Основні поняття та терміни:

Вища освіта – ступінь знань, що набуваються у закладах вищої освіти (вишах) на базі повної загальної середньої освіти, необхідний фахівцям вищої кваліфікації в різних галузях економіки, науки і культури.

Освітні рівні – упорядкований набір категорій, призначений для класифікації освітніх програм за перехідними ступенями досвіду навчання, а також знаннями, навичками та компетенціями, на формування яких спрямована кожна з програм.

Освітні ступені – завершений етап освіти, що характеризується рівнем складності освітньої програми, сукупністю компетентностей, які визначені, як правило, стандартом освіти та відповідають певному рівню Національної рамки кваліфікацій.

Національна рамка кваліфікацій – системний і структурований за компетентностями опис кваліфікаційних рівнів. Нормативно-правовий документ, прийнятий в Україні в 2011. Призначена для використання з метою розроблення, ідентифікації, співвіднесення, визнання, планування і розвитку кваліфікацій.

Ступенева освіта – полягає у здобутті різних ОКР на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.

Неперервна освіта – це сукупність засобів, способів і форм здобуття, поглиблення й розширення загальної освіти, професійної компетентності, культури, виховання, громадянської і моральної зрілості. Іноді в літературі вживається ще поняття «освіта протягом усього життя» (англ. lifelong education), «продовжена освіта» (англ. continuing education).

Типи ЗВО – вищі навчальні заклади за формою власності поділяються на заклади державної, комунальної та приватної форм власності, які цілком рівноправні між собою та забезпечують ідентичну якість освіти. За типами українські ВНЗ поділені на університети, академії, інститути, консерваторії (музичні академії), коледжі й технікуми (училища).

Навчання – це організована, двостороння діяльність, спрямована на максимальне засвоєння та усвідомлення навчального матеріалу і подальшого застосування отриманих знань, умінь та навичок на практиці. Цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини.

Виховання – це складний і багатогранний процес формування особистості, створення оптимальних умов для її фізичного, психічного та соціального розвитку.

Самоосвіта —  самостійний спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного життя, культури, ремесла.

Стандарт підготовки фахівця — є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності закладів вищої освіти незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Компетенції —  коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання та досвід. Компетентна в певній сфері людина має відповідні знання та здібності, що дозволяють їй обґрунтовано судити про цю сферу й ефективно діяти в ній.

Освітньо-кваліфікаційна характеристика — відображає цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначає місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх реалізації.

Освітньо-професійна програма – система освітніх компонентів на відповідному рівні вищої освіти в межах спеціальності, що визначає вимоги до рівня освіти осіб, які можуть розпочати навчання за цією програмою, перелік навчальних дисциплін і логічну послідовність їх вивчення, кількість кредитів Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи, необхідних для виконання цієї програми, а також очікувані результати навчання (компетентності), якими повинен оволодіти здобувач відповідного ступеня вищої освіти.

Засоби діагностики — постійно використовують у таких педагогічних об’єктах (саме тут вона дає відчутний приріст ефективності): навчальні заняття; самостійна робота; методи навчання; навчальні плани та програми; форми навчання; технологія навчального та виховного процесів; розклад занять; кваліметрія педагогів; вивчення передового педагогічного досвіду; методична робота; практичне навчання тощо.

Ліцензування — процедура визнання спроможності закладу вищої освіти певного типу розпочати освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення.

Акредитація — це оцінювання освітньої програми на предмет її відповідності стандарту освіти, а також спроможності закладу освіти забезпечити досягнення здобувачами освіти передбачених в освітній програмі результатів навчання.

Болонський процес — процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи.

Європейська система перезарахування кредитів ECTS (ЄСПК) — це система, що створена для забезпечення єдиної міждержавної процедури виміру й порівняння між закладами освіти результатів навчання студентів, їхнього академічного визнання.

Кредит —  одиниця вимірювання навчального навантаження студента, необхідного для засвоєння кредитних модулів, або блоку модулів. Складає три академічні години навчальних занять та самостійної роботи у навчальному тижні протягом навчального семестру. Час, відведений для проведення підсумкового контролю, не входить у кредит.

Інформаційний пакет — каталог дисциплін закладу освіти на двох мовах, національній та англійській (або тільки на англійській для програм, що викладаються на цій мові), який розміщується в Інтернеті та/або публікується в твердій копії.

Шкала оцінювання ECTS (ЄСПК) – використовуються для спрощення переведення оцінок між інститутами, забезпечуючи конвертованість внутрішніх оцінок інститутів.

Заліковий кредит – характеристика обсягу, трудомісткості певної частини програми підготовки та якості її засвоєння студентом.

1. Сутність ступеневої освіти, організаційна структура управління у ЗВО

Сутність ступеневості вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.

— демократизацією суспільства, формуванням нових соціально-економічних структур, їх орієнтацією на рин­кові відносини, жорсткою професійною конкуренцією;

—  необхідністю розрізнення двох процесів, що є основою діяльності вищого навчального закладу — освіти і професійної підготовки;

— необхідністю забезпечення випускникам можли­вості здійснювати професійну кар’єру за дотримання ними принципів соціальної справедливості, відповідальності, загальнолюдських цінностей і моралі;

— диференціацією вимог до характеру і змісту освіти і професійної підготовки фахівців з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

— впровадженням механізму об’єктивного педа­гогічного контролю з визначення результатів діяльності системи вищої освіти і навчальних досягнень тих, хто на­вчається; йдеться, зокрема, і про технологію стандартизо­ваного тестування.

У структурі вищої освіти виокремлюють освітні рівні (неповна вища, базова вища освіта, повна вища освіта) та освітньо-кваліфікаційні (бакалавр, магістр).

У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців усіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійни­ми програмами, ступенево або неперервно залежно від ви­мог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Освітні рівні вищої школи. Сутність їх полягає в за­доволенні потреб особистості у здобутті загальної вищої освіти шляхом навчання у різних типах закладів освіти. Освітній рівень характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи, які визначають розвиток її як особис­тості.

1. Базова вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, достатній для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.
2. Повна вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, достатній для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра (спеціаліста).

Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали документ про вищу освіту державного зразка.

2. Необхідність реформування вищої освіти на сучасному етапі

Світовий досвід стверджує, що реформування у сфері вищої освіти передбачає розумне поєднання та співвідношення традиційних та інноваційних підходів. Водночас реформування освіти повинно мати комплексний характер, оскільки процеси в освіті тісно поєднані з наукою, економікою та іншими сферами життєдіяльності суспільства. Визначення напрямів модернізації освіти постає як політичне та загальнонаціональне завдання. Правову основу реформи освітньої сфери повинен забезпечити новий Закон України “Про вищу освіту”, який би відповідав вимогам часу і міжнародним стандартам.

Одним з першочергових завдань є реформування системи управління сферою вищої освіти. Воно передбачає чітке розмежування повноважень між трьома рівнями освітянських структур: органами державного управління освітою, державними установами, що забезпечують якість вищої освіти і науки (ДАК, Державна інспекція навчальних закладів України, Український центр оцінювання якості освіти) і ВНЗ.

Вирішальним кроком для модернізації вищої освіти повинно стати суттєве розширення автономії ВНЗ у відповідності з європейськими нормами. Університетська автономія має сприяти досягненню стратегічної мети підвищення конкурентоспроможності українських фахівців на світових ринках праці, введення країни в єдиний європейський освітньо-науковий простір задля забезпечення сталого розвитку суспільства. Отже, форми і зміст автономії українських ВНЗ повинні забезпечити подолання системних проблем, що накопичилися у вітчизняній системі вищої освіти.

У руслі демократизації вищої освіти обрання ректорів ВНЗ повинно відбуватися на основі вирішального права трудового колективу, а їх перебування на посаді має обмежуватися двома термінами. Доцільним є розширення громадського контролю на всіх рівнях діяльності ВНЗ, зокрема гарантування доступу фізичних та юридичних осіб до інформації у галузі вищої освіти.

Нині особливої ваги та соціального звучання набуває питання рівного та справедливого доступу до якісної освіти. Передумовою рівного доступу є фізична та фінансова доступність навчання та перебування студентів у ВНЗ, а його головною складовою є універсально об’єктивне визначення відповідності абітурієнта рівню та вимогам програми в обраному ним виші.

Назріли зміни в ставленні суспільства й держави до викладацько-професорського складу, а також в оцінюванні їхньої діяльності. Низький рівень офіційної заробітної платні і нерозвиненість механізмів додаткового легального заробітку приводять до зростання обсягу тіньових фінансових потоків у системі вищої освіти. Тому слід підвищувати зарплату, робити її справедливою на основі диференціації оцінювання діяльності викладачів, стимулювання успішних.

3. Вимоги та основні принципи Болонської декларації щодо вищої освіти України

Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи.

Для того, щоб вступити до Болонської співдружності і, головне, стати її повноправним членом, Україні треба буде піти на суттєві перетворення в системі вищої освіти і науки. Найважливіше при цьому провести ґрунтовний порівняльний аналіз вітчизняної системи науки й освіти з європейською (за болонською моделлю). За результатами цього аналізу визначити, що потрібно буде змінити в нашій системі, і започаткувати відповідні реформи.

Головними пропозиціями, які було заплановано як завдання Болонського процесу є таке:

1. Введення двоступеневого процесу навчання.
2. Запровадження кредитно-модульної системи освіти.
3. Контроль якості навчання.
4. Розширення мобільності персоналу і студентів.
5. Забезпечення працевлаштування випускників.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти.

Так, створення єдиного європейського простору можливе за наступних умов. По-перше, це впровадження зрозумілої і стандартизованої системи освітніх ступенів. По-друге, вища освіта має відбуватися у два етапи: доступеневий (undergraduate) та післяступеневий (graduate), з тим що перший етап триває не менше трьох років і завершується отриманням диплому бакалавра, а вища освіта вважається закінченою: випускник з дипломом бакалавра повинен мати можливість претендувати на роботу на відповідних посадах. Другий етап дозволяє студентові поглибити свої знання у певній вузькій спеціалізації. Тривалість цього етапу — 1-2 роки із здобуттям ступеня магістра (або доктора).

По-третє, введення «Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи», або «Європейської системи трансферу кредитів» (European Community Course Credit Transfer Accumulation System, ECTS). ECTS була розроблена як засіб спрощення визнання освітнього рівня для навчання за кордоном або в іншому вищому навчальному закладі через використання загальнозрозумілої системи оцінювання.

Іншими важливими принципами для дотримання згідно з декларацією є такі: сприяння мобільності студентів, науково-педагогічних кадрів та адміністративного персоналу університетів: забезпечення високих стандартів вищої освіти в Європі, незалежних від національних урядів (розробка стандартизованих критеріїв і методик оцінки рівня освіти, сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості освіти для розробки адекватних критеріїв та методологій): підвищення привабливості європейської вищої освіти, сприяння взаєморозумінню у сфері вищої освіти; реалізація принципу «освіта через усе життя» (lifelong learning).

Таким чином, усі вимоги Болонської декларації мають на меті покращення освітньої системи, поліпшення якості освітніх послуг та рівня знань тих, хто навчається. Проте для вирішення цих питань та втілення їх у життєдіяльність освітніх закладів слід подолати низку проблем та усталеної системи освіти кожної окремої країни — учасниці Болонського процесу.

4. Позитивні сторони запровадження положень Болонського процесу у ВШ України

Аналізуючи важливі кроки, зроблені за п’ять років у системі вищої освіти, слід вказати на створення ґрунтовної нормативної бази для впровадження додатка до диплома європейського зразка.

Запровадження Болонської системи передбачає реалізацію низки стратегічних завдань:

♦ досягнення високого інтелектуального та духовного рівня самореалізації особистості;

♦ масштабна підготовка висококваліфікованої робочої сили;

♦ ефективний розвиток людського капіталу;

♦ забезпечення високої конкурентоспроможності країни та формування інноваційної моделі економічного розвитку, що повинно забезпечити європейський рівень добробуту та соціального захисту громадян.

Входження України до єдиного європейського освітнього співтовариства актуалізувало необхідність запровадження нових форм освітнього процесу, системи обліку й оцінки знань. Однак відповідно до Болонської процедури вибіркові дисципліни вводяться лише на останніх курсах, тоді як в Україні — з першого курсу навчання, тобто тоді, коли студент ще не може свідомо визначити, який предмет йому потрібен в обов’язковому порядку. На жаль, серед студентів нерідко побутує думка про марність гуманітарних знань, неможливість узгодити їх з майбутньою професією. Проте молодь не усвідомлює орієнтуючого, світоглядного характеру суспільних дисциплін у житті.

5. Характеристика властивостей ЄСПК

Європейська система перезарахування кредитів (ECTS) була розроблена у 1989/1990 рр. у формі п’ятирічного проекту, в якому брали участь 145 європейських навчальних закладів. У подальшому практика ECTS була рекомендована для широкого використання вищими навчальними закладами.

Система ECTS базується на трьох ключових елементах:

— інформації (стосовно навчальних програм і здобутків студентів);

— взаємної угоди (між закладами і студентом);

— використання кредитів ECTS (щоб визначити навчальне навантаження для студентів).

Ці три ключові елементи приводяться в дію через використання трьох основних документів:

1). Інформаційного пакету.

2). Форми заяви (навчального контракту).

3). Переліку оцінок дисциплін.

Використання ECTS є добровільним і базується на взаємній довірі і переконанні щодо якості навчальної роботи освітніх закладів.

ECTS забезпечує прозорість через такі засоби:

— кредити ECTS, є числовим еквівалентом оцінки, необхідні для завершення курсу;

— інформаційний пакет, який дає письмову інформацію студентам і працівникам про навчальні заклади, факультети, організації і структуру навчання і розділів курсу;

— перелік оцінок з предметів може легко передаватися від одного закладу до іншого;

— навчальний контракт є обов’язковим як для місцевого і закордонного закладів так і для студентів.

ECTS також дає можливість для подальшого навчання за кордоном. З ECTS студент не обов’язково повернеться назад до місцевого закладу після періоду навчання за кордоном; він може віддати перевагу тому, щоб залишитися у закордонному закладі – можливо, щоб здобути ступінь – чи навіть перейти до третього закладу. До компетенції закладів належить вирішувати прийнятне це чи ні, і які умови студент повинен виконати, щоб одержати диплом чи реєстрацію перезарахування. Перелік оцінок дисциплін є особливо корисним за цих умов, оскільки він показує історію навчальних здобутків студентів, яка допоможе закладам приймати ці рішення.

6. Забезпечення та гарантія якості вищої освіти в Україні

Забезпечення якісного рівня вищої освіти с одним із головних завдань, невід’ємних від соціальної сфери. Якість освіти значною мірою регулюється Стандартами вищої освіти.

При розробці стандартів ураховуються процеси створення єдиного освітнього простору в Європі. Рекомендації щодо нормативних вимог визначаються згідно з Лісабонською конвенцією і Болонською декларацією.

Запровадження ступеневої системи вищої освіти й уведення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр» та «магістр» надає широкі можливості для задоволення освітніх потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загальнокультурної та наукової підготовки фахівців, підвищення їх соціального захисту на ринку праці та інтеграцію у світове освітянське співтовариство. Запровадження ступеневої вищої освіти в Україні значно розширило правові рамки фахівців, про що свідчить ратифікована Верховною Радою України конвенція «Про визнання кваліфікацій вищої освіти в європейському регіоні» (Лісабон, 1997 p.).

З метою незалежного забезпечення якісних показників освітньої діяльності законодавство України передбачає чіткий та прозорий механізм її регулювання, основними складовими якого є інституції ліцензування, атестації та акредитації. З цією метою в Україні створена відповідна державно-громадська інституція — Державна акредитаційна комісія (ДАК), яка забезпечує додержання вимог до вищої та професійно-технічної освіти шляхом встановлення відповідних нормативних показників до їх ліцензування та акредитації. До складу ДАК входять представники громадськості — найвідоміші вчені, ректори навчальних закладів та державні особи.

За умовою акредитації видається диплом про освіту державного зразка. Оцінювання здійснюється експертною комісією за кінцевими результатами навчання, тобто професійними ознаками випускників, вимоги до яких обумовлюються відповідними нормативними документами та стандартами освіти.

Держава здійснює контроль рівня якості освіти і фахової підготовки за допомогою показників якості вищої освіти, що набула особа в результаті реалізації вищим навчальним закладом освітньо-фахової програми підготовки за критеріями досягнення цілей вищої освіти.

Якість вищої освіти в контексті Болонського процесу є основою створення Європейського простору вищої освіти. Країни, які входять до цього простору, підтримують подальший розвиток гарантій якості на рівні навчальних закладів, національному та європейському рівнях. Вони наголошують на необхідності розвитку критеріїв та методологій для загального користування у сфері якості освіти.

Вони також підкреслюють, що, згідно з принципами автономії навчальних закладів, первинна відповідальність за якість вищої освіти лежить на кожному окремому навчальному закладі, і таким чином забезпечується можливість перевірки якості системи навчання в національних рамках.

На Європейському рівні, країни-учасниці Болонського процесу спільно з ENQA та у співпраці з EUA, EURASHE та ESIB, планують розробити узгоджені стандарти, процедури та рекомендації з питань і гарантії якості вищої освіти.

7. Аналіз проблем організації освітнього процесу у ВШ

На межі тисячоліть перед вищою освітою постали серйозні виклики, які обумовили необхідність впровадження нових концептуальних принципів її організації:

1. Оскільки в епоху швидкоплинних і постійних змін майбутнього фахівця неможливо навчити всьому, що буде потрібно у його професійній діяльності, його треба навчити вчитися самостійно, виробити здатність і прагнення до постійного самовдосконалення.
2. У процесі навчання у вищому навчальному закладі необхідно сформувати творчу самодостатню особистість, яка б безболісно сприймала постійні зміни, легко пристосовувалася до них і сама була здатною ініціювати і реалізувати відповідні зміни.
3. Сприяння мобільності тих, хто навчається, і тих, хто навчає.
4. Інтенсифікація навчального процесу з використанням новітніх педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій.

Болонський процес, який триває вже майже і 5 років, спрямований на реформування національних систем вищої освіти європейських країн з метою створення єдиного узгодженого європейського простору вищої освіти, який би відповідав зазначеним концептуальним принципам її організації.

Зупинимося на деяких проблемах освітньої діяльності вищих навчальних закладів України IІІ-ІV рівнів акредитації в контексті реалізації ідей Болонського процесу, пов’язаних з організацією навчального процесу.

Головною метою кредитно-модульної системи організації навчального процесу є дійсно суттєве посилення ролі самостійної роботи студентів за рахунок зменшення обсягу обов’язкових аудиторних занять і вивільнення часу для самостійної роботи.

При цьому запровадження модульності вивчення навчальних дисциплін має стимулювати систематичну самостійну роботу студента, оскільки необхідність вивчення кожного змістового модуля навчальної дисципліни, у результаті якого він отримує відповідну оцінку в балах, зобов’язує його працювати не «від сесії до сесії», а систематично, протягом усього семестру.

Крім того, кредитно-модульна система організації навчального процесу передбачає організацію і проведення постійної індивідуальної роботи зі студентами у формі індивідуальних консультацій та індивідуальних занять. На проведення останніх, згідно з наказом Міністерства освіти і науки від 07.08.2002 р. № 450 може відводитися 10—20 відсотків від загального обсягу навчального часу, передбаченого на вивчення кожної дисципліни навчальним планом.

Таким чином, запровадження кредитно-модульної системи мало б перетворити навчальний процес у вищих навчальних закладах в керовану самостійну роботу студентів і  забезпечити його індивідуалізацію. Однак цього не сталось, оскільки впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу шляхом жорсткої регламентації з боку Міністерства освіти і науки зіткнулось із серйозними труднощами, які умовно можна розділити [і] на три складові: фінансово-економічні, організаційні і психологічні.

Фінансово-економічні труднощі обумовлені перевантаженістю викладачів, обсяг навчальної і особливо методичної роботи яких значно зріс, що ніяким чином не відобразилося на оплаті їхньої праці, відсутністю достатньої кількості навчальних приміщень для організації індивідуальної роботи з студентами та належного матеріально-технічного забезпечення навчального процесу.

Зменшення кількості аудиторних годин на вивчення навчальних дисциплін мало б компенсуватися викладачам цих дисциплін відповідним збільшенням кількості годин для організації і контролю самостійної роботи студентів (індивідуальні і групові консультації, модульний контроль, перевірка індивідуальних завдань тощо). Т хоча такі види навчального навантаження викладача передбачені наказом Міністерства освіти і науки від 07.08.2002 р. N° 450, його норм, як правило, не дотримуються, оскільки це призводить до збільшення кількості штатних одиниць науково- педагогічних працівників.

Тому в багатьох вищих навчальних закладах замість розвантаження викладачів від проведення аудиторних занять і спрямування їхніх зусиль на організацію самостійної роботи студентів їх довантажують іншими дисциплінами. Як наслідок кількість аудиторних занять у загальному обсязі навчальної роботи викладачів сягає 90%. Водночас поза аудиторна самостійна робота студентів залишається практично некерованою, не кажучи вже про індивідуальний підхід до кожного студента.

8. Методика викладання як галузь педагогічної науки. Об’єкт і предмет дослідження

Методика викладання — це оптимальне поєднання загально дидактичних методів, прийомів і засобів навчання, які застосовуються для організації навчального процесу.

Методика викладання у вищій школі забезпечує засвоєння студентами основних принципів, методів, форм організації, технологій виховної, навчальної, організаторської діяльності викладача у вищій школі.

2. Дати визначення об’єкту, предмету і визначити завдання методики викладання у вищій школі.

Методика викладання — це оптимальне поєднання загально дидактичних методів, прийомів і засобів навчання, які застосовуються для організації навчального процесу.

Предметом методики викладання у вищій школі є вивчення нових вимог до вищої освіти з точки зору економічних, соціальних, демографічних, екологічних факторів; ознайомлення з процесами, які відбуваються в європейському освітньому просторі, та з новітніми методами і формами навчання.

Основні завдання МВВШ:

— усвідомлення нової ролі вищої освіти в умовах глобалізації світової економіки і революції інтелектуалів;

— ознайомлення з основними проблемами адаптації вищої освіти України до вимог Болонського процесу;

— засвоєння основних принципів організації навчального процесу у вищих навчальних закладах України;

— оволодіння практичними навичками та методами проведення занять у тренінговій формі.

Методика викладання у вищій школі має за мету підготувати молодого спеціаліста до виконання ним педагогічної праці, дати уявлення про основні види діяльності педагога вищої школи.