Вступ.

Розділ 1. Еволюція Ради національної безпеки в США.

1.1. Заснування та розвиток Ради національної безпеки в США.

1.2. Подальший розвиток Ради національної безпеки в США в післявоєнний час.

1.3. Реорганізація Ради національної безпеки в США при Д.Кеннеді.

1.4. Розвиток Ради національної безпеки в США на сучасному етапі.

Розділ 2. Система забезпечення національної безпеки та інформаційної безпеки США.

2.1. Розвиток системи національної та інформаційної безпеки США та еволюція засобів її забезпечення у ХХ сторіччі.

2.2. Механізм системи управління національною безпекою США.

3. Проблеми та перспективи стратегій розвитку національної безпеки США.

3.1. Аспекти стратегій розвитку національної безпеки США.

3.2. Вдосконалення роботи Рада національної безпеки в системі зовнішньої політики США.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сполучені Штати Америки — держава, в якій питання створення ефективної системи національної безпеки досконально опрацьовані не лише на теоретичному, а й практичному рівні. По суті, США пройшли всі можливі етапи розвитку цієї системи, реалізували низку моделей, припустилися типових помилок та дійшли відповідних висновків. У процесі впровадження системи управління національною безпекою США створили всі можливі прецеденти та приклади, на які у своїй практиці орієнтуються інші країни. Не має бути винятком і Україна.

Актуальність теми дослідження. Серед актуальних проблем сучасної політичної науки однією з найбільш значущих постає дослідження питань забезпечення національної безпеки. Нині національна безпека значною мірою залежить від забезпечення інформаційної безпеки, оскільки захищеність інформації та її повнота впливають на стабільність у суспільстві, забезпечення прав і свобод громадян, правопорядок і, навіть, на збереження цілісності держави.

США на початку ХХІ ст. – єдина наддержава, яка є світовим лідером за рівнем розвитку, масштабами поширення і ефективністю використання сучасних інформаційних технологій у всіх сферах суспільної діяльності та державного управління. Саме в США було винайдено та апробовано першу інтегральну мікросхему, прообраз Інтернету, веб-браузер, які спричинили стрімкий розвиток "інформаційної економіки" цієї держави. Американські інформаційні системи та програмне забезпечення без перебільшення можна назвати глобальними, оскільки їх нині використовує більшість країн світу. Ці реалії значною мірою впливають на внутрішню, зовнішню, оборонну політику США та виступають суттєвим компонентом їхньої стратегії національної безпеки. З одного боку, інформаційне домінування в США у всіх сферах визначене стратегічною метою політики національної безпеки, а сучасна воєнна доктрина цієї країни базується на використанні "м'якої сили", де основним інструментом виступає "інформаційна зброя". З іншого боку, лише після подій 11 вересня 2001 р. в США на державному рівні було вперше визнано повну залежність національної інфраструктури від інформаційних систем і мереж та їхню уразливість, а проблема забезпечення інформаційної безпеки набула пріоритетного значення в системі національної безпеки.

Мета дослідження– визначення особливостей, тенденцій розвитку системи національної безпеки США, її трансформацій після 11 вересня 2001 р..

Відповідно до поставленої визначено такі дослідницькі завдання:

— з'ясувати на прикладі США роль сучасної держави, як об'єкта забезпечення національної безпеки;

— визначити та дослідити основні етапи формування та розвитку системи забезпечення національної безпеки США;

— проаналізувати різні підходи до формування та реалізації політики національної безпеки в США та визначити серед них нині панівний.

Об'єкт дослідження– система національної безпеки США.

Предмет дослідження– основні тенденції розвитку системи національної безпеки США.

Розділ 1. Еволюція Ради національної безпеки в США

1.1. Заснування та розвиток Ради національної безпеки в США

Останнім часом зріс інтерес дослідників до проблем національної безпеки США. Це пов'язано передусім із глобальними викликами людству. Поряд із цим зумовлюється і становлення українських структур, відповідальних за сферу національної безпеки.

Головне місце в системі безпеки США посідає Рада національної безпеки (РНБ), яку було засновано у 1947 році задля інтеграції американської зовнішньої та оборонної політики. Відповідно до закону про національну оборону, прийнятого того самого року, рада є найважливішим офіційним комітетом в американському уряді і не належить до жодної з гілок влади. Фактично РНБ стала президентським комітетом експертів із міжнародних справ, очолюваним радником президента з питань національної безпеки _ ключовою постаттю в кожній адміністрації з часів Дж. Ф. Кеннеді. За кілька десятиліть РНБ перетворилася з маленького президентського офісу у складі 10 осіб на велику організацію, в якій працює до 225 експертів, і тільки в США вона стала прикладом для створення схожих структур з питань економічної безпеки (при В. Дж. Клінтоні) та внутрішньої безпеки (при Дж. В. Буші-молодшому).

Раду національної безпеки було створено з прагматичною ціллю — зміцнити інститут президентства й американське суспільство загалом. Так, ще в 1936 році в доповіді комітету Бранлоу про адміністративний менеджмент зазначено: «Президент потребує допомоги» [3, с 185], і передусім допомоги управлінської. Пізніше один з елементів цієї допомоги вдало підмітив президент Дж. Ф. Кеннеді: «Президент скований відповідальністю. А радники завжди мають можливість дати нову пораду» [3, с 246]. Радники, об'єднані в потужний державний «мозковий центр», який має політичні й адміністративні важелі, стали надійною опорою президентської влади.

Під час Першої світової війни координація дій різних департаментів у США зводилася до офіційного листування та дружніх зустрічей. Так, 1 травня 1919 року заступник міністра військового флоту, майбутній президент Франклін Рузвельт написав листа держсекретареві (міністру закордонних справ) Чарльзу Гюзу, в якому пропонував створити постійний координуючий механізм між усіма силовими відомствами — так званий Орган розроблення спільних завдань (Joint Plan Making Body). Однак цей лист так ніколи й не прочитали. Він загубився в бюрократичній машині на тридцять років, поки в архівах його не знайшли дослідники [7, с 50]. Аналогічну спільну пропозицію як лист зробили в 1921 році міністри флоту та військ, однак і його бюрократи загубили [7, с 51].

Франклін Рузвельт, коли став президентом і реалізував власну, почасти авторитарну систему управління вже не хотів такої координації, оскільки вона загрожувала його владі. Він самостійно створив мережу аналітичних центрів, спонукав їх до конкуренції й отримував інформацію з різних джерел. Це давало йому можливість без додаткових бюрократичних механізмів ухвалювати зважені й прозорі рішення. Однак і до, і особливо під час війни питання координації зусиль різних органів навколо національної оборони не раз порушувалося. Врешті—решт, аналітики дійшли висновку, що військові питання — це лише частина національного механізму війни чи миру. Ефективна політика національної безпеки потребує активних, тривалих та «інтимних» стосунків не лише між військовими структурами, а й між ними та багатьма іншими департаментами й агенціями уряду. Таку думку, наприклад, поділяв віце-президент управління військового спорядження Фердинанд Еберштадт, пізніше автор плану створення РНБ.

А в 1943 році начальник штабу армії Дж. Маршал мав бесіду з англійським прем'єр-міністром В. Черчіллем, який запропонував створити в американській системі орган, що відповідав би ролі, яку відіграє Британський військовий кабінет, створений у 1908 році. Тоді він і ознайомив американського генерала з механізмом дії цієї структури, а той, у свою чергу, почав лобіювати ідею створення такого органу перед президентом Рузвельтом та військовими міністрами.

Оскільки міністр військово-морських сил Дж. Форрестал також був прихильником об'єднання військових сил в одне міністерство і створення єдиного органу з планування й координації, він прислухався до цих пропозицій начальника і створив невелику групу на чолі з Ф. Еберштадтом, яка почала вивчати досвід Великої Британії. Розроблені невдовзі документи представили президенту для аналізу. У них пропонувалося створити РНБ, яка відповідала б за: планування та координування всіх дій на політичному й військовому напрямах; оцінку та вивчення міжнародних завдань, ризиків та викликів; утримання балансу між ризиками, викликами та військовою міццю [5, с 20].

Як результат уже в 1944 році було створено Комітет із координації дій міністерства закордонних справ, міністерства флоту та військового міністерства (State-War—Navy Coordinating Committee — SWNCC), у складі якого були заступники міністрів. А з 1945 року на щотижневі засідання цього комітету почали приходити й міністри. Комітет поступово набирав ваги, він планував «окупувати Німеччину, Австрію, Японію.., однак планування не означало виконання цих завдань» [1, с 2].

У грудні 1945 року Г. Трумен у спеціальному посланні до конгресу висловив свої думки щодо організації системи національної безпеки. Ключовими в доповіді були питання об'єднання збройних сил і створення Ради національної безпеки. У 1946 році Білий дім опублікував програму національної безпеки, якою передбачалося створити раду задля розробки єдиної політики національної безпеки.

Після тривалих дебатів 26 липня 1947 року президент Трумен підписав Закон про національну безпеку під № 253. Відповідно до цього закону було створено міністерство оборони, Центральне розвідувальне управління, Управління ресурсів національної оборони та Раду національної оборони. На той час рада сприймалася як типово дорадчий орган при президентові, до компетенції якого також належали збір, класифікація й оцінка інформації. Мета засідань РНБ полягала не в тому, щоб позбавити президента необхідності вибору, а в тому, щоб зробити цей вибір ґрунтовнішим.

Отже, війна та військові завдання сприяли оптимізації системи управління національною безпекою США. Це відбувалося ще й через розуміння, що зі смертю успішного управлінця Рузвельта цією складною системою має керувати вже колективний мозок.

1.2. Подальший розвиток Ради національної безпеки в США в післявоєнний час

Приклад РНБ США цікавий тим, що в умовах системи стримувань і противаг, наявної в цій країні, новий орган із самого початку був під прискіпливим поглядом численних контролюючих органів, — від ЗМІ до парламентських комісій. Так, уже за півтора року відбулася перша ревізія роботи Ради національної безпеки. Підкомісія Сенату з організації виконавчої гілки влади під керівництвом сенатора Г. Гувера в січні 1949 року визначила, що в роботі РНБ потрібен акцент на стратегічному плануванні, а звідси ~ зменшення ролі армії, збільшення ролі міністра оборони. У серпні 1949-го ці рекомендації було прийнято як зміни до закону [4].

Наступним серйозним переглядом принципів роботи РНБ стала доповідь президенту в березні 1953 року, підготовлена Робертом Катлером, згодом спеціальним помічником президента з питань національної безпеки. За пропозицією Катлера підґрунтям роботи РНБ має стати процес так званого політичного пагорба. Біля підніжжя «пагорба» структури на кшталт міністерств оборони і закордонних справ розробляють чорнові рекомендації. Ці наробки піднімають «пагорбом» через планувальні засідання (Planning Board), де їх готують до повноцінних зборів РНБ. У таких планувальних засіданнях беруть участь чиновники рівня заступників міністрів, і присвячені вони підготовці матеріалів до засідань РНБ. Далі «пагорбом» ~ засідання РНБ, які й пропонують президентові, вершині «пагорба», проекти рішення. Чітка система й логіка, запропоновані Катлером, були гідно оцінені й впроваджені як організаційні зміни в систему управління національною безпекою. Наприклад, у 1953 році створено посаду спеціального помічника президента з питань національної безпеки (пізніше — радник президента з питань національної безпеки), на яку призначили Катлера. Помічник мав особисто доповідати президенту з усіх питань національної безпеки. Це посилило роль апарату Білого дому і водночас поклало початок поступовому послабленню ролі держсекретаря (міністра закордонних справ). Саме така реалізація принципу демократії, прозорості та конкурентності робить політику США в галузі національної безпеки транспарентною, менш залежною від однієї людини.

Також з 1953 року кожну пропозицію РНБ на вимогу президента почали доповнювати фінансовим аналізом, який мав установити зв'язок між національною безпекою і фінансовою відповідальністю. У зв'язку з цим до складу постійних членів РНБ було долучено міністра фінансів та директора Бюро бюджету.

Загалом у 50-х роках минулого століття РНБ відігравала роль повноцінного «мозкового центру». Так, 1954 року РНБ санкціонувала «банановий переворот» у Гватемалі, який призвів до падіння комуністичного уряду Хакобо Арбенса Гусмана. А 1957-го РНБ розробила план підтримки опозиції в Індонезії, спрямований проти уряду Сукарно. Серйозну роль відігравала РНБ і підчас війни в Кореї, хоча її рішення жодним чином не позначилися на успішності цієї війни для США.

В адміністрації наступного президента Дуайта Ейзенхауера структура ради ускладнилася. З оперативного органу при президентові РНБ перетворилася на надкабінет, неповороткий механізм, який почав підміняти низку органів влади. Саме таким органом бачив генерал Ейзенхауер раду нацбезпеки — повноцінним штабом, який виконує стратегічні й оперативні завдання. Як результат — підкомісія Сенату з організації виконавчої гілки влади під головуванням сенатора Генрі Джексона у 1960-1961 роках почала аналізувати всю систему національної безпеки США. Представники РНБ часів Трумена, які також брали участь у слуханнях підкомісії Джексона, засвідчили серйозні ускладнення в роботі РНБ часів Ейзенхауера: бюрократизм, деталізацію, завалення паперами.

Комісія констатувала, що основна робота РНБ стосується переважно питань зовнішньої політики, а не національної безпеки, і закликала перетворити «надінституалізований» апарат РНБ на гнучку й просту систему аналізу можливих рішень. «Справжня цінність ради для президента полягає в тому, щоб бути форумом, на якому він та невелика група його провідних радників досягали інтелектуальної близькості й взаєморозуміння, на яких справжня координація і базується» [5, с 33].

1.3. Реорганізація Ради національної безпеки в США при Д.Кеннеді

Наступний президент Дж. Ф. Кеннеді докорінно реорганізував раду, ліквідувавши складний механізм і створивши орган «гнучкого реагування». Але й він потягнув РНБ в інший бік, створивши восени 1962 року виконавчий комітет РНБ (так званий виконком, ExCom) для оперування Кубинською ракетною кризою. Виконком складався лише з президента, віце-президента, трьох основних міністрів, генерального прокурора, директора ЦРУ, голови Об'єднаних штабів і радника з питань національної безпеки. Він, по суті, став кабінетом президента, альтернативним урядом, який і ухвалював більшість рішень. Апарат РНБ, підкомітети виконували лише допоміжну роль, фактично переносячи папери з одного кабінету в інший.

Після смерті Кеннеді президент Ліндон Джонсон зберіг принципи й методи його організаційної структури. Однак саме при Джонсоні почали використовувати РНБ для проведення таємних операцій за кордоном — практика, яка закінчилася скандалом навколо «ірангейту» [2, с 123]. Критикували і неефективну роботу РНБ під час війни у В'єтнамі.

Утім, причиною неефективності було те, що Джонсон поступово відмовлявся від уведення РНБ у курс усіх справ. Приміром, більшість питань, що стосувалися війни у В'єтнамі, так і не порушували на серйозному рівні в раді — рішення лише «проштамповувалися» на офіційних засіданнях. Так само не розглядала РНБ проблему інтервенції у Домініканську республіку у квітні 1965 року.

Уже 6 лютого 1969 року циркуляром №521 президент Річард Ніксон увів нову систему РНБ. За його задумкою Рада національної безпеки мала бути «основним форумом для розгляду проблем політики національної безпеки, що потребували ухвалення рішень з боку президента» [4]. Реорганізація була суто організаційним кроком, вона оптимізувала зв'язки між різними структурними підрозділами і внесла бюрократичну логіку в процес аналізу інформації й ухвалення рішень всередині самої ради. Серйозно вплинув на ці процеси радник президента з питань національної безпеки Генрі Кіссінджер, який поєднав усе найкраще в системах Джонсона (невелика група, що розглядає рішення) й Ейзенхауера (потужний аналітичний інститут зі складними зв'язками й процесами). Однак у процесі управління сам Кіссінджер отримав надто багато важелів: по суті, підмінив весь апарат РНБ і мав величезний вплив на президента. Це викликало шалену критику з боку громадських організацій та ЗМІ, тому наступний президент після Форда (який, по суті, залишив систему Ніксона) Джиммі Картер знову змінив усю структуру й процедуру роботи РНБ. Він проголосив принцип «колективного управління» на противагу надзвичайній централізації процесу опрацювання політики при Ніксоні та Форді. РНБ почала більше покладатися на департаменти й агентства, на аналітичні доповіді. Значно збільшився її штат, хоча цього разу він став чітко структурованим.

Рональд Рейган кардинально не змінював структуру РНБ, але саме за його правління цей інститут себе серйозно дискредитував. Президент змінив найбільшу кількість радників із питань національної оборони, ніж будь-який з його попередників, і не використав конкуренцію всередині РНБ. Більше того, він залежав від цієї організації: фактично все, що казав чи писав президент, спочатку створювалося в РНБ, а потім ішло до його спічрайтерів [6, с 79]. Водночас він мало цікавився роботою ради: рідко коли засідання тривало більш як годину — у «телевізійного президента» Рейгана просто не було часу [1, с 127]. Відтак він не зміг добитися ефективної роботи РНБ, оскільки фактично рада, отримавши великі повноваження (найвищий координаційний орган), втягнулася в безпосереднє й безконтрольне керівництво секретними акціями, що призвело до низки скандалів. Найбільшим із них став так званий Іран-контрас, коли вище керівництво РНБ продавало зброю Ірану, перераховуючи кошти південноамериканським повстанцям, організовувало незаконні фінансові операції.

Результатом став черговий публічний огляд роботи РНБ, який здійснювала Президентська спеціальна комісія під головуванням колишнього сенатора Джона Тауера. Результати опублікували як доповідь, котра визначила майбутнє Ради національної безпеки на наступні десятиріччя. Зокрема, комісія зазначила: «Система РНБ не працюватиме, поки президент не примусить її працювати… Президент відповідає за діяльність РНБ і має справу з наслідками…» [5, с 314]. Комісія також надала конкретні рекомендації щодо організації роботи РНБ: «Структури РНБ мають бути гнучкими, щоб відповідати стилю управління кожного президента… Радник з питань національної безпеки має відповідати за організацію щоденної роботи… Закон 1947 року відповідає завданням національної безпеки, тому не потребує змін. Конгрес та Сенат не мають затверджувати радника з питань національної безпеки. Радник з питань національної безпеки має головувати в комітетах нижчого рівня в РНБ. РНБ не має займатися таємними операціями» [6, с 341-347].

Як пізніше згадував радник із питань національної безпеки генерал Колін Пауелл, який працював у кількох РНБ: «Доповідь комісії Тауера стала для нас інструкцією для роботи. Ми робили те, що вона рекомендувала… Ми радили президентам; ми не розпочинали воєн або секретних операцій. Для цього існує міністерство оборони та ЦРУ» [7, с. 255].

1.4. Розвиток Ради національної безпеки в СШАна сучасному етапі

Джордж Буш-старший реалізував усі поради комісії Тауера вже в перший день свого врядування — 20 січня 1989 року видав відповідний указ, створивши на основі РНБ серйозну аналітичну установу, яка працювала над глобальними питаннями. Було реорганізовано саму структуру РНБ, більше повноважень віддано раднику з питань національної безпеки. РНБ ухвалювала важливі стратегічні рішення щодо інтервенції у Панаму в 1989 році, операції «Буря в пустелі» та «Пустельний щит», падіння Берлінської стіни та ін.

Правильність обраного курсу, по суті, підтвердив наступний президент Білл Клінтон, який не змінив структури РНБ, хоча й серйозно доповнив її, визначивши нові пріоритети. Чи не найважливішою інновацією стало створення комітету заступників міністрів, який опрацьовував усі рішення і повернув ідею «політичного пагорба» Катлера. Також, оскільки адміністрація Клінтона концентрувалася на економічних проблемах, було запроваджено декілька посад, для осіб, які відповідали за економічну стратегію. Нарешті було створено Національну економічну раду — аналог РНБ.

Клінтон пізніше писав, що «Національна економічна рада мала працювати подібно до Ради національної безпеки, даючи можливість різним структурам збиратися разом, формулювати й імплементувати політичні курси» [7, с 306]. Утім, досі точаться суперечки про справжні причини створення такої ради. За деякими даними, президент організував її для того, щоб віддячити певним спонсорам виборів.

Наступний президент Джордж Буш-молодший вважав необхідним існування потужного аналітичного центру, який міг би готувати для нього альтернативні рішення. Він також зробив косметичні зміни в організаційній структурі РНБ, однак не досягнув жаданого результату: бюрократичний механізм, заснований ще за часів Рейгана, за десятиліття став неповоротким. Тому після терористичних атак 11 вересня президент США 15 вересня 2001 року створив Раду внутрішньої безпеки під головуванням Томаса Ріджа, за модель якої також було взято РНБ. Отже, вже другий орган влади в Сполучених Штатах було створено за взірцем Ради національної безпеки, яка протягом 50 років демонструвала непостійність, непередбачуваність і складність в управлінні.

Однак попри всі негаразди роль ради як гнучкого й оперативного органу є безсумнівною, тому американці витрачають багато зусиль на оптимізацію цієї системи. Так, черговий аналіз системи національної безпеки було зроблено Комісією США з національної безпеки в XXI столітті, створеною в рамках міністерства оборони в 1999 році під головуванням колишніх сенаторів Гері Харта та Борена Рудмана, й описано в «Дорожній мапі для національної безпеки: завдання для змін» (вийшла друком 15 березня 2001 року). Цей огляд багато в чому повторює висновки Комісії Тауера, однак пропонує і свої рекомендації щодо РНБ, переважно економічного характеру, що викликано зосередженістю світової спільноти на економічних проблемах і глобалізації (особливо після кризи 1998 року). Так, комісія запропонувала запровадити практику створення і презентації президентом перед Конгресом загального бюджету національної безпеки, а також увести міністра фінансів до складу РНБ. Комісія запропонувала закрити Раду економічної безпеки й передати її повноваження РНБ, створити посаду заступника радника з питань національної безпеки, відповідального за міжнародну економіку [5, с 366-369]. Більшість цих пропозицій так і не було реалізовано у зв'язку з прямими військовими діями, ініційованими США в Азії.

Нині РНБ залишається переважно аналітичним центром, роль якого применшено через тісну співпрацю президента й радника з питань національної безпеки, а нині — держсекретаря Кондолізи Райз. Будь-які рішення підлягають усебічному аналізу, однак часто їх ухвалюють імпульсивно й непередбачувано. Можна прогнозувати, що це тимчасове явище, викликане принциповою позицією нинішнього президента, і воно може бути змінене вже його наступником.

Розділ 2. Система забезпечення національної безпеки та інформаційної безпеки США

2.1. Розвиток системи національної та інформаційної безпеки США та еволюція засобів її забезпечення у ХХ сторіччі

Своє наукове обґрунтування категорія "національна безпека" в США отримала після Другої світової війни. На першому етапі отримали поширення уявлення школи політичного реалізму, які базуються на несумісності безпеки держави з колективною міжнародною безпекою та її залежності від власної сили держави. Національна безпека при цьому однією групою вчених (Б. Броді, Г. Моргентау) розглядається крізь призму "національних інтересів", а представниками іншої групи (К. Норр, Ф. Трегер) пов'язується із системою базисних цінностей суспільства. Невдачі спроб операціоналізації доктрини національної безпеки за рахунок концепції національних інтересів призвели до розвитку нового підходу, який розглядає національну безпеку як частину державної політики, що має на меті створення внутрішніх та зовнішніх політичних умов, які сприяють збереженню і зміцненню життєво важливих національних цінностей перед лицем існуючих чи потенційних супротивників. Події 11 вересня 2001 р. спонукали американський уряд до перегляду концептуальних засад забезпечення національної безпеки і визначення глобальною загрозою для США міжнародний тероризм. Новий підхід передбачає застосування преемптивних методів (preemptive methods) запобігання потенційним загрозам (ліквідування самої можливості виникнення потенційної загрози для безпеки США), замість превентивного методу.

Американське стратегічне мислення в сфері забезпечення національної безпеки у післявоєнний період базувалося на доктрині "стримування комунізму", яка у внутрішній і зовнішній політиці була спрямована на обмеження впливу і, в остаточному підсумку, знищення супротивника в особі комуністичного світу. Після перемоги у "холодній війні" та утворення СНД Сполученими Штатами на пострадянському просторі впроваджувалася у життя "стратегія пост-стримування", основними завданнями якої були: обмеження "російської військової загрози" у Європі та світі та підтримка СНД як незалежного, проте, недостатньо сильного суб'єкта міжнародних відносин. Відповіддю на нові виклики у вигляді міжнародного тероризму стала поява "Національної стратегії внутрішньої безпеки" (2002 р.), в якій викладено заходи стосовно боротьби з тероризмом, збирання розвідувальної інформації, захисту критичної інфраструктури держави тощо.

Характерно, що в останні роки у США зникла межа між "великою" національною стратегією та стратегією національної безпеки. Нині в них наголошується на визначальній ролі базових національних інтересів, цінностей і цілей, які є незмінними навіть в умовах нової ери.

У процесі формування та еволюції державної політики США у сфері інформаційної безпеки можна виокремити такі основні етапи: 1-ий — І Світова війна – 1947 р. (виникнення); 2-ий — 1947 – 1982 рр. (становлення); 3-ий — 1983 – 2001 рр. (розвиток); 4-ий — 2001 р. – дотепер (реінсталяція — реформування). З приходом до влади Р. Рейгана та його адміністрації управління інформаційними ресурсами, у відповідності із "Законом про свободу інформації", було піднесено до рангу урядової політики. З метою забезпечення лідерства в інформаційній сфері в 1992 р. за ініціативою віце-президента США А. Гора була прийнята програма "Національної інформаційної політики", яка переросла в програму "Глобальної інформаційної політики" (GII). GII базувалася на п'яти ключових принципах: залучення приватних інвестицій, сприяння конкуренції, введення гнучких механізмів регулювання, які мають забезпечити пристосовування до швидких технологічних змін та ринкової конкуренції; надання відкритого доступу до існуючих мереж всім провайдерам та користувачам; забезпечення загальнодоступних інформаційних послуг. Зусилля адміністрації Дж. Буша — старшого були спрямовані на створення "електронного уряду" Америки, в основу загальної концепції якого було покладено три керівні принципи: орієнтація ресурсів та послуг на пересічних громадян, а не чиновників; висока віддача проектів за результатами використання; ринкова система впровадження технологій та інвестування проектів. Діяльність адміністрації Б. Клінтона у сфері інформаційної безпеки держави виходила з Національного плану захисту інформаційних систем США, який передбачав визначення найважливіших об'єктів і їхніх уразливих сторін, навчання і перепідготовку фахівців, впровадження технічних засобів захисту, прийняття нових законів, дотримання цивільних прав і свобод.

Забезпечення інформаційної безпеки в США здійснюється за рахунок комплексного використання трьох основних складових: законодавчо-нормативної, технічної та адміністративно-організаційної.

Законодавство США у сфері забезпечення інформаційної безпеки – це сукупність федеральних законів та законів штатів, які створюють правову основу для здійснення державної політики у цій сфері. Досить ґрунтовно в законодавстві врегульовано питання щодо забезпечення безпеки інформації в державних комп'ютерних системах (Закон "Про комп'ютерну безпеку", Закон "Про удосконалення інформаційної безпеки"), боротьби з комп'ютерною злочинністю (Закон "Про комп'ютерне шахрайство та зловживання", Закон "Про зловживання комп'ютерами"), регулювання співвідношення прав громадян на отримання інформації (Закон "Про свободу інформації", Закон "Про висвітлення діяльності уряду") та конфіденційність їх приватного життя (Закон "Про охорону особистих таємниць").

Адміністративно-організаційне забезпечення інформаційної безпеки в США спрямоване на координацію всіх дій по захисту інформації та проведення єдиної державної політики інформаційної безпеки. Президент США є основною відповідальною особою за забезпечення національної безпеки загалом та інформаційної безпеки зокрема. Держсекретар та міністр оборони відповідають за вирішення окремих питань щодо забезпечення національної безпеки. Міністерство оборони виступає головним ідеологом розробки не тільки технічних засобів розвідки, а й розвитку інформаційних і телекомунікаційних технологій у США, ключовим елементом якого є підхід "Defense-in-Depth" ("Глибока оборона"). Цей підхід передбачає використання інформаційних систем, що складаються з багатошарових систем безпеки і процедур, які використовують активні і пасивні заходи щодо захисту інформаційних ресурсів і запобігають неправомірному доступу до інформації. Проблема захисту національної інформаційної інфраструктури входить також до компетенції "розвідувального співтовариства" (ФБР, ЦРУ, АНБ, ФЕМА та інші), яке займається збиранням відповідної інформації щодо усунення загроз та попередженням злочинів спрямованих проти національних інформаційних систем. Наукові організації (DARPA, NIST, IіS) займаються розробкою дослідницьких прикладних програм, стандартів та технологій, удосконаленням інформаційних технологій. Крім того існують структури, які опікуються технічним аспектом забезпечення безпеки критичної інформаційної інфраструктури (JTF-CND, NIPC, ISAC, NSCRIP).

Серед технічних засобів захисту, які нині використовуються в США необхідно виділити концептуальну модель ешелонованої багатошарової системи інформаційної безпеки (безпеки інформації), національного стандарту ISO/IEC 15408, яка містить в собі набір компонентів, що реалізують функції моніторингу, захисту й адаптації інформаційних ресурсів, а разом – дозволяють поетапно запобігти проникненню, визначити факт порушення, локалізувати об'єкт впливу, нейтралізувати і видворити порушника, відновити втрачені функції системи.

2.2. Механізм системи управління національною безпекою США

Чи не найглибший інтерес дослідників викликає досвід побудови системи управління національною безпекою в Сполучених Штатах Америки. Саме тут побудовано найчіткішу схему захисту національних інтересів, яка дозволяє реалізовувати різноманітні сценарії та підходи. Цікавим є цей досвід і тому, що за останні десятиліття у США було побудовано декілька моделей системи управління національною безпекою, виокремлено підходи та розроблено рекомендації для впровадження цієї практики в інших країнах.

У центрі системи управління національною безпекою США стоїть модель Ради національної безпеки (РНБ) під головуванням президента, керівництвом радника президента з питань національної безпеки (секретаря) та мережі структур, що безпосередньо залучені до процесу реалізації рішень. Однак саме РНБ є координуючим та контролюючим органом, куди інкорпоровані представники всіх відповідальних агенцій та установ. Саме РНБ пропонує президентові варіанти рішень, які пізніше лягають в основу політики в галузі національної безпеки. РНБ є принциповим центром системи управління національною безпекою, котрий приводить у дію всіх інші механізми. Тому логічною є необхідність вивчення феномену американської Ради національної безпеки, її діяльнісного поля та позицій.

Американські дослідники дуже мало вивчають теоретичні основи національної безпеки й концентрують увагу на практичних аспектах управління. По суті, більшість із них погоджується з тим, що національна безпека США – це впевненість переважної частини населення країни в її військовій могутності та проведення ефективної політики, аби запобігти використанню сили ворогами США [3, с. 13]. Утім, щороку президент США конкретизує це поняття в своїй Стратегії національної безпеки, яку він подає до Конгресу і яка визначає на рік оперативні й стратегічні цілі для уряду [5, с. 3].

Саме Стратегія є конкретизацією прямих завдань РНБ США. Згідно з законом це – оцінка обов'язків і ризиків США залежно від їхньої актуальної та потенційної військової сили, а також оцінка політики в сфері національної безпеки різних структур уряду з метою розробки відповідних рекомендацій президентові.

Утім, не варто й переоцінювати роль РНБ. Як відзначає відомий американський дослідник, професор Роберт Нойштадт, відсутність РНБ жодним чином не завадила реалізації президентом Труменом грандіозного «плану Маршалла» з допомоги країнам Європи. Натомість, уже існуючи, цей інститут не підтримав цього самого президента під час війни в Кореї [6, с. 186]. Саме тому впродовж усього існування РНБ мали місце спроби внесення коректив у його роботу, а значення надавалося всій системі управління національною безпекою, в якій особливе місце посідають і президент, і його радник з питань національної безпеки. Остання фігура є тим паче цікавою, оскільки в Україні існує аналог цієї посади – Секретар РНБОУ.

Радник з питань національної безпеки є одним з найважливіших елементів американської системи національної безпеки: 1) завдяки персональному зв'язку з президентом (без узгоджень з парламентом); 2) офіс РНБ розташований у Білому домі, тому є прямий доступ до президента; 3) апарат РНБ оптимальний за складом, рідко коли перевищує 50 осіб [3, с. 118]. Робота радника з питань національної безпеки полягає в тому, щоб надати максимально повну інформацію президентові й переконатися, що жоден департамент не приховує інформацію [1, с. 95].

Зокрема, президент Форд описував значення радника так: «Я приймав рішення… Я – головнокомандувач. Генрі (Кіссінджер, на той час держсекретар) давав мені рекомендації. А коли мені були потрібні додаткові дані, я йшов до Брента (Скоукрофт, радник з питань національної безпеки)» [2, с. 154]. Незважаючи на те, що систему національної безпеки було переглянуто після Другої світової війни, аби не допустити великої концентрації влади навколо президента і незважаючи на те, що конституція надала конгресу право ратифікувати договори й оголошувати війну, попри те, що лише Конгрес затверджує бюджет, прагнучи збільшити свою роль у всіх федеральних справах, однаково радник з питань національної безпеки залишається однією з найвпливовіших посад у федеральній структурі та не підконтрольний Конгресу.

Стосовно ж апарату, комітетів, підкомітетів РНБ, то вони постають як ланки однієї команди Білого дому. Саме їх координація залежить від порозуміння на найвищому рівні. Утім, дослідники підкреслюють: у цю систему часто втручався психологічний фактор у вигляді боротьби між управлінцями й експертами. Коли перші прагнули просто обробляти інформацію, що надходила від агенцій, та передавати її президентові, то другі воліли аналізувати цю інформацію, передаючи президентові готові рішення, які він має ухвалювати.

Ці елементи системи завжди залишаються незмінними, а можливість коригувати їх в той чи інший бік є серйозним плюсом американської системи. Він дозволяє говорити про справжній центр координації зусиль і контролю в сфері управління національною безпекою. РНБ постає не бюрократизованим інститутом, котрий на конвеєрі видає готові рішення для президента, а цілісною системою, вписаною в логіку подій, стратегію державного розвитку. І ця система піддається громадському контролю: лише за шістдесят років вона п'ять разів зазнавала серйозних змін через сенатські слухання й експертні висновки. Відкритість, гнучкість і конкурентність – три основні принципи системи управління національною безпекою в США.

3. Проблеми та перспективи стратегій розвитку національної безпеки США

3.1. Аспекти стратегій розвитку національної безпеки США

Президент США визначає дві ключові мети політики національної безпеки США. Перша мета – це подолання тиранічних режимів і встановлення свободи, справедливості та поваги до людської гідності (з огляду на логіку документа автори Стратегії виходять із презумпції, що демократичні уряди ефективно управляють територіями, не утискають своїх громадян і не атакують інші нації). “Свобода – найбільш надійна основа миру і міжнародної стабільності”, – підкреслюється у документі [1, с. 14].

Другою ключовою метою Сполучені Штати вважають лідерство у спільноті демократичних націй, яка стає дедалі більшою. Багато наявних глобальних проблем – поширення пандемічних захворювань, тероризм, природні катастрофи – потребують багатонаціональних зусиль для їхнього вирішення. “Америка повинна продовжити головування в світі” [1, p. 15].

Документ чітко визначає завдання зовнішньої політики США:

· Підтримувати рух на захист прав і гідності людини;

· Зміцнювати коаліції для боротьби з тероризмом і працювати для запобігання атак на друзів і союзників;

· Працювати з іншими для владнання регіональних конфліктів;

· Не давати ворогам погрожувати нам, нашим друзям та союзникам зброєю масового знищення;

· Розпочати нову еру глобального економічного зростання через вільні ринки і вільну торгівлю;

· Поширити коло розвитку шляхом формування відкритих суспільств і побудови інфраструктури демократії;

· Розробити порядок денний для кооперування з іншими основними центрами глобальної сили;

· Трансформувати урядові структури, відповідальні за національну безпеку, для відповіді на виклики ХХІ століття, для залучення можливостей глобалізації і протистояння її викликам [1,с. 11].

Отже, стратегія національної безпеки виокремлює пріоритети державної політики у термінах політики та її інструментів, які застосовуються для протидії принциповим загрозам національній безпеці США. Вона більшою мірою стосується функцій Міністерства оборони і розвідувальних органів, під керівництвом президента США.

Стратегічний документ Держдепартаменту – Стратегічний план з міжнародних справ – зі свого боку, пропонує комплексне і системне бачення національних інтересів. План Держдепартаменту охоплює стратегічні цілі США на зовнішній арені і діяльність американських урядових органів за кордоном. Останнє видання цього документу має підзаголовок “трансформативна дипломатія”. У новій стратегії зовнішньої політики США відмовляється від пасивного споглядання проблем навколишнього світу. Замість принципу відстороненості і невтручання постулюється імператив активного залучення і управління процесами, які, у разі розвитку, зможуть створити загрозу для США. Таким чином, доктринально закріплюється зовнішньополітична місія Сполучених Штатів у ХХІ столітті – трансформування суспільств і держав.

Відповідно до Стратегічного плану діяльності Держдепартаменту й Агенції з міжнародного розвитку стратегічні цілі американської дипломатії складаються з семи пунктів, кожний з яких має підпункти, уточнюючи об’єкти і площини трансформативних впливів США [3, p. 10-11]:

перша стратегічна мета полягає у досягненні миру і безпеки; виокремлюються п’ять сфер, в яких заплановано зосереджувати зовшнішньополітичну активність: протидія тероризму; запобігання розповсюдженню зброї масового знищення і конвенціональних озброєнь дестабілізувальної дії; співробітництво у галузі безпеки і реформа безпекового сектору; упередження, послаблення і реакції на конфліктні процеси; транснаціональна злочинність; внутрішня безпека;

друга стратегічна мета полягає у сприянні справедливому і демократичному управлінню; виокремлюються чотири об’єктні сфери для американського впливу: права людини та верховенство права; ефективне управління; політична конкуренція і механізми досягнення консенсусу; громадянське суспільство;

третя стратегічна мета сформульована як інвестування в людей; інвестувати планується за трьома напрямами: освіта, здоров’я і соціальні послуги;

четверта стратегічна мета полягає у підвищенні економічного зростання і добробуту; виділяється п’ять пріоритетних сфер: приватні ринки, торгівля, інвестиції, навколишнє середовище, аграрне виробництво;

п’ята стратегічна мета полягає у наданні гуманітарної допомоги, планується працювати за трьома напрямами: по-перше, надання захисту, допомоги і практичних рішень при кризових ситуаціях; по-друге – упередження катастроф і мінімізація їхніх наслідків; по-третє, людяний і системний підхід до керування міграційними процесами.

шоста стратегічна мета: сприяння міжнародному взаємопорозумінню; Держдепартамент бачить три важелі для здійснення цієї мети: вироблення позитивного бачення, маргіналізація екстремізму; плекання спільних інтересів і цінностей.

сьома стратегічна мета полягає у посиленні консульської служби і загального управління в системі зовнішньої політики.

Далі Стратегічний план діяльності Держдепартаменту структурується відповідно до стратегічних цілей і регіональних пріоритетів. Нас особливо цікавить роль Європи і Євразії у стратегічних планах США щодо України.

Європа і Євразія визначаються як єдиний цілісний регіон, що переживає процес трансформації, і одночасно підтримує трансформацію в інших частинах світу. Європейські союзники та інституції (Європейський Союз, НАТО і ОБСЄ) відіграють важливу роль у сприянні таким країнам, як Грузія і Україна, в процесах консолідації демократії.

У плані відзначається прагнення США до завершення трансформаційної роботи на європейських і євразійських “кордонах свободи”. Підтримка демократичних реформ, забезпечення гідного місця в євроатлантичній спільноті для країн Східної Європи, Балкан, Південного Кавказу; приєднання Туреччини до Європи; мирне врегулювання пострадянських конфліктів – відзначаються як незавершені справи глобальної політики США. На думку американських дипломатів демократичні перетворення у вищезгаданих країнах гальмуються посткомуністичними патологіями – корупцією, високим безробіттям, погіршенням стану освіти і системи охорони здоров’я [3, p. 48].

Подібний погляд міститься й у Стратегії національної безпеки США: Європа і Євразія називаються США ключовим трансформативним регіоном світу, а Україна – однією з його ключових країн. Сполучені Штати вважають, що особливі партнерства з країнами молодих демократій, зокрема, Україною, сприяють досягненню спільної євроатлантичної мети: Європи мирної і вільної [1, p. 39].

Ще однією важливою особливістю сучасної зовнішньої політики США є задекларована у Стратегії національної безпеки відмова від договірних і бюрократизованих моделей співробітництва. Більш ефективними вважаються цільові партнерства, “оскільки вони заохочують міжнародне співробітництво, а не створюють міжнародну бюрократію. Вони більш зорієнтовані на дії і результат, ніж на створення нових правил і законів” [1, p. 46].

3.2. Вдосконалення роботи Рада національної безпеки в системі зовнішньої політики США

Офіційно метою функціонування РНБ було визначено раціоналізацію процесу забезпечення національної безпеки і формалізації участі президента у керівництві зовнішньою політикою держави через бюрократію зовнішньополітичних відомств та – особливо – військових. Від самого початку функціонування Ради президенти виявили тенденцію до використання її і в дещо іншому напрямі. Йдеться про відверте перебирання президентом функцій керівництва зовнішньополітичним механізмом і формування через РНБ надійної опори глави держави в його протидії прошаркам державної бюрократії, які могли б мати протилежне за президентське бачення завдань і шляхів реалізації зовнішньої політики. Згодом ця тенденція забезпечила не тільки перетворення РНБ і загалом Білого дому в центр формування зовнішньої політики, а й можливість перерозподілу впливів у межах самої Ради із зменшенням ролі органу формування рішень і зростання ролі радника з питань національної безпеки та, відповідно, штату РНБ з наданням йому незалежних джерел інформації, а відтак і можливості надавати президентові консультації та поради незалежно від інших структур.

Характерно, що чергові зміни, які розпочалися з обранням президентом Дж. Буша-молодшого, спрямовувалися на підвищення ефективності діяльності Ради в системі зовнішньополітичного механізму як через вдосконалення її структури, так і залучення до неї нових професіоналів. Так, радником з питань національної безпеки в січні 2001 року було призначено К. Райс – професора політичних наук, фахівця з питань радянської і східноєвропейської зовнішньої та оборонної політики, що вже мала значний досвід роботи у зовнішньополітичних відомствах, включаючи й (за часи Дж. Буша-старшого) в РНБ США [13].

При збереженні у незмінному вигляді сформованого в часи Б. Клінтона складу вищого консультаційного органу (Комітету голів) РНБ, К. Райс ініціювала скорочення на третину штату Ради і провела його реорганізацію відповідно до сформованих новою адміністрацією національних інтересів, зокрема й спрямування зовнішньополітичної діяльності на посилення оборонної ініціативи, включаючи національну систему ПРО, а також реалізацію прагматичних підходів щодо надання допомоги новим демократіям тощо.

В сенсі зазначеного, наприклад, було проведено об’єднання відділів, які окремо опікувалися проблемами Європи, країн пострадянського простору, Балканського півострова – тенденція, що не тільки відображала наміри нової адміністрації скоротити присутність США на Балканах, а й відмовитися від виокремлення лінії на підтримку нових демократій із загальноєвропейської чи азійської стратегії. К. Райс та її команда значно змінили й структуру відділів РНБ за географічною ознакою, об’єднуючи країни в такий спосіб, щоби краще враховувалися зовнішньополітична стратегія та орієнтири США. Так, країни Південно-Східної Азії, які за Б. Клінтона були об’єднані з країнами Близького Сходу, знову було віднесено до відділу Азії, а країни Близького Сходу, у свою чергу, були об’єднані в одному відділі з країнами Північної Африки.

Щодо посад керівників новоутворених відділів, то на них, на пропозицію К. Райс, призначалися не ідеологи (винятково представники Республіканської партії), а досвідчені фахівці з проблем зовнішньої політики, що вже проявили себе в попередні роки. Так, новим директором відділу у справах Європи і Євразії став Д. Фрейд – кадровий співробітник зовнішньополітичних відомств з досвідом роботи в Центральній Європі та СРСР, що працював в РНБ адміністрації Б. Клінтона і відіграв помітну роль у розширенні НАТО. Новим директором відділу Азії став Дж. Паттерсон як фахівець з проблем Японії, що працював в РНБ під керівництвом Б. Скоукрофта. Директором відділу у справах Близького Сходу та Північної Африки став кадровий співробітник РНБ за часів Б. Клінтона Б. Райдель, а керівником управління у справах Західної півкулі – кадровий співробітник зовнішньополітичних відомств Дж. Мейсто.

Інші помітні новації в межах РНБ, ініційовані К. Райс, були пов’язані з ліквідацією юридичного відділу, а також низки інших відділів, зокрема тих, що опікувалися питаннями екології, охорони здоров’я, зв’язку тощо, тоді як відділ транснаціональної загрози, наприклад, утворений ще за Б. Клінтона і очолюваний тоді ж Д. Кларком, до подій 11 вересня 2001 року продовжував діяти майже у незмінному вигляді [14].

Не можна не визнати суттєвого характеру змін, проведених в РНБ командою К. Райс, – при вельми суперечливих наслідках цих змін в системі зовнішньополітичного механізму країни. Може йтися, з одного боку, про значне зростання впливу РНБ як структури і, відповідно, радника з питань національної безпеки як голови цієї структури щодо прийняття зовнішньополітичних рішень на президентському рівні. Причому, це відбувалося всупереч прогнозованої деякими аналітиками ситуації, за якою К. Райс мала значно поступатися за впливами таким політичним діячам, як Р. Чейні – глава адміністрації, К. Пауелл – держсекретар чи Д. Рамсфелд – міністр оборони. Слід визнати, що К. Райс не тільки стала першою серед рівних в системі вищих посадовців і радників президентського рівня, а й забезпечила чільне місце РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США. Окресливши первісно функції Ради як реалізацію координаційної роботи діючих у сфері зовнішньої політики відомств або, більш конкретно, за словами самої голови РНБ, „як обробку швів з ущемленням зв’язків: між численними відомствами, розгорнутими Сполученими Штатами у всьому світі” [14], К. Райс надала цьому процесові політичного значення, що, зрештою, зумовило визнання РНБ протягом першого строку дії адміністрації Дж. Буша-молодшого в якості головного інструмента щодо відображення позицій президента у зовнішньоекономічній, зовнішньополітичній та дипломатичній сферах.

Втім, ані РНБ, ані зовнішньополітичний механізм США в цілому не виявили високої дієздатності перед загрозою та атаками міжнародного тероризму, що стало підставою для критики дій уряду Дж. Буша-молодшого з боку конгресу, мас-медіа, політичних і громадських кіл країни. Відповідною реакцією щодо цього стало не тільки утворення незалежної комісії конгресу (так званої комісії 9/11) стосовно аналізу стану зовнішньополітичного механізму з подальшими рекомендаціями його трансформаційних змін [15 с. 17-18], а й персональні слухання К. Райс як радника з питань національної безпеки в сенатській комісії (квітень 2004 року) у зв’язку із звинуваченнями в недостатньому рівні пильності та ефективності дій РНБ, і, зокрема, підпорядкованих їй служб розвідки перед загрозою терористичних атак у вересні 2001 року.

Відтак, повністю об’єктивними можуть видаватися кадрові зміни в системі структур національної безпеки з призначенням у січні 2005 року на посаду радника з питань національної безпеки нової особи – Ст. Дж. Хедлі як кадрового фахівця з питань зовнішньої політики, який працював заступником К. Райс протягом першого строку президентства Дж. Буша-молодшого. Такий підхід не виключає зусиль на зміцнення функціональної ваги РНБ за умов зростання транснаціональних (наприклад, міжнародний тероризм) загроз національній безпеці США із збереженням за РНБ ролі провідного механізму в системі підготовки і реалізації зовнішньополітичних рішень на президентському рівні.

Водночас призначення К. Райс у січні 2005 року на посаду держсекретаря (замість К. Пауелла) із збереженням особливої ваги цієї посадової особи в дипломатії і зовнішньополітичній діяльності Дж. Буша-молодшого дає можливість стверджувати, що визначення надалі центру політичного керівництва зовнішньополітичним механізмом в діяльності чинної адміністрації може пов’язуватися не із зазначеною структурою, а з впливами окремих радників, або навіть радника, що посідає провідний пост. Може йтися при цьому про зростання неформальних зв’язків у системі керівництва зовнішньополітичним механізмом з боку президента, а також про переміщення центру зовнішньополітичного процесу США від РНБ до інших впливових структур, серед яких особливе місце можуть посісти Держдепартамент і утворена 2002 року Рада внутрішньої безпеки або (з урахуванням останніх реформ) міністерство оборони чи навіть розвідувальне відомство.

За таких обставин місце РНБ в системі американського зовнішньополітичного механізму, як і схема функціонування самої системи, визначені не чітко. Так, реформи, що здійснювалися відносно РНБ в постбіполярний період, стосувались переважно її внутрішньої структури, не зачіпаючи суттєво (за винятком періоду президентства Дж. Буша-старшого) системи внутрішніх зв’язків державного механізму – тенденція, що зумовлювала ступінь використання координаційних функцій РНБ особистим ставленням до цієї проблеми президентів. Зростання ж ваги неформальних зв’язків в адміністративній діяльності американських президентів пов’язується, як нерідко підтверджує практика, не тільки з посиленням суб’єктивності оцінок вищого керівництва відносно внутрішньої і зовнішньої політики, а й непередбачуваністю наслідків політичного курсу для національних інтересів країни.

Зазначене не може не враховуватись при аналізі специфіки функціонування американського зовнішньополітичного механізму, також як і підходів щодо формування найважливіших зовнішньополітичних рішень на президентському рівні. Йдеться про додаткові чинники розгляду тенденцій сучасного зовнішньополітичного курсу США, висновків, які стосуються перспектив його реалізації з урахуванням як міжнародного становища, потреб внутрішнього розвитку, так і функціонального забезпечення процесу керівництва державним механізмом з боку президента країни.

Висновки

Відповідно до мети роботи ми дійшли таких висновків:

Стратегічний доктринальний вимір американської глобальної політики свідчить про зацікавленість Сполучених Штатів у розвитку потенціалу двостороннього партнерства. Відповідно до своїх доктринальних документів, США вважають розвиток цільових партнерств із ключовими державами регіону Європа-Євразія ефективною моделлю реалізації своїх інтересів. У найближчій перспективі створення з ініціативи США фундаментальних міжнародно-правових режимів не передбачається.

Регіон Європа-Євразія стратегічними документами США визначається як платформа для глобальної трансформації, втім, сам регіон визначається як такий, що потребує консолідації, завершення демократизації, врегулювання “заморожених конфліктів”.

Отже, вивчення проблем функціонального забезпечення американської зовнішньої політики диктує необхідність нових розвідок стосовно діяльності зовнішньополітичних відомств США, причому тенденції формування таких досліджень передбачають як узагальнення вітчизняних джерел, так і аналіз сучасної американської літератури, а також доступних для аналізу документів, що стосуються діяльності відповідних відомств США, насамперед – РНБ. Серед проблем, які набувають при цьому особливої актуальності – традиційні, характерні для біполярного часу, і специфічні, визначені постбіполярним періодом, риси організаційної будови і функціонування РНБ, система взаємодії президента і РНБ як механізму реалізації зовнішньої політики або, іншими словами, керівництва зовнішньополітичним процесом у постбіполярні часи.

Слід зазначити, що структура, роль та функціональне спрямування РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США вперше були визначені Актом національної безпеки від 1947 року, а потім доповненнями до цього Акту від 1949 року, а також Реорганізаційним планом від 1949 року. Щодо структури, то, ставши компонентом Виконавчого офісу президента, РНБ мала складатися з Ради – формального органу вироблення рішень, представленого високопрофесійними спеціалістами з проблем зовнішньої політики (як правило, керівниками провідних підрозділів зовнішньополітичного механізму) та невеликого штату підтримки Ради для здійснення порад президентові і координації процесу забезпечення національної безпеки країни.

Список використаної літератури

1. Актуальні питання оборонної політики України в контексті нового бачення способів ведення війн і міжнародного тероризму [] : науково-інформаційний збірник / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України ; ред. : Горбулін В. П. — К. : ДП "НВЦ "Євроатлантикінформ", 2006. — 271 с.

2. Біденко А. Еволюція Ради національної безпеки в США/ А. Біденко //Віче. — 2007. — № 11. — C. 37-40

3. Дудко І. Рада національної безпеки в системі зовнішньої політики США // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – С. 156–166.

4. Дудко І. У рамках антитерористичної стратегії. Рада внутрішньої безпеки і департамент внутрішньої безпеки в системі президентської влади США: від адміністративних до політичних змін. // Політика і час. — №12. С. 50 – 56.

5. Иванян Э. А. Белый дом: Президенты и политика. – М.: Политиздат, 1979. – 383 с.

6. Кондратьєв Я.Ю., Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 20 с.

7. Механизм формирования внешней политики США. – М.: Наука, 1986. – 203 с.

8. Нойштадт Р. Президентская власть и нынешние президенты. – М.: Ad Marginem, 1997. – 464 c.

9. Политические институты США: История и современность. – М.: Наука, 1988. – 272 с.

10. Реструктуризация Совета национальной безопасности США. – http: npc.sarov.ru/digest/12001/appendix 2.htmc.

11. Савченко А. Злочин проти громадської безпеки у США //Міліція України. — 2007. — № 2. — C. 20-21

12. Современные Соединенные Штаты Америки. – Энциклопедический справочник. – М.: Политиздат, 1988. – 542 с.

13. США: внешнеполитический механизм. Организация, функции, управление. – М.: Наука, 1972. – 368 с.

14. Храбан І. США, НАТО і безпека Європи //Політика і час. — 2006. — № 7-8. — C. 35-40