Конституційний Суд України є досить новою інституцією. Він посідає важливе місце в системі державних органів. Конституція України в ст.6 містить норму, згідно з якою державна влада в Україні здійснюється на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Для оптимального функціонування та співпраці між органами трьох гілок державної влади діє система „стримувань і противаг”. Конституційний Суд є одним з найважливіших важелів у цій системі. Він забезпечує стабільність і гармонійність механізму держави, гарантує конституційну законність у суспільстві.

Конституційний Суд України здійснює свої функції шляхом надання офіційного тлумачення та визнання конституційними чи неконституційними положень нормативних актів. Така діяльність Конституційного Суду оформлюється у вигляді рішень та висновків. Рішення і висновки Конституційного Суду України відіграють важливу роль у правовій системі України. Вони звільняють її від неконституційних (неправових) норм; слугують захисту прав і свобод громадян; покликані врегульовувати конфлікти, що виникають у суспільстві і державі. Їхня роль підвищується тим, що вони є обов’язковими для застосування усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян та окремими особам.

О. М. Толочко відзначає, що конституційні суди виступають важливим інструментом вирішення конституційних криз, у тому числі політичних конфліктів, з використанням юридичних механізмів. Їхня політична роль незалежно від моделі їх організації та способів контролю за конституційністю законів полягає в захисті конституції та гарантуванні прав людини і основних свобод, підтримці конституційної рівноваги у суспільстві, розподілі компетенції між національними інститутами державної влади, оцінці конституційності виборів та референдумів [1, с.172].

Як відомо, згідно із ст.3 Конституції України людина, її права і свободи є найвищою соціальною цінністю. І для кожної людини є важливим забезпечення її участі в управлінні суспільним життям, тобто забезпечення її виборчих прав (як активного, так і пасивного). Одним із засобів реалізації активного і пасивного виборчого права для громадян України є інститут виборів. Як влучно зауважує М. І. Ставнійчук, виборчі права складають зміст виборчого процесу і саме від їх реалізації залежить правомірне, справедливе і вільне формування виборних органів[2, с.166].

Традиційно вибори розглядаються як один з найбільш яскравих і наочних проявів безпосередньї демократії, одна з форм реалізації народного суверенітету та ефективний спосіб залучення громадян до участі в управлінні державними та суспільними справами. Вибори як соціальний інститут виконують, зокрема, такі функції: 1) це важливий інструмент реалізації народного суверенітету і легітимації влади взагалі та конкретного того чи іншого представницького органу в межах його конституційної компетенції; 2) через вибори забезпечуються стабільність і поступовість, наступність державної влади; 3) вибори — один із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки тощо.

З метою забезпечення справедливих виборів, вільного волевиявлення виборців втручання на виборах повинно бути зведено до мінімуму. Форми та методи участі державних структур у виборчих кампаніях повинні бути спрямовані на забезпечення ефективності захисту виборчого процесу від необ’єктивності, шахрайства та фальсифікацій. Перш за все це досягається забезпеченням реалізації права на незалежний судовий захист. Конституційний Суд здійснює такий судовий захист шляхом надання офіційного тлумачення та розгляду питань щодо конституційності.

У своїх рішеннях і висновках Конституційний Суд формулює правові позиції. Правові позиції Конституційного Суду – це узагальнені правові висновки цього суду, що містять результати інтерпретації ним Конституції, конституційного змісту положень законів та інших нормативних актів. Правові позиції Конституційного Суду України становлять логічний результат вирішення конституційно-правової проблеми відповідно до духу і літери Конституції України та принципу верховенства права [3, с.347]. О.В. Романова визначає правові позиції Конституційного Суду як інтерпретацію судом будь-якого явища конституційно-правової дійсності (правового принципу, норми, поняття), проведену при розгляді конкретного питання (справи) і виражену в тексті підсумкового рішення Конституційного Суду. Правові позиції Конституційного Суду України можуть міститися як у резолютивній, так і мотивувальній частині рішень і висновків. Правові позиції, власне, і становлять суть рішення органу конституційної юрисдикції. У багатьох випадках правові позиції, що містяться в тому чи іншому рішенні Конституційного Суду, стосуються не лише питань, які становлять предмет конкретної справи, а й інших важливих питань.

Правові позиції Конституційного Суду України є обов’язковими для самого Конституційного Суду, а також переконливими для усіх державних органів при вирішенні ними питань. Слід зазначити, що для Конституційного Суду також є обов’язковими правові позиції, що були сформульовані в рішеннях, які втратили чинність у зв’язку із внесенням змін у чинне законодавство. Відповідно до діючого законодавства Конституційний Суд не в праві змінювати правові позиції по власній ініціативі.

Серед сформульованих Конституційним Судом правових позицій, які стосуються виборчого права, можна навести, зокрема, такі:

1. За змістом ст. 38, 70, 71, 76, 141 Конституції України сутністю виборчого права є право громадян України вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це право є загальним, рівним і прямим.

Основоположні принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільне і таємне волевиявлення громадян України на виборах народних депутатів України становлять конституційну основу правового регулювання виборчого процесу (Рішення Конституційного Суду України №1-рп/98 від 26 лютого 1998 року (справа про вибори народних депутатів України).

2. Передбачене частиною першою ст. 38 Конституції України право громадянина „бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування” (пасивне виборче право) не можна тлумачити буквально, оскільки йому не відповідає обов’язок виборців голосувати „за” і обирати конкретного громадянина. Це, по суті, є правом при дотриманні необхідних умов балотуватися на виборах, зокрема депутатів місцевих рад.

Тим самим право бути обраним не тотожне праву мати відповідний представницький мандат, яке набуває громадянин, обраний за результатами голосування на виборах: саме він має право отримати мандат або відмовитися від нього (Рішення Конституційного Суду України №16-рп/2001 від 4 грудня 2001 року (справа про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місцевої ради).

3. Положення ч.2 ст.82 Конституції України щодо умов повноважності Верховної Ради України у взаємозв’язку з положенням частини 4 ст.79 Конституції України треба розуміти так, що Верховна Рада України є повноважною за умов обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу і складення новообраними народними депутатами України присяги. Ця конституційна вимога є умовою повноважності Верховної Ради України протягом усього періоду скликання і не може розглядатися лише як підстава для відкриття її першого засідання першої сесії (Рішення Конституційного Суду України №17-рп/2002 від 17.10.2002 року).
4. Конституційним Судом було винесено ухвалу від 7.03.2002 року №2-уп/2002 про припинення конституційного провадження у справі щодо конституційності положення ч.1 ст. 38 Закону „Про вибори народних депутатів України”. Ця ухвала містить такі положення.

ЦВК відповідно до ч.1 ст.77 Конституції України, ч.3 ст.10,ч.ч.1, 2 ст.15 Закону України „Про вибори народних депутатів України” було прийнято постанову „Про початок виборчого процесу чергових виборів народних депутатів України 31 березня 2002 року” від 30.12.2001 року, а 31 грудня 2001 року було оголошено початок виборчого процесу чергових виборів народних депутатів України, що відбулися 31 березня 2002 року. У цей час справа вже знаходилася на розгляді в закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України.

Під час виборчої кампанії, що розпочалася, виникли й розвивалися конкретні правовідносини, в межах яких здійснюється реалізація виборчих прав громадян. У разі прийняття Конституційним Судом України рішення в цих правовідносинах можуть виникнути зміни, що призведуть до порушення норм Конституції щодо виборчого процесу. Тому ухвалення в такій політичній ситуації рішення – за межами юрисдикції Конституційного Суду України.

З наведеного стає очевидним, що, хоч яким би було Рішення Конституційного Суду України щодо конституційності оспорюваних положень Закону, його прийняття у процесі виборчої кампанії може вплинути на виборчий процес, позначитися на волевиявленні виборців і тим самим вплинути на самі результати виборів. А це за обставин, не передбачених Конституцією та Законом України „Про Конституційний Суд України”, фактично перетворило б Конституційний Суд на учасника виборчого процесу, що суперечить його конституційним повноваженням і принципам діяльності.

Проаналізувавши правові позиції Конституційного Суду України стосовно виборів, можна умовно поділити їх на дві групи: 1) правові позиції, що безпосередньо стосуються виборчого процесу та 2) правові позиції, що опосередковано стосуються виборчого процесу. І перші, і другі мають важливе значення для винесення наступних актів Конституційного Суду, які будуть стовуватися виборчого процесу та виборчого права взагалі.

При наявності тієї чи іншої правової позиції Конституційного Суду буде поставати питання про необхідність її дотримання і те, наскільки часто це відбувається на практиці. Також важливою є необхідність високої якості рішень Конституційного Суду. Зокрема, якість результатів тлумачення визначається за такими їх рисами, як: ясність та визначеність (виділяє С.С. Алєксєєв), правильність (А.С. Піголкін, П.Є. Недбайло, О.С. Шляпочников), істинність (Л.Д. Воєводін), повнота (ці характеристики по-справжньому виявляють себе саме на практиці). На жаль, вищенаведені положення практично не отримали свого дослідження у вітчизняній правовій науці. На нащ погляд, таке дослідження відіграло б важливу роль у дотриманні та забезпеченні прав суб’єктів виборчих правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Толочко А. Н. Проблемы рецепции европейской модели Конституционного судопроизводства в Украине// Проблеми законності.— 2003.— Вип.60.
2. Ставнійчук М. І. Проблеми правового регулювання оскарження порушень виборчих прав громадян України// Вибори Президента України – 99: проблеми теорії і практики: Зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф./— К., б, 2000.
3. Толочко О. М. Роль актів Конституційного Суду України в розвитку констуціоналізму // Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наук. конф. м. Харків, 21-22 черв. 2001 р., — Х.: Право, 2001.