Вступ.

1. Особливості феномену містицизму.

2.Визначення поняття містики в контексті релігії, філософії та науки.

3. Провідні ідеї містики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Християнська філософія складає вагомий пласт у європейській філософській спадщині. Українська філософська думка віднедавна отримала змогу вільно обирати методологічні принципи та засади дослідження спадщини середньовічної філософії, що призвело до актуалізації ірраціональної та містичної тематики. Останні викликають інтерес не лише як складові середньовічної філософії, але й як унікальні феномени людського буття, що є адекватними запитам сьогодення. Це пов’язано з усвідомленням кризи можливостей раціонального світогляду, що є виразником філософської картини в “ситуації Постмодерну”. Запитання, на які не спроможний відповісти “людський розум”, спонукає нас (сучасних дослідників), повернутися до сакральних таїн свого єства та осмислити, що поряд з розумовими можливостями, людина володіє іншими потенціями, здатними виводити її на новий щабель сприйняття трансцендентного, відкриваючи тим самим, маловідомі контексти людської екзистенції.

В історико-філософській ретроспекції християнська містика постає як розвинута форма духовної практики життя середньовічної Європи. Проте, більшість дослідників філософської думки християнської ортодоксії переважно залишають поза увагою містичний акцент цієї релігійної традиції, попри те, що для багатьох її представників саме містичний досвід становив фундаментуючу серцевину їх релігійних переконань та філософських поглядів. Однак потужно вони заявляють про себе передусім у творчості містиків ХІ-XІV ст., які не відкинули раціональний досвід патристики та схоластичної філософії, але свідомо опанували інший шлях. Окрім містичних вчень Отців Церкви, містикам доби пізнього Середньовіччя також передував досвід жінок-містиків (Хільдегарди Бінгенської, Катерини Сієнської). Останній виступає важливим чинником у формуванні містичних уявлень Середньовіччя взагалі.

1. Особливості феномену містицизму

Містична традиція – це значна частина духовної спадщини людства. Наявність її елементів у тій чи іншій мірі можна прослідкувати в усіх високорозвинутих культурах. У всі часи вона репрезентована певним чином у багатьох формах традиційної і нетрадиційної релігійності, в релігійно-філософських шуканнях, особливо в культурних традиціях Сходу. В сучасних міжкультурних контактах та тенденціях мультикультуралізму загострюється потреба неупередженого наукового аналізу цього універсально поширеного явища, розгляду його різноманітних форм, їх культурно-історичної специфіки. Проблематичність самого феномена, його розуміння та інтерпретації вимагає, особливо з огляду на домінантну роль раціоналізму в європейській культурі, насамперед, дослідження основоположних засад, особливостей, своєрідного місця й ролі в культурі, можливостей і меж застосування його здобутків поряд з іншими формами духовності у саморозвитку суспільства і особи. Врешті-решт, назріла потреба суто наукової оцінки як позитивних, так і негативних рис містицизму через призму розуміння його як однієї з форм духовно-практичного осягнення світу, як культурного артефакта.

Прослідковуючи розвиток містичних вчень, приходимо до розкриття сутності німецької містики, що дає змогу усвідомити містику як явище. Серед персоналій, містична спадщина яких вивчається: Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Августин Блаженний, Гуго та Рішар Сен-Вікторські, Бернард Клервоський, Бонавентура, Ансельм Кентерберійський, Хільдегарда Бінгенська, Катерина Сієнська, Майстер Екхарт, Йоган Таулер, Генріх Сузо.

Містика — одна з складових структури духовного досвіду. В свою чергу, ця форма духовного досвіду має свою особливість. Наприклад, Швейцер А., визначав містику, як вихід на рівень сили, дякуючи чому існує можливість розуміти та діяти; — це є царина неземного та вічного, що об’єднує людину з іншими живими істотами, яка замкнена для мови та логічно впорядкованого знання. Містика відкриває свої форми пізнання (форми релігійного переживання) через видіння, сновидіння, “голоси”, “набуття стигматів” та ін. Таким чином, отримується містичний досвід: в описах видінь та откровень (візіонерський літературний жанр: Катерина Сієнська, Хільдегарда Бінгенська та ін.), спекулятивні розсуди про сенс та природу містичного досвіду (Й. Екхарт).

Духовний досвід середньовічного суспільства накопичувався у тогочасних університетах, монастирях, школах. Вважають, що університет був носієм, головним чином схоластичної філософії, яка виступала переважно раціоналізованою, логіко-гносеологічною доктриною християнства, в той час як чернецтво формувало передусім спосіб духовної причетності до Бога, тип безпосереднього експериментального пізнання останнього, містичного єднання з Ним.

2. Визначення поняття містики в контексті релігії, філософії та науки

У перекладі з давньогрецької mustikos — означає “таємничий”; в широкому розумінні воно означає визнання надприродної сутності явищ природи, людини, суспільства; у вужчому — можливість надчуттєвого і надрозумового спілкування з Богом, Світовим Космічним Розумом тощо. Мета містики — єднання душі з Богом. Визначаючи поняття містики, не можна не звернутись до поняття “сакральне”, яке є сутнісною характеристикою містики.

Прослідковано, що у світовій духовній культурі містична традиція становить давній і потужний пласт, вона сформувалася в контексті пошуку істини чи нового знання, що завжди огорталося таємницею.

Християнська містика починається з появою християнства. Це ми спостерігаємо у втіленні Сина Божого у людський природі, яке було вже містичним, таємним. Християнство не дає витлумачення того, як Бог міг вміститися та прожити життя людини. Якщо слідувати визначенню, яке дали у своїх працях Фома Аквінський та Бонавентура, визначення буде таким: “містика – експериментальне пізнання Бога (cognito Dei experementalis)”.

А.Швейцер поділяє містику на примітивну та довершену, виокремлює містику апостола Павла і виносить її за межі цієї класифікації, відводячи їй окреме місце. Найбільш ґрунтовну та вичерпну класифікацію містики надає П. Мінін в роботі “Головні напрямки давньо-церковної містики”, поділяючи її на абстрактно-спекулятивну, морально-практичну та етико-гностичну. Абстрактно-спекулятивна містика представлена у корпусі “Ареопагітиків”, морально-практична — у працях Макарія Єгипетського й Симеона Нового Богослова. Окрім цього Мінін визнає, що серед християнських мислителів є когорта подвижників, які прагнули поєднати й погодити у своєму досвіді обидва напрямки, зміст яких полягає у поєднанні гнозиса й любові. Такого примирливого напрямку дотримувались мислителі каппадокійської школи — Григорій Нісський, Ісаак Сирін і особливо Максим Сповідник. В.Соколов керується поділом містики за визнанністю чи не визнанністю її творців Церквою, в результаті чого містика поділяється на ортодоксальну та неортодоксальну.

Суттєвий вплив на містику Середньовіччя здійснив неоплатонізм. Це відбулося в філософському вченні Діонісія Ареопагіта, а оскільки Ареопагіт вважається батьком містичного напрямку у християнській філософії, то відповідно, що через його вчення неоплатонізм влився в канву західної середньовічної філософії. До засновників містичної традиції християнства дослідники відносять також Григорія Богослова та Августина.

3. Провідні ідеї містики

В оксфордському енциклопедичному словнику (стор. 1306) дається визначення містицизмові як "переконання, умонастрої або світовідчування містицизму, що закріпився; віра в можливість злиття з божеським єством шляхом екстатичної медитації; сподівання на прозорливість духу як спосіб одержання містичних знань, недоступних розумові". У негативному змісті цей термін застосовувався стосовно віровчень, в основі яких лежав самообман і примарне сум'яття думки. Цим словом також нарікали філософські і наукові теорії, що допускають окультні і містичні тлумачення, суть яких, по загальному визнанню, була принципово незбагненної для розуму.

Більшість фахівців в області містицизму характеризують це вчення як “не піддається описові” догмат, Саме ця “нез'ясовність” тепер вважається невід'ємним аспектом містичного досвіду.

У стародавності природа досліджувалася силою розуму, а досвіди ігнорувалися. Наукові узагальнення будувалися на початкових узагальненнях, і в барвистих картинах світу мирно вживалися реальність і вимисел, що зараз здається несумісним з мудрістю древніх. Однак багато чого в представленнях древніх містиків було вірним і сучасні люди, так чи інакше, часом повертаються до того, що здавалося смішним і безглуздої ще десятиліття назад.

Давні мислителі часто виявлялися містиками і по-своєму шукали єдине в різноманітті навколишнього світу. Так Фалес ототожнював з "душами" діючі у світі сили. Наприклад, на його думку, магніт має душу, тому що він притягає залізо. Фалес учив, що всі знання треба зводити до єдиної основи — душі.

Інший мислитель стародавності Анаксимандр першоосновою всього сущих вважав "алейрон" — деякий нескінченний і невизначений початок. Усі складається з алейрону і з нього виникає. Алейрон усі із себе робить сам. Земля виявляється в центрі як найважче. Навколо Землі розташовані три кільця, як три колеса. Живе зародилося на границі моря і суші з мулу під впливом небесного вогню. Людина зародилася у величезній морській рибі і вже дорослим вийшла на сушу.

Навіть Аристотель, що створив досить вірну матеріалістичну картину світу, створював щось, що створило цей світ. Бог в Аристотеля безособовий, але він не зміг обійтися без нього, тому що неможливо було пояснити рух зірок, планет, Місяці і Сонця. Відповідно до Аристотеля, усі небесні тіла прикріплені до сфер, і рухаються не самі тіла, а ці ефірні сфери. Першу сферу рухає Бог, на ній знаходяться зірки, а її рух передається іншим сферам усе нижче і нижче, аж до Землі, де внаслідок недосконалості підмісячних елементів зроблений круговий рух розпадається на безліч недосконалих.

Більш цього, древні люди сприймали процес життя у виді накопичення подій, а дійсність керувалася деякими силами. Міфи створювали картини світу виходячи з фантастичних ідей, абстрагованих понять про космос, простір і час. Чотири сторони світла і три шари (рівня) світобудови — небо, земля і пекло давали в сумі священну сімку. Космос представлявся виниклим з хаосу, боги, поміщені на небо, ініціювали обряди. Раціональні знання древніх, що включали в себе астрономічний, календарно-астрономічні і математичні представлення, біологічні, медичні, географічні, історичні зведення вигадливо перепліталися з вимислами. З тих далеких часів прийшла ідея про те, що зірки керують долями людей і назви знаків зодіаку разом з назвами сузір'їв, відтіля йде ідея філософського каменю й еліксиру життя (починаючи з олімпійського нектару), відтіля ідеї про безліч життів і життя після смерті. Не можна сказати, що абсолютно усі заперечується сьогодні.

Про розвиток християнського містицизму можна довідатися з роботи Андрія Лоута “Походження християнської містичної традиції: від Платона до Дениса, Клерендон Пресс, Оксфорд. В вступній статті Лоут робить істотне застереження про вживання слів у перекладі і розумінні помахів думки і почуття. Ми дивимося на речі з декартової (картезіанської) точки зору. Грецька філософія існувала до Декарта.

В основі доктрин Платона лежать спроби пошуків душі Божої, котра мислилося як повернення, піднесення до Бога; тому що душу неминуче належить Богові, і у своєму піднесенні вона прагне реалізувати сові щиру природу.

Це докорінно суперечить християнському світовідчуванню, що проголошує Боговтілення, Його сходження у світ, щоб Він міг дати людям можливість возз'єднатися з Богом, не відкритим, але існуючої в силу речей таємно для людини (там же).

Християнський теїзм також є глибоко антиномічним, тобто, що включає в себе деяку множинність (троїчність), що, як і спроби догматичної концептуалізації взаємодії подвійної природи, не дозволило провести до кінця спрощений філософський монізм у Православ'ї, привело до формування богословами (в основному, "великими каппадокийцами": св. Василем Великим, св. Григорієм Богословом, св. Григорієм Нисским) антиномически витонченої православної триадологии. Усупереч цьому, як ми можемо бачити, елліністичний період (починаючи від Сократа) може бути охарактеризований як ряд тенденцій до виникнення і розвитку сократівських ідей про душ всупереч орфічним містичним культам (порівн. Дж. Бернет, Доктрина Сократа про реїнкарнації, 1916, B6, CCG, 2000). Згодом, ці ідеї увібрали в себе квінтесенцію ранніх навчань платонізму і неоплатонізму, оброблених надалі Філоном (Олександрійським) і Плотієм, у якого Августин запозичав ці доктрини. Відтоді ця доктрина міцно ввійшла в християнство в більш повній формі “у супроводі” видозміненої халдейської ідеї про переселення душ, раї і пеклі. Це вчення закріпилося в християнстві завдяки гностикам.

Ідея єднання з Богом була в більшому ступені властива давньогрецьким культам, починаючи від екстатичних форм орфізма або трансцендентних досвідів очищення. Грецька концепція Nous і її похідні грає в цій ідеї досить істотну роль. Я думаю, значить їсти те, про що я думаю — грецький постулат Парменида, що визначив розумовий процес греків.

Християнська релігія в том виді, у якому вона була передана пізньою Римською імперією варварам, складалася з трьох елементів: по-перше, деяких філософських поглядів, що мали своїм джерелом в основному вчення Платона і неоплатоніків, але почасти також і стояків; по-друге, концепцій моралі й історії, запозичених у євреїв; і, по-третє, деяких теорій (особливо треба виділити теорію про порятунок), що у цілому були нововведенням християнства, хоча частково вони можуть бути виявлені вже в орфізмі та родинних культах Близького Сходу.

З вищевикладеного випливає, що основна ідея одержала свій розвиток у рамках Давневавілонської теології, що також була поширена в Індії. Наведена вище аргументація спочиває на індійському монізмі. Деякі розуміння Філона сприяли появі біблійних понять у містицизмі.

Містична школа неоплатоніків, що синтезувала живий релігійний досвід з раціоналістичними системами його обґрунтування, уплинула на християнство. Одна з перших спроб створення теорії, близької до неоплатонической, була здійснена на візантійському ґрунті Дионисием Ареопагитом. Природно, що в християнського філософа не могло не бути розбіжностей з поганською школою.

Архаїчна свідомість має ряд характерних ознак, серед яких визначальної є цілісне сприйняття світу, віра в космичность (упорядкованість) Всесвіту. Навіть сприйняття добра і зла обумовлено цієї космичностью. На цій підставі розділяються і "представники" сакрального світу. Ті, що коштують на стороні всесвітнього порядку (авест. аша, вед. рота ) — ашавани. Ті, що порушують порядок — другванти ("прихильники неправди", авест. друг). Всесвітній порядок і є Істина. Рота має значення і самий ритуал, що прилучає людини до Космічного порядку. Рота — є сам космообразующий ритуал.

Ціль служителів культу полягала в тому, щоб перебороти духовні сходи, що складаються з багатьох рівнів духовного удосконалювання, шляхом містичного споглядання і знаходженням внутрішнього знання. Шамана або присвяченого на кожнім рівні духовного сходження супроводжував бог. Найчастіше ритуал припускав сходи, що мертві використовували для піднесення на небо. Сходи також полегшували зішесття бога.

Шістсот років спустя після Діонісія теологія містицизму не перебувала в “мерзенності запустіння”. Продовжується і навіть підсилюється процес стирання границь між різними філософськими школами, і самі вони зближаються з різними релігійно-містичними співтовариствами. Узагалі говорячи, стоїки, платоники або неопифагорейци відрізняються в цей час друг від друга тільки своєю впевненістю, що вони (номінально) належать до тієї або іншої школи. Класичні філософські положення переосмислюються в цей час у новому ключі: насамперед, домінує прагнення “звести усі воєдино”, показати, що базові ідеї основних філософських навчань тотожні і в остаточному підсумку восходят до одного джерела. Широко поширюються представлення про існування Давньої таємної традиції, завдяки якій зроблене знання збереглося, передаючи від учителя до учня. Затверджувалося, що Пифагор, Платон, Мойсей і інші еллінські і “варварські” мислителі і пророки належали до таких шкіл. Усі ці тенденції виразно простежуються в добутках таких стовпів релігійної думки як Климент Олександрійський і Ориген. Змішання релігійних культів, проникнення східних традицій, зокрема, буддизму, також у багато визначила хід розвитку теологічної містики.

Висновки

Людей приваблювало все таємниче і загадкове, усе незвичайне, котре не знаходило відповіді, одним словом – містика.

Містика (від гр. слова таїнство) – це віра в надприродне, божественне, зверхчутливе, віра в можливість безпосередньо спілкування людини з “надприродними силами” невід'ємний елемент усіх релігійних вірувань.

У кожен період розвитку людства формується наукова картина світу, що відбивала світ з тією істинністю, що доступна людині. Крім цього картина світу містить і щось таке, що на даному етапі наукою не доведено, але є деякі представлення і гіпотези, що у майбутньому можуть бути доведені, а може бути і немає.

“Містика”означає визнання надприродної сутності явищ природи, людини, суспільства; можливість надчуттєвого і надрозумового спілкування з Богом, Світовим Космічним Розумом тощо. Мета містики — єднання душі з Богом.

Містика відкриває свої форми пізнання (форми релігійного пережевання) через видіння, сновидіння, “голоси”, “набуття стигматів” та ін. Таким чином, отримується містичний досвід: в описах видінь та откровень (візіонерський літературний жанр: Катерина Сієнська, Хільдегарда Бінгенська та ін.), спекулятивні розсуди про сенс та природу містичного досвіду (Й. Екхарт).

Досліджено “візію” як явище в історико-філософській ретроспективі. Саме “візія” і постає цікавим, універсальним методом накопичення, узагальнення духовної практики та пізнавальних процесів завдяки двом невід'ємним складовим: 1) — видіння, — як джерело втаємниченого знання (містичне явище); 2) — тлумачення, — як результат або продукт трансформації роботи функції бачення.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.