Вступ

Сам факт існування відкритих економік породжує інший феномен — світове господарство як системну цілісність та динамічний організм. Світове господарство є своєрідним середовищем, у якому відбуваються міжнародні економічні зв’язки між країнами та будь-яка міжнародна економічна активність підприємницьких структур, а також окремих людей. Але таке пояснення, яке стосується механічної сторони справи — простого розширення сфери економічної діяльності, — не вичерпує сутності предмета. Важливо враховувати й те, що світове господарство є формою організації на якісно вищому рівні ринкової та коопераційної системи. Нарешті, можна казати і про те, що саме в такому міжнародному масштабі виникають нові можливості реалізації усіх наявних ресурсів та факторів суспільного виробництва і головного з них: людського потенціалу, творчих здібностей.

Вважається, що як органічна єдність, до якої належать усі регіони та країни, світове господарство почало складатися наприкінці XIX ст. Саме тоді проявилися наслідки двох важливих явищ того часу: по-перше — радикального збільшення обсягів промислового виробництва та, відповідно, обсягів міжнародного товарообміну, а по-друге — виходу на арену економічного життя монополістично-корпоративних підприємницьких структур. Обидва ці явища стали потужними чинниками формування світового ринку, який, у свою чергу, є основою світогосподарської системи.

Сільське господарство – друга провідна галузь матеріального виробництва, важлива галузь світового господарства. У світі немає ні одної країни, жителі якої не займалися б сільським господарством і суміжними галузями – лісовим господарством, рибальством, полюванням. В усьому світі у сільському господарстві та суміжних галузях зайнято не менше 1 млрд. чол. – близько половини працездатного населення. А якщо врахувати молодших і старших людей, котрі допомагають у сільськогосподарських роботах, то це становить майже 60% економічно активного населення світу.

1. Розвиток капіталістичного фермерства в європейських країнах

Згадуючи досягнення в розвитку промисловості Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно сільськогосподарською державою. Щоб стимулювати розвиток кормової бази і експорт зерна, уряд у 1660 р. увів високі мита на імпорт хліба, худоби, м´яса, із 1689 р. — на пшеницю, що вивозилась, сплачувалась урядова премія у 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неурожайних років. Прийнято закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам заборонялося самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. За надлишку робочої сили парафіяльна влада могла її висилати. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706—1725 pp. експортували 5,4 млн. квартерів; у 1726—1745 pp. — 7 млн.; у 1746—1765 pp.— 9,5 млн. квартерів зерна.

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для удосконалення техніки. Результати були особливо відчутні в східних і південно-східних графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з ще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств і збут значно ускладнювався внаслідок відсутності зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли були збудовані канали і з´явився новий ринок збуту в зв´язку з індустріалізацією сусідніх районів — Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, огороджування набуло великого поширення і в центральних графствах. Починаючи з 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначався його інтенсифікацією. Введено чотирирічну сівозміну, землю почали більш глибоко зорювати і мотижити, розпушування ґрунту проводили старанніше і землю очищали від бур´яну.

Створення кормової бази сприяло розведенню овець і великої рогатої худоби. Раніше вівці цінувались переважно за вовну, яку з них отримували, а велика рогата худоба використовувалась в основному як тяглова сила. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом всієї зими. Тепер навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для урожаю: вівчарство і утримування великої рогатої худоби стали прибутковим. Якщо середня вага овець, що продавалися у 1710 р. в м. Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби — 167, то у 1795 р. — 36 і 360 кг відповідно [5, c. 98].

Застосування нових методів скотарства дало змогу підвищити врожайність зернових. Вперше стало можливим отримання великої кількості органічних добрив як від систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби і свиней, яких відгодовували на фермах.

Удосконалювались і знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. — залізний плуг.

Але нововведення могли бути здійснені лише за умови вкладення в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств вони були недоступні. Піонерами нових технологій у сільському господарстві стали заможні люди, головним чином багаті землевласники. Внаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

Особливістю огороджування у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали у пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно оброблялися, у великі ферми, де успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику кількість земель, що не оброблялися і використовувалися сільськими мешканцями під пасовища, для вирубування лісу і видобування торфу, а також багато пустирів. Малих фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі у зв´язку з неможливістю конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їх багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду свої маєтки великим фермерам-орендарям на довгий термін (зазвичай на 99 років), які обробляли від 80 га землі та більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких переважно використовувалась наймана праця, застосовувались удосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.

Революція в сільському господарстві дала такі результати.

По-перше, збільшилась продуктивність землі, що дало можливість забезпечити міське населення продуктами сільського господарства.

По-друге, утворилася резервна армія пролетарів, цілком «звільнених» від будь-якого зв´язку із землею людей, не прив´язаних ні до місця, ні до власності. Виник загін вільних робітників, що відповідав вільному капіталу. Початок формуванню ринку робочої сили поклали створення у другій половині XIX ст. бюро при міських органах самоврядування, куди могли звертатися особи, які шукали роботу, роботодавці. Біржа праці, яка координувала ринок праці в масштабах всієї країни, організована на початку XX ст.

По-третє, значно збільшився внутрішній ринок збуту промислових товарів. Селянин періоду натурального сільського господарства, що займався домашніми промислами і був відірваний від зовнішнього світу, мав змогу купити дуже мало. Пролетарям звичайно доводилось споживати набагато менше, але все, що вони споживали, вони мусили купувати, що сприяло появі місткого внутрішнього ринку [3, c. 112-113].

Франція залишалась аграрною країною: 75 % її національного доходу давало сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало у спадковому користуванні селян у вигляді малих парцел, розміри яких не перевищували одного га і які належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки і вимушено виконували панщинні повинності на користь феодалів і церкви.

Техніка обробітку землі у 70—80-ті роки XVIII ст. дещо поліпшилася, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало все більш товарним. Зростаючі потреби підштовхували сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займались лихварством і визиском сільської бідноти.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи і цілком маєтки сеньйорів, з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники з буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, і підвищували орендну плату.

В окремих районах Франції великі землевласники огороджували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Становище основної маси селян продовжувало погіршуватися. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів і праці за наймом. Не в змозі прогодуватися своєю працею, частина селян перетворювались у жебраків.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об´єднувала боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними, і хоч кількість сервів (закріпачених) була не дуже великою, але й інші несли тягар багатьох повинностей. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщини (право мертвої руки), за право давити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, які сплачували сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, і виконували низку феодальних повинностей та платежів. Все це разом інколи становило 25—30 % вартості землі. Менш поширеним був шампар — оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензиторів, були і безземельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни сплачували «десятину», державі вносили «двадцяти-ну» і подушну подать. Ще більш віджилими були талья — прямий державний податок, а також габель — непрямий податок на сіль. Щорічно селяни повинні були за примусовою ціною купувати не менше 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємні купівля і продаж солі карались примусовими роботами — засланням на галери.

Непосильні платежі й феодальна власність на землю позбавляли селян коштів для розширення виробництва і поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фермерства, яке вже виникло у північних районах країни, перешкоджали купівлі-продажу землі [7, c. 124-125].

Капіталістичний розвиток сільського господарства Франції значно просунувся вперед у період Реставрації та Липневої монархії (1815—1848).

У цей період у Франції продовжувало розвиватись торговельне і підприємницьке землеробство, що вело до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з боку великих землевласників і феодалів. Одночасно відбувалися дроблення селянської власності, концентрація землі в руках буржуазії, поміщиків і заможних селян. Кількість земельних власників збільшилась, але водночас зростали бідність і зубожіння дрібних селян. Парцельний селянин, щоб вижити, постійно вдавався до позики під заставу землі, до лихварського іпотечного кредиту. Рівень життя селянських мас у Франції був дуже низьким.

Велике землеволодіння у Франції зазвичай поєднувалось із дрібним землекористуванням. Більшість великих землевласників здавали землю в оренду на кабальних умовах сплати половиною врожаю. Велика частина селян і орендарів не мали необхідних умов для поліпшення техніки обробітку землі. Ці обставини дуже уповільнювали прогрес у сільському господарстві. Крім того, у 1819 р. було введено високі мита на хліб, худобу, шерсть, які слугували захистом великих землевласників від конкуренції іноземних товарів.

Збільшення площі, зайнятої під оранку, поліпшення агротехніки, ширше використання машин сприяли постійному зростанню протягом XIX ст. продукції сільського господарства. Якщо у 1812 р. вона оцінювалась у 3 млрд., то у 1870 р. — уже у 7,5 млрд. франків.

З 1815 по 1852 р. посівні площі збільшилися з 23 млн. до 26 млн. га. Змінилась їхня структура. Пшениця витіснила інші злакові культури. Різко збільшились посіви цукрового буряку (досягли у 1852 р. 111 тис. га, з яких збирали 32 млн. ц буряків). Урожайність зернових зросла на 50 %. Розвивалось тваринництво, збільшились площі лук і пасовищ, що слугували його кормовою базою. Протягом першої половини XIX ст. поголів´я великої рогатої худоби зросло більше ніж у 1,5 раза.

Таким чином, парцелярний характер французького землеволодіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структури економіки, а вартість сільськогосподарської продукції у 70-ті роки XIX ст. у 2,5 раза перевищувала вартість промислової продукції [2, c. 22].

Якщо у Голландії і Англії під впливом внутрішніх факторів і європейського ринку розвивався капіталізм, то у 70-ті роки XVIII ст. Німеччина залишалась феодальною державою з домінуванням панщинної системи. Феодальна експропріація землі набула великих розмірів. Йшов процес обезземелення і зубожіння селян.

Загальне уповільнення економічного розвитку Німеччини в цей період стало причиною відродження кріпацтва. Після Великих географічних відкриттів відбулося переміщення торгових шляхів на Атлантичний океан, почався занепад північно-італійських міст, з якими були тісно пов´язані міста Південної Німеччини. Залишаючись політично роздробленою, Німеччина не могла брати участі у географічних відкриттях, світовій торгівлі, грабуванні колоній. Вона не могла також використовувати зовнішніх джерел первісного нагромадження капіталу, що значно послаблювало розклад феодалізму і розвиток капіталізму.

До середини XIX ст., з огляду на ці обставини, Німеччина залишалась аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю економіки. В останній третині XVIII ст. прискорився процес обезземелення селян. Ліквідацію кріпосного права тут на відміну від Франції здійснено поступово «зверху», тобто шляхом урядових реформ. Тому звільнення сільського господарства Німеччини від феодальних пережитків мало вкрай затяжний і половинчастий характер. Особливо яскраво це виявилось у Пруссії, найбільш значній і сильній з держав Німеччини. Звідси і назва «прусського» шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Незважаючи на половинчастий характер реформ, сільське господарство Німеччини у XIX ст. розвивалося досить швидко. Відбулось значне поліпшення агрокультури — введено багатопільну сівозміну, поліпшилась якість обробітку землі. Посіви зернових доповнились кормовими і технічними культурами. У Померанії і Бранденбурзі, де переважали піщані ґрунти, розширились площі під картоплею, яку використовували для виробництва спирту — важливого експортного товару країни. За збором картоплі й цукрових буряків Німеччина у другій половині XIX ст. зайняла перше місце у світі. Зміцнення кормової бази сприяло розвитку скотарства, особливо молочного тваринництва. У господарствах поміщиків і гросбауерів розпочали широко використовувати сільськогосподарську техніку, мінеральні добрива. У Німеччині було відкрито поклади калійних солей, що дало поштовх зародженню науки — агрохімії. У 1840 р. Ю. Лібіх опублікував працю, яка й заклала основи науки про мінеральні добрива. Його відкриття порівнювали з винаходом парової і динамо-машини у промисловості. Дуже швидко Німеччина стала світовим постачальником мінеральних добрив [1, c. 63-64].

2. Розвиток сільського господарства в США та Японії в XVIII-XIX ст.

На початку 60-х років XIX ст. 60 % населення США працювало у в сільському господарстві, яке було основною галуззю економіки США, і виробляло продукції на 1578 млн. дол. Уведення в обіг нових земель (до 50-х років XIX ст. лише на заході впроваджено в обіг 2 млн. га) в умовах значного дефіциту робочих рук стимулювало технічний прогрес у сільському господарстві. Ще в 1790 р. Ньюболд сконструював чавунний плуг, який пізніше був удосконалений. Уже в 30-ті роки XIX ст. з´явились снопов´язалки, косарки. Серед факторів, які визначали розвиток аграрної сфери господарства, крім колонізації Заходу, можна зазначити використання праці рабів і спеціалізацію районів.

Постійно зростаючий внутрішній ринок продукції сільського господарства стимулював швидке зростання товарності землеробства і тваринництва. Важливим наслідком орієнтації виробників аграрного сектору на потреби ринку було поглиблення галузевої спеціалізації окремих регіонів країни, які набули розвитку ще в колоніальний період.

Старий — Північний Захід — вирощування кукурудзи у поєднанні з екстенсивним тваринництвом (перш за все свинарством). У міру вирубування лісу збільшувались ділянки під посів жита, ячменю і вівса. З другої чверті XIX ст. тут з´явилась пшениця і вже в 1860 р. цей регіон став головним її виробником, закріпивши за собою центральне місце у зерновому господарстві країни.

Захід — високоінтенсивне тваринництво. Із Англії завезені кращі породи корів, з Іспанії — довгошерстих овець (мериносів) і т. ін. Під тиском конкуренції дешевої продукції Північного Заходу (дешеве якісне зерно і м´ясні товари) регіон поступово переходив від екстенсивного господарства до інтенсивного з орієнтацією на виробництво молочної продукції, вирощування овочів, промислове садівництво. Сільське господарство Північного Сходу пристосувалось до потреб швидко зростаючих індустріальних центрів. Розвиток залізничного транспорту сприяв процесу галузевої спеціалізації цих районів США.

Південь — наприкінці XVIII ст. переорієнтація з виробництва тютюну, який став нерентабельним внаслідок виснаження земель, рису (в результаті Війни за незалежність було втрачено англійські ринки рису), індиго та задоволення зростаючого ринкового попиту на бавовну. У другій половині XIX ст. бавовник став головною статтею спеціалізації штатів Півдня і Південного Заходу. У 1860 р. вони давали 66 % світового виробництва бавовни-сирцю (у 1791 р. — 0,4 %), 1/4 якого перероблялась американськими підприємствами. За рахунок бавовни забезпечувалися валютні надходження, оскільки в експорті вона становила 57 %. У США активно формувався фермерський шлях розвитку сільського господарства із застосуванням найманої праці та техніки. Він отримав назву американського [7, c. 146-147].

Японія розташована на островах вулканічного походження, і частка орних і пасовищних земель тут дуже мала. Площа земель, що використовуються під сільськогосподарські потреби, становить не більше 15 відсотків від загальної площі держави. Основний тип господарств — дрібні ферми, де все знаходиться в приватній власності. Традиційними складовими японської кухні є рис і морепродукти, тому основна частина виробників сільгосппродукції займається саме вирощуванням рису — на його частку відводиться понад 80% виробництва. Тваринництво розвинуте слабо в зв’язку з тим, що більшу частину білкової їжі японці отримують з морепродуктами, тому пасовищні землі займають незначну частину від загальної площі.

В історичному плані сільське господарство Японії було типовим трудоінтенсивним виробництвом мусонної Азії. Але впродовж життя лише одного покоління воно трансформувалося у високомеханізовану і капіталоємну систему.

На території Японського архіпелагу немає точки, звідки відстань до моря перевищувало б 100 плюс кілька десятків кілометрів. Море для японців є основним джерелом харчового білка, мікроелементів, а згодом і джерелом добрив для суходільного землеробства. Рельєф являє собою поєднання гір (близько 75%) суші та рівнин, розділених гірськими відрогами. Причому будь-якою широтному зрізі представлені як рівнини, і гірські ділянки.

Отже, кожен з регіонів Японії, розташованих в одній широті, забезпечує територіально близьке співіснування трьох зон, дуже відмінних за своїми природними умовами. У історичний період цій основі в безпосередній наближеності один від одного отримали повномасштабний розвиток три господарсько-культурних комплекси: морський, рівнинний та гірничий.

Як свідчить історія світового господарства, кожен з цих укладів може бути самодостатнім. Та їх фізична приближеність один від одного за умов Японії визначила можливість і необхідність тісних контактів поміж їхніми носіями, що призвело до ранньої спеціалізації типів господарювання, соціальних та інтенсивних процесах обміну, які відбувались на регіональному рівнях.

Разом з цим, природні умови архіпелагу визначили значну ізольованість окремих регіонів. Переважна більшість провінцій мали вихід  на море, і навіть мали у собі як рівнинні, і гірські ділянки, що робило їх в деякій мірі само забезпечуваними утвореннями.

Сільське господарство Японії — це в основному вирощування рису. Тут воно має свої особливості: так, часто фермерам рис обходиться значно дорожче, ніж потім продається — це пов’язано з тим, що вони активно і часто необґрунтовано використовують надсучасну техніку й інформаційні технології в сільському господарстві (Японія займає перше місце по використанню високих технологій в цій галузі), що неминуче позначається на собівартості кінцевого продукту. Тим не менше, подібні фермерські господарства не розоряються і отримують можливість розвиватися далі з урахуванням отриманого досвіду, оскільки починаючи з повоєнного часу сільське господарство Японії, особливо вирощування рису, отримує всебічну підтримку з боку держави, і завдяки цьому попит на цей продукт повністю покривається внутрішнім виробництвом [5, c. 172-173].

Висновки

Таким чином, у результаті аграрних перетворень, проведених у Німеччині в першій половині XIX ст., економічна і політична міць феодального дворянства не лише збереглась, а й ще більше зросла. Це мало негативні наслідки для всієї соціально-економічної системи країни. Юнкерство зберегло свої панівні позиції у керівництві країною. Державний апарат, офіцерський корпус формувалися із юнкерів. Німецька буржуазія, будучи політично слабкою і неорганізованою силою, пішла на союз із юнкерством. Він визначав усю соціально-політичну структуру німецького суспільства, надаючи йому мілітаристський, винятково агресивний, реакційний характер. Відсутність більш-менш значних капіталовкладень у сільське господарство зробило його не­конкурентоспроможним. У 70-ті роки XIX ст. Німеччина перетворилась у країну, яка ввозила продукти.

Нині в країнах Заходу, в США, Канаді та інших розвинутих державах сільськогосподарською кооперацією охоплені майже всі основні сфери діяльності фермерських господарств. Зокрема, успішно функціонують такі види кооперативів: обслуговуючі, збутові, кооперативи з фінансово-кредитного та страхового забезпечення, кооперативи з соціального обслуговування, з менеджменту.

Сучасне господарство являє собою складну економічну систему взаємодіючих національних господарств усіх країн світу, взаємозв’язаних між собою економічними відносинами. Ця сукупність економічних, фінансових і політичних зв’язків між країнами різних соціально-економічних типів, що склалися в результаті міжнародного поділу праці, проявляється у створенні світового ринку. Причому, взаємозв’язки між країнами посилюються з поглибленням міжнародного поділу праці, які виявляються у спеціалізації окремих країн при виробництві певних видів продукції та послуг і у подальшому обміні ними.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.
2. Галушко В.П. Артиш В.І. Світове сільське господарство та продовольчі ресурси / Навчальний посібник. — Київ, 2008. — 50 с.
3. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
4. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.
6. Черкашина, Н. Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.