1. Етапи дослідження психології народів.
2. Школа народів, її створення та розвиток.
3. Основні напрями школи народів

Мета: дослідити національний характер, закономірності формування та функціонування національної самосвідомості в різних «школах народів» в контексті етнопсихології.

Основні завдання: дослідити розвиток психології народів, розглянути етапи становлення школи народів, охарактеризувати особливості та напрямки школи народів.

Опорні поняття:

Етнопсихологія (від гр. ethnos — плем’я, народ) — це галузь психології, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування та функціонування національної самосвідомості, етнічних стереотипів та установок [2, c. 17].

Архетип (від гр. — першообраз) — спосіб зв’язку образів, які переходять від покоління до покоління[2, c. 17].

Географічний детермінізм — спроба вивести залежність особливостей певного народу від географічного середовища[2, c. 18].

Національний характер — це спосіб бачення та відчування, який є характерним тільки для одного народу і залежить, в основному, від соціально-політичної історії (форм правління) [2, c. 19].

Народ — це об’єднана у тій чи іншій місцевості велика кількість людей, що становить єдине ціле [2, c. 19].

Нація — це частина народу, що через спільне походження признає себе об’єднаною в одне громадянське ціле [2, c. 20].

Народна душа — це вищі психічні процеси, що виникають при спільному житті багатьох індивідів, тобто народна душа — це зв’язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, загальні уявлення та почуття [2, c. 22].

Національний характер — це відносно стійкі психічні властивості народу, що залежать від конкретних історичних і соціально-економічних умов існування певної спільноти[2, c. 23].

1. Штейнталь та Лацарус тлумачили поняття «народний дух», по-перше, як особливе замкнуте утворення, що виражає психічну схожість індивідів, які належать до певної нації, а по-друге, як їхню самосвідомість. Зміст поняття «народний дух» може бути розкритий шляхом порівняльного вивчення мови, міфології та культури.

На початку XX ст. ці ідеї розвивалися і частково реалізувалися у «Психології народів» В. Вундта. У своїй грандіозній праці, робота над якою тривала з 1900 по 1920 р., він спробував визначити зміст міфу, релігії, мистецтва та інших явищ культури різних народів [2, c. 21].

Концепцію «народного духу» розробляв також французький соціолог Г. Лебон у праці «Психологія народів і мас», у якій історія держав розглядається як наслідок характеру народу, який називає «психічним складом». Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтересів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через елементи цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу, Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різних народів і рас. Причому різниця настільки велика, що говорити про рівнозначність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують народи нижчі та вищі, причому до вищих народів належать тільки європейці. Такі помилки в теоретичних викладках стосовно нерівнозначності народів і рас, привели Г. Лебона у табір апологетів колоніалізму та расизму [4, c. 17].

2. Засновником «школи народів» і вченим, який здійснив значну розробку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Його праці, зокрема «Проблеми психології народів» послужили поштовхом до розвитку соціальної психології, зокрема такої її гілки, як психологія великих соціальних груп [5, c. 28].

У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно також детально, як й індивідуальну душу. Душа народу, вважав В. Вундт, це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв’язок і взаємодія, котра вивчає нові, специфічні явища та закони.

Мова народу, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи — почуттям; звичаї — волі в індивідуальній психології.

Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та індивідуальною психологією, відзначаючи, що психологія народів — це самостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча вона користується послугами останньої, але й сама значно допомагає індивідуальній психології [2, c. 23].

Основне завдання школи народів як науки в тому, щоб з психологічної позицій зрозуміти сутність духу народу, розкрити закони, яким підпорядковується духовна діяльність народів. Однак вищі психічні процеси (мова, мислення, воля) недоступні експерименту, і Вундт запропонував вивчати їх культурно-історичним методом.

До заслуг школи народів відноситься постановка питання про співвідношення індивідуальної та соціальної свідомості, так само як і спроба комплексного вирішення ряду соціологічних проблем із залученням даних з психології, етнографії, лінгвістики та філології.

3. В «школі народів» виділяються два основних рівня досліджень:

перший, найбільш загальний, рівень пов’язаний з аналізом духу народу взагалі, з виявленням загальних умов життя і діяльності, з встановленням загальних елементів і відносин духу народу;

другий рівень відноситься до більш конкретних досліджень приватних форм народного духу і розвитку цих форм.

Перший рівень досліджень отримав назву етноісторичної психології, другий рівень — психологічної етнології. Безпосередніми об’єктами аналізу цих наукових напрямків виступали міфи, мови, мораль, звичаї, побут і інші особливості культур. Вважалося, що саме в процесі дослідження цих елементів культури найбільш наочно розкривається зміст народного духу.

У XX ст. ця програма була доповнена і успішно вирішувалася, зокрема, в рамках американської школи психологічної антропології.

В основу наукових досліджень, поглядів і концепцій Американської етнопсихологічних школи було покладено визнання існування у різних народів специфічних, тільки їм притаманних рис національного характеру, які є стійкими психологічними характеристиками. Найбільшу увагу американські етнопсихології приділяли розробці поняття «особистість» як основного компонента вихідної одиниці, що визначає структуру цілого. Справжньою і первинної реальністю для них був індивід, особистість, а тому з вивчення особистості, індивіда і слід було, на їхню думку, починати дослідження культури кожного народу [3, c. 45].

Представники американської школа народів стверджують, що вирішальну роль в психології людини відіграють етнокультурні норми, а не природні здібності і задатки, емоційно-чуттєві спонукання. На їхню думку, такі риси національного характеру, як агресивність, прагнення до насильства, підозрілість та ін. Пояснюються особливостями культури народів, особливостями їх національної психології в цілому. У своїх концепціях американські етнопсихологи широко використовували психіатричні терміни і положення психоаналізу про заміщення, про едипові комплекси та ін. Всього представниками американської школа народів було досліджено близько 20 різних культур, в основному народів басейну Тихого океану, і зроблені висновки про специфіку психологічної культури кожного з них [6, c. 19].

Висновки. Отже,  уявлення людей про національні особливості часто не виходять за рамки життєвих узагальнень типу «легковажний француз», «педантичний німець», «манірний англієць», «усміхнений японець». Це пояснюється тим, що розуміння будь-якого соціально-психологічного явища відбувається за загальним законом пізнання — від простого споглядання до абстрактного мислення. При цьому набір характеристик, що використовуються для опису особливостей поведінки людей різних національностей, розпливчастий, суб’єктивний, нерідко випадковий. Взятий за абсолют, він не розкриває, а часто затуляє істинну природу їхньої поведінки — їх національну психологію. Потрібен науковий підхід до вивчення соціальних процесів, що вимагає ретельного обліку національно-психологічних особливостей населення конкретної країни, поглибленого вивчення національної психології. Під терміном «національна психологія» розуміють і псіхічний склад нації, і галузь соціальної психології, що вивчає національно-психологічні особливості народів.

Національно-психологічні особливості формуються як в онтогенезі, так і в філогенезі, а значить, безпосередньо пов’язані з загальнопсихологічною проблематикою розвитку людської психіки.
Список використаної літератури

1. Генеза етнопсихології в Україні XIX століття: історико-етнологічний аспект / Микола Балагутрак. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. — 224 с.
2. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 144 с.
3. Павленко В. М., Таглін С. О. Етнопсихологія. — К., 1999.
4. Пірен. Етнопсихологія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.247
5. Українська етнопсихологія: історія, розвиток, персоналії: монографія / Н. М. Семенів; Львів. держ. ун-т внутр. справ. — Львів: Ліга-Прес, 2013. — 199 c.
6. Чепа М.-Л. А. Етнопсихологічний вимір цивілізаційного поступу: монографія. — К., 2008.
7. Чепа М.-Л. А. Етнопсихологічний дискурс глобалізації: монографія. — К., 2013.