Вступ

1. Совість як категорія етики і моральна якість особистості

2. Історія філософських вчень про совість

3. Природа категорії та поняття совісті

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Результатом інтеріоризації особистістю моральних вимог суспільства в її самовимоги є почуття морального обов'язку. На сторожі морального обов'язку особистість ставить совість. Щодо цього досить влучне міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс: “Чим складніший внутрішній світ особистості, чим багатоманітніші відносини людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає сама вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати поради, наводити порядок у внутрішньому “господарстві”, виховувати себе. І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича сила, що є сама собі законом. Є совість”.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокрема й моральний, вона орієнтується або на минуле, відповідні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлення про який ґрунтується на вічних, абсолютних вселюдських цінностях. Совість є представником ідеалу. За австрійським психоаналітиком Зігмундом Фройдом (1856—1939), вона становить собою “ідеальне Я”, Super-Ego, яке протистоїть “реальному Я”. Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті морального вибору чи відповідного вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення — про перемогу ідеалу. Кожна така перемога позитивно впливає на життєвий досвід людини, який виявляється в актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що недоступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю.

Як категорія етики “совість” виражає нерозривний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки і вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов'язок і відповідальність людини перед собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.

Совість перебуває у зв'язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі; сором — переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми; вина — переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім “Я” або перед Богом; каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе, відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливостей.

1. Совість як категорія етики і моральна якість особистості

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологічним походженням людини.

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини до певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті з соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту[4, c. 216-217].

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість — специфічна форма відбиття об'єктивного світу. Об'єктивне джерело її формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевною напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки зору моралі всього суспільства. Таким чином, вторгнення совісті в духовний світ особистості завжди містить у собі дещо надмірне, що перевершує наявні можливості як зовнішньої дії, так і внутрішнього освоєння й осмислення в межах системи уявлень, що склалася. Втілюючи безпосередньо в індивідуальному досвіді реальну важкість буття людської спільноти, імперативи совісті завжди максималістичні, незмінно вимагають від особи більшого, ніж вона здатна здійснити на даний момент, націлюють на творчо-критичний перегляд її загального ставлення до світу. Через це совість, якщо вже вона в людини є, — неодмінно має «боліти», турбувати, бентежити свого носія: це її нормальний стан[5, c. 334-335].

Совість — це внутрішній монолог, хоч частіше буває діалогом, навіть багатоголосою дискусією. Чудове латинське прислів'я говорить: "Совість — тисяча свідків". Не дозволяючи заснути духу, в людині сперечаються вічний опонент з вічним захисником. Вічний суддя в людині бачить, чує те, що приховано від суспільної думки, — протиріччя між переконаннями, помислами, мотивами і безпосередньою діяльністю. І звідси — вчинок може бути потаємним і очевидним.

Для особистості, у якої є совість, недостатньо багатства її внутрішнього світу і властивості піднятися до усвідомлення загальнолюдських цінностей та інтересів, недостатньо і замало гарантій свободи її волевиявлення в суспільстві (хоч без цього і неможливо обійтися). Для такої особистості необхідна актуалізація високих моральних потреб і цінностей, можливість протиставити їх більш низьким та швидкоплинним, висунення й підтримання високих вимог до себе, здатності до самосвідомості. Совість — найвитонченіше і багате на нюанси творіння людського духу, яке здатне реагувати на мізерні події, устояти перед спокусою.

"Шлях до формування совісті, — як пише психолог П. Семенов, — пролягає через формування розвинутої потреби "для інших", через здатність до співчуття і співпереживання"[2, c. 39-40].

2. Історія філософських вчень про совість

Представити історію філософських вчень про совість нелегко, тому що важко виділити совість зі зв'язку з іншими етико-релігійними поняттями. Найближчим образом поняття совісті пов'язане з поняттями волі й гріховності; тільки там, де є свідомість волі й гріховності, і можна шукати аналіз совісті.

У древній грецькій філософії немає слова для позначення понять совісті й гріховності. Термін «совість», як іменник, уперше з'являється в стоїків. Саме собою зрозуміло, що саме явище совісті й раніше служило предметом аналізу й зображення, наприклад, у трагіків.

Демон Сократа також має відношення до поняття совісті, хоча вказівки демона стосувалися не стільки моральної оцінки вчинків, скільки їхнього зовнішнього успіху, і тому більше нагадують пророкування оракула, чим голос совісті. Зі стоїків особливо Сенека вказав на чистоту совісті, як на джерело самозадоволеності, і на докори совісті, як на покарання за провини. Сенека й Епіктет указують на важливість показань совісті й на відносно мале значення думки ближніх.

Греки помітили й те, що совість — не завжди непорушний покажчик правильного шляху, що існують і помилки совісті; але тільки в християнстві даний ґрунт для вчення про совість.

У посланнях апостола Павла ми зустрічаємося з аналізом совісті; так, наприклад, у посланні до Римлянам, XІІІ, 5, апостол Павло рекомендує слухняність владі не тільки зі страху покарання, але "і заради совісті". Він визнає ріст совісті й розрізняє щабля совісті, причому не тільки розуміє під совістю явище релігійного життя, але прямо ставить її у зв'язок із практичними цілями моральності.

Пізніше догматичні питання заслоняють етичні, і про совість ми зустрічаємо в перших батьків церкви лише зрідка згадування, причому совість розглядається головним чином як елемент релігійного життя.

Іоанн Златоуст перший заговорив про волю совісті; він неодноразово зображував непідкупного суддю й указував, що совість — достатній путівник для досягнення чесноти.

Деякий аналіз явищ совісті можна знайти й у Пелагія, і в супротивника його, блаженного Августина; але їхній головний інтерес обертається не біля питання про совість[4, c. 64-65].

У середні століття в схоластичній літературі совісті приділяється значне місце, але не стільки загальному питанню про природу совісті, скільки казуїстичному рішенню часток випадків. Духівникові на сповіді доводилося вирішувати різні питання життя й дозволяти різні сумніви. Внаслідок цієї практичної потреби з'явилися казуїстичні тлумачення (різні Summae, наприклад, Artesana, Angelіca), які не завжди служили розвитку моральності, а часто прямо-таки затемнювали й засмічували совість. На цьому ґрунті згодом розвилася мораль єзуїтів, зображена Паскалем, а в недавній час — графом П. Генсбреком (Hoensbroech).

Поряд з аналізом casus conscіentіae ішло теоретичне обґрунтування етичних питань, згідно з основними поняттями християнського світогляду; древнє вчення про чотири чесноти одержує більше глибоке обґрунтування, яких необхідно приводити до розгляду питання про совість.

У практичних руководствах, що розглядають різні життєві випадки й колізії почуття боргу з похилостями, совість зображена як мінливий і умовний початок; для пояснення цього початку схоластики придумали непохитну основу, що і позначили словом синдерезис, на відміну від мінливої conscіentіa. Це розрізнення з повною ясністю виражене у Фоми Аквината. Фома вважає совість (у змісті синдерезиса) не потенцією, а основною властивістю, з якого виникають принципи людської діяльності, як з розуму — принципи умогляду. Синдерезис являє собою вроджений орган моральних принципів, на який опирається всяке моральне судження. Напроти того, conscіentіa є складна діяльність, акт, що свідчить про зроблені вже вчинки.

Докладний аналіз совісті відповідно до принципів Фоми Аквината ми знаходимо в Антонина із Флоренції (1389-1459) і в Герсона, що розрізняє безпомилковий синдерезис від conscіentіa, судження якої часто виявляються помилковими. У цьому схоластичному навчанні варто бачити початок тієї розбіжності, що існує й понині і яке ми відзначили вище у двох різних поглядах на виникнення совісті.

Епоха реформації усунула схоластичну філософію; разом з тим зникло й вчення про подвійну совість (синдерезис і conscіentіa). Ця епоха висунула живу особистість і заговорила про права совісті; але спочатку реформація лише руйнувала навчання схоластики, не творячи стрункої системи етичних понять. Деякий психологічний аналіз можна знайти, однак, у Меланхтона, що порівнює совість із практичним силогізмом, у якому більша посилка — божественний закон, а менша — окремий випадок застосування цього закону. Виникнення повної системи етики в дусі реформації було необхідністю, і Будді, Мосгейму й іншим довелося знову зважати на ті розходження, які були встановлені в навчанні Фоми Аквината[7, c. 55-59].

Епоха Просвітництва відсунула догматичні питання на другий план і висунула питання морального характеру. Не релігія й не віра суть основи моральності, а, навпроти, моральність є шлях, що веде до релігії. Чеснота й щастя — основи моральності; але в той же час і совісті приділяється видне місце і їй приписується непохитність. Головне придбання цієї епохи полягає не у філософському аналізі совісті, а в понятті волі совісті. Ця воля проголошується як принцип, з якого випливає вимога віротерпимості.

Значення й завоювання епохи Просвітництва досить великі, але, висуваючи ідею індивідуальності й суб'єктивізму, філософи освіти (Гетчисон, Юм, Руссо) не могли пояснити загальності й необхідності рішень С. Рішення цього питання належить Канту і його послідовникам. Кант вимагає підпорядкування внутрішньому судилищу, що властиво людині, а не придбане ім. Це судилище має безумовну вірогідність; помилки совісті неможливі. Фихте в "Sіttenlehre" ще рішучіше висловлюється в тім же дусі. "Якщо можливо поводження, згодне з боргом, то повинен існувати абсолютний критерій істинності нашого переконання, що ставиться до боргу. Відоме переконання повинне бути абсолютно щирим, і ми на нього повинні обпертися заради боргу… Цей критерій є почуття істини й вірогідності. Це почуття ніколи не обманює, тому що воно існує лише при повній згоді нашого емпіричного й чистого "я", а чисте "я" і є наше щире буття. С. є не що інше, як безпосередня свідомість нашого певного боргу". Отже, у навчанні Фіхте, що визнає кантовський поділ емпіричного й трансцендентального "я", а разом з тим і подвійну С., зовсім міняється відношення природженої С. до емпіричного, що зустрічається в схоластичній філософії.

Схоластика головним чином займалася помилками совісті і визнавала лише scіntіlla, тобто слабку іскру божественного світла в людині. У німецькій ідеалістичній філософії ця іскорка розпалюється в яскраве внутрішнє світло, що знищує можливість помилок.

Гербарт і Шопенгауер приділяють велику увагу явищам совісті, але намагаються розглядати це явище із психологічної точки зору, усуваючи по можливості релігійні й філософські елементи[6, c. 219-220].

3. Природа категорії та поняття совісті

Совість має безпосереднє відношення до моралі (моральності, етиці), тому що саме розбіжністю з моральними принципами викликаються прояви совісті, і із суспільством, тому що мораль існує тільки в суспільстві. Де немає інших людей — там немає моралі, і там не може виявитися совість.

Совість стоїть в деякому зв'язку з волею волі, тому що людина тільки в такому випадку може дорікати себе в здійсненні відомого вчинку, якщо припускає, що від нього залежало й не робити його.

Незважаючи на інтуїтивну зрозумілість терміна, чітке психологічне визначення в академічній літературі відсутній. Очевидно, що цей емоційний стан, що формується під впливом когнітивного дисонансу тим часом, що є й тим, що "повинне" бути.

Совість може проявлятися не тільки в результаті поведінкової невідповідності моральним принципам, але й у результаті "неправильних" намірів або оцінок (наприклад, може бути соромно за те, що дарма погано подумав про людину).

Вивчення совісті, як психологічного явища, ускладнюється нереальністю завдання постановки систематичного експерименту.

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологічним походженням людини[4, c. 269-270].

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини до певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті з соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість — специфічна форма відбиття об'єктивного світу. Об'єктивне джерело її формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевною напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями[5, c. 227-228].

Отже, совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Висновки

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов'язку. Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно, а справді свобідно. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує співчуття, хоча б тому, що формування совісті є процесом. Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати беззастережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину означає певною мірою простити їй. Такі міркування ґрунтуються на принципі толерантності (терпимості).

Поширена думка, що совість є абсолютом, який існує незалежно від світогляду, віри. Людство зазнало б непоправної біди, якби совість руйнувалася разом з вірою, а людина підміняла голос власної совісті чужим голосом.

Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов'язану з оглядом минулих подій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулися. Найінтенсивніше й найвиразніше совість виявляє себе в негативних переживаннях особистості — душевному дискомфорті, неспокої, тривозі, докорах сумління. Подібно до ериній (богинь помсти грецької міфології) чи фурій (аналогічних богинь римської міфології), які переслідували злочинця, позбавляючи його розуму, совість нещадно переслідує людину, яка ігнорує моральний обов'язок. З огляду на це англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) називав докори совісті найжахливішим почуттям у серці людини.

Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття. Правда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки залишають совість терзатися на самоті.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть раціональними вони не здавалися. Вона сигналізує про загрозу зла, що часто чатує на людину під час морального вибору і вчинків, які заплановано здійснити чи відмовитися від них. Голос совісті спонукає людину утриматись від кроку, який би призвів до сорому, жалкування, каяття.

При виконанні запобіжної функції совість виявляється не так виразно. її голос зливається з іншими позитивними душевними силами особистості. Про спокуси, які загрожують людині, попереджує не тільки совість, а й почуття добра, морального обов'язку, відповідальності, часто й розум. При виконанні ж ретроспективної функції в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші (добрі й лихі) голоси.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.