, технологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна, демографічна та ін. Одним з найважливіших «вимірів» політики, критерієм її ефективності є мораль. Мораль − це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Етичне поняття — добро, справедливість, обов’язок, честь, совість, шляхетність не тільки висловлює оцінку політичної діяльності держави, влади, тієї або іншої політичної партії або політичного руху, але й виступає «стимулятором» або ж «регулятором» політики і політиків, що служать предметом такої оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно взаємодіє і переплітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж засуджує мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм, висвітлює особисті якості політичних діячів, визначає міру їх моральної і соціальної надійності.

Політика, яка не підтримується соціальною і індивідуальною мораллю, приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний політикан, що переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну мета-фігуру, яка швидко покидає політичну арену. Втім, це досить часто буває лише для того, щоб звільнити місце іншому політику, який також не відрізняється чистотою і шляхетністю своїх намірів. Політика і мораль, їх співвідношення і взаємовплив, звичайно ж, важлива проблема політичної філософії, політології і політичного життя суспільства. Розуміння суті проблеми, можливостей, що таяться в ній і суперечностей − одна з обов’язкових умов формування сучасної політичної і моральної культури суспільства, що прагне здійснити перехід до демократичного, цивілізованого, гуманістичного, соціально-ефективного режиму свого життя.

Політика і мораль − широка і багатогранна тема, що допускає з’ясування ряду взаємозв’язаних і взаємообумовлених питань: розуміння специфіки поняття політика і мораль, його місця в політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і моралі як складових відносно єдиної суспільної системи регулювання; виявлення суті діалектико-функціонального зв’язку інститутів політики і моралі; виявлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів сучасного суспільства, що змінюється, насамперед, вітчизняного, українського.

Політика і мораль − одне з опорних понять соціальної, в тому числі політичної теорії. Його суть полягає в тому, що поняття політика і мораль відображає наявність взаємозв’язку двох найважливіших форм суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей − етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних об’єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль полягає в тому, що спираючись на знання про політику і мораль, повністю концентрує увагу на «механізмі» їх зв’язку, з’ясовує суть двох регуляторів суспільного життя відносно цілісної соціальної системи, в якій одна її частина не існує без іншої, допускає і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння поняття, що аналізується, позбавляє від необхідності спеціального введення базових категорій політологічної формули − політика, мораль, дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних явищ: політика, мораль.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей, не тільки пронизує всю систему людських відносин, але й в значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально − приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання − сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що поряд з самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки.

З’ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі безпосередньо «працюють» і ті політологічні знання, які проясняють практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних суб’єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне, безсуб’єктивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами, обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий фактор політики − один з центральних пунктів проблеми політика і мораль.

Багато категорій моралі носять характер ідеалів, з якими варто погоджувати свої дії, але яким у реальному житті навряд чи кому-небудь вдається досягти. Навряд чи можна знайти людину, що за все своє життя жодного разу не лукавив, говорив лише одну правду або ж відповідно до  християнських моральних заповідей возлюбив кожного свого ближнього як самого себе. «Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь'» — звернувся Христос до юрби, яка намагалась строго судити блудницю, і ніхто з людей не підняв руку, не порахувавши себе безгрішним.

Мораль завжди індивідуальна, її суб’єкт і відповідач — окрема людина, що робить свій моральний вибір. Політика ж носить груповий, колективний характер. У ній людина виступає як представник класу, нації, партії. Його особиста відповідальність як би розчиняється в колективних рішеннях і діях.

Найважливішою відмінною рисою політики є також опора на силу,  використання примусових санкцій за невиконання вимог. Політика, писав М.Вебер,- «оперує за допомогою досить специфічного засобу — влади, за якої коштує насильство». Мораль же в принципі засуджує насильство й опирається, головним чином, на «санкції» совісті, ну а власна совість може простити людині навіть злочин.

У той же час політика карає не тільки супротивників і порушників, але нерідко й безневинних, викликаючи в людей страх і невдоволення політичним режимом. У цьому змісті неправильні політичні рішення викликають невдоволення людей і сприяють зниженню легітимності влади з усіма     наслідками, що випливають для політичних лідерів.

У зв’язку із цим можна поставити запитання —  чи можлива моральна політика? Щоб відповісти на нього ми повинні проаналізувати взаємини моралі й політики. Найкращим  варіантом для людини й усього суспільства є моральний абсолютизм. У цьому випадку політика повинна не тільки мати високоморальні цілі (загальне добро, справедливість і т.п.), але й при будь-яких обставинах не порушувати моральні принципи (правдивість, доброзичливість до людей, чесність і т.п.), використовуючи при цьому лише морально припустимі засоби.

Такий підхід до політики є абсолютно прийнятним з погляду  інтересів людей, але, у теж час, спроби повністю підкорити політикові моральності прирікають її на неефективність і тим самим компрометують і мораль і політику. Зовсім очевидно, що жодна  політична революція не змогла б здійснитися, якби  політика випливала тільки моральним нормам, тому що вони супроводжувалися й війнами, і кров’ю.

Можна допустити, що взаємини політики й моралі відбуваються на принципі автономії, тобто політика й мораль не повинні втручатися в компетенції один одного. Мораль — це справа цивільного суспільства, особистої відповідальності, політика — область протиборства групових інтересів, вільна від моральності.

Висновки

Політизація всіх сфер суспільного життя − одна з примітних рис сучасного суспільства. В далеко не однозначному процесі політизації полягають позитивні і негативні можливості. Певно, позитивною є, поряд з іншими, спроможність політики своїми засобами розв’язувати проблеми суспільного життя, що назріли, «упорядковувати» стихію соціальних процесів, забезпечувати стабільність і порядок, вкрай необхідні для творчої діяльності докорінної реконструкції застарілих основ настільки складного соціального організму, як суспільство. Регулююча, упорядковуюча, організуюча функція політики особливо значуща, коли йдеться про тяжку справу державного самовизначення, національного відродження, про процеси, що визначають суть життя суспільства на «переломі епох».

До теоретичної спадщини М. Вебера звертаються сьогодні представники досить далеких один від одного напрямків сучасної соціологічної думки: неофункціоналісти і феноменологи, структуралісти і конфліктологи, інтеракціоністи і представники «світосистемного аналізу» (зокрема, як пише англійський соціолог Рендал Колінз, праці М. Вебера були орієнтовані на вивчення світової системи економічних зв’язків ще до того, як І. Волерстайн спопуляризував цей термін). І досі належним чином не оцінені Веберові розробки в галузі соціології сім’ї та стосунків між статями — теми, що актуалізується сьогодні в соціології фемінізму. Вчений, зокрема, показав, як економічні й політичні чинники впливають на статус жінки та її права у традиційному західноєвропейському і східних суспільствах.

Список використаної літератури

1. Beetham D. The Legitimation of Power. — London : Macmillan,1991. — 267 p.
2. Вебер М. Избранное. Образ общества. — М.: Юрист, 1994. — 704 с.
3. Вебер М. Наука як покликання і професія / Вибрані твори. — М., 1990.
4. Вебер М. Основные социологические понятия // Макс Вебер. Избранные произведения: Пер.с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н.Давыдова; Предисл. П.П.Гайденко. — М. : Прогресс,1990. — С. 602 — 644.
5. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Макс Вебер. Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н.Давыдова; Предисл. П.П.Гайденко. — М. : Прогресс, 1990. — С. 644 — 707.
6. Вебер М. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політика / Макс Вебер. — К.: Основи, 1998. — 534 с.
7. Вебер М. Типы господства. [электронный ресурс] / Макс Вебер. — Режим доступа : http://socioworld.narod.ru/text/history/web_gosp.html.
8. Вебер М. Типы социального поведения. Нравы. Обычаи // Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н.Давыдова; Предисл. П.П.Гайденко. — М. : Прогресс, 1990. — С. 633 — 636.
9. Пахарев А. Политическое лидерство и лидеры / А. Д. Пахарев — К. : Знание Украины, 2001. — 270 с.
10. Фуллер Л. Мораль права / Л. Фуллер. — М. : ИРИСЭН, 2007. — 308 с.