Вступ

Регіональний ринок – це ринок, який дає можливості робітнику знайти собі місце працевлаштування у відповідності зі своїми здібностями, інтересами, умовами та матеріальним забезпеченням. Він охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею, але які хочуть працювати.

Актуальність теми. Важливим завданням сучасної економічної думки є формування нових підходів до управління розвитком регіональних ринків праці. Як доволі динамічне явище, вони формуються в різних умовах. З одного боку, вони перебувають під тиском глобалізації економіки, проникнення інформаційних і інноваційних технологій в сферу праці, з іншого – територіальних відмінностей ресурсного забезпечення регіонів, особливостей структурної перебудови їх економіки, темпів інституційних перетворень, специфіки мотивації зайнятості та підприємницької активності населення, тощо.

Актуальність дослідження проблем управління РРП на сучасному етапі національного державотворення України залишається дуже високою.

Методологічні, методичні і прикладні питання регулювання розвитку регіонального ринку праці вже тривалий час перебувають в полі зору наукових дискусій. В Україні вагомий внесок у розробку визначеної проблематики внесли Бандур С.І., Богиня Д.П., Бондар І.К., Герасимчук В.І., Долішній М.І., Заяць Т.А., Злупко С.М., Качан Є.П., Купалова Г.І., Кравченко І.С., Лібанова Е.М., Лукінов І.І., Онікієнко В.В., Петрова І.Л., Пирожков С.І., Шаленко М.В., Хомра О.У. та інші.

Метою роботи є дослідження характерних для регіонального ринку праці процесів забезпечення зайнятості доходів населення.

1. Ринок праці в аспекті сучасної парадигми регіонального економічного розвитку

Регіональна політика, об’єднуючи різні по пріоритетності напрями, ґрунтується на чіткому розділенні повноважень центральних і місцевих виконавських органів влади, діяльність яких забезпечує підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіону, ефективне використання його трудового потенціалу і збалансованість територіального ринку праці.

Регіональний ринок праці – це складова частина загального ринку праці, а тому він має усі принципові ознаки, що і сукупний ринок праці. Проте, для регіонального ринку праці, необхідно виділити специфічні ознаки. По-перше, це поле, де взаємодіють як місцеві, так зовнішні роботодавці та робітники, що з одного боку ускладнює систему взаємовідносин, сприяє підвищенню конкуренції, а з іншого боку – позитивно або негативно впливає на умови праці та ціну робочої сили. По-друге, це поле, де географічні та природні умови вливають найбільшим чином. По-третє, це поле, де національні, ментальні та релігійні аспекти суттєво впливають на вибір працівників і роботодавців. По-четверте, особливості видів економічної діяльності в регіонах суттєво впливають на можливості робітників реалізувати свої фізичні та розумові здібності.

Таким чином, виходячи з того, що регіональний ринок праці є частиною сукупного ринку праці, та з урахуванням запропонованих специфічних ознак регіонального ринку, його сутність можливо визначити як частину сукупного ринку праці, яка у своєму функціонуванні базується на загальних та специфічних принципових ознаках і особливостях розвитку регіону.

Функціонування регіонального ринку праці залежить від законів, принципів та методів його формування. Перш за все, формування регіонального ринку праці — це результат впливу як об’єктивних законів і закономірностей, так і суб’єктивних процесів, що виникають у результаті соціально-трудових відносин. Економічні закони — це об’єктивні закони розвитку суспільства, які виражають відносини між явищами і суспільному житті [3, с. 9]. РРП є самостійною (складною і динамічною) системою, яка функціонує за загальними законами суспільного розвитку [4, с. 134]. Дія законів суспільного розвитку як законів, що характеризуються внутрішніми, суттєвими, стійкими, постійно повторюваними взаємозв’язками об’єктивних процесів стосовно РРП, надзвичайно багатогранна і вимагає пізнання їх дії та створення особливих механізмів використання. Адже створення дієвих моделей поступального розвитку національної економіки повинне ґрунтуватися на врахуванні складних взаємодій економічних і соціальних процесів. Лише такі рішення органів управління, які не протиставні дії об’єктивних законів суспільного розвитку, здатні забезпечувати послідовне вирішення соціальних проблем і найважливішої серед них — проблеми зайнятості населення.

Було розроблено і запропоновано класифікацію основних груп законів, які регулюють формування і розвиток РРП (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Об’єктивні закони формування та розвитку РРП

Закони розвитку людських систем	Закон єдності й боротьби протилежностей; закон взаємозв’язку типів суспільства, форм виробництва і типів соціального характеру; закон динаміки форм народовладдя і ціннісних орієнтацій; закон повноти й ієрархії різних видів державної влади; закон зміни форм державного правління; закон інерції; закон всесвітньо-історичної спільності; закон розвитку культури і поділу суспільної праці; закон виникнення суперетносів і цивілізацій; закон взаємодії культури і цивілізації; закон соціокультурних циклів; закон функціонування ідеологічних типів.
Загальні соціальні закони	Закон соціальної стратифікації; закон класово-професійної структури; закон функціонування механізмів соціальної мобільності, тестування і відбору; закон визначальної ролі традицій та звичаїв; закон формування й функціонування еліт; закон співвідношення соціальної структури й структури здібностей; закон повноти етносоціальної структури; закон організації соціального життя на основі базових цінностей.
Загальні економічні закони	Закони попиту й пропозиції; закон вартості; закон конкуренції; закон граничної корисності; закон економії праці; закон зростаючої трудомісткості благ; закон Оукена; закони Хікса-Маршала; закони Г осена.
Економіко- географічні закони	Закон раціональних територіальних зв’язків; закон територіальної спеціалізації (диференціації) продуктивних сил; закон територіальної концентрації (інтеграції) продуктивних сил; закон територіальної комплексності продуктивних сил; закон функціонування компонентів суспільно-географічного комплексу; закон зростання мобільності населення.
Загальні закони управління та організації	Закон основного корелята влади; закон єдності системи соціального управління; закон необхідної пропорційності керованої й керуючої підсистем; закон змінного домінування різних складових і систем соціального управління; закон оптимального співвідношення централізації і децентралізації управління; закон участі населення в соціальному управлінні, підвищенні його ефективності і відповідальності; закон відповідності організаційної й національної культури; закон відповідності соціальних ролей і соціальних функцій; закон доцільності відбору й періодичної „прополки” елітних груп; закон ціннісно-ситуативного управління; закон менеджменту людських ресурсів; закон єдності універсальних характеристик організації; закон оптимального співвідношення цілей і стилів керівництва; закон співвідношення рівнів управління з цілями й персоналом організації; закон виживання організацій.
Загальні психологіч­ні закони	Закон економії сил (енергії); закон очікуваного корисного ефекту; закон впливу емоцій; закон стимулювання поведінки словом; закон вольової детермінації поведінки.

На регіональному рівні дія цих законів наповнюється специфічними рисами прояву; що й ознаменовує своєрідність суті РРП, визначає принципи формування й розвитку загальної теорії регіональних трудовідтворювальних процесів. В економічній літературі, яка висвітлює методологічні проблеми РРП, автори [5; 6] визначають такі загальні принципи, як комплексність, системність, гуманізм, соціальна справедливість, державне регулювання та науковість; гнучкість та динамічність; координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики, орієнтація на реальні процеси в економіці, збалансованість потреб громадян і обмежених можливостей суспільства, забезпечення соціальних гарантій і соціального захисту населення.

Слід відмітити, що регіональний ринок праці — це складна, специфічна, самостійна і непередбачувана система, яка використовує робочу силу у відповідності до своєрідних умов розвитку регіону. Тому надзвичайно суттєво, аналізуючи методологічні основи формування РРП приділяти увагу спрямованості методів: зорієнтованості на особливий об’єкт впливу — людину, або групу людей; змісту — прийоми і способи впливу; організаційним формам — порядок впливу на: кон’юнктуру дефіциту праці і кон’юнктуру надлишку праці, нерегламентовану зайнятість у потенційно перспективних та самозайнятість у технологічно примітивних видах економічної діяльності тощо. Немаловажною є проблема оптимального поєднання різних методів, які використовуються в політиці регіонального ринку праці [6, c. 15-16].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що необхідно вжити всіх заходів, щоб запобігти трансформації економічної кризи в соціальну, стабілізувавши регіональний ринок праці та попередивши поглиблення таких його основних проблем як: професійно-кваліфікаційна розбалансованість, відтік кваліфікованих кадрів за кордон або в „тіньовий” сектор національної економіки. У цьому контексті наявність тісного взаємозв’язку об’єктивних законів і їх узгодженість між принципами, методами та компромісом між: законодавчою владою держави; її виконавчою владою на всіх рівнях; організаціями та установами, які утворюють інфраструктуру регіонального ринку праці; наукою країни для зменшення негативного впливу на РРП та пошуку нових шляхів його розвитку є запорукою раціонального використання людського капіталу та потенціалу регіону.

2. Регіональні відмінності у структурі ринку праці України

Сьогодні ринок праці в Україні характеризується неоднорідністю структури, що обумовлено регіональними відмінностями виробничих, демографічних, міграційних, соціальних та інших факторів. В окремих регіонах країни спостерігається суттєве погіршення ситуації на регіональних ринках праці, що проявляється у недосконалості механізмів саморегулювання, збільшенні кількості безробітних, тривалості безробіття,

розбалансуванні попиту і пропозиції робочої сили, відтоці трудових ресурсів та поширенні процесів нелегального працевлаштування.

Отже, питання розвитку регіональних ринків праці та їх оздоровлення залишаються актуальними та вимагають пошуку шляхів удосконалення їх функціонування в сучасних умовах розвитку регіонів та держави в цілому.

Характерною особливістю сучасного розвитку України є посилення міжрегіональної соціально-економічної нерівномірності, підвищення рівня диспропорції у розвитку окремих регіонів. Для проведення регіональних порівнянь може бути використаний запропонований Д. Хольдвигом таксономічний показник рівня розвитку. Перевагою використання таксономічного показника рівня розвитку в регіональних дослідженнях є те, що він може бути розрахований на основі певного набору логічно обґрунтованих кількісних показників, а також дозволяє класифікувати області з високим, середнім та низьким рівнем розвитку.

Стан ринку праці як в Україні, так і в окремих її регіонах не може бути охарактеризований за допомогою тільки одного окремого показника (наприклад, рівня зайнятості чи безробіття). Для того, щоб комплексно оцінити ситуацію в сфері соціально-трудових відносин та порівняти окремі регіони країни за рівнем розвитку цих відносин доцільно використовувати багатовимірні узагальнюючі оцінки [12, c. 67].

Формування регіональних ринків праці в Україні відрізнялось стійким зростанням пропозиції робочої сили, значними обсягами прихованого безробіття і неформальної зайнятості, суттєвою регіональною диференціацією рівня і структури зайнятості та безробіття [2].

Набувши розвитку на початкових етапах становлення ринку праці в Україні, феномен деформалізації норм і правил, що являє собою процес безперервної трансформації інститутів, у ході якого формальні (передбачені законодавством) правила значною мірою заміщаються неформальними і вбудовуються у відповідні неформальні відносини, закріпився у тому «живильному» середовищі, яке й дотепер існує на вітчизняному ринку праці [7, с. 42].

Разом із тим сьогодні основним завданням регіональних ринків праці повинно стати створення економічних умов щодо сталого і розширеного відтворення сукупної робочої сили на якісно новому рівні, що передбачає можливість задоволення потреб населення регіону в працевлаштуванні, гідному рівні матеріального забезпечення, набутті освітньо-професійних знань, наявності системи соціального захисту у випадку вимушеної незайнятості.

Серед економічних умов ефективного функціонування регіональних ринків праці одним із найважливіших факторів є рівень заробітної плати штатних працівників.

Сьогодні в структурі доходів населення частка заробітної плати складає лише 40%, що обумовлено надзвичайно низькою часткою заробітної плати в собівартості продукції (в Україні вона дорівнює 6-12%, разом із тим у США та Європі цей показник у середньому дорівнює не менше 40%), а співвідношення мінімальної та середньої заробітної плати не досягає і 40% (в 2011 р. — 36,6%, за 5 місяців 2012 р. — 37,3%). Рівень середньої заробітної плати в Україні у січні 2012 р. становив 2722 грн., що на 332 грн. менше, ніж у грудні 2011 р. (табл. 2.1) [21].

Таблиця 2.1. Рівень середньої заробітної плати в Україні

	Нараховано у середньому працівнику
	Січень, грн	у % до				Довідково: грудень 2011 р., грн
		грудня 2011 р.	січня 2011 р.	середнього рівня по економіці	прожиткового мінімуму на 1 працездатну особу (1073 грн)
Україна	2722	89,2	118,5	100,0	253,7	3054
АР Крим	2348	87,7	117,2	86,3	218,8	2678
Вінницька	2144	89,5	119,9	78,8	199,8	2396
Волинська	2062	90,0	119,7	75,8	192,2	2292
Дніпропетровська	2860	93,4	116,2	105,1	266,6	3064
Донецька	3151	91,6	117,2	115,7	293,6	3439
Житомирська	2096	87,4	114,8	77,0	195,3	2399
Закарпатська	2075	83,2	115,3	76,2	193,4	2494
Запорізька	2653	89,8	116,4	97,4	247,2	2954
Івано -Франківська	2288	93,0	117,5	84,0	213,2	2461
Київська	2829	87,2	121,1	103,9	263,7	3245
Кіровоградська	2155	89,3	118,9	79,2	200,8	2414
Луганська	2842	85,0	117,5	104,4	264,9	3346
Львівська	2276	89,8	116,6	83,6	212,1	2533
Миколаївська	2503	87,9	117,0	91,9	233,3	2848
Одеська	2553	90,5	118,5	93,8	237,9	2822
Полтавська	2659	91,4	119,8	97,7	247,8	2911
Рівненська	2232	82,9	118,4	82,0	208,0	2693
Сумська	2235	90,4	116,5	82,1	208,3	2474
Тернопільська	1941	91,0	120,5	71,3	180,9	2132
Харківська	2423	86,6	115,3	89,0	225,8	2798
Херсонська	2018	88,7	117,3	74,1	188,1	2274
Хмельницька	2122	88,8	118,8	77,9	197,7	2390
Черкаська	2228	89,9	121,4	81,8	207,6	2479
Чернівецька	2067	89,1	121,1	75,9	192,6	2320
Чернігівська	2039	92,2	119,7	74,9	190,1	2211
Київ	4148	86,1	120,1	152,4	386,6	4819
Севастополь	2587	87,0	117,4	95,1	241,1	2974

У регіональному розрізі існує помітна різниця щодо середньої зарплати. Так, в окремих регіонах вона на 30-50% нижче, ніж у столиці. У м. Києві зарплата в січні 2012 р. становила 4148 грн, у Донецькій області — 3151 грн. Найнижчий рівень заробітної плати зафіксовано в Тернопільській та Херсонській областях, де середня зарплата складає відповідно 1941 та 2018 грн на місяць. Необхідно відзначити, що в більшості регіонів середня заробітна плата нижче середнього рівня по економіці. Найвищій рівень у м. Києві — 152,4%, у Донецькій області — 115,7% та Дніпропетровській — 105,1%. Загалом лише у п’яти регіонах середня заробітна плата вище середньої заробітної плати у промисловості, в усіх інших регіонах вона є суттєво нижчою. Тернопільська та Херсонська області знаходяться на позиціях аутсайдерів, заробітна плата до середнього рівня по економіці складає 71,3 та 74,1% відповідно [24, c. 161-162].

Заслуговує на увагу той факт, що з 2003 по 2006 р. динаміка реальної середньої заробітної плати в Україні була тільки позитивною. У 2009 і в 2010 рр. практично у всіх регіонах України цей показник характеризувався тенденцією до скорочення (виняток становили м. Київ і Донецька область). У 2009 р. по відношенню до 2008 р. реальна середня заробітна плата в Україні скоротилася на 13,7%. У більшості регіонів країни зафіксовано зниження темпів зростання реальної заробітної плати. При цьому найбільше скорочення мало місце в Запорізькій, Волинській, Полтавській і Дніпропетровській областях. Мінімальні темпи скорочення вдалося підтримати в

Миколаївській, Одеській областях та м. Севастополі. Темп приросту показника в м. Києві склав 5,5%.

Важливою характеристикою регіону, що впливає на стан ринку праці, є його ділова активність, що характеризується співвідношенням числа зайнятих і безробітних. За цією ознакою регіони розподіляються на активні, перспективні для розвитку продуктивних сил і рівня зайнятості та депресивні, яким притаманний процес відпливу робочої сили внаслідок недостатності або відсутності працевлаштування [10, c. 34].

У 2011 р. середньомісячна кількість економічно активного населення віком 15-70 років становила 22,1 млн. осіб, з яких 20,24 млн. були зайняті економічною діяльністю, а решта (1,7 млн.) — безробітні, тобто особи, які не мали роботи, але активно її шукали як самостійно, так і за допомогою державної служби зайнятості. Рівень зайнятості населення становив: у віці 15-70 років — 59,2%, а у працездатному віці — 66,5%.

Рівень економічної активності населення по регіонах у 2011 р. наведений на рис. 2.1. Найнижчий рівень економічної активності населення зафіксовано в Івано-Франківській області, найвищий — у м. Києві.

Рівень безробіття (за методологією МОП) серед економічно активного населення віком 15-70 років становив 7,9%, а працездатного віку — 8,6%.

Збільшення зареєстрованого безробіття було зафіксовано на території всіх регіонів, а найбільше зростання було в Одеській та Хмельницькій областях.

Середньооблікова кількість штатних працівників підприємств, установ і організацій у листопаді 2011 р. порівняно з жовтнем зменшилася на 0,4%, або на 40,4 80 тис. осіб, і становила 10,5 млн. осіб. Скорочення показника спостерігалось у сільському господарстві, мисливстві та пов’язаних із ними послугах (на 35,3 тис. осіб), на підприємствах промисловості (на 3,9 тис. осіб) та в будівництві (на 3,4 тис. осіб). Ця тенденція більшою мірою була зумовлена сезонним характером виробництва у зазначених видах діяльності [11, c. 61].

Суттєвою проблемою зайнятості населення є приховане безробіття. Так, у листопаді 2011 р. кількість штатних працівників, що знаходилися у відпустках без збереження заробітної плати, порівняно з жовтнем виросла на 9,8% і становила 25,6 тис. осіб.

Кількість працюючих у режимі неповного робочого дня (тижня) з економічних причин також зросла (на 7,1%) і становила в листопаді 2011 р. 309,6 тис. осіб, або 2,9% кількості штатних працівників. У Полтавській області кількість таких працюючих становила 5,5% штатних працівників, у Львівській — 4,5%, Запорізькій — 4,4%, Івано-Франківській — 4,2%, Чернігівській — 4,0%.

Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні за грудень 2011р. зріс на 0,3 в.п. і на 1 січня 2012 р. становив 1,8% населення працездатного віку. Зростання цього показника в грудні, як і у попередньому місяці, зумовлене переважно сезонною зайнятістю працівників сільського господарства. Так, у сільській місцевості рівень зареєстрованого безробіття зріс на 0,6 в.п. і становив 2,6% населення працездатного віку, у міських поселеннях — на 0,1 в.п. і 1,4% відповідно [21].

Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня 2012 р. по регіонах (рис. 2.2) свідчить про їх суттєву розбіжність. Найвищий рівень зареєстрованих безробітних зафіксовано в м. Києві (68,1 тис. осіб) та м. Севастополі (67,2 тис. осіб), незважаючи на це, населення цих міст менше, ніж населення областей.

Таким чином, стан регіональних ринків праці України характеризується як критичний. Особливе занепокоєння викликає наявність кількісно-якісного дисбалансу між пропозицією та потребою у робочій силі, низького кваліфікаційного рівня шукачів роботи та працюючого населення, а також проблеми зайнятості молоді та інвалідів, працевлаштування в сільській місцевості, неврегульовані внутрішні трудові міграції, високий рівень нелегальної зовнішньої трудової міграції та зростання тіньового ринку праці. Все вищенаведене свідчить про необхідність регулювання регіональних ринків праці та створення додаткових робочих місць для працевлаштування громадян України за місцем проживання [16, c. 69-70].

Покращанню ситуації повинна сприяти Національна тристороння угода про зайнятість і робочі місця, яка визначає пріоритетним завданням у сфері зайнятості підвищення ефективності економіки, покращення інвестиційного клімату, створення нових, збереження та легалізацію існуючих робочих місць, розвиток людського капіталу, здійснення заходів для створення умов до повернення трудових мігрантів як головних чинників зміцнення конкурентоспроможності України [8].

На жаль, нова редакція ухваленого Закону України «Про зайнятість населення», що набуває чинності з 1 січня 2013 р., містить багато недоліків щодо регулювання сфери зайнятості населення, забезпечення його соціального захисту на випадок безробіття, діяльності служб зайнятості.

Визначення найбільш ефективних методів регулювання зайнятості повинно орієнтуватися на сукупність чинників, які притаманні локальному ринку праці. При цьому враховуються інтереси певних територій, окремих галузей і підприємств щодо рівня і посилення державного втручання у ці процеси через відпрацьовані методи узгодження інтересів суб’єктів ринку різних ієрархічних рівнів. У цілому вибір оптимальної політики регулювання ринку праці визначається такими умовами і чинниками [16]:

• інвестиційним потенціалом, його відтворювальною структурою;
• сукупністю робочих місць і змінами у їх складі під впливом банкрутств, демонополізації виробництва, приватизації власності;
• демографічними умовами і характером поповнення працездатного населення, зайнятого в економіці й незайнятого, яке прагне працювати;
• фондом життєвих благ і рівнем грошових доходів найманого працівника;
• якісним складом робочої сили, фінансовими можливостями суспільства, окремих суб’єктів господарювання
• забезпечити зростання професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили.

Основним завданням ефективного регулювання регіональних ринків повинно стати створення задовільних економічних умов для сталого і розширеного відтворення сукупної робочої сили відповідно до потреб кожного регіону, удосконалення методики прогнозування ринку праці з урахуванням регіональних програм розвитку галузей економіки та нового адекватного механізму визначення потреб у підготовці кваліфікованих робітників за державним замовленням [20, c. 165].

3. Аналіз стану ринків праці областей України

Порівняльний аналіз може здійснюватися на основі певного набору показників, які були визначені за допомогою методу експертних оцінок: економічна активність населення регіону, кількість безробітних регіону, попит на робочу силу у регіоні, працевлаштування незайнятих трудовою діяльністю громадян, вивільнення працівників у регіоні. Вищезазначені показники за областями України представлені в табл. 3.1 [22].

Різноманітність показників, які можуть бути включені до ознакового обширу, вимагає забезпечення їх інформаційної односпрямованості. Так, для характеристики рівня розвитку ринку праці можуть бути використані такі показники, як вивільнення працівників та працевлаштування незайнятих трудовою діяльністю громадян. Рівень розвитку ринку праці тим вище, чим менше значення першого та більше значення другого показників. Тобто вивільнення працівників та працевлаштування інформаційно різноспрямовані [2].

В процесі аналізу скористаємось значеннями вищенаведеної групи показників за 2012 рік (табл. 3.1). Стандартизація даних для розрахунку таксономічного показника рівня розвитку, як правило, проводиться на основі відхилень. При цьому слід зауважити, що показники економічної активності, попиту на робочу силу та працевлаштування незайнятих трудовою діяльністю громадян відносяться до класу стимуляторів, а показники кількості безробітних та вивільнення працівників — до класу дестимуляторів. Це необхідно враховувати при проведенні процедури стандартизації [21]. Після розрахунку таксономічного показника рівня розвитку, проведемо ранжування областей за цим показником. Це ранжування проводиться в порядку погіршення розвитку ринку праці. Отримані результати представлені в табл. 3.2.

Таблиця 3.1. Показники стану ринку праці за окремими регіонами в 2012 році

Області	Економічна активність населення регіону, тис. осіб	Кількість безробітних регіону, тис. осіб	Попит на робочу силу у регіоні, тис. осіб	Працевлаштування незайнятих трудовою діяльністю громадян, тис. осіб	Вивільнення працівників у регіоні, тис. осіб
АР Крим	1881,9	60,2	2,8	28,4	3,1
Вінницька	692,5	76,9	0,6	32,6	3,5
Волинська	435,7	40,5	0,8	24,4	1,2
Дніпропетровська	1549,8	117,7	7,7	44,8	5,3
Донецька	2017,5	182,9	2,9	50,4	8,1
Житомирська	552,3	60,8	1,8	24,6	2
Закарпатська	543,2	50,3	0,9	19,5	1,3
Запорізька	813,1	66,09	1,6	28,7	3
Івано-Франківська	535,8	47,5	0,2	29,1	1,6
Київська	751,2	59,7	3,2	19,2	2,4
Кіровоградська	431,6	42,3	0,6	24	1,8
Луганська	1009,6	78,7	2	35,3	3,8
Львівська	1100,5	92,8	2,3	36,1	4,1
Миколаївська	537,4	49,4	1,1	23,6	1,7
Одеська	1030,5	68	2,6	22,3	3,7
Полтавська	661,6	69,2	1,8	35,9	2,7
Рівненська	487,1	60,8	0,8	25,7	1,3
Сумська	508,7	59,2	0,7	20,6	2,7
Тернопільська	437,9	50,8	0,9	24,7	1
Харківська	1264	97,9	3,3	47,9	5
Херсонська	492,7	46,1	1,1	17,2	1,6
Хмельницька	571,5	54,9	0,4	33,2	1,5
Черкаська	578,4	62,4	0,3	31,4	1,8
Чернівецька	353,7	35,6	0,7	9,3	0,6
Чернігівська	469,4	56,1	0,9	18,4	2

Загалом кількість незайнятих громадян, що перебували на обліку в державній службі зайнятості, на 1 січня 2012 р. становила 501,4 тис. осіб. За допомогою у працевлаштуванні до цієї установи у грудні 2011 р. звернулося 139,0 тис. незайнятих громадян проти 132,1 тис. у листопаді 2011 р. (у грудні 2010 р. — 160,4 тис.).

Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня 2012 р. становила 482,8 тис. осіб, або 28,1% усіх безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП. Допомогу по безробіттю отримували 75,7% осіб, які мали статус безробітного. Кожний другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний третій — посаду службовця, а решта безробітних не мали професійної підготовки.

Таблиця 3.2. Ранжування областей у відповідності до розміру таксономічного показника розвитку ринку праці в 2012 році

Ранг	Область	Таксономічний показник розвитку
1	Донецька	1,0
2	АР Крим	0,9367
3	Дніпропетровська	0,7817
4	Харківська	0,6482
5	Львівська	0,5719
6	Одеська	0,5392
7	Луганська	0,5294
8	Запорізька	0,4377
9	Київська	0,4088
10	Вінницька	0,3814
11	Полтавська	0,367
12	Черкаська	0,328
13	Хмельницька	0,3249
14	Житомирська	0,3159
15	Закарпатська	0,3117
16	Миколаївська	0,309
17	Івано-Франківська	0,3082
18	Сумська	0,2956
19	Херсонська	0,2881
20	Рівненська	0,2856
21	Чернігівська	0,2773
22	Тернопільська	0,2626
23	Волинська	0,2616
24	Кіровоградська	0,2596
25	Чернівецька	0,2233

Збільшення кількості незайнятих громадян і скорочення вільних робочих місць, вакантних посад зумовило зростання навантаження на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) із 60 осіб у листопаді до 84 у грудні 2011 р. У регіональному розрізі, як і раніше, зберігається значна диференціація зазначеного показника: від 6 осіб у м. Києві до 1400 осіб у Черкаській області (табл. 3.3).

Найвищий рівень зареєстрованого безробіття спостерігався в Черкаській області, де на 10 вакантних посад у 2010 р. претендувало 894 безробітних, а в 2011 — їх кількість збільшилась до 1400. Напружена ситуація залишається в Хмельницькій області, де на 10 вакансій претендують 527 безробітних у 2010 р. та 508 у 2011 р., у Вінницькій області — 494 та 475, у Рівненській області — 254 та 290. Навіть в економічно розвинутій Запорізькій області в 2010 р. на 10 вакантних місць претендувало 166, а вже в 2011 — 280 безробітних.

Таблиця 3.3. Кількість зареєстрованих безробітних по регіонах України [12]

	Кількість громадян, не зайнятих трудовою діяль­ністю, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, тис. осіб		Потреба підприємств у працівниках для заміщення вільних робочих місць (вакантних посад), тис. осіб		Навантаження незайнятого населення на 10 вільних робочих місць (вакантних посад), осіб
	2011	2010	2011	2010	2011	2010
Україна	501,4	564,0	59,3	63,9	84	88
Автономна Республіка Крим	21,1	20,1	3,3	2,8	64	72
Вінницька	27,1	30,2	0,6	0,6	475	494
Волинська	11,2	13,9	1,8	0,8	62	170
Дніпропетровська	31,6	34,4	8,0	7,7	39	45
Донецька	28,4	33,0	4,1	2,9	69	113
Житомирська	22,9	23,0	2,4	1,8	96	127
Закарпатська	12,1	14,2	1,2	0,9	101	153
Запорізька	23,1	25,9	0,8	1,6	280	166
Івано-Франківська	16,3	16,9	0,4	0,2	385	743
Київська	16,3	17,1	2,2	3,2	72	54
Кіровоградська	18,5	19,5	0,7	0,6	251	315
Луганська	18,5	20,5	2,6	2,0	72	105
Львівська	23,4	27,7	1,9	2,3	125	120
Миколаївська	18,4	20,3	1,3	1,1	137	182
Одеська	19,6	21,4	3,8	2,6	44	83
Полтавська	24,4	35,1	2,4	1,8	101	196
Рівненська	18,4	20,8	0,6	0,8	290	254
Сумська	17,7	21,5	0,7	0,7	246	311
Тернопільська	16,3	18,0	1,1	0,9	154	213
Харківська	29,8	34,0	2,8	3,3	107	102
Херсонська	11,8	11,6	1,9	1,1	63	104
Хмельницька	17,3	21,6	0,3	0,4	508	527
Черкаська	24,8	25,8	0,2	0,3	1400	894
Чернівецька	10,9	10,8	0,9	0,7	122	160
Чернігівська	15,9	19,1	1,2	0,9	132	212
м. Київ	6,9	6,2	11,4	20,9	6	3
м. Севастополь	1,4	1,4	0,7	1,0	22	14

Отже, в 2010  р. у 21 регіоні навантаження незайнятого населення на 1 вільне робоче місце коливалося від 10 до 90 осіб, а вже в 2011  р. таких регіонів стало 17. У цілому по Україні на 1 вакансію в 2010 р. претендувало 8,8 чол., 2011 р. — 8,4, тобто навантаження на 1 вільне робоче місце зменшується дуже повільно. При цьому потреба підприємств у працівниках для заміщення вільних робочих місць залишається вкрай низькою.

Також в Україні понад 2,3 млн. населення, що має постійне місце реєстрації та проживання у сільських населених пунктах, але працює у містах (столиці, обласних центрах, малих містах та інших регіональних центрах економічної активності, що формують «ареали розвитку»). Тенденція урбанізації та локалізації регіонального розвитку має і зворотний вплив на міграційні процеси. Так, за період 1991-2009 рр. показовим є додатний міграційний приріст сільського населення у ряді промислових регіонів, зокрема у Дніпропетровській (+34,9 тис.), Харківській (+20,2 тис.), Полтавській (+17,7 тис.), Запорізькій (+15,1 тис.) областях. Це пов’язано, по-перше, із переведенням аграрного виробництва приміських територій на індустріальний тип розвитку, що викликало зростання попиту на робочу силу; по-друге — із покращенням умов проживання у селах — супутниках великих індустріальних міст (створення «зелених приміських зон»). Така тенденція є позитивною, але в Україні вона проявляється спорадично [18, c. 4-5].

Таким чином, недостатня кількість робочих місць призводить до посилення трудових міграцій як у межах України, так і за її кордони. За офіційними даними сальдо зовнішньої трудової міграції у період 2008- 2011рр. залишається позитивним, але реальна ситуація виглядає набагато загрозливішою.

За різними оцінками за кордоном працює від 2,5 до 6,5 млн наших громадян [13]. За даними Всесвітнього Українського форуму дійсні масштаби зовнішньої трудової міграції досягають 7 млн.

За результатами досліджень, що проводилися в західноукраїнських регіонах, зокрема на Тернопільщині, можна дійти висновку, що нині на заробітках за кордоном перебуває не більше ніж 10-15% економічно активного населення Західного регіону (0,6¬0,9 млн осіб). За приблизно такої самої чисельності населення Центральна Україна (без Києва та приміської зони) має у його структурі меншу частку трудових мігрантів (які поїхали на роботу саме до іншої країни, а не, приміром, до столиці). Відтак, за межами держави на постійній основі працює 0,9-1,3 млн жителів Центральної та Західної України. Попри значну кількість заробітчан (особливо тих, що в Росії), у деяких депресивних місцевостях Південно-Східної України (наприклад, у Луганській області постійне заробітчанство оцінюють до 15% економічно активного населення), це явище у відповідній частині країни все ж менш поширене [6].

Таблиця 3.4. Розподіл працівників за рівнем освіти та по регіонах на 31.12.2011 р., тис. осіб [10]

	Облікова кількість штатних  працівників		Із них мають вищу освіту за основними рівнями
	усього	у % до 2010 р.	Неповна та  базова вища освіта	у % до облікової кількості штатних працівників	повна вища освіта	у % до облікової кількості штатних працівників
Україна	10779,3	98,1	2580,8	23,9	3608,4	33,5
Автономна Республіка Крим	388,1	94,8	91,4	23,5	124,5	32,1
Вінницька	315,8	96,3	81,6	25,8	95,7	30,3
Волинська	207,6	97,8	51,7	24,9	65,6	31,6
Дніпропетровська	954,3	99,9	247,9	26,0	297,1	31,1
Донецька	1,170,2	98,6	310,3	26,5	321,6	27,5
Житомирська	255,7	98,3	66,0	25,8	70,1	27,4
Закарпатська	203,9	96,4	52,8	25,9	64,1	31,5
Запорізька	456,8	95,9	99,2	21,7	141,0	30,9
Івано-Франківська	230,4	97,6	56,8	24,6	84,7	36,7
Київська	382,7	97,8	87,8	22,9	111,6	29,2
Кіровоградська	205,0	96,6	56,0	27,3	58,1	28,3
Луганська	542,8	97,4	142,3	26,2	146,7	27,0
Львівська	568,8	97,9	129,4	22,8	208,6	36,7
Миколаївська	238,9	97,7	58,4	24,5	77,3	32,4
Одеська	514,7	94,4	116,8	22,7	183,4	35,6
Полтавська	371,4	101,0	93,4	25,2	110,3	29,7
Рівненська	222,8	98,6	54,2	24,3	73,8	33,1
Сумська	252,7	97,1	62,0	24,5	79,1	31,3
Тернопільська	183,5	99,1	46,5	25,4	66,0	36,0
Харківська	661,6	98,3	138,8	21,0	263,3	39,8
Херсонська	197,1	96,6	48,9	24,8	59,7	30,3
Хмельницька	248,1	97,9	59,2	23,9	79,1	31,9
Черкаська	266,5	98,1	67,0	25,2	76,6	28,7
Чернівецька	144,9	98,3	33,8	23,3	48,7	33,6
Чернігівська	232,2	97,1	57,4	24,7	65,3	28,1
м. Київ	1278,2	100,4	252,1	19,7	602,8	47,2
м. Севастополь	84,6	99,4	19,1	22,6	33,6	39,8

Але ці дані являються неповними, бо в країні відсутня інформаційна база щодо професійно-кваліфікаційного складу економічно активного населення регіонів, його мобільності, точних обсягів внутрішньої та зовнішньої міграції.

Разом із тим повне інформаційне забезпечення є важливою умовою і елементом механізму реалізації державної політики зайнятості, оскільки воно дає змогу простежити структурні зрушення в зайнятості, динаміку трудових процесів, зміни кількісних і якісних показників рівня життя населення. До системи інформаційного забезпечення мають входити дані державної статистики й соціологічних обстежень, що дають змогу оцінити результати державної політики зайнятості, за потреби коригувати та робити обґрунтовані прогнози її наслідків. Основою розробки такої системи мають бути показники та індикатори, відсутність яких призводить до неконтрольованого ухвалення політичних, економічних і соціальних рішень [17].

Що стосується професійної підготовки, то у 2010/2011 навчальному році у середньому по Україні з розрахунку на 10 тис. населення у вищих навчальних закладах навчалось близько 550 студентів. У той же час у навчальних закладах профтехосвіти цей показник складав усього 95 учнів. Отже, на одного випускника із професійно-технічною освітою припадало майже шість із вищою освітою. В окремих регіонах цей показник можна вважати катастрофічним для розвитку економіки (табл. 3.4).

Так, у Харківській області на одного учня професійно-технічного навчального закладу припадало 14 студентів вищих навчальних закладів, а в Києві відповідно на одного учня — 28 студентів. У сучасних умовах регіональні ринки не потребують таких пропорцій щодо підготовки кадрів. Дефіцит же у кваліфікованих робітниках відчувається саме у сфері виробництва [17, c. 38-39].

Відсутність ефективної та синхронної взаємодії між ринком праці та ринком освітніх послуг призводить до поглиблення проблеми нестачі кваліфікованих працівників в усіх без винятку сферах економічної діяльності. Це спричинює зростання безробіття, і в найбільших обсягах — серед молоді. В Україні рівень безробіття серед молоді у віці 15-24 роки утричі перевищує середньоукраїнські показники. У 1 півріччі 2011 р. (за останніми оприлюдненими даними) він становив 19,4% і зріс проти 2010 р. (у докризовому 2007 р. — 12,5%). Саме тому проблема молодіжної зайнятості є надзвичайно гострою та загрозливою. Щороку до державної служби зайнятості звертається в середньому 5-7% випускників НЗ, які, як правило, не можуть на рівних конкурувати на ринку праці. Серед клієнтів державної служби зайнятості у минулому році були 48 тис. випускників вищих навчальних закладів, 33 тис. — професійно-технічних навчальних закладів та 6 тис. — випускників загальноосвітніх шкіл.

Фінансування навчальних закладів та установ системи професійно-технічної освіти із державного та місцевих бюджетів, зокрема на її розвиток та здійснення системних реформ, недостатнє.

У майстернях, на полігонах та навчальних господарствах зараз використовується сільськогосподарська та інша техніка, 60% якої відпрацювало вже понад 20 років, 36% функціонує близько 20 років і лише 4% — до 10 років. До того ж, навчальні заклади не мають сучасних підручників та навчальних посібників. Протягом 2000-2011 років планувалося видати 432 найменування підручників, проте видано лише 131, або 30% від запланованого. За останні два роки підручники для навчальних закладів системи профтехосвіти за державні кошти взагалі не видавались [12].

Отже, сьогодні відсутня ефективна система управління якісними змінами у професійно-технічній освіті на центральному та регіональних рівнях, спостерігається невизначеність функцій та повноважень владної вертикалі щодо профтехосвіти на етапі адміністративної реформи.

4. Оцінка впливу фінансово-економічної кризи на стан регіональних ринків праці та територіальні особливості економічної активності, зайнятості та безробіття

Протягом 2008–2009 рр. сталося безпрецедентне скорочення виробництва промислової продукції, різке падіння обсягів будівництва і послуг, що привело до зниження рівня зайнятості на підприємствах, наростання обсягів неповної зайнятості та заборгованості з виплати заробітної плати. Впродовж 2009 року відбулися істотні структурні зміни в причинах безробіття.

Найбільше напруження на регіональних ринках праці спостерігається у західній та центральній частинах країни. Так, найвище навантаження в середньому на одне вакантне робоче місце у 2009 році залишалося у Черкаській (90,9 особи), Івано-Франківській (81,0), Хмельницькій (60,9), Вінницькій (47,7 особи). Найменша диспропорція між попитом і пропозицією робочої сили зафіксована в містах Києві (0,2) та Севастополі (1,5).

Вплив кризових явищ в економіці супроводжувався зниженням рівня мобільності робочої сили. Чисельність прийнятих працівників зменшилась на 823,5 тис., а чисельність осіб, які вибули з підприємств, установ та організацій – на 680,6 тис. Кількість вибулих із причин плинності кадрів і прийнятих на вакантні робочі місця порівняно з попереднім роком скоротилася майже на чверть, а кількість звільнених працівників з причин  скорочення штатів зросла майже вдвічі (1,6% середньооблікової чисельності працівників).

Утім, якщо коефіцієнт вибуття (28,7%) перевищував коефіцієнт прийому (22,5%) в цілому по економіці на 6,2%, то значнішу різницю між цими показниками зафіксовано у будівництві (на 23,3%), водному транспорті (на 21,4%), фінансових установах (на 15,3%), на підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів та предметів особистого вжитку (на 12,4%) і готелях та ресторанах (на 11,2%), а серед промислових видів діяльності – у виробництві неметалевої мінеральної продукції (на 22,0%), виробництві транспортних засобів та устаткування (на 15,9%), виробництві машин та устаткування і в металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів (на 13,8 і 13,7% відповідно) [6, c. 14, c. 38-39].

Працевлаштування є основним і найбільш ефективним заходом активної політики ринку праці. Це єдиний захід, що безпосередньо забезпечує реалізацію економічної активності незайнятого населення шляхом надання робочих місць. Проте, зважаючи на сучасні реалії української економіки, зокрема обмежені можливості нагнітання попиту на робочу силу, наявних вакансій не вистачає для реалізації сукупної трудової активності населення.

Розвиток регіональних ринків праці та підвищення ефективності їх функціонування є запорукою соціально-економічного розвитку регіонів та країни в цілому. Незважаючи на деякі позитивні тенденції, суттєвого покращення на регіональних ринках праці не відбулося. До теперішнього часу в країні не сформовано ефективну регіональну політику, засновану на ґрунтовному аналізі ситуації на ринку праці і можливих перспектив її розвитку, перш за все в регіонах з істотною деформацією структури населення, специфікою          соціально-економічного розвитку, переважанням виробництв з високою концентрацією промислових або сільськогосподарських підприємств.

Недостатній розвиток у регіонах нових технологій взаємодії із працедавцями щодо підвищення мобільності робочої сили, малого бізнесу і підприємництва не дозволяє забезпечити високі темпи реалізації регіональної політики регулювання ринку праці. Для нівелювання існуючих проблем зайнятості населення, зниження тривалості безробіття, активізації мобільності населення щодо працевлаштування, зниження тінізації зайнятості необхідна координація державних та регіональних гілок влади, подальше вдосконалення державної фінансово-кредитної і податкової політики, що забезпечує економічну привабливість вітчизняних та іноземних інвестицій у регіони.

Активна регіональна політика не повинна спрямовуватися переважно на зменшення регіональної диференціації ринків праці. Її завдання полягає у створенні передумов та визначенні перспективних напрямів здатних прискорити розвиток.

Дослідження регіональних ринків праці надасть можливість відповідним державним інститутам точніше виявляти здобутки і проблеми в їх розвитку, визначати пріоритети і цільові показники для кожного з регіонів, конкретизувати заходи, спрямовані на вирівнювання соціально-економічного розвитку та подальше зростання регіонів.

5. Шляхи розвитку регіонального ринку праці України

Держава, крім законодавчих важелів, повинна грамотно використовувати й економічні, такі як, з одного боку, оподаткування підприємств і громадян, а з другого — виплати пенсій, цільових субсидій, стипендій, допомоги з безробіття.

Таким чином, можна сказати, що ринок праці — це не тільки сфера протистояння робітників і роботодавців, а й сфера активної участі держави в ролі посередника. Нині державна система регулювання ринку праці переслідує ціль: досягнення і підтримка ефективної зайнятості населення, що допускає безробіття в соціально прийнятних межах.

Щодо регіональної політики, то логічно доцільно активізувати ті її складові, що забезпечуватимуть розвиток пріоритетних видів економічної діяльності в регіоні, також територій, які цього потребують. На Львівщині такими є малі міста, гірські та сільськогосподарські райони, колишні шахтарські поселення. Також варто визначити ті види діяльності, що в змозі забезпечити роботою населення конкретної території. Таким чином відбуватиметься узгодження кількісно-якісних характеристик попиту і пропозиції праці. Конкретним прикладом є розвиток інфраструктури сільських поселень задля подолання безробіття на селі [8, с. 137].

Інноваційна політика у певному сегменті тісно пов’язана з освітньою та повинна, на наше переконання, виступати пріоритетом у державному регулюванні ринку праці. Розвиток фаховості освіти у значній мірі сприятиме подоланню молодіжного безробіття. Це означає скерування освітніх програм у вузьку спеціалізацію з одночасною можливістю швидкого перепрофілювання; водночас потрібно розвивати активність майбутніх випускників у самопошуку роботи, вмінню подати себе, впевненості.

Слабо здійснюється взаємодія державної служби зайнятості з регіональними структурами виконавчої влади і управління. У сучасних умовах важливого значення набуває тісна взаємодія регіональних служб зайнятості із закладами освіти, професійного навчання і перепідготовки кадрів. Необхідно зазначити, що в ній недостатньо визначені основні елементи державного регулювання ринку праці. Це стосується законодавчої бази, органів зайнятості і їх статусу, джерел фінансування і переліку необхідних заходів [8, c. 6].

Цілями і завданнями центру зайнятості і працевлаштування, як показують дослідження, є наступні:

—  контроль за дотриманням законодавства про зайнятість і працю;

—  сприяння розвитку малого і середнього бізнесу для створення додаткових робочих місць;

—  регулювання трудових відносин;

—  виплата допомоги з фонду зайнятості безробітним громадянам;

—  державна експертиза умов праці.

На нашу думку, на сучасному етапі розвитку сільського ринку праці головними завданнями центрів зайнятості у цій галузі мають бути:

—  проведення моніторингу ситуації на сільських ринках праці з метою інформування зацікавлених структур для прийняття більш підготовлених спільних рішень у сприянні зайнятості;

—  організація професійної орієнтації сільського населення;

—  проведення семінарів з обміну досвідом сприяння зайнятості сільського населення;

—  організація професійного навчання безробітних громадян, що проживають у сільській місцевості, у тому числі навчання сільськогосподарським видам діяльності для забезпечення самозайнятості, відкриття власної справи з виробництва сільськогосподарської продукції, а також збору, переробки і збуту диких ягід, грибів тощо;

—  організація професійного навчання безробітних громадян із сільської молоді у віці 16-24 роки, що не мають професії (спеціальності). Ці заходи піднімуть професійний рівень, конкурентоспроможність і професійну мобільність безробітних, а також молоді, сільські безробітні отримають змогу здобути професію, яка необхідна на ринку праці;

—  організація роботи тимчасових навчальних пунктів для професійного навчання безробітних громадян, що постійно проживають у сільській місцевості. Таким чином, місця навчання сільських мешканців будуть наближені до місця проживання;

—  надання інформаційно-консультаційних послуг для залучення безробітних громадян до підприємницької діяльності і самозайнятості. Такі заходи допоможуть сільським мешканцям розширити додаткову працю в галузі надання послуг, народних промислів і ремесел, інших видів несільськогосподарської діяльності;

—  організація працевлаштування безробітних громадян, що особливо потребують соціального захисту, для створення додаткових робочих місць і залучення в трудову діяльність найменш конкурентоспроможної частини населення;

—  організація і проведення громадських робіт для збереження мотивації до праці громадян, які довго не мають роботи, підтримка їх доходів;

—  організація ярмарків вакансій для сільських безробітних і ярмарків навчальних робочих місць.

Насправді чинне законодавство про зайнятість не враховує реальної ситуації на ринку праці.

Гарантії, що надаються безробітним, не пов’язані з попередньою зайнятістю, і вони рівною мірою поширюються на звільнених робітників і раніше не працюючих. Допомоги, що виплачуються з безробіття, частково забезпечують прожитковий мінімум, виплачуються незалежно від стажу роботи і матеріального стану сім’ї. Стимули для реєстрації в службах зайнятості населення для більшості безробітних практично зникли [2, c. 274-275].

Щоб ефективно функціонував регіональний ринок праці, необхідно в регіонах створити відповідні умови. Такими умовами повинні бути:

• регіональна конкуренція між власниками робочої сили за право зайняти краще робоче місто, та між роботодавцями за залучення більш кваліфікованої та відповідальної особи, що пропонує власну працю;
• самостійність і незалежність продавця і покупця робочої сили, які діють у відповідності з загальним трудовим законодавством країни та особистими його аспектами у регіоні;
• рівновага на регіональному ринку праці між робочими місцями, пропозицією робочої сили та загальною сумою заробітної плати;
• відносини на регіональному ринку праці повинні формуватися на засадах договорів та угод між рівноправними партнерами;
• створення об’єднань роботодавців і робітників для захисту своїх інтересів;
• прагнення робітників продати свою працю найдорожче, а роботодавців – купити найдешевше;
• взаємозв’язок регіонального ринку праці з національним і світовим ринками праці.

На нашу думку, пріоритети державної політики на регіональному ринку праці повинні бути наступні:

1. Виходячи із ситуації на ринку праці серед головних завдань, що стоять перед центром зайнятості в галузі взаємодії з громадськістю, необхідно сформувати образ центру зайнятості, як активного помічника в пошуку і влаштуванні на роботу безробітних, на відміну від образу центру соціального забезпечення й утримання. Центру зайнятості необхідно посилити роботу, спрямовану на запобіжні заходи, а не виконувати роль обліковця безробітних, розширювати послуги для тих, хто шукає роботу самостійно (випускники, працюючі люди, що хочуть змінити роботу тощо). Вирішення такого завдання потребує розвитку центром зайнятості всіх можливих технологій, які допоможуть бажаючим пришвидшити пошук роботи. Тому вважаємо обґрунтованим відкриття регіонального довідково-консультаційного пункту. Ціль його створення — наблизити джерела отримання роботи до потенційних клієнтів служби зайнятості.
2. Дуже важливо розробити заходи з профілактики безробіття. На нашу думку, вони повинні здійснюватись через удосконалення інформаційної підтримки державної політики зайнятості на регіональному ринку праці і через розвиток взаємодії органів державної служби зайнятості в рамках соціального партнерства з представницькими органами робітників (регіональних і галузевих професійних спілок), працедавцями та їх представницькими органами [5, c. 118].

 

Висновки

Таким чином, дослідження сутності й умов функціонування регіонального ринку праці дає підстави для наступних висновків:

1. На основі дослідження сутності категорій “ринок” і “ринок праці” уточнено поняття “загальний ринок праці” та розвинуті основні принципові ознаки сучасного ринку праці.
2. Виходячи з загального поняття “ринок праці”, в статі уточнено сутність регіонального ринку праці та визначено його специфічні ознаки. На рівні сутності регіональний ринок праці, як і в цілому ринок праці, представляє собою сукупність відносин між найманими працівниками і роботодавцями (власниками засобів виробництва) з приводу купівлі-продажу робочої сили. Регіональний ринок праці, як і ринок праці в цілому, є ринком недосконалої конкуренції, що обумовлює втручання держави, місцевих органів влади. Регіональний ринок праці відображає соціально-економічні умови розвитку регіону на основі ринкових відносин. Загальними тенденціями його розвитку на сучасному етапі ринкової трансформації є згортання ринку найманої праці, перевищення пропозиції праці над її попитом, структурна незбалансованість, слабка роль і цінового механізму (заробітної плати), і держави в ефективному використанні та розвитку праці, економіки. Виправлення вказаних тенденцій залежить в першу чергу від суб’єктивних факторів, інституціоналізації виробничих відносин, в тому числі і відносин з приводу послуг праці, за їх об’єктивними основами.
3. Встановлено, що регіональний ринок праці є частиною загального ринку праці зі своїми загальними та специфічними рисами, на якому функціонують регіональні суб’єкти – робітники та роботодавці, що конкурують між собою за робочі місця та кращих робітників.
4. В регіонах України зменшується економічно активне населення, питома вага якого поступово скорочується. Скорочується також кількість зайнятих, що підтверджує тенденцію до зменшення регіональних ринків праці.

Список використаної літератури

1. Біла С.О. Вплив глобалізації на формування диспропорцій регіонального розвитку в Україні /С.О. Біла // Стратегічні пріоритети: науково-аналітичний збірник Національного інституту стратегічних досліджень. — 2011. -№1(18).- С.13-21.
2. Бражко О. Система регіонального управління сфери зайнятості / О. Бражко // Ефективність державного управління: зб. наук. праць. — 2008. — Вип. 16/17. — С. 272278.
3. Брич В.Я. Регіональний ринок праці / В.Я. Брич, І.Б. Шевченко. — Т.: Підручники і посібники, 2003. — 204 с.
4. Волківська А. М. Моніторинг у системі регіональної зайнятості населення // Економіка АПК. — 2009. — № 6.- С.134-144
5. Волківська А. М. Факторний вплив на трансформаційні процеси у сфері регулювання зайнятості населення на регіональному рівні [Текст] / А. М. Волківська // Економіка АПК. — 2011. — № 11. — С. 115-120
6. Воробйова О.І. Регіональний ринок праці: сутність та умови функціонування / О.І. Воробйова // Экономика Крыма, 2006. — №18. – С. 15-19.
7. Гаркавенко Н. Проблеми забалансованості регіональних ринків праці [Текст] / Н. Гаркавенко // Україна: аспекти праці. — 2007. — № 4. — С. 40-44
8. Довжук, Б. Криза і регіональний ринок праці / Борис Довжук // Праця і зарплата. — 2009. — 18 лютого. — С. 6-7
9. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. — 3-тє вид., перероб. і доп. -К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.
10. Качан Є.П. Регіональна політика ринку праці: Монографія / Є.П. Качан, О.О. Обухівський. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 176 с.
11. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір: [колективна монографія] / За ред. Е.М. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 316 с.
12. Маслова Г.М. Сегментація та ємність регіонального ринку праці / Г.М. Маслова, Н.О. Васильчук, К.О. Пудов // Економіка і праця, 2010. — №2. – С. 67-70.
13. Махсма М.Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2005. – 304 с.
14. Пазюк О. Аналіз стану регіональних ринків праці України [Текст] / О. Пазюк, Т. Біденко // Україна: аспекти праці. — 2012. — № 6. — С. 37-46
15. Плескач В.Ю. Основні аспекти регіональної динаміки ринку праці [Текст] / В. Ю. Плескач // Статистика України. — 2009. — № 4. — С. 72-76
16. Познаховський А.В. Формування територіальних ринків праці [Текст] / А. В. Познаховський // Економіка АПК. — 2010. — № 1. — С. 68-72
17. Потенціал конкурентоспроможності західних регіонів України та проблеми його реалізації у посткризовий період. Аналітична доповідь. / Національний інститут стратегічних досліджень. Регіональний філіал у м. Львові. – Львів, 2011. – 87 с.
18. Приймак В. Гнучкість національного та регіональних ринків праці України [Текст] / В. Приймак, Н. Ковалевич // Україна: аспекти праці. — 2009. — № 2. — С. 3-6
19. Садова У. Регіональні ринки праці: аналіз та прогноз / Садова У., Семів Л.; під. ред. М.І. Долішнього. – Львів: Друк, 2000. – 264 с.
20. Семикіна М.В. Мотивація ефективної зайнятості: проблеми, тенденції, вибір стратегії: [монографія] / М.В. Семикіна, Н.А. Іщенко, М.О. Родіонова.– Кіровоград: КОД, 2009. – 200 с.
21. Статистичний щорічник України за 2010 рік / Держкомстат України; за ред. О. Г. Осауленка. –– К. : ТОВ «Август Трейд», 2011. –– 559 с.
22. Статистичний щорічник України за 2011 рік / Держкомстат України; за ред. О. Г. Осауленка. –– К. : Інформаційно-аналітичне агентство, 2012. –– 565 с.
23. Чикуркова А. Д. Напрями державного регулювання регіональних ринків праці // Економіка АПК. — 2009. — № 4.- С.138-142.
24. Швидка Г. Ю. Регіональні особливості ринку праці України // Демографія та соціальна економіка. — 2010. — № 2. — С. 160-167