Соціальна політика
Варіант 1.
1. Охарактеризуйте основні завдання держави як суб'єкта соціальної політики. Назвіть основні причини кризових явищ у соціальній сфері та здійснення соціальної політики.
2. Назвіть основні шляхи вирішення проблеми фінансування соціальної сфери на засадах соціальної ринкової економіки.
3. Користуючись джерелом [Шевчук П. Соціальна політика. Стор. 37, рис. 2.1.], поясніть умови формування ринку праці Вашого регіону (області, району, населеного пункту)
4. Які передумови формування соціальної політики в Україні зумовили контекст, у якому реалізується сучасна соціальна політика.
5. На засадах базових соціально-демографічні показників надайте характеристику результатів сучасної соціальної політики в України.
Варіант 2.
1.Охарактеризуйте зміст процесів об'єктивної саморегуляції та цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики.
2.Розкрийте основні напрями вирішення проблеми фінансування соціальної сфери через її реструктуризацію і реформування.
3.Користуючись джерелом, подайте класифікацію зайнятості на ринку праці Вашого регіону (області, району, населенного пункту)
4. Ідеологічні погляди на соціальну політику, що домінують у країні (зокрема позиція правлячої партії або коаліції стосовно соціальних програм);
5. Вплив яких міжнародних організацій визначає пріорітети у соціальній політиці України.
Список використаної літератури.
Варіант 1
1. Охарактеризуйте основні завдання держави як суб'єкта соціальної політики. Назвіть основні причини кризових явищ у соціальній сфері та здійснення соціальної політики
Соціальна сфера не тільки регулює процеси зайнятості населення, а й забезпечує роботою мільйони людей у країні. Такі галузі соціального комплексу, як охорона здоров’я, освіта, торгівля, житлово-комунальне господарство й інші забезпечують робочими місцями до 20 % економічно активного населення, а в економічно розвинутих країнах у сфері послуг зайнято до 70 % всіх працівників. Якість соціальної сфери важлива не тільки завдяки її величезному впливу на економіку, головне її призначення — задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб, формування всебічно й гармонійно розвинених членів суспільства. Це і є стратегічна, вища мета розвитку будь-якої цивілізованої держави.
Основними завданнями соціальної політика держави є:
Гармонізація суспільних взаємин, узгодження інтересів і потреб окремих груп населення з довготривалими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи.
Створення умов для підвищення матеріального добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспільному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для досягнення нормального рівня життя.
Забезпечення соціального захисту всіх громадян та їхніх основних гарантованих державою соціально-економічних прав, у тому числі підтримка малозабезпечених і слабкозахищених груп населення.
Забезпечення раціональної зайнятості громадян.
Зниження рівня криміналізації в суспільстві.
Розвиток галузей соціального комплексу — освіта, охорона здоров’я, наука, культура, житлово-комунальне господарство і т. ін.
Забезпечення екологічної стабільності країни.
Соціальна політика — найважливіша сфера діяльності будь-якої держави, і в цій сфері нагромаджено значний досвід. Сучасні моделі соціальної політики відрізняються ступенем втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства та ступенем соціальної захищеності громадян, забезпеченості свободи соціального вибору в різних верств населення та впливу соціальних процесів на економічний розвиток країни.
При здійсненні економічних реформ держава повинна оцінювати їх наслідки для всього населення. Щоб визначити ефективність соціальної політики, використовуються різні індикатори. Так, найважливіший міжнародний індикатор — якості життя — визначається через індекс розвитку людського потенціалу, який розраховується на основі трьох показників: очікуваної тривалості життя, рівня освіти і рівня життя, що вимірюється на базі реального ВВП на душу населення. За цим показником Україна посідає 86-те місце у світі.
На сучасному етапі перехідної економіки також використовуються:
показники рівня життя (децільний коефіцієнт диференціації прибутків, індекс концентрації прибутків населення (індекс Джинні), поріг бідності та багатства, коефіцієнт соціальної стратифікації населення, ступінь задоволення потреб, структура прибутків і витрат і т. ін.);
мінімальні державні стандарти (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата і т. д.);
соціально-демографічні показники (тривалість життя, динаміка захворюваності, народжуваності, смертності);
показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих у різних секторах економіки, рівень зайнятості та безробіття, самозайнятість, міграція населення та її причини, міграція інтелектуалів);
показники соціальної напруженості (участь у політичних заходах, страйках, поріг безробіття, динаміка злочинності, корупція і т. д.);
показники розвитку соціальної сфери (рівень бюджетної забезпеченості регіону, частка державних і комерційних структур, позабюджетні соціальні фонди, співвідношення платних, пільгових і безкоштовних послуг і т. д.);
частка витрат на екологію у ВВП.
2. Назвіть основні шляхи вирішення проблеми фінансування соціальної сфери на засадах соціальної ринкової економіки
Формування в Україні ринкових засад господарювання та необхідність забезпечення громадян країни належним рівнем суспільних послуг вимагають побудови ефективної системи соціальних гарантій населення. Успадкована з радянських часів система соціальних гарантій виявилася непридатною для умов ринкової економіки. Тому постала потреба у розробці та вирішенні як теоретичних, так і практичних завдань створення такої системи соціальних гарантій, яка б відповідала вимогам демократичної держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Зважаючи на це, протягом 90-х рр. в Україні почалося формування нової системи соціальних гарантій населення.
З метою підвищення ефективності фінансування соціальних гарантій запропоновані напрями вдосконалення бюджетного механізму фінансування соціальних гарантій населення України, а саме:
— вдосконалення прогнозування та планування фінансових ресурсів, які спрямовуються на надання соціальних гарантій населенню України шляхом запровадження мінімальних державних соціальних стандартів;
— встановлення єдиної правової основи визначення та загального порядку використання державних мінімальних соціальних стандартів можливе на основі розробки проекту Закону України “Про державні мінімальні соціальні стандарти”, законопроектів по створенню “галузевої” системи соціальної стандартизації на основі Законів “Про освіту”, “Про охорону здоров’я” тощо;
— впровадження в практику бюджетного планування довго- та середньострокового прогнозування основних бюджетних показників, запровадження програмно-цільового методу складання бюджету;
— впровадження в практику бюджетного процесу складання соціального бюджету, який забезпечить системний підхід до формування витрат на фінансування соціальних гарантій;
— враховуючи зарубіжний досвід, частково проблему фінансування соціальних гарантій можна вирішити із уведенням так званого “соціального” податку з розподілом надходжень від його введення на фінансування окремих соціальних програм;
— задля уникнення “недофінансованих державних соціальних мандатів” фінансування державних повноважень у сфері надання соціальних гарантій населенню покладати на місцеві органи влади тільки згідно з відповідним законодавчим актом із одночасним виділенням матеріальних та фінансових ресурсів для їх реалізації; вдосконалення системи соціальних пільг, які надаються різним категоріям населення відповідно до чинного законодавства шляхом поступової їх заміни на адресну грошову допомогу;
— визначення єдиних принципів та критеріїв надання цільових грошових допомог по видах виплат відобразити у розробленому проекті Закону України “Про соціальну допомогу”;
— рішення проблем завдяки зростанню реальних грошових доходів громадян, ефективному використанню трудового потенціалу країни та державному сприянню розвитку альтернативних джерел фінансування соціальних гарантій;
— використання механізму соціального страхування;
— зведення чинної системи видатків бюджету на фінансування соціальних гарантій в єдину фінансову підсистему, так званий “соціальний бюджет”.
Таким чином можна зробити висновок, що існуючий в Україні бюджетний механізм фінансування соціальних гарантій населення, потребує вдосконалення шляхом перегляду пріоритетів бюджетного фінансування соціальних гарантій, вдосконалення планування та прогнозування бюджетних видатків на їх фінансування, запровадження системи державних мінімальних соціальних стандартів, підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів на основі запровадження програмно-цільового методу складання бюджету, посилення фінансового контролю за витрачанням бюджетних коштів, перегляду соціальних пільг, які надаються відповідно до чинного законодавства та введення нормативів мінімуму видатків бюджету на фінансування соціальних гарантій.
3. Користуючись джерелом [Шевчук П. Соціальна політика. Стор. 37, рис. 2.1.], поясніть умови формування ринку праці Вашого регіону (області, району, населеного пункту)
Особливості та етапи формування ринку праці в Україні і стан зайнятості й безробіття населення є наслідком історичних, соціальних та економічних умов у державі, які складалися не лише в останнє десятиліття, а й значно раніше.
Недостатньо розвинутими були економічні, правові та адміністративні регулятори, котрі повинні забезпечити єдині норми у формуванні робочої сили, здійсненні її сучасної мобільності й не тільки на національному рівні. Все це гальмувало або викривляло об’єктивні процеси розвитку ринкових відносин взагалі. Стан інфраструктури ринку праці й, передусім, системи державної служби зайнятості тривалий час не відповідав у матеріально-технічному, інформаційному і кадровому аспектах зростаючим вимогам щодо її ефективного функціонування.
Слід звернути увагу на головну особливість тих умов, в яких формувався ринок праці України — це глибока соціально-економічна криза.
По-перше, сталося безпрецедентне некероване скорочення виробництва промислової і сільськогосподарської продукції, будівництва і послуг. Це зменшило зайнятість населення та призвело до великих масштабів безробіття, особливо прихованого. Вимушена неповна зайнятість стала майже нормою, що дало поштовх до значного розвитку нерегламентованої зайнятості.
По-друге, внаслідок руйнації єдиного економічного простору СРСР відбулася розбалансованість економіки, що не тільки спричинило зниження виробництва, а й зруйнувало усталену структуру зайнятості населення, зробило «зайвими» деякі галузі економіки (оборонну, нафтохімічну, деякі види машинобудування тощо), професії та спеціальності (викладачів окремих предметів, деякі професії робітників оборонних підприємств); сталося «вимивання» високотехнологічних робочих місць.
По-третє, фактично були втрачені багато соціальних гарантій, що викликало потребу працювати значної частини пенсіонерів та підлітків, а нерозвинутий соціальний захист ще не відповідав ринковим вимогам. Через це та через низьку мобільність населення посилилася жорсткість національного ринку праці.
Проте соціально-економічна криза — чинник хоч і головний, але не єдиний, котрий впливає на процеси формування ринку праці, тим більше що в останні роки намітилася стабілізація і певне піднесення економіки.
Другий, достатньо впливовий фактор — це значна різниця у розвитку сфери докладання праці по регіонах України. Вона виникла внаслідок недостатнього врахування регіональних особливостей під час розміщення новобудов народного господарства за часи їх централізованого планування Держпланом СРСР. Як результат цього — західні області (Львівська, Івано-Франківська, Рівенська, Волинська, Тернопільська, Чернівецька) багато років мають значно вищий (у 3—5 разів) коефіцієнт напруженості, ніж у середньому по Україні.
Наступним чинником впливу на формування ринку праці України є наявність, переважно в Донбасі й Придніпров’ї, міст з вузькоспеціалізованою структурою зайнятості. Широко відома соціальна напруга серед шахтарів Донбасу, яка час від часу виникає не тільки з причин несвоєчасної виплати заробітної плати, а й через закриття копалень у селищах, де немає інших робочих місць, крім інфраструктури. Така ситуація потребує значних коштів на створення нових робочих місць і масової перекваліфікації вивільнених працівників.
Певних складнощів додає неорганізоване повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Лише до Криму їх повернулося майже 270 тис., або близько 12 % усіх мешканців автономії. Через це, крім таких проблем, як нестача житла, шкіл, лікарень тощо, значно загострюються проблеми зайнятості. Ці питання стали загальнодержавними.
Ще одна особливість формування національного ринку праці — це його здійснення паралельно з наопрацюванням і введенням у дію нових ринкових законів, які в багатьох випадках діяли поруч із законами, прийнятими для планової централізованої економіки. Тому в закони й інші нормотворчі акти часто вносилися зміни і доповнення. Все це створювало інституціональну нестабільність, котра негативно відбивалася на становленні ринку праці.
4. Які передумови формування соціальної політики в Україні зумовили контекст, у якому реалізується сучасна соціальна політика
Соціальна політика як ключова складова політики держави офіційно завжди включалася в Україні до числа її найперших пріоритетів. З 2004-2005 рр. спостерігається суттєве посилення уваги до цієї складової як в офіційних державних документах та практичних діях державної влади, так і в програмних документах та публічній активності практично усіх політичних сил. Таке посилення є цілком закономірним, зважаючи на те, що після затяжної трансформаційної кризи, яка, поряд з іншим, призвела до глибокого «провалу» в рівні та якості життя населення України, відновлення економічного зростання не продемонструвало належної кореляції з поліпшенням соціальних показників. Економічне зростання супроводжувалося посиленням диференціації доходів між дохідними групами, а також за регіональною та професійною ознаками.
З нашої точки зору, основна проблема соціальної політики в Україні полягає в її хибному сприйнятті як засобу пом’якшення негативних соціальних наслідків активного розвитку ринкової економіки, «компромісного рішення» задоволення соціальних потреб суспільства за рахунок фіскального обмеження сприятливості умов розвитку приватного бізнесу. Подібний підхід сформував в економічній політиці України певний антагонізм між завданнями економічного та соціального розвитку. Як наслідок, сформувалася тенденція до вирішення нагальних питань соціальної сфери за рахунок відкладення вирішення завдань розвитку.
Зокрема, необхідністю мобілізації бюджетних надходжень на фінансування зростаючих видатків на соціальні програми було практично заблоковано запровадження податкових інструментів стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності. Чи не найбільш показовою в цьому сенсі є «доля» Закону України «Про інноваційну діяльність». За залишковим принципом відбувається фінансування бюджетних видатків розвитку.
Побоювання втрати належної динаміки податкових надходжень в короткостроковому періоді є одним з мотивів багаторічного затягування з прийняттям Податкового кодексу України. Неминучість непопулярних складових в процесі реформування системи житлово-комунального господарства, охорони здоров’я, системи пенсійного забезпечення практично загальмувала реформи у цих сферах.
Варто наголосити, що життєздатності подібної «антагоністичної» моделі соціальної політики сприяла можливість мобілізації зовнішніх надходжень: активна динаміка експорту, простий доступ до відносно недорогих позичкових ресурсів тощо. Оскільки оцінка ефективності економічної динаміки здійснювалася насамперед з точки зору фінансового наповнення фіскальної сфери, негативні структурні зрушення в національній економіці, формування макроекономічних диспропорцій та посилення ризиків дестабілізації залишалися поза сферою уваги політики держави.
Зокрема, навіть незважаючи на очевидне загострення макроекономічних диспропорцій у 2007-2008 рр.: надмірне зростання короткострокових зовнішніх запозичень, різке погіршення сальдо зовнішньої торгівлі, сплеск інфляційних тенденцій, в Україні було продовжено нарощування фіскального вилучення коштів на потреби споживання: у січні-травні 2008 р. видатки зведеного бюджету України зросли на 46,9 % (торік – на 20,9 %), видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення – на 53,5 % (у минулому році – на 16 %). Водночас частка капітальних видатків у загальній сумі видатків Зведеного бюджету України була найменшою за всі попередні роки і в зазначений період становила 6 % (у січні-травні 2007 р. – 7,9 %).
Як засвідчили події осені 2008 року, орієнтація соціальної політики на здобуття прихильності електорату в умовах прискореного повторення політичного циклу та нехтування цілями розвитку та структурної модернізації, які подекуди вимагали прийняття непопулярних рішень, неспроможна забезпечити стабільність соціально-економічного розвитку. Соціальний розвиток набув діаметрально протилежного результату. Як зазначалося у Зверненні Президента України до українського народу 8 жовтня 2008 р., «виборчі розрахунки переросли у тотальний соціальний популізм, який призвів до найвищої в Європі інфляції і зниження соціальних стандартів — заробітної плати, пенсії і багатьох інших соціальних програм».
5. На засадах базових соціально-демографічні показників надайте характеристику результатів сучасної соціальної політики в України
Щодо України на сучасному етапі її розвитку основними цілями соціальної політики є максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування трудової мотивації, яка відповідає вимогам легального ринку, орієнтація на розширене відтворення “людського капіталу” країни як передумову економічного підйому, повноцінного ринку, ефективної економіки; створення інституціональних і соціально-економічних умов для реалізації громадянами, різними суспільними верствами та групами населення своїх потреб та інтересів, прояву своєї активності та розкриття особистості. Без цього неможливий розвиток громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії.
У нашій державі виокремлено такі основні напрями соціальної політики:
— політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту: політика формування доходів населення; політика стимулювання найманої праці; політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу; політика оподаткування доходів і майна населення; політика прямого оподаткування доходів; політика непрямого оподаткування доходів;
— політика оподаткування майна населення (нерухомості);
— політика індексації доходів населення; політика надання пільг (компенсацій і привілеїв); політика обмеження тіньових доходів;
— демографічна політика: політика охорони материнства і дитинства; політика стимулювання репродуктивного зростання населення; політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім’ї; геронтологічна політика; міграційна політика;
— політика зайнятості та охорони праці: політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення; політика організації та нормування праці; політика забезпечення умов праці; політика страхування праці (на випадок безробіття, хвороби або каліцтва); політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів;
— політика соціального забезпечення і соціального страхування: пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків; політика медичного забезпечення і медичного страхування; субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги); політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності; політика забезпечення соціальної безпеки;
— політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу: гендерна політика; молодіжна політика; житлова політика; політика розвитку соціальної сфери села; рекреаційна політика; політика захисту прав споживачів; гуманітарна політика.
Аналіз принципів, на яких ґрунтується соціально-політична діяльність більшості сучасних держав, дає можливість виділити такі: принцип соціальної справедливості, принцип соціальних гарантій, принцип соціальної компенсації, принцип соціальної солідарності, принцип індивідуальної соціальної відповідальності, принцип соціального партнерства та принцип субсидіарності (підтримки) [1, с. 107].
Оцінюючи соціально-економічну ситуацію в нашій країні за допомогою названих індикаторів, можна зробити висновок про те, що курс реформ не супроводжувався чітко цілеспрямованою соціальною політикою. Держава, по суті, припинила контролювати найважливіші соціальні процеси. Замість цього час від часу ухвалювалися кон’юнктурні популістські рішення, які лише посилювали недовіру до влади й до перетворень, що провадяться нею.
Соціально необґрунтований курс реформ і послаблення державного регулювання економіки обернулися найтяжчою кризою — усієї соціальної сфери. Соціальна ціна реформ виявилася дуже високою для більшості українців, які багато в чому зазнали непоправних втрат.
Різко знизився індекс людського розвитку (ІЛР): Якщо в 1991 р. Україна перебувала на 32-му місці серед 175 країн світу, то в 2000 р. за ІЛР перемістилася на 95-те місце. На оцінний показник цього індексу значною мірою впливає величина прибутків на душу населення. Оскільки близько 50 % загального обсягу виробництва припадає на тіньову економіку і значна частина цієї діяльності не включається в офіційні показники ВВП, то реальне падіння життєвого рівня може бути значно меншим порівняно з офіційними даними. Однак фізичні показники якості життя, зокрема ті, що пов’язані з охороною здоров’я й демографічною ситуацією, свідчать про значне збільшення кількості людей, які живуть у бідності.
Сучасне українське законодавство побудоване так, що держава практично не має важелів для активного впливу на процеси матеріального розшарування населення, зменшення диференціації доходів, яка стрімко зростає і набуває загрозливих масштабів.
На цьому постійно наголошують і Президент України, і Кабінет Міністрів на розширених засіданнях й інших важливих заходах.
На процеси, що відбуваються в нашій країні, більшість населення реагує пасивною зневагою до законів і загальною недовірою до діючих інститутів влади й соціально-політичних структур.
Якщо розглядати соціальну політику України в контексті одного з можливих напрямів її подальшого розвитку – європейської інтеграції, то її адаптація до вимог ЄС полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і соціального захисту населення. Важливе значення в цьому контексті має подальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії.
Варіант 2
1.Охарактеризуйте зміст процесів об'єктивної саморегуляції та цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики
Цілеспрямований процес здійснення соціальної політики стає найефективнішим, коли її суб'єкти створюють умови для найповнішої взаємодії соціального (зовнішнього) регулювання соціального розвитку та свідомого (внутрішнього) саморегулювання особистістю власного соціального потенціалу. Справді наукове регулювання соціального розвитку має розвиватися на основі його зближення із свідомою саморегулятивною діяльністю, створювати умови для найповнішої реалізації внутрішньо саморегульованих засад в освоєнні соціального простору. Всебічний розвиток свідомих саморегульованих засад у реалізації особистісного соціального потенціалу людини, зміщення в цьому процесі акцентів із зовнішнього регулювання на внутрішнє є важливою закономірністю розвитку соціального буття, соціальної сфери, демократизації соціуму.
Оптимізація цілеспрямованого процесу регулювання соціального розвитку в сучасних умовах має бути пов'язана насамперед із стимулюванням здатності особистості до саморегулювання в освоєнні соціального буття, внутрішньої ціннісної мотивації, значення якої у процесі реалізації соціального потенціалу людини дедалі зростатиме. Саморозвиток цінностей соціального буття методом мотивації означає передусім пробудження соціальної ініціативи, творчості кожного суб'єкта процесу саморегуляції як на рівні соціальної спільності, так і на рівні окремої індивідуальності. Підвищення ефективності цілеспрямованого процесу регулювання соціального розвитку неможливе без використання резервів внутрішньої соціальної активності особистості, бо вона, визнаючи вибір способу реалізації соціального потенціалу, істотно детермінуючи вибірковість суб'єкта регулятивно-саморегулятивної діяльності, посилює чи гальмує досягнення ним власної мети. Саморегуляція індивідуальністю способів соціального самоздійснення шляхом ціннісної мотивації сприяє формуванню в неї самостійності, здатності до самооцінки, самоконтролю, сукупності якостей, що сприяють утвердженню внутрішнього механізму саморегулювання. Переміщення центру ваги в соціальному розвитку на внутрішню ціннісну мотивацію, свідоме саморегулювання власного соціального потенціалу робить людину не пасивним, інертним об'єктом соціального буття, соціальної сфери, а повноправним, активним, зацікавленим його учасником.
2.Розкрийте основні напрями вирішення проблеми фінансування соціальної сфери через її реструктуризацію і реформування
Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки говорять про необхідність розширення структури доходів населення, необхідність реформування соціальної сфери, подолання бідності. Розроблені проекти несуть тільки теоретичні аспекти вирішення існуючих проблем, не маючи практичного спрямування.
Практична реалізація потребує фінансування, що вимагає розширення структури видатків на соціальну сферу. Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чільне місце в структурі видатків держави. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація у країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в його структурі й рівні бідності, традиції. Її слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану на конкретного споживача. В Україні діяльність держави в соціальній сфері має надзвичайно важливе значення для життя суспільства.
Це зумовлено як різким падінням доходів переважної більшості населення при переході до ринкової економіки, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави. Важливим моментом у реалізації соціальної політики держави повинно стати визначення і встановлення державних мінімальних стандартів, які мають зафіксувати ту межу, нижче якої не повинні бути показники обсягу та якості соціальних послуг і гарантій, що надаються державою населенню. У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Але така постановка питання не завжди коректна.
Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. З огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки. Тому пропонується кількісне значення деяких державних соціальних зобов'язань визначати інтервально. Недосягнення верхньої межі не означатиме необхідності відміни цих зобов'язань.
Ще одним аргументом на користь утримання соціальних зобов'язань державою є те, що вони, хоч і не в повному обсязі, можуть реалізуватися для частини отримувачів. Стійка соціальна система повинна бути сумісною зі стабілізацією і неінфляційним економічним зростанням, побудована на жорсткій дисципліні відрахувань. соціальному партнерстві основних груп, поєднанні державних і приватних форм соціального захисту, інтеграції завдань соціальної політики в макроекономічну стратегію. Лише поєднання таких принципів із політичною волею надасть країні шанс (можливість) успішного реформування. Пропозиції реформування системи соціальних зобов'язань в Україні має здійснюватися за такими основними напрямами:
— зміна принципів призначення різних соціальних допомог їхнім реципієнтам, посилення адресності соціальної системи (надання грошової соціальної допомоги строго цільовим групам, тобто тим реципієнтам, які підтвердили, що їхні доходи не перевищують певної межі (визначеного порогового значення), наприклад, межі малозабезпеченості у розрахунку на одного члена сім'ї. Це порогове значення тісно пов'язане з можливостями бюджетів, з яких фінансується ця допомога);
— раціоналізація видатків на соціальну сферу (перегляд пільг, поширення платних послуг);
— удосконалення нормативної бази з питань, що регулюють функціонування і розвиток соціальної сфери;
— забезпечення нормативного регулювання надання платних соціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.
3.Користуючись джерелом [Шевчук П. Соціальна політика. Стор. 41, рис. 2.2.], подайте класифікацію зайнятості на ринку праці Вашого регіону (області, району, населенного пункту)
З метою забезпечення сталого економічного розвитку держави необхідно формувати та розвивати трудовий потенціал країни. Реалізація всіх складових розвитку вітчизняного трудового потенціалу потребує спланованих та скоординованих дій усіх суб’єктів ринку праці щодо розвитку особистості та її мотивації до праці. Професійна орієнтація є елементом системи формування трудового потенціалу країни.
Організація зайнятості населення м.Києва у поточному році здійснюється відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 року №156-р "Про затвердження плану дій щодо реалізації в 2007-2008 роках Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року", Програми зайнятості населення м.Києва на 2008–2009 роки тощо.
Зареєстрований ринок праці м.Києва характеризується тим, що попит на робочу силу перевищує її пропозицію у 7 разів. На кожну особу, яка шукає робітничу професію припадає 16 вільних робочих місць, на кожного службовця – 4 вакансії, особу без спеціальної підготовки – 12 одиниць.
За видами економічної діяльності найбільша потреба робочої сили спостерігається в будівництві, державному управлінні, в переробній промисловості, в сфері операцій з нерухомістю, здавання під найм та послуг юридичним особам, торгівлі, транспорті та зв'язку тощо.
За робітничими професіями переважно потребуються водії, муляри, малярі, слюсарі, бетонярі, столяри, електрогазозварники, електромонтери, кухарі, охоронники, продавці, арматурники та ін.
Серед службовців є потреба в фахівцях, бухгалтерах, механіках, електриках, інженерах, економістах, менеджерах, касирах, сестрах медичних тощо.
Протягом січня-серпня поточного року майже 207,5 тис. вакансій були заявлені роботодавцями з метою комплектування кадрами. Станом на 01.09.2008р. працедавцями було запропоновано 35,2 тис. вакансій. Серед них 58,6% вільних робочих місць для робітників та осіб без професії, решта – для службовців.
Стандартна зайнятість — це зайнятість на конкретному робочому місці зі стандартами законодавчо встановленого часу роботи, з визначеним початком і кінцем робочого дня.
До нестандартної відносять зайнятість, яка не має певних стандартів і повної регламентації робочого часу. Це — тимчасова, сезонна зайнятість, самозайнятість громадян та їх сімей, сезонна робота тощо.
Легальна або регламентована — це зайнятість не заборонена законодавством, регламентована державними законодавчими актами і така, від якої сплачуються податки. Сюди входить робота найманих працівників в організаціях будь-якої форми власності і господарювання, індивідуальна трудова діяльність, інші види зареєстрованої діяльності.
Нерегламентована (іноді неформальна) зайнятість — це не регламентована державними актами діяльність громадян, яка виключена зі сфери офіційних соціально-трудових відносин, здійснюється без укладання письмового трудового договору, не враховується державною статистикою і така, від якої не сплачуються податки. Вона включає різні види торгівлі поза межами встановлених для цього норм і правил, «економічний» туризм, виготовлення в домашніх та різних непристосованих умовах харчових продуктів з метою продажу, «дикі» бригади будівельників і ремонтників, неліцензоване репетиторство та інші види дозволеної, але прихованої від реєстрації діяльності. Нерегламентована зайнятість не тотожна кримінальній, але знаходиться на її межі. Так, незареєстрована охорона торгівельних точок іноді використовується для вимагання боргу, рекету і стає прямим криміналом.
Нерегламентована зайнятість через її величезні масштаби (за різними оцінками, від 3 млн до 7 млн нерегламентовано зайнятих громадян з урахуванням вторинної зайнятості) суттєво впливає на формування ринку праці і взагалі на соціально-економічні та психологічні процеси, які відбуваються в суспільстві. Головна загроза її (разом із прихованим безробіттям) — погіршення трудової моралі, декваліфікація робочої сили, втрата професійних інтересів і навичок, розширення тіньової економіки та маргіналізація значної частини суспільства. Однак нерегламентована зайнятість значною мірою знімає з держави турботу стосовно працевлаштування громадян. Цей момент слід використати, зважуючи на те, що особи, зайняті нерегламентовано, виконують переважно корисну незаборонену працю. А тому поступово на різних пільгових умовах необхідно регламентувати такі види діяльності. Це, до речі, вже розпочато в державі.
Нелегальна зайнятість має за мету приховати або заборонені види діяльності (підпільне виготовлення зброї, вибухових пристроїв, наркотиків, ліків, горілки тощо), або незаконне наймання працюючих та їх надмірну, майже рабську експлуатацію.
Якщо нерегламентована зайнятість має за мету лише укриття доходів, то нелегальна, крім цього, ще й укриття самої забороненої діяльності та зайнятих нею громадян. Принциповою основою формування і розвитку «чорного» ринку праці (нерегламентована і передусім нелегальна зайнятість) завжди є особиста (колективна) власність і відповідна заінтересованість певної групи людей в одержанні нереєстрованих доходів [7, с. 269].
4. Ідеологічні погляди на соціальну політику, що домінують у країні (зокрема позиція правлячої партії або коаліції стосовно соціальних програм);
Демократичні погляди на соціальний захист мають із соціалістичними завдяки спільному підгрунтю цих ідеологій. Однак соціал-демократія, на відміну від соціалізму, бере курс на формування соціального захисту в соціально орієнтованому ринковому господарстві.
Так, більш зважена позиція соціал-демократів у порівнянні з соціалістами відображається сьогодні в так званій концепції “третього шляху” – серединним варіантом між ринковою економікою з низьким рівнем безробіття та розвиненою соціальною інфраструктурою з високим рівним безробіття. Можна погодитись з російським дослідником А. Громико, який зазначає, що “сутність проблем, характерних для всіх інтерпретацій “третього шляху”, полягає у складному завданні поєднати ідивідуалізацію та одночасне прагнення людей жити в зручному для них суспільстві, яке забезпечує безпеку та соціальну гармонію”.
Важливим елементом соціал-демократичної моделі соціальної політики взагалі та соціального захисту, зокрема, є концепція «попереджувальної соціальної політики», яка була висунута в кінці 70-х років західногерманськими соціал-демократами, і, на відміну від політики «компенсації збитків», є політикою попередження виникнення соціальних проблем. Від традиційної така політика відрізняється чотирма головними моментами:
— концентрує увагу на причинах соціальних негараздів замість того, щоб пом’якшувати їх наслідки шляхом прямого втручання в робочі процеси, превентивної охорони навколишнього середовища і т.п.;
— потребує розширення поняття “соціальна політика” до всеохоплюючої суспільної політики під соціальним кутом зору;
— потребує не індивідуального підходу до соціальних проблем, а з урахуванням умов суспільного життя, які породжують ці проблеми;
— виходить з диференційованого розуміння “соціальних гарантій”, що означає урахування не тільки того, що з технічної точки зору можна здійснити через перерозподіл доходів, але й соціально-культурних детермінант “соціальних гарантій”.
Тобто, якщо неоконсерватори вважають, що з кризи соціальної держави треба виходити з допомогою деполітизації та деприватизації державних послуг, то прихильники “попереджувальної соціальної політики”, а отже, пов’язаного з нею особливого типу соціального захисту, потребують протилежного – поступового розширення політичного втручання, політичних засобів формування такої “активної” соціальної політики та соціального захисту.
Шлях зменшення фінансового тягаря, пов’язаного із об’ємом соціальних виплат, соціал-демократи вбачають на сучасному етапі у практиці субсидіарності – перекладанні частини цих виплат на місцеві громади, благодійні організації та фонди. У пошуках нових шляхів у розвитку соціальної політики демократи звертаються до ідей відомого соціолога Е.І. Гідденса, який вирішальну роль у суспільстві відводить соціально активному індивідууму, що повинен сам будувати своє життя, самостійно осмислювати методи вирішення складної життєвої ситуації, а до держави звертатись лише у крайньому випадку. Е.І. Гідденс підкреслює, що глобалізація охоплює не лише матеріалізований світ, але й весь соціум, який на рівні індивіда вчиться долати нові ризики за допомогою так званої “соціальної рефлексії” .
Отже, соціал-демократичний тип соціального захисту є найбільш розвиненим. Соціал-демократи зробили вагомий внесок у теорію та практику держави добробуту та соціального захисту, саме тому — потребує не індивідуального підходу до соціальних проблем, а з урахуванням умов суспільного життя, які породжують ці проблеми;
— виходить з диференційованого розуміння “соціальних гарантій”, що означає урахування не тільки того, що з технічної точки зору можна здійснити через перерозподіл доходів, але й соціально-культурних детермінант “соціальних гарантій” .
5. Вплив яких міжнародних організацій визначає пріорітети у соціальній політиці України
Останніми роками в Україні почали створюватися благодійні і приватні соціальні служби, однак державні заклади соціального обслуговування є вагомим чинником соціального захисту вразливих груп населення, найширшою сферою застосування знань і навичок соціальних працівників.
Ці різноманітні організації, що переймаються соціальними проблемами, класифікують за різними критеріями.
За масштабом діяльності розрізняють:
— міжнародні організації (Дитячий фонд ООН, міжнародна організація праці, Міжнародний альянс з ВІЛ/СНІД та ін.), діяльність яких поширюється на міжнародний простір;
— загальнодержавні організації (Міністерство праці та соціальної політики України, Державний центр соціальних служб для молоді, Всеукраїнська Мережа людей, які живуть з ВІЛ, Союз інвалідів України тощо);
— регіональні організації (районний центр зайнятості населення, міське управління праці та соціального захисту, громадські та благодійні організації, які надають соціальні послуги та зареєстровані на обласному, міському, районному рівнях).
МОП активно працює в Україні з початку 90-х років. МОП вже здійснила проекти пов'язані з аналізом стану соціальної політики (спільно з ПРООН і Світовим банком), кризового стану ринку праці в Україні (1995 рік), розвитком соціального партнерства. Протягом усього часу МОП надавала і продовжує надавати допомогу Урядові в експертній оцінці законопроектів, ознайомленні урядовців, представників профспілок і роботодавців з міжнародними стандартами статистики праці та її національною систематизацією.
Характерною рисою структури МОП є те, що в її роботі спільно беруть участь як представники роботодавців й організацій трудящих, так і представники урядових структур. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 170 країн.
МОП приймає різні конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й здоров'я.
Безпосередньо впливають на розв'язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво. Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.
Список використаної літератури
1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.— К.: Преса України, 1997.—80 с
2. Базилюк П. В. Соціальний захист населення.— К.: Знання, 1992.— 132 с.
3. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки.— К.: Основи, 1996.— 237 с
4. Економічний розвиток і державна політика: Практикум / Ю. Бажал, Н. Грицяк, С Дзюбик та ін. / За заг.ред. І. Розпутенка.— К.: К.І.С., 2002.— 240 с
5. Місцеве самоврядування. Кн.1. Організація роботи сільського, селищного голови / А. О. Чемерис, П. І. Шевчук, П. Ф. Гураль та ін.; За ред. А. О. Чемериса.— 3-тє вид., доп.— Львів: Ліга-Прес, 2002.— 390 с
6. Об'єднання громадян, благодійництво та соціальний захист в Україні (вибране законодавство) / Укл. О. І. Сушинський, Г. Г. Мисаковець, П. І. Шевчук.— Львів: Ліга-Прес, 2000.— 288с.
7. Романенко С. Україні необхідно сформувати систему соціального захис¬ту ринкового типу // Соціальний захист.— 1997.— № 2.— С. 49-55.
8. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика.— К.: Вид-во УАДУ, 1997.— 360 с
9. Скуратівський В. А. Соціальна політика як суспільний феномен і вид практичної діяльності // Вісник УАДУ.— 1997.— № 1.— С 130—147.
10. Социальная политика: Учебник / Под общ. ред. Н. А. Волгина.— М.: Экзамен, 2002.— 736с.
11. Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. Е. И. Холостова, А. С. Сорвина.— М.:ИНФРА — М, 2002.— 427с.
12. Стегній О. Безпека як показник соціального самопочуття населення України / Україна: аспекти праці.— 1996.— № 2—3.— С. 61—65.
13. Шевченко В. І. Соціальна безпека і гуманітарний захист // Соціальний захист.— 1998.— № 8.— С 23—31. Х
14. Шевчук П. І. Соціальна політика як складова політичної культури // Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. Ч. 3.— Львів: Кальварія, 1998.— С 455—474.
15. Шевчук П. І. Соціальна політика та соціальна безпека. Навчальний посібник.— Львів: Вид-во ЛРІДУ УАДУ, 2003.— 178 с.