Вступ

Актуальність теми. Контроль, як і будь-який різновид діяльності, має певну організаційно-правову структурованість, організаційно-правовий механізм здійснення, який, у свою чергу, складається з певної кількості елементів. Одним з таких елементів, який фактично «приводить в дію весь механізм, процес», в даному випадку контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права), є принципи. Більш того, їх слід вважати одним із базових елементів, фундаментом всього механізму, всього контролю, що зумовлює необхідність їх ґрунтовного дослідження.

Відродження місцевого самоврядування в Україні як принципово нової організації діяльності публічної влади на місцях потребує з’ясування сутності його функціонування за умов необхідності запровадження заходів, спрямованих на забезпечення стійкого розвитку відповідних територій. Вагоме місце в розкритті змісту системи місцевого самоврядування належить функціональним аспектам суб’єктів місцевого самоврядування. Розуміння їх основного змісту є визначальним, оскільки саме функції «як основні напрями діяльності органів місцевого самоврядування найбільш повно зумовлюють цю діяльність, її зміст, найбільш рельєфно виражають сутність і призначення місцевого самоврядування, визначають організаційну будову системи місцевого самоврядування». Ґрунтовне дослідження функцій місцевого самоврядування, їх особливостей та структури дає змогу визначити «перспективні моделі місцевого самоврядування, сприяти ефективній діяльності даного інституту». Проблема полягає в необхідності вдосконалення діяльності місцевого самоврядування з метою проведення заходів, спрямованих на стійкий розвиток адміністративних районів.

Аналіз останніх досліджень свідчить, що в науковій літературі питання про складові діяльності місцевого самоврядування та необхідність її удосконалення є одним із ключових. Проблемі оптимізації територіальної організації управління та формування дієвого механізму місцевого самоврядування присвячені праці О. Бабінової, В. Бакуменка, Л. Барбоне, О.Бориславської, В. Григорішен, П. Гураль, І. Дробот, 3. Катушева, І.Козюри, В. Кравченко, C. Майстро, Ю. Наврузова, А. Ткачук. Поняття і природу функцій місцевого самоврядування як напрямків та видів діяльності в управлінні вивчали вітчизняні й зарубіжні вчені: О. Батанов, В. Борденюк, Б. Гурне, І. Дробуш, В. Куйбіда, C. Серьогін.

Методологія та методика здійснення комплексного вимірювання стану територіальних утворень, в тому числі в напрямах стійкості та запровадження системи моніторингу в управлінській діяльності розглядались такими вченими, як: В. Артеменко, І. Валентюк, Г. Вєтров, О. Вільчинська, 3. Герасимчук, Л. Зайцева, А. Шапар.

Мета роботи — проаналізувати принципи контролю та моніторингу за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України.

 Об’єктом роботи – є організація та діяльність органів місцевого самоврядування.

Предметом роботи виступає розвиток моніторингу і контролю в системі місцевого самоврядування.

РОЗДІЛ 1. Основні засади діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права

1.1. Принципи контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України

У світі становлення системи місцевого самоврядування пов’язане із ростом адміністративної, фінансової та судової самостійності середньовічних міст від центральної адміністрації. Сьогодні в більшості демократичних держав питання управління місцевими справами вирішуються як агентами центральної державної влади, так і представницькими органами населення на певній території.

Терміни «місцеве самоврядування» та «управління» схожі, але не однакові.

Місцеве самоврядування характеризується виборністю, його органи обираються безпосередньо громадянами та володіють певним комплексом повноважень та самостійністю. Місцеве управління – це органи, які призначаються центральною владою.

Принципи контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України — це вихідні, основоположні засади, ідеї, що концентрують у собі досягнення доктрини та практики, виражають соціальні ідеї, виконують функцію загальнонормативного орієнтиру здійснення контрольної діяльності з боку державних органів, громадськості за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права, спрямовані на вдосконалення та забезпечення ефективності такої діяльності.

Варто одразу ж зазначити, що відповідна контрольна діяльність базується на значній кількості різноманітних принципах, які взаємопов’язані між собою. У правовій доктрині питання розмаїття та класифікації принципів контролю до цього часу є дискусійним. Вчені-адміністративісти, які досліджують проблематику контролю, у різні періоди виділяли різні варіанти переліків його принципів та класифікацій. Так, наприклад, В.М. Гаращук пропонує виділяти серед принципів контролю (щоправда, контролю у державному управлінні): законність, коректність, централізм / або субординацію у службових відносинах, планову організацію діяльності контролюючих органів, фахову спеціалізацію, професіоналізм, зрозумілість, науковість, відповідність заходів впливу, що застосовуються до порушників, здійсненим правопорушенням, реальність, об’єктивність (об’єктивну істину), повноту, комплексність, суттєвість, корисність (одну із сторін суттєвості), неупередженість, доброзичливість (коректність), універсальність, систематичність, дієвість, оперативність, результативність, гласність, офіційність, принцип взаємодії спеціалізованих контролюючих органів між собою та з правоохоронними органами, командний, раціонального розподілу контрольних повноважень між контролюючими органами, концентрації, допомоги підконтрольній структурі у виправленні помилок (наведенні порядку на об’єкті), збирання доказів, відповідальності контролюючого органу перед державою і підконтрольною структурою за об’єктивність контролю, раптовість [6, с. 99-105].

О.Ф. Андрійко виокремлює принципи державного контролю: законність, системність, дієвість, об’єктивність, всебічність, неупередженість, гласність [7, с. 20-30]. П.С. Лютіков також виокремлює принципи державного контролю, щоправда у галузі чорної металургії, і відносить до числа таких: законність, обґрунтованість, об’єктивність, системність, систематичність, професіоналізм, компетентність, цілеспрямованість, результативність, гласність, оперативність, економність, науковість [5, с. 71-76]. Намагається відійти від перерахування принципів контролю й запропонувати певний варіант їх класифікації В.Ю. Кобринський, а саме, з урахуванням критерію діяльності, він виділяє три групи принципів контролю: загальні принципи діяльності суб’єкта контролю, міжгалузеві принципи, галузеві принципи контролю [11, с. 9]. При цьому принципи державного контролю у сфері національної безпеки як різновиду т.з. галузевих принципів контролю він пропонує розглядати як «систему», яка включає п’ять груп — складових елементів: загальноправові принципи (верховенство права, неухильного дотримання вимог законодавства, підзвітність, відповідальність суб’єкта контролю за його ефективність, судовий захист прав суб’єктів контролю), інформаційні (прозорість, відкритість інформації про діяльність суб’єктів контролю, відповідальність посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за належне реагування на звернення громадян, громадських організацій, виступи у ЗМІ), управлінські (взаємодія та відповідальність суб’єктів контролю за реалізацію його завдань, належне ресурсне забезпечення, чітке розмежування контрольних функцій між суб’єктами контролю), фінансово-економічні (ефективність контролю за використанням ресурсів), приватні (деполітизація і деідеологізація контролю) [11, с. 9-10]. Перелік виглядає дещо деталізованим стосовно одних груп і дещо узагальненим по відношенню до інших. Окрім того, вказівка на систему принципів передбачає зосередження уваги не тільки на самих принципах, а й на зв’язках між ними, чого, на жаль, В.Ю. Кобринський не висвітлює. Системне існування принципів контролю визнає А.В. Мазур й пропонує їх розподіл (хоча він і дещо звужує пошук до принципів державного контролю) на: загальні та специфічні, де перші притаманні контролю як такому, а другі безпосередньо пов’язані із особливістю об’єкту контролю [12, с. 8]. Враховуючи суттєву роль у контролі за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України громадського контролю, варто зупинитися і на його принципах, тим більше, що і сам громадський контроль є специфічним, а, відповідно, певні особливості є характерними і для його принципів.

Погоджуючись із С.Ф. Денисюком у тому, що «діяльність суб’єктів громадського контролю назвати контролем можна лише умовно, оскільки в роботі можна багатьох з них відсутні обов’язкові ознаки контролю — право втручатися в оперативну діяльність того, кого контролюють, право самостійно притягувати винних до юридичної відповідальності» [10, с. 49], варто зазначити, що ця обставина впливає і на формування принципів громадського контролю взагалі і щодо діяльності вищезазначених суб’єктів адміністративного права зокрема, які є складовою частиною принципів контролю в цілому за діяльністю цих органів. Так, цілком логічним виглядають принципи громадського контролю, сформульовані С.Ф. Денисюком, серед яких: верховенство права, об’єктивність, систематичність, дієвість, оперативність, відкритість (прозорість) [10, с. 83] і їх цілком можна враховувати при формулюванні переліку принципів контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України.

Беручи до уваги, що здійснення контролю за діяльністю вищезазначених суб’єктів адміністративного права України є певною адміністративною процедурою, відповідно варто було б також врахувати принципи адміністративної процедури, а, оскільки адміністративно-процедурне право, покликане врегульовувати засади вищезазначених процедур, є частиною адміністративного права в цілому, доцільно брати до уваги і принципи адміністративного права України (особливо із урахуванням сучасних реформаційних процесів та їх наслідків).

Узагальнюючи все вищезазначене та враховуючи специфіку діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України, яка є об’єктом контролю, можна запропонувати виокремлювати серед принципів такого контролю наступні:

—         верховенство права, тобто забезпечення примату прав, законних інтересів та свобод людини і громадянина у суспільстві, у взаємовідносинах органів місцевого самоврядування (представницького органу, наділеного адміністративною правосуб’єктністю) з контролюючими органами, забезпечення рівності усіх суб’єктів адміністративного права перед законом, верховенство закону в системі актів законодавства України, передбачуваність законів та дій органів державної влади, перш за все, контролюючих суб’єктів, та «низки інших принципів (засад), що визнані істотними елементами дотримання принципу верховенства права у рішеннях Європейського суду з прав людини тощо» [13, с. 69]. Він вважається базовим, основним і стосовно контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України.

—         законність, тобто діяльність контролюючих суб’єктів по відношенню до діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права повинна ґрунтуватися виключно на засадах, визначених діючим законодавством. Лише останнє визначає відповідні засади, у разі ж відсутності такого закріплення, контрольна діяльність є незаконною. О.Ф. Андрійко достатньо слушно зазначає, що «принцип законності щодо контролю має свій прояв у тому, щоб чинне законодавство, яким визначаються функції і повноваження контролюючих суб’єктів, було «відповідно задіяним», чітким і визначеним стосовно контрольної діяльності» [7, с. 21].

—         об’єктивність, зміст якого, на думку вчених-адміністративістів (наприклад, В.М. Гаращука, П.С. Лютікова, К.В. Шоріної та ін.), є комплексним й полягає, «з одного боку, в наданні достовірної інформації підконтрольним об’єктом, а, з іншого боку, — в об’єктивності результатів контролю. Саме цей принцип виражає кінцеву стадію контролю» [5, с. 72]. Враховуючи специфіку діяльності органів місцевого самоврядування саме як суб’єктів адміністративного права, її розмаїття форм зовнішнього прояву, змістовне наповнення, можливість делегування повноважень та функцій, ретельного опрацювання потребує вся інформація (у будь-яких формах) відносно такої діяльності із потрібними заслуховуваннями пояснень зацікавлених осіб, проведенням необхідних розрахунків, витре-буванням документів, залученням у разі потреби фахівців «певної вузької спеціалізації» із подальшим узагальненням отриманих результатів без будь-якого суб’єктивного підходу як до контролю в цілому, так і його результатів. Найкращому з’ясуванню змістовного наповнення цього принципу, у певній мірі, сприяє й можливість використання його іншої назви, а саме «принцип об’єктивної істини контролю» [6, с. 101].

—         обґрунтованість, що передбачає наявність чітко визначених для контрольних дій по відношенню до діяльності органів місцевого самоврядування у законодавстві підстав, його цілком можливо розглядати як противагу «втручання» у діяльність зазначених органів, гарантією дотримання прав останніх.

—         систематичність, що означає постійний характер контролю, оскільки лише за умови систематичності вести мову можна про з’ясування реального стану справ, виявлення можливих порушень, їх причин, передумов. У жодному разі разові дії реальної картини справ виявити не можуть. Слід підтримати П.С. Лютікова, що саме систематичність є «необхідною умовою ефективності здійснення…контролю» [5, с. 74]. В.М. Гаращук уточнює, що контроль повинен проводитися постійно, «за визначеною схемою» [6, с. 103]. Цей принципи тісно пов’язаний із принципом плановості організації контролюючих органів хоча і відмінний, з тією різницею, що, на відміну від плановості, робить акцент «не на внутрішню (технічну) роботу контролюючих органів, а на стратегічну політику у цьому питанні» [6, с. 103]. Систематичність, безперечно, обумовлює і реалізацію принципів раціональності, результативності, ефективності контролю, однак не означає тотальності втручання у діяльність органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України.

—         системність, тобто послідовне, комплексне, організаційне-функціональне структурування контролю. Це цілком важливий принцип контролю, враховуючи те, що коло суб’єктів останнього, які мають повноваження контрольного змісту стосовно діяльності органів місцевого самоврядування, є доволі широким, включає різні державні органи та представників громадськості, відповідно контроль повинен здійснюватися без дублювань, прозоро, надмірного, деталізованого втручання у діяльність вищезазначених органів. Певні елементи плановості також виступають в якості складового елементу змістовного наповнення принципу системності (важливим є не тільки структурне наповнення, а й зв’язки між елементами системи, що й дозволяє пройти досягнення результату контрольної діяльності).

—         гласність, відкритість контролю й доведення отриманої підсумкової інформації до громадськості та зацікавлених осіб. О.Ф. Андрійко, П.С. Лютіков звертають увагу на те, що «при здійсненні контролю гласність сприяє формуванню громадської думки та звертає увагу. на виявленні порушення, спонукає. до здійснення порушення, спонукає до здійснення відповідних заходів з попередження неправомірних дій» [7, с. 28-29; 5, с. 75]. Можна вести розмову про певну трансформацію зазначеного принципу у т.з. принцип публічності, дослідженню якого у вітчизняній сучасності адміністративно-правовій доктрині приділяється чимало уваги.

—         науковість, використання у контрольній діяльності сучасної техніки, інноваційних технологій, досягнень доктрини задля досягнення ефективного результату. «Наявність розвиненої наукової бази значно спрощує практичний бік контрольної діяльності» [5, с. 76].

—         професіоналізм, здійснення контролю особами з високим рівнем фахової спеціальної освіти, що і дозволяє уникнути можливих зловживань, поверхового підходу до контролю, створює умови для досягнення позитивного результату контрольної діяльності. Від рівня професійної підготовки суб’єкта контролю залежить результативність контролю в цілому. В.М. Гаращук уточнює, що цей принцип є «запорукою об’єктивності і реальності контролю» [6, с. 101].

—         неупередженість, здійснення контролю незацікавленими у результатах особами, що є цілком логічним й таким, що обумовлює результат контролю. Цей принцип є «видимим продовженням принципу законності, тісно пов’язаний із принципами об’єктивності та реальності» [6, с. 102]. За жодних обставин діяльність органів місцевого самоврядування не можуть перевіряти особи, безпосередньо «пов’язані» з діяльністю цих органів, або ж із їх посадовими особами, чи які будь-яким іншим чином перебувають із цими органами у відносинах.

—         цілеспрямованість, «встановлення відповідності реальної дійсності загальним вимогам законодавства» [5, с. 74], яка безпосередньо пов’язана із діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України.

—         результативність, той підсумковий результат, на досягнення якого спрямовується діяльність контролюючих суб’єктів, полягає у виявленні реального стану справ у діяльності органів місцевого самоврядування, можливих правопорушень, усунення як останніх, так і причин та передумов останніх, окреслення шляхів подальшого функціонування цих органів. О.Ф. Андрійко уточнює, що «контроль не повинен здійснюватися лише заради контролю» [7, с. 22].

—         всебічність, повнота, охоплення контролем всієї діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права, навіть не зважаючи на певну спеціалізацію діяльності окремих суб’єктів контролю, зібрана інформація повинна бути повною і об’єктивною, реагування за результатами контролю теж повинно бути відносно всіх виявлених недоліків, прогалин, навіть, якщо їх виявлення не передбачалося під час контрольних заходів (виявлення цих порушень відбулося під час перевірки інших ділянок роботи).

—         оперативність, динамічне проведення контрольних заходів, які не повинні мати термінові характеристики, які дорівнюють тривалим періодам, тим самим не заважаючи діяльності органів місцевого самоврядування. Строки проведення контрольних заходів повинні бути чітко визначеними на нормативному рівні й бути оптимальними, щоб, з одного боку, забезпечити динамічність контролю, а, з іншого, усунути можливість спрощення, поверховості, формальності його. У вітчизняній адміністративно-правовій доктрині інколи виокремлюється принцип концентрації, сутність якого полягає у тому, що «контролююча структура повинна намагатися завершити контрольні дії якомога скоріше (зрозуміло, без зниження якості контролю), оскільки вони певною мірою відволікають підконтрольну структуру від роботи» [6, с. 104].

—         економність, контроль не повинен передбачати істотних витрат, оскільки в даному випадку акцент буде зміщено з результативності на затратність контролю. Витрати повинні бути мінімальними, враховуючи подібність контролю до решти адміністративних процедур. Ці два останні принципи «мають на меті забезпечити ефективність всієї системи суб’єктів контролю., оскільки орієнтують на високу динаміку контрольного процесу та його низьку витратність» [5, с. 76]. Цілком можна підтримати В.М. Гаращука, що ефект від контролю повинен перекривати витрати на її отримання [6, с. 102].

—         відповідність заходів впливу, що застосовується до порушників, реальним порушенням (адекватність реакції), що передбачає адекватність реагування з боку суб’єкта контролю по відношенню до об’єкта у разі виявлення порушень законодавства, застосування заходів реагування із тим, що реагування не було занадто суворим і занадто спрощеним, малим, забезпечуючи, тим самим, спів розмірність вчиненого правопорушення й отриманого реагування з боку суб’єкта контролю. На жаль, правові засади застосування заходів примусу контролюючими органами розпорошені у різних, численних нормативно-правових актах, мають різний характер, що суттєво ускладнює правозастосування, інколи не узгоджується із завданнями контролю (заходи дещо суворі у порівнянні із порушенням), що і вимагає певних реформаційних змін.

—         принцип взаємодії суб’єктів контролю між собою, раціонального розподілу контрольних повноважень, що означає певну узгодженість дій контролюючих суб’єктів по відношенню до органів місцевого самоврядування, взаємну допомогу, обмін отриманої інформації задля спрощення контролю, усунення дублювань, стану «постійного контролю», зосередження зусиль контролюючих суб’єктів на різних аспектах діяльності вищезазначених органів, причин можливих і реальних порушень, шляхів їх усунення. Достатньо специфічним для цього контролю є те, що активною є участь громадськості і взаємодія її із державними суб’єктами контролю.

—         принцип допомоги з боку суб’єкта контролю підконтрольному у виявленні порушень, усуненні їх причин «(наведенні порядку на об’єкті)», означає те, що «основним завданням контролюючого органу є … допомога підконтрольному..^ подоланні виявлених недоліків у роботі» [6, с. 104]. Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування, в кінцевому результаті, передбачає підтримання (поновлення) законності і дисципліни у такій діяльності, саме тому суб’єкт контролю, перш за все, повинен виявити, допомогти виявити позитивні і негативні аспекти діяльності вищезазначених органів, з’ясувати причини таких негативних дій, актів, надати допомогу в усуненні цих недоліків. Саме тому такі дії суб’єкта контролю є найбільш пріоритетними у контрольній діяльності, домінуючими, не знижуючи ролі і значення і т.з. «репресивних» заходів, які слід розглядати другорядними. Як зазначають Д.М. Лук’янець, О.Д. Крупчан із посиланням на праці О.Ф. Андрійко, «основною метою реалізації результатів контролю… не є застосування каральних засобів, якими є юридична відповідальність. Це — вимушений захід, який слід розцінювати як об’єктивну необхідність, зумовлену наявністю правопорушення. Тому відповідальність. застосовується за умови, коли вичерпано всі інші заходи впливу» [14, с. 46].

—         принцип відповідальності суб’єкта контролю за свої дії, рішення, що є цілком виправданим, оскільки відбувається втручання у діяльність органів місцевого самоврядування із зовні, відповідно таке втручання повинно бути таким, що узгоджується із вимогами законодавства та рештою принципів контролю. У разі ж порушень з боку суб’єкта контролю, останній несе відповідальність в порядку, визначеному законодавством. Дії, рішення суб’єкта контролю можуть бути оскаржені, визнані неправомірними, незаконними і винна особа — суб’єкт контролю підлягає відповідальності.

Всі принципи контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування взаємодоповнюють один одного, перебувають у взаємозв’язках, що і дозволяє вести розмову про їх систему. Окрім того, більш детальному з’ясуванню їх реального потенціалу сприяє класифікаційний розподіл, про який, враховуючи комплексний характер контролю, мова може йти лише умовно. Так, наприклад, всі принципи контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України можна розподілити на: а) засадничі та процедурні; б) структурні, процедурні і принципи результату контролю. У будь-якому випадку розподіл на групи є умовним, кожен із принципів має достатньо змістовний потенціал, взаємодіє із рештою принципів, в цілому забезпечує максимальне використання ресурсу відповідного контролю.

1.2. Здійснення внутрішнього аудиту діяльності органів влади за допомогою проведення моніторингу

Найдієвішим управлінським інструментом у розвинених країнах світу вважається моніторинг. Закордонні джерела тлумачать цю категорію як процес постійного накопичення інформації з усіх визначених аспектів, мета якого визначити хід виконання та остаточне завершення запланованих дій, а також сприяти досягненню бажаної мети. Моніторинг виявляє проблеми, що постають у процесі реалізації завдань, дає змогу вносити вчасні корективи до того, як вони стануть занадто серйозними чи некерованими [4]. Значення вказаного інструменту пояснюється тим, що за останнє десятиріччя межі використання моніторингу надзвичайно розширилися. Найбільшого розвитку теорія і практика використання моніторингу досягла в екології, соціології, економіці, статистиці, медицині. Вважається, що предметом моніторингу в екології є зміни в навколишньому природному середовищі; в соціології — політичне явище або процес; в економіці -економічні об’єкти та їх зміни; в статистиці — кількісні показники інформації; в медицині — інтегральна дія середовища на людину тощо.

Проблемною залишається системність проведення моніторингу в публічному управлінні: державному та самоврядному. Адже метою проведення моніторингу в цій системі є контроль процесу здійснення заходів, оцінювання їх ефективності, визначення співвідношення поставлених завдань та їх виконання. Що стосується другого, то деталізація застосування системи оцінювання як способу удосконалення політики після 2000 р. була представлена в Україні завдяки, зокрема, програмам SIGMA. Це стало поштовхом застосування інструментів оцінювання діяльності органів влади в Україні [5]. Так, відомі стандарти управління якістю ISO 9000, ISO 9001, ISO 9004, ISO 19011, ISO 9001-2000 та інші є дуже важливими для удосконалення державного управління, але апробоване в Європейському Союзі використання «Спільної оціночної рамки» є досконалішою формою управління якістю. Спільна оціночна рамка є досить гнучким способом, що ефективно використовується для постійного самовдосконалення організацій, оскільки вимагає високого ступеня розуміння системи управління якістю керівництвом і працівниками організації та дієвих інституційних механізмів їх впровадження.

Основоположними принципами «Спільної оціночної рамки» є: спрямованість на унікальні особливості системи державного управління; практичність, ужитковість інструментарію для урядовців, які прагнуть підвищити результативність та ефективність діяльності своїх структур; поєднання різноманітних підходів до побудови системи управління якістю та забезпечення їх використання в усіх органах державного управління; запровадження єдиних критеріїв, що дають можливість порівнювати результативність та ефективність діяльності органів державного управління відповідно до стандартів ЄС [6]. Все це визначає потребу збору інформації, причому в неперервному режимі, що притаманно саме для механізму проведення моніторингу в будь-якій сфері, зокрема й у публічному управлінні. У цьому контексті уваги заслуговує досвід Російської Федерації щодо визначення механізмів організації моніторингу, який передбачає постійний аналіз поточного стану реалізації стратегії, запровадження систем: прийняття управлінських рішень, прогнозування, експертного оцінювання та аналізу, методичної та правової регламентації, основних принципів суспільно-державної політики, коригування. І. Запатріна, наприклад, аналізуючи стратегії РФ за результатами моніторингу, рекомендує встановлення процедури щорічного подання на розгляд уряду за результатами моніторингу спеціальної доповіді про стан реалізації такої стратегії [7].

РОЗДІЛ 2. Моніторинг та контроль як інструмент якості управління органами місцевого самоврядування

2.1. Елементи моніторингу органів самоврядування

Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюється з метою підвищення ефективності та якості державної політики, забезпечення прозорості та відкритості прийняття та реалізації державно-управлінських рішень. Створення відповідних інститутів та механізмів для забезпечення контролю в системі державної служби є вкрай актуальною проблемою суспільства та має практичне значення для формування демократичного врядування в Україні.

Основними шістьма елементами моніторингу є: спостереження, аналіз, прогноз, оцінка, формування рекомендацій, вироблення стратегій. Коротко охарактеризуємо ідеї кожного елементу моніторингу. Так, спостереження сприяє стеженню за соціальними тенденціями у суспільстві; аналіз використовується для зняття синдрому «надлишок даних — недостатність інформації»; прогноз — відбір інформації для співставлення фактів та цифр, а також реагування на тривожну «інформаційну сигналізацію»; оцінка — систематичний аудит результатів програм у порівнянні з комплексом явних чи неявних стандартів із метою вдосконалення цих програм; формування рекомендацій — внесення пропозицій щодо вирішення існуючих проблем та удосконалення складових управлінської практики; вироблення стратегій — застосування набору інструментів та механізмів через рішення та дії, які повинні забезпечити органу влади найкращий стан та імідж у зовнішньому середовищі.

Оскільки в Україні відсутні механізми управління реалізацією довготермінових завдань та державного і громадського контролю за їх результатами, то застосування інструменту моніторингу в системі органів місцевого самоврядування може бути гарантією якості регіонального управління та узгодження задоволення потреб громадян у наданні управлінських послуг: адміністративних, соціальних, комунальних тощо. Ефективність застосування інструменту моніторингу визначається також наявністю фахівців у середовищі органів влади, які вміють і зобов’язані системно його використовувати.

2.2. Організація системи контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування

Аналізуючи існуючу систему організації державної служби в аспекті контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування можна констатувати:

— національна система державної служби в органах державної влади не забезпечує розвиток демократичного врядування і потребує інституціональних та радикальних суттєвих змін;

— відомчий контроль дуже розвинений і потребує спрощення та дебюрократизації;

— системи контролю за діяльністю державних службовців фактично немає;

— державна служба в Україні не сприяє розвитку демократії за відсутності інформації про послуги, які держава може надавати людям, які механізми реалізації намірів, як оптимально досягти результату;

— громадський контроль органів влади ускладнено законодавчими прогалинами та існуючим завуальованим опором органів державної влади;

— національна підготовка державних службовців немає належного наукового та навчального супроводу з питань організації системи контролю та забезпечення виконавчої дисципліни у державі.

Тому в українському суспільстві назріла необхідність подолання симбіозу управління і контролю в державному управлінні та організації системи контролю в державній службі; має бути відповідний закон та невідворотність покарання за зловживання та зволікання своїми обов’язками; має бути пакет неупереджених критеріїв щодо якості виконання функціональних обов’язків державними службовцями, оцінки та рівня компетенції для всіх категорій державних службовців, нарешті має бути відповідна інституційна підтримка створеної системи контролю.

У процесі становлення демократії в державі та проведення загальних адміністративно-територіальних реформ немаловажним є становлення середовища контролю та способів його реалізації. Усталене функціонування управління в США та Європі дає можливість Україні запозичити досвід організації діяльності з контролю. Так склалося, що структура цієї роботи в провідних демократичних країнах має багато спільних рис в незалежності від того чи то є унітарна чи федеральна держава. Прогресивним, на нашу думку, є створення системи зовнішнього та внутрішнього контролю.

Для реалізації системи внутрішнього контролю у виконавчій владі у багатьох авторів вважається за доцільне запровадження посад керівників апаратів як вищих адміністративних посад у цих органах [8; 16]. На наш погляд, можна розширити на сьогодні це реформування: по-перше, спростити структуру виконавчої влади, визначивши її за напрямами розвитку господарства та суспільства, за якими має бути координація з боку укрупнених міністерств; по-друге, підпорядкувати всі комітети, комісії та служби відповідним міністерствам; по-третє, ввести у міністерстві посаду керівника апарату (керуючого персоналом, головного інспектора, державного секретаря) з відповідним підрозділом, делегувавши йому функції роботи з персоналом міністерства та всіх підпорядкованих комітетів, комісій та служб.

Для впровадження системи внутрішнього контролю необхідним є вироблення критеріїв щодо визначення видів дисциплінарних порушень та дисциплінарних стягнень, порядку і процедури розслідування дисциплінарного порушення, фіксації факту його здійснення, можливості прийняття рішення про накладання дисциплінарного стягнення та оскарження такого рішення, захист прав державного службовця.

Із досвіду розвинених країн можна запропонувати такі принципи організації контролю за діяльністю органів органів місцевого самоврядування:

• проведення моніторингу діяльності державних службовців та періодичного вимірювання й звітування за результатами роботи;
• налагодження діалогу між громадськістю та державною владою України, проведення кампаній громадської поінформованості шляхом оприлюднення звітів органів виконавчої влади та результатів контролю;
• вироблення рекомендацій щодо критеріїв контролю в державній службі України;
• підвищення спроможності державної служби України через отримання навиків демократичного врядування та належної підготовки й перепідготовки управлінських кадрів для сфери державної служби;
• подолання причин недовіри громадян до існуючої системи надання послуг державною службою через інтерактивний зв’язок, доступність процедур та механізмів вирішення того чи іншого питання;
• запобігання корупційним діям в державній службі через розведення функцій управління та контролю в державній службі;
• запровадження інформування громадян через ЗМІ про найважливіші державно-управлінські рішення та нормативні акти, які підготували органи влади.

Водночас є певні ризики впровадження системи контролю в державній службі, а саме:

— постійний моніторинг та оцінювання роботи державних службовців може ускладнити на першому етапі впровадження процес надання послуг громадянам України;

— введення системи контролю в державній службі може бути затриманим у зв’язку з необхідністю додаткового фінансування на структурні перетворення системи державної влади та її органів;

— введення системи контролю буде гальмуватися у зв’язку з потребою змін у системі законодавства України.

Для єдності у підходах щодо управління персоналом у системі державної служби в органах державної влади та органах місцевого самоврядування доцільним є рекомендувати покласти функції щодо реформування, координації та здійснення системи контролю в державному врядуванні України на Інститут Президента України.

Для забезпечення системності в організації контролю необхідно розробити пакет нормативно-правових актів щодо забезпечення контролю у сфері діяльності органів влади та їх посадових осіб, де мають бути чітко визначені система та функції контролю, обсяг, межі його здійснення, процесуальні механізми й наслідки здійснення контролю.

2.3. Пропозиції щодо вдосконалення контролю за органами місцевого самоврядування

Пропозиції щодо інституцій та механізмів контролю в органах виконавчої влади можуть бути такими:

1. Створити систему внутрішнього моніторингу за діяльністю посадових осіб органів виконавчої влади з метою поточного контролю роботи державних службовців над документами та справами через єдину комп’ютерну систему органу державної влади.
2. Внутрішній контроль має використовувати всі типи заходів: попереджуючий (превентивний), виявляючий (детективний) та коригуючий контроль.
3. Підпорядкувати внутрішній контроль органу виконавчої влади посадовій особі — керівнику апарату (керуючого персоналом, головного інспектора, державного секретаря), яка відповідає за виконання роботи та контролює виконання апаратом своїх функціональних обов’язків.
4. Створити вищий орган, який буде інспектувати державну службу (зовнішній контроль) для оцінки рівня професійності щодо виконання функціональних обов’язків та компетентності й законності рішень, які приймаються. Цей орган, підпорядкований Інституту Президента України (подібно за досвідом ФРН, США), контролює діяльність посадових осіб державної служби через відповідальну за персонал апарату особу органу виконавчої влади, своєчасність й якість виконання доручень та визначає заходи щодо покарання державних службовців у разі виявлення порушень законодавства та нормативних інструкцій, оприлюднює результати контролю.
5. Прискорити організацію електронного врядування з метою поточного незалежного зовнішнього контролю за діяльністю органу виконавчої влади через єдину комп’ютерну систему.
6. Державний контроль мусить отримати чіткі правові засади діяльності. Орган незалежного державного контролю (нагляду) зобов’язаний визначити критерії, за якими буде перевірятися діяльність державних службовців органу влади, частоту проведення та план заходів контролю. Позапланові заходи перевірок мають бути за наявності вагомих підстав, щоб не гальмувати процес надання державних послуг та функціонування органу влади.
7. Розробити концепцію та механізми щодо проведення основних реформ щодо прозорості у діяльності: політичної, фінансової, бюджетної, економічної (забезпечення підзвітності діяльності всіх установ, компаній, включаючи транснаціональні та міжнародні конгломерати) та впровадження електронної прозорості — з постійним моніторингом з боку громадськості.
8. Базовим сегментом запровадження системи внутрішнього контролю визначити процес перепідготовки управлінських кадрів для сфери державної служби.

Модернізація контролю органів місцевого самоврядування має на меті підвищення його дієздатності, поліпшення якості послуг, наближеність цих послуг до громадян, підконтрольне використання коштів та способів й наслідків виконання завдань державними службовцями. Головні недоліки, пов’язані з практикою державної служби, не вирішені, і органи влади повинні включити це питання до своїх головних пріоритетів. Без сучасної та дієвої системи державної служби влада не зможе ефективно планувати й розробляти державну політику та контролювати її реалізацію.

Впровадження в українську реальність цілісної системи державного контролю за прийняттям та виконанням рішень органами місцевого самоврядування, яка повною мірою буде ґрунтуватись на нормативно-правове забезпечення, на науково-експертний супровід, належне навчання державних службовців та механізми постійних консультацій з широкою громадськістю забезпечить незворотний шлях України до розбудови демократичної розвиненої країни.

Як відомо, стабільність в найбільш розвинених країнах світу підтримують відпрацьовані століттями механізми функціонування державної служби та взаємодії державної влади з громадянським суспільством. Україна за роки незалежності, а особливо в останні роки, зробила значні та, безперечно, успішні кроки в цьому напрямі, удосконалюючи нормативні засади державної служби, розбудовуючи мережу громадських організацій та посилюючи зв’язки громадян з владними структурами, підтримуючи свободу преси та прозорість у діяльності органів державної влади. Саме цей позитивний підсумок вимагає посилення виконавської дисципліни державними службовцями та здійснення контролю державно-управлінської діяльності, націленої на пріоритети дотримання прав кожної людини і поліпшення якості життя громадян в Україні.

РОЗДІЛ 3. Питання функціонування та контролю місцевого самоврядування у зарубіжних країнах

3.1. Визначення напрямів діяльності місцевих органів влади у зарубіжних країнах

Не викликає сумнів, що існує прямий, безпосередній зв’язок між моделлю місцевого самоврядування як елемента громадянського суспільства і публічної влади. Більш того, історичні традиції, національно-культурні особливості та політична модель місцевого самоврядування і територіальних колективів має вплив на поточне муніципальне законодавство та практику його реалізації тощо.

Так, історично у Німеччині місцеве самоврядування завжди знаходилося під жорстким контролем державних чиновників, суверенних князів, курфюрстів та королів, будучи водночас їх матеріально-фінансовою опорою у вирішенні питань загальнодержавного характеру. Конституційна історія місцевого самоврядування тут по суті розпочинається лише після ліберальної міської реформи 1808 р. К. фон Штайна. Але в загальнонаціональному масштабі ця історія почалась після ліберально-демократичної революції 1848 р., яка завершилась компромісом між абсолютною монархією і демократичними силами. Через роз’єднаність Німеччини конституційні ідеї щодо місцевого самоврядування спочатку проникли в законодавство окремих німецьких державних утворень. Так, Конституційна хартія Пруссії 1850 р. закріпила систему місцевого самоврядування в особі сільських і міських громад. Система місцевого самоврядування в Німеччині отримала загальнонаціональний статус лише після об’єднання в 18701871 рр. німецьких земель в централізовану конституційну державу.

В Англії сформувалася система муніципального права та управління принципово іншого характеру, яка стала складовою частиною її загального права і парламентського правління. Адже, конституційна історія становлення громадського устрою і місцевого самоврядування у Великій Британії розпочалася з укладання неписаної англійської конституції, тобто з Великої хартії вольностей 1215 р., згідно з якою Лондон та всі інші міста, містечка і порти отримали древні вольності і свої вільні звичаї. На практиці саме завдяки розвитку англійських міст, які крізь століття пронесли привілеї, отримані від королів та інших правителів, зокрема право на призначення мирових суддів, на незалежність від юрисдикції магістрів графств тощо, сучасні органи місцевого самоврядування користуються незалежним від держави статусом [1, с. 41-43].

Але сьогодні, незважаючи на абсолютно різні шляхи виникнення, становлення та розвитку муніципалізму, відмінні підходи щодо конституційної регламентації місцевого самоврядування, явні організаційно-правові відмінності між політико-правовими системами двох вищевказаних держав та їх муніципально-правовими системами (у Великій Британії відсутні урядові чиновники, які здійснюють адміністративний нагляд за місцевим самоврядуванням, а в Німеччині вони є), органи місцевого самоврядування мають практично однакові функції та вирішують майже однакові завдання, забезпечуючи життєдіяльність територіальних громад на основі законів та інших нормативних актів державної влади, а також власних юридичних рішень, які ухвалюються ними в межах своєї компетенції [2, с. 4].

Так, наприклад, латиноамериканське місцеве управління та місцеве самоврядування мають багатовікову традицію, яка глибоко сягає своїм корінням в общинну демократію та територіальне управління індіанців Мезоамерики та Південної Америки, міське, общинне та провінційне самоврядування середньовічної Іспанії.

Важливе значення для з’ясування конституційно-правової природи місцевої влади в зарубіжних країнах мають також питання щодо ступеня самостійності місцевого самоврядування у визначенні власних організаційних структур. Як правило, деталізація структури органів місцевого самоврядування передається на рівень закону або самих органів. Так, в Росії структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно (ст. 131 Конституції Російської Федерації), у Фінляндії положення про основні принципи комунального управління та завдання, які покладені на комуни, встановлюються законом (§ 121 Конституції Фінляндії).

Також у конституціях зарубіжних країн перераховуються основні адміністративно-територіальні одиниці місцевого самоврядування, причому часто за законом закріплюється право створення інших, не вписаних в конституції. Наприклад, в ст. 135 Конституції Болгарії зазначається, що «територія республіки поділяється на общини та області. Територіальний поділ та повноваження столичної общини та інших великих міст визначаються законом. Інші адміністративно-територіальні одиниці та органи самоврядування в них можуть бути створені згідно із законом».

У більшості конституцій зарубіжних країн прямо проголошується автономія, незалежність органів місцевого самоврядування, право органів місцевого самоврядування захищати свої права в судовому порядку. Так, самостійність і незалежність органів самоврядування у Республіці Польща закріплені Конституцією, а також іншими законами. Органи місцевого самоврядування є юридичними особами з повними правами власності та з правом на здійснення економічної діяльності, причому встановлюється, що самостійність одиниць територіального самоврядування підлягає судовому захисту (ст. 165 Конституції Республіка Польща).

Поширеними є конституційні положення про можливість делегування повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування. Так, відповідно до ст. 130 Конституції Республіки Хорватія окремі справи державного управління можуть бути на законних підставах передані до компетенції органів місцевого самоврядування. У провадженні таких справ органи місцевого самоврядування, згідно із законом, є підзвітними органам державного управління. Так, згідно із ст. 132 Конституції Російської Федерації органи місцевого самоврядування можуть наділятись законом окремими державними повноваженнями з передачею необхідних для їх здійснення матеріальних та фінансових засобів.

Майже усі конституції прямо встановлюють право місцевого самоврядування самостійно запроваджувати місцеві податки як основне чи суттєве джерело наповнення місцевого бюджету. Деякі конституції, крім того, передбачають фінансову підтримку держави на виконання самоврядних повноважень. Так, у ст. 167 Конституції Республіки Польща передбачено, що доходами одиниць територіального самоврядування є їхні власні доходи, а також загальні субвенції та цільові дотації із бюджету держави.

Таким чином, зарубіжний досвід конституційного регулювання місцевого самоврядування показує, що конституції більшості країн в основному встановлюють загальні принципи утворення та діяльності суб’єктів місцевого самоврядування, їх права, уникаючи надмірної деталізації.

Більш того, варто усвідомлювати й те, що критерієм істинності та реальності місцевої демократії та самоврядування є не обсяг або форма конституційної регламентації, а демократичність політичного режиму відповідної держави, здатність реалізовувати у ній основні права і свободи людини і громадянина, ефективність діяльності суб’єктів місцевого самоврядування [4].

3.2. Можливості запровадження в Україні позитивного зарубіжного досвіду місцевого самоврядування

Однією з основних функцій забезпечення прав і свобод людини у сфері громадської безпеки є громадський контроль. Зокрема, Рада Європи як основний носій демократичних принципів на континенті приділяє достатньо уваги поширенню цієї форми участі громадян в управлінні. Так, відповідно до Рекомендації № ІР(97)7 Комітету міністрів Ради Європи «Про місцеві громадські служби і права користувачів їхніх послуг», усі важливі служби, що надають соціальні та адміністративні послуги, слід піддавати періодичному оцінюванню з погляду задоволення потреб користувачів з наступним публічним обговоренням підсумків цього оцінювання.

Важливим і відносно новим видом громадського контролю є недержавний контроль за внутрішньою і зовнішньою безпекою. За висновком українського політика Е. Лісіцина, у тоталітарному суспільстві будь-якого типу завжди існувала абсолютна монополія держави на цю сферу. А в країнах демократії система національної безпеки включає громадські структури як повноправний суб’єкт відносин. У громадянському суспільстві неурядові структури й організації є повноправними елементами системи національної безпеки в рамках механізмів демократії участі. В США, зокрема, діє понад 1500 незалежних недержавних центрів і аналітичних структур, що працюють у тісній співпраці і часто — на прямі замовлення Ради національної безпеки США та інших державних інститутів.

Отже, аналіз зарубіжного досвіду організації громадського контролю за діяльністю державних і недержавних суб’єктів свідчить, що успішною і результативною ця форма участі громадян в управлінні може бути за таких умов:

—         усвідомлення органами публічної влади та посадовими особами усіх рівнів необхідності існування громадського контролю як невід’ємної складової системи публічного управління (як зворотний зв’язок та зовнішнє оцінювання);

—         усвідомлення громадянами, громадськими об’єднаннями, територіальними громадами своєї відповідальності за стан справ на власній території, що має спонукати найбільш активних та небайдужих членів співтовариства добровільно брати участь у здійсненні громадського контролю;

—         наявність розвиненої законодавчої бази, що передбачає обов’язковість для органів влади залучати представників громадськості до вироблення та реалізації публічної політики на усіх стадіях підготовки, ухвалення та виконання управлінських рішень, а також містить дієздатні механізми громадського контролю;

—         наявність постійно діючої системи навчання та підвищення кваліфікації осіб — громадських експертів, які беруть участь у здійсненні громадського контролю, забезпечення їх фахової спеціалізації та озброєння необхідними нормативно-методичними матеріалами;

—         створення асоціацій споріднених структур, які здійснюють громадський контроль, що дає можливість представляти на владному рівні інтереси кожної окремої організації та впливати законними методами на формування та реалізацію державної політики у цій сфері;

—         тісний творчий зв’язок та обмін досвідом діяльності щодо здійснення громадського контролю між громадськими організаціями та владними структурами, які займаються створенням та розвитком системи громадського контролю в країні, з відповідними зарубіжними та міжнародними організаціями.

Таким чином, лише комплексне вивчення конституційної історії, теорії та практики зарубіжного муніципалізму, усебічне науково-теоретичне обґрунтування вітчизняної моделі місцевого самоврядування та, на основі цього, адекватне оформлення правосуб’єктності класичних муніципально-правових інститутів — територіальних громад, законодавче закріплення та реальність гарантій їх функціонування, утворять сприятливе підґрунтя для подальшого розвитку локальної демократії в Україні, становлення моделей українського муніципалізму та конституціоналізму.

Висновки

Отже, принципи контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права України — це вихідні, основоположні засади, ідеї, що концентрують у собі досягнення доктрини і практики, виражають соціальні ідеї, виконують функцію загальнонормативного орієнтиру здійснення контрольної діяльності з боку державних органів, громадськості за діяльністю органів місцевого самоврядування як суб’єктів адміністративного права, спрямовані на вдосконалення та забезпечення ефективності такої діяльності. Серед принципів контролю варто виділити: верховенство права, законність, об’єктивність, обґрунтованість, систематичність, системність, гласність, науковість, професіоналізм, неупередженість, цілеспрямованість, результативність, всебічність, повноту, оперативність, економність, відповідність заходів впливу, що застосовується до правопорушників, реальним порушення (адекватність реакції), взаємодію суб’єктів контролю між собою, раціональний розподіл контрольних повноважень, допомогу з боку суб’єкта контролю підконтрольному у виявленні порушень, усуненні їх причин, відповідальність суб’єкта контролю за свої дії, рішення, які взаємодоповнюють один одного, перебувають між собою у зв’язках.

Місцеве самоврядування – це складна, мінлива, суспільна система. Оскільки діяльність людей має як свідомо запрограмований, так і непередбачуваний характер, наслідки системи місцевого самоврядування не завжди передбачувані. Тому для них характерна висока невизначеність іманентних зв’язків і вірогідної лінії загальної поведінки.

Список використаної літератури

1. Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові засади: монографія / О.Ф. Андрійко. — К.: Наукова думка, 2004. — 299 с.
2. Бабінова О. Розвиток місцевого самоврядування у контексті вдосконалення форм співпраці місцевої влади з населенням: світовий досвід / Олена БабІнова // Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 4. — С. 150-156
3. Баранчиков В.А. Муниципальное право: учебн. для вузов / В.А. Баранчиков. — М., 2000. — С. 4.
4. Батанов О.В. Муніципальна влада: через місцеві інтереси до нації самоврядних громад / О.В. Батанов // Національний інтерес. — 2005. — Грудень. — С. 27.
5. Батанов О.В. Муніципальне право зарубіжних країн: [навч. посібник]: у 2 ч.: Ч.1 / О.В. Батанов, В.М. Кампо / [за заг ред. П.Ф. Мартиненка]. — К., 2005. — С. 41-43.
6. Боссарт Д. Державна служба у країнах-кандидатах до вступу до ЄС: нові тенденції та вплив інтеграційного процесу / Д. Боссарт, К. Деммке ; пер. з англ. О.М. Шаленко. — К. : Міленіум, 2004. — 128 с.
7. Буханевич А. Особливості реалізації публічного контролю в системі органів державної влади та місцевого самоврядування в умовах розвитку громадянського суспільства // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 2. — С. 33-41
8. Виконавча влада і адміністративне право / за заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавництво Дім «Ін-Юре», 2002. — 668 с.
9. Гаращук В.М. Контроль та нагляд у державному управлінні: монографія / В.М. Гаращук. — Х.: Фоліо, 2002. — 176 с.
10. Горшнев В.М. Контроль как правовая форма деятельности: монография / В.М. Горшнев, И.Б. Шахов. — М.: «Юрид. лит.», 1987. — 176 с.
11. Демократичні засади державного управління та адміністративне право: монографія / [Кол. авт.: Шемшученко Ю.С., Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Кпесіна І.О., Нагребельний В.П. та ін.]. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2010. — 496 с.
12. Денисюк С.Ф. Громадський контроль як гарантія законності адміністративної діяльності правоохоронних органів в Україні: монографія / С.Ф. Денисюк. — Харків: ТД «Золота миля», 2010. — 368 с.
13. Еремян В.В. Местное управление и местное самоуправление в Латинской Америке: монография / В.В. Еремян. — М., 2001. — С. 3-4.
14. Кравченко В.В., Пітцик М В. Муніципальне право України. – К.: Атіка, 2003. – 672 с.
15. Куйбіда В.С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні. – Л.: Літопис, 2001. – 326 с.
16. Лазор О.Я., Лазор А.Д. Місцеве самоврядування: вітчизняний та зарубіжний досвід. – Львів: Ліга-Прес, 2002. – 464 с
17. Лукашова В. Адміністративно-правові принципи в системі місцевого самоврядування у контексті реформування регіонального управління в Україні / В. Лукашова // Право України. — 2008. — № 1. — С. 21-27
18. Мамонова В.В. Методологія управління територіальним розвитком: [Моногр.]. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. – 196 с.
19. Пришляк Г. Контроль народу за діяльністю органів місцевого самоврядування (теоретичний аспект) // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 4. — С. 96-99
20. Скопич О.Д. Теоретико-правовий аналіз контролю в системі місцевого самоврядування // Статистика України. — 2007. — № 2. — С. 91-94
21. Сухінін Д. Якість муніципальних послуг у контексті становлення громадянського суспільства // Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — С. 290-297
22. Шорина Е.В. Контроль за деятельностью органов государственного управления в СССР: монографія / Е.В. Шорина. — М.: Наука, 1981. — 301 с.
23. Яцук В. А, Удосконалення правового регулювання відповідальності оргвнів місцевого самоврядування в Україні // Статистика України. — 2011. — № 2. — С. 93-97