ВСТУП

Розділ І. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ РИНКУ ПРАЦІ

1.1 Ринок праці і механізми його регулювання

1.2. Функції ринку праці

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

2.2. Структура заробітної плати

2.3. Форми і системи заробітної плати

Розділ 3. ПРОБЛЕМИ РИНКУ ПРАЦІ І ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ

3.1. Проблеми ринку праці і зарплати в Україні

3.2. Перспективи розвитку ринку праці і підвищення заробітної плати в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічних проблем. Зараз уже нікого не дивують безробіття та інфляція, соціальна напруженість у суспільстві, які спричинились в Україні переходом до ринкових відносин. За таких умов, однією з найактуальніших проблем в економіці України є формування ринку праці як частини економічної системи, в межах якої відбувається залучення праці як економічного ресурсу до сфери національного виробництва.

За порівняно короткий відрізок часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці, створено мережу державних і комерційних установ інфраструктури ринку праці; в навчальних планах вузів з”явились навчальні дисципліни з проблем ринку праці і зайнятості; в наукових журналах і збірниках усе частіше з”являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, оплаті праці, регулюванню зайнятості населення; видано ряд навчальних посібників, у яких висвітлюються проблеми ринку праці тощо.

Аналіз економічної ситуації в Україні показує, що деякі механізми ринку праці вже створено, але повноцінного цивілізованого ринку праці ще немає. Причиною цьому є економічна криза, яка характеризується глибокими структурними диспропорціями та розбалансованістю економіки, значним вивільненням робочої сили, високим рівнем незайнятості та безробіття, зубожінням населення тощо. Тому розв”язуючи проблеми стабілізації економіки, без якої зараз неможливий прогрес у створенні ринкового господарства, доцільно вивчати та розробляти шляхи формування сучасного ринку праці і зарплати, використовуючи зарубіжний та вітчизняний досвід.

Відомо, що ринок праці охоплює різноманітні сфери та ланки суспільного виробництва. Він функціонує і в межах підприємства, і поза ним. До проблем ринку праці в межах підприємств відносять, зокрема, проблеми пов”язані з організацією праці та заробітної плати. Ці проблеми є предметом розгляду і на макрорівні. Їх можна вважати одними з основних проблем ринку праці, які цікавлять і роботодавців, і найманих працівників.

До 1990 р. Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн з централізованим плануванням в економіці. В цій системі є два основних інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної ситуації, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й різницею в оплаті праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся між працівниками залежно від шкали заробітної плати або тарифної системи, що застосовувалась в кожній галузі. В умовах ринкових відносин підхід до оплати праці змінюється і величина заробітної плати повинна визначатися на основі затрат на відтворення робочої сили і з урахуванням попиту на неї.

Заробітна плата повинна залежати безпосередньо від результатів праці і одночасно впливати на її показники, стимулювати розвиток виробництва, ефективність роботи, підвищення кількісних і якісних результатів праці. Останнім часом заробітна плата в Україні з деяких причин практично втратила ці функції, що не дозволяє ефективно впливати на процеси, пов”язані з падінням виробництва, заважає досягненню стабілізації в економіці.

Завдання даної роботи полягає в тому, щоб з теоретичної та практичної точок зору розглянути проблеми формування ринку праці та зарплати при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні і намітити шляхи розв”язання цих проблем, спираючись на досвід економічно розвинутих країн світу. При написанні курсової роботи були використані матеріали періодичної преси, зокрема, такі економічні видання, як журнали „Україна: аспекти праці”, „Економіка України”, газета „Праця і зарплата”; підручники, законодавчі матеріали і статистичні дані.

Розділ 1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ РИНКУ ПРАЦІ

1.1 Ринок праці і механізми його регулювання

Ринок праці існує коли існують споживачі трудового ресурсу (підприємства, його продавці (наймані працівники) та заробітна плата як прояв ціни робочої сили. Деякі економісти пропонують розглядати ринок праці як ринок зайнятості. Серед аргументів, які висуваються проти використання терміну „ринок праці” найбільш часто зустрічаються такі: він не має права на існування, тому що замінює термін „ринок робочої сили”, праця не може бути об’єктом купівлі-продажу на ринку через те, що він являє собою цілеспрямовану діяльність людини в процесі виробництва, а об’єктом купівлі-продажу є здатність людини до праці. Але ж мова йде не просто про продаж праці, а й про право на використання робочої сили. Причому предметом торгу виступає не тільки окремий вид праці, але й тривалість його використання. Чи забезпечить угода результат, який очікує від неї підприємець, як покупець робочої сили, залежить, насамперед, від нього самого. Негативною стороною ринка праці виступає безробіття. Тому стан ринку праці з одного боку, характеризується рівнем зайнятості населення, аз другого – рівнем безробіття.

Як міра товарно-грошових відносин ринок праці являє собою складну систему, яка може функціонувати успішно лише при взаємодії з іншими ринками.

В категорії „ринок праці” правомірно виділити дві складові: ринок робочих місць і ринок робочої сили, причому продавці і покупці міняються ролями в залежності від виду діяльності в той чи інший період.

Ринок праці, як і ринки капіталів, товарів – складова частина ринкової економіки. На ньому, як пишуть експерти Міжнародної організації праці (МОП), „підприємці і працівники спільно ведуть колективні і індивідуальні переговори відносно заробітної плати і умов праці”. (Рекомендація 176 „Про створення зайнятості і захисту від безробіття”).

Механізм регулювання ринку праці – це збірка нормативних, законодавчих чи колективно-договірних актів, якими керуються партнери при реалізації політики зайнятості. Механізм регулювання охоплює весь спектр економічних, соціальних, психологічних факторів які визначають функціонування ринку праці.

Він здійснюється через систему працевлаштування. Включаючи широку сітку бюро зайнятості, банків даних про робочі місця, державних програм по придбанню професійних знань і працевлаштуванню, цільових програм підприємств, що передбачають перепідготовку кадрів в зв’язку з запланованою модернізацією виробництва, проведення на підприємствах політики стабілізації кадрів та інше.

Всі ці складові ринкового механізму регулювання зайнятості в різних країнах знаходяться в різному співвідношенні в залежності від економічних і історичних умов розвитку виробництва.

На динаміку зростання ринку праці впливають окремі групи факторів: державне регулювання з урахуванням рекомендацій і конвенцій МОП; економічні закони, діючі в той чи іншій період розвитку суспільства; ринкове саморегулювання; національні традиції; соціальні і природні фактори.

Специфічні особливості ринку праці в тій чи іншій країні можна розглядати в різних аспектах: у взаємодії з іншими факторами економічного і соціального розвитку і самостійно, беручи до уваги тільки риси, притаманні конкретному ринку праці.

Зовнішній ринок праці передбачає пересування робочої сили між фірмами і підприємствами, тобто наявність у працівників професій, котрі можуть бути затребувані різними підприємствами чи фірмами.

Внутрішній ринок праці заснований на русі кадрів на підприємстві: або по горизонталі, коли робітник переміщується на нове робоче місце, подібне по виконуваним функціям і характеру праці з колишнім, або по вертикалі, коли робітник переходить на більш високі спеціальності, або отримує вищі розряди. Професії і кваліфікації замкнуті внутрішнім ринком праці, складніше використовувати в інших фірмах, вони мають специфічний характер, зумовлений роботою в конкретній фірмі.

Крім того, система виробничих відносин на внутрішньому ринку праці перешкоджає переходу робітників на інші підприємства. Таким чином, зовнішній ринок праці характеризується більшою плинністю кадрів порівняно з внутрішнім, де рух кадрів проходить всередині підприємства. Внутрішній ринок праці спрямований на підготовку робітників за професіями, специфічними для конкретної фірми.

Зовнішній ринок праці характеризується вищим рівнем безробіття, чим внутрішній, тому що при скороченні виробництва на внутрішньому ринку праці робітників або переміщують на інші робочі місця, або скорочують тривалість робочого часу, зберігаючи кадри на підприємствах. При необхідності адміністрація компаній забезпечує необхідну професіональну перепідготовку робітників і виплачує їм повну заробітну плату. Підприємці вважають, що „звільняти працівників – недешеве задоволення”. Наприклад в Іспанії, працівник звільнений по скороченню, отримує допомогу в розмірі 45 оплачених днів за кожен відроблений рік.

Враховуючи досвід іноземних держав, уряд України робить все можливе, щоб ринок праці не був стихійним.

Діяльність Державної служби зайнятості України регламентується Законом України „Про зайнятість населення” прийнятим Верховною Радою України 1 березня 1991 р. з послідуючими змінами і доповненнями.

Крім вказаного Закону діяльність служби зайнятості України регламентується рядом нормативних актів Кабінету Міністрів України, наказами Президента України і локальними актами Центра зайнятості Міністерства праці і соціального захисту України.

Служба зайнятості в Україні впроваджена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 „Про утворення державної служби зайнятості населення України”. Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про Державну службу зайнятості, згідно якому Державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, впроваджених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації; працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян. Таким чином, законодавство про зайнятість населення регламентує функціонування ринку праці, який формується в Україні в результаті розвитку ринкових відносин. Згідно з Положенням Державна служба зайнятості України складається з таких структурних одиниць:

Оскільки Державний центр зайнятості вирішує проблеми, пов’язані передусім з проведенням загальнодержавної політики, реалізацією великих програм зайнятості, створенням єдиної державної інформаційно-довідкової системи, більшість функцій по регулюванню ринку праці передається, безпосередньо, на місцях обласним, міським і районним центрам. Є три основні напрямки процесу формування механізму зайнятості населення:

Перший напрямок включає в себе встановлення чисельної вивільненої робочої сили , забезпечення працевлаштування вивільнених, формування механізму залучення незайнятого населення в суспільно-корисну діяльність і перерозподіл його з допомогою системи різноманітних сфер прикладання праці.

Другий напрямок включає встановлення категорії громадян, які потребують працевлаштування: безробітних в результаті вивільнення з виробництва, безробітних з раніше непрацюючих осіб, що отримують допомогу по безробіттю, і тих, хто згоден пройти підготовку і перепідготовку кадрів.

Третій напрямок передбачає створення і функціонування системи державної і регіональних (обласних) служб зайнятості. Через їх систему формується масив даних про вивільнених робітників з галузей народного господарства, збираються і концентруються дані про наявність безробітних.

Формування системи зайнятості і надання службами зайнятості послуг громадянам України здійснюється безкоштовно, за рахунок Державного фонду сприяння зайнятості.

Закон України „Про зайнятість населення” поширюється на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо іншого не передбачено іншими законодавчими актами України.. Якщо міжнародним договором чи угодою, укладеним Україною, встановлені інші правила, ніж ті, які передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів та угод.

Гарантії реалізації права громадян на працю визначені в ст.. 51 Кодексу законів про працю України.

На основі аналізу вказаних нормативних актів України можна зробити висновок, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності; безкоштовне сприяння державних служб зайнятості в виборі роботи і працевлаштуванні; в наданні роботи по спеціальності випускникам державних вищих учбових закладів; безкоштовне навчання безробітних новим професіям; перепідготовку з виплатою стипендій; компенсацію матеріальних затрат в зв’язку з направленням на роботу за місцем проживання в відповідності з діючим законодавством; правовий захист від необґрунтованої відмови при прийомі на роботу і незаконного звільнення. Держава також забезпечує рівні можливості всім громадянам незалежно від соціального, майнового стану, расової і національної належності в реалізації права на вільний вибір виду діяльності в відповідності з професійною підготовкою; сприяє забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць і умов для розвитку підприємництва; координує діяльність в сфері зайнятості з іншими економічною і соціальною політиками на основі державної і регіональної програм зайнятості; сприяє взаємодії профспілкових організацій і союзів підприємств.

Державний фонд сприяння зайнятості населення є самостійною фінансовою системою і формується на державному і місцевому рівнях за рахунок асигнувань з державного і місцевих бюджетів, обов’язкових внесків підприємств, установ, організацій, які займаються виробничо-господарською діяльністю, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам і організаціям. В відповідності з Постановою Верховної Ради України від 21 лютого 1992 р. № 2147-ХІІ „Про порядок введення в дію Закону України „Про оподаткування прибутків підприємств і організацій”. Підприємства, організації, установи роблять обов’язкові внески в Державний фонд сприяння зайнятості населення з фонду споживання з віднесенням цих затрат на вартість продукції (робіт, послуг). Нормативи обов’язкових відрахувань кожен рік визначає Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету.

Відрахування в Фонд сприяння зайнятості населення до 1 грудня 1994 р. складали 3 % Фонду споживання, а з грудня 1994 р. і по сьогоднішній час розмір відрахувань скорочений до 1 %.

Вільні кошти, які надходять в Фонд сприяння зайнятості населення, в основному згруповані в установах Укрсоцбанку. Вони, в свою чергу, сплачують визначені проценти річних за використання коштів. Отримані доходи значно поповнюють Державний фонд зайнятості, що дає можливість без залучення коштів Державного бюджету створити матеріально-технічну і фінансову базу служби зайнятості і забезпечити соціальний захист громадян, які не мають роботи.

На державному рівні фінансуються розвиток центрів підготовки вивільнених працівників, інформаційно-розрахункових центрів, поліграфічної бази, власних підприємств служби зайнятості, забезпечення міжнародної співпраці по проблемам зайнятості.

З початку проведення економічних реформ в Україні існувало дві точки зору на формування ринка праці, в відповідності з якими проводились необхідні розрахунки і пропонувались рішення проблеми зайнятості населення країни.

Перша базувалась на послідовному, поетапному переході до ринкової економіки; друга була орієнтована на проведення радикальної економічної реформи на протязі 1, 5 – 2 років.

Переважила перша точка зору тому, що вона враховує особливості перехідного періоду в формуванні ринкових відносин, розбалансування економіки країни в цілому і ринка праці окремо.

Щоб наглядно уявити всі основні фактори, які впливають на ринок праці, оцінити наявні тенденції, потрібно будувати схему ринку праці (таб. 1.1.) В таблиці представлені фактори, що впливають на формування пропозиції і попиту на робочу силу, на її рух і структуру, а також на зміни головних економічних параметрів. Перелік факторів повинен корегуватися з урахуванням особливостей кожного регіону.

Є три основних джерела формування ринку праці: перший – вивільнення працівників по різним причинам з галузей народного господарства, другий – залучення в сферу виробництва резерву трудових ресурсів і третій – звільнення працівників за особистим бажанням, за прогули і інші порушення трудової і виробничої дисципліни (плинність кадрів); маятникова міграція.

Що стосується першого джерела то структурна перебудова, скорочення одних виробництв і розвиток інших, ліквідація збиткових підприємств, завжди прискорюють вивільнення робочої сили, яке трапляється і за рахунок ліквідації нерентабельних підприємств, банкрутств, скорочення чисельності зайнятих в держапараті, армії, в поза виробничих структурах на підприємствах, організаціях, перепрофілювання окремих виробництв, в результаті порушень економічних зв’язків між регіонами.

В залежності від цих процесів визначаються масштаби вивільнених працівників.

До групи незайнятого населення, яка формує друге джерело (резерв трудових ресурсів), відносяться випускники загальноосвітніх шкіл, випускники середніх спеціальних або вищих учбових закладів, які мають дипломи без направлення; звільнені в запас зі Збройних Сил; демобілізовані з термінової служби; звільнені з закладів пенітенціонарної системи; переселені з зони радіаційного забруднення внаслідок аварії на ЧАЄС; зайняті в домашніх господарствах; незайняті по іншим причинам – біженці, маятникові та сезонні мігранти.

Загальну чисельність і якісний склад населення цієї категорії, не зайнятої трудовою діяльністю потрібно визначати по окремим групам об’єднаним в неї.

Відомості по третьому джерелу можуть бути отримані на основі даних початкового обліку центрів зайнятості і визначаються в процентному відношенні до загальної кількості звільнених по району (місту) за звітний період.

Отриманий результат співставляють з кількістю зайнятих по галузям народного господарства населеного пункту з урахуванням попиту на робочу силу та інших факторів.

Бажання працювати є рушійною силою на ринку праці, допомагає не просто знайти роботу, але й пройти підготовку чи перепідготовку і отримати іншу професію, знову дістати статус працюючого. Небажаючу працювати частину населення задовольняє статус безробітних і ці особи різним чином уникають роботи. Таких по даним закордонної статистики приблизно 35 – 40 %. Зменшенню цієї цифри в значній мірі сприяє система виплат допомоги по безробіттю.

Крім того на зміну чисельності безробітних суттєво впливає рівень оплати праці. Чим вища плата за працю, тим більше людей хочуть приймати участь в трудовому процесі, тобто зростає пропозиція праці.

Але з збільшенням заробітної плати зростає бажання людей затрачувати на працю менше часу, тобто з’являються пропозиції про скорочення робочого тижня. В результаті об’єм пропозиції праці за рахунок скорочення тривалості робочого тижня зменшується. Таким чином, пропозиція робочої сили на ринку праці змінюється

Як видно з мал. 1.2. до ставки Wc переважає тенденція зростання об”єму пропозиції в основному за рахунок збільшення кількості бажаючих працювати. Вище ставки Wc починає відбиватися тенденція скорочення робочого часу. Рівновага попиту і пропозиції досягається в точці е при ставці Wо і об’ємі використованої робочої праці Lo. Якщо ставка оплати праці вища Wo, тобто на рівні Wi, то виникає дефіцит попиту на працю і надлишок пропозиції, що веде до безробіття.

1.2. Функції ринку праці

Саме розглянутий в попередньому підрозділі механізм функціонування і регулювання ринку праці може забезпечити виконання функцій, притаманних моделі соціально орієнтованої економіки.

• Суспільного поділу праці. Ринок праці розмежовує найманого працівника та роботодавця, розподіляє найманих працівників за професіями та кваліфікацією, галузями виробництва й регіонами.

• Інформаційну. В умовах ринку ціни на продукцію, попит і пропозиція відсотків та ставки на кредит постійно змінюється, що позначається на стані ринку праці. Ринок дає учасникам процесу купівлі-продажу товару „робоча сила” інформацію про умови найму, рівні заробітної плати, пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо. Сучасний ринок праці, хоч і з деяким запізненням, реагує на будь-які зміни в ході конкурентної боротьби, виявляє середньо — статистичні витрати на робочу силу, дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили і інформує зацікавлених суб’єктів ринку; посередницьку. Ринок праці встановлює зв’язок між роботодавцями та найманими працівниками, які виходять на ринок для задоволення взаємних інтересів і потреб щодо вигідних умов купівлі – продажу товару „робоча сила”. У нормально розвиненій економіці найманий працівник має змогу вибрати оптимальне для нього робоче місце (залежно від умов праці, професійної спрямованості, форми та розмірів оплати, рівня кваліфікації). Він виконує важливу соціальну функцію – сприяє добору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності найманих працівників. Водночас роботодавцеві надається можливість вибору найбільш підходящої робочої сил, відтворювальну. Це основна функція ринку праці, який встановлює рівновагу між попитом і пропозицією робочої сили. При цьому задоволення попиту досягається за рахунок розширення пропозиції, підвищення якості та ціни робочої сили, які перебувають в постійному русі й урівноважують одне одного. Лише на ринку діє закон вартості і відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару „робоча сила” та його суспільної корисності. Тут виявляються суспільно необхідні умови відтворення цього товару і визначається його вартість. Основне на чому базується механізм ціноутворення на ринку праці – це трудова теорія вартості та співвідношення і взаємозв’язок попиту та пропозиції.

• Стимулюючу. Ця функція полягає в тому, що ринок розвертає економіку лицем до потреб людей, робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні цих потреб. З одного боку, завдяки механізму конкуренції ринок праці стимулює краще використання трудових ресурсів з метою забезпечення розвитку і прибутковості виробництва. З іншого боку, він висуває вимоги до робочої сили, стимулюючи найманих працівників поліпшувати її якісні характеристики з метою ефективної реалізації цього товару на ринку, що значною мірою залежить від конкурентоспроможності робочої сили.

• Оздоровчу. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок – це найоб”єктивніший суддя, найдемократичніший механізм економічного добору ефективно діючих господарств і банкрутства слабких. Процес добору жорсткий та безжалісний, проте скаржитися можна лише на свою некомпетентність. Реалізуючи цю функцію, ринок товарів підтримує рентабельність всієї економіки. Аналогічно діє також ринок праці, який дає змогу діставати перевагу в конкурентній боротьбі працівникам з вищими якісними показниками робочої сили. Низькі якісні характеристики робочої сили здатні забезпечити найманому працівникові лише низькооплачувану некваліфіковану роботу або статус безробітного. Досвід зарубіжних країн свідчить, що результативність дії ринкового механізму, як стимулятора значно вища, ніж функції відповідних органів управління. Адже саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, змушує працівників утримувати робочі місця, а отже, і доход в умовах гострої конкуренції, а з іншого – матеріально зацікавлює, стимулює їхню ініціативність, компетентність, кваліфікованість.

• Регулюючу. Ринок узагалі впливає на всі сфери економіки і передусім на виробництво. Він дає відповіді на питання що, для кого, як виробляти. Певною мірою ринок впливає і на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переливанню робочої сили з одних регіонів господарств в інші, які пріоритетно розвиваються і є високорентабельними. Тобто він регулює надлишки трудових ресурсів, їх оптимальне розміщення, а також ефективне використання. Ринок праці, зокрема регулює рух трудових ресурсів у народному господарстві, спонукаючи підприємців утримувати саме ту кількість працівників і такої кваліфікації, які забезпечують його прибутковість.

Рух товарів та п Рух товарів та послуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності і здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар робоча сила купується і продається на ринку праці. Ринок праці — суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення рабочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.

Сучасні індустріальні та постіндустріальні країни спираються в основному на найману працю (наймані робітники — >90%). Таким чином, на ринку праці робітники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї.

На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення і погодження попиту і пропонування на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку. Це попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для робітника продаж робочої сили, її ціна, служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція. Рівень заробітньої плати може гарантуватися тільки державою, шляхом встановлення граничних правових норм (тарифні ставки, ставки оплати праці, тривалість робочого часу, оподаткування та ін.).

Різкі коливання на ринку праці, що виникають у результаті циклічних перерв у виробництві, відставання попиту на робочу силу від її пропонування призводять не лише до значних порушень у відтворенні робочої сили, а й до значних вибухів.

За останні роки чотири процеси докорінно змінили у розвинутих країнах стан ринку праці:

•Зростання профспілок (зрівняння влади між працівником та роботодавцем)

•Послаблення соціальних недоліків (закон про соціальне страхування, житлове будівництво, медицина, освіта…)

•Держава взяла на себе відповідальність за рівень виробництва (зниження податків або збільшення видатків з бюджету, або і теі інше. Таким чином держава збільшує попит і нарощує виробництво)

•У провідних державах зник старомодний підприємець, на зміну якому прийшов менеджер, корпоративний бюрократ.

Процесс становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, якітрансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці,поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.

На відміну від дуалістичної моделі західних ринків, українському ринку праці властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістью, спадним попитом на послуги праці, низкими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.

В українській економіці його характеризують такі риси:

•Незареєстрованість зайнятості, діяльність тальки на свій власний страх і ризик з повною відповідальністю за результати;

•Суперечність з розвитком офіційної економики, ізольованість, некоординованість цих видів діяльності;

•Залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, відсутність будь-якого соціального захисту.

В основі зрушень на ринку праці України лежить декілька процесів. В Україні на рубежі 90-х років почалися процеси формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних форм, задіяння нових механізмів управління. Трудівники одержали більше можливостей у виборі виду,сфери та форми діяльності, джерел та видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих — на 6083 тис. осіб протягом 1992-1996 рр. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тою мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилась на 2203 тис. осіб. Єдине пояснення цьому — зростання неофіційної зайнятості.

Найбільшого поширення приватна власність набуває у сфері торгівлі, де зосереджено 54% працюючих, охоплених данною формою. Весь комплекс галузей промисловості охоплює лише 12% працюючих у приватному секторі. Основна частка працюючих в умовах приватної власності займається посередницькою діяльністю. Це справляє своєрідний вплив на ринок праці. Найбільш захищеними на ньому є особи, пов'язані з комерційною, посередницькою діяльністю, тоді як традиційні робочі місця в державній економіці стають менш привабливими.

У приватних організаціях регламентація трудових режимів доповнюється більшою самостійністю і ширшим простором виявлення ініціативи. Такі організації мають більші можливості для диференціації та підвищення заробітньої плати. Однак процес української приватизації веде й до негативних наслідків. Насамперед — це поширення нелегальної діяльності. Тіньовий сектор в Україні становить до 50% ВВП. Поряд із збагаченням одних прошарків населення, інші ще більше відлучаються від матеріальних цінностей. З приватизацією пов'язано і збільшення безробіття. Пожвавлення приватизаційного процесу в 1996 році супроводжувалося значним зростанням безробіття: з 0,4% за станом на 1 грудня 1995 до 1,3% на 1 січня 1997 року.

Інший важливий фактор — це спад виробництва та гальмування структурної перебудови економіки. Проявом його є:

•Високі темпи спаду виробництва і продуктивності праці. За 1990-1995 рр. Продуктивність праці скоротилася на 40%. Це призвело до збіднення товарних ринків, вимивання товарів за доступними цінами, зниження рівня споживання та соціального статусу населення;

•Темпи спаду виробництва десятикратно перевищують темпи скорочення зайнятих. Збереження зайнятості за таких умов свідчить про їїнепродуктивний характер, втрату працівниками своїх знань, кваліфікації, досвіду.

•Гальмування структурної перебудови економіки стримує появу на ринку праці конкурентоспроможних груп працівників. Воно консервує неефективні виробництва, більшість з яких знаходиться на грані банкрутства, дає можливість утримувати на підприємствах величезний масив прихованого безробіття. Охоплюючи майже третину зайнятих, приховане безробіття стало стійкою тенденцією, а його представники — особливим сегментом на ринку праці, для якого заробітна плата перетворилася на допомогу по безробіттю.

Важливим є також загострення суперечностей між ціноутворенням на товарних ринках та ринках праці, між товарним та грошовим потоками кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а на ринку праці заробітна плата регулювалась адміністративними важелями. Жахливими стали затримки у виплиті заробітної плати, пов'язані, між іншим, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на ТТП за темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної плати. У 1996 році понад 32 млн. осіб, або 63% всього населення, мали середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до новихумов. Це розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці на земельних ділянках тощо.

Завданням сучасного етапу в сфері регулюваннязайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулюванняна ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль, у процес управління.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці євдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможномті робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільненняі перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

"Сегментація ринку праці: теорія і практика регулювання", Петрова І.Л., К., Таксон, 1997.ослуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності і здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар робоча сила купується і продається на ринку праці. Ринок праці — суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення рабочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.

Сучасні індустріальні та постіндустріальні країни спираються в основному на найману працю (наймані робітники — >90%). Таким чином, на ринку праці робітники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї.

На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення і погодження попиту і пропонування на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку. Це попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для робітника продаж робочої сили, її ціна, служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція. Рівень заробітньої плати може гарантуватися тільки державою, шляхом встановлення граничних правових норм (тарифні ставки, ставки оплати праці, тривалість робочого часу, оподаткування та ін.).

Різкі коливання на ринку праці, що виникають у результаті циклічних перерв у виробництві, відставання попиту на робочу силу від її пропонування призводять не лише до значних порушень у відтворенні робочої сили, а й до значних вибухів.

За останні роки чотири процеси докорінно змінили у розвинутих країнах стан ринку праці:

•Зростання профспілок (зрівняння влади між працівником та роботодавцем)

•Послаблення соціальних недоліків (закон про соціальне страхування, житлове будівництво, медицина, освіта…)

•Держава взяла на себе відповідальність за рівень виробництва (зниження податків або збільшення видатків з бюджету, або і теі інше. Таким чином держава збільшує попит і нарощує виробництво)

•У провідних державах зник старомодний підприємець, на зміну якому прийшов менеджер, корпоративний бюрократ.

Процесс становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, якітрансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці,поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.

На відміну від дуалістичної моделі західних ринків, українському ринку праці властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістью, спадним попитом на послуги праці, низкими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.

В українській економіці його характеризують такі риси:

•Незареєстрованість зайнятості, діяльність тальки на свій власний страх і ризик з повною відповідальністю за результати;

•Суперечність з розвитком офіційної економики, ізольованість, некоординованість цих видів діяльності;

•Залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, відсутність будь-якого соціального захисту.

В основі зрушень на ринку праці України лежить декілька процесів. В Україні на рубежі 90-х років почалися процеси формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних форм, задіяння нових механізмів управління. Трудівники одержали більше можливостей у виборі виду,сфери та форми діяльності, джерел та видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих — на 6083 тис. осіб протягом 1992-1996 рр. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тою мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилась на 2203 тис. осіб. Єдине пояснення цьому — зростання неофіційної зайнятості.

Найбільшого поширення приватна власність набуває у сфері торгівлі, де зосереджено 54% працюючих, охоплених данною формою. Весь комплекс галузей промисловості охоплює лише 12% працюючих у приватному секторі. Основна частка працюючих в умовах приватної власності займається посередницькою діяльністю. Це справляє своєрідний вплив на ринок праці. Найбільш захищеними на ньому є особи, пов'язані з комерційною, посередницькою діяльністю, тоді як традиційні робочі місця в державній економіці стають менш привабливими.

У приватних організаціях регламентація трудових режимів доповнюється більшою самостійністю і ширшим простором виявлення ініціативи. Такі організації мають більші можливості для диференціації та підвищення заробітньої плати. Однак процес української приватизації веде й до негативних наслідків. Насамперед — це поширення нелегальної діяльності. Тіньовий сектор в Україні становить до 50% ВВП. Поряд із збагаченням одних прошарків населення, інші ще більше відлучаються від матеріальних цінностей. З приватизацією пов'язано і збільшення безробіття. Пожвавлення приватизаційного процесу в 1996 році супроводжувалося значним зростанням безробіття: з 0,4% за станом на 1 грудня 1995 до 1,3% на 1 січня 1997 року.

Інший важливий фактор — це спад виробництва та гальмування структурної перебудови економіки. Проявом його є:

•Високі темпи спаду виробництва і продуктивності праці. За 1990-1995 рр. Продуктивність праці скоротилася на 40%. Це призвело до збіднення товарних ринків, вимивання товарів за доступними цінами, зниження рівня споживання та соціального статусу населення;

•Темпи спаду виробництва десятикратно перевищують темпи скорочення зайнятих. Збереження зайнятості за таких умов свідчить про їїнепродуктивний характер, втрату працівниками своїх знань, кваліфікації, досвіду.

•Гальмування структурної перебудови економіки стримує появу на ринку праці конкурентоспроможних груп працівників. Воно консервує неефективні виробництва, більшість з яких знаходиться на грані банкрутства, дає можливість утримувати на підприємствах величезний масив прихованого безробіття. Охоплюючи майже третину зайнятих, приховане безробіття стало стійкою тенденцією, а його представники — особливим сегментом на ринку праці, для якого заробітна плата перетворилася на допомогу по безробіттю.

Важливим є також загострення суперечностей між ціноутворенням на товарних ринках та ринках праці, між товарним та грошовим потоками кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а на ринку праці заробітна плата регулювалась адміністративними важелями. Жахливими стали затримки у виплиті заробітної плати, пов'язані, між іншим, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на ТТП за темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної плати. У 1996 році понад 32 млн. осіб, або 63% всього населення, мали середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до новихумов. Це розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці на земельних ділянках тощо.

Завданням сучасного етапу в сфері регулюваннязайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулюванняна ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль, у процес управління.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці євдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможномті робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільненняі перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

2.1. Заробітна плата та її функції. Принципи її організації

Заробітна плата – це одна з найскладніших економічних категорій і одне з найважливіших соціально-економічних явищ. Остільки вона, з одного боку, є основним (і часто єдиним) джерелом доходів найманих працівників, основою матеріального добробуту членів їхніх сімей, а з іншого боку для роботодавців є суттєвою часткою витрат виробництва і ефективним засобом мотивації працівників до досягнення цілей підприємства, то питання організації заробітної плати і формування її рівня разом з питаннями забезпечення зайнятості складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві, бо включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу.

Сутність поняття „заробітна плата” складна і багатостороння, тому розглянути її потрібно з різних позицій.

По-перше, заробітна плата – це економічна категорія, що відображає відносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості. В цьому розумінні доречнішим є поняття „оплата праці”, яка крім власне заробітної плати включає і інші витрати роботодавця на робочу силу.

По-друге, заробітна плата — це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за роботу, яку виконано або має бути виконано.

По-третє, в умовах ринкової економіки заробітна плата – це елемент ринку праці, що складається в результаті взаємодії попиту на працю і її пропозиції і виражає ринкову вартість використання найманої праці. В цьому розумінні найчастіше вживаються усереднені показники ставок оплати одиниці (наприклад, людино-години) праці певної якості.

По-четверте, для найманого працівника заробітна плата – це основна частина його трудового доходу, який він отримує в результаті реалізації здатності до праці і який має забезпечити об’єктивно необхідне відтворення робочої сили.

По-п’яте, для підприємця заробітна плата – це елемент витрат виробництва, і водночас головний чинник забезпечення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні високих кінцевих результатів праці.

Сутність заробітної плати виявляється у функціях, які вона виконує в процесі суспільного відтворення.

1. Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь. В ній реалізується економічний закон зростання потреб. Ця функція тісно пов’язана з особливостями державного регулювання заробітної плати, із встановленням на державному рівні такого її мінімального розміру, який би забезпечував відтворення робочої сили.

2. Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру від кількості й якості праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати роботи підприємства. Ця залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного покращання результатів праці.

3. Регулююча, або ресурсно — розміщувальна функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням ринкової кон’єктури. Формування ефективно функціонуючого ринку праці передбачає свободу кожного найманого працівника вільно обирати місце прикладання своєї праці, а його прагнення до підвищення життєвого рівня обумовлює професійні переміщення у пошуках такої роботи, яка б максимально задовольняла зростаючі потреби. Іншими словами, в ринкових умовах вища заробітна плата на ефективніших робочих місцях стимулює перехід сюди працівників з неефективних робочих місць.

4. Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Заробітна плата виступає індивідуальною часткою працівника в новоствореному доході в відповідності з його трудовим внеском. Соціальне значення цієї функції заробітної плати полягає у забезпеченні соціальної справедливості, по-перше, при розподілі доходу між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, і по-друге, при розподілі між найманими працівниками у відповідності з результатами їхнього трудового внеску.

5. Функція формування платоспроможного попиту населення. ЇЇ призначення — узгодження платоспроможного попиту, під якою розуміють форму виявлення потреб, забезпечених грошовими коштами покупців, з одного боку, і виробництва споживчих товарів – з іншого. Оскільки платоспроможний попит формується під дією двох основних факторів – потреб та доходів населення, то за допомогою заробітної плати в ринкових умовах встановлюються пропорції між товарною пропозицією та попитом.

Для забезпечення реалізації заробітною платою зазначених вище функцій необхідне дотримання таких найважливіших принципів:

• підвищення реальної заробітної плати мірою зростання ефективності виробництва та праці. Порушення цього принципу може призвести, з одного боку, до виплати незароблених грошей, а значить до інфляції, знецінення отриманої номінальної заробітної плати, що в кінцевому розрахунку веде до зниження реальної заробітної плати. З іншого боку, може виплачуватися занижена заробітна плата, що не відповідає ефективності трудового внеску працівника і призводить до неможливості задовольнити потреби людей, зменшує платоспроможний попит населення.

• Диференціація заробітної плати в залежності від трудового внеску працівника в результаті діяльності підприємства, від змісту і умов праці, від місцеположення підприємства, його галузевої належності. Цей принцип заснований на необхідності посилення матеріальної зацікавленості працівників у підвищенні кваліфікації, у виконанні більш складної роботи, забезпеченні високої якості продукції. При цьому потрібно враховувати різницю у кількості й вартості матеріальних благ, необхідних для відтворення робочої сили в різних умовах праці, економічних та географічних умовах життя.

• Однакова оплата за однакову працю. В умовах ринкової економіки цей принцип слід трактувати, по-перше, як недопущення дискримінації у оплаті праці за статтю, віком, національністю тощо, і по-друге, як принцип справедливості при розподілі всередині підприємства, що передбачає адекватну оцінку праці через її оплату.

• Державне регулювання оплати праці, що включає законодавство і угоди в сфері праці, податкову систему, встановлення залежності між динамікою індивідуальних доходів і інфляцією. Засобом державного регулювання оплати праці, що забезпечує соціальну захищеність низькооплачуваних працівників – є встановлення мінімальної заробітної плати.

• Мінімальна заробітна плата як найнижча межа оплати простої некваліфікованої праці є вихідною величиною і соціальним нормативом, під впливом якої формується мінімальна тарифна ставка (оклад) найманих працівників. Вона є основою всієї системи оплати праці.

• Врахування впливу ринку праці. Ринок праці – це та сфера, де в кінцевому підсумку формується оцінка різних видів праці. Заробітна плата (і можливості зайнятості) кожного працівника знаходяться в тісній залежності від його положення на ринку праці, від співвідношення попиту і пропозиції праці певної якості. Тому на ринку праці представлений широкий діапазон розмірів заробітної плати як на державних і приватних підприємствах, так і у неформальному секторі, де відсутній будь-який соціальний і правовий захист і умови оплати праці цілком визначаються роботодавцем. Однак у будь-якому випадку в ринкових умовах роботодавець не зможе набрати і втримати робочу силу потрібної якості, не забезпечивши конкурентноздатний на даному ринку праці рівень її оплати.

• Простота, логічність і доступність форм і систем оплати праці, що забезпечують широку інформованість працівників про суть систем оплати праці. Стимул стає стимулом лише у тому випадку, коли у працівників є про нього інформація, і вона зрозуміла їм як неспеціалістам у галузі економіки праці. Виконавці повинні чітко уявляти, у яких саме випадках розмір заробітної плати, тобто рівень їхнього матеріального добробуту, буде підвищуватися.

2.2. Структура заробітної плати

Заробітна плата як винагорода, обчислена у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, складається з таких частин:

Основна заробітна плата – винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством: премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які проводяться понад встановлені норми.

Структура заробітної плати – це співвідношення окремих складових заробітної плати в загальному її обсязі. В стабільних розвинених економічних системах основна заробітна плата складає 85 – 90 % в структурі заробітної плати. В Україні в сучасних умовах з різних причин (нестабільність доходів підприємств, інфляція, складна і непостійна система оподаткування, занедбаність нормування праці та інші) питома вага тарифних ставок в заробітній платі в середньому складає 65 – 70 ), що є одним з виявів кризи в організації праці.

2.3. Форми і системи заробітної плати

Форми і системи заробітної плати – це механізм встановлення розміру заробітку в залежності від кількості і якості праці і її результатів. Обираючи певну форму заробітної плати і конкретну систему формування заробітку, роботодавець управляє інтенсивністю та якістю праці конкретних працівників.

Розрізняють дві основні форми заробітної плати: почасову і відрядну.

При почасовій формі заробітної плати мірою праці виступає відпрацьований час, а заробіток працівнику нараховується згідно з його тарифною ставкою чи посадовим окладом за фактично відпрацьований час.

При відрядній формі заробітної плати мірою праці є вироблена працівником продукція (або виконаний обсяг робіт), а розмір заробітку прямо пропорційно залежить від її кількості та якості, виходячи із встановленої відрядної розцінки.

Системи заробітної плати характеризують взаємозв’язок елементів заробітної плати: тарифної частини, доплат, надбавок премій. Варіантів такого взаємозв’язку може бути безліч, і будь-який з них, реально існуючий на конкретному підприємстві, є системою заробітної плати. В країнах ринкової економіки системи заробітної плати, використовуються на підприємствах, розглядаються як ноу-хау і не розголошуються.

Зрозуміло, що цим переліком далеко не вичерпується все різномаїття систем заробітної плати, що можуть застосовуватися в конкретних умовах. Вибір чи розробка конкретної системи заробітної плати є прерогативою роботодавця. Адміністрація підприємства, виходячи із завдань обсягів, якості й термінів виробництва продукції і враховуючи можливості працівників впливати на реалізацію певних резервів виробництва, розробляє конкретні системи заробітної плати, пояснює їх працівникам і додає до колективної угоди. Профспілка може не погодитися із запропонованими системами за умови, що вони вимагають надмірної інтенсифікації праці на шкоду здоров”я працівників. Критерієм правильності вибору певної системи заробітної плати повинна бути її економічна ефективність, її вплив на зростання продуктивності праці і зменшення собівартості продукції.

В сучасних системах заробітної плати особлива увага звертається на посилення зацікавленості кожного співробітника у підвищенні ефективності використання всіх виробничих ресурсів. Зростання заробітної плати повинне залежати від зниження норм витрат праці та матеріалів, підвищення якості продукції, зростання продуктивності праці. Лише за таких умов зростання заробітної плати не зменшуватиме загальну ефективність виробництва.

Відрядні системи заробітної плати доцільно застосовувати в таких умовах:

• можливість точного кількісного обліку результатів праці;

• відсутність впливу на результати чинників, які залежать від трудових зусиль працівника;

• реальна можливість працівника своїми зусиллями збільшувати результати роботи;

• необхідність стимулювати зростання обсягів виробництва або скорочувати чисельність працівників за рахунок інтенсифікації праці;

• відсутність негативного впливу відрядної оплати на рівень якості продукції;

• дотримання технологічних режимів і вимог техніки безпеки;

• раціональність використання сировини, матеріалів, енергії.

За відсутності таких умов доцільніше застосовувати почасові системи заробітної плати. Слід підкреслити, що за почасової форми заробітної плати умовою отримання заробітку за фактично відпрацьований чай повинно бути виконання певного обсягу роботи, який встановлюється нормованим завданням. Широке застосування почасової оплати вимагає також чіткої організації забезпечення виробництва сировиною, матеріалами, енергією, технічним обслуговуванням, інформацією тощо. В умовах переходу до ринку на багатьох підприємствах з’являється тенденція до заміни відрядної оплати на почасову. В цьому випадку потрібно задіяти всі можливі заходи, щоб застосування почасової оплати не призвело до зниження ефективності роботи, що недопустимо в умовах ринкової конкуренції. До таких заходів передусім відноситься збереження високого рівня нормування праці при по часовій формі її оплати.

Основою організації оплати праці є тарифна система, що являє собою сукупність нормативних матеріалів, за допомогою яких встановлюється рівень заробітної плати працівників підприємств залежно від їхньої кваліфікації, складності робіт, умов праці. Тарифна система оплати праці включає:

• тарифні сітки;

• тарифні ставки;

• надбавки і доплати до тарифних ставок;

• схеми посадових окладів;

• тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна система використовується для розподілу робіт залежно від їхньої складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Розділ 3. ПРОБЛЕМИ РИНКУ ПРАЦІ І ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ

Проблеми ринку праці і зарплати в Україні

Сучасний етап розвитку ринку праці в Україні характеризується такими негативними рисами як перевищення пропозиції робочої сили над попитом, низька ефективність використання трудового потенціалу країни, низька пристосованість робочої сили до нових умов господарювання; зростаючі соціальні ризики; низький рівень, нестабільність і коливання доходів тощо, що й спричинило збіднення переважної частини населення. Першорядною причиною такого стану є те, що основні структурні параметри економічного потенціалу країни не в потрібній мірі відповідають національним інтересам. В економіці домінують видобувні й базові галузі промисловості з низьким рівнем переробки сировини, ресурсовитратний тип господарювання, низький технологічний рівень виробництва, неконкурентноспроможність багатьох видів продукції, висока залежність від імпорту енергоресурсів тощо.

Україні за часів централізованої економіки надавалась особлива роль в загальносоюзному поділі праці. Її промисловий потенціал на 80 % працював у режимі незамкненого технологічного циклу. Через це розрив економічних зв’язків неминуче спричинив кризовий стан; граничну проблему зайнятості населення і, відповідно, безробіття, що призвело до збіднення людей. В розвинених країнах рівень бзробіття 10 % — це не становить потенційної загрози, тому що амортизується системою державних пільг і страхування. Проте для України, за даними РВВС України, НАН України, рівень безробіття 2, 0 – 2, 4 млн.чол. Може призвести до суттєвих соціальних потрясінь через відсутність надійних механізмів соціального страхування. Отже, соціально допустимий рівень безробіття в Україні не повинен перевищувати 1, 0–1, 5 млн. чол. [10, с.15]

Поглибленню останнього сприяє нераціональна структура національної економіки, яка на 70 % зорієнтована на виробництво засобів виробництва і лише на 30 % — на особисте споживання [13,с.13].Територіальна структура зайнятості населення акумулює негативні наслідки нераціонального розміщення галузей важкої промисловості, надмірної концентрації в індустріально розвинутих регіонах матеріало – та енергомістких виробництв.

Все це обумовлює специфічні особливості формування ринку праці в умовах перехідної економіки.

В національній економіці склалися диспропорції, що гальмують впровадження ринкових важелів господарювання. Насамперед, це стосується структурної трансформації економіки. Якщо у розвинутих країнах світу структурні зрушення спрямовуються на збільшення зайнятості у галузях, що виробляють кінцеву продукцію та у сфері послуг, то в Україні спостерігаються протилежні тенденції. Відповідно до цього заробітна плата (втрачаючи свої відтворювальні, стимулюючі й перерозподільні функції) починає виконувати функції, що сприяють неформальній зайнятості та штучному заниженню вартості робочої сили, а це негативно впливає на мотивацію до праці. А недостатня мотивація до праці не дозволяє налагодити механізми регулювання ринку праці і забезпечити відповідні процеси відтворення трудового потенціалу в Україні.

Нестабільність економічного розвитку зберігає ситуацію, коли здійснення тих чи інших заходів на ринку праці призводить до побічних негативних ефектів. Посилюється процес маргіналізації населення, який потребує особливої уваги збоку органів державного управління. При цьому зростають абсолютні і відносні показники бідності населення. Так, відношення доходів 20 % найбагатших до 20 % найбідніших верств населення становить: у США – 8, 9; Італії – 6, 0; Німеччині – 6, 7. В Україні цей показник досяг 30. Таким чином, зменшення бідності, запобігання маргіналізації населення, перетворюється в Україні на одне з першочергових завдань політики регулювання ринку праці, оскільки саме в цій сфері зберігається право кожного громадянина на реалізацію своїх професійних здібностей та отримання відповідної винагороди за результати праці. Поляризація населення за рівнем доходів потребує диференційованого підходу до розробки відповідних заходів щодо реалізації політики держави на ринку праці. Кризовий стан економіки та недоліки податкової системи не дозволяють створити умови для динамічного обороту капіталу і зростання потреби у робочій силі. А без реалізації цього напрямку розвитку ринку праці неможливо досягти будь-яких інших позитивних зрушень.

Високі податки на фонд заробітної плати не сприяють створенню нових робочих місць, оскільки за таких умов роботодавці відмовляються від використання додаткової робочої сили. Інвестиційна криза та тенденція до погіршення відтворювальної структури капітальних вкладень не дають можливості розширити сферу зайнятості та активізувати ті аспекти політики ринку праці, що спрямовані на створення нових робочих місць. В економічно розвинутих країнах поліпшення структури капітальних вкладень, висока інвестиційна активність, впровадження результатів науково-технічного прогресу розглядаються як основна передумова забезпечення зайнятості населення та досягнення збалансованості ринків праці.

Неповна відповідність законодавства України про працю її міжнародним договорам, зобов’язанням та актам про права людини, конвенціям і рекомендаціям МОП, ратифікованим Україною, є перешкодою для формування ефективних механізмів регулювання ринку праці й підвищення життєвого рівня населення.

Зміна соціально-економічних умов функціонування робочої сили потребує вдосконалення правового поля ринку праці. Послаблення державного контролю за дотриманням законодавства про працю призводить до зниження рівня захищеності прав громадян: порушуються норми чинного законодавства з оплати праці під час простоїв з вини адміністрації, надання компенсацій через несвоєчасну виплату заробітної плати, виплати відшкодувань потерпілим на виробництві тощо. Виникнення цих проблем вимагає посилення державного втручання у сферу соціально-трудових відносин через заходи активної політики регулювання ринку праці, що надалі має забезпечити відповідний рівень життя населення.

В структурі національної економіки утворилися нові сегменти, які перебувають за межами регулюючого впливу державної економічної політики, в тому числі й стосовно ринку праці і зайнятості населення. Поряд з працюючими за наймом у сфері офіційної економіки формується сфера само зайнятості в розрізі формального, неформального і нелегального секторів. Проте зараз відсутні надійні джерела інформації та відповідні методичні розробки щодо визначення реальних масштабів тіньового сектора економіки України, що також перешкоджає розробці заходів зі скорочення рівня бідності населення.

Держава, не маючи необхідних коштів на утримання незайнятого працездатного населення, зобов’язана створити умови для само зайнятості в найбільш перспективних сферах господарювання на основі розширення підприємницької діяльності. В Україні нові структури малого й середнього бізнесу розвиваються дуже повільно. Крім того, значна кількість зареєстрованих підприємств самоліквідуються, так і не розпочавши свою діяльність. Виявлення і розв’язання проблем, пов’язаних зі створенням належних умов для розвитку самозайнятості населення, є одним із актуальних завдань сучасної політики зайнятості, що спрямована на підвищення життєвого рівня населення і ліквідацію бідності.

Особливого значення набувають також питання регулювання рівня вимушеної неповної зайнятості, масштаби якої призводять не тільки до збіднення частини суспільства, а й до руйнації кадрового потенціалу, зниження життєвого рівня населення, загострення психологічних проблем.

Визначені проблеми доводять необхідність врахування специфіки сучасного соціально-економічного стану України при розробці заходів щодо підвищення життєвого рівня населення. Соціальна політика держави має формуватися у взаємозв’язку з цілями економічної реформи і одночасно як відносно самостійна система заходів, що спрямована на досягнення рівня життя населення, який відповідає сучасним стандартам. Проблеми, що при цьому виникають, доводять необхідність посилення координаційних зв’язків між усіма суб’єктами ринку праці, удосконалення інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень.

3.2. Перспективи розвитку ринку праці і підвищення заробітної плати в Україні

Як зазначалося вище, ринок праці України здебільшого формувався під впливом негативних тенденцій розвитку національної економіки. Катастрофічний спад виробництва, зниження інвестиційної активності та платоспроможності населення, бартеризація економіки, неефективне податкове законодавство та рудименти постсоціалістичної економіки, зумовили специфічні особливості ринку праці України. І мабуть 2001 рік став деякою мірою переломним в цьому плані. Порівняно з попередніми роками вперше на ринку праці України намітилась позитивна динаміка.

Аналізуючи дані щоквартальних обстежень з питань економічної активності можна побачити, що в Україні упродовж 9 місяців 2002 р. збільшилася порівняно з відповідним періодом минулого року чисельність зайнятого населення ( з 20 млн. 375, 7 тис. до майже 20, 5 млн. осіб) і зріс рівень зайнятості (з 56, 2 до 56, 5 % ). Ці тенденції мали місце в 13 регіонах. У цей період відбулося скорочення на 286, 6 тис. осіб чисельності безробітних та на 1, 2 % рівня безробіття, визначеного за методологією МОП (до 9, 8 %). Такі тенденції спостерігалися на ринках праці 18 регіонів, при цьому в Запорізькій, Рівненській, Чернівецькій областях рівень безробіття знизився на чверть, а в Кіровоградській, Полтавській, Черкаській областях – більш як на третину.

За статистичною звітністю підприємств, установ та організацій на 1 січня 2003 року потреба підприємств у працівниках становила 123, 9 тис. осіб, що в 1, 3 рази більше, ніж на відповідну дату торік, навантаження на одне вільне робоче місце становило дев”ять осіб (на 1 січня 2002 р. – 11 осіб). При цьому попит на робітників (утричі) та службовців (удвічі) перевищував попит на працівників сільського господарства або працівників, які не мають професії або займають місця, що не потребують спеціальної підготовки.

Протягом 2002 р. послугами служби зайнятості скористалося 2, 8 млн. незайнятих громадян, що на 39 тис. більше ніж у 2001 р. У сільській місцевості чисельність безробітних, що отримали послуги, зросла на 27 % і становила 783, 6 тис. осіб. Активними заходами сприяння зайнятості населення було охоплено 1 млн. 340, 4 тис. осіб. У 2002 р. чисельність громадян, працевлаштованих службою зайнятості, становила 831, 8 тис. осіб і порівняно з 2001 р. зросла на 7, 6 %. Серед них 39, 2 тис. осіб (у 2001 р. – 20, 1 тис. осіб) було залучено до організації підприємницької діяльності за рахунок одержання одноразової виплати допомоги по безробіттю, а 27, 7 тис. безробітних було працевлаштовано на додаткові робочі місця, створені за рахунок надання дотації роботодавцям (у 2001 р. – 13, 1 тис. осіб).

Чисельність незайнятих осіб, котрі взяли участь у громадських роботах, у 2002 р. зросла на 10, 3 % та становила 345, 2 тис. осіб. Поліпшення ситуації щодо організації громадських робіт, підвищення їхньої привабливості для населення спостерігається майже в усіх регіонах України.

Для забезпечення відповідності професійно-кваліфікаційного рівня незайнятих громадян вимогам роботодавців у 2002 р. до професійного навчання було залучено 163, 4 тис. осіб, що на 11 % більше ніж у 2001 р.

Згідно з кейнсіанською моделлю ринку праці, зниження сукупного попиту та обсягів виробництва призводять до зменшення чисельності зайнятих на виробництві, до зростання офіційного рівня безробіття, що в свою чергу зумовлює спад кінцевого споживання, подальше зниження випуску продукції. Саме тому важливим чинником стимулювання зайнятості виступає розширення сукупного попиту.

Можна констатувати, що на означеному етапі поступово намічається тенденція до вирівнювання попиту і пропозиції на ринку праці, коли на ринок виставляються не застарілі професії й навички, а пропонуються ті, що відповідають сучасним умовам виробництва.

Країни з розвинутою ринковою економікою накопичили значний досвід вирішення проблем зайнятості населення. Зазвичай, безробітним за рахунок спеціального фонду виплачується допомога по безробіттю, вони можуть бути задіяні на оплачуваних громадських роботах, а також за рахунок коштів фонду отримувати професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку.

Україна також не стоїть осторонь загальноприйнятих шляхів вирішення проблем безробітних. З 1993 року в бюджеті передбачаються статті, джерелом коштів яких є нарахування зборів до Державного фонду сприяння зайнятості населення. Кошти використовуються для соціальних програм допомоги безробітним. З прийняттям в 2001 р. Закону України „Про загальнообов”язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” розширено соціальні гарантії безробітних.

Відповідно до норм чинного законодавства в 2002 р. вживали заходів, щодо наближення розміру мінімальної допомоги по безробіттю до прожиткового мінімуму. Виходячи з фінансових можливостей Фонду загальнообов”язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, торік правління Фонду двічі підвищувало розмір мінімальної допомоги по безробіттю: до 67 грн. – з 1 лютого 2002 р. та 74 грн. – з 1 вересня 2002 р.

Слід зазначити, що внаслідок удосконалення нормативної бази оплати праці, пожвавлення економічних процесів в Україні склалась стійка тенденція до зростання номінальної реальної заробітної плати. Зокрема, номінальна заробітна плата зросла з 230, 13 грн. у 2000 р. до 375, 33 грн. у 2002 р., або на 63, 5 % . Індекс реальної заробітної плати в 2001 р. становив 119, 3 %, а в 2002 р. – 118, 2 %.

За даними Держкомстату України середньомісячна заробітна плата за січень – серпень 2003 р. становила 439, 02 грн., що на 21, 6 % більше ніж у відповідному періоді торік. Реальна заробітна плата при цьому зросла на 15, 2 %.

У серпні 2003 р. заробітна плата працівників за видами економічної діяльності становила 479, 16 грн., що на 2, 1 % менше ніж у липні і на 22, 8 % більше ніж у відповідному місяці 2002 р. Реальна заробітна плата при цьому порівняно з липнем зменшилася на 0, 4 %, а порівняно з серпнем 2002 р. зросла на 14, 7 %. Загалом у країні в серпні 2003 р. показник співвідношення заробітної плати і прожиткового мінімуму для працездатної особи – 1, 44 % (у серпні 2002 р. цей показник становив 1, 22). Вивчення сучасного стану ринку праці в економіці України показує, що для його поліпшення необхідно вирішити чимало питань, а саме

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши стан ринку праці і зарплати в Україні слід зазначити, що не дивлячись на деякі позитивні моменти формування ринку праці відбувається вкрай повільно. Це зумовлено, по-перше, слабкою структурною перебудовою економіки, внаслідок чого у ВВП зменшується частка найдинамічніших з огляду створення нових робочих місць галузей (машинобудування, харчова і легка промисловість) та зростає частка неперспективних галузей (зокрема чорної металургії). По-друге, це спричинене неефективністю роздержавлення і приватизації, що не привели до зростання продуктивності праці, появи реального власника, трансформації прихованого безробіття у відкрите і зменшення надлишкової зайнятості. По-третє, через недостатній розвиток малого та середнього бізнесу працівники, які втратили роботу, не забезпечуються новими робочими місцями в повній мірі.

Внаслідок зазначених причин рівень безробіття у вітчизняній економіці досить високий. За результатами щорічних обстежень вітчизняних домогосподарств, проведених з ініціативи МОП у 1995 р. рівень безробіття в Україні становив 5, 6 % економічно активного населення, у 1999 – 11, 0 %, у 2002 – 9, 8 %.

Першу складову прихованого безробіття кількісно виміряти практично неможливо. Згідно з опосередкованими оцінками, до чверті працівників підприємств можна скоротити без будь-якого негативного впливу на виробничі результати. Кількість працівників, що вимушено працювала неповний робочий час, у вітчизняній економіці досить значна. Згідно з оцінками неповна зайнятість охоплювала в Україні 4 млн. працівників у 1998 р., у 2001 – 2002 рр. кількість не повністю зайнятих помітно зменшилась, що зумовлено відновленням зростання української економіки. Щодо такої форми прихованого безробіття, як надання примусових відпусток без збереження, або з частковим збереженням заробітної плати, то згідно з офіційними даними, вони щорічно надаються 2 млн. працівників. Загалом значний потенціал прихованого безробіття несприятливо впливає не лише на формування ринку праці, а й на усі трансформаційні процеси.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості – розвиток приватного підприємства, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо.

Поліпшення ситуації у сфері зайнятості вітчизняної економіки передбачає формування динамічного та гнучкого ринку праці, підвищення рівня його організованості. Для цього необхідно створити розгалужену мережу інституцій ринку праці, поліпшити їх фінансування, кадрове та інформаційне забезпечення. Інформаційний масив повинен містити дані про всі основні аспекти функціонування ринку праці: масштаби пропозиції праці, її вартість та якість, структуру зайнятості, реальні обсяги безробіття.

Крім цього потрібно виконати такі першочергові завдання для забезпечення належних умов життя і зайнятості населення на сучасному етапі розвитку:

Реформа заробітної плати має зняти будь-які обмеження трудових доходів громадян, гарантувати кожній людині право заробляти у міру своїх можливостей і бажань.

Подальше реформування заробітної плати має здійснюватися через підвищення ціни робочої сили, установлення єдиних регуляторів і рівноцінних умов відтворення робочої сили незалежно від форм власності; збільшення тарифної частини у заробітній платі; підвищення частки мінімальної заробітної плати у середній заробітній платі; удосконалення механізму державно-договірного регулювання заробітної плати.

Удосконалення організації заробітної плати має здійснюватися разом із проведенням загальної соціально-економічної (структурної, податкової, цінової) політики.

Я думаю, що реалізація згаданих заходів спрямованих на подолання проблем ринку праці та зарплати – плідний шлях до продуктивних соціально-економічних наслідків як у сфері використання трудових ресурсів, так і підвищенні рівня населення, реального скорочення бідності, що є одним із головних пріоритетів державної економічної політики України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України „Про зайнятість населення” //Відомості Верховної Ради. – 1991. – с.170

2. Богиня Д.П. Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати: монографія. – К.: КНЕУ, 2001. – с.135-150

3. Брич В. Підходи до моделювання трансформаційних перетворень у сфері у сфері зайнятості //Україна: аспекти праці. – 2002. — № 3. – с.23-26

4. Завіновська Г.П. Економіка праці: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – с.219-229

5. Калина А.В. Организация и оплата труда в условиях рынка (аспект эффективности): учебно-методическое пособие. – К.: МАУП, 2001

6. Кейнс Дж.М. Общая теория зайнятости, процента и денег. – М, 1978

7. Кудрявцева С.Н. Аспекти вирішення ефективної організації системи професійної підготовки безробітних //Україна: аспекти праці. – 2002. — № 3. – с.40-44

8. Кулапіна І. Заробітна плата в серпні 2003 р. //Праця і зарплата. – 2003. – жовтень. – с.9

9. Лоботюк В. Концепція подальшого реформування оплати праці в Україні //Праця і зарплата. – 2003. – травень. – с.2

10. Петюх В.М. Ринок праці: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 1999

11. Покрищук В., Ковальський В. Реформування економіки і актуальні проблеми використання робочої сили //України: аспекти праці. – 2002. — № 1. – с.27-30

12. Основні показники рівня життя населення //Праця і зарплата. – 2003. – жовтень . — № 37. – с.4

13. Якобінчук В. Політика зайнятості та її вплив на зменшення рівня бідності в Україні //Україна: аспекти праці. – 2002. — № 3. – с.13-17