Становлення України як демократичної правової держави неможливе без гарантування права особи на судовий захист порушених прав, свобод та інтересів з боку органів державної влади. Саме з цією метою було створено адміністративну юстицію, основним завданням якої і стало забезпечення дієвого захисту прав громадян та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При цьому важливе значення має як сам захист, так і його своєчасність.

Мета дослідження — визначити поняття «розумний строк» в адміністративному процесі, виокремити його критерії оцінювання, проаналізувати передумови порушення зазначеного строку та важливість його дотримання. У зв’язку з цим вирішено такі завдання: 1) з’ясовано значення розумності строку в сучасному адміністративному процесі; 2) на основі аналізу досвіду виокремлено критерії оцінювання розумності строку; 3) розглянуто умови практичної реалізації розумності строку в адміністративному процесі.

Із прийняттям 6 липня 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) [1] було здійснено важливий крок зі створення й запровадження спеціалізованої системи адміністративного правосуддя. Він свідчить про безпосереднє впровадження правових демократичних перетворень в Україні, утвердження верховенства права і висуває нові завдання перед органами правосуддя у забезпеченні законних прав і інтересів людини та громадянина. Згідно з ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку із публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом вибору або референдуму.

Завдання адміністративного судочинства зумовлені головним обов’язком держави — утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3 Конституції України [2]). Цей захист забезпечується у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (їхніх посадових і службових осіб), а також інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто йдеться про захист не будь-якого інтересу, а тільки правового, або інакше — легітимного.

Проблемні питання судового адміністративного процесу досліджували: В. Авер’янов, Ю. Битяк, О. Крупчан, П. Рабінович, В. Стефанюк та інші провідні вчені-юристи.

Слід зауважити, що належний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин неможливий без дотримання встановлених законом строків на відповідну процесуальну дію, зокрема строків розгляду та вирішення справ. Зазначені строки дисциплінують суб’єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть свавілля та масові порушення прав сторін — учасників адміністративного процесу.

Оскільки строки на вчинення певної процесуальної дії мають надзвичайне значення у сфері захисту порушених прав та інтересів учасників правовідносин, міжнародно-правові акти з прав людини акцентують на цю обставину особливу увагу міжнародного співтовариства. Зокрема, у ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі — Конвенція) передбачено, що кожна особа при вирішенні питання щодо її цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти неї, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом [3].

Досить часто Європейський суд з прав людини стикається з питанням порушення розумного строку, внаслідок чого він вже сформував широку практику щодо питання застосування положень ст. 6 Конвенції саме в частині оцінки розумності строку, у тому числі судового розгляду справ. При цьому необхідно враховувати, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду становить джерело права при розгляді справ українськими судами [4]. Аналогічна правова норма міститься і у ч. 2 ст. 8 КАС України.

Отже, як бачимо, питанню строків розгляду справ приділяється особлива увага з боку міжнародних організацій і міжнародного співтовариства. Саме тому українські законодавці прислухалися до думок зазначених інституцій та на законодавчому рівні вперше здійснили спробу закріпити та визначити поняття розумного строку.

Слід зазначити, що критерій розумного строку — поняття суб’єктивне і залежить від того, яка справа розглядається. Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини, вирішуючи, чи виконано вимогу щодо розумного строку, беруть до уваги такі фактори, як складність справи, підхід властей до її розгляду, особливі обставини, що можуть виправдати продовження процесу її розгляду. При цьому Європейський суд з прав людини не визначив час або період, який вважається необхідним і справедливим часом для розгляду справи в суді, оскільки це залежить від її складності, від діяльності та поведінки всіх суб’єктів судового процесу. Судочинство має бути справедливим, і вимога справедливості, чесності стосується також всієї процедури, у тому числі й часу, потрібного для розгляду та вирішення справи.

Таким чином, можна виокремити чотири критерії оцінювання розумності строку розгляду справ, а саме:

1) складність справи; 2) поведінка заявника; 3) поведінка органів державної влади (насамперед суду); 4) важливість справи для заявника. Зазначені критерії були сформульовані Європейським судом з прав людини у багатьох своїх рішеннях [5]. Також важливим аспектом практики Європейського суду з прав людини є його позиція щодо співвідношення між тривалістю розгляду справи та позицією заявника, оскільки саме останній повинен бути зацікавлений в оперативному вирішенні своєї справи.

Як уже зазначалося вище, у КАС України вперше здійснено спробу на законодавчому рівні визначити поняття розумного строку. Так, відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 3 КАС України розумний строк визначено як найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. «Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу тощо. Таким чином, поняття «розумний строк» є оціночним, суб’єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення. Такої думки дотримуються і вчені-юристи [6].

Водночас, як показав досвід, однієї вимоги про розумний строк розгляду і вирішення справи в сучасних умовах недостатньо. Саме з цією метою в КАС України додатково обмежено максимальні строки розгляду справ, які покликані дисциплінувати як суд, так і інших учасників адміністративного процесу. Так, за загальним правилом, строк розгляду і вирішення адміністративних справ обмежено одним місяцем (до 30 липня 2010 р. такий строк було обмежено двома місяцями). Крім того, щодо окремих справ законодавець встановив спеціальні, скорочені строки, чим підкреслив особливу значимість цих справ та необхідність їх захисту у найкоротший термін (виборчі справи; справи з приводу проходження публічної служби; з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби тощо).

На перший погляд існуючі терміни видаються надто короткими як для низки процесуальних дій сторін у справі, так і для судового органу. Однак, запровадивши відповідні обмеження, стислі строки розгляду справи, законодавець суттєво спростив і процедуру судового розгляду в окремих випадках та деяких категоріях адміністративних справ. Зазначене, безумовно, покликане дисциплінувати як учасників адміністративного процесу, так і суд. При цьому необхідно керуватися тим принципом, що адміністративна справа у нагальних випадках має бути розглянута швидше, не чекаючи закінчення граничного строку. Тобто хоча у КАС України і встановлені конкретні максимальні строки розгляду справи, їх дотримання не можна вважати єдиним критерієм для визначення розумності часу розгляду [7].

Також необхідно відмітити, що в сучасних реаліях, враховуючи постійно зростаюче навантаження на суддю, важливою передумовою недопущення порушення розумних строків розгляду та вирішення справ є належна організація роботи самого судді та вміння організувати роботу свого апарату (помічника, секретаря судових засідань). Так, однією із основних причин відкладення розгляду справи є нез’явлення в судове засідання сторони чи сторін судового процесу, без наявності у суду будь-яких відомостей про їх повідомлення про час і місце судового розгляду. З огляду на викладене, на секретаря судових засідань покладається відповідальний обов’язок щодо належного і своєчасного здійснення судового виклику чи повідомлення. При цьому необхідно відмітити, що внаслідок внесених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [8] змін до чинного КАС України на теперішній час учасник процесу, якому повістка не вручена з незалежних від суду причин, вважається належним чином повідомленим про час та місце судового засідання (ч. 11 ст. 35). Зазначені положення закону суттєво та, на нашу думку, позитивно впливають на розгляд і вирішення справи саме в межах розумного строку, зменшуючи відповідні можливі зловживання з боку сторін, які виражалися в ухиленні від отримання судової повістки під різними приводами (тривале не з’явлення до поштового відділення, повідомлення про непроживання за відповідною адресою тощо).

Однак на перше місце серед важливих умов для розгляду справ у межах розумного строку необхідно віднести саме організаційну та процесуальну діяльність судді, у провадженні якого перебуває справа. Так, головними причинами затягування провадження у справі є: нерегулярне призначення судових засідань; призначення судових засідань з великими інтервалами; затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду до іншого у випадках, визначених процесуальним законом; невжиття судом необхідних заходів щодо забезпечення в судовому засіданні належного порядку, у тому числі щодо дисциплінування учасників судового процесу.

Таким чином, вирішення та розгляд справи в межах встановлених законом граничних строків, але в будь-якому випадку в межах розумного строку, можливо досягти, перш за все, у разі чіткого та неухильного дотримання вимог процесуального закону з боку судового органу. Також необхідно враховувати, що порушення судом строку розгляду і вирішення справи не тягне за собою скасування судового рішення у справі, але може бути підставою для постановлення судами вищої інстанції окремої ухвали, а також для дисциплінарної відповідальності судді у випадку невиправданого зволікання розгляду і вирішення справи (при цьому належить оцінити «розумність» строку для конкретної справи, а не лише порушення максимального строку, встановленого законом).

В умовах побудови демократичної та правової держави в Україні необхідно забезпечити неухильне дотримання Конституції, законів та інших нормативних актів у всіх сферах суспільного життя, що створить умови для недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина. Саме дотримання строків розгляду та вирішення справ судом є важливим чинником захисту прав та законних інтересів осіб. Розумність таких строків є нормами, яких необхідно дотримуватися, щоб не порушувати права громадян, оскільки будь-які затримки у процесі судового захисту можуть мати негативні наслідки, оскільки здебільшого питання своєчасного поновлення порушених прав є важливішим, ніж таке поновлення взагалі.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 37. — Ст. 446.
2. Конституція України : прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини (з поправками) Рим. 4 листопада 1950 р. Ратифікована Україною 17 липня 1997 р. : Закон України від 17 липня 1997 р. № 475/ 97 — ВР // Додаток до Вісника Верховного Суду України. — 1997. — № 3. — С. 2.
4. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 30. — Ст. 260.
5. Справа Зімермана і Штейнера («Zimmerman and Steiner v. Switzerland», § 24); справа «N. B. проти України», § 40; справа «Антоненков та інші проти України», § 41.
6. Паліюк В. П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. — К., 2004. — 264 с.; Моніка Маковей. Право людини на справедливий суд. Стаття 6 Європейської конвенції з прав людини // Европейская конвенция прав человека и судебная реформа в Украине : материалы семинаров (Трускавец, 6-8 марта и Донецк 15-16 мая 1997 г.). — Донецк, 1998. — С. 16-21.
7. Кодекс адміністративного судочинства України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. Р. О. Куйбіди. — 2-ге вид., допов. — К., 2009. — С. 57.
8. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI // Офіційний вісник України. — 2010. — № 55/1. — Ст. 1900.