Вступ

Актуальність теми. Визначальною рисою сучасного періоду економічного розвитку є глобалізація економіки, яка сприяє перегляду й уточненню положень економічної теорії щодо конкурентних ринків і конкуренції та послідуючої зміни норм і сутності конкурентної політики в усіх країнах світу. Системоутворюючими факторами глобалізації є, у першу чергу, структурні зміни ринків. Динаміка структурних змін проявляється в: 1) укрупненні підприємств і концентрації ринків; 2) формуванні глобальних олігополій як найпоширеніших ринкових структур (починаючи з другої половини 90-х років XX ст. формуються «щільні» олігополії, особливо у високотехнологічних галузях, які значною мірою впливають на економічне зростання і конкурентоспроможність країн); 3) експансії транснаціональних корпорацій (ТНК) і перетворенні їх у багатонаціональні корпорації (МНК), тобто розмиванні національної приналежності ТНК. Все це сприяє загостренню конкуренції на внутрішніх ринках країн між національними та іноземними компаніями, переможцями у якій, як правило, є останні. Суперечливі наслідки таких змін загострюють актуальність їх науково-теоретичного дослідження та емпіричної оцінки з метою розробки ефективних заходів конкурентної політики держави.

Аналіз проблем конкуренції і монополії поданий у працях багатьох представників різних шкіл та напрямів економічної науки, зокрема у дослідженнях А. Сміта, А. Курно, А. Маршалла, Т. Веблена, Й. Шумпетера, Е. Чемберліна, Дж. Робінсон, Ф. Хайека, В. Ойкена, Дж. Гелбрейта, Дж. М. Кларка, А. Пігу, Ф. Найта. А. Курно, М. Тугана- Барановського, Д. Піхна та інших. Серед публікацій сучасних економістів особливої уваги заслуговують праці С. Авдашевої, В.Базилевича, А.Ігнатюк, Н.Розанової, Г.Филюк, Н. Флігстіна та інших. Тим часом, на сучасному етапі співіснування монополії й конкуренції та становлення «змішаних» економічних систем з характерною для них динамічною рівновагою між елементами монополії й конкурентного ринку, ці питання залишаються малодослідженими.

Існуючі на сьогодні наукові праці присвячені у більшості випадків вивченню окремих напрямів проблематики законодавства про конкуренцію: антимонопольному регулюванню, зловживанню монопольним становищем, антиконкурентним діям, захисту від недобросовісної конкуренції, процесуальним нормам і знайшли своє відображення у роботах вчених-господарників О.В. Безуха, Ю.В. Журіка, О.С. Каштанова, І.Ф. Коваль, Н.М. Корчак, С.А. Кузьміної, С.Б. Мельник, І.І. Туйськ, О.Л. Чернелевської, І.А. Шуміло.

Метою роботи є розкриття особливостей сучасної монополізації ринків на глобальному рівні та в межах національних держав, а також суперечностей розвитку конкуренції і монополії на сучасному етапі економічного розвитку.

Для досягнення цієї мети були поставлені і вирішені наступні завдання:

— дослідити сутність та види монополізації;

— визначити критерії монополізації ринків та її причини;

— з’ясувати регулювання процесу монополізації ринків;

— розглянути особливості сучасної монополізації глобальних та національних ринків та їх наслідки;

— охарактеризувати наслідки монополізації ринків на глобальному рівні та в межах національних держав;

— провести аналіз форми прояву та наслідки монополії в Україні.

— проаналізувати перспективи підвищення антимонопольної політики в Україні.

Об’єктом дослідження є процес діяльності природних монополій.

Предмет дослідження – соціально-економічні наслідки монополізації ринків.

Розділ 1.  Теоретичні засади процесу монополізації ринків.

1.1. Сутність та види монополізації

Утворення монополій призводить до порушення механізму ринкового ціноутворення і деформованого розподілу ресурсів. Конкуренція, в якій беруть участь монополії, є недосконалою. У реальному житті монополія досягається різними методами і виступає в різних типах. Виділяють такі типи монополізму:

1. Економічний монополізм. Він виростає з конкуренції. Суть його в утворенні великих підприємств, об’єднань, які концентрують у своїх руках виробництво і збут основної частини продукції однієї або кількох галузей. Це дає їм можливість впливати на рівень цін з метою забезпечення собі високих прибутків. Такий тип монополізму є найбільшою загрозою ринковій економіці і тому повинен постійно контролюватися державою.
2. Технологічний монополізм. Проявляється в тому, що окремі фірми захоплюють і монополізують певні технології. Це має місце в першу чергу в таких галузях, як металургійна, електротехнічна, хімічна промисловість, транспорт. У таких галузях сама технологія робить ефективним лише велике виробництво.
3. Рекламний монополізм. Полягає в заманюванні покупців різними видами реклами: торговою маркою, незвичним упакуванням, зниженням цін для постійних клієнтів, використанням популярних каналів телебачення тощо.
4. Інноваційний монополізм. Характеризується тим, що окремі фірми, використовуючи передові технології, нові форми організації праці та виробництва, виявляються в кращих умовах, бо виробляють нову продукцію, яка має кращі якості і користується широким попитом. Особливістю цього типу монополізму є те, що він має тимчасовий характер. Він зникає в міру розповсюдження і впровадження в практику нових наукових досліджень.
5. Природний монополізм. До цього монополізму відносяться природні державні монополії, зокрема, монополія на організацію і регулювання грошового обігу, на добування стратегічної сировини і виробництво стратегічних товарів, на виробництво окремих товарів, на надання водо -, газо -, тепло — та енергопослуг.

Природна монополія виникає й існує тоді, коли одна фірма може постачати продукцію для всього ринку і має нижчі витрати виробництва на одиницю продукції, ніж мали б конкурентні фірми. Існування її з точки зору суспільства є доцільним, бо усунення її і створення декількох підприємств може привести до збільшення витрат на надання послуг і зростання цін.

6. Державний адміністративний монополізм. Був характерний для командно-адміністративної системи. Суть його в тому, що держава монополізує всі сфери життєдіяльності суспільства, максимально обмежуючи конкуренцію. Монополізм цього типу є найбільш негативним і не повинен допускатися.

Розрізняють два види ринкових монополій: монополію продавця і монополію-покупця. Монополія-продавець — це фірма, яка є єдиним виробником товару, що надходить на ринок. Ціна на такий товар установлюється фірмою і не залежить від кон’юнктури ринку. В ролі монополії-покупця може виступати держава, великі фірми, державні організації. Наприклад, організації для закупівлі сільськогосподарської продукції, газу, нафти та іншої продукції добувної промисловості.

Основними організаційними формами монополій є картелі, синдикати, трести, концерни та інші об’єднання  [5, c. 5-6].

1.2. Монополізація ринків та її причини

З одного боку, причина існування природної монополії нібито є законодавчою, оскільки держава унеможливлює конкуренцію у певних сферах господарської діяльності. Однак, з іншого боку, законодавче надання виняткових прав та віднесення господарської діяльності до природної монополії стосується лише тих її видів, в яких спостерігається економічна ефективність концентрації виробництва. Оскільки економічна ефективність концентрації виробництва спостерігається у доволі значної частини виробництв, а необхідність надання виняткових прав, які носять назву природної монополії, декларується лише для випадків небажаності конкуренції з точки зору суспільства, то причина природної монополії носить все-таки законодавчий характер. Інша справа, що доцільність законодавчого надання прав природної монополії обґрунтовується саме тим, що в іншому випадку належної концентрації виробництва не відбудеться і, відповідно, не буде умов для виникнення економічного ефекту.

Очевидно, що незважаючи на існування цілої множини можливих варіантів подолання конкретної монопольної ситуації, які характеризуються поєднанням витрат часу та коштів, завжди існуватиме оптимальний варіант. Узагальнення фактичних матеріалів дає можливість зробити висновок про те, що власне витрати часу та коштів на подолання монопольної ситуації за цим оптимальним варіантом і будуть ідентифікувати відповідну  конкретну монопольну ситуацію. Класифікація причин виникнення та існування монополій наведена на рис. 1 [13, c. 46].

Рис. 1. Класифікація причин виникнення та існування монополій

 

Хоча причиною виникнення та існування природної монополії є економічна ефективність концентрації певних видів господарської діяльності, зрозуміло, що така концентрація має відбуватися не шляхом конкуренції, а за допомогою законодавчого надання виняткових прав. Конкуренція у цьому випадку була б руйнівним і економічно збитковим явищем, уникнення якого можливе шляхом законодавчого запровадження монополії у відповідних сферах господарської діяльності. Таким чином, з одного боку, причина існування природної монополії є законодавство, оскільки держава унеможливлює конкуренцію у певних сферах господарської діяльності. Однак, з іншого боку, законодавче надання виняткових прав та віднесення господарської діяльності до природної монополії стосується лише тих її видів, в яких спостерігається висока економічна ефективність концентрації виробництва. Оскільки досить велика економічна ефективність концентрації виробництва спостерігається у доволі значної частини виробництв, а необхідність надання виняткових прав, які носять назву природної монополії, декларується лише для випадків небажаності конкуренції з погляду суспільства, то причина природної монополії носить все-таки законодавчий характер[14, c. 45].

Важливою характеристикою природних монополій є те, що вони можуть мати тимчасовий характер, оскільки певні зміни можуть призвести до зникнення об’єктивних умов для їх існування. На думку відомого польського економіста Л. Бальцеровича, зникнення об’єктивних умов для існування природних монополій відбувається під впливом технічного прогресу й поступу практичної економічної думки. Акцентуючи увагу на «поступі практичної економічної думки» він цілком справедливо зауважує, що донедавна, скажімо, приймалося за аксіому, що залізниця є природною монополією, а сьогодні так уже не вважають. Ми знаємо, що можна розмежувати управління самою колією та перевезенням, і законодавчо встановити, що диспетчер колій буде зобов’язаний допускати конкуренцію між перевізниками. Те саме стосується газотрейдингу, енергетики й усіх «мережних» галузей[14, c. 46].

1.3. Регулювання процесу монополізації ринків

Проблеми монополізації господарського життя , конкуренція на товарных ринках привертають сьогодні пильну увагу не тільки спеціалістів, але і широких прошарків населення.

Процес монополізації має позитивні й негативні наслідки. Позитивним є те, що у гігантських підприємств та їх об’єднань більше можливостей розвивати сучасне виробництво, фінансувати науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Тому нині розвиваються такі форми співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення цих міжфірмових об’єднань, консорціумів пов’язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації.

Позитивними наслідками діяльності монополій, на думку Й. Шумпетера та Дж. Гелбрейта, є те, що завдяки привласненню монопольно високих прибутків вони стимулюють конкуренцію, інноваційну діяльність (з кожним зниженням цін після впровадження нової техніки у великих компаній не було б стимулів до нововведень, що виправдовує встановлення монопольно високих цін), а тривалий період їх діяльність й складність проникнення інших фірм у монополізовані галузі переконує монополії у доцільності довготермінових інвестицій.

Негативним наслідком монополізації економіки є передусім практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки великі компанії виробляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щороку переплачує понад 70 млрд. дол. за завищені груповими монополіями ціни.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, що монополія на інтелектуальну власність, виробництво і збут дає змогу компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий процес, стримуючи ефективне використання ресурсів, максимально можливе зниження витрат виробництва й відповідне зростання його ефективності. Так, патентна монополія у США в автомобільній промисловості захищає від конкуренції протягом 17 років [19, c. 27-28].

Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. У товаристві склалося розуміння того, що монополія як чинник зростання прибутку не може бути знищена. Тому реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополії на державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. К. Маркс ще в середині минулого сторіччя приходив до висновку, що поява монополій потребує державного втручання.

Головна ціль цього втручання полягає в захисті і зберіганні вільної конкуренції, якої загрожують монопольні тенденції. Конкретно можна сформулювати такі цілі: обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бізнесу, захист прав споживача.

Підводячи результати, можна сказати, що в західних країнах проведення антимонопольної політики й антимонопольне законодавство одержали широкий розвиток, а головне, що цей механізм контролю за монополіями і її негативними наслідками успішно діє протягом багатьох років. Тут теж є свої негативні чинники, наприклад, порушення непорушності загальної заборони монополій шляхом винятки з цієї заборони, що поширюється як на окремі компанії, так і на цілі галузі [23, c. 32].

Розділ 2. Особливості сучасної монополізації глобальних та національних ринків та їх наслідки.

2.1. Суперечності розвитку конкуренції і монополії на сучасному етапі економічного розвитку

Однією з особливостей сучасної монополізації економіки є її інтернаціональний, глобальний характер. Концентрація виробництва і капіталу на основі горизонтальної і вертикальної інтеграції досягла такого рівня, за кого в рамках світового господарства первинними економічними одиницями починають виступати транснаціональні виробничо-фінансові компанії. У рамках багатогалузевих транснаціональних концернів створюється своєрідний «управлінський холдинг», який передає господарське управління виробництвом, реалізацією продукції своїм підрозділам, філіям, посилюючи їх самостійність. Це підтверджується такими фактами: якщо після Другої світової війни ТНК створювали близько 100 іноземних філій за рік, то тепер — майже в 1000 разів більше. З 90-х pp. XX ст. відзначається істотне зростання кількості зарубіжних філій ТНК порівняно із зростанням чисельності самих ТНК: якщо у 1992 р. до складу однієї ТНК входило 5-6 філій, то у 2007 р. — 13-15. За результатами Доповіді про інвестиції в 2010 р. у світі нараховувалося близько 87 тис. ТНК, які мають понад 807 тис. філій, з них 57% розташовані в Європі, 20% — в Азії і 8% — у Північній і Південній Америці.

Сьогодні ТНК контролюють понад 50% світового промислового виробництва, понад 60% світової зовнішньої торгівлі, майже 80% світових патентів і ліцензій на нову техніку тощо. Під контролем ТНК перебуває близько 90% ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну, джуту, залізної руди, 85% міді й бокситів, 80% чаю і олова, 75% бананів, натурального каучуку й сирої нафти [6, c. 146].

При цьому 10 компаній у світі виробляють близько 80% автомобілів, 60% — продукції суднобудування, 80% — авіапрому. 4 гірничо-збагачувальні комбінати на ринку руди забезпечують 68% обсягу її продаж [7, с.319]. Три компанії займають 67,8% ринку автошин. На сучасних електронних ринках також спостерігається наявність високої концентрації ринкових часток і невелика кількість продавців. Компанія «Amazon» через інтернет-магазин «KindleStore» контролює 61% завантажень цифрових книг на американському ринку, зі значним розривом випереджаючи компанію «Apple» та інших конкурентів.

Другою особливістю сучасної монополізації економіки є суперечливість процесу розвитку конкуренції. З одного боку, одні ТНК вступають у запеклу конкурентну боротьбу з іншими аналогічними структурами, а з другого — повсюдно спостерігається процес розширення і розвитку кооперації праці, зростання масштабів технологічно сумісного виробництва, розвитку сучасних комунікацій, створення стратегічних альянсів тощо [10, c. 19].

Для ринків нового типу характерна поява горизонтальних мережних структур однотипних фірм, які конкурують у географічних межах. Відомий російський економіст Л.С. Бляхман у своїй новій книзі «Три кольори економічного часу: досягнення та проблеми російської економіки» відзначає: «Переваги глобалізації — перехід від торгівлі до міжнародної кооперації, тобто спільної розробки, виробництва і збуту продукції — реалізує аутсорсинг — спеціалізація фірми на ключовій компетенції, передача неключових виробничих і управлінських функцій дочірнім, залежним і незалежним компаніям. Нові інформаційні технології використовує бенчмаркінг — моніторинг конкурентоспроможності потенційних постачальників (для вибору партнерів по аутсорсінгу) і конкурентів (для вибору конкурентної стратегії)… Конкуренцію і співробітництво об’єднує стратегічний альянс — спільна підготовка та реалізація інноваційно-інвестиційного проекту без створення постійних управлінських служб і обмеження конкурентної самостійності».

Емпіричний аналіз засвідчує, що стратегічні альянси як форма співробітництва між різними компаніями стали активно розвиватися в 90-і pp. XX ст. Кількість стратегічних альянсів, які щорічно формуються, лише за одне десятиліття зросла більш, ніж у 4 рази — з 834 у 1989 р. до 4351 у 2000 р. Наприклад, у Японії більшість фірм об’єднують власні зусилля у дослідницьких асоціаціях. Стратегія зосередження на невеликих ринках і співробітництво з західноєвропейськими й американськими партнерами дозволяють їм використовувати світові наукові досягнення і більш ефективно визначати шляхи подальших розробок і розвитку бізнесу з наступним проривом на світовий ринок. Зі свого боку, західноєвропейські та американські фірми у процесі співробітництва з японськими венчурними підприємствами одержують можливість виходу на важкодоступний ринок Японії.

Таке співробітництво господарюючих суб’єктів, з одного боку, приводить до істотних позитивних результатів:

1)       зниження ступеня ризику за рахунок диверсифікованості продукції, розосередження та скорочення постійних витрат, прискорення періоду освоєння й окупності продукту;

2)       зменшення середніх витрат у результаті збільшення загального обсягу виробництва за рахунок використання переваг кожного партнера;

3)       обміну взаємодоповнюючими технологіями та інформацією для оптимізації інноваційно-виробничого процесу;

4)       використання «ноу-хау» фірм-учасниць з інших країн веде до скорочення витрат на створення глобальної організації шляхом економії часу та інших ресурсів;

5)       підвищення корпоративної культури; до оптимізації й мобілізації інноваційних потенціалів різних країн для рішення найгостріших міжнародних проблем (екологічних, охорона здоров’я) тощо [4, c. 28-29].

Однак, з іншого боку, існує ймовірність, що таке співробітництво може призводити й до блокування конкуренції на основі укладання, так званих, оборонних угод з реальними й потенційними конкурентами, а також наступальних угод, спрямованих на підвищення витрат конкурента або зменшення його частки на ринку.

Необхідно відмітити також, що сучасна монополізація нерідко має латентний (прихований) характер. Концентрація транснаціонального капіталу супроводжується його функціонально-організаційною децентралізацією. Йдеться про введення до сфери залежності від гігантських монопольних об’єднань формально самостійних середніх і малих підприємств через систему субконтрактів. Ці процеси глибоко і всебічно аналізує Ф.Фукуяма у книзі «Великий розрив». Вчений доводить, що в умовах різкого зростання інформаційних потоків класична централізована корпорація почала втрачати свою спроможність адекватно нагромаджувати й обробляти необхідні інформаційні ресурси, оперативно реагувати на них. У цій ситуації окреслилася тенденція передачі влади та відповідальності малим та середнім підприємствам.

Дійсно, на сучасному етапі ТНК використовують малі фірми як субпідрядних постачальників, обслуговуючих агентств, дилерських фірм, які нерідко є елементами обширних мереж з гнучкою конфігурацією, що змінюється для обопільної вигоди як самих корпорацій, так і великої кількості малих та середніх підприємств, які її супроводжують. У цьому випадку виникає ситуація домінування — велике підприємство займає домінуюче становище у ділових операціях, будучи головним замовником. Формується модель мережевої організації, яка, агрегуючи субпідрядні відносини домінуючої фірми і горизонтальної мережі дрібних і середніх фірм, являє собою щось середнє між ієрархічною структурою і горизонтальною дезінтеграцією [3, c. 64].

2.2. Наслідки монополізації ринків на глобальному рівні та в межах національних держав

Суперечності розвитку конкуренції і монополії на сучасному етапі економічного розвитку є наслідком зниження конкурентоспроможності малого бізнесу у переважній більшості галузей економіки, що, в свою чергу зумовлене багатьма причинами.

По-перше, значна частина малого бізнесу де-факто (а не де-юре) є частиною великого бізнесу, вмонтована в нього, тобто працює не на ринок, а виконує замовлення великих компаній. Сьогодні, мале підприємництво уже розглядається не як предтеча великого бізнесу, а як похідна від нього. Наприклад, у Японії кожна величезна корпорація оточена мережею дрібних фірм, переважно сімейного типу, які постачають їм деталі, що вимагають скрупульозної ручної праці. Таким чином, малі підприємства виступають представниками величезних компаній, збуваючи їх продукцію, а великий капітал, у свою чергу, може бути з технологічних причин розпилений на сотні дрібних фірм. Так, мережа «McDonald’s Corporation» складається із 23 тисяч територіальних підрозділів у 111 країнах світу. Це дає підстави для висновку, що офіційна статистика перебільшує вклад малого бізнесу у створення ВВП, оскільки включає в нього і великий капітал, представлений його юридично самостійними малими структурами, які працюють на нього за замовленням.

По-друге, частина малого бізнесу, яка працює на ринок, не може забезпечити власне відтворення без постійної, передусім, державної підтримки, а тому дорого обходиться суспільству.

По-третє, на малих і середніх підприємствах продуктивність праці є значно нижчою, витрати виробництва відповідно вищими, ніж на великих. Так, у 1995 році в Японії частка зайнятих у малому бізнесі становила 78%, а його частка у ВВП — лише 53%, тобто продуктивність праці на малих підприємствах була майже на третину нижчою, ніж в середньому по економіці. Це зумовлено: 1) можливістю використання на великих підприємствах передових технологій, розвитку комунікацій, що сприяє збільшенню ефекту на масштабах виробництва, 2) значно вищим коефіцієнтом використання виробничих потужностей. Наприклад, наприкінці XX ст. у нафтохімічній галузі у РФ коефіцієнт використання виробничих потужностей на великих підприємствах становив 70,7%, а на малих — 20,3% [16, с.73]. Динамічний розвиток науково-технологічного прогресу спричиняє збільшення ефекту масштабу, що стимулює подальшу вертикальну та горизонтальну інтеграцію виробництва. Перешкоджання цьому процесу через антимонопольне законодавство означало б стримування економічного зростання, а відповідно зниження витрат виробництва.

По-четверте, малий бізнес, це, як правило, дрібнотоварне виробництво, а в галузевому аспекті — торгівля і громадське харчування, сільське господарство, сфера послуг тощо.

Разом з тим, ми схиляємося до думки, що тенденція збереження конкуренції частково пов’язана з малим бізнесом у тому сенсі, що його поступове відмирання матиме тривалий характер через нерівномірність витіснення ручної праці, збереження дрібносерійності, використання малої механізації.

Особливістю сучасного періоду є також те, що конкуренція дедалі більше реалізується не як боротьба за частку ринку, а через взаємодію і спільне створення унікальної цінності для споживача і компаній, формування нових ринків. Змінюються форма конкуренції — перехід від класичного олігопольного протистояння окремих господарюючих суб’єктів в рамках однієї галузі до міжгалузевої конкуренції багаторівневих систем економічних агентів, які формуються величезними компаніями — лідерами ринку. На нашу думку, зміна характеру і форми конкуренції в умовах глобалізації ускладнює процес контролю за процесом ринкової концентрації та поведінки господарюючих суб’єктів. Тому в аспекті антимонопольного контролю таких господарюючих суб’єктів необхідно їх виділяти в окремий об’єкт статистичного обліку.

Ще однією особливістю і, очевидно, причиною сучасної монополізації є те, що ринкова конкуренція змінюється плановими нормативами [22, c. 32-33].

Для чистої монополії такими нормативами є нормативи, встановлені державою, для олігополії — це нормативи угод і державні, для галузевих угод величезних виробників — встановлені ними норми корпоративної етики, всередині корпорацій — трансфертні ціни як нормативи, для монополії диференційованого продукту — плаваючі нормативи. Як зазначає відомий зарубіжний дослідник Ж. Бодіяр, система моделей і постановок віднині превалює в самому серці системи над традиційною системою конкуренції.

Підкреслимо, що для нормальної роботи ринок потребує встановлення узгодженого порядку, який не обмежується сукупністю формальних законів. Саме цей порядок стабілізує ринок і стає умовою підтримки конкурентного середовища на тривалу перспективу. Економісти-соціологи М. Аболафія та Н. Біггарт наголошують, що «довгострокові учасники ринку розробляють засоби його підтримки й приходять до згоди з приводу цих засобів». Тут спостерігається очевидний парадокс: для того, щоб підтримати своє суперництво, конкуренти ведуть співробітництво щодо фундаментальних правил гри» [19, с. 221]. Крім того, в сучасних умовах посилюється роль таких форм співпраці між компаніями-монополістами як організація спільних підприємств, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо.

В умовах зростаючої значимості нематеріальних активів у постіндустріальній економіці, ці ресурси постійно нарощуються і є основною компонентою створення цінності для споживача. Конкуренція здійснюється за лідерство щодо створення більшої цінності для споживача у рамках гнучких, багаторівневих бізнес-систем, формування та ефективне функціонування яких є необхідною умовою успішного створення і нарощування унікальної цінності, реалізованої через досягнення тимчасової монопольної переваги. Конкурентний процес розглядається не як перерозподіл багатства, а як його створення шляхом збільшення цінності.

Особливістю сучасної монополізації економіки є посилення централізації капіталу та перерозподілу власності. Це посилює монополізацію власності, сприяє її залученню до розвитку продуктивних сил, тобто до структурних змін в економіці. Характерно, що такі процеси відбуваються на міжгалузевому рівні. Процес укрупнення капіталу особливо інтенсифікується в період економічної кризи. Ця досить суперечлива, на перший погляд, тенденція дістала відчутні імпульси у 2009р. Інтенсифікація процесу централізації капіталу в період світової фінансової кризи 2008-2009 pp. та після кризи — ще одне підтвердження принципової значимості зазначеного процесу [2, с. 54].

Ще одна особливість сучасної монополії випливає із ключової особливості нової економіки — непрозорості, асиметрії інформації про якість товарів, що виникає через їх безмежну кількість і складність. Звідси — асиметрія в інформованості виробників і споживачів і супутні їй перекоси ринку, коли покупець вводиться в оману. Як показав Дж. Акерлоф, нездатність споживача оцінити якість продукту запускає тенденцію відбору, який погіршується, у результаті чого гірші за якістю товари і послуги витісняють високоякісні. Такі ж зміни сьогодні проявляються і в способі конкуренції на ринку — фірми всіма силами прагнуть індивідуалізувати товар, перетворитися в монополістів у сегменті конкретного різновиду продукту (відмінності при цьому часом зводяться до іншої етикетки й ціни). Подібне «дистанціювання кожного від усіх» дозволяє не конкурувати в рамках єдиного масового «турніру», а панувати у вибраних нішах — так ринок поступово переходить у стан монополістичної конкуренції, описаної Е. Чемберліном, а відтак — до олігополії, і монополії.

Згідно з поглядами політико-культурного підходу в економічній соціології, на сучасному етапі ринкові правила не можуть існувати лише як абстрактні приписи, вони мають наповнюватися певним змістом. Боротьба за те, щоб формувати значення цих правил (наприклад, що є «сумлінною», а що — «несумлінною» конкуренцією) постійно супроводжує конкуренцію. Найчастіше в цій боротьбі закономірно перемагають провідні учасники ринку — найбільші, найінноваційніші, які володіють кращими соціальними навичками. Основна ж маса гравців підлаштовується під лідерів, дії яких відіграють ключову роль, стаючи об’єктами наслідування й відправною точкою для мінливої інтерпретації.

Підприємства — монополісти на сучасному етапі прагнуть зберегти існуючу ієрархію, поліпшити свої позиції на ринку й захистити їх від конкурентів і новачків. Але через свої лідируючі позиції вони змушені перейматися інтересами всього ринку. їх завдання полягає не в придушенні менш впливових гравців та усуненні їх з ринку, а в стабілізації ринку, що дозволяє їм виживати та розвиватися у відносно довгостроковій перспективі, у тому числі усуваючи форми хижацької конкуренції. На думку одного з найяскравіших представників цього напряму Н. Флігстіна, стабільний ринок — це ринок, на якому ідентичність і статусна ієрархія фірм (домінуючих і претендентів) добре відомі, а концепція контролю, спрямована на дії акторів, які управляють цими фірмами, розподіляється між усіма учасниками».

Аналізуючи сучасні особливості та тенденції монополізації, необхідно підкреслити, що процес посилення монополізації і водночас розвитку конкуренції активізується не тільки у промисловості, але й у роздрібному товарообігу, сфері послуг, сільському господарстві. Крім того, він розвивається під дією активного поширення інформаційних продуктів та їх глобалізації, посилення мобільності капіталу, появи цифрового простору як єдиної комунікаційної мережі [6, c. 148-149].

Традиційна економічна теорія ґрунтується на дії закону спадної доходності, на основі якого пояснюється і досліджується багато понять і процесів в економічній науці. Але багато інформаційних продуктів не підкоряються дії цього закону, або, принаймні, ілюструють зростаючу доходність у довгостроковому періоді. Інформація відрізняється високими постійними затратами і низькими змінними. Відповідно, галузі, зайняті виробництвом інформаційного продукту, отримують величезні можливості для експлуатації ефекту масштабу. Як відомо, феномен зростаючої доходності аналізувався економістами й раніше. Англійський економіст А.Маршалл досліджував його у 1890 р. у тих галузях, де виникав ефект економії на масштабі виробництва: залізниці, газова промисловість, електроенергія [13, с.      84]. Особливість інформаційних продуктів полягає у тому, що зростаюча доходність проявляється в таких випадках більш інтенсивно і явно по причині структури витрат, пов’язаних з їх виробництвом.

У випадку інформаційних продуктів ефект масштабу може проявлятися не тільки традиційно, тобто з боку пропозиції, але й з боку попиту, в результаті чого виникають так звані «мережеві зовнішні ефекти». Корисність збільшується по мірі збільшення кількості споживачів. Корисність продуктів «Microsoft» зумовлена власне тим, що ця оболонка використовується великою кількістю споживачів, відбувається стандартизація продукту на ринку.

Щоправда, існують різні погляди на ефективність таких монополій. Окремі економісти вважають, що монопольні тенденції на ринку інформаційних продуктів проявляються інакше, ніж в умовах традиційної економіки. На відміну від класичних монополістів, які завищують ціну і занижують обсяги виробництва порівняно з конкурентним рівнем, на такому ринку монополії збільшують обсяги виробництва та істотно знижують ціни. Американський економіст П. Ромер навпаки, вважає, що монополії в умовах інформаційних технологій відіграють негативну роль з огляду на те, що їм стає вигідніше перешкоджати інноваційному процесу, щоб зберегти власне монопольне становище.

Це далеко не повний перелік тенденцій і особливостей взаємодії конкурентно-монопольних тенденцій на сучасному етапі. Однак з упевненістю можна сказати, що ці особливості і тенденції здійснюють безпосередній вплив на існуючі стереотипи антимонопольної політики. Сучасна концепція антимонопольної політики має стати адекватною відповіддю на «глобальні» виклики, з огляду на що її практична реалізація вимагає модернізації механізмів впровадження [8, c. 56].

2.3. Сутність форми прояву та наслідки монополії в Україні

Чинники, що призвели до надмірної монополізації в Україні, такі:

1. Природні причини та адміністративні фактори.
2. Приватизація більшості радянських монопольних утворень, в результаті якої попри зміну власника, методи господарювання не змінилися (утворилися приватні монополії).
3. Високі вхідні перешкоди, що підтримуються монопольною владою (значна фондомісткість і обмеженість ресурсів).
4. Протекціоністська політика під гаслами розвитку національного виробника, що сприяє посиленню позицій саме одного українського виробника (прикладом може слугувати автомобілебудування).

Визначення впливу монополій на економіку в цілому є дуже важливим і водночас вкрай складним завданням, що потребує значного масиву статистичної інформації. Основним методом розрахунку суспільних втрат є значення обсягів надприбутку монополії, отриманого внаслідок перевищення фактичної ціни над конкурентною.

Найчастіше зловживають монопольним становищем саме суб’єкти природних монополій і представники органів державної влади. Тому уряд України ще у 1993 р. запровадив пряме державне встановлення цін на продукцію природних монополістів. Адже наслідком домінування природних монополій є спотворене співвідношення рівня цін і обсягу виробництва порівняно з тим, що встановлюється на конкурентних ринках, і, відповідно, неефективний перерозподіл сукупного попиту між монополізованими і немонополізованими сферами економіки.

Залишається монополізованим ряд ринків, де структурна демонополізація учасників ринку під час приватизації була неможливою або недоцільною, або зовсім не здійснювалася з тих чи інших причин. Це, зокрема, загальнодержавні ринки металургійної, машинобудівної, хімічної, спиртової та лікеро-горілчаної промисловостей. Важливу роль в утворенні і подальшому функціонуванні цих монополій відіграють вхідні перешкоди. Так, на ринках машинобудування, металургії і хімічної та нафтохімічної промисловостей головними бар’єрами для виходу на ринок є насамперед значна фондомісткість і обмеженість ресурсів. Актуальним залишається завдання запобігання перетворенню цих державних монополій у приватні, а методом запобігання є перш за все їх демонополізація шляхом структурної реорганізації [21, c. 34].

В Україні ринками, де домінують природні монополії є:

• електроенергетика (високовольтні мережі, центральне диспетчерське управління, обленерго);
• зв’язок (телефонні мережі, послуги пошти);
• транспорт (залізниці, порти, аеропорти, трубопроводи);
• житлово-комунальні послуги (водоканали, централізовані системи теплопостачання).

Також монополізованими (неприродно) є гірничо-металургійний комплекс і автомобілебудування. За певних аспекті в висококонцентрованими є також агропромисловий комплекс (ринок матеріало-технічних ресурсів і переробна промисловість АПК), ринок нафтопродуктів і мобільний зв’язок. Це все приклади загальнодержавних монополій. Проте найпоширенішими є регіональні монополії, основу яких становлять насамперед суб’єкти житлово-комунального господарства, виробники та розподілювачі електроенергії. Зі 100 % загальної кількості монополій лише 8 % — загальнодержавні, решта — регіональні.

Розділ 3.  Перспективи підвищення антимонопольної політики в Україні

Антимонопольно-конкурентне законодавство України регулює два види монополій: природні та інші монопольні утворення, які, в свою чергу, класифікуються за територіальною ознакою на загальнодержавні, регіональні і міжрегіональні.

Стаття 1 Закону України «Про природні монополії» визначає природну монополію як стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва. Вказаним Законом визначені і сфери діяльності суб’єктів природних монополій. Кожний із суб’єктів природної монополії в межах території (територіальних меж), що ним обслуговується, займає 100 % товарного ринку.

Встановлення інших монопольних утворень здійснюється відповідно до Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку у більшості випадків структурним методом, який є найбільш поширеним у світовій практиці. В основі його лежить визначення кола суб’єктів господарювання на конкретному товарному ринку і порівняння їх часток продажу чи обсягів продукції, які потім використовуються як показники монопольної влади.

Поняття «монополія» як виключне право на будь-що, наприклад, на виробництво, торгівлю, що належить одній особі, не тотожне поняттю «домінувати» або панувати (переважати), але ні в якому разі не мати виключного права (бути єдиним) в торгівлі або виробництві. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб’єкт господарювання займає на ринку монопольне становище, якщо у нього на цьому товарному ринку немає жодного конкурента. Домінуюче становище припускає наявність інших суб’єктів, у яких відсутнє домінуюче становище [7, c. 319].

У випадках, передбачених статтею 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції», коли сукупна частка на ринку двох і більше суб’єктів господарювання, яким належать рівні частки, перевищує 50%, а чотирьох чи п’яти суб’єктів господарювання − 70%, має місце юридичний факт колективного домінування на ринку. Дослідження ознак наявності колективного домінуючого становища суб’єктів господарювання повинно здійснюватися у два етапи через визначення структурних ознак колективного домінування, а також аналіз наявності або відсутності значної конкуренції, яку відчувають суб’єкти господарювання, що діють на ринку.

Аналізуючи норми антимонопольно-конкурентного законодавства, слід зазначити, що вони містять відносно визначення колективної монополії критерій «значна конкуренція», який на сьогоднішній день законодавчо і кількісно не визначений. Останнє створює певні труднощі при формуванні доказової бази у конкурентних справах стосовно визначення наявності колективного домінування на ринку.

Тенденції зміни монополізму в Україні протягом 2008-2011 рр. характеризуються наступним: відбувається погіршення структурних передумов конкуренції, помітна активізація процесів концентрації підприємницької діяльності, при чому більшою мірою з боку вітчизняних компаній.

Крім реалізації державою антимонопольної політики, необхідним є здійснення антимонопольного регулювання. Так, надаючи суспільству життєво необхідну продукцію, монопольні структури справляють вагомий вплив на всі сфери підприємництва, що відображається головним чином у таких негативних наслідках: завищенні цін на монопольну продукцію; нав’язуванні дискримінаційних умов контрагентам; створенні перешкод для входу на ринок потенційних конкурентів тощо [16, c. 72-73].

Найпоширенішими методами завищення цін на продукцію (послуги) суб’єктів природних монополій в Україні є такі: включення до ціни необґрунтованих або фактично не здійснених витрат, економічно необґрунтоване завищення рівня рентабельності, стягування платні за не здійснені фактично послуги, повторне стягування платні за одні й ті самі послуги.

У результаті встановлення верхньої межі ціни зростає надлишок споживачів внаслідок як перерозподілу частини монопольного прибутку, так і зростання обсягів випуску поряд із виникненням ринкового дефіциту.

Стягування податків призводить до інших наслідків порівняно з конкурентними ринками. Так встановлення акцизного податку на монопольному ринку означає розподіл податкового тягаря між виробниками та споживачами, а також скорочення показників ефективності функціонування ринку (надлишків виробників, споживачів, чистого виграшу суспільства).

При встановленні фіксованого податку (наприклад, ліцензії) відбувається скорочення монопольного прибутку за рахунок перерозподілу його частини у вигляді податкового збору на користь держави за незмінних  чистих вигод суспільства та надлишку споживачів.

Отже, основними тенденціями розвитку та характеристиками діяльності галузей природних монополій в Україні є наступні: відбувається зростання рівня прибутковості їх переважної більшості, спостерігається вищий, ніж по промисловості, рівень рентабельності операційної діяльності; зростає кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції, левова частка яких (більше 30%) – зловживання монопольним (домінуючим) становищем; високі тарифи на продукцію природних монополій називаються як один із чинників, що стримують виробництво.

Вітчизняна практика реалізації антимонопольної політики засвідчує наявність недоліків, які виявляються у наступному.

1. Погіршення структурних передумов конкуренції та посилення монополізму в Україні обумовлюються впливом негативних чинників, що випливають із особливостей структури ринків, а також антиконкурентних факторів інституційного характеру, пов’язаних із особливостями поведінки називають саме високі тарифи на продукцію природних монополій [9]. Протягом 2006- 2011 рр. цей негативний вплив суттєво посилився: відсоток промислових підприємств, що його відчувають, збільшився з 20% в 2006 р. до 2627% у 2011 р.

За даними Антимонопольного комітету України, останніми роками збільшилась кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції: протягом 2008-2010 рр. такий показник зріс на 1,1%.

2. Існують недоліки методичного забезпечення державного регулювання монопольних цін, адже більшість із них є недосконалими або обмеженими у застосуванні. Зокрема, недоліки методу встановлення граничних нормативів рентабельності виявляються у довгостроковому періоді та полягають у пропорційній залежності розміру прибутку від собівартості, що стимулює нарощування витрат. Тому поширені в Україні методи не знайшли належного відображення у світовій практиці застосування.
3. Недосконалість існуючого механізму регулювання природних монополій обумовлює низький рівень їхнього науково-технічного розвитку, незадовільний технологічний стан та високий рівень витрат, а також існування у їхній структурі господарських суб’єктів, що діють на суміжних потенційно конкурентних ринках [20, c. 23-24].

Напрямки усунення визначених недоліків антимонопольної політики є наступними:

1. Доцільним є використання такого підходу до антимонопольної політики взагалі та законодавства зокрема, коли враховуватимуться різні цілі суспільства (як от ефективність та справедливість). Наприклад, колективні угоди та злиття мають оцінюватись з огляду на суспільні інтереси, необхідно визначати баланс їхніх переваг та недоліків.
2. Необхідним є розмежування функцій державного управління та антимонопольного регулювання шляхом створення незалежних регулюючих органів, що дасть їм змогу ефективно вирішувати суперечності між зацікавленими сторонами, встановлювати правила та стежити за їх виконанням.
3. Варто застосовувати накопичений досвід розвинених країн, у якому поширеною є практика організаційного відокремлення діяльності суб’єктів природних монополій від суміжних ринків, що забезпечить: визначення тарифів на основі принципів справедливого розподілу витрат, стимулювання підприємств до скорочення витрат, підвищення якості продукції, створення умов для розвитку конкуренції тощо.
4. Удосконалення існуючого механізму державного регулювання монопольних цін має здійснюватись у напрямку встановлення ефективного балансу механізмів ринкового ціноутворення та державних регуляторів. Зокрема, необхідними є надання монополістам державної методичної допомоги, розробка правових норм із ціноутворення, вплив держави за допомогою економічних методів на прийняття монополістами рішень щодо цін [2, c. 54].

Висновки

Щодо ринків, на яких діють монополії, окрім ринків природних монополій (залізничний транспорт, зв’язок), монополізованими є гірничо-металургійний комплекс і автомобілебудування. Також за певних аспектів висококонцентрованими є агропромисловий комплекс, ринок нафтопродуктів і мобільний зв’язок. Це все приклади загальнодержавних монополій. Проте найпоширенішими є регіональні монополії. Це стосується перш за все суб’єктів житлово-комунального господарства.

Основною проблемою, яка виникла у процесі написання роботи, була від сутність доступу до необхідної інформації. Проте ця проблема є загальною, адже навіть АМКУ постійно заявляє про практичну недоступність необхідної для аналізу рівня монополізації ринків статистичної інформації, адміністративних даних щодо стану ринків, характеристик їхніх найбільших учасників, наявних у інших міністерствах і відомствах.

Щодо рекомендацій, то насамперед вони стосуються державних органів влади, які не надають один одному інформації, необхідної для здійснення державної економічної політики. Цей процес має бути чітко налагоджений і прописаний у законодавстві, щоб не виникало зайвих суперечок.

І насамкінець зауважимо, що економічна конкуренція є передовсім економічним явищем, а не питанням ефективності законодавства. На жаль, це не підтверджується тенденціями в українській науці. Адже ґрунтовних досліджень з цього приводу немає. Пояснюється це начебто відсутністю інформаційної бази. Проте, можливо, якби збільшився попит на статистичну інформацію такого типу, то і перепони на шляху її пропозиції потроху усувалися б.

Список використаних джерел

1. Анохіна, І. Поняття та правовий статус регулювання суб’єктів природних монополій // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 8. — С. 32-35
2. Анохіна, І. Предмет регулювання діяльності суб’єктів природних монополій // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 52-55
3. Архангельський Ю. Чи є шкода від монополії? // Економіка України. — 2006. — № 11. — С. 62-69
4. Бандура О. В. Монополія та технологічна ефективність у реальному часі // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 12. — С. 27 — 33
5. Биконя С. Ф. Поведінка монополій в умовах перехідної економіки // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 5. —  С. 4 — 14
6. Венгер, В. Економіко-правові аспекти державного регулювання цін на продукцію суб`єктів природних монополій // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 2. — С. 145-149
7. Вергун Л. Природні монополії як об’єкт державного регулювання (на прикладі країн Європейського Союзу) // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. —  С. 318-328
8. Гречко, А. Об’єктивна необхідність реформування природних монополій в Україні (на прикладі системи залізничного транспорту) [Текст] / А. Гречко // Економіст. — 2007. — № 6. —  С. 55-58
9. Захарова О. Картель як форма прояву монопольної влади [Текст] / О. Захарова // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 8. — С. 161-163
10. Зігліна Ю. Реформування природних монополій і суміжних ринків: сучасна теорія та зарубіжна практика // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 3. — С. 18-22
11. Костусєв О. Конкуренція і монополія в їх історичній динаміці // Економіст. — 2003. — № 5.- С.86-89
12. Кравченко Ю. Ринкам природних монополій — ефективне регулювання // Економіка України. — 2006. — № 6. — С. 12-19
13. Кравченко, Ю. Природні монополії в економіці України [Текст] / Ю. Кравченко // Економіст. — 2005. — № 12. — С. 46-48
14. Лагутін В. Д. Природні монополії і суміжні ринки в Україні: особливості формування та ймовірні сценарії реформування // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 9. — С. 45 — 56
15. Лагутін В. Шкода від монополії і користь від конкуренції: чи все так просто? // Економіка України. — 2007. — № 4. — С. 55-61
16. Махорт А.П. Моделювання впливу монополізму та системи оподаткування на ефективність функціонування економічної системи // Системні дослідження та інформаційні технології. — 2007. — № 1. — С. 71-78
17. Мельник, Світлана. Державне регулювання діяльності монополій в Україні // Українське комерційне право. — 2005. — № 6. — С. 29-36
18. Петренко О. Про ціноутворення в умовах монопольного ринку // Економіка України. — 2010. — № 3. — С. 36-43
19. Стадницький Ю. Причини виникнення та існування природних монополій // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 10.- С.25-40
20. Супрун В. Проблеми державного регулювання природних монополій в Україні: розвиток та перспективи // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 12.- С.20-25
21. Точилін, Віктор. Напрями удосконалення державного регулювання цін (тарифів) на продукцію суб’єктів природних монополій // Економіст. — 2006. — № 9. — С. 33-36
22. Филюк Г. Соціально-економічні наслідки монополії: теоретичний і практичний аспект // Економіка України. — 2008. — № 1. — С. 30-41
23. Филюк Г. Сучасні тенденції та проблеми регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в Україні // Економіка України. — 2004. — № 7.- С.31-41
24. Филюк Г. Теорія і практика цінового регулювання діяльності суб’єктів природних монополій // Економіка України. — 2005. — № 12. — С. 25-34