Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасне суспільство відрізняється складною диференціацією та стратифікацією. І допоки люди поділяються на соціальні верстви з різними, часом незбіжними інтересами, виникають і стійкі уявлення про життя, цінності, соціальні ідеали, шляхи його досягнення. На цій основі й виникає розумова призма, через яку соціальні верстви дивляться на світ – ідеологія.

Сучасний світ характеризується ускладненням власної картини, граничною індивідуалізацією людського існування, розмиванням усталених систем цінностей. Проте і в таких умовах людина потребує деякої підтримуючої її сили, що її може надати ідеологія. Інтерес до ідей лібералізму лежить якраз в цій площині, а власне ідеологія розглядається в якості саме такої опори існуванню людини.

Ідеологія взагалі та ідеології лібералізму та неолібералізму зокрема розглядаються різними формами пізнання, як то філософією, політологією, соціологією, культурологією, правознавством тощо. Лібералізм та похідний від нього неолібералізм є одними з основних ідеологічних систем, що домінували на політичному просторі та зберігають свій вплив і до сьогодні, тож їх дослідження має неабиякий сенс. У свою чергу, існує потреба не лише в усвідомленні окремих феноменів лібералізму та неолібералізму, а й у порівнянні їх методологій, впливів, концептуальної бази, чому присвячена наявна робота.

Об’єктом дослідження є сукупність суттєвих характеристик ідеологій ліберального та неоліберального спрямування.

Предметом дослідження є соціально-філософський зміст ідеологій лібералізму та неолібералізму в їх порівнянні між собою та з іншими ідеологіями.

Метою дослідження є порівняти ідеології лібералізму та неолібералізму через визначення їх сутнісних рис на тлі інших ідеологій.

Мета обумовлює наступні завдання:

– Провести теоретико-методологічний аналіз понять «ідеологія», «лібералізм», «неолібералізм»;

– Розглянути історичні та соціально-філософські аспекти ідеології лібералізму;

– Порівняти ідеологічні настанови неолібералізму з класичними концепціями лібералізму, консерватизму та соціал-демократії.

При написанні дипломної роботи булі використані наступні методи: порівняльний; системний; структурно-функціональний; аналітичний.

Ступінь розробленості проблеми. В історії культури багато мислителів робили спроби осмислення феномену ідеології, співвідношення ідеологій між собою, ідеологій лібералізму та неолібералізму. Характер і результати цих спроб були обумовлені особливостями тієї форми культури, в рамках якої вони проводилися. Важливими етапами в осмисленні понять ідеології, лібералізму та неолібералізму були праці мислителів британського емпіризму, епохи класичного Просвітництва, німецької філософії та повоєнної доби.

У вітчизняній традиції поняття ідеології та сутнісні аспекти ідеології лібералізму розроблялися та досліджувалися в роботах Дугіна О.Г., Ігітханяна М., Келле В.Ж, Константинова В. Ц., Ядова В. А., т. ін.

Структурно робота складається зі вступу, трьох частин і висновків.

Розділ 1.Теоретико-методологічний аналіз

1.1. Історико-концептуальний аналіз поняття «ідеологія»

Ідеологія – це система форм суспільної свідомості, зокрема політичних, економічних, правових, моральних, естетичних, філософських і релігійних поглядів, ідей, принципів, понять, уявлень, які водночас виступають як свідомо визначені форми національного, класового або загальніше – групового духовного життя, в яких відображені корінні інтереси тих чи інших соціальних груп чи спільнот. Цієї системи дотримується та чи інша частина населення держави, той або інший клас суспільства або політична організація на кшталт партії. Ідеологія є системою, в якій оцінюються відношення людей до дійсності та один до одного, соціальні проблеми та конфлікти, а також містяться цілі, або програми соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну наявних суспільних відносин.

Термін «ідеологія» був введений у Франції після Революції Дестютом де Трасі в роботі «Елементи ідеології», який намагався створити науку про загальні принципи формування ідей та основи людського знання. Будучи послідовником емпіристського вчення Дж. Локка, про якого мова вестиметься далі в контексті ідеології класичного лібералізму, де Трасі ввів цей термін для позначення вчення про ідеї, що розумілося ним як вчення про загальні закономірності походження ідей зі змісту чуттєвого досвіду. Воно повинно було слугувати основними принципами для керівництва як в науці, так і в соціальному житті. Саме тому де Трасі бачив в ідеології систему знань про першооснови моралі, політики, права. Виходячи з принципу, що наші знання походять з відчуттів, він стверджував: «Ідеологія – це вчення про ідеї, що, досліджуючи загальні принципи виникнення ідей, дозволяє тим самим встановити тверді основи для політики, етики, виховання» [25, с.18].

Відмінність поглядів Д. де Трасі та його сучасників від їх наступників полягало в тому, що вони приділяли головну увагу проблемі формування систем ідей та їх практичному значенню. Вони прагнули створити вчення про ідеї як науку, яка повинна стояти вище інших соціальних наук і бути для них теоретичним фундаментом, грати головну інтегруючу роль в їх об’єднанні. Об’єктом такого підходу ставала власне людина, предметом – людська свідомість, матеріалізована в мові та поведінці, метою – гармонійне розкриття потенційних можливостей людини. Тоді ідеологія була практично синонімом наукового аналізу здатності мислити та протиставлялася в цьому сенсі метафізиці та психології. За свого походження ідеологія означала позитивне знання, тобто повну протилежність тому, що це поняття означає сьогодні.

Однак у той час претензії ідеології на статус всеохоплюючої науки про людську свідомість носили суто гіпотетичний характер – така ідея у силу абстрактності могла знайти визнання в кращому випадку в якості однієї з маси дослідницьких підходів. Адже для реалізації методологічного контексту, що міститься в її рамках, було відсутнє чітке усвідомлення предмета та мети дослідження, не існувало суворих наукових методів, але найголовніше полягало у відсутності політичної та економічної затребуваності даного концепту.

Ідея, що лежить у підґрунті поняття ідеології, є відображенням дійсності у свідомості, що характеризує відношення людей до оточуючого їх світу, їх уявлення про нього. Це – форма осягнення в думці явищ об’єктивної реальності, що включає в себе свідомість мети та проекції подальшого пізнання і практичного перетворення світу. Поняття ідеї було висунуте ще в античності, проте політичного забарвлення набуло лише в Новий час.

В середині дев’ятнадцятого століття ідеологія міцно закріпилася в політичній сфері в якості способу експлікації ідей та теорій, що в помилковій, містифікованій формі виражають інтереси соціальних груп. Не буде перебільшенням сказати, що з цього моменту ідеологічний відтінок набувало фактично будь-яке соціальне явище, в основі якого лежала програма соціальної діяльності, спрямованої на зміну або збереження існуючих суспільних відносин. У наукових і політичних дискусіях термін «ідеологія» перетворився на інструмент вираження політичної спрямованості концепцій та інститутів суспільства.

Карл Маркс також використовував цей термін для позначення викривленої свідомості, тобто такої свідомості, в якій знання про суспільство та соціальні конфлікти переломлюється крізь призму чиїхось інтересів. Справжні спонукальні сили, які приводять її в рух, залишаються невідомими – в протилежному випадку це не був би ідеологічний процес. Той, хто будує ідеологічні системи, повинен заповнювати нескінченну кількість прогалин власними вигадками, тобто ірраціонально фантазувати. Ідеологічні твердження стають на наукову основу, але не ґрунтуються на ідеях і принципах, вигаданих чи відкритих тим чи іншим мислителем. «Вони є лише загальним вираженням дійсної класової боротьби, вираженням дійсного історичного процесу, що відбувається на наших очах» [13, с.258].

Основоположники марксизму підкреслювали, що для ідеологій типовим є «ілюзорне відображення буття, створення ілюзій класу про самого себе» [12, с. 145]. Більше того, ці ілюзії перетворюються в ідеологічних конструкціях у самодостатню силу, первинну по відношенню до реальних інтересів. В силу своєї соціальної обмеженості ідеології можуть призводити до глибоких перекручувань у розумінні суспільного життя. Але ідеологічна омана претендує на теоретично правильне освоєння соціальної дійсності та захищає себе всіма засобами, в тому числі силовими. Особливо це властиво ідеологіям тоталітарного типу, як показала практика ідеологічної боротьби двадцатого століття. Сам Маркс не вважав своє вчення ідеологією. Власне вчення характеризувалося ними як наука, а не ідеологія. Своє завдання він вбачав у звільненні пізнання соціального буття від ідеологічних пізнавальних настанов та постановку його на наукові рейки.

В.І.Ленін видозмінив підхід до марксизму в цьому відношенні. Він показав, що марксизм теж є ідеологією, проте ідеологією передового класу – пролетаріату. Ленін ввів термін «наукова ідеологія», під яким розумів марксизм. Тим самим був поставлений знак рівності між соціальною наукою та марксизмом. Соціалізм як наукова теорія, будучи ідеологією класової боротьби пролетаріату, підпорядковується загальним законам і умовам виникнення, розвитку та ствердження ідеології, тобто він грунтується на всьому матеріалі людського знання, передбачає високий розвиток, включає і вимагає наукової роботи. У класову боротьбу пролетаріату, що розвивається стихійно на основі капіталістичних відносин, соціалізм вноситься ідеологами.

У суспільстві, котре роздирається класовими суперечностями, не може бути ніколи позакласової чи надкласової ідеології. В. Ленін вкладав у поняття ідеології різноманітні форми ілюзорної та наукової свідомості, класовий інтерес і загальне спрямування його реалізації тими чи іншими класами. В той же час він ставив питання про наукові і ненаукові ідеології, про співвідношення ідеології та практики, що залишаються актуальними й до сьогодні.

Важливий внесок у розробку теорії ідеологій внесли роботи К. Мангейма. За загальновизнаною думкою, вони дають найповніший аналіз феномену ідеології. Західні дослідники зазвичай відзначають схожість поглядів на ідеологію у Мангейма і Маркса, а також те, що Мангейм пішов далі у розкритті коренів ідеології, створивши так звану соціологію знання. Запозичивши у Маркса положення про залежність суспільної свідомості від суспільного буття і соціальної обумовленості ідей, Мангейм вважав, що суспільне буття не зводиться тільки до економічних відносин у сфері матеріального виробництва. Для нього соціальне буття, визначальний стиль різних епох, може будуватись не лише навколо економічного фактору, як це відбувається в сучасну епоху, але й навколо релігійного фактору, як це було в середні віки.

Розвиваючи соціологію знання, Мангейм підкреслював, що мислення

взагалі, в тому числі і наукове, відбувається в соціально обумовленій атмосфері й завдання соціології знання – співвіднести духовні утворення із соціальними позиціями їх носіїв. При цьому слід враховувати, що на мислення дуже впливають несвідомо сформовані елементи даної соціальної групи. Кожен з нас детермінований у своєму мисленні власною системою упереджень, так званою тотальною ідеологією. А в області політики теоретик у своїх оцінках і вольових імпульсах настільки тісно пов’язаний з певним політичним перебігом подій, з однією з сил, що борються, тож можна говорити про відмінність стилів мислення, відмінність, яка простягається навіть на логіку. Колективне несвідоме як пануючих, так і пригноблених груп приховує від них дійсний стан суспільства. Мислення правлячих груп не в змозі побачити ряд фактів, які поставили б під сумнів і підірвали їх впевненість у своєму пануванні. Висуваючи і теоретично обгрунтовуючи свою систему ідей як єдино істинну, правлячий клас створює духовне утворення, зване ідеологією. До того ж, поняття ідеології не передбачає наявності свідомої політичної брехні, його призначення – вказати на аспект соціальної обумовленості мислення буттям, хоча, звичайно, тим самим не виключається, що в певних умовах може бути виявлена і свідома політична брехня.

Будь-яка ідеологія – це апологія існуючого ладу, захист статус-кво.У цьому полягає стабілізуюча роль ідеологій. Кожна політико-ідеологічна точка зору означає щось незмірно більше, ніж просте твердження або заперечення однозначного осягнення фактів. Вона означає одночасно закінчений світогляд, що виявляється в прагненні політиків впливати на формування не тільки партійних поглядів, але і світоглядне мислення мас, формувати у них політичну установку, тобто певне ставлення до світу.

У відповідності з ідеями, розвиненими в рамках соціології знання, ідеології є «теоретично оформленим вираженням самосвідомості групи, засобом захисту інтересів групи, системи одностороннього підходу до пояснення дійсності і тому зберігають статус помилкових систем знання, що приховують від правлячих груп дійсний стан суспільства, але саме в силу цього стабілізуючи його» [11, с. 187].

Однак було б серйозною помилкою вважати ідеологію просто помилковою свідомістю та ілюзією соціальних верств про самих себе, бо занадто велика роль ідеологій у політиці. У ідеологіях відбувається тісне переплетення достовірного знання про суспільство з соціальними інтересами. Про одну з переважаючих ідеологій сучасності – лібералізм – піде мова далі.

1.2. Ідеологія лібералізму та ставлення до ідеології в лібералізмі

Історично першою сформульованою політичною ідеологією була ідеологія лібералізму, що виникла у XVIII столітті. В цей час в європейських містах постав клас вільних власників, які не належали до дворянства і духовенства, так званий третій стан. Це була активна частина суспільства, не задоволена власним матеріальним становищем, що бачила свій шлях у політичному впливі. Засновниками теоретичного обґрунтування лібералізму вважають британських мислителів-емпіриків, які вперше поставили питання та спробували дати на них відповіді, що склали основний доробок класичної версії лібералізму.

Англієць Джон Локк історично був першим з плеяди британських мислителів, що стали на позиції ліберальної думки. Він доводив неспроможність звернення до біблійної традиції прихильників абсолютизму та консерватизму, зокрема Гоббса, з їх тезами про єдине законне, відпочаткове правління абсолютної монархії. Також критиці піддавалася думка про те, що жодна людина, крім монарха, не народжується вільною. Але Локку мало було показати безпідставність претензій абсолютної монархії, її нелегітимність. Він вирішує зустрічну проблему пошуку фундаментальних підстав для нової політичної влади, і в тому числі– законодавчої, діяльності обраного народом парламенту. Для цього Локк розвиває концепцію природного стану людини.

В природному стані всі люди взаємно доброзичливі, вільні та рівні, а отже не ворогують одне з одним; споконвічно поведінка людини підпорядковується морально-етичним принципам, що мають божественне походження і силу природних законів. Для Локка війна була справою протиприродною, бо вона є станом ворожнечі та руйнування. Початкове положення доктрини Локка – незалежність індивіда, з якого випливають уявлення про працю як підставу та виправдання власності, а також про договірний характер повноважень держави. Локк вивів чотири якості людини, які є похідними від його природного стану. У цьому ряду виявляються «природна рівність з іншими людьми, повна свобода, наявність власності як результату діяльності особистості, право захищати рівність, свободу і власність» [10, с. 84].

Локк вперше висунув ідею поділу влади та трактував роль держави як договірну, що зобов’язана захищати природні та невідчужувані права людини на життя, свободу і власність. На його думку, лише народ є повним носієм влади, яку він передає лише в тих межах, що пов’язані з діяльністю правосуддя, здійсненням виконавчих функцій управління державою та відносин з іншими державами. Звідси й виникає розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і федеральну. Політичну владу Локк тлумачив як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності, а основною метою об’єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.

Ідею, що вільні особистості можуть стати основою стабільного суспільства, також висунув саме Локк. Основою його теорії є уявлення про природні права на життя, на особисту свободу і на приватну власність, яка виявилася попередником сучасних прав людини. Вступаючи в суспільство, громадяни укладають суспільний договір, відповідно до якого вони відмовляються від своїх владних повноважень на користь уряду, щоб він захищав їх природні права. Громадянське суспільство, яке описував Локк – це міська громада, де більшість становлять дрібні та середні власники, що живуть своєю працею, а в разі експлуатації найманої праці мають декількох працівників. Інакше кажучи, прообраз громадянського суспільства, яке має на увазі Локк – це громадянська комуна, в якій представлений союз приватних власників. І саме такому суспільству найбільш адекватний інститут представницької демократії.

Саме Локк називав спільне існування та взаємодію приватних осіб в якості власників громадянським суспільством, інтереси якого покликана захищати правова держава. При цьому волю народу, який складають об’єднані власники, висловлюють народні представники. Так Локк уточнює контури інституту представницької демократії, що є одним з наріжних каменів ліберальної ідеології. Будь-який закон створюється тими, хто уповноважений народом, тобто створюється за згодою народу і за його призначенням. Також Локк залишав за людьми право на повалення несправедливої влади. «Коли ж один або кілька людей візьмуться складати закони, не будучи на те уповноважені народом, то створені ними закони не будуть мати сили і народ не буде зобов’язаний їм коритися» [10, ст. 128].

Отже, за природного стану люди керуються тільки законом природи та володіють свободою поведінки, обмеженої лише свободою іншого, а також правом на власність, зароблену своєю працею. Для захисту від можливої агресії з боку іншого та захисту приватної власності люди утворюють суспільство, відмовляючись від природного стану. Свобода людини в суспільстві полягає в тому, що вона не підкоряється ніякій іншій законодавчій владі окрім тієї, яка встановлена за угодою. Створивши суспільство, нація зберігає свій суверенітет, оскільки в разі непокори цій владі закону суспільний договір з нею може бути насильно розірвано.

Інший відомий представник британської соціально-філософської думки Адам Сміт був не лише впливовим політичним мислителем, а перш за все видатним вченим-економістом. Його славнозвісна робота «Багатство народів» стала великим і невичерпним джерелом ідей та політики економічного лібералізму. Саме в цій роботі містяться положення про автоматичне, саморегулююче суспільство. Сміт давав свою пораду щодо збільшення національного добробуту. Він стверджував, що кожен має природну схильність до торгівлі, діє незалежно, керуючись своїми особистими інтересами. Кожен торговець керується міркуваннями особистої вигоди, які керують його діяльністю. «кожен учасник ринку, переслідуючи свої власні інтереси часто більш дієвим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне робити це» [21, ст. 45].

І якщо надати кожному розвивати свою справу на його розсуд, то ця природна схильність індивіда призведе до зростання кількості вироблених товарів. Це були дуже сміливі умовиводи як на той час, адже до цього заняття торгівлею носило переважно принизливий характер. Індивід діє, виходячи із суто егоїстичних мотивів. Він керується «невидимою рукою» для заохочення загального блага. Так з’являється гармонія інтересів замість розбіжності та конфліктів у торгівельних відносинах.

Сміт стверджував, що в системі ринку існує особливий механізм, «прихована рука», яка перетворює конкуренцію між вузькими егоїстичними інтересами торгуючих сторін в стійку і збалансовану соціально-економічну систему. Ринкова система заснована на законі попиту і пропозиції, яка діє вільно і пропонує ціни на товари й заробітну платню працівників. Стабільність системи ринку зберігає природну рівновагу попиту і пропозиції. В результаті, керовані власними силами, комерційні інтереси здатні досягти народного добробуту. Таким чином, суспільство збагачується, відбувається гармонія інтересів. Ринкова система ефективна через те, що забезпечує економічний приріст і людський добробут. Ринок і механізм встановлення цін є ефективними всередині держави і в міжнародних економічних відносинах.

Модель вільного ринку Сміта – це природна система. Він стверджував, що ринок повинен бути вільним від політичного втручання. Роль індивідуумів в моделі функціонування вільного ринку в Сміта стоїть на першому місці, а держави – на другому. Найважливішу роль в економічному житті шотландський мислитель відводив бізнесменові. Бізнесмен усвідомлює свої інтереси краще, ніж будь-який уряд може розповісти йому про це.

Також Сміт показав, зокрема, що обмін товарами відбувається лише тоді, коли він вигідний обом сторонам. «Для того, щоб підняти державу з найнижчого ступеню варварства до вищого ступеня добробуту, потрібні лише мир, незначні податки та терпимість в управлінні. Все інше зробить природний хід речей» [21, с. 174]. Сміт захищав вільну конкуренцію, засуджував привілеї торгових компаній. Закони про бідних обмежують ринок праці, мобільність робочої сили. Він був переконаний, що «як тільки представники одного і того ж виду торгівлі чи ремесла збираються разом, то розмова рідко не закінчується змовою проти публіки або якоюсь угодою про підвищення цін» [21, ст.. 239].

Ринкові закони кращим чином можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому розглядаються як сума інтересів складових його осіб. Держава повинна підтримувати режим природної свободи: охороняти правопорядок, вільну конкуренцію і приватну власність. А.Сміт критикує економічний протекціонізм: уряд має якомога менше втручатися в торгівлю і промисловість. Економіка функціонує найкращим чином, коли максимальним є ступінь її свободи. «Всі уряди, які насильницьки спрямовують події іншим шляхом або намагаються призупинити розвиток суспільства, протиприродні. Щоб утриматися при владі, вони змушені здійснювати гноблення і тиранію» [21, ст. 181].

Проте він зовсім не заперечував ролі держави у створенні умов для нормальної підприємницької діяльності та не виключав необхідності деяких обмежень державою її свободи. Адам Сміт писав, що государю належить виконувати тільки три обов’язки: по-перше, захищати суспільство від насильства і вторгнення інших незалежних суспільств, по-друге, захищати в міру можливості кожного члена суспільства від несправедливості і гноблення з боку інших його членів, тобто встановити гарне відправлення правосуддя, і, по-третє, створювати й утримувати суспільні споруди та суспільні установи, створення і зміст яких не може бути в інтересах окремих осіб чи невеликих груп. Таким чином, держава повинна, відповідно до А. Сміта,забезпечувати зовнішню безпеку країни, без чого неможливе нормальне господарське життя, гарантувати безпеку громадян, тобто організовувати боротьбу зі злочинністю та брати участь у великих проектах, які не під силу здійснювати окремим підприємцям. В цьому й полягає сутність основних положень економічного лібералізму, запропонованого Смітом та суттєво вплинувшого на становлення лібералізму політичного.

Слідом за Адамом Смітом ідеї економічного лібералізму розвивав Жан Батіст Сей. Він сформулював закон, названий пізніше його ім’ям, згідно з яким «пропозиція створює відповідний їй попит» [26, с. 45] і тому, хоча той чи інший товар може бути вироблений у надлишку, в цілому криза перевиробництва неможлива. Діяльність підприємця полягає в переміщенні економічних ресурсів з областей з низькою продуктивністю та прибутковістю в області з високими показниками. Це здійснюється на основі гнучкого, вільного ціноутворення, конкуренції, які є гарантією ефективної саморегуляції ринкової економіки, неможливості економічних криз надвиробництва. Звідси випливає необхідність виключити всяке втручання держави в економіку. Змістовна частина закону Сея полягає в допущенні, що ціни товарів в ринковій економіці володіють, говорячи сучасною економічною мовою, абсолютною гнучкістю і миттєвою реакцією на зміни кон’юнктури господарства. Вони самі по собі здатні виправити диспропорції, які можуть виникнути у виробництві товарів.

Сутність закону Сея полягає в тому, що при досягненні і дотриманні суспільством усіх принципів економічного лібералізму пропозиція буде породжувати адекватне споживання, тобто виробництво товарів і послуг в умовах смітівського природного порядку обов’язково породжує доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Подібним чином закон Сея сприймався всіма прихильниками концепції економічного лібералізму, хто вважав, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку буде призводити до майже миттєвої реакції на зміни в кон’юнктурі господарства, будучи гарантією саморегульованості економіки. До слова сказати, і в двадцятому столітті представники неокласичного напряму фактично стоять на позиціях, загалом і в цілому висхідних до Сея, вважаючи, що через гнучкість цін, заробітної платні та інших елементів економіка може автоматично уникати серйозних криз.

Незважаючи на те, що лібералізм як напрямок зародився на теренах Британії, свого розквіту він набув саме у Франції. І першим представником французької політичної думки, що розробив завершену концепцію, був Жан-Жак Руссо. У своєму «Суспільному договорі» він розвиває ідею так званого суспільного договору, відповідно до якої люди домовилися між собою заснувати державу для забезпечення громадської безпеки та охорони свободи громадян. Але держава, згідно з Руссо, з інституту, що забезпечує свободу і безпеку громадян, згодом перетворилася в орган придушення та гноблення людей. До державного і відповідно цивільного стану люди жили, згідно з Руссо, у природному стані. Зауважимо, що вже англійський мислитель Джон Локк говорив про «природні права» людини. За допомогою ідеї «природного права» ним обгрунтовувалася невід’ємність таких прав людини, як право на життя, свободу і власність. Розмова про природний стан стає загальним місцем всього Просвітництва. Що стосується Руссо, то на відміну від інших просвітників, вінне вважає право власності «природним» правом людини, а бачить у ньому продукт історичного розвитку. Також він не пов’язує суспільний ідеал з приватною власністю і цивільним станом люди. Навпаки, Руссо ідеалізує дикуна як істоту, яка ще не знає приватної власності та інших досягнень культури.

У природному стані, по Руссо, немає приватної власності, все вільні і рівні. Нерівність тут спочатку лише фізична, обумовлена природними відмінностями людей. Однак з появою приватної власності і соціальної нерівності, що суперечили природній рівності, розпочинається боротьба між бідними і багатими. Нерівність приватної власності, доповнена політичною нерівністю, призвела, згідно з Руссо, до абсолютної нерівності при деспотизмі, коли «по відношенню до деспота всі рівні у своєму рабстві та безправ’ї» [19, с. 204].

З розумінням суверенітету як загальної волі народу пов’язані й твердження Руссо про те, що суверенітет є невідчужуваним та неподільним. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб або органів, так і його розподіл між різними частинами народу, за логікою вчення Руссо, означали б заперечення суверенітету як загальної волі всього народу. Законодавча влада як власне суверенна, державна влада може і повинна, по Руссо, здійснюватися тільки самим народом-сувереном безпосередньо. Що ж стосується виконавчої влади, то вона, навпаки, «не може належати всій масі народу як законодавцеві або суверену, оскільки ця влада виражається лише в актах приватного характеру, які взагалі не відносяться до області Закону, ні, отже, до компетенції суверена, всі акти якого тільки й можуть бути, що законами» [19, с. 304]. Виконавча влада, тобто уряд створюється не на основі суспільного договору, а за рішенням суверена у якості посередницького організму для зносин між підданими і сувереном

Перехід у стан свободи припускає, за Руссо, вивід справжнього суспільного договору. Для цього необхідно, щоб кожен з індивідів відмовився від раніше належних йому прав на захист свого майна і своєї особистості. Замість цих уявних прав, заснованих на силі, він набуває цивільних прав і свобід, в тому числі право власності. Його майно і особистість надходять тепер під захист спільноти. Індивідуальні права тим самим набувають юридичний характер, бо вони забезпечені взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Руссо відкидає вчення, що визначали договір як угоду між підданими і правителями. З його точки зору, договір є угодою рівних між собою суб’єктів. Підкорюючись спільноті, «індивід не підпорядковує себе нікому окремо і залишається таким же вільним, яким він був раніше» [19, с. 324].

Свобода і рівність учасників договору забезпечують об’єднання народу в нерозривне ціле, колективну особистість, інтереси якої не можуть суперечити інтересам приватних осіб. Людина ж, будучи вільною, може самостійно і розумно реалізувати себе в житті. Вона здатна за рахунок своїх індивідуальних зусиль і без впливу якихось надособистісних факторів, забезпечити собі належне існування.

Будуючи власну теорію на критиці концепції Руссо, інший відомий представник французького лібералізму Бенджамен Констан коректує тезу про всемогутність народного суверенітету. На його думку, межі цього суверенітету закінчуються там, де починається незалежність приватної особи й особисте життя. А наявність цих меж перетворює стримування влади і контроль над нею в основний принцип політико-інституційного устрою суспільства. При цьому мислитель підкреслює потребу чіткого визначення конкретного ступеня соціальної корисності інститутів влади, детального закріплення меж їхньої компетенції. Жодна влада, кому б вона не належала, не може ігнорувати інтереси і права індивіда.

Для сучасної людини свобода – це право підпорядковуватися тільки законам, право висловлювати свою думку, вибирати заняття, місце проживання, вільно розпоряджатися власністю, право впливати на державу. Отже, сутність свободи полягає не в безпосередній активній участі в управлінні державою, а, головно, в особистій самостійності, незалежності. Повне визначення свободи, дане Констаном в його «Принципах політики», стало класичним поняттям лібералізму. «Сучасна свобода означає право кожного індивіда підкорятися тільки законам, а також його право не бути арештованим або затриманим, або підданим іншому покаранню в результаті свавілля рівного йому індивіда. Свобода також означає право кожного висловлювати свою думку, вибирати собі професію і працювати відповідно до неї, володіти власністю і навіть знищувати її, змінювати своє місце проживання без отримання на це жодного дозволу і без повідомлення про мотиви таких пересувань.

Свобода означає також право об’єднуватися з іншими індивідами або для захисту спільних інтересів, або для відправлення богослужіння по тому обряду, який вони самі собі виберуть, або просто для того, щоб разом проводити час тим або іншим чином. Нарешті, свобода означає право кожного індивіда впливати на управління державою – або за допомогою вибору деяких або всіх посадових осіб, або за допомогою внесення протестів, петицій і вимог, більш-менш зобов’язуючих владу рахуватися з думкою суспільства» [6, с. 151].

Відкидаючи ідеї народного суверенітету, засновані на ототожненні свободи і влади, Констан писав, що необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи. На думку Констана, в період якобінської диктатури та терору виявилося, що необмежений народний суверенітет небезпечний не менше, аніж суверенітет абсолютного монарха. «Якщо суверенітет не обмежений, то немає ніякого засобу створити безпеку для індивідів. Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими межами, які йому ставлять справедливість і права індивіда» [6, с. 48]. Виходячи з цього, Констан по-новому ставить питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує надмірна ступінь влади та відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, писав Констан, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.

Констан визнавав, що необхідне існування виборної установи, тобто представницького органу. Відповідно в державі повинна здійснюватися політична свобода в тому сенсі, що громадяни беруть участь у виборах і що представницька установа входить до системи вищих органів влади. Однак Констан наполегливо повторював, що політична свобода є тільки гарантією індивідуальної. Звідси випливає, що представницька установа є органом вираження громадської думки, пов’язаним і обмеженим у своїй діяльності компетенцією інших державних органів.

Істотний внесок у розвиток політичного лібералізму вніс інший французький учений Алексіс Токвіль, значний теоретик ліберальної демократії, один з перших, хто збагнув її значення та важливість. Основні переваги американської демократії Токвіль вбачав у вирішенні проблем рівності та свободи громадян. Справжня демократія, за Токвілем, це коли цивільні та політичні права і свободи забезпечуються законом і діяльністю держави. Обгрунтування ролі закону в регулюванні політичних, економічних та інших відносин між людьми виражає ідеї правової держави. Демократія реалізує принцип верховної влади народу, і ця влада повинна бути сильною, втілюватися в діяльності сильної держави, яка захищає загальні інтереси нації і створює умови для здійснення інтересів різних соціальних верств і окремих громадян. Він високо оцінював роль протестантської релігії в становленні свободи та демократії в Америці. Одного разу встановлену згоду між політикою і релігією забезпечує існування демократії в цій країні.

Поступовий розвиток рівності вбачався Токвілю фактом провіденціальним, і те підкреслюють всі його головні ознаки: він існує у всьому світі, поступово і з кожним днем все більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, він зазначає: «Незважаючи на всі недоліки, правління демократії все ж більш, ніж коли-небудь здатне сприяти процвітанню суспільства» [22, с. 239]. Разом з тим Токвіль велику увагу приділяв організації державної влади, що при демократії має особливо велике значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення системи стримувань і противаг і теорії поділу влади, які знайшли закріплення в американській конституції. Існує вищий закон справедливості, яким встановлено межі права кожного народу і водночас право кожного індивіда апелювати від верховної влади народу до верховної влади всього людства. Однак, на відміну від своїх попередників, які користувалися поняттям тиранії більшості для критики демократичних законів, Токвіль вбачав тиранічний прояв американської демократії насамперед у пануванні громадської думки. Це думка у зв’язку з прагненням кожного здобути підтримку інших громадян в умовах демократії неминуче стає думкою мас і тому володіє колосальною примусовою силою, яку неможливо порівняти ні з якими законами. Тому як би не були врівноважені та розподілені влади в демократичному суспільстві і як би юридично не гарантувалися основні громадянські права і свободи, висловлювати думки, що суперечать думці маси, стає надзвичайно важко. Отже, звільнившись від тиранії держави, американці створили у суспільстві свою власну тиранію одноманітного мислення і поведінки людей.

Існування в умовах свободи вимагає від людини напруги, великих зусиль, пов’язаних з необхідністю бути самостійним, робити щоразу власний вибір, відповідати за свої дії та їх наслідки. Користування свободою нагадує Токвілю хрест, адже її переваги, гідності не дають себе знати, як правило, миттєво. Високе задоволення, яке вона приносить, відчуває не настільки широке коло людей, який охоплює прихильників рівності. Тому демократичні народи з великим запалом і сталістю люблять рівність, ніж свободу. Це має за причину те, що «немає нічого важчого, ніж вчитися жити вільним» [22, с. 237].

Для Токвіля очевидна найбільша соціальна цінність свободи. У кінцевому підсумку лише завдяки їй індивід отримує можливість реалізувати себе в житті, вона дозволяє суспільству стійко процвітати і прогресувати. «З плином часу свобода який вміє зберегти її завжди дає достаток, добробут, а часто і багатство» [22, с. 184]. Однак Токвіль попереджає: не можна віддаватися вульгарно-утилітаристським ілюзіям і очікувати від свободи якихось чудес, уподібнювати її якомусь рогу достатку, здатному відразу забезпечити всіх і кожного масою матеріальних та інших благ.

Вже в дев’ятнадцятому сторіччі відомий британський мислитель Ієремія Бентам утворив власну філософську концепцію лібералізму, що ґрунтувалася не лише на здобутках попередників, а й оригінальному вченні утилітаризму. У своєму обчисленні задоволень і страждань Бентам оперує різними факторами, які повинен враховувати кожен, хто збирається з’ясувати, які дії і ситуації в цілому забезпечать найбільше задоволення. До цих факторів належать: «інтенсивність задоволення чи страждання, їх тривалість, ступінь впевненості, що вони будуть мати місце, як далеко в майбутньому вони відбудуться, як багато людей будуть їх відчувати і як впливають один на одного їх різні види» [1, с. 143].

Досліджуючи походження держави, він відкидав теорію договірного її утворення. Цю думку він розцінював як недоведену тезу, як фікцію. Договір – це омана, стверджував він, усі держави утворені силою і закріпилися завдяки звичкам людей підкорятися урядові. В основі виникнення держави лежить не суспільний договір, а насильство і звичка. Він виступав проти характерного для концепції природного права поділу права і закону, вважаючи реальним правом лише законодавчо встановлене державою. У питаннях організації державної влади Бентам стояв на демократичних позиціях. Такі вдало підкріплювали і доповнювали його лібералізм.

Він засуджував монархію та спадкову аристократію, був прихильником республіканського устрою держави, в якому три основні гілки влади повинні були бути розділені. Однак Бентам не погоджувався з тим, щоб ці гілки влади взагалі існували кожна сама по собі й діяли незалежно один від одного. Метою уряду в будь-якій державі повинно бути найбільше щастя всіх його підданих. Він також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що передують державам і урядам, немає. Природними у людини є тільки почуття, здібності та нахили, їх не можна вважати правом, а тим більше законами. Більш того, їх необхідно підпорядкувати законам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і заборонити, викоренити антисоціальні нахили.

Бентам вважав за краще вести мову не про свободу окремої людини, а про інтереси й безпеку особистості. Людина сама повинна дбати про себе, про своє благополуччя і не покладатися на чиюсь зовнішню допомогу, тільки сама визначати, в чому полягає її інтерес, користь. Позитивним правом, на думку мислителя, є «встановлена законом можливість і гарантія дозволених вчинків» [1, с.182].

Юридичні закони – це воля суверена, особи чи групи людей, що здійснюють верховну політичну владу. Вони забороняють або дозволяють певні дії, покладають на громадян права чи обов’язки. Призначенням уряду є гарантувати в першу чергу безпеку і власність підданих держави, тобто виконувати переважно охоронні функції. В уряду немає права визначати, що є щастям для кожної окремої людини, і тим більше немає права нав’язувати індивіду таке подання й ощасливлювати його.

Інший відомий представник пізнього класичного британського лібералізму, що став відомий не лише завдяки теоретичним працям, а й конкретній боротьбі за покращення стану жінок, робітників, примітивних народів – Джон Стюарт Мілль. Індивідуальна свобода, в його трактуванні, означає абсолютну незалежність людини у сфері тих дій, які прямо стосуються тільки її самої, вона означає можливість людини бути в межах цієї сфери паном над самим собою і діяти в ній за своїм власним розумінням.

Свобода думки і думки, свобода діяти спільно з іншими індивідами, свобода вибору і переслідування життєвих цілей та самостійне влаштування особистої долі. Всі ці та споріднені їм свободи є абсолютно необхідними умовами для розвитку, самоздійснення індивіда і разом з тим заслоном від усяких зазіхань ззовні на автономію особистості. Загроза такій автономії виходить, за Міллем, не від одних тільки інститутів держави, не «тільки від урядової тиранії, але і від тиранії пануючої в суспільстві думки» [16, с.23].

Мілль вважав, що держава, що гарантує всі види індивідуальних свобод і притому однаково для всіх своїх членів, здатне встановити у себе і належний порядок. Покора, слухняність взагалі є, на погляд Мілля, першою ознакою всякої цивілізації. Ведучи мову про покору владі, він говорить, зокрема, про те, що люди зобов’язані не порушувати законні права та інтереси інших індивідів. У міркуваннях про представницьке правління Мілль проводить одну з головних своїх політичних ідей про безпосередню причетність народу до розбудови та діяльності держави, відповідальності народу за стан державності. Представницьке правління засновується за вибором народу, схильного прийняти дану державну форму.

Цілей у добре влаштованої і правильно функціонуючої держави має бути декілька, зокрема захист інтересів особи і власності, сприяння зростанню добробуту людей, збільшення позитивних соціальних якостей в індивіді. Міллевський лібералізм стоїть, таким чином, не тільки на варті індивідуальної свободи, прав особистості, але і виступає за організацію самого державного механізму на демократичних і правових засадах. Звідси зрозуміло, що концепція правової держави є однією з необхідних органічних втілень ліберальної політико-юридичної думки. Для неї також характерна і традиційна постановка питання про напрямки і межі діяльності апарату державної влади, про обсяг виконуваних ним функцій.

Отож, як бачимо, лібералізм у його класичному вигляді є явищем багатоманітним, проте варто виокремити низку положень, що є притаманними класичному лібералізму взагалі. Лібералізм є соціально-політичне вченням і громадським рухом, основною ідеєю якого є самодостатня цінність свободи індивіда в економічній, політичній та ін сферах життя суспільства, що виступає за розвиток особистої ініціативи індивідів, свободу торгівлі, вільне ціноутворення та оплату праці, які утворюються в процесі конкуренції між товаровиробниками на ринку.

Базова цінність лібералізму, як випливає вже з назви цієї ідеології, полягає в свободі особистості. Права і свободи особистості мають пріоритет над інтересами суспільства і держави. В основі лібералізму закладений принцип свободи особистості, її самоцінності по відношенню до всіх суспільних інститутів, відповідальності особистості як перед самою собою, так і перед суспільством, визнання права на самореалізацію всіх людей. Тому лібералізм у всіх його різновидах незмінно відстоював вимогу індивідуальної свободи, гідності людської особистості та терпимість до поглядів і переконань інших людей.

Лібералізм – це перш за все утвердження цінності людської особистості, її прав і свобод. Від ідеології Просвітництва лібералізм запозичив ідею природних прав людини, тому в число невідчужуваних прав особистості ліберали включали і включають право на життя, свободу, щастя і власність, причому найбільша увага приділяється приватній власності і свободі, оскільки вважається, що власність забезпечує свободу, яка в свою чергу є передумова успіху в житті окремої людини, процвітання суспільства та держави. Свобода невіддільна від відповідальності та закінчується там, де починається свобода іншої людини.

На противагу феодальному абсолютизму, за якого особистість повністю підпорядковується соціальним порядкам, лібералізм відстоював автономію особи і її первинність по відношенню до суспільства і держави. Всі люди визнавалися спочатку рівними, такими, що володіють природними, невідчужуваними правами на життя, свободу і приватну власність. Свобода розумілася як відсутність зовнішніх обмежень на реалізацію свідомих дій індивіда в рамках закону.

Ключовим моментом цього вчення є суспільний договір, згідно з яким закони видаються за згодою товариства для його блага і захисту суспільних норм, і кожен громадянин підпорядковується цим законам. Держава розглядається як інститут, створений на основі загального консенсусу з метою захисту і забезпечення природних прав людини. Головна роль у суспільному житті повинна належати громадянському суспільству. Обсяг і сфери діяльності держави мають бути мінімізовані. Вважалося, що воно повинно виконувати комплекс найнеобхідніших функцій з охорони порядку в країні і захисту державної безпеки. Регулювання суспільного життя і діяльність самої держави повинні здійснюватися строго у відповідності з законами.

Визнаючи за лібералізмом пріоритет у формулюванні концепції держави як «нічного сторожа», слід разом з тим мати на увазі, що його представники, особливо поміркованого крила, аж ніяк не відкидали позитивні функції держави у всіх без винятку сферах суспільного життя. Варто згадати про те, що для лібералів з самого початку була аксіомою думка про обов’язок держави захищати права і свободи окремої людини. У ліберально-демократичній системі правова державність з’єднана з інститутами відкритого суспільства. У цьому контексті лібералізм зробив значний внесок у формулювання принципів конституціоналізму, парламентаризму і правової держави як несучих конструкцій політичної демократії.

Концепції громадської саморегуляції в сфері політики відповідає концепція правової держави. Метою такої держави є формальна рівність можливостей громадян, засобом – прийняття відповідних законів і забезпечення їх неухильного виконання всіма, в тому числі, державними чиновниками. При цьому матеріальний добробут кожної окремої людини вважається особистою справою, а не сферою турботи держави. Пом’якшення крайнощів бідності передбачається за рахунок приватної благодійності.

В цілому ліберальний світогляд з самого початку тяжів до визнання ідеалу індивідуальної свободи в якості універсальної мети. Більш того, гносеологічною передумовою ліберального світогляду є виокремлення людської індивідуальності, усвідомлення відповідальності окремої людини за свої дії як перед самим собою, так і перед суспільством, затвердження уявлення про рівність усіх людей у своєму природженому, природному праві на самореалізацію. Тому не дивно, що на початковому етапі комплекс цінностей і ідей, що складають сутність лібералізму, включав індивідуальну свободу, гідність людської особистості, терпимість.

Індивідуалізм розвивався рука об руку з гуманізмом, ідеями самоцінності людини і людської свободи, плюралізму думок і переконань, він стимулював їх, став як би їх підставою.

Очевидно, що свобода розумілася прихильниками лібералізму в негативному сенсі, тобто в сенсі свободи від політичного, церковного і соціального контролю з боку феодальної держави. Боротьба за свободу для них означала боротьбу за знищення зовнішніх обмежень, що накладаються на економічну, фізичну та інтелектуальну свободу людини. Саме індивідуалізм лежить в основі права кожної людини на життя, свободу і приватну власність, в основі принципу ототожнення свободи і приватної власності, які в сукупності стали могутньою стимулюючою силою розвитку продуктивних сил, суспільно-історичного розвитку, формування та затвердження політичної демократії. Тут приватна власність розглядається в якості гаранта і міри свободи.

Список використаної літератури

1. Бентам И. Введение в основания нравственности и законодательства. – М.: РОССПЭН, 1998.– 415 с.
2. Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея / под общ. ред., с предисл. Н. Н. Яковлева. – М.: Прогресс, 1994.– 592 с.
3. Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – Т. 2. – М.: Мысль, 1991. – 439 с.
4. Европейский либерализм в Новое время: Теория и практика. – М.: ИВИ РАН, 1995. – 591 с.
5. Классический французский либерализм. – М.: РОССПЭН, 2000. – 592 с.
6. Констан Б. Принципы политики, пригодные для всякого правления. – М.: РОССПЭН, 2000 – 592 с.
7. Лефор К. Политические очерки. – М.: РОССПЭН, 2000. – 368 с.
8. Либерализм Запада XVII-ХХ вв. / под ред. Согрина В. В. – М.: Прогресс, 1995. – 479 с.
9. Лісовий В. Культура – ідеологія – політика. – К.: Наукова Думка, 1997.– 474 с.
10. Локк Д. Два трактата о правлении. – М.: Мысль, 1988. – 405 с.
11. Манхейм К. Идеология и утопия. – М.: Юрист, 1994. – 411 с.
12. Маркс К. К критике политической экономии. Соч., 2 изд., Т. 13. – М.: Политиздат, 1968. – 469 с.
13. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 3. – М.: Политиздат, 1961. – 451 с.
14. Медушевский А.Н. Либерализм как проблема современной западной историографии // Вопросы истории. – М.: ИВИ РАН, 1992, №8-9. – С. 167-178.
15. Мизес Л. Либерализм в классической традиции. — М. :Социум, 2001.– 239 с.
16. Милль Дж. О свободе. – М.: Наука и жизнь, 1993, № 11. – С. 10-25
17. Михальченко М.И. Политическая идеология как форма общественного сознания. – К.: Наукова думка, 1981. – 213 с.
18. Монтескье Ш.Л. О духе законов. – М.: Мысль, 1999. – 672 с.
19. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре. Трактаты. – М.: Канон-пресс, 1998. – 416 с.
20. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли.– М.: Прогресс, 1968. – 494 с.
21. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М.: Мысль, 1962. – 332 с.
22. Токвиль, А. де. Демократия в Америке. – М.: Прогресс, 1994. – 554 с.
23. Фаге Э. Либерализм // О свободе. Антология мировой либеральной мысли (I половина XX века). – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – С. 31-78.
24. Федорова М. М. Французский либерализм до и после революции. Руссо — Констан // Полис. 1993. № 6. – С. 82-92.
25. Фёдорова М.М. Метаморфозы «свободного индивида»: Заметки о формировании проблемного поля политической философии в XIX веке // Полис. 2003. №5. – С. 76-88.
26. Французский либерализм в прошлом и настоящем / ред. В. П. Смирнова. – М.: Изд-во МГУ, 2001. – 224 с.
27. Хайек Ф.А. Индивидуализм истинный и ложный. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 410 с.
28. Moore M. Foundations of liberalism. Clarendon Press, Oxford; Oxford UniversityPress, NewYork: 1993.

Розділ 2. Неолібералізм історичний розвиток та ідеологія сучасності

2.1. Феномен ідеології неолібералізму та його базові цінності

Неоліберальна парадигма з’явилася на основі лібералізму після Другої світової війни. Одними з перших дослідників даного напряму були Джозеф Най (J. Nye) та Роберт Кеохен (R. Keohane).

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Віденська школа економічного неолібералізму розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політекономії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб’єктивно-психологічний підхід австрійської школи маржиналізму. Фундаторами цієї школи є Людвіг фон Мізес та Фрідріх Август фон Хайек.

Найвпливовішим теоретиком неолібералізму ХХ ст. є Фрідріх Август фон Хайек, найпослідовніший захисник ідеалів економічної свободи, опонент Дж. М. Кейнса, переконаний критик соціалізму, лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р. Наукову спадщину Ф. фон Хайека складають 18 книг, до яких належать: “Чиста теорія капіталу” (1941), “Використання знання у суспільстві” (1945), “Контрреволюція науки” (1952), “Структура сприйняття” і “Конституція свободи” (1960), “Право, законодавство і свобода” (у трьох томах, 1973 – 1979), дві збірки лекцій і статей “Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей” (1967 – 1978), “Безробіття і грошова політика”, “Уряд як генератор ділового циклу” (1979) та багато інших праць. Його лекція “Згубна самовпевненість”, за яку він разом з Г. Мюрдалем став Нобелівським лауреатом, написана в 1988 р.

Представники раннього неолібералізму (1950–1960 р.) – швейцарський економіст Вільгельм Рьопке та француз Моріс Алле – під повною інтеграцією розуміли створення єдиного ринкового простору в масштабі декількох країн, функціонування якого здійснюється на основі дії стихійних ринкових сил і вільної конкуренції (принцип Lasser faire) незалежно від економічної політики держав й існуючих національних та міжнародних правових актів. Втручання ж держави в сферу міжнародних економічних відносин призводить, на їхню думку, до таких явищ як інфляція, розбалансування міжнародної торгівлі, платежів.

Французький економіст М. Алле зазначав, що “багатосторонньо прийнятним правилом для тісної економічної інтеграції між демократичними суспільствами є правило вільного ринку” . Швейцарський автор В. Рьопке вбачав у європейській інтеграції не що інше, як спробу виправити становище, що виникло після 1914 року, коли було зруйновано інтеграцію національних економік.

Але розвиток міжнародної економічної інтеграції, формування регіональних міждержавних союзів за активної участі держав довели неспроможність поглядів ранніх неолібералів.

Ще один напрям сучасного неолібералізму отримав назву ринково-інституціонального [43], представники якого намагаються знайти компроміс між ринковими та державно-регулятивними механізмами міжнародної економічної інтеграції.

Вони розглядають інтеграцію як втілення певної єдності економічних та політико-правових аспектів і вважають, що інтеграція національних господарств не може бути досягнута самими лише ринковими методам.

Прибічники цієї концепції погоджуються з необхідністю найтіснішої координації деяких галузей господарської політики держав-членів інтеграційного об’єднання, без якої неможливо забезпечити справжню свободу руху в інтегрованому регіоні товарів, послуг, капіталів та робочої сили.

Представник пізнього неолібералізму, американський вчений Белле Балаша, розглядав проблему інтеграції в дещо іншій площині – з позиції інституціонально-ринкових концепцій: чи призводить економічна інтеграція до більш інтенсивної участі держави в економічних справах? Велика увага приділялася еволюції інтеграції, яка відбувається на основі як економічних, так і політичних процесів.

Деякі дослідники зауважують, що неолібералізм був відповіддю на провальну економічну політику повоєнного часу. Американський вчений Девід Харві [53] зазначає, що неолібералізм являє собою політекономічне вчення, яке було започатковане в кінці 70-х pp..- початку 80-х pp.. Проте, на сьогодні можна бачити, що даний напрямок охоплює всі сфери суспільного життя.

Існують розбіжності у визначенні не тільки часового періоду виникнення неоліберальної парадигми, але також її витоків. Зокрема, професор М.М. Лєбєдєва вбачає початок розвитку неолібералізму як повноцінного напряму, у вигляді теоретичних надбань робіт наступних дослідників: Роберт Кеохен, Джозеф Най, Джеймс Розенау. А Девід Харві [53] знаходить витоки неолібералізму у політичних курсах таких державних діячів як президент США Дональд Рейган, прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер та, навіть, генеральний секретар Комуністичної партії Китайської Народної Республіки Ден Сяо Пін. Але, вказуючи політичних лідерів Девід Харві зауважує, що вони користувалися допомогою спеціалістів з різних галузей знань, в основному з економічної теорії. Як приклад, вказуються Пол Волкер, Мільтон Фрідман та багатьох інших.

П. А. Циганков [56] виокремлює неолібералізм та посткласичний лібералізм. Різниця між цими течіями полягають у визначенні провідних сил в сучасному світі. Наприклад, представник неолібералізму Джозеф Най відзначає, що ріст взаємозалежності держав змінює не тільки її поведінку на міжнародній арені, але й призводить до зменшення значення військової сили у зовнішньополітичній стратегії. Представник посткласичного лібералізму Джеймс Розенау акцентує увагу на зміні сутності політичної влади під дією процесу глобалізації.

Американський дослідник лібералізму Річардсон вказує, що на сьогоднішній день паралельно з неолібералізмом (до речі він не виокремлює посткласичний лібералізм) продовжує існувати класичний лібералізм. Він пропонує класифікацію відповідно до якої всі представників даного напряму можна поділити на лібералізм економічних та соціальних прав й лібералізм привілеїв.

У свою чергу представник світ-системного аналізу Іммануїл Валлерстайн стверджує, що всі сучасні вчення були створені як контрольована опозиція для лібералізму ще у XIX столітті, а саме: марксизм, консерватизм, радикалізм.

Також слід зазначити, що кожен з напрямів ліберальної думки має декілька внутрішніх шкіл, наприклад: теорія взаємозалежності, теорія конструктивізму та інші.

Проте нарізною рисою для визначення певного вчення як неоліберального є відповідність його до Вашингтонського консенсусу. Термін «Вашингтонський консенсус» запропонував американський економіст Джон Вільямсон у 1989 році. В основі даної доктрини лежить сподівання на макроекономічну стабільність, мікроекономічну стабілізацію, відкритті внутрішнього ринку для іноземних інвестицій та вільному переміщенні капіталів. Всі вищезазначені характеристики мають призвести до динамічного розвитку економіки. Загалом, Вашингтонський консенсус можна звести до трьох категорій, а саме: дерегуляція, лібералізація та приватизація. Якщо дослідники підтримують політики засновані на цих принципах, то їх можна визначати як неоліберальних [14, c. 23-24].

Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

— обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

— заперечення будь-якого розширення державного втручання;

— захист конкурентних принципів господарювання;

— обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

— розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

— підтримка політики вільної торгівлі.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.

По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об’єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне «втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку». Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму [48, с. 45-46].

У першій третині XX ст. засновано основні школи, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. У 30-ті pp. XX ст. з метою протидії засиллю кейнсіанських ідей регулювання економіки в деяких країнах були створені неоліберальні центри, функціями яких стала розробка альтернативних заходів державного втручання в економіку, що сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку на відміну від кейнсіанського активного державного втручання. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової економічної реальності, а значить, про започаткування нового етапу його розвитку.

Немає причин, чому б державі у вільному суспільстві не забезпечити всім захист від тяжких утрат у вигляді гарантованого мінімального прибутку, тобто рівня, нижче якого ніхто не опуститься. Участь у такій гарантії від граничної скрути цілком може відповідати загальним інтересам або ж усі можуть вважати за безперечний моральний обов’язок допомагати в межах організованої спільноти тим, хто не здатний допомогти собі сам. Доки такий одностайний мінімальний прибуток забезпечується поза ринком для всіх тих, хто з будь-яких причин не здатний заробити в умовах ринку достатніх засобів до існування, це не обов’язково призводить до обмеження свободи чи суперечності з принципом панування права.

Соціальна концепція неолібералізму заснована на ринковій інтерпретації всіх типів громадських зв’язків: кожна людина розглядається як вільний підприємець, організуючий власне життя як підприємство, а кожне соціальна взаємодія — як контракт (акт купівлі-продажу). Всі форми відносин, у тому числі взаємини працівників однієї компанії або членів сім’ї, розглядаються як види субринкової конкуренції. Згідно теорії неолібералізму, нації та держави теж на світовому ринку також виступають у ролі підприємств. З точки зору філософії неолібералізму, існування і функціонування ринку володіє самоцінністю, незалежно від його впливу на виробництво товарів і послуг, а закони функціонування ринкових структур складають фундаментальне підставу етики. Відповідно, в неолібералізм не існує відмінності між ринковою економікою і ринковим суспільством, а його етична концепція повертається до меркантилізму.

Неолібералізм — невловиме та суперечливе поняття, гібридний термін, незграбно підвішений між профанною мовою політичних дебатів і технічною термінологією суспільних наук. До того ж, часто це поняття вживають так, що воно позбавлене чіткого референта. Незалежно від того, чи йдеться про сингулярну чи поліморфну, еволюційну чи революційну концепцію, поширена концепція неолібералізму, по суті, є економічною: вона зосереджується на масиві дружньої для ринку політики — послаблення трудових прав, мобільність капіталу, приватизація, валютна дефляція і фінансова автономія, лібералізація торгівлі, зниження оподаткування та скорочення громадських витрат. Але ця концепція замала та неповна, та й, по суті, лише віддзеркалює тези «повчальних лекцій» захисників неолібералізму. Ми маємо сягнути за межі цього економічного ядра та розробити комплексніше поняття, яке схоплює як інституційну машинерію, так і символічні рамки, в межах яких актуалізуються неоліберальні догми [58, c. 6-7].

Неолібералізм — це транснаціональний політичний проект, що має на меті переструктурувати «згори» зв’язок між ринком, державою і громадянами. Його сповідує новий глобальний панівний клас, що перебуває у процесі становлення — голови і старші виконавці міжнародних фірм, високопоставлені політики, державні управлінці і вищі посадовці транснаціональних організа цій (ОБСЄ, СОТ, МВФ, Світового Банку і Євросоюзу), культурно-технічні експерти, котрі їх консультують (економісти, адвокати і спеціалісти з питань комунікації) — з різних країн, але з подібним один до одного вишколом та набором ментальних категорій. Окрім повторення тез про те, що неолібералізм означає забезпечення прерогатив капіталу та ствердження ринкових відносин, соціологічне окреслення неолібералізму передбачатиме артикуляцію чотирьох інституційних логік:

1. Дерегуляція економіки, або ж ререгуляція, що має на меті просування «ринку» чи то квазіринкових механізмів як найоптимальніший засіб не лише для реалізації корпоративних стратегій та економічних транзакцій, але й для організації цілого спектру людських практик, включно з приватизацією ключових громадських послуг, — все це обґрунтовується сумнівними принципами ефективності, що передбачає свідоме уникнення питань розподілу як засобу справедливості та рівності.
2. Занепад держави загального добробуту, її згортання та переформатування в систему трудової політики, щоб дедалі інтенсивніше змушувати пригноблених до праці з мізерною оплатою. На основі квазідоговірних відносин з державою представників нижчого класу, що отримують допомогу по безробіттю, можна змусити до будь-яких робіт, а ставляться до них уже не як до громадян, а радше як до користувачів чи суб’єктів (передумовою для продовження надання допомоги є регулярна демонстрація схвалених державою моделей поведінки з боку безробітних).
3. Проникнення культури особистої відповідальності у всі сфери життя, що нав’язує «словник мотивів» — як висловився б Чарлз Райт Мілз — для конституювання власного Я (моделлю якого слугує фігура підприємця), і водночас — поширення ринків і легітимація конкуренції, де панують ухилення від корпоративних зобов’язань і державна безвідповідальність (чи різке зменшення відповідальності у сферах економіки та соціальної політики).
4. Агресивний та упереджений карний апарат, що розширюється і пронизує нижчі ділянки соціального та фізичного простору, покликаний стримувати безлад і сум’яття, породжені ствердженням соціальної незахищеності й поглибленням нерівності, але разом з тим має на меті встановити дисциплінарний нагляд над незахищеними фракціями постіндустріального пролетаріату і ствердити владу Левіафана як опору для дедалі слабшої легітимності виборних органів.

Провідною ідеєю економічної філософії Ф. Хайека є концепція “спонтанного порядку”, яка об’єднує такі положення:

— ринкова економіка виникає та еволюціонує як результат взаємодії людей, але це не означає можливості цілеспрямованого впливу людей на ці процеси;

— розвиток ринкової системи відбувається за власною внутрішньою логікою, зумовленою тим, що у її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями. Ці знання є неусвідомленими, і тому не можуть бути формалізованими, узагальненими в теоріях і взятими за основу економічної політики;

— практичні знання господарюючих суб’єктів являють собою розсіяну і неякісну інформацію про умови та параметри поточної діяльності у сфері економіки;

— ринковий порядок цілком виключає можливість будь-якого зовнішнього втручання у цей процес без загрози часткової або повної руйнації;

— ринковий порядок принципово відрізняється від природних і технологічних об’єктів і систем, знання про які легко можна формалізувати за допомогою математичних графіків і формул і використовувати для управління ними.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів.

Апріоризм — методологічний принцип, введений в економічну науку англійським неолібералом Л. Роббінсом, підхоплений Л. Мізесом та Ф. фон Хайєком. Він передбачає, що будь-яка соціальна наука засновується на сукупності аксіом про поведінку індивідів, які є беззаперечними й не доводяться. Аксіоми отримані інтуїтивно, а висновки, сформульовані на базі цих аксіом, є беззаперечними й апріорними.

Методологічний індивідуалізм і суб’єктивізм Ф. фон Хайєка зумовив мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроекономічного аналізу. На його думку, макроекономічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму), відірвані від реальної економічної дійсності, бо основа господарського життя — індивідуальні суб’єктивні оцінки і уявлення господарюючих агентів, які аж ніяк не зводяться до загальних закономірностей.

Ф. фон Хайєк визначив основні теоретичні блоки економічної теорії, сукупність яких забезпечить вирішення проблеми координації:

— ціни як ефективна інформаційна і комунікаційна система і теорія цін, покликана показати механізм адаптації системи цін до зовнішніх змін;

— капітал як складна структура, що складається з неоднорідних індивідуальних капіталів, і теорія капіталу, яка описує механізм адаптації в межах цієї структури;

— гроші як сполучна ланка між сьогоденням й майбутнім і теорія грошей, покликана пояснити взаємозв’язок між змінами структури цін (що відображають зміни в структурі капіталу, виробництва і споживання) і змінами маси грошей в обігу (що відображають політичні рішення), тобто взаємозв’язок між відносними й абсолютними цінами;

— теорія циклу, де поєднано попередні уявлення про причини і характер «збоїв» у процесі координації та досліджено вплив грошово-кредитної політики на механізм циклічних коливань [49, с. 43].

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896-1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму.

Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле.

Модель М. Алле — це система ринків для різних товарів, причому один і той самий товар може продаватися і купуватися на різних ринках, а тому немає єдиного набору цін, акти ринкового обміну здійснюються не одномоментно, а відбуваються безперервно. Модель вченого наближає до розуміння основ функціонування реальної сучасної західної економіки.

Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводить, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом [52], досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб’єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб’єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя [23, c. 58].

Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються

Централізована планова економіка позбавлена механізмів компенсації помилок господарюючих суб’єктів, бо вона нездатна використовувати їх неявні знання, ліквідує економічну свободу і перетворює людей у пасивні об’єкти планування. Помилки планової економіки виявляються і виправляються лише після того, коли господарству буде завдано непоправної шкоди. Ф. Хайек вважає, що послаблення майнової нерівності і перерозподіл доходів на користь малозабезпечених за соціалізму позбавлене змісту, оскільки соціальна справедливість – це етичне поняття, неприйнятне для регулювання соціально-економічних так само, як і фізичних процесів. Окрім цього, політика соціальної справедливості підриває адаптивні, конкурентні властивості ринкового порядку.

Соціально-економічна філософія неоавстрійської школи протягом тривалого періоду оцінювалася як релікт епохи laisser faire, пережиток старомодного лібералізму. Лише у зв’язку із кризою кейнсіанства 70-х рр. і марксизму 80 – 90-х рр. концепції неоавстрійської школи отримали належну оцінку, а їх автори – офіційне визнання. Саме прихильникам неоавстрійської школи належить заслуга захисту принципів вільного підприємництва, а їх концепції „спонтанного ринкового порядку”, „очищення” ринків від впливу держави, профспілок і інших „забруднюючих”.

Сьогодні особливого статусу набуває філософія глобальних проблем, цілі та завдання якої полягають в аналізі передумов розв’язання глобальних проблем так званого постмодерністського стану цивілізації, а основним предметом її дослідження є, відповідно, філософські аспекти соціального та економічного прогнозування та здійснення пошуку шляхів перебудови світового економічного порядку. Останнім часом значного поширення, актуальності та потужного розвитку набуває усвідомлення потреби у формуванні концепції «сталого економічного розвитку» («sustainable development»), сутність якої полягає у розробці ефективних програм економічного розвитку, що забезпечували б мінімальний вплив на зовнішнє середовище [28, c. 9-10].

Загалом, неолібералізм є багатогранним напрямом, який характеризується строкатістю поглядів щодо сучасного стану світу й перспектив його розвитку. Представників даної парадигми поєднує позиція економічної співпраці людей між одне одним.

2.2. Соціально – філософські засади виникнення парадигми неолібералізму сучасності

Центральною проблемою сучасного лібералізму, до якого відноситься неолібералізм, стало питання соціальних гарантій прав та свобод індивіда. Відповідно, домінантних позицій набула ідея державного регулювання соціальної сфери. Неолібералізм, пропонуючи власне бачення проблематики державного регулювання, став платформою по забезпеченню соціальних прав та гарантій, без яких унеможливлювалася свобода та достойне життя індивіда.

У дискурсі лібералізму кінця ХІХ ст. стали активно окреслюватися тенденції соціалізації, які врешті призвели до концептуального оформлення сучасного лібералізму. Центральною проблемою сучасного лібералізму було питання соціальних гарантій прав та свобод індивіда. Відповідно, домінантних позицій набула ідея державного регулювання соціальної сфери. Трансформація ліберальної проблематики, яка відбулася в кінці ХІХ — на початку ХХ століть, означується в різних джерелах по-різному: і „соціальний лібералізм”, і „ліберал-реформізм”, і „неолібералізм”. Понятійне ототожнення двох останніх термінів пов’язане з тим, що „ліберал-реформізм” виникнув в Америці, і саме там його часто називають „неолібералізмом”. Втім, значно частіше спостерігається ототожнення термінів „соціальний лібералізм” та „ліберал-реформізм”, які вживають як синонімічні. Стосовно ж уживання терміну „неолібералізм” зазначимо, що ним більш прийнято означувати окремий етап сучасного лібералізму, який оформився ближче до середини ХХ ст.

Ліберал-реформістська концепція в США базувалася насамперед на ідеях теоретиків філософського напряму прагматизму (У. Джемс, Дж. Дьюї та ін.), згідно з яким теорію формує практика, що вимагало орієнтації на технічне вирішення суспільно-політичних проблем та відходу від зайвої ідеологізації. Крім того, на початку ХХ ст. у США набирають силу ліві доктрини. Врешті, „основним ідеологічним завданням лібералів став пошук нової моделі взаємодії індивідуалізму, егалітаризму і демократії” [1, с. 110].

У першій половині ХХ ст. у США ідеї ліберального реформізму були взяті на озброєння В. Вільсоном та Т. Рузвельтом. Будучи однією з найбільш важливих реформаторських течій 30-х років ХХ ст., соціальний лібералізм, увібравши ідеї Дж. М. Кейнса, став практичним планом подолання економічної кризи, яка припала на 1929-1933 рр. Базові ідеї концепції Дж. М. Кейнса полягали в необхідності створення умов для ефективного попиту та повної зайнятості. Він відмовився від так званого „Закону Сея”, названого в честь французького представника класичної школи політекономії Ж.-Б. Сея, який розвивав теорію ринку А. Сміта. Суть „Закону Сея” полягала в наступному: оскільки кожен товар обмінюється на інший товар, то в умовах ринку всякий товар створює свій власний попит. Але попит, що виникає в ринкових умовах, починає вже створювати власну пропозицію. Звідси й з’являється своєрідна концептуальна „формула”, яка стала ідейним ядром „Закону Сея” — „пропозиція створює попит”. Відмова Дж. М. Кейнса від цього закону означала, з однієї сторони, відмову від опори на стихійні процеси в системі ринкової економіки, а з іншої — запровадження державного регулювання. Власне кажучи, кейнсіанство полягало, по-перше, у введенні таких принципів державного регулювання в економіку, які здатні стримувати некерованість ринку, і, по-друге, у регулюванні соціальної сфери задля уникнення проявів крайнього індивідуалізму (коли виживає лише сильніший). Врешті, ідеї Дж. М. Кейнса певним чином були інтегровані у ліберальний дискурс ХХ ст.

Паралельно із кейнсіанством виникнув неолібералізм, який пропонував власне бачення проблематики державного регулювання. Сам термін „неолібералізм” з’явився ще в кінці 30-х років ХХ ст., коли під час роботи колоквіуму американського журналіста У. Ліппмана виділилася група „неолібералів”, які вирішили вернутися до деяких ліберальних постулатів ХІХ ст. [3, c. 78]. Неолібералізм відштовхувався від соціального тлумачення свободи, згідно з яким вельми суттєвою стала вважатися приналежність індивіда до суспільства. Неоліберальна експлікація свободи означала „не відсутність обмежень, а здатність чи можливість людини — причому, на рівних з іншими — зробити для себе і суспільства дещо корисне” [3, с. 79]. Власне кажучи, неолібералізм став платформою по забезпеченню соціальних прав та гарантій, без яких унеможливлювалася свобода та достойне життя індивіда. Сюди входило забезпечення рівного доступу до освіти, створення безпечних умов праці, встановлення мінімальної заробітної платні, допомога по безробіттю, створення системи медичного обслуговування для малозабезпечених верств населення тощо.

У Європі до неолібералів прийнято відносити представників австрійської та фрайбургзької шкіл, увага яких була переважно сфокусованою на експлікації ліберальних ідей, зокрема, інтерпретації ідей класичного лібералізму. Слід зазначити, що у першій половині ХХ ст. в Європі широкої популярності набули базові постулати соціалізму. Відповідно, теоретичні розробки двох означених шкіл певним чином йшли врозріз з тогочасними пріоритетними ідеями європейського політичного дискурсу.

Австрійська школа більш відома своїми розробками в економічній царині. Ряд науковців іноді ще називають цей напрям неоавстрійською школою, виокремлюючи таким чином більш пізній етап її діяльності (середина ХХ ст.). Втім, ми будемо дотримуватися узагальненого означення. Всі представники австрійської школи в тій чи іншій мірі вважали себе послідовниками економічного вчення К. Менгера, який витіснив з домінуючих позицій британську школу в економічній науці кінця XVII — початку XIX століть. Британська традиція, базуючись на трудовій теорії цінності та об’єктивних витратах, врешті призвела до появи марксистської доктрини, домінуючою ідеологемою якої була категорія капіталістичної експлуатації [4]. К. Менгер, будучи засновником австрійської школи, поклав у фундамент економічної науки не об’єктивні властивості товарів чи праці, а суб’єктивні оцінки індивідів, відродивши тим самим схоластично- французький підхід до економіки. Таким чином, К. Менгер дотримувався принципу методологічного індивідуалізму, який згодом взяли на озброєння найбільш відомі представники австрійської школи ХХ ст. — Л. фон Мізес та його учень Ф. А. фон Хайєк [13].

Незважаючи на превалювання проблематики соціального лібералізму в першій половині ХХ ст., саме в рамках австрійської школи спостерігалися паростки відродження ідей класичного лібералізму. Цьому насамперед сприяли теоретичні розробки Л. фон Мізеса, який стосовно лібералізму зазначав, що це не застигла догма чи повністю оформлена доктрина, це додаток наукових вчень до суспільного життя людини. У цілому, лібералізм прагне створювати лише зовнішні передумови для розвитку внутрішнього життя [5, с. 10]. Його не можна зводити до світогляду, релігії чи партії особливих інтересів. „Лібералізм — це ідеологія, вчення про взаємозв’язки членів суспільства і одночасно прикладення цього вчення до поведінки людини в реальному суспільстві” [5, с. 183]. Відповідно, лібералізм експлікувався як благо всіх, а не певної особливої групи, як своєрідна філософія повсякденності. На думку Л. фон Мізеса, державі слід дотримуватися політики невтручання (кредо „laissez faire”), підтримуючи ідею вільного ринку. Провівши всебічний аналіз соціалізму, він послідовно обґрунтував неможливість існування соціалістичної системи всесвітнього масштабу, вважаючи, що така система здатна призвести лише до хаосу та варварства.

Класиком сучасного лібералізму можна вважати Ф. А. фон Хайєка, який послідовно розвивав концепцію еволюційного лібералізму. Він протиставляв „Космос” (спонтанний устрій, „вирощений” у середині соціуму, тобто, створений знизу еволюційними засобами) „Таксису” (створений устрій, організацію, що розпланована та керована зверху конструктивістськими засобами) [13, с. 31]. Теоретик аргументовано доводив, що жорстке слідування конструктивізму та принципам планування — це шлях до тоталітаризму.

Спонтанні устрої, на думку Ф. А. фон Хайєка, виникають в результаті підкорення їхніх елементів певним правилам поведінки. Існують різні правила поведінки в соціумі: одні правила сприяють співпраці, інші — навпаки — призводять до руйнування взаємодії.

У повсякденній свідомості доволі поширеною є думка, що прогнозована, законослухняна та чітко регламентована поведінка індивідів здатна призвести до впорядкованого ідеального устрою. Втім, як зазначав Ф. А. фон Хайєк, ця думка насправді є хибною. У цьому контексті цілком парадоксальною видається його ідея, згідно з якою ідеальна та закономірна поведінка всіх одночасно індивідів здатна призвести лише до безладу, „оскільки не кожна закономірність в поведінці елементів скерована на збереження загального устрою” [13, с. 36-37].

Аргументація цього положення ґрунтується на аналогії з другим законом термодинаміки (закон ентропії): тенденція молекул газу здійснювати прямолінійний рух з постійною швидкістю призводить до появи стану, який означують терміном „ідеальний безпорядок”. У суспільстві також ідеальна та закономірна поведінка здатна породжувати „ідеальний безпорядок”, оскільки відсутність спонтанних механізмів для індивідуальної взаємодії, які найчастіше неможливо закласти „зверху”, призведе врешті до формування суспільства егоцентристів, руйнуючи вже на засадничому рівні суспільний устрій. На думку Ф. А. фон Хайєка, „суспільство може існувати тільки тоді, коли шляхом селекції з’являться правила, які примусять індивідів поводитись так, щоб зробити суспільне життя можливим” [13, с. 37].

Теоретику належить розробка оригінальної ідеї про взаємозв’язок знань та цін (концепція „розсіяного знання”), згідно з якою саме ринок найбільшою мірою сприяє використанню інформації (знань), що розсіяна в соціумі. Централізованими засобами, на думку Ф. А. фон Хайєка, неможливо осягнути весь масив інформації. Натомість інформація набагато ефективніше осмислюється децентралізовано в межах ринкової системи, якій притаманний спонтанний порядок існування. Децентрованому осмисленню інформації сприяють механізми конкуренції.

Відстоюючи ідеї лібералізму, Ф. А. фон Хайєк зазначав, що лібералам слід протистояти трьом найбільш впливовим антиліберальним економіко-політичним проектам ХХ ст.: соціалізму, кейнсіанству і доктрині „держави загального добробуту”.

Цікавим є той факт, що Ф. А. фон Хайєка разом з Л. фон Мізесом прийнято відносити як до австрійської школи сучасного лібералізму, так і до чиказької школи. Це пояснюється тим, що початок творчої діяльності обох теоретиків пов’ язаний з Австрією (звідси й назва напряму — австрійська школа). У зв’язку з подіями Другої світової війни їм обом прийшлося переїхати до США, де була продовжена творча діяльність вже в рамках чиказької школи. Крім того, певні суперечності пов’ язані з тим фактом, що Ф. А. фон Хайєка відносять до своїх лав адепти різних течій сучасного лібералізму: і неоліберали, і лібертаріанці (лібертаристи), і неоконсерватори. Втім, у цілому, недоречно чітко окреслювати місце його творчого доробку в якомусь одному з цих напрямів ліберального дискурсу ХХ ст. На наш погляд, Ф. А. фон Хайєка по праву можна вважати класиком сучасного лібералізму, ідеї якого дали могутній імпульс для становлення та формування всіх означених ліберальних течій.

Таким чином, австрійська школа стояла на позиціях методологічного індивідуалізму у поясненні політико-економічних процесів. Її представники виступали за стихійне регулювання ринку, аргументуючи, що втручання держави в економіку рано чи пізно призводить до появи тоталітарних тенденцій у політичній царині суспільства.

Представників фрайбургської школи (Німеччина) теж прийнято відносити до неолібералів [7]. Найбільш відомі з них — В. Ойкен, В. Рьопке та ін. Підтримуючи у цілому кредо класичного лібералізму „laissez faire” (невтручання), теоретики фрайбургської школи своєрідно переосмислили проблему державного регулювання. Базові позиції такого переосмислення полягають в наступному. По-перше, вважалося, що державне регулювання економічними процесами вельми необхідне лише на початковій стадії формування ринкової економіки (доки не почнуть діяти спонтанні механізми самоорганізації). По-друге, коли ринок заживе власним — стихійним — життям, державі задля успішного функціонування ринкової економіки слід проводити активну антимонопольну політику. По-третє, держава має проводити виважену соціальну політику стосовно малозабезпечених верств населення.

Для означення власної концепції представники фрайбургської школи лібералізму використовували поняття „ордолібералізм” (від лат. терміну ordo — порядок), називаючи свій напрям ордоліберальним. Засновником фрайбургської школи був В. Ойкен. У цілому, ордоліберали розглядали суспільний розвиток крізь призму еволюційного підходу, розробляючи концепцію соціального ринкового господарства. Практичне втілення ордоліберальних ідей — так зване „німецьке диво” — відбулося з приходом Л. Ерхарда на посаду канцлера Німеччини. Будучи адептом ордолібералізму, він запровадив відповідні економічні реформи, що врешті призвело до ефективної розбудови післявоєнної Німеччини.

Отже, теоретики фрайбургської школи, підтримуючи у цілому політику державного регулювання економіки, суттєво відрізнялися від кейнсіанства у поглядах на засоби втілення такої політики. Так, у кейнсіанстві вважалося, що державне регулювання економіки має бути спрямованим на контроль за інвестиціями та заощадженнями, використання податкової системи з метою впливу на споживання тощо. На думку ж представників фрайбургської школи держава не повинна втручатися в економічні процеси. Натомість, мета державного інтервенціонізму полягає у створенні інституціональних механізмів регулювання економіки, спрямованих, насамперед, проти монополізації.

Уже в 40-50-х роках ХХ ст. як кейнсіанські, так і неоліберальні стратегії, пов’язані із заходами стосовно „стимулювання платоспроможного попиту і збереження „повної зайнятості” стали невід’ємною частиною економіки розвинутих капіталістичних країн (причому, ці ідеї та вимоги були вельми схожі із соціал-демократичними підходами, що пропонували приблизно такі ж реформи державних інститутів” [3, с. 10].

Соціальний лібералізм інколи ще називають „етатистською” формою лібералізму. Це випливає з розуміння соціальних функцій держави. Якщо в класичному лібералізмі втручання держави в соціальну сферу було обмеженим, то в сучасному лібералізмі спостерігається пом’якшення позицій стосовно цього питання. В США саме „новий курс” Ф. Рузвельта означували як „етатистський лібералізм”, оскільки він уособлював політику державного регулювання, сутність якої полягала в посиленні соціально-реформістських рис лібералізму [2, с. 44].

У 1950-х роках з’являються теорії, згідно з якими лібералізм уже не вважається ідеологією. Ліберальну доктрину починають протиставляти всіляким тоталітарним доктринам як більш ефективну та кращу. У контексті таких протиставлень в оцінках лібералізму відбувається певний відхід від ідеологізації та проголошується, що його мета „полягає лише в залагодженні конфліктів груп інтересів, а не в ідеологічних суперечках” [8, с. 205]. Це призводить до так званої деідеологізації, якою означилися 60-70-ті роки ХХ ст. (Д. Белл, Е. Тоффлер та ін.). Втім, згодом кінець ХХ ст. означився протилежними тенденціями реідеологізації.

Радикальна соціалізація лібералізму, закладена політикою „нового курсу” Ф. Рузвельта, отримала свій розвиток у політичних теоріях 60-70-х років ХХ ст. Це спричинило появу ідеї історичного компромісу між капіталізмом та соціалізмом, задля позначення якого було введено поняття „конвергенції”.

Згодом у США лібералізм отримав подальший розвиток у програмі Кеннеді- Джексона, якою було декларовано створення „держави загального добробуту” (welfare state). Таким чином, соціалізація лібералізму призвела у другій половині ХХ ст. до появи „держави загального добробуту” (Дж. Гелбрейт, Г. Мюрдаль та ін.), яка стала нести відповідальність за своїх громадян. Зазначимо, що „державу загального добробуту” частково визнали навіть консервативні ліберали, які ще в повоєнний період прийшли до висновку, що ліві ідеології становлять набагато більшу небезпеку для держави, ніж праві.

Політика лібералізації стосовно процесів управління економікою сприяла економічному буму, активність якого припала на повоєнні роки. Втім, остання чверть ХХ ст. продемонструвала негативні наслідки такої політики, що врешті призвело до відходу з передових позицій соціального лібералізму. Натомість, на передній план у другій половині ХХ ст. виступає консервативний лібералізм. Якщо раніше консерватизм протиставлявся лібералізму, то в 1970-х роках означився своєрідний ліберально- консервативний консенсус. Разом з тим, завищені очікування стосовно всемогутності ідеологеми „держави загального добробуту” певним чином призвели до краху ліберально- консервативного консенсусу 1970-1980-х років. Так, уже в 1970-х роках у США спостерігалося зростання недовіри суспільства до влади, незважаючи на те, що саме в цій країні державні програми соціальної допомоги виглядали достатньо успішними в контексті побудови „держави загального добробуту”, тобто держави, яка опікується людиною „від колиски до могили” [9, с. 8]. Фактично, проявилися негативні наслідки політики централізованого державного регулювання. По суті, проблема полягала не стільки в надмірній опіці людини державою, скільки в зниженні особистої відповідальності та пригніченні ініціативності, що виникли внаслідок такої політики. Крім того, регулювання державою економічних процесів, що є характерним для держави загального добробуту, негативно відображалося на формах самоорганізації у суспільстві. Така ситуація вимагала діалогу у заходах ліберальної політики, оскільки ідеологема держави загального добробуту видавалася все більш проблематичною.

У розвитку лібералізму в США 70-ті роки ХХ ст. можна означити як вищу точку соціал-реформістської тенденції. Разом з тим, слід розуміти, що „лібералізм в США завжди запозичував із соціалізму рівно стільки, скільки було необхідно для відновлення на тому чи іншому історичному відрізку часу відносної гармонії між економічною свободою та соціально-політичною рівністю” [10, с. 43]. У цілому, для неолібералізму, який можна також означувати як етатистський різновид лібералізму, було притаманне посилення регулювання економіки державою. Якщо в класичному лібералізмі чільне місце посідала ідеологема „держава як нічний сторож”, то в теорії неолібералізму це місце стало належати ідеологемі „держави загального добробуту”. Таким чином, основою неоліберального дискурсу стали концепти „держави загального добробуту” та „соціальної ринкової економіки”, сприяючи появі умов для формування суспільної відповідальності. Тобто, концептуальний арсенал неолібералізму поповнився ідеологемою „соціальної відповідальності”, яка була ними запозичена у соціал-демократичної доктрини. Актуальними також стали ідеї консенсусу (між тими, хто керує і тими, ким керують), орієнтація на певні моральні настанови, визнання необхідності участі в політичному процесі всіх громадян, незалежно від їх соціальної приналежності тощо. Крім того, дискурс сучасного лібералізму в другій половині ХХ ст. поповнився теорією „відкритого суспільства”    (К. Поппер, Дж. Сорос та ін.) та теорією „суспільного вибору” (Дж. М. Б’юкенен та ін.).

Паралельно з неолібералізмом виникає лібертаріанство (або — в деяких джерелах — лібертаризм) — радикальна течія в ліберальному дискурсі, що з’явилася у другій половині ХХ ст. Власне кажучи, широка наукова громадськість звернула увагу на лібертаріанство після появи в 1974 р. праці Р. Нозіка „Анархія, держава та утопія” [11]. Вказуючи на необхідність існування „верховного органу захисту”, який в принципі, схожий на державу, Р. Нозік, тим не менше, виступає проти того, щоб цей орган займався збиранням податків з населення. Тобто, виправданою є лише мінімальна держава. На його думку, у лібертаріанському суспільстві окремі індивіди та спільноти можуть втілювати у своєму власному житті ті моделі та стандарти поведінки, яких прагнуть лише вони.

Лібертаріанство (лібертаризм) — політичний рух, що розвивався в США (в основному) та Великобританії, акцентуючи увагу на проблемі законних функцій держави. Погляди на цю проблему всередині самого лібертаріанства спровокували оформлення двох його течій. Перша течія — анархісти — дотримується точки зору, згідно з якою ставиться під сумнів легітимність всякої держави. Згідно з поглядами представників другої течії — мінархістів — держава має взяти на себе мінімум функцій, пов’язаних лише із забезпеченням національної безпеки та дотримання договірних зобов’язань. Разом з тим, мінархісти виступають проти такої функції держави як право до оподаткування. Анархічна течія лібертаріанства виступає навіть проти таких обмежених функцій держави, які пропонуються мінархістами. На їх думку, всі ці функції слід покладати лише на приватні структури. Лібертарінській інтерпретації лібералізму належить вагомий внесок в розвиток політичної теорії в цілому, зокрема, експлікації права власності і свободи договору. У доктрині особистих прав, яка детально опрацьована в межах цього дискурсу, обґрунтовано права індивіда стосовно набуття власності та подальшого володіння нею. Втім, лібертаріанці виступають проти відстоювання права на добробут, оскільки таке право здатне, на їхню думку, поневолювати одних індивідів на користь інших, змушуючи перших до примусової праці. Адепти цього напряму активно підтримують базовий принцип класичного лібералізму „laissez-faire” (невтручання).

Інколи до лібертаріанців (лібертаристів) відносять представників чиказької школи економіки Ф. А. фон Хайєка та М. Фрідмана. Інколи до них відносять навіть Р. Рейгана та М. Тетчер. Це пов’язано, вірогідно, з тим, що в середині ХХ ст. саме Ф. А. фон Хайєк виступав за відродження ідей класичного лібералізму, критикуючи тенденції його соціалізації. Оскільки самі лібертаріанці вважають себе послідовниками класичного лібералізму, саме тому вони зазначають, що Ф. А. фон Хайєк — лібертаріанець. Разом з тим, і Ф. А. фон Хайєка, і М. Фрідмана, і Р Рейгана, і М. Тетчер доволі часто називають представниками неоконсерватизму — гілки неолібералізму (ХХ-ХХІ ст.).

Соціальний лібералізм у кінці ХХ ст. почав втрачати провідні позиції через згортання соціальних програм багатьма країнами Заходу, яке було спровоковане зниженням темпів економічного зростання. Втрачати власні позиції стала також теорія кейнсіанства, яка була популярною аж до 80-х років ХХ ст. У результаті уряди багатьох країн стали звертатися до альтернативних підходів в області макроекономічної політики, зокрема, до монетаризму. З теорією монетаризму пов’язане насамперед ім’я М. Фрідмана — одного з яскравих представників чиказької школи [12]. М. Фрідман у своїй концепції економічного лібералізму, експлікуючи свободу як передумову та пріоритет нормального економічного та соціального розвитку, демонструє безпосередній взаємозв’язок між економічною та політичною свободою. Врешті, він обґрунтовує необхідність мінімізації втручання держави в економіку. Згодом ідеї М. Фрідмана стали основою неоконсервативної політики М. Тетчер („тетчеризм”) та Р. Рейгана („рейганоміка”). Неоконсерватизм, набувши популярності у кінці ХХ ст., примирив лібералізм з традиційними суспільними цінностями та надав вагомого значення проблемі культурних орієнтацій.

У 80-90-х роках ХХ ст. неолібералізм став виступати за максимальну раціоналізацію процедур державного соціально-економічного регулювання. Крім того, у теорії неолібералізму спостерігалася орієнтація на своєрідне згортання процесів соціалізації лібералізму, що проявлялося у неприйнятті соціал-демократичних тенденцій. Неоліберали стали в опозицію не лише до тенденцій соціалізації в лібералізмі, але й до консерваторів, які прагнули жорстко розмежувати державу та ринок. Їх метою було чітке кваліфіковане управління соціальною та економічною політикою за допомогою державних інститутів (як це вже продемонстрував досвід Німеччини та Японії).

На думку адептів неолібералізму, прагматизм соціальної політики має полягати в оптимізації стратегій відновлення „людського капіталу”, але аж ніяк не в утвердженні примарної „держави загального добробуту”. Тобто, ресурси насамперед слід спрямовувати на перепідготовку робочої сили, але не на допомогу безробітним. Неолібералами було введено нове поняття „індустріальна політика”, під якою малося на увазі „державне заохочення малого бізнесу, допомога технологічній перебудові традиційних галузей, податкові пільги для галузей, які є конкурентоздатними на світовому ринку” [10, с. 44].

Концепт неолібералізму стали експлікувати в двох основних значеннях:  в

економічному контексті та у контексті міжнародних відносин [13, с. 443]. В економічній експлікації терміну під неолібералізмом мається на увазі економічна політика, яка спрямована на лібералізацію ринку. Якщо у розвинутих країнах неолібералізм, поєднуючи з тетчеризмом, протиставляли кейнсіанству, то в країнах розбудови демократії неоліберальна стратегія стала опозицією тим стратегіям розвитку, які базувалися на індустріалізації. Метою неоліберальної стратегії в країнах, що розвиваються, була заміна імпорту внутрішнім виробництвом, причому ця стратегія була домінуючою від 1945 до початку 1980-х років. Слід також відмітити, що сьогодні терміном неолібералізм антиглобалісти позначають економічну ідеологію, що притаманна капіталістичній глобалізації. Експлікація терміну неолібералізм у сфері міжнародних відносин означає теоретичний підхід до вивчення інститутів. У такому контексті неолібералізм трактують як неоліберальний інституціоналізм або теорію режимів. Вважається, що „інституції та режими допомагають державам у співпраці, зменшуючи невизначеність, пов’язуючи питання, досліджуючи поведінку і зміцнюючи важливість репутації” [10, с. 143].

На думку Д. Харві неолібералізм за останні тридцять років призвів до небаченого зростання впливовості корпоративних груп, причому, саме „неолібералізація забезпечила відновлення впливу класів” [14, с. 46]. Констатуючи невідповідність між неоліберальною теорією та реальною практикою неолібералізму, Д. Харві негативно ставиться саме до його практичного втілення. Проблема полягає в юридичному хитруванні, яке нібито урівнює права корпорацій і приватних осіб. Результатом політики неолібералізації стало зубожіння більшості населення. Н. Хомський також негативно оцінює неоліберальні тенденції початку 2000-х років. На його думку, неолібералізм — це політика, завдяки якій відносно невелика група осіб, керуючись своїми приватними інтересами, прагне взяти під контроль більшу частину соціального життя, причому цей контроль їм необхідний лише задля збільшення власної вигоди [55, с. 9]. За тридцять років „неоліберальної свободи” відбулася неймовірна концентрація корпоративної влади, зокрема, в галузях енергетики, медіа, фармацевтики і транспорту. Найбільша проблема політики неолібералізації полягає в тому, що „індивіди на перший погляд вільні у своєму виборі, але не мають права здійснювати вибір, який сприятиме створенню „сильних” колективних інститутів (наприклад, профспілок) — хоча все ж можуть формувати „слабі” добровільні асоціації (благодійні товариства)” [14, с. 97].

Щодо неолібералізму найбільш гостра, на нашу думку, проблема полягає в тому, що неоліберали з серйозними підозрами відносяться до демократії, вони швидше „готові віддати владу експертам і еліті суспільства” [14, с. 93], ніж сприймати правління за принципом більшості, яке надає демократія. Тобто, політика неолібералізму здатна призвести до зникнення демократії як такої. У цьому контексті Н. Хомський зазначав, що „неолібералізм — прямий і найперший ворог справжньої представницької демократії, не тільки в США, але й по всій планеті, і він залишиться таким у найближчому майбутньому” [55, с. 16].

Таким чином, неолібералізм став платформою по забезпеченню соціальних прав та гарантій, без яких унеможливлювалася свобода та достойне життя індивіда. Основою неоліберального дискурсу стали концепти „держави загального добробуту” та „соціальної ринкової економіки”, сприяючи появі умов для формування суспільної відповідальності (ідеологема, яка була запозичена у соціал-демократичної доктрини). Крім того, актуальними стали ідеї консенсусу (між тими, хто керує і тими, ким керують), орієнтація на певні моральні настанови, визнання необхідності участі в політичному процесі всіх громадян, незалежно від їх соціальної приналежності тощо. Разом з тим, якщо в класичному лібералізмі ідеал індивідуальної свободи визнається в якості універсальної мети, то в неоліберальній теорії спостерігається прирівнювання індивідуальної свободи до свободи корпоративної. Таке зміщення пріоритетів загрожує майбутньому демократії, оскільки демократія, попадаючи в тенета неолібералізму, стає його заручницею.

Неолібералізм виявляється саме в тенденції зруйнувати засоби самозахисту цієї «неадаптованої» більшості, зміцнюючи водночас позиції глобальної еліти. Він є втіленням виродження новоєвропейського універсалістського гуманізму, який тепер є гуманізмом лише для обраних. Ці тенденції виявляються, зокрема, у перетворенні звичних соціальних інститутів (охорони здоров’я, освіти, культури) у привілеї меншості, проблематизуючи базову цінність Модерну — рівне право всіх людей на життя і свободу. При цьому самі теми соціальної нерівності в постіндустріальному світі, соціального захисту незахищеної більшості, реальних шляхів досягнення суспільної солідарності людства перетворюються в «непристойні», архаїчні.

Сама західна соціально-економічна і політична організація зазнає глибокої системної кризи, котра змушує Захід вирішувати власні проблеми за рахунок решти країн світу. Швидко збільшується розрив у життєвому рівні та умовах життя між постіндустріальним центром і світовою периферією. Західна модель розвитку породила глобальний фінансово-спекулятивний капітал, який паразитує на виробничому капіталі і логіка розвитку якого призводить до глобального фінансового колапсу. Жертвами останнього стануть передусім країни, що перебувають у фінансово-економічній залежності від Заходу.

Здійснюючи нівелюючий вплив на інші суспільства, західний світ утягує їх у свою цивілізаційну кризу та знищує можливості пошуку альтернатив світового розвитку. Поділ світу на світ багатства, що глобалізується, та світ бідності, що занурюється в інволюційну прірву, створює вибухонебезпечну ситуацію. Чинником її загострення є абсолютизація економічної ефективності за умов ігнорування принципу соціальної справедливості. Крім того, ліквідація всіх бар’єрів на шляху руху товарів, послуг і капіталів відкриває прямий шлях до синхронізації економічної нестабільності в глобальних масштабах. Все це створює підґрунтя для екстремістських, терористичних рухів, котрі, своєю чергою, породжують прагнення високорозвинутих країн вирішити назрілі соціально-економічні проблеми збройною силою [57, c. 23].

З критикою існуючого неоліберального порядку виступають сьогодні все більше політиків, економістів, філософів, а також провідні діячі корпоративного сектора глобальної економіки. Про кризові явища сучасного капіталізму говорять Л.Ларуш, Дж.Сорос, Л.Туроу, А.Етціоні, Дж.Стігліц. Останній, автор книги «Глобалізація: велике розчарування», лауреат Нобелівської премії 2001 року та колишній головний економіст Всесвітнього банку, цілком відкидає Вашингтонський консенсус. Піддаючи критиці приватизацію, скорочення державних видатків і перегулювання, він вважає найнебезпечнішою лібералізацію руху капіталів, яка робить країни, що розвиваються, заручниками «гарячих грошей» світових фінансових спекулянтів та увічнює їхню боргову залежність. На думку Дж.Стігліца, нині глобальний капіталізм стоїть на такому самому роздоріжжі, що й за часів Великої депресії 1929-1934 рр. Вихід із цієї ситуації дослідник убачає в докорінному перегляді всієї концепції глобалізації, посиленні державного і міжнародного регулювання, в наданні глобалізаційному процесу соціальної спрямованості.

Концепція критиків неоліберальної глобалізації показала себе нездатною вирішити кризові проблеми західної і світової цивілізації. Навпаки, вона лише примножила їх. На ґрунті капіталізму виріс світовий фінансово-спекулятивний капітал, реальний сектор глобальної економіки відсунуто на другий план. Споживацька ідеологія та гонитва за миттєвим збагаченням не відповідають реаліям сучасних виробничих сил та наявним ресурсам планети. Глобалізація західного способу життя в умовах вичерпаності екстенсивної моделі господарювання вступає в гостру суперечність з реаліями життя людей за межами постіндустріального центру.

Отже, розглянувши неолібералізм як напрям доволі складно визначити його основну характерну рису. Деякі дослідники бачать в ньому різні риси, які інколи є взаємозаперечуваними.

Ключовою категорією для лібералізму е поняття «свобода», а для демократії — концепт «рівності». Базовими характеристиками сучасних моделей ліберальної демократії виступають:     періодичні вибори представницьких органів влади на основі загального виборчого права, розмежування державної, публічної та приватної, економічної сфер, існування політичного плюралізму та правової держави, співіснування ринкових відносин і розвиненої системи соціального захисту тощо.

Отже, суспільно-політичні чинники відіграти суттєву роль у становленні ідейних основ лібералізму, детермінуючи його специфіку в залежності від преватювання тієї чи іншої ліберальної традиції (англосаксонська та континентально-європейська). Якщо англосаксонський варіант лібералізму прагнув мирно співіснувати з монархічним устроєм, вимагаючи обмеження монархічної влади за допомогою конституції, то континентально-європейський варіант лібералізму, виступаючи проти абсолютистської монархії, прагнув взаємодіяти з націоналізмом, що було зумовлено різними інтерпретаціями змістовного наповнення поняття свободи. Таким чином, в європейській суспільно-політичній думці спочатку поєдналися ідеї демократії та націоналізму, а лібералізм, натомість, відстоював монархічний устрій на принципах парламентаризму. Втім, у XX ст. лібералізм переглянув своє ставлення як до демократії, так і до націоналізму, певним чином зближуючись з ними та знаходячи спільні точки дотику.

Таким чином, у цілому ядро класичного лібералізму було сформоване рядом базисних, взаємопов’язаних між собою принципів.

По-перше, проголошувався культ свободи особистості, тобто, в якості універсальної мети виступав ідеал індивідуальної свободи, основу якого сформовано базовими принципами:       самоцінність індивіда. його відповідальність не лише перед суспільством, але й перед собою, право на самореалізацію кожного, вільний розвиток та самоствердження.

По-друге, політична філософія класичного лібералізму, витоки якої можна виявити у філософії стоїків та пізніх схоластів, була насамперед  моральною доктриною, стверджуючи, що раціональність та доброчинність притаманні людині на сутнісному рівні.

По-третє, обґрунтовувалася ідеологема «рівності можливостей», яка була спрямована на нівелювання початкової нерівності людей, детермінованої різним соціальним статусом індивідів, різними умовами їх виховання чи матеріального благополуччя тощо.

Розділ 3. Порівняльний аналіз ідеологій лібералізму та неолібералізму. Практичний досвід

3.1. Вплив ідеології лібералізму та неолібералізму на розвиток сучасних держав

Розвиток сучасних політичних ідеологій відбувається на основі раніше сформованих філософських поглядів, отже, їхньою роллю, крім фактору формування переконань, є практичне застосування. Тому в цій статті, крім теоретичного аналізу ролі ідеології, зокрема ідеології лібералізму та неолібералізму, досліджуватимемо важливість ідеології (на прикладах Польщі та України), аналізуючи ідеологію існуючих партій та політики уряду. Розглянемо складну природу неолібералізму та еволюцію, яка зумовила значні зміни в дискурсі ідеології лібералізму. Такий аналіз дасть змогу виявити характерні риси зміни ідеології та запропонувати ймовірне пояснення поразки неолібералізму в країнах, які здобули свободу на початку 1990 років XX століття.

Від часів появи терміну та поняття “ідеологія” (Tracy, 1790) до сьогодні філософи, політики, соціологи та політологи дискутують щодо визначення феномену “ідеологія”. Цікавим є той факт, що найвидатнішими віхами в еволюції ідеології були спроби етимологічного аналізу, що, здебільшого, зводилися до ідеологічного дискурсу, пропагування ідеологічних поглядів та, як наслідок, спростування ролі ідеології шляхом критики чи спробами відмежування філософії від ідеології (наприклад, філософи-модерністи).

Складність аналізу ідеології пов’язана з тим, що вона так чи інакше завжди наявна в політичному чи філософському дискурсі. Однією з найповніших, вичерпних дефініцій, яка відображає роль ідеології, є визначення її як системи поглядів, що легітимізують політичний авторитет чи політичні погляди . Однак, окрім теоретизування про природу та функції політичних принципів, ідеології передбачають певну заангажованість, що є наслідком наявності політичних переконань, певних культурних цінностей, культурологічних і філософських течій.

Різні ідеології містять різні бачення того, як суспільство повинно функціонувати і в який спосіб воно повинно досягати своєї основної мети – добробуту громадян. Незважаючи на різноманіття теорій, основну увагу в них зосереджено на двох основних акторах – людині і владі. У широкому політичному спектрі, що відображає різні ідеологічні течії й тенденції, можна виокремити дві, як протилежні, – соціалізм і лібералізм. Однак важко стверджувати, що в сучасному світі вони існують у своїй первинній формі. Ліберальні принципи – права індивідів, свобода слова та різноманіття культур часто пов’язані з опікою, або, навіть, домінуванням держави [8, c. 62-63].

Проблема не тільки в складному характері ідеологій, які відображають стосунки “людина – держава”, а й в абстрактній природі поняття “держава”. Згідно з одним із поглядів, держава – невід’ємна від суспільства, інша стверджує, що держава – об`єкт окремого походження та існує над суспільством. Хоча різні ідеології приписують різні ролі державі, вони подібні тим, що більшою чи меншою мірою визнають, що держава впливає на суспільство загалом і втручається в його життя. Дискусії щодо походження теорії держави та її ролі в суспільстві відображено в сучасних політичних ідеологіях.

У лібералізмі існує тенденція, яка не заперечує його і пропонує порівняно м’яку критику основних принципів цієї ідеології. Характерною рисою його вчення є розроблення власного розуміння ліберальних цінностей і пристосування їх до певного культурного контексту. У праці “Переосмислюючи лібералізм” О. Левіна-Вальдмана віднаходимо модифікацію лібералізму відповідно до певних умов (у цьому разі – американських) та пристосування їх до американського суспільства. На думку вченого, ліберальні принципи нейтральності держави потрібно переосмислити. Науковець також стверджує, що нейтральність держави не дає чіткого бачення обов’язків держави та захисту індивідів від впливу або втручання держави, та не зобов’язує індивідів бути прив’язаними до своєї громаді та відповідальними перед нею. О. Левін-Вальдман піддав сумніву реальність численних інтерпретацій ліберальних учень та спроби пов’язати віднаходження громадських цінностей та взаємної відповідальності з поглядами Локка. Дослідник також порушує питання доцільності заперечувати залежність індивіда від громади, що, врешті-решт, призводить до відчуження осіб одне від одного. Учений торкається важливого питання необхідності спільних цінностей у суспільстві та припускає, спираючись на працю Вільяма Салівана “Реконструюючи громадську філософію”, що спільний досвід громади відіграє важливу роль в об’єднанні громадян і є запорукою взаємодовіри й передумовою єдності спільноти.

Один з американських учених, Джеймс Гупз, стурбований наслідками застосування ортодоксального лібералізму в американському середовищі, припускає, що лібералізм приречений через свій прагматичний характер та відкидання спільності громадських цінностей.

Усе зазначене дає змогу припустити, що, попри популярність лібералізму, його жорстко критикують сучасні науковці. Крім того, сумнівність успішності ліберальних принципів зумовлена неочікуваними труднощами, які часто виникають під час їхнього застосування. Незважаючи на те, що лібералізм зазнав численних змін, наявність інтерпретації та різних теорій у його межах дає змогу припустити, що його принципи все ще популярні і є основою різних ліберальних течій (individualism, neo-liberalism), а також інших ідеологій (identity politics). У пошуку шляхів вдосконалення та модифікації лібералізму для пристосування його до певного політичного й культурного контексту науковці звертаються або до сучасного лібералізму (Левін-Вальдман), або до сучасних політичних і філософських течій, що існують у його межах. Прикладом останнього може слугувати звернення до теорії неолібералізму (Гупз). Деякі вчені вважають, що критика плюралізму є однією з характерних рис раннього лібералізму [9, c. 52]. Неолібералізм охоплює різні вчення5, однак дві його течії зі спільною теоретичною основою та філософською базою – школою громадського вибору та австрійською школою неолібералізму – є найпоширенішими. Правильним є припущення, що з появою неолібералізму ідеологія лібералізму здобула другий шанс на розвиток та процвітання в сучасному світі політичних ідеологій. Появі та розквітові неолібералізму передували певні історичні й політичні передумови – часи “холодної війни”, коли увага громадськості й наукового світу була прикута до ролі держав як головних акторів на арені цих подій.

Потрібно зазначити, що неолібералізм – ідеологія з тісно пов’язаними принципами лібералізму та консерватизму. Окремі науковці стверджують, що для того, щоб його зрозуміти й проаналізувати, необхідно докладно ознайомитися з працями ідеологів консерватизму XIX ст. [9, c. 73]. Справді, аргументи консерваторів XIX ст. є в наукових працях неолібералів 1960-х років, хоча б, наприклад, у засудженні змін як таких і будь-яких інновацій. Вони надають перевагу стабільності, порядку та відомому перед новим і незнаним [10, c. 178] і роблять спробу дати нове пояснення основному аргументові лібералізму. Однак найвизначнішою рисою лібералізму є те, що це ідеологія держави, яка самовільно накладає на себе певні обмеження. Однією з визначальних рис неолібералізму є ліберальна економічна політика та формування ринкової економіки.

Криза 2008—2009 pp., епіцентром якої стали країни ліберальної економіки, насамперед США і країни ЄС, актуалізує це завдання. Такої позиції дотримуються відомі російські вчені JI. Євстигнєєва і Р. Євстигнєєв, які у фундаментальному дослідженні “Економічне зростання — ліберальна альтернатива” ведуть мову не про “кінець”, а навпаки, про початок епохи дійсного лібералізму. “Лібералізм як самостійна історична епоха, біля витоків якої ми всі знаходимося, — зазначають учені, — являє собою новий історичний етап розвитку людства (передусім, Заходу)”. Необхідно визначитися в цих далеко не простих проблемах.

Спочатку — про сутнісні визначення лібералізму. Прийнято вважати, що каркас лібералізму відбиває в собі системну єдність трьох складових: свободу особистості, вільний ринок і “обмежений” уряд. Що є визначальним у цій взаємозалежності? Як правило, відповідь на це питання дається типова: базовою конструкцією лібералізму є конкурентний ринок. Проте це — помилкове твердження. Лібералізм (лат. liberalis — вільний) означає, насамперед, природну рівність і свободу особистості. У цьому визначенні розкриваються найвища цінність лібералізму, його гуманістична спрямованість. Йдеться про свободу людини у взаємозалежності, з одного боку, з її особистою відповідальністю, з іншого — з верховенством права, рівністю всіх перед законом.

Що ж до ринку і держави, то їм у теоретичній конструкції лібералізму відведено інструментальну визначеність. Свобода — це мета, а ринок і держава — механізми лібералізму. Залежно від конкретно-історичної специфіки їх співвідношення і функції можуть змінюватися. Сучасний неолібералізм виходить з необхідності мінімізації втручання держави в економіку. Проте це не змінює суті проблеми: і в структурі класичного лібералізму, і в системі неолібералізму ринок і держава залишаються інституціями, підпорядкованими вільному розвитку людини. У цьому розумінні логіка лібералізму органічно вписується в логіку загальноцивілізаційного процесу, за якою розвиток людської особистості, забезпечення її реальної свободи є мірилом суспільного прогресу, його основним критерієм [14, c. 25-26].

Відповідним чином оцінюється й ліберальний процес: нинішнє утвердження лібералізму “як самостійної історичної епохи” системно кореспондує з новим циклом глобальних цивілізаційних трансформацій, який пов’язаний із зміною стратегічної спрямованості загального вектора глобальної еволюції. Його домінуючою основою дедалі більшою мірою стає прогресуючий процес суверенізації особистості, посилення її самодостатності, творчого потенціалу, креативної функції людини, її перетворення в дійового вільного і свідомого суб’єкта цивілізаційного процесу. У цій системі координат новим змістом наповнюється глобальний процес — на противагу вертикальним уніфікаціям утверджується пріоритетність горизонтальних артикуляцій глобального простору, його гетерогенізації, що, у свою чергу, зумовлює утвердження нової парадигми лібералізму, формування його наднаціональної моделі . Справжня епоха лібералізму — це епоха лібералізації глобального простору. Вона лише починається. Криза 2008—2009 pp. відбиває суперечності її утвердження. Саме ці процеси суттєво змінюють архітектуру ліберального процесу, його світоглядну та функціональну логіку — заперечується нинішня модель “національного” лібералізму і на цій основі формуються якісно нові, достатньою мірою ще не визначені, механізми глобального лібералізму.

Ми маємо усвідомлювати методологічну значущість розставлених акцентів. Йдеться про такі, найпринциповіші, позиції. Перша з них стосується ренесансу логіки методологічного індивідуалізму. Методологія лібералізму і методологія індивідуалізму — споріднені між собою теоретичні конструкції. Такі акценти розставлено у працях одного з визнаних ідеологів лібералізму, Нобелівського лауреата Ф. Хайєка [13]. У широко відомій праці “Дорога до рабства”, яка по праву належить до класики суспільствознавчої літератури першої половини XX ст., автор наголошує на тому, що індивідуалізм, коріння якого сягають у християнську та античну філософію, поклав початок фундаментальним цінностям насамперед західної цивілізації, для якої ліберальні принципи свободи та вільного розвитку особистості є найвищим пріоритетом.

З таких самих позицій виходив і Е. Фромм, який у праці “Втеча від свободи” писав: “Історія людства — це історія дедалі більшої індивідуалізації і водночас дедалі більшої свободи особи”. Методологічна спільність індивідуалізму і лібералізму базується саме на цьому історичному підґрунті. Нині, пише з цього приводу французька дослідниця Ж. Рюс, “принцип методологічного індивідуалізму слід вважати фундаментальним принципом не лише в економіці, а й у всіх суспільних науках: історії, соціології, а також у політології і в демографії” . Хотілося б, щоб у науковій дискусії з приводу перспектив ліберальної парадигми економічних реформ в Україні ми враховували таку, далеко не абстрактну за своєю значущістю, взаємозалежність.

Друга позиція передбачає, що з принципами індивідуалізму як методологічною основою аналізу сучасного етапу лібералізму кореспондує синергетична система наукового пізнання. Йдеться про синергетику як методологію складних, відкритих, нерівноважних дисипативних систем. При цьому слід враховувати й те, що мається на увазі не лише складність, яка характеризує сутність усієї економічної системи, а й складність окремих функціональних ланок економіки, насамперед її ринкових механізмів, що не може не позначатися також на еволюційній логіці безпосередньо лібералізму, визначеннях специфічності його сучасного етапу. Показовим щодо цього є те, що JI. Євстигнєєва і Р. Євстигнєєв вживають поняття “синергетичний лібералізм”, “синергетичний тип глобалізації”. Можна сперечатися з приводу семантичної коректності цих визначень — вони, скоріше за все, будуть скоригованими, проте їхня функціональна адекватність сучасним глобальним трансформаціям не може викликати сумнівів. Ліберальна економіка, що поступово набуває гетерогенних ознак, реалізує себе на засадах нелінійної логіки, це економіка зростаючої індивідуалізації, у якій втрачаються традиційні для класичного ринку, системно уніфіковані раціональні визначення і яка дедалі більшою мірою підпорядковується утвердженню нематеріальних цінностей.

Третя позиція свідчить, що ми маємо враховувати і логічну взаємозалежність сучасних визначень лібералізму, його нового етапу з концептуальними позиціями постмодерну, які нині набувають зростаючого значення. Наголосимо в цьому зв’язку, що постмодернізм, як і логіка сучасного лібералізму, відбиває пріоритетність не науково-технічних і технологічних засад суспільства, не держави в цілому, не певних соціальних верств суспільства і навіть не середньостатистичної людини, а людської особистості, індивіда, його винятковості та самодостатності. З цим пов’язані нові акценти постмодерна щодо співвідношення ідеального і матеріального, раціонального та ірраціонального, щодо “свободи відмінностей” тощо [15, c. 443].

Специфічна риса постмодерну — безумовна пріоритетність суб’єкта над об’єктом. “ Відмінність постмодерністського гуманізму, — зазначав український учений В. Ільїн, — полягає в його уважному ставленні до суб’єктивності”. З цих позицій змінюються акценти щодо ролі нематеріальних цінностей. Вони стають “фундаментом (базисом) усього суспільного розвитку”. Матеріальне переходить в “інфраструктуру людського буття”. З базису в інфраструктуру переходить і економіка. Набуття домінантності постматеріальними цінностями “є змістом постмодерної дійсності, або сучасності”. Людина стає більш вільною у власному виборі. Усе це вимагає, писав В. Ільїн, “нового соціального уявлення і мислення, мужності відмовитися від віками усталених принципів, традицій, ідей, способу життя”. Ці ідеї не повинні сприйматися лише в абстрактно-теоретичному контексті. Породжені сучасною епохою хаос і біфуркації, без сумнівів, мають ту ж саму основу — зміну субординації матеріальних і нематеріальних цінностей, набуття останніми пріоритетності. Економіка, як і суспільство в цілому, лише шукає механізми адаптації до зазначених трансформацій.

Відповідний процес пов’язаний також з одним з найактуальніших завдань сучасності — пошуком інструментарію подолання обмеженостей “суспільства споживання”, у якому дедалі більшою мірою пригнічується особистість. Втрачається раціональність споживчого попиту. Відбувається розрив між споживанням і задоволенням реальних потреб людини. Формуються “хибні”, віртуальні за своєю суттю потреби, визначальним мотивом яких стає незмірне бажання “мати”. Зупинитися в цьому неможливо, межі бажанню “мати” не існує. У цій системі координат людина втрачає свободу вибору, повністю інтегрується в систему речей , стає всього лише додатком цієї системи. У підсумку девальвуються багатство людської особистості, індивідуальність людини, її ідентичність. Коли йдеться про кризу неолібералізму, про його чи не найсистемнішу суперечливість, то слід враховувати і зазначену ситуацію. На мою думку, це ситуація “неолюмпенізації людини”, коли формуються “нові маргінали”, “багаті люмпени”, “ситі раби”. Методологічна значущість постмодернізму полягає в тому, що він чи не найактивніше акцентує на цій критичній ситуації, на пошуку механізмів її подолання.

З цього висновок: постмодернізм, методологія складних синергетичних систем і методологія індивідуалізму — це ті базові взаємозалежні ланки пізнавального процесу, спираючись на які можна збагнути новітню еволюційну логіку лібералізму, про яку йдеться у статті В. Гейця [16]. Проблемним для нас є питання, наскільки наукова громадськість нашої держави готова з належною конструктивністю сприйняти ці, далеко не канонічні за своїм змістом, методологічні постулати. Розуміючи об’єктивні складності в цьому, я все ж таки схильний до позитивних очікувань. Дискусія на сторінках журналу має сприяти цьому.

Новітня еволюційна логіка лібералізму потребує внесення принципових )точнень і в канонічні визначення взаємозалежності “ринок — держава”. Зрозуміти її перспективи можна лише виходячи з того, що ринок — це першооснова не тільки економіки, а й суспільства. Зважаючи на суперечливість цієї тези, доцільно зупинитися на ній докладніше. Ринок — патріарх суспільства. Він перебирає на себе комунікативну функцію — лінії взаємодії людини і суспільства формуються через мережеву структуру ринку. Відомо, що зв’язок людини і суспільства здійснюється також за іншими комунікаційними каналами, проте ринок у цьому (принаймні протягом усього цивілізаційного розвитку людства) відіграє системоутворюючу функцію — енергетичні потоки суспільства формуються і спрямовуються через ринкові механізми.

У цьому контексті важливо піднятися ще на один щабель методології — подивитися на суспільство як на живий функціонуючий організм, у якому ринок реалізується як “жива павутина”, як осередок розуму. Йдеться про методологічну конструкцію ноогенетичного аналізу, відповідно до якого розум притаманний не лише живим організмам, і насамперед людині, а й природі, соціальним системам. Розум ринку ідентифікується, з одного боку, з його мережевою структурою, яка реалізує себе як специфічна “нервова система” суспільства, а з другого — з рефлективністю, здатністю ринку до самоконтролю й самозахисту, його спроможністю не лише накопичувати інформацію, але й адекватно реагувати на її змістові флуктуації, відповідати на зовнішні подразнення, а відтак — бути спроможним, як зазначав А. Бергсон, до “творчої еволюції”, самовдосконалення.

Ця констатація конче значуща з позиції нашого розуміння перспектив ринку, логіки його трансформацій. Результатом процесу ускладнення всієї системи суспільних відносин, викликаного зростанням самодостатності та свободи людини як першооснови ринкових відносин, є не пригнічення, а навпаки — збагачення “інтелектуального” потенціалу ринку. Розум — це атрибут складних систем. Існує пряма залежність між рівнем складності і ступенем “інтелектуалізації” системи. Це загальне правило 12. Ринок не є і не може бути в цьому винятком. Іншою є ситуація, коли йдеться про регулюючі можливості держави — вони девальвуються адекватно ускладненню економічних процесів. Те, що держава була спроможна робити за умов індустріальної (структурно простої) економіки, унеможливлюється в економіці вищого порядку — в постіндустріальній, інформаційній (віртуальній за своїми визначеннями).

У цій взаємозалежності є ще один принциповий аспект. Як і будь-якому живому організму, ринку притаманна якість циклічності. Це відома істина. Проте, на відміну від існуючих (канонічних) уявлень, ринок у своїй еволюції не прагне до рівноваги. Стан рівноваги мінімізує енергетичний потенціал ринку. Інноваційні можливості ринку проявляються на відстані, віддаленій від рівноваги. Чим далі від рівноваги, тим ринок стає інноваційно дієздатнішим, посилюються його зворотні зв’язки з неринковими, насамперед соціальними, політичними, духовними та іншими чинниками суспільства. На цій основі актуалізуються механізми самовдосконалення — ринок стає не лише складнішим, а й структурно диференційованішим, гнучкішим. Коли ми говоримо про регулюючу функцію держави, маємо враховувати і цю специфіку ринку.

І нарешті, ще одне концептуальне визначення. Розглядаючи дієздатність ринку, необхідно завжди враховувати його протяжність — ринок не безмежний, він має об’єктивні межі. Ринок не поглинає, як на цьому наполягають JI. Євстигнєєва і Р. Євстигнєєв, усієї економіки. Відсутність у теорії чітких розмежувань між ринком і неринком — основа викривлених тлумачень щодо його конструктивності. Дж. Сорос називає відповідну ситуацію “ринковим фундаменталізмом”, і в цьому є рація. Що таке неринок в економіці, наскільки природними є існуючі процеси проникнення ринку в систему власне соціальних та політичних відносин, у сферу духовного життя — це питання не експансивності ринку, а проблема іншого рівня — сформованих державою інституційних (насамперед правових) механізмів. Вони можуть відповідати саморегулюючим началам ринку і заперечувати їх, посилювати їх енергетику і, навпаки, мінімізувати її потенціал, проте за всього цього держава, з огляду на свої сутнісні визначення, суто політичну специфіку (ринок, як і економіка в цілому, є аполітичним), ніколи не могла і не спроможна в умовах сучасних перетворень перебрати на себе функцію мозкового центру економіки, яка в процесі природної еволюції закріпилася за ринком [19, c. 17-18].

На перший погляд складається враження, що криза 2008-2009 pp. заперечує цю визначеність — вона долалася за допомогою державних регуляторів, одержавлення окремих економічних структур, проте залишається запитання про перспективність цих кроків. Щодо причин цієї кризи, то є речі, які очевидні: в основі кризи — “боргова піраміда”, фактичним мультиплікатором якої була не іпотека, а ігнорування будь-яких меж щодо боргових зобов’язань держави. Йдеться не лише про такі країни, як Греція, Португалія, Іспанія. На початку лютого поточного року Б. Обама подав у Конгрес США проект бюджету на 2011 р. з рекордним за всю історію країни дефіцитом у 1,6 трлн. дол. (2007 p. — 573,7 млрд. дол.). Це становить 9,9% ВВП, тобто не оптимальні 2—3, а майже 10%. У Японії — така сама ситуація. Висновки з цього очевидні: сучасні параметри держави вже давно перевищили оптимальні межі. Економіка навіть найрозвинутіших країн світу не здатна обслуговувати щоденно зростаючі потреби. Криза лише підтверджує цей висновок. Ренесанс ідеології лібералізму кореспондує і з цією ситуацією.

Акцентуючи на цьому, я не маю на увазі реанімацію смітівського визначення держави як “нічного сторожа”. Не йдеться, по суті, і про домінуючу в суспільствознавчій літературі позицію щодо девальвації (самозаперечення) в умовах зростаючої глобалізації держави в цілому. У дійсності зникає традиційна (класична) держава індустріального суспільства — звична для нас держава модерністської культури. Водночас у великих муках, ще повного мірою не визначивши свої засади, народжується держава нового типу — держава постіндустріалізму.

Відповідно змінюється й субординація “ринок — держава”. Держава дедалі більше втрачає функцію безпосереднього учасника економічного процесу, значущість інституційного менеджера економіки, перестає бути її функціональним регулятором. Можна повністю погодитися з позицією відомого російського економіста В. May, який зазначав, що постіндустріальний світ “погано сприймає централізоване регулювання та бюрократичне втручання у свою тонку тканину інтересів. Навіть якщо визнати необхідність більш точного регулювання фінансових ринків, було б великою помилкою переносити регулятивні висновки (і, відповідно, регулятивну практику) у сферу виробництва” . У цій ситуації формується інша взаємозалежність: регулюючі функції держави перебирає на себе інформаційна мережа, яка більш природно і органічно доповнює ринок, не звужує (як це, зазвичай, має місце за умов застосування адміністративних регуляторів), а навпаки — поглиблює його рефлексивні здібності, розумові начала . Конвергенція ринку та інформаційної мережі — це та реальна (об’єктивна) основа, на якій трансформується (наповнюється новим змістом) економічна роль держави. Держава дедалі більшою мірою “витісняється” у більш природну для неї сферу суспільних відносин — суто соціальних та гуманітарних перетворень, впливає на економічні процеси через відповідні механізми.

Це не робить державу слабкішою, скоріш за все йдеться про зворотну тенденцію. Логіка цього процесу досить очевидна — в умовах сучасного глобального розвитку місце людини в тій чи іншій ієрархії перестає визначатися суто економічними та матеріальними прерогативами, які опускаються в підвалини суспільних відносин. Натомість знання, інформація та соціальний капітал, безпосереднім носієм яких є людина, набувають статусу основної форми багатства суспільства, його системоутворюючого трансформатора. Сучасна держава дедалі більше починає опікуватися розвитком саме цієї сфери суспільних відносин і тим самим інтегрується в процес ліберальних перетворень — не послаблює, а навпаки, посилює потенціал свободи вибору особистості. Новітня логіка лібералізму формується з урахуванням і цих модифікацій [37, c. 8-9].

3.2. Загальні протиріччя та спільні ідеї в ідеології лібералізму та неолібералізму

Лібералізм – це суспільно–політичний феномен, що зазнає постійних змін, адаптуючись до динамічної політичної реальності. Згідно з Е. Арбластером, «Лібералізм слід розглядати не як щось застигле і абстрактне, не як сукупність незмінних моральних і політичних цінностей, а як історичний рух ідей в епоху сучасності». Відповідно, лібералізму притаманна здатність модифікуватися відповідно до потреб та запитів тих чи інших країн і суспільств. Це у свою чергу відображає прогресивний характер лібералізму, переконливо доводить схильність ліберальної ідеології до постійних (іноді доволі спонтанних та кардинальних) змін та інновацій, що вже протягом декількох століть рятує людство від застійних процесів та стагнації.

Для лібералізму немає нічого ціннішого за людину, її свободу. Провідними цінностями для лібералізму є індивідуалізм особистості, визнання її невідчужуваних прав (на життя, свободу, власність тощо). Але при цьому лібералізм також підтримує (а в деяких випадках допускає) існування та розвиток окремих груп і спільнот. Цей парадокс можна пояснити тим, що хоча лібералізм і позбавляє людину небезпеки опинитися в безвиході, згодом починає захищати її не тільки від суспільства і держави, але й від самої себе.

Наприкінці XX століття неолібералізм набув неабиякого поширення в економічній науці та практиці як “адекватна” відповідь на вповільнення темпів економічного зростання, з якими зіткнулися західні капіталістичні країни після початку світової енергетичної кризи 1973 року і втягування у світову економічну кризу 1974-1975 років. Остання стала підсумком “славнозвісного повоєнного тридцятиліття” після Другої світової війни, змусивши науковий істеблішмент і правлячі еліти провідних держав Заходу вдатися до пошуку дієвіших засобів для лікування своїх “немічних” економік замість кейнсіанства, яке дало збій. Ці пошуки завершилися поверненням до попередньої ідеології та практики laissez faire, що в перекладі з французької означає “нехай роблять, що хочуть”. У США та інших англосаксонських країнах термін laissez faire трактують як “вільне приватне підприємництво”.

Попередником неолібералізму був економічний лібералізм XVIII-XIX століть з його сакралізацією “вільної торгівлі”. Різниця між старим і новим лібералізмом полягає, як зазначає професор Інсбрукського університету Клаудіа фон Верлгоф, у тому, що “ліберальні економічні цілі минулого в наш час не тільки ейфорично відроджені, а й стали “ґлобалізованими”” Однак повернення неолібералізму до класичного лібералізму відбулося суто на ідеологічному рівні. На думку професора Колумбійського університету, лауреата Нобелівської премії з економіки Джозефа Стиґліця, неолібералізм — це лише “збірна солянка ідей, ґрунтованих на уявленні фундаменталістів про те, що ринки — це саморегулювальні системи, котрі ефективно розподіляють ресурси, а також добре служать інтересам суспільства”. Стиґліц вважає, що неоліберальний ринковий фундаменталізм завжди був політичною доктриною, яка обслуговує певні інтереси й ніколи не спиралася ані на економічну теорію, ані на історичний досвід. Утім, ринковий фундаменталізм наприкінці XX століття був покладений в основу тетчеризму та рейґаноміки, які призвели до створення “гримучої суміші”, що підірвала Глобальну економіку. За визнанням часопису “Telos”, “економічний спад у Сполучених Штатах є ознакою глибокої кризи неоліберального капіталістичного порядку, котрий підтримували різні американські адміністрації” [32, c. 56-57].

Квінтесенція laissez faire полягає в тому, що урядова політика дозволяє приватнокапіталістичному бізнесу самостійно визначати свою поведінку, а це, буцімто, дає змогу споживачам і виробникам обирати правильні рішення. Така позиція держави стосовно бізнесу повного мірою відповідала 1970-ми роками інтересам великого монополістичного капіталу, занепокоєного падінням прибутків по спливу найліпших повоєнних часів. Як капіталістичний класовий проект неолібералізм заперечує повоєнне сподівання на соціалізацію економічної активності. Тому принцип laissez faire було покладено в основу неоліберальної політики на Заході за активного просування його в економічну практику західної “економікс”. Упровадження неолібералізму в господарську діяльність у розвинених країнах і країнах, що розвиваються, здійснювалося всупереч попередженню класика економічної соціології Карла Полані про неминучість конче важких наслідків перетворення всього й уся на об’єкт купівлі-продажу і роз’єднання соціальної й економічної сфер суспільства.

Таблиця 3.1. Порівняння цілей класичного лібералізму і посткласичного неолібералізму

Класичні ліберальні економічні реформи (демократія, “модернізм”)	Посткласична неоліберальна реакція (олігархія, “постмодернізм”)
Звільнити індустріальний капіталізм від спадщини феодалізму: влади земельної аристократії, фінансової системи і моно­полій, що вилучають економічну ренту і відсотки без участі в праці	Використовувати державну владу для за­хисту спеціальних привілеїв і субсидуван­ня правлячих і привілейованих груп су­спільства, захищаючи їх від економічних, політичних і податкових реформ, що три­вають упродовж останніх трьох століть
Створити вільний ринок — вільний від незароблених доходів (ренти, відсотків і прибутку на капітал)	Звільнити ринки від урядового контролю, регулювання цін і прогресивного оподат­кування
Утримувати ціни на одній лінії із собівартістю, використовувати трудову теорію вартості з метою ізолювання еко­номічної ренти як невиробничого доходу, що перевищує суспільні витрати на виробництво	Надавати податкові пільги і держсубсидії з метою максимізації доходів рантьє, що перевищують необхідні витрати вироб­ництва. Приватизувати держвласність, створюючи і продаючи право на “конт­рольні посади” покупцям, використовую­чи банківський кредит для нарощування продажних цін
Забезпечити рівність можливостей індивідам для отримання плодів своєї праці через податок на ренту й інші дохо­ди привілейованого класу. Зберігати держвласність на землю і природні моно­полії, забезпечувати можливість суспіль­ної конкуренції, щоб не допускати підви­щення цін	Не оподатковувати і дерегулювати гонитву за рентою і прибутком від нерухомого майна, акцій та облігацій піднімаючи ціни на них відповідно до рівня зарплати. Ска­сувати податок на спадок і зробити ці до­ходи і грабіжницькі вилучення необорот­ними. “Кожне сімейне багатство являє со­бою велике злодійство” — і вам потрібно лише одного разу створити багатство.
Запобігти поляризації в суспільстві між кредиторами й боржниками, земельними олігархами й орендарями і в такий спосіб досягти скорочення бідності	Використовувати державну владу для ви­конання позовів кредиторів і власників, що стосуються позбавлення осіб, які не виконують своїх зобов’язань, права вику­пу заставленого майна, але використову­вати державні фонди для захисту еліт від банкрутства
Спрямовувати заощадження суспільства на створення нових засобів виробництва, домагаючись поряд із цим подальшого процвітання і продуктивності населення загалом. Інакше гонитва за багатством на­буватиме радше хижацьких форм, ніж форм позитивної активності	Запобігти урядовим спробам регулювати сфери, в які вкладається багатство, щоб знайти найлегший із можливих шляхів для отримання зиску. Це зазвичай стосу­ється короткострокових доходів, позаяк виробництво нових товарів і розвиток ринків потребує зусиль і ризику
Забезпечити економічне реформування шляхом проведення демократичних політичних реформ, виходячи з того, що розширення участі у виборах забезпечува­тиме краще обслуговування ширших інте­ресів, якщо люди голосуватимуть у влас­них інтересах	Перетворити сектор фінансів, страхуван­ня і нерухомого майна на сферу політич­ного контролю шляхом лобіювання і внесків у виборчі кампанії. Підтримувати контроль Палати лордів або Сенату над нижньою палатою

Неокейнсіанці акцентують увагу на провалах у регулюванні капіталістичної економіки впродовж останніх 20 років і обґрунтовують необхідність повернення до регулювання корпоративної і фінансової сфери. З метою виведення капіталістичної економіки з кризи вони закликають до відновлення ліквідності фінансових інститутів через надання їм допомоги за рахунок використання суспільних фондів. Довгострокова мета неокейнсіанців полягає в реформуванні капіталізму, тобто у збереженні статус-кво із використанням елементів фінансового регулювання.

Посткейнсіанці, яких дедалі частіше називають “лівими” або “новими” кейнсіанцями, підкреслюють внутрішню несталість капіталістичної економіки і виступають за інтелектуальне, політичне й економічне повернення до тих часів, коли була зупинена “кейнсіанська революція”. Вони наполягають на новому реформуванні соціальних і економічних інститутів і спонукають можновладців не згаяти цю можливість.

Інституціоналісти йдуть у річищі вчень Т.Веблена, К.Полані, Дж.К.Гелбрейта і їхніх послідовників і наголошують, що ринки не формуються спонтанно, а створюються інститутами, включно з інститутом держави. На їхню думку, у наші дні вибір лежить не між державним регулюванням і нереґулюванням, а між інституціонал ьними засадами, що діють в інтересах заможних, і засадами, що спрямовують зусилля на скорочення нерівності.

Марксисти вказують на те, що зараз капіталістичний світ переживає системну кризу, адже сама капіталістична система генерувала корпоративну платню і бонусні виплати астрономічних розмірів, будову і перебудову фінансових коштів у новіші й ризикованіші форми задля прибутків. Ця сама система призвела до розширення нерівності у ще більших масштабах, особливо у США, які стали епіцентром глобальної кризи. [43, c. 108-109]

Критики неолібералізму звертають особливу увагу на те, що в результаті ринкових трансформацій сила-силенна малих, середніх і навіть доволі великих підприємств були витіснені з ринку або поглинені ТНК під тим приводом, що ефективність їхнього функціонування була “нижчою за середню”. Оскільки на малих і середніх підприємствах було зайнято приблизно 80% робочої сили, виштовхування її вагомої частини в резервну армію праці призвело до загострення проблеми безробіття. Остання також значно посилилася у зв’язку з приватизацією держпідприємств і проведенням новими приватними власниками “політики оптимізації чисельності робочої сили”, як тепер називають скорочення персоналу. Передислокація багатьох підприємств із країн Півночі до країн Півдня в пошуках вигідніших умов отримання прибутку вилилася в перехід великої кількості звільнених робітників з обробної промисловості в сферу послуг із низькою оплатою праці, а також підірвала колективно-договірні позиції профспілок у боротьбі за підвищення зарплати і поліпшення інших умов праці. Вагомий внесок у зникнення робочих місць зробила “третя індустріальна революція” з її упором на розвиток інформаційних і комунікаційних технологій, що ведуть до постійного скорочення зайнятості на підприємствах і в офісах.

Лібералізм завжди боровся за визнання та захист ідеалів індивідуальної свободи, підносив таку боротьбу в якості основної мети, від виконання якої залежить ефективність самореалізації як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Разом з тим теоретики і практики лібералізму вчасно усвідомили, що свобода, якій надано статус абсолютної, у більшості випадків може перетворитися на анархізм або ж інші прояви, що уособлюють собою руйнацію та деструкцію. Саме тому лібералізм поставив на противагу цій стороні свободи своєрідний важіль – індивідуальну відповідальність і правову рівність всіх людей. Таким чином, право на індивідуальну свободу, на можливість відрізнятися від інших і самостійно будувати власний образ, урівноважилося визнанням гідності кожної людини, поваги і терпимості до інших. Тобто, людина в будь–якому разі потребує наявності контролю тим більше, чим ширшою свободою вона володіє. Це явище В.П. Заблоцький доречно означує емансипацією від емансипації [5,с.104].

Лібералізм в деяких випадках примусово підштовхує людей до нового системного колообігу цивілізаційного масштабу, до руйнації трепетного ставлення до вже існуючих суспільних засад. Людство може тільки згодом усвідомити корисність та необхідність проведення таких змін і новацій. Але для цього людям потрібно відчувати можливість у будь–який час розірвати запломбовану поверхню традицій та звичаїв. У цьому сенсі лібералізм допомагає людству врятуватися від процесу фосилізації, дає надію осягнути більш ширші історичні, культурні та політичні обрії.

Ще однією важливою суспільно–політичною вимогою лібералізму, його імперативом є право приватної власності, яке логічно доповнює ідею індивідуальної свободи та є закономірним продовженням, необхідною умовою, критерієм та гарантією ідеї свободи взагалі. Адже людина працює, творить і взагалі починає діяти тільки тому, що має впевненість у можливості вільно, на власний розсуд розпоряджатися результатами своєї праці, фантазії та творчого натхнення. Якщо ж право власності не гарантоване (чи то державою, чи то іншою інституцією) та індивід не зможе вільно розпоряджатися плодами своєї діяльності, то це фактично підтинає сам корінь свободи, вільної діяльності і, зрештою, будь–якої ефективної діяльності. Як наслідок, зникає елементарна мотивація, що є передумовою ефективного розвитку суспільства в цілому.

Пов’язавши свободу особистості з повагою до її основних прав, а також з інститутом приватної власності, ідеологія лібералізму поклала в основу своєї суспільно–політичної доктрини ідеали вільної конкуренції, ініціативи, ринку та підприємництва. Саме поєднання принципів індивідуальної свободи та приватної власності виявилося могутнім стимулом для розвитку виробничих сил, значного піднесення рівня життя, утвердження політичної демократії.

Не менш важливою в межах ліберальної доктрини є категорія справедливості. Справедливість у ліберальному розумінні набуває статусу формальної (або ж політичної). Така справедливість передбачає загальноприйняті закони та принципи, що гарантують права та свободи всіх без винятку громадян. Саме у нерозумінні принципових відмінностей між фундаментальними та соціальними правами ліберали вбачають головну помилку соціалістів. Якщо фундаментальні права даються людині з моменту її народження, то соціальні права набувають свого офіційного та юридичного статусу лише в результаті законотворчих процедур. Це свідчить про нерівнозначність фундаментальних та соціальних прав, а отже – про некоректність їх використання як тотожних. Цілком зрозумілим є те, що лібералізм надає перевагу рівності можливостей (які безпосередньо замикаються на фундаментальних правах) перед соціальною рівністю (що є похідною від соціальних прав) [38, c. 68-69].

Сьогодні нерідкісним є розуміння лібералізму як соціально–політичної теорії, в якій обґрунтовують природні і невідчужувані права індивідів. Лібералізму як окремій суспільній теорії притаманне відстоювання ідей мінімального державного втручання в приватне життя людей. З точки зору лібералізму таке втручання є прийнятним лише в тому випадку, якщо воно не заперечує і не скасовує принципів індивідуальної свободи.

Отже, можна зробити висновок, що лібералізм пропонує доволі конкретну модель суспільства та держави, що знайшла своє відображення у теорії суспільної самоорганізації. Тобто припускається, що у результаті зіткнення та взаємодії інтересів окремих громадян, виникає певна гармонія, яка сприяє більш ефективному економічному номічні відносини, бо вона швидше порушить існуючу гармонію, ніж зможе підтримати рівновагу, що склалася.

Якщо звести основні концептуальні положення лібералізму в один систематичний набір, то він матиме наступний вигляд: теорія абсолютної цінності людської особистості та рівність від народження усіх людей; проголошення автономії індивідуальної волі; вимога державотворення на основі загального консенсусу і з єдиною метою зберегти і захистити природні права людини, що визначає договірний характер стосунків між державою і суспільством; переконання в необхідності верховенства закону як інструменту соціального контролю обмеження об’єму і сфер діяльності держави; твердження важливості захищеності державою приватного життя людини і свободи її дій у рамках закону тощо.

Все сказане дає змогу зробити висновок, що лібералізм за своєю природою явище багатогранне. І за своєю суттю це явище є принципово полікультурним. Лібералізм відштовхується від постулату значущості та сутнісної важливості плюралізму і багатоманітності культурних форм, ставить за мету збереження етнічної множинності, протистоїть уніфікації та стандартизації, які загрожують національним культурам та природним правам людини в цілому. Лібералізм наполягає на самостійності мислення і відповідальності за власні вчинки. Отже, головна соціальна функція лібералізму – мотивувати, підбурювати і, у деяких випадках, провокувати суспільні зміни, осучаснювати соціум, відкривати нові напрямки розвитку індивіда й суспільства.

Причина успіху лібералізму полягає в його ментальному динамізмі та гнучкості. Тобто, якщо інтенсивні соціальні зміни вводять представників інших політичних ідеологій у стан своєрідного інтелектуального заціпеніння, то ліберали завжди швидко й по–новаторськи орієнтуються у перипетіях суспільних колізій, оперативно пропонують альтернативи розвитку, модифікуючи всі істотні аспекти свого життя у відповідності до нових суспільно–політичних реалій.

Так само, орієнтуючись на прогресивний стиль життя та критичний тип мислення, концепція відкритого суспільства пропонує кожному індивіду низку альтернатив політичних, соціальних та культурних можливостей. Для кращого розуміння феномену відкритого суспільства, необхідно класифікувати основні принципи та пріоритети ідеології лібералізму. Отже, основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія – особистість. Основні принципи лібералізму, на нашу думку, можна звести до таких чотирьох базових принципів:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.
2. Прийняття невід’ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).
3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов’язковим для обох сторін. Цей принцип втілено в більшості сучасних конституцій.
4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

Потрібно зазначити, що неолібералізм – ідеологія з тісно пов’язаними принципами лібералізму та консерватизму. Окремі науковці стверджують, що для того, щоб його зрозуміти й проаналізувати, необхідно докладно ознайомитися з працями ідеологів консерватизму XIX ст. [9, c. 73]. Справді, аргументи консерваторів XIX ст. є в наукових працях неолібералів 1960-х років, хоча б, наприклад, у засудженні змін як таких і будь-яких інновацій [10, c. 172]. Вони надають перевагу стабільності, порядку та відомому перед новим і незнаним [10, c. 178] і роблять спробу дати нове пояснення основному аргументові лібералізму. Однак найвизначнішою рисою лібералізму є те, що це ідеологія держави, яка самовільно накладає на себе певні обмеження. Однією з визначальних рис неолібералізму є ліберальна економічна політика та формування ринкової економіки.

Розглянемо погляди одного з найвидатніших теоретиків неолібералізму Ф. Гайєка, надбання якого є прикладом аргументованого й водночас суперечливого поєднання консервативних і ліберальних поглядів та рис лібералізму нового часу. Лібералізм Ф. Гайєка як “інструментальний проект” [13, c. 211] викладено зокрема в його праці “Дорога в рабство”, сповненій критики соціалізму та чітких пояснень важливості лібералізму та його невід’ємності в суспільстві. У своїх працях науковець палко захищає індивідуалізм у межах ліберальної ідеології. Як вважає один з дослідників праць Ф. Гайєка, його позиція – це визначення лібералізму й пояснення його популярності сприятливими умовами для розвитку та збереження спонтанного порядку.

Поява неолібералізму позначила новий період у розвиткові ідеології лібералізму та зміцнення ролі держави й посилення уваги до відносин держави і суспільства, держави та індивіда. На початку 1990-х років неолібералізм мав надзвичайний успіх у Східній Європі, оскільки його риторика й принципи були цілком відмінними від соціалістичної ідеології і сприяли відновленню культурної та історичної спадщини. Найскладнішим завданням держав було мінімізувати свій вплив на суспільство. Труднощі виникали через те, що країни – члени колишнього Радянського блоку мали авторитарні уряди, що особливо критикував один з найвідоміших представників австрійської школи неолібералізму Ф. Гайєк як концепт, що суперечить індивідуалізму [13, с. 24].

Неоліберальна доктрина, сформульована у принципах Вашингтонського консенсусу, лежить в основі політики, що здійснюється урядом США та підконтрольними йому міжнародними фінансовими організаціями насамперед щодо слаборозвинутих країн та країн з перехідною економікою. Вона дістала втілення у спробах демонтажу держави загального добробуту, приватизації державної власності та лібералізації економічних відносин. Під неоліберальними гаслами провідні країни на чолі з США починаючи з 90-х років провадять політику глобалізації.

Основні правила Вашингтонського консенсусу вимагають жорсткої податкової дисципліни з метою зведення до мінімуму бюджетного дефіциту, мінімізації субсидій підприємствам, широкої сфери оподаткування з поміркованими ставками податків, законодавчого стимулювання акумуляції капіталів, визначення відсоткових ставок потребами стимулювання банківських вкладів, експортної спрямованості обмінного курсу, мінімізації чи відміни торговельних тарифів, заохочення і залучення іноземних капіталів і технологій, підтримки приватизації державних підприємств, перерегулювання економіки та гарантування і посилення права приватної власності.

Головними архітекторами неоліберального Вашингтонського консенсусу є керманичі глобальних корпорацій і банків, що контролюють значну частину світового господарства та мають можливості визначати політику держави і формувати свідомість людей. Внаслідок її впровадження міжнародний бізнес в особі великого приватного капіталу в 80-90 ті роки ХХ ст. оволодів всіма ключовими позиціями в національних економіках постіндустріальних і значної частини індустріальних країн.

Прикладом реалізації неоліберальних постулатів є, зокрема, Мексика — країна, яку вважали зразком для інших, тимчасом як заробітна платня в ній стрімко знижувалась, бідність зростала так само швидко, як кількість мільйонерів. У грудні 1994 р. мексиканська модель лібералізації зазнала краху. Нині майже половина населення країни не може задовольнити мінімальні потреби в їжі. Значну частину відповідальності за азійську економічну кризу 1997-1998 років також несуть міжнародні фінансові організації, тиск з боку яких призвів до відмови від успішних стратегій, що слугували країнам Південно-Східної Азії, на користь неоліберальним доктринам.

У самих США доходи більшості населення, як і умови праці, протягом півтора десятка років, навіть у період економічного піднесення часів адміністрації У.Клінтона, перебували в стані застою або знижувались (погіршувались). Соціальна нерівність досягла показників, небачених за останні сім десятиліть.

Разом з посиленням глобалізаційних процесів дедалі більше виявляється їх суперечлива природа. У західному світі виник рух, що підхопив ідеї комюнотарності і протиставив себе неоліберальній доктрині. Ці ідеї дістали вираження, зокрема, у солідаристській етиці, хоча в сучасному західному суспільстві не лишилось джерел справжнього солідаризму, який тлумачать переважно як етику громадянської взаємодопомоги, що вписується в ліберальний імператив автономії громадянського суспільства. Громадянську взаємодопомогу у вигляді взаємного обміну безкоштовними послугами фактично здійснюють акціонерні підприємства, що виробляють колективні суспільні блага на звичайних принципах еквівалентного ринкового обміну. Це — взаємна допомога індивідів, приблизно рівних за своїм «соціальним потенціалом». Але ті, хто не має належного для участі в обміні соціального капіталу, приречені на те, щоб бути маргіналами. Це засвідчує неможливість вирішити у такий спосіб проблему досягнення справжньої суспільної солідарності [28, c. 7-8].

У сучасну епоху зіштовхуються тенденція до науково-технологічної, інформаційної інтеграції людства і політика використання цих процесів з боку світової фінансової олігархії та глобального гегемона. Головна загроза для глобального суспільства з боку останніх полягає в тому, що їхня стратегія означає нівелювання різнобарвного світу з механічною уніфікацією культурних самобутностей і способів життя під єдині стандарти техногенної цивілізації.

Неоліберальна парадигма диктує недовіру до всіх незахідних цивілізацій як таких, що не пройшли стадії «нормалізації», тобто приборкання стихійних імпульсів правовими нормами і технобюрократичною раціональністю. Вона обґрунтовує обмеження і заборони на соціально-політичну організацію безправної частини глобального суспільства, керуючись тим, що будь-які протекціоністські, захисні заходи блокують механізми здорового ринкового відбору і відтак суперечать логіці раціональності та ефективності, заважають прогресу цивілізації.

Відбувається новий поділ праці, який за багатьма ознаками нагадує давню рабовласницьку систему. За іммігрантами закріпляються ті види діяльності, що визнаються негідними громадян високорозвиненої країни. Мірою того, як благополучна частина суспільства залишає «негідні» професійні ніші, останні перестають привертати увагу науково-технічної думки, що працює над модернізацією праці, а також опиняються на периферії уваги законодавців та профспілок, котрі мають опікуватися умовами праці й побуту. Ці ніші заповнюються безправною, напіврабською робочою силою. Науково-технічний прогрес вже не працює на знищення тяжкої праці як такої, на підвищення соціального престижу і рівня творчості будь-якої професії. Навпаки, на тлі новітніх інформаційних технологій неоліберальна доктрина означає нове обранництво, яке змушує «неадаптовану» більшість діяти за правилами гри, визначених «адаптованою» меншістю, і на її користь.

Неолібералізм виявляється саме в тенденції зруйнувати засоби самозахисту цієї «неадаптованої» більшості, зміцнюючи водночас позиції глобальної еліти. Він є втіленням виродження новоєвропейського універсалістського гуманізму, який тепер є гуманізмом лише для обраних. Ці тенденції виявляються, зокрема, у перетворенні звичних соціальних інститутів (охорони здоров’я, освіти, культури) у привілеї меншості, проблематизуючи базову цінність Модерну — рівне право всіх людей на життя і свободу. При цьому самі теми соціальної нерівності в постіндустріальному світі, соціального захисту незахищеної більшості, реальних шляхів досягнення суспільної солідарності людства перетворюються в «непристойні», архаїчні.

Сама західна соціально-економічна і політична організація зазнає глибокої системної кризи, котра змушує Захід вирішувати власні проблеми за рахунок решти країн світу. Швидко збільшується розрив у життєвому рівні та умовах життя між постіндустріальним центром і світовою периферією. Західна модель розвитку породила глобальний фінансово-спекулятивний капітал, який паразитує на виробничому капіталі і логіка розвитку якого призводить до глобального фінансового колапсу. Жертвами останнього стануть передусім країни, що перебувають у фінансово-економічній залежності від Заходу.

Здійснюючи нівелюючий вплив на інші суспільства, західний світ утягує їх у свою цивілізаційну кризу та знищує можливості пошуку альтернатив світового розвитку. Поділ світу на світ багатства, що глобалізується, та світ бідності, що занурюється в інволюційну прірву, створює вибухонебезпечну ситуацію. Чинником її загострення є абсолютизація економічної ефективності за умов ігнорування принципу соціальної справедливості. Крім того, ліквідація всіх бар’єрів на шляху руху товарів, послуг і капіталів відкриває прямий шлях до синхронізації економічної нестабільності в глобальних масштабах. Все це створює підґрунтя для екстремістських, терористичних рухів, котрі, своєю чергою, породжують прагнення високорозвинутих країн вирішити назрілі соціально-економічні проблеми збройною силою [57, c. 25].

З критикою існуючого неоліберального порядку виступають сьогодні все більше політиків, економістів, філософів, а також провідні діячі корпоративного сектора глобальної економіки. Про кризові явища сучасного капіталізму говорять Л.Ларуш, Дж.Сорос, Л.Туроу, А.Етціоні, Дж.Стігліц. Останній, автор книги «Глобалізація: велике розчарування», лауреат Нобелівської премії 2001 року та колишній головний економіст Всесвітнього банку, цілком відкидає Вашингтонський консенсус. Піддаючи критиці приватизацію, скорочення державних видатків і перегулювання, він вважає найнебезпечнішою лібералізацію руху капіталів, яка робить країни, що розвиваються, заручниками «гарячих грошей» світових фінансових спекулянтів та увічнює їхню боргову залежність. На думку Дж.Стігліца, нині глобальний капіталізм стоїть на такому самому роздоріжжі, що й за часів Великої депресії 1929-1934 рр. Вихід із цієї ситуації дослідник убачає в докорінному перегляді всієї концепції глобалізації, посиленні державного і міжнародного регулювання, в наданні глобалізаційному процесу соціальної спрямованості.

Концепція критиків неоліберальної глобалізації показала себе нездатною вирішити кризові проблеми західної і світової цивілізації. Навпаки, вона лише примножила їх. На ґрунті капіталізму виріс світовий фінансово-спекулятивний капітал, реальний сектор глобальної економіки відсунуто на другий план. Споживацька ідеологія та гонитва за миттєвим збагаченням не відповідають реаліям сучасних виробничих сил та наявним ресурсам планети. Глобалізація західного способу життя в умовах вичерпаності екстенсивної моделі господарювання вступає в гостру суперечність з реаліями життя людей за межами постіндустріального центру.

Така ситуація потребує пошуку альтернативної, комюнотарної моделі глобалізації, яка можлива лише на багатополярній геополітичній основі — врахування цивілізаційної специфіки соціально-економічних моделей у різних регіонах планети. Лише за цих умов можливо відновити зруйновану планетарну рівновагу, зокрема розв’язати найголовніше питання — скорочення розриву між багатими й бідними регіонами світу [56, c. 13].

Отже, ми проаналізували основні етапи розвитку ідеології лібералізму та головні принципи неолібералізму. Політична практика засвідчує широке застосування ідей неолібералізму в урядовій політиці. Однак ідеї лібералізму мають своїх прихильників і критиків.  Однак сьогодні партії, які представляють більшість у європейських законодавчих органах, – це партії соціалістичного спрямування, а в низці країн у складі парламентської більшості перебувають посткомуністи. Отже, занепад ідеології лібералізму, а відтак, цілком імовірно, усієї консервативної думки в політиці, збігається з відродженням політичних ідеологій лівого спрямування.

Висновки

Отже, дослідивши соціально-філософський зміст ідеологій лібералізму та неолібералізму, ми з’ясували, що поява лібералізму в політиці та філософії дало матеріал для вивчення розвитку ідеології лібералізму та неолібералізму.

1. Розглядаючи лібералізм, ми його розуміли і як поняття і як явище, тобто соціальну практику. Було з’ясовано, що термін лібералізм виникає в Іспанії (1810-1811), потім широко використовується в Європі. Спочатку ним характеризували головним чином життя Англії і використовували у негативному значенні стосовно іспанських бунтівників. Але явище лібералізму вже з ХѴІІ ст. стало помітною тенденцією західної цивілізації. Ця тенденція асоціюється з виникненням світської демократичної держави, добою Просвітництва і ринковою економікою. Батьківщиною ліберальних ідей і першим місцем їхньої реалізації була Англія. Революція в Америці, яка закінчується прийняттям конституції, робить лібералізм більш поширеним. Але в США для характеристики політичної організації суспільства використовують термін “медисонівська демократія”, який співпадає в своєму значенні з лібералізмом. Дослідник сучасної демократії Д.Сарторі підкреслював, що лібералізм у європейському розумінні цього слова був і залишається вкоріненим в американську практику. У Франції лібералізм разом з Б.Констаном і А. де Токвілем також досяг значного розвитку, але постраждав від революції 1848 року.
2. Лібералізм як філософський та економічний принцип є однією з історичних форм більш загального явища — економічної свободи. Сама по собі вона може бути охарактеризована як історично сформований і такий, що розвивається, спосіб функціонування складних господарських систем.

У цілому, такі провідні принципи лібералізму як свобода, рівність можливостей, справедливість, толерантність, плюралізм тощо, у повній мірі характерні також і для відкритого суспільства. Як зазначає Г.М.Куц, «втілення принципів лібералізму можливе за умови ретельного балансу сильного громадянського суспільства, демократичної держави, вільного ринку та міжнародного співробітництва». Дотримання такого балансу, а значить і впровадження ліберальних принципів у державотворчі процеси, покликане здійснити відкрите суспільство. Таким чином, ми з’ясували, що глобальний неоліберальний капіталізм завів людство у глухий кут. Однак сильні світу цього не мають наміру здавати ідеологію та практику неолібералізму в історичний архів. Яким шляхом відбуватиметься подальший розвиток світової цивілізації — це рівняння із багатьма невідомими. Не викликає сумніву лише те, що замість обіцяного Ф.Фукуямою “кінця історії” зараз уже настав, якщо скористатися словами видатного американського соціолога І.Валерстайна, “кінець знайомого нам світу”. Глобальна фінансово-економічна криза серйозно підірвала довіру до “саморегульованої” економіки та неоліберальної Глобалізації по-американськи. Саме останні занурили в економічну темряву чимало країн “ядра”, “напівпериферії” та “периферії”, в тому числі й Україну, витіснену Глобальним неолібералізмом на узбіччя світового капіталістичного розвитку. Затяжний характер нової Великої депресії на порозі XXI століття, що обтяжується народними заворушеннями в країнах Північної Африки та Близького Сходу, стихійним лихом у Японії й останніми подіями в Лівії, спричиняє посилення процесів економічного націоналізму, деґлобалізації, фрагментації, регіоналізації й локалізації в сучасному світі.

3. У характеристиці лібералізму досить часто перебільшують роль ринкової економіки, деякі дослідники розглядають її як найважливіший принцип лібералізму. Приватна власність дійсно є основою лібералізму і ринкова економіка є необхідною його складовою. Але лібералізм — це політичний феномен, в центрі його стоїть особистість, а власність гарантує безпеку цієї особистості. Лібералізм гарантує насамперед політичну свободу — свободу громадян від гноблення державою. Лібералізм є найвищим засобом обмеження влади, в той час як демократія означає владу народу в державі.

Ліберальне мислення відрізняється космополітичністю та всесвітністю, вбираючи у себе та відстоюючи права всіх людей та всього світу. У цьому контексті «лібералізм є гуманізм, а ліберал – громадянин світу, космополіт». Отже, ідеї гуманізму – ще одна точка дотику у принципах лібералізму та відкритого суспільства.

Основна проблема співвідношення неолібералізму і лібералізму полягає у реалізації принципу: рівність через свободу, а не свобода за допомогою рівності. Свобода, це цеглини, якими будується демократичне суспільство. Сьогодні все більша кількість політичних сил Східної Європи відкривають для себе лібералізм, приміряючи його до своїх суспільств. Усвідомлюючи небезпеку необмеженої влади, народи цих країн намагаються створити механізми її надійного обмеження, одним з можливих варіантів може стати виважене поєднання демократії та лібералізму.

Список використаної літератури

1. Антологія лібералізму: політико-правничі вчення та верховенство права [Текст] / укл.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд; відп. ред. і авт. вст. ст. С. Головатий, 2008. — 988,[3] с.
2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Раймон Арон; [пер. с франц. Г.И. Семенова]. – М.: Текст, 1993. — 146 с.
3. Арсеєнко, Анатолій. Що таке неолібералізм у контексті сучасної «економікс» та економіки [Текст] / А. Арсеєнко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2011. — № 2. — С. 78-106
4. Балашова, Наталья Александровна. Российский либерализм начала XX века [Текст] : Банкротство идей «Моск. еженедельника» / Наталья Александровна Балашова, 1981. — 182 с. с.
5. Баран В. Держава і церква в період лібералізації радянського суспільства [Текст] / В.Баран // Історія України. — 2001. — 10 березня. — С. 4-5
6. Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-политическая экономия / Бек У. ; пер. с нем. А. Б. Григорьева, В. Д. Седельника. — М.: Прогресс-Традиция; Издательский дом «Территория будущего», 2007. — 464 с.
7. Бёрлин И. Две концепции свободы / Исайя Бёрлин // Современный либерализм: Джон Ролз, Исайя Бёрлин, Рональд Дворкин, Уил Кимлика, Майкл Дж. Сэндел, Чарльз Тейлор, Джереми Уолдрон / [пер. с англ. Л.Б. Макеевой]. – М.: Дом интеллектуальной книги; Прогресс–Традиция, 1998. – 248 с. – С. 15–43.
8. Бова А. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства [Текст] / А.Бова // Молода нація. Альманах. — 1997. — № 6. — С. 61-70
9. Бондаевский В. П. Либерализм / В. П. Бондаевский // Политические идеологии : учеб. пособ. для студ. / [В. В. Желтов, С. Н. Кумскова, В. П. Бондаевский и др.]. — Кемерово : Кемеровский государственный университет, 1997. — 132 с. — С. 35—57.
10. Боуз Д. Либертарианство: история, принципы и политика / Дэвид Боуз ; [пер. с англ., под ред. А. В. Куряева]. — Челябинск : Социум, Cato Institute, 2004. — 392 с.
11. Валюженич, Анатолий Васильевич. Американский либерализм. Иллюзии и реальность [Текст] / Анатолий Валюженич, 1976. — 343 с.
12. Васильев Б. В. Концептуальное обоснование идеи права в философии русского неолиберализма [Текст] / Б. В. Васильев // Социально-гуманитарные знания. — 2011. — № 6. — С. 172-184
13. Гайек Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії / Фрідріх Август фон Гайек ; [пер. з англ. В. В. Дмитрук]. — К. : „Аквілон-Прес”, 2000. — Т. І—ІІІ. — 448 с.
14. Гальчинський А. Лібералізм — еволюційні трансформації [Текст] / А. Гальчинський // Економіка України. — 2010. — № 6 . — С. 23-34
15. Гарел Е. Неолібералізм / Ендрю Гарел, Лаура Ґомес-Мера // Короткий оксфордський політичний словник ; [пер. з англ. / за ред. І. Макліна, А. Макмілана]. — К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2005. — 789 с. — С. 443.
16. Геєць В.М. Суспільство, держава, економіка: феноменологія взаємодії та розвитку / Валерій Михайлович Геєць ; НАН України ; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України. – К., 2009. – 864 с.
17. Глобальные трансформации: Политика, экономика, культура / Под ред. Девида Хелда, Макэнгрю и др. ; пер. с англ. В. В. Сапова и др. — М. : Праксис , 2004. — 576 с.
18. Губенко В. Вплив лібералізації та протекціонізму на збалансованість і стійкість зовнішньекономічної діяльності агропромислового комплексу України / В.Губенко // Економіка АПК. — 2002. — № 2. — С. 103-108
19. Єщенко П. Деміфологізація неолібералізму — шлях до подолання догматизму в економічній науці [Текст] / П. Єщенко, А. Арсеєнко // Економіка України. — 2011. — № 7. — С. 14-25
20. Жовтобрюх М. Делегітимація соціальної держави в неолібералізмі М. Ноціка // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 11. — С. 18-20
21. Жовтобрюх М. Соціалізм, консерватизм і лібералізм у концепції соціальної держави Л. фон Штейна [Текст] / Микола Жовтобрюх // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 12. — С. 10-14
22. Звеспер Дж. Лібералізм / Джон Звеспер // Енциклопедія політичної думки ; [пер. з англ.Н. Лисюк, С. Альошкіної, І. Підлуської / редколег. : К. Сігов, В. Скуратівський, Л. Фінберґ]. — К. : Дух і Літера, 2000. — 472 с. — С. 203—207.
23. Ідеологія й практика лібералізму в другій половині ХХ століття / A.M. Старик // Держава і право. — 2009. — Вип. 46. — С. 57-63
24. Кирилюк, Ф. Філософія політичної ідеології [Текст] / Федір Кирилюк, 2009. — 516 с.
25. Киселева Т. С. Исторические предпосылки развития неолиберализма [Текст] / Т. С. Киселева, В. И. Ковалев // Социально-гуманитарные знания. — 2011. — № 1. — С. 220-230
26. Классический французский либерализм [Текст] / Пер. с фр. М.М.Федоровой, 2000. — 591 с.
27. Коллонтай В. О неолиберальной модели глобализации // МЭ и МО. — 1999. — № 10.
28. Колодко, Гжегож. Від ідеології неолібералізму до нового прагматизму [Текст] / Гж. В. Колодко // Економіка України. — 2010. — № 9. — С. 4-11
29. Колот А. Генезис соціальної політики під впливом глобалізації та лібералізації економічних відносин [Текст] / А. Колот // Україна: аспекти праці. — 2008. — № 1. — С. 3-11
30. Красноголова, Юлія. Дилема лібералізму та комунітаризму / Ю. Красноголова // Віче. — 2008. — № 2. — С. 28-30
31. Куц Г. Лібералізм і демократія: перипетії співіснування [Текст] / Г. Куц // Віче. — 2007. — № 12. — С. 17-20
32. Куц Г. М. Ліберальні трансформації політичного простору: [моногр.] / Г.М. Куц; [за наук. ред. Ю.І. Макара]. – Харків: Віровець А.П.; «Апостроф», 2011. – 300 с.
33. Кучеренко Р. Лібералізм проти тоталітаризму [Текст] / Р. Кучеренко // Відкритий урок: розробки, технології, досвід. — 2009. — № 9. — С. 76-79.
34. Кэллахан Дж. Краткая история австрийской школы [Електронний ресурс] / Джин Кэллахан // Экономика для обычных людей: основы австрийской экономической школы / Джин Кэллахан; [пер. с англ. ; LibertyNews]. — Режим доступу : http://libertynews.ru/node/697.
35. Лекторский В.А. Рациональность, критицизм и принципы либерализма (взаимосвязь социальной философии и эпистемологии Поппера) / В.А. Лекторский // Вопросы философии. – 1995. – № 10. – С. 27–36.
36. Либерализм Запада XVII-XX века [Текст] / Под общ. ред. В. В. Согрина]; Рос. акад. наук, Ин-т всеобщ. истории, 1995. — 227 с. с.
37. Лібералізм та модернізація [Текст] : (за матеріалами «круглого столу») // Економіка України. — 2011. — № 8. — С. 4-25
38. Ліберальна ідеологія як фактор трансформації сучасного праворозуміння / І.В. Музика // Проблеми філософії права. — 2006-2007. — Т. IV-V — С. 68-72
39. Малюк, А. Економіко-соціологічна концепція К. Полані як теоретико-методологічне підгрунтя соціально-критичного дослідження неоліберальної глобалізації [Текст] / А. Малюк // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2011. — № 2. — С. 107-126
40. Мизес Л. фон. Либерализм в классической традиции / Людвиг фон Мизес ; [пер. с англ. А. В. Куряева]. — М. : ООО „Социум”, ЗАО „Издательство „Экономика”, 2001. — 239 с.
41. Михайлов Борис Валерианович Современный американский либерализм: идеология и политика [Текст] / Б. В. Михайлов, 1983. — 113 с. с.
42. Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Роберт Нозик ; [пер. с англ. Б. Пинскера / под. ред.A. В. Куряева]. — М. : ИРИСЭН, 2008. — 423 с. — (Политическая наука).
43. Пастушенко Л. Крах лібералізму [Текст] / Л.Пастушенко // Дніпро. — 2002. — № 3-4 . — С. 107-121
44. Примуш М. Політичні партії: історія та теорія: навчальний посібник для студентів вузів / Микола Примуш, 2008. — 409 с.
45. Ревчун Б. Консерватизм і лібералізм у конкретно-історичному контексті [Текст] / Б.Ревчун // Економіка України. — 2002. — № 3. — С. 59-64
46. Ровдо В. В. Идеология либерализма / В. В. Ровдо // Ровдо В. В. Мировые политические идеологии: классика и современность / Ровдо В. В., Чернов В. Ю., Казакевич А. Н. ; под общ. ред. В. Ю. Чернова. — Минск : Тонпик, 2007. — 272 с. — С. 34—59.
47. Романюк, А. Історія західних політичних вчень: Політичні доктрини ХХ — початку ХХІ ст. [Текст] : навч. посіб. / Анатолій Романюк, 2011. — 255 с.
48. Семигіна Т. Національні моделі соціальної політики: глобальний рух до неолібералізму // Соціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1. — С. 45-60
49. Согрин В. В. Идеология в американской истории: от отцов-основателей до конца ХХ века. — М. : Наука, 1995. — 238 с.
50. Соловьев А. И. Либерализм: проблемы теоретического и идеологического измерений / А. И. Соловьев // Научный эксперт : научный электронный журнал. — 2010. — Вып. 6. — 105 с. — С. 5—23.
51. Теория хозяйственного порядка: „Фрайбургская школа” и немецкий неолиберализм / [Ойкен Вальтер, Лутц Фридрих, Репке Вильгельм и др.] ; пер с нем. / под ред. В. П. Гутника. — М. : Экономика, 2002. — 463 с.
52. Фрідман М. Капіталізм і свобода / Мільтон Фрідман ; [пер. з англ. Н. Рогачевської / наук. ред.B. Дубровського]. — К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2010. — 320 с.
53. Харви Д. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение / Дэвид Харви ; [пер. с англ. Н. С. Брагиной]. — М. : Поколение, 2007. — 288 с.
54. Харві Д. Коротка історія неолібералізму = A Brief History of Neoliberalism. — М .: Покоління, 2007. — 288 с.
55. Хомский Н. Прибыль на людях. Неолиберализм и мировой порядок / Ноам Хомский ; [пер. С англ. Б. М. Скуратова]. — М. : Праксис, 2002. — 256 с.
56. Циганов С. А. Проблеми сталого розвитку у контексті неоліберальної моделі глобалізації [Текст] / С. А. Циганов, А. М. Яншина // Економіка України. — К., 2013. — № 4. — С. 4-14
57. Швайка М. Неолібералізм, що з тріском провалився [Текст] / Михайло Швайка // Віче. — 2011. — № 24. — С. 23-25
58. Яременко О. Лібералізм, економічна свобода і держава [Текст] / О. Яременко // Економіка України. — 2010. — № 12. — С. 4-15