referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Політика як сфера життя суспільства

Вступ

Актуальність теми. Політика є важливою сферою діяльності суспільства та держави. Від її ефективності залежить успішність держави, благополуччя суспільства та гідне життя кожної людини. Державна політика України протягом її новітньої історії зазнала кардинальних змін.

Сучасна українська державна політика формується та реалізується в надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх економічних та соціально-політичних умовах.

Але при цьому відбувається інтенсивний процес становлення нової європейської моделі української державної політики, що сприятиме побудові сучасної європейської країни.

Водночас політична сфера є специфічним простором людського буття, в якому відображаються відмінності у потребах та інтересах соціальних верств, груп, класів. З урахуванням того, що означені потреби й інтереси стикаються, протиставляються або збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести до їх певного компромісу та узгодженості на реалізаційному шляху політичного процесу в країні.

Оскільки виконання цих завдань покладається на державу, яка є найважливішим інститутом політичної сфери, вона і здійснює узгоджувальні акції міжсферної взаємодії різноманітних соціальних інститутів, корелює взаємовідносини порядку і змін, стабільності й розвитку, статистичних і динамічних станів та вимірів політичного життя суспільства. Надзвичайно актуальним це стає в умовах визначення Україною оптимальних шляхів демократизації, європейської інтеграції, пошуку свого автентичного місця у світовому співтоваристві.

Широке коло питань, пов’язаних із формуванням демократичних політичних цінностей, плюралістичної політичної ідеології, толерантності представлено з-поміж інших у низці публікацій з проблем соціальних реформ, політичної соціалізації електорального середовища, цивілізаційного спрямування політичних процесів, інноваційного партійного будівництва, ідейно-політичного плюралізму, державного управління, етнокультурного прогресу, політичного менеджменту тощо.

При дослідженні процесів трансформації, що відбуваються у політичній сфері суспільства, актуальною є проблематика реформування політичних інститутів і відносин, яку успішно розвиває у своїх працях велика група науковців, зокрема: В. Андрущенко, О. Бабкіна, В. Бакуменко, В. Бех, І. Варзар, М. Головатий, В. Горбатенко, М. Кармазіна, І. Курас, А. Пахарєв, Є. Перегуда, А. Романюк, В. Сухонос, В. Ханстантинов, В. Шаповал, М. Шаповаленко, П. Шляхтун та інші.

Метою дослідження є аналіз політики як сфери життя суспільства.

Мета дослідження визначила постановку і розв’язання низки завдань:

—         систематизувати наукові підходи щодо витоків й утвердження суспільної сфери життя та з’ясувати методологічний інструментарій дослідження політико-сферної проблеми;

— виявити суспільну спрямованість політики;

— здійснити аналіз політики як об’єкт наукового дослідження;

— розглянути критерії й процедури вибору політики;

— охарактеризувати динаміку функціонування політичної сфери;

— дослідити принципи політичного життя ;

— проаналізувати сучасні напрямки удосконалення основних засад державної політики як важливої складової життя суспільства.

Об’єктом дослідження є розвиток країни як цілісного соціосферного феномену, в тому числі політичної сфери суспільного життя.

Предметом дослідження є аналіз політики як сфери життя суспільства. 

Розділ 1. Теоретико-методологічна основа політики як сфери життя

1.1. Аналіз політики як об’єкт наукового дослідження

Політика в традиційному розумінні інтерпретується як середовище взаємодії між різними соціальними групами, партіями, націями, народами, державами, владою і населенням, а також громадянами та їх об’єднаннями. Це найважливіший і найскладніший пласт суспільного життя, «самостійний світ політичних цінностей».

Сучасні політологи, ґрунтуючись на працях мислителів минулого (Аристотель визначав політику як мистецтво управління державою; Демокріт вважав таке мистецтво найвищим із усіх мистецтв), зазначають, що політика — це також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, мистецтво узгодження бажаного та об’єктивно досяжного.

Політика означає здатність досягати цілей мирними засобами, а не шляхом застосування сили. Це стосується як гармонізації відносин між великими державами, так і вирішення внутрішньонаціональних регіональних, локальних, конфліктів. Політика є збалансованою системою цілей, інтересів і пріоритетів. Це передусім боротьба інтелектів, державних умів, ідей, а також пошук згоди та паритету.

В українській науковій термінології слово «політика» відповідає двом різним поняттям, для яких в інших мовах, зокрема англійській, використовуються різні поняття (policy та politics). Типовими прикладами визначень цих двох понять можна вважати такі:

1)       політика (politics) — це «сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб». Політику в цьому розумінні вивчають і аналізують переважно політологи;

2)       політика (policy) взагалі — це план, курс дій або «напрям дій, прийнятний і дотримуваний владою, керівником, політичною партією тощо». Саме в такому розумінні вживається слово «політика», коли йдеться про державну політику та про її напрями (зовнішня, внутрішня, економічна, соціальна), саме політика як курс дій є предметом аналізу політики.

Поняття public як прикметник можна перекладати словами «публічний», «державний», «суспільний», «громадський». Зокрема, коли мається на увазі public policy, то в різних джерелах можна знайти принаймні п’ять варіантів перекладу: державна політика, публічна політика, суспільна політика, громадська політика, національна політика.

Нині в розвинених країнах світу (спочатку в США та Канаді, а згодом — у країнах Європейського Союзу й інших країнах Центральної та Східної Європи) сформувалася відносно нова сфера професійної діяльності — аналіз публічної (державної) політики, яка підкріплювалася розвитком відповідних наук про державну (суспільну) політику, формуванням нормативно-правової бази, становленням системи підготовки управлінських кадрів (зокрема й вищих керівних кадрів) у провідних університетах світу.

Аналіз публічної (державної) політики як сфера професійної діяльності — це процес і процедури вироблення рекомендацій органам влади (замовникам аналізу) щодо найоптимальніших серед можливих варіантів дій, які розв’язують суспільні проблеми, щодо оцінювання й моніторингу результатів і наслідків цих дій. Аналіз політики має бути прозорим, відкритим і ґрунтуватися на суспільних цінностях.

Ефективна, мудра, реалістична політика є передумовою процвітання та добробуту нації, стабільності в суспільстві.

Політика — це багатопланове явище. Розрізняють безліч видів і різновидів політики: внутрішня, зовнішня, соціальна, національна, економічна, науково-технічна, культурна, фінансова, військова, кадрова, екологічна та ін. У повсякденному житті говорять про «велику» і «малу» політику, публічну і закулісну («підкилимову», апаратну). Існує й «тіньова» політика.

У змістовому аспекті вона може бути прогресивною і регресивною, об’єктивно зумовленою і волюнтаристською, такою, що відповідає назрілим потребам суспільного розвитку та суперечить їм. З історії відомо чимало прикладів глибоко хибної політики — довільної, реакційної, авантюрної, антинародної, що призводили до страждань і людських жертв. Давно було підтверджено, що помилка в політиці гірше за злочин, оскільки наслідки такої помилки можуть бути незворотними, причому для мільйонів людей.

Сутність політики багато в чому характеризують методи її проведення, арсенал і природа яких досить різноманітні.

Політика має безліч вимірів. Нині політичний простір настільки розширився, що став фактично адекватним загальнолюдському простору. Політика органічно входить у всі сфери суспільного життя. Ніхто не може уникнути політичного впливу, впливу політичних пристрастей, відлуння яких сягає до найвіддаленіших куточків країни та світу. Кожен є вільним або мимовільним «співучасником» політики, носієм політичної свідомості. Елементи політики проявляються в усьому, що оточує людину.

Більше того, справді демократичний, відкритий і продуктивний зміст політики припускає активну участь у ній, а отже, в управлінні справами держави і суспільства (безпосередньому або делегованому) якнайбільшої кількості громадян. Така політика дає можливість народним масам впливати на вироблення загального курсу розвитку держави, визначення її цілей, завдань, орієнтирів; будувати свої взаємини із владою, контролювати її діяльність. Як свідчить досвід, розрив між владою і населенням може мати непередбачувані наслідки.

Ступінь політизації суспільства залежить від багатьох обставин. Проте найбільшого напруження вона досягає в переломні періоди, коли відбувається перебудова фундаментальних підвалин життя: зміна соціального ладу, типів влади, форм власності, змісту виробничих відносин; трансформація (перетворення) духовної сфери. Саме такий етап і переживає зараз Україна.

У наш час загальнолюдські цінності, моральні аспекти політики набувають першорядного значення.

Під державною політикою слід розуміти сукупність ціннісних цілей, державно-управлінських заходів, рішень і дій, порядок реалізації державно-політичних рішень (поставлених державною владою цілей) і системи державного управління розвитком країни.

Уточнимо, що державна політика конструюється для реалізації і зовсім не констатується пост-фактум. Їй притаманний прагматизм, раціоналізм і діагностованість.

Раціональність як базова процесуальна характеристика держави, домінуючий спосіб забезпечення її життєдіяльності також утверджується й шляхом формування державної політики і полягає в практиці узгодження цілей різних груп інтересів через змагальність аргументів, спроби переконання опонентів у справедливості своїх позицій та оцінок. І головний, хоча й не єдиний критерій у цьому процесі, — вартість ресурсів, що виділятимуться для досягнення поставлених цілей. Таким чином, раціональна аргументація — це основний процес, що концептуалізує формування державної політики.

Визначальним для державної політики є результат її реалізації, тобто кількісний вимір її цілей.

У процесі формування державної політики в контексті цілепокладання будь-яка, навіть найскладніша й абстрактна проблема, може бути зведена до певного переліку складових, що мають кількісне вираження. Відомо, що якість управлінської діяльності держави залежить від кількісного виміру показників діяльності її органів влади, насамперед у частині вираження цілей. Кількісні критерії доцільно застосовувати ще й для зіставлення різних групових інтересів, співвіднесення фінансових витрат на ті чи інші цілі.

На основі кількісних показників практично узгоджуються можливості та плани, зусилля різних відомств, установлюється ієрархія відповідальності органів влади.

Необхідність опрацювання використання кількісних показників діяльності держави зумовлена й тим, що держава змушена здійснювати свідомо спрямовані дії, витрачати певні ресурси. І в цьому сенсі лише певні цілі можуть стати орієнтирами конкретних дій тих чи інших державних структур. У разі виникнення відхилень між відповідними цілями та ресурсами, як правило, постійно «виникають» сторонні інтереси, провокуючи корупцію і казнокрадство.

Раціональна основа формування державної політики передбачає, що навіть для неструктурованих завдань або форс-мажорних обставин цілі органів влади повинні мати явно виражені кількісні параметри. Лише за цих умов можна забезпечити цілеспрямованість державних дій, їх усвідомлену орієнтацію на ті чи інші суспільні інтереси.

1.2. Суспільна спрямованість політики

Як показує досвід, в житті суспільства тісно взаємодіють дві його найбільші системи — економічна і політична. Немає сумніву в тому, що в господарському житті сучасної Росії (як і інших держав) всі сфери економіки (фінанси, банківська справа, страхування, оподаткування, аудиторські послуги, ринок цінних паперів і т.д.) прямо або побічно відчувають вплив політичних процесів. Багато громадських явища можна осмислити тільки на основі розуміння суті взаємодії економіки і політики. Глибоке розуміння цього взаємозв’язку особливо важливо для випускників фінансово-економічних вузів, яким належить працювати в економічній сфері суспільства, а для цього необхідне глибоке вивчення не тільки комплексу економічних дисциплін, а й науки про політику (політології).

Політологія в нашій країні зовсім недавно стала одним із досліджуваних суспільних дисциплін. Перші навчальні матеріали з’явилися не більше п’яти років тому, тому не дивно, що їх відрізняє різноманіття точок зору по одним і тим же питанням. Тому наше завдання — розглянути різні точки зору на зміст предмета політології (тобто питання про те, що вона покликана вивчати) і навести аргументи на обґрунтування того, що в цій іпостасі слід розглядати політичну сферу суспільства.

Отже, сучасна політологія відноситься до числа високодискусійних  громадських наук: практично по кожній розглянутій в ній темі, проблемі і навіть окремого питання є кілька (іноді прямо протилежних) точок зору. Багато в чому це випливає з того, що і по «стартовому» для будь-якої науки питання — про її предмет — немає єдності думок.

Про політології говорять як про науку, що вивчає світ політичного [1], її розглядають як науку про політичну владу (французький політолог М. Дюверже), як науку, що вивчає «особливості руху і функціонування різних політичних систем» [2]. Відомі й інші точки зору, але найбільш часто в якості предмета політології розглядають політику [3].

Однак у зв’язку з таким трактуванням предмета політології перед дослідниками постають як мінімум два нелегких питання: по-перше, що таке політика і, по-друге, які межі цієї сфери життєдіяльності суспільства. Обидва питання викликають великі труднощі. Зокрема, в підручнику «Основи науки про політику» політика однозначно розглядається як предмет політології, але при цьому справедливо зазначається: «Вказати предмет політології неважко. Складність полягає у визначенні самої політики «[4]. Очевидно, тому більшість навчальних посібників починається зі з’ясування змісту цього поняття.

На жаль, кінцеві висновки про змістовний бік даного поняття істотно відрізняються. По-перше, загальне визнання, що політика є цілеспрямована діяльність прояснює, а ускладнює розуміння даної категорії, оскільки в конкретизованому вигляді ця діяльність розуміється політологами по-різному: як боротьба за владу, як управління суспільством, як дозвіл суспільних конфліктів і т. д. По-друге, досить відкрити будь-який навчальне видання з політології, щоб зрозуміти, що далеко не всі структурні елементи цієї науки можна класифікувати як діяльність (політична система, держава як політичний інститут, громадянське суспільство, політичний режим, політичні партії і суспільно-політичні рухи, політична еліта, політичний лідер, політична культура, політичний процес та ін.).

Зазначена невідповідність не могло залишитися непоміченею. В останні роки з’являється все більше публікацій з політології, в яких дається більш широке тлумачення предмета політології, тобто він вже не зводиться тільки до політики. Зокрема, в навчальному посібнику з політології під редакцією професора Б. І. Краснова зазначається: «Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства, його політичну систему, проблеми внутрішньої політики і міжнародних відносин, займається дослідженнями способів прийняття суспільно значущих рішень» [5]. З цього визначення випливає, що предмет політології — це не тільки політика, що він набагато ширше.

Є визначення предмета політології, в яких політика не тільки не єдина його складова, але навіть і не першорядна. Наприклад, в навчальному посібнику з політології під редакцією професора Д.С.Клементьєва підкреслюється, що «політологія у власному розумінні слова — це наука про загальні принципи і закономірності політичного життя суспільства і їх специфічному прояві, про шляхи, форми і методи їх реалізації в діяльності суб’єктів політики» [6].

Не можна не відзначити приклади вельми широкого трактування поняття «політика». В цьому відношенні показовим є наступне: «Політика — різноманітний світ відносин, діяльності, поведінки, орієнтацій, поглядів і комунікативних зв’язків між людьми з приводу влади і управління суспільством: основними чинниками політики виступають соціальні (етнічними) групами, що виражають їх інтереси політичні організації, інститути , руху, лідери «[7].

З усього вищесказаного випливає, що наукового визначення предмета політології двічі не пощастило. По-перше, сучасну навчальну літературу з політології відрізняє різноманіття точок зору у визначенні предмета політології, що ніяк не сприяє формуванню впевненості у викладі навчального курсу. По-друге, прийнявши якусь позицію щодо предмета (наприклад, що таким є політика), автори потім трактують його кожен по-своєму. Це відноситься і до політики, і до політичної влади, і до «загальним принципам і закономірностям політичного життя суспільства».

Однак, як це не парадоксально, але по-різному тлумачить предмет політології, що вийшли в останні роки навчальні посібники містять, по суті, один і той же тематичний комплекс. Це — політична влада і її носії, політичні еліти, політичне лідерство, політичний режим, громадянське суспільство, політичні інститути (держава як політичний інститут, партії і партійні системи), політичні процеси, політична культура, світова політична система і ін. Вже цей перелік розглянутих в навчальній літературі з політології питань далеко виходить за рамки того, що включає в себе політика. По суті, він відображає політичні відносини, політичні процеси і політичні інститути, що об’єднуються поняттям «політична сфера суспільства». Навряд чи хто-небудь буде заперечувати її існування. Це одна з найбільших сфер життя суспільства поряд з економічною, соціальною, культурною і ін. Її головне призначення — організація суспільства і управління ним на всіх рівнях. Якби не було політичної сфери, то життя суспільства уподібнилася б броунівському русі. Воно просто не могло б існувати.

Дана сфера — об’єктивна реальність: вона існує, діє, розвивається. Саме тут лежать корені практично всіх видів державної політики. Тут ініціюється більшість політичних процесів, тут функціонують всі владні структури. Тут приймаються важливі для всього суспільства рішення. Тому не дивно, що політична сфера викликає інтерес представників різних суспільних наук — права, соціології, психології, економічної теорії та інших. Однак всі перераховані науки мають свій предмет дослідження, і політична сфера цікавить їх лише в тій мірі, в якій інтереси цих наук перетинаються з політичним життям суспільства.

І лише одна наука вивчає політичну сферу суспільства спеціально і комплексно, в складі всіх її складових. Йдеться про політології. Повторимо, що, хоча і інші науки беруть участь у вивченні політичної сфери суспільства, але, запозичуючи поняття з категоріального апарату економічної теорії, можна сказати, що «контрольний пакет акцій» в її дослідженні належить політології. Такий висновок ґрунтується, як вже було зазначено, на зіставленні змісту, структури і функцій політичної сфери суспільства з тим комплексом питань, проблем і процесів, які вивчаються політологією і, відповідно, складають зміст підручників і навчальних посібників з даної дисципліни.

В умовах демократії політична сфера (як і інші, зокрема економічна) функціонує як система певною мірою самоорганізована, самоналагоджувальна, саморегулююча. Як і будь-яка система вона має «ядро» ( «епіцентр») — системоутворюючі відношення, яке визначає зміст, напрям і динаміку розвитку всіх інших відносин, всієї системи. Таким системоутворюючим «ядром» в політичній сфері суспільства є політична влада. Вона дає ключ до розуміння сутності і призначення даної сфери. Всі інші її елементи (лідерство, еліта, партії, виборчі системи, політичні процеси, політичні режими і т.д.) так чи інакше пов’язані з політичною владою. Все життя політичної сфери суспільства організовується навколо центрального відносини — політичної влади.

Взаємозв’язок цього центральної ланки та інших елементів системи можна простежити за такими ключовими напрямами її функціонування:

> Реалізація влади (політичне лідерство, політична еліта, бюрократія, політичні процеси);

> Організація влади (держава як політичний інститут, форми правління, політичні режими);

> Формування влади (політичні партії та рухи, виборчі системи);

> Інфраструктура політичної влади (політична культура, політична ідеологія, політична соціалізація, громадська думка).

Будучи однією з найбільших систем в життєдіяльності суспільства, політична сфера має свої підсистеми, складові її структуру. Структурно політична сфера суспільства включає наступні основні підсистеми.

  • Підсистема політичних інститутів (інституціональна підсистема). Це несучі конструкції політичної сфери суспільства, її «каркас». Тут беруть свій початок доленосні політичні процеси. У цій підсистемі створюється нормативно-правова база, яка визначає умови, можливості і межі функціонування всієї системи. Тут розробляється політика, що забезпечує економічну і політичну стабільність суспільства. Структурно ця підсистема включає форму правління, політичний режим, органи законодавчої, виконавчої та судової влади, політичні партії та рухи, численні громадські організації, виборчу систему.
  • Комунікативна підсистема. Це сукупність відносин, що виникають в процесі функціонування політичної сфери суспільства. Головним чином, це відносини, пов’язані з управлінням суспільством. Це також відносини, що відображають боротьбу за політичну владу (її досягнення, зміцнення, реалізація). Суб’єктами цих відносин є політичні лідери, представники політичної еліти, політичні інститути і організації і, звичайно, громадяни.
  • Регулююча підсистема. Її призначення — регулювати функціонування політичної сфери суспільства в цілому, формування і діяльність її політичних інститутів на базі прийнятих політико-правових норм, відображених в конституції країни та інших законодавчих документах.
  • Політико-ідеологічна підсистема. Вона включає політичні концепції, теорії, погляди, які лежать в основі вдосконалення політичної сфери суспільства в цілому, створення і розвитку політичних інститутів і політико-правових норм.

Така структура (чотири підсистеми) простежується в політичній сфері будь-якої держави. При цьому конкретизоване зміст кожної з даних підсистем змінюється не тільки від країни до країни, але і в межах однієї країни в різні часові періоди її розвитку. Багато що залежить від форми правління, політичного режиму, а також від положення країни (економічного, політичного, духовного і т.д.).

У зв’язку з цим важливо підкреслити, що політологія вивчає і загальні для різних країн характеристики політичної сфери суспільства, і форми їх прояву в конкретних умовах тієї чи іншої країни. Отже, політологія досліджує структуру політичної системи суспільства у всьому різноманітті її форм.

1.3. Критерії й процедури вибору політики

Наведена характеристика політичної сфери суспільства дає підставу зіставити дане поняття (його зміст, структуру, функції) з поняттям «політика». Яке співвідношення цих понять? Перша — одна з найбільших сфер життєдіяльності суспільства, що функціонує як система. Вона включає все політичне життя, весь світ політичного, тісно взаємодіючи з іншими суспільними сферами. Політика ж — це певний вид цілеспрямованої діяльності — складний, важливий, необхідний. Вона пов’язана головним чином з політичної вл стю: її досягненням, зміцненням, реалізацією тих цілей, які вона ставить. Політику неможливо зрозуміти і осмислити поза політичної сфери суспільства. Тут її коріння, її витоки. Певною мірою політика є засіб і механізм функціонування політичної системи. Політику можна зрозуміти тільки в контексті всієї політичної сфери суспільства. тому є підстави для висновку про те, що політична сфера суспільства (в складі всіх її складових) і політика співвідносяться як ціле і частина. Тому зводити предмет політології тільки до політики означає збіднення реального комплексу тим, питань і проблем, які вивчаються російськими та зарубіжними політологами.

Як вид певної цілеспрямованої діяльності політика не вміщає багато чого з того, що вивчається політологією. Як, наприклад, можна віднести до політики такі реальності політичного життя суспільства, як політична культура, політичні партії, інститути державної влади, політичну еліту. Всі вони мають відношення до політики, але вони не сама політика. Вивчити і зрозуміти їх можна в межах політичної сфери суспільства, а не в межах політики.

Таким чином, ще раз підкреслимо, зводити предмет політології до політики — значить збіднювати реальне його зміст. І також слід підкреслити, що така категорія, як політика, заслуговує спеціального вивчення в рамках комплексного аналізу і осмислення політичної сфери суспільства. Тут безліч аспектів і напрямків наукового пошуку, зокрема: політика як суспільне явище, політика і економіка, соціальна політика, національна політика, політика і релігія, військова політика, зовнішня політика, сучасна геополітика, а також політика як «різноманітний світ відносин, діяльності, поведінки, орієнтацій, поглядів і комунікаційних зв’язків між людьми з приводу управління суспільством «[8].

На закінчення слід зазначити, що розгляд в якості предмета політології політичної сфери суспільства дає ряд переваг для плідного вивчення політичного життя суспільства. Такий підхід дозволяє:

♦ аналізувати політичне життя суспільства на основі системного підходу. А це означає: бачити її місце в загальній сфері людського життя, її місце і роль серед інших великих суспільних систем, а також виокремити і вивчити її підсистеми. Це дозволяє бачити в політичній сфері головне, системоутворюючі відношення і пов’язані з нею елементи;

♦ чітко бачити структуру і логіку політології як навчальної дисципліни, коло питань і проблем, що вивчаються цією наукою;

♦ порівнювати політичні сфери різних країн, що дає можливість вивчати особливості їх розвитку, визначати причини соціальних криз і політичних конфліктів, вивчати досвід їх врегулювання;

♦ вивчати відмінності між політичною та іншими сферами суспільного життя, а також форми їх взаємодії;

♦ більш чітко розуміти співвідношення використовуваних в політології понять.

У методичному плані розгляд політичної сфери суспільства в якості предмета політології дає можливість використовувати досвід вивчення інших громадських сфер (зокрема, економічної), де результати наукових досліджень дали досить високі результати. 

Розділ 2. Політична сфера суспільства

2.1. Динаміка функціонування політичної сфери

Визначальну роль в житті будь-якого сучасного суспільства грає політика. Вона, як відомо, ділиться на зовнішню і внутрішню. Остання поділяється на види залежно від сфери державної діяльності: економічна, соціальна, культурна, сімейна, житлова, банківська, митна, податкова, валютна тощо Частина суспільних відносин в кожній з цих сфер в тій чи іншій мірі піддається регулюючому впливу правових норм. Значить, є об’єктивні підстави для виділення сфери правового регулювання як відокремленого блоку суспільних відносин і, отже, правової політики як специфічної стратегії діяльності держави в цій галузі.

Державна політика — це практична діяльність політичних суб’єктів і органів державної влади з реалізації виробленого політичного курсу та досягнення конкретних політичних цілей.

Слід констатувати, що органи державної влади відіграють провідну роль у підготовці та виконанні державної політики. Саме в діяльності глави держави, уряду та парламенту знаходять практичне вираження сутність і роль держави в суспільстві, види цілеспрямованого впливу на нього.

Хоча політичні партії та групи інтересів є завжди активними в процесі артикуляції власних інтересів, проте саме центральний державний апарат спільно з органами законодавчої влади безпосередньо ініціює і формує основні пропозиції щодо методів, норм, пріоритетів, а також стратегічних напрямів здійснення державної політики. Роль глави держави, парламенту та уряду щодо вироблення державної політики зумовлює (в основному) форма державного правління.

Соціальним суб’єктом у системі державної політики є народ як джерело державної влади. У демократичному суспільстві народ здійснює свою владу як безпосередньо (шляхом участі в референдумах, виборах, громадянських акціях), так і опосередковано (через депутатів усіх рівнів, державних службовців).

Водночас до соціальних суб’єктів системи державної політики зараховують і політичні еліти: від вищої державної до регіональних і місцевих. До них належать: виборні керівники, наділені державно-владними повноваженнями; партійні фракції у представницьких органах; керівники, призначені главою держави на політичні посади.

На державну політику опосередковано впливають економічна і фінансово-банківська еліти, а також різноманітні групи тиску та інтересів.

З огляду на це державну політику розробляють і здійснюють такі публічні інститути влади, як Президент і уряд на чолі центральних та місцевих органів виконавчої влади. Активну участь щодо узгодження політичної стратегії та контролю за її реалізацією в цьому процесі бере законодавча влада. Проте парламент не є суб’єктом виконання державної політики.

До цього слід додати: законодавча влада визначає політичний курс держави; виконавча влада на основі виробленого політичного курсу розробляє та реалізує державну політику; судова влада виносить рішення щодо спорів, які виникають у процесі цієї діяльності.

Виходячи з цього система державної політики — це сукупність людських, інституціональних, процесуальних і духовних складових (соціальні суб’єкти, інститути, цілі, принципи, методи, інтереси, потреби та ін.), які консолідовані на основі імперативної державної влади для політичного управління економічною, соціальною та іншими сферами суспільства з метою реалізації суспільно визначених цінностей та досягнення суспільно значущих цілей.

Суспільство є багатошаровою та багаторівневою системою, яка виявляється через певні, відносно автономні сфери. Але вони настільки взаємопов’язані та підпорядковані одна одній, що говорити про їх самостійність можна лише в контексті системного аналізу. (Нагадаємо, що згідно з його методологією систему спочатку умовно «розбивають» на підсистеми, аби розібратися з їх внутрішньою структурою та функціями, а потім знову «збирають» докупи з метою встановлення системних зв’язків між зазначеними підсистемами).

Оскільки суспільство, або суспільна сфера, є дуже складною системою, цілком зрозуміло, що різні дослідники виокремлюють ці підсфери по-різному.

На мою думку, слід зробити дослідницький наголос на соціально-економічній, політичній та духовній сферах.

Соціально-економічну сферу можна було б розглянути як матеріально-виробничий базис суспільства, що «прошитий» соціально-економічними відносинами (через відносини власності та обміну матеріальними ресурсами).

Духовну сферу, напевно, можна було б розглянути в контексті функціонування суспільної свідомості, морально-етичних норм, традицій, вірувань, політичної культури, суспільної психології, а політичну сферу — як підсистему суспільного життя, що пов’язана з політичною організацією суспільства в контексті відносин влади та суспільного управління.

Тому якщо ж говорити про поняття детальніше, то під політичною сферою суспільства розумітимемо інтегральну, матричну сукупність політичних структур, відносин, діяльності та свідомості, що впливають на напрями розвитку суспільства, процеси управління й реалізуються під час виборювання, володіння та утримування контролю над владою.

Останнє (функціональне) тлумачення стосується поняття політичних відносин. А під політичними інститутами розумітимемо сукупність їх державних (законодавчих, виконавчих, судових органів, армії, поліції тощо) і територіально-самоврядних та громадських компонентів (партій, рухів, суспільно-політичних організацій, об’єднань тощо).

Задля кращого розуміння структурно-функціональної побудови політичної сфери суспільства розглянемо рис. 1.

Зрозуміло, що всі компоненти та складові політичної сфери суспільства тісно взаємопов’язані й взаємно детермінують їх функціонування. Наприклад, політичні відносини громадянина з державою багато в чому залежать від правового поля та реальної практики функціонування державних інститутів, які реалізують функції державної влади. А скажімо, політична діяльність, її характер і спрямованість тісно пов’язані з рівнем політичної свідомості.

Політична сфера акумулює в собі все, що стосується політики: політичні структури, політичні відносини, політичну діяльність, політичну свідомість і т. ін.

Динаміка функціонування політичної сфери найповніше характеризується через політичне життя суспільства.

Отже, політичне життя — частина суспільного життя, пов’язана з конкретно-історичною, свідомою, предметною та цілеспрямованою політичною діяльністю людей щодо виявлення, узгодження та реалізації їхніх соціально-політичних інтересів у процесі формування та реалізації політичної влади в суспільстві.

2.2. Принципи політичного життя

Рівень економічного розвитку не завжди і не зовсім визначає політичний розвиток, зокрема рівень демократизації суспільства.

Постає цілком логічне запитання, що спонукає до пошуків інших чинників впливу на політичне життя.

Насамперед у соціокультурній сфері, що визначається діяльністю соціальних спільнот — етносів, класів, соціальних груп, окремих індивідів.

Політологія є наукою, що орієнтується насамперед на практику. Отже, говоритимемо не про політичне життя взагалі, а спробуймо виокремити особливості політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть:

  1. Стало можливим державно-політичними засобами регулювати динаміку економічного життя.
  2. Широкого розвитку набула демократія, що сприяє приходу до влади політичних партій, які відбивають інтереси більшості громадян.
  3. Розмиваються міжкласові та соціальні кордони, посилюються тенденції глобалізації суспільного життя в розвинених країнах та етнічно-державної консолідації в нових незалежних державах.
  4. Поширюються масові рухи, що сприяють задоволенню загальнолюдських екологічних, етнічних, конфесійних, групових та інших інтересів мас.
  5. Зростає інтенсивність комунікативних зв’язків між людьми різних країн, що сприяє розвитку світового політичного життя, і т. ін.

Що ж до конкретної країни, то метою її політичного життя можна було б назвати стабілізацію суспільного життя, цілісність, єдність, соціальну структуризацію, плюралізм, відбиття специфіки політичного часу, простору, політичну активність та ін.

Принципи державної політики поділяються на загальні (універсальні) та галузеві (специфічні).

Універсальні принципи застосовуються в усіх видах державної політики, які мають загальний зміст. До них відносять: об’єктивність; конкретність; оптимальність; зворотні зв’язки; відповідність юридичним нормам та ін.

Галузеві принципи діють в управлінні окремими сферами суспільства або застосовуються лише в державній політиці, політиці політичних партій та громадсько-політичних організацій.

Західний науковець М.Мішелетті виділяє вісім головних принципів державної політики, дотримання яких відповідає цінностям демократії: конституційності уряду; народовладдя; підзвітності; ефективності; відкритості; адекватного реагування на зовнішнє середовище або чутливості; відповідності процесуальним нормам; поділу влади. Дотримання цих принципів сприяє вирішенню важливих теоретичних і практичних завдань із доступу до прийняття рішень, способів їх прийняття, а також забезпечення суспільними благами та якості демократії. Особливе місце серед них належить принципам народовладдя та конституційності. Тобто уряд служить інтересам народу, залучаючи його до участі в управлінні.

Проте західний дослідник Г.Алмонд виокремлює кілька варіантів розроблення та здійснення державної політики залежно від особливостей реалізації принципу поділу влади, існуючих груп інтересів, змісту їх взаємодії з урядом і розстановкою політичних сил у парламенті.

Колективістський підхід вбачає роль уряду в тому, що має бути досягнута рівновага між інтересами великих соціально-економічних груп, що протистоять одна одній. При цьому партії та групи тиску, які представляють класові чи групові інтереси, значно впливовіші, ніж дії окремих індивідів. Консерватори традиційно покладаються на гармонійне співіснування різних класів суспільства. Вважається, що більш забезпечені мають надавати допомогу менш заможним. Це виражається в підтримці соціальних програм і участі в добровільних починаннях. При цьому малоосвічені громадяни мають покладатися на думку більш освічених членів суспільства та вчиняти згідно з їх рекомендаціями.

Соціалістичний підхід надає важливого значення класовим відмінностям: профспілки та підприємці відіграють у визначенні політичного курсу держави не меншу роль, ніж уряд, а трударі своїми голосами компенсують відсутність капіталу.

Індивідуалістичний підхід представництва ставить акцент на важливості, яку має в політичному процесі голос кожного громадянина. Ліберальні демократи доводять, що політичні партії мають представляти індивідів, а не інтереси організованих груп. При цьому, як зазначає російський учений Л.В.Сморгунов, окремому громадянинові рідко вдається на референдумах безпосередньо виразити власне ставлення до політики уряду. Проте в разі, коли референдум уже оголошується, то на нього виносять питання, що сформульоване діючим урядом.

У 80-ті рр. минулого століття Президент США Р.Рейган і Прем’єр-міністр Великобританії М.Тетчер були прихильниками індивідуалізму, вважаючи, що кожна людина в міру своєї активності на «ринку» сама відповідає за досягнутий нею рівень добробуту. Цей підхід знімав з уряду відповідальність за відстоювання колективних інтересів. Доцільно зазначити, що М.Тетчер заявила: «Такого поняття, як суспільство, не існує».

На думку Прем’єр-міністра Великобританії Т.Блера, уряд має здійснювати такий курс, що сприяв би громадянам держави завдяки системам освіти, професійного перенавчання, підвищення кваліфікації та іншим видам соціальної політики максимально реалізувати свої природні здібності.

Державне управління та політика пов’язані зі сферою суспільних справ і включені до механізму задоволення громадських інтересів шляхом формування та реалізації державної політики. До цієї сфери входять: державне управління; місцеве самоврядування; управління об’єднань і організацій; управління через асоціації громадянського суспільства тощо.

Таким чином, основним інститутом політичного управління завжди була й залишається держава, що є виразником спільних інтересів населення у своїй політиці, відіграючи інтегруючу роль у суспільстві. Державна політика порівняно з політичною діяльністю будь-якого іншого інституту політичної участі (партії, руху, профспілок) незмінно та чітко виражає загальні інтереси населення та громадян у цілому. Цим вона об’єктивно сприяє підтриманню та відтворенню соціально-політичної цілісності суспільства.

Державна політика є системою, стрижнем якої виступає владний спосіб організації суспільства для досягнення та підтримання його цілісності шляхом узгодження інтересів, а також управління спільними соціально-економічними і суспільно-політичними процесами.

Для виконання цього призначення держава утворює відповідну систему органів влади, які розробляють та реалізують державну політику. 

Розділ 3. Сучасні напрямки удосконалення основних засад державної політики як важливої складової життя суспільства

Удосконалення процесів управління державою на демократичних засадах є важливою проблемою розвитку сучасної України.

Отже, державна політика еволюціонує у відповідь на змінність усвідомлених вимог і можливостей, які можуть бути результатом зміни технологій, ринкових структур або інших об’єктивних умов, зрушень у системі цінностей або їх сприйнятті, а також відносного впливу різних груп інтересів. Способи перетворення всіх цих чинників у нові напрями політики зумовлені певними інститутами та процедурами формування і зміни власне політики.

Державна політика реалізується в порядку «організаційної рутини». Оскільки зміни рутини зазвичай мають локальну сутність, «державна політика має тенденцію рухатися в певному напрямі». Так, поточні зміни політики можна осмислити як еволюцію політичної бази, що сама була результатом послідовності колишніх змін і плацдармом для майбутнього еволюційного розвитку.

Важливими особливостями формування та реалізації державної політики є:

1) участь багатьох сторін у процесі ухвалення державних рішень;

2) складний управлінський (політичний та адміністративний) апарат, задіяний у цьому процесі.

Сторонами процесу є виборці, групи спеціальних інтересів, виборні посадові особи і державні службовці, органи державної влади та місцевого самоврядування, суди.

При цьому політичний апарат визначає сутність взаємодії між сторонами і задає способи, якими на основі цих взаємодій формується політика. Ці процеси становлять інтерес насамперед для інституційно-економічних досліджень як об’єктної та методологічної бази формування й реалізації державної політики [5, c. 62].

Отже, реалізація програми дій приводить до певних результатів. Вони можуть відрізнятися від очікуваних через мінливість умов або неточність прийнятих рішень. Необхідне постійне порівняння одержуваних результатів із запланованими раніше, для чого має бути розвинена адекватна база моніторингових параметрів.

У сучасній Україні, яка утверджує демократичні реформи, рисами суспільно-політичного життя мають стати взаємоузгодження соціальних інтересів, функціональне взаємодоповнення та неупередженість у діалозі між соціальними верствами. Соціальна довіра й суспільні цінності як підвалини суспільної стабільності повинні бути суспільною нормою.

Це викликає потреби удосконалення управління існуючою системою суспільних інститутів, удосконалення правил, норм, законів, що регулюють поведінку людей, суб’єктів господарювання та інших форм суспільно-політичної діяльності.

Пріоритетом має стати гуманізація розвитку, забезпечення нової якості життя людей, створення всіх необхідних умов для максимального розкриття їх творчого потенціалу.

Гармонізація функцій держави і розвитку на нових засадах — шлях до розв’язання багатьох суспільно-політичних проблем: оптимізації держбюджету, підвищення діяльності органів державної влади; забезпечення громадян якісними суспільними благами, подолання корупції, збалансування регулюючих функцій держави, суспільних інституцій і громадян. Зусилля влади повинні бути спрямовані на створення умов для активного формування інститутів громадянського суспільства, сприяння залученню громадян до розв’язання власних та суспільних проблем.

Важливе значення для посилення взаємозв’язку громадян і держави, розвитку громадянського суспільства має підвищення рівня прозорості діяльності органів державної влади, економічних суб’єктів і суспільних інституцій, відкритості та доступності інформації про власність та результати економічної діяльності. Громадськість має знати, що все відбувається відповідно до чинних законів України [8, c. 29].

На практиці традиційно виділяють кілька проблем, які супроводжують процес реалізації державної політики. По-перше, досягається лише частина цілей державної політики. По-друге, в її реалізації беруть участь багато різних організацій, груп, особистостей, що утруднює координацію їх роботи. Крім того, вони мають різні цінності та мотиви, що ускладнює взаємини між ними. По-третє, вони використовують різні способи й методи здійснення державної політики. По-четверте, постійні та динамічні зміни в суспільному, загальнодержавному, внутрішньодержавному та міжнародному житті, а також виникнення нових потреб у населення суттєво впливають на державну політику, що зумовлює необхідність її модернізації.

При цьому важливо враховувати контекст, фактори змін, події як каталізатори змін, ініціаторів, дії та результати змін державної політики. Всі ці складові взаємопов’язані та послідовно впливають на реальність і результативність політики, яку здійснює держава.

Крім готовності до змін керівників, у політиці важливо брати до уваги готовність суспільства до трансформаційних і модернізаційних процесів. Особливу увагу слід приділяти вивченню окремих соціальних верств (страт), оскільки нова політика може стосуватися їх визначальних інтересів.

Важливо враховувати, що здатність керівників успішно здійснювати зміни ґрунтується на двох основних факторах: аналітичних здібностях і управлінських навичках. Аналіз необхідний для розроблення стратегії та визначення цілей і завдань з урахуванням змісту й запитів зовнішнього середовища. Управлінські якості необхідні, оскільки зміни в політиці залежать і від тривалих проміжків часу та пов’язані з плануванням, керівництвом, а також із переконанням. Виходячи з цього їх реалізація передбачає застосування аналітичних методів і розроблення стратегії управління змінами. Від ступеня новизни, глибини та масштабів перетворень залежить рівень спротиву змінам, а також складності, невизначеності та ризику під час перетворень [11, c. 61].

Отже, чим радикальніші та масштабніші перетворення, тим сильніший спротив, вищий ризик, складність і невизначеність результатів, а також наслідків змін. Тому найбільша кількість проблем виникає в разі великих нововведень, що потребують ретельної підготовки та створення відповідних умов для їх подолання.

Досліджуючи реалізацію державної політики або державних програм у цілому, визначають загальні принципи, дотримання яких сприяє поліпшенню цього процесу: зниження рівнів управління та спрощення організаційних структур; створення ефективного механізму координації і тісна співпраця між учасниками реалізації політики; надання певної самостійності та автономності виконавчим організаціям; систематична оцінка результатів роботи і вдосконалення механізму звітності; застосування сучасних управлінських технологій та інформаційно- аналітичних систем.

У процесі реалізації політики роль державних органів влади полягає в тому, щоб: отримати необхідні ресурси; розробити відповідні плани та програми; організувати та скоординувати діяльність учасників; вжити заходів щодо досягнення поставлених цілей.

Запорукою успіху реалізації державної політики є відносини в системі державного управління. Слабкість реалізації найпомітніше проявляється там, де відсутній чіткий розподіл владних повноважень між різними органами влади [1, c.35].

Важливим фактором успіху є якість розробленої політики, державних програм чи прийнятих рішень. Слід зазначити, що існує такий термін, як «здійсненність рішення», який означає, що ще на етапі розроблення розраховується ймовірність реалізації всіх запланованих заходів з урахуванням впливу різних факторів.

Багато залежить і від того, наскільки точними є завдання і як їх інтерпретують конкретні виконавці, особливо на нижчих рівнях управління, оскільки на регіональному та місцевому рівнях відбувається повсякденна реалізація державних рішень. 

Висновки

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об´єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.

Ми з’ясували, що поняття «політична сфера суспільного життя» є  комплексним багаторівневим суспільним явищем, де найголовнішим є феномен політичної влади, інтегративна присутність якої визначає цінності, що слугують основою формування політичних відносин людей, створення політичних інститутів для функціонування та реалізації цих відносин, формування політичної ідеології, яка є результатом і засобом матеріалізації політично усвідомленої діяльності людей.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

— оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

— гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

— демократизм і моральність у здійсненні політики;

— громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

— конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

— спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

— етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

— відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості.

Політична сфери взаємодіє з іншими суспільними сферами завдяки двом взаємодоповнюючим позиціям. По-перше, політику формують економічні, духовні, етичні, культурні й інші маркери. По-друге, політична сфера здатна впливати на ці сфери, «проникати» в них, взаємодіяти з ними, формуючи економічну, соціальну, культурну та іншу політику. Це відбувається завдяки тому, що рушійною силою політики є влада — інструмент розподілення цінностей у суспільстві. Саме влада може забезпечити такі умови, створення й присвоєння суспільних цінностей, вироблених у різноманітних сферах і галузях суспільного життя, які відповідали б інтересам тих чи інших соціальних груп. Ця властивість політичної сфери забезпечує її об’єктивну присутність в усіх сферах суспільного життя через її регулюючі функції. Вплив політичної сфери на життєдіяльність людей у будь-якій країні зумовлює тип громадянського суспільства, модель конституційного устрою, форму політичного правління країною.

Найважливішими функціями політичної сфери суспільного життя, які забезпечують її існування, визначено здатність до самоорганізації, саморегуляції й адаптації.

Функціонування відкритих динамічних систем, якою є політична сфера, забезпечується процесами самоорганізації, що означає здатність системи самостійно підтримувати, відтворювати чи вдосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов її існування, діяльності з урахуванням минулого досвіду, спрямовану на збереження її цілісності, підвищення стійкості, забезпечення нормального функціонування або розвитку. 

Список використаної літератури

  1. Бебик, В. Політологія для політика і громадянина [Текст] : монографія / Валерій Бебик, 2004. — 421,[2] с.
  2. Бодуен, Ж. Вступ до політології [Текст] / Жан Бодуен ; пер. з фр. О. Марштупенко, 1995. — 174 с.
  3. Гелей, С. Політологія [Текст] : навчальний посібник / Степан Гелей, Степан Рутар, 2013. — 346 с.
  4. Горбач, О. Політологія [Текст] : навчальний посібник / Олександр Горбач, Руслан Демчишак, 2016. — 259,[1] с.
  5. Горлач, М. Політологія: наука про політику [Текст] : підручник для студентів вузів / Микола Горлач, Василь Кремень, 2009. — 836,[1] с.
  6. Інформаційна складова соціокультурної трансформації українського суспільства [Текст] / Олексій Онищенко, Валерій Горовий [та ін.], 2012. — 253 с.
  7. Калініченко, М. Влада громадянського суспільства [] : Монографія / Михайло Калініченко, 2006. — 174,[1] с.
  8. Неліпа, Д. Системний аналіз в політології [Текст] : підручник / Дмитро Неліпа, 2013. — 303,[1] с.
  9. Погорілий, Д. Політологія [Текст] : кредитно-модульний курс / Дмитро Погорілий, 2008. — 429,[1] с.
  10. Політологія [Текст] : навчальний посібник / Микола Гетьманчук, Віктор Грищук, Ярина Турчин [та ін.]; за заг. ред. М. П. Гетьманчука, 2011. — 415 с.
  11. Політологія [Текст] : підручник / М. П. Требін [та ін.] ; ред. М. П. Требін, 2013. — 414,[2] с.
  12. Політологія [Текст] : підручник / ред. М. М. Вегеш, 2008. — 382 с.
  13. Політологія [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ігор Коваль [та ін.], 2012. — 410,[6] с.
  14. Політологія: кінець XIX — перша половина XX ст. [Текст] : хрестоматія / укл. Остап Семків, Микола Поліщук, Володимир Остудін [та ін.]; ред. О. І. Семкін, 1996. — 796,[4] с.
  15. Романько І. І. Політологія [Текст] : навчальний посібник для курсантів денної та заочної форми навчання / І. І. Романько, 2009. — 567 с.
  16. Рудич, Ф. Політологія [Текст] : підручник / Федір Рудич ; ред. В. М. Куценко, 2006. — 477,[1] с.
  17. Скрипникова, Л. Політологія [Текст] : навчальний посібник / Лідія Скрипникова, Людмила Тутік, Маргарита Гринчак, 2014. — 271,[1] с.
  18. Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї [] / Укр. Акад. політ. наук, Укр. центр політ. менеджменту, Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Миколаївський центр політ. досліджень [та ін.]. Спецвипуск : Політичний менеджмент / ред. М. І. Михальченко, 2008. — 363 с.
  19. Урсол, О. Політологія [Текст] : курс лекцій : для курсантів та слухачів КЛА НАУ спеціальності «Менеджмент» та «Авіаційний транспорт». Ч. 2, 2016. — 156 с.
  20. Холод, В. Політологія [Текст] : підручник / Володимир Холод, 2014. — 478,[2] с.
  21. Цюрупа, М. В. Основи сучасної політології [Текст] : підручник / М. В. Цюрупа, В. С. Ясинська, 2009. — 349,[1] с.
  22. Шляхтун, П. Політологія: історія та теорія [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / Петро Шляхтун, 2010. — 471 с.