Вступ

Культура Відродження відображає становлення ранньобуржуазної ідеології, виникнення якої багато в чому було обумовлено специфікою політичного й економічного розвитку Італії.

Ренесанс — це насамперед  міська культура, а в XІІ — XІІІ ст. міста Північно-Західної Європи ще не могли претендувати на роль самостійних соціальних, політичних і культурних центрів, вони були нечисленні й малозаселені. Навпроти, Італія передодня Ренесансу являла собою сукупність самостійних міст-держав з різноманітними формами правління — від монархії (Неаполітанське королівство) до республіки (Генуя, Венеція).

Гостра політична боротьба в італійських містах як би відроджувала в деяких рисах досвід демократії античного поліса й давньоримської республіки (парламентаризм, заперечування влади багатими городянами й аристократами). Все це робило громадське життя в період Відродження надзвичайно насиченої, а  елементи, що зароджуються, нових економічних відносин, інтенсивний розвиток ремесел, торгівлі й банківської справи, ріст купецького стану, поява мануфактур і процес, що починається, поділу праці обумовили потреба в подоланні рамок становості й зміні середньовічних ціннісних орієнтацій.

Ідеали християнського аскетизму почали втрачати свою популярність, потрібні були нові аксіологічні установки. Хоча ідея порятунку душі залишалася як і раніше актуальною, явне перевага віддавалася земним радостям, а складна буржуазна мораль як  домінанти висунула прагнення до багатства, ощадливість, ініціативність, честолюбство й уміння виправдано ризикувати.

1. Становлення європейської цивілізації. Епоха ренесансу

У Європі в XV- XVІІ ст. відбуваються якісні зміни в історичному розвитку, «цивілізаційний стрибок», перехід до нового типу цивілізаційного розвитку, що одержав назву «західного».

Передумови західної цивілізації заставлялися в античності й середньовіччі. Однак середньовічна європейська цивілізація замикалася у вузькі рамки європейської території. Її відносини зі Сходом і Україною носили обмежений характер і були зв’язані головним чином з торгівлею. Спроби прориву на Схід в епоху хрестових походів XІ- XІІІ ст. закінчилися невдачею. Захоплені землі знову перейшли в орбіту арабо-мусульманської цивілізації.

В XV- XVІІ ст. Європа починає освоювати світовий океан. Португальці, іспанці, а слідом за ними голландці, англійці й французи кинулися за межі Старого світла в пошуках багатства, слави й придбання нових територій. Уже в середині XV в. португальці організували цілу серію експедицій уздовж узбережжя Африки. В 1460 р. їхні кораблі добралися до островів Зеленого Мису. В 1486 р. експедиція Бартоломео обігнула Африканський континент із півдня, минувши мис Доброї Надії. В 1492 р. Христофор Колумб перетнув Атлантичний океан і, висадившись у Багамських островів, відкрив Америку. В 1498 р. Васко да Гама, обігнувши Африку, успішно провів свої кораблі до берегів Індії. В 1519- 1522 р. Ф. Магеллан зробив першу кругосвітню подорож.

Одночасно з формуванням нового укладу в економіці європейських країн ішов процес первісного нагромадження капіталу, джерелом якого стали внутрішня, міжнародна торгівля, пограбування колоній, лихварство, експлуатація селянства, дрібних міських і сільських ремісників.

Технічний прогрес, поглиблення суспільного поділу праці, еволюція приватновласницьких відносин сприяли розвитку товарно-грошових відносин. Відомі й на попередніх етапах розвитку суспільства й, що виконували в умовах панування натурального господарства підлеглу роль, товарно-грошові відносини в XV- XVІІ ст. переростають у ринкову систему господарювання. Вони проникають в усі сфери економіки, виходять за рамки місцевих, національних границь, а з розвитком морського судноплавства й великих географічних відкриттів створюють базу для формування світового ринку.

Глибокі економічні зрушення спричинили   зміни в соціальній структурі суспільства. Станові перегородки традиційного, феодального суспільства стали валити. Початку формуватися нова соціальна структура суспільства. З одного боку — буржуазія (що виросла з багатих городян-купців, лихварів, почасти цехових майстрів) і нові дворяни (землевласники, що прийшли до використання найманої праці в сільському господарстві, а також займалися торгівлею й підприємницькою діяльністю), з іншого боку — наймані робітники ( що сформувалися з  ремісників, що розорилися, і  селян, що втратили землю,). Всі вони — вільні власники, але в одних у власності матеріальні цінності, що дозволяють використовувати найману працю, а в інших — тільки свої робочі руки. Диференціація в суспільстві заглиблюється, загострюються відносини між соціальними групами, класами.

Особливістю західноєвропейського суспільства було забезпечення певної рівноваги, балансу соціальних сил спочатку в рамках станової монархії й спочатку   при абсолютизмі. Центральна влада в європейських країнах мала обмежені можливості для втручання в соціально-економічне життя через відсутність розвитий бюрократії. Боротьба між королівською владою, феодалами, містами й селянством привела до відносної рівноваги сил, політичною формою якого стала станова монархія з виборними установами. Але в XVІ- XVІІ ст. відбуваються придушення станових представницьких органів (кортесів в Іспанії, Генеральних штатів у Франції), самоврядування міст і становлення абсолютистських монархій. Для керування окремими територіями й галузями господарства створювався бюрократичний апарат і апарат примуса. Формувалася постійна армія. Все це робило центральну владу головною політичною силою.

Абсолютна монархія спочатку в ряді європейських країн зіграла прогресивну роль у консолідації націй, у сприянні зміцненню нових рис в економіці. У боротьбі проти феодальної аристократії, за об’єднання країни абсолютна монархія опиралася на  клас, що формується, буржуазії. Вона використовувала розвиток промисловості, торгівлі з метою зміцнення армії, одержання додаткових доходів у державну скарбницю. На цьому етапі сильна державна влада потрібна була й буржуазії. У той же час королівська влада залишалася формою влади дворянства, але при абсолютизмі вона могла мати деяку незалежність від дворянства й буржуазії. Граючи на протиріччях між дворянством і буржуазією, абсолютизм тримав їх у рівновазі. Але довговічним цей союз не міг бути. Коли втручання вирослої й  бюрократії, що підсилилася, в економіку починає перешкоджати капіталістичній еволюції, буржуазія вступає в рішучу боротьбу за владу. Відбуваються перші буржуазні революції (у Нідерландах, Англії).

Паралельно з географічними відкриттями йшло колоніальне освоєння територій. На початку XVІ в. починається завоювання Америки (конкіста). Через недолік робочих рук в Америку стали в масовому порядку ввозити негрів. Так, завдяки великим географічним відкриттям і колоніальному оволодінню нових територій почалося створення океанічної глобальної цивілізації. Границі миру в цій цивілізації різко розсунулися. Соціальна взаємодія: торговельні, політичні, культурні контакти пролягли через океани, зв’язуючи між собою континенти.

Ця експансія європейської цивілізації за межі Європи вплинула й на внутрішнє життя самої Європи. Змістилися торгові центри. Середземномор’я стало втрачати своє значення, уступаючи своє місце спочатку Голландії, а пізніше — Англії. Відбулася революція у світогляді людей, початків формуватися новий тип суспільних відносин — капіталістичні відносини.

Завдяки великим географічним відкриттям змінилася традиційна картина миру. Ці відкриття довели, що Земля має форму кулі. Н. Коперник, Дж. Бруно й Г. Галілей науково обґрунтували геліоцентричне подання про пристрій космосу. У зв’язку з інтенсивним розвитком наукового пізнання одержує потужний імпульс європейський раціоналізм. У розумах людей затверджується подання про пізнаванність миру, про можливість пізнання законів, керуючих їм, про науку як головній продуктивній силі суспільства. Таким чином, формується одна з головних ціннісних установок західної цивілізації, що затверджує особливу цінність розуму, прогресу науки й техніки.

В економічній сфері в цей період відбувається становлення капіталістичних суспільних відносин. Західну цивілізацію цього типу називають техногенною. Потреби виробництва, розвиток науки стимулювали технічний прогрес. Ручна праця стала поступово витіснятися машинним. Використання водяних і вітряних млинів, використання нових технологій у суднобудуванні, удосконалювання вогнепальної зброї, винахід друкованого верстата й т.д.  вели до росту продуктивності праці в промисловості й сільському господарстві.

У той же час відбуваються важливі зрушення в організаційній структурі виробництва. На зміну ремісничому виробництву в структурі цеху приходить мануфактура, що базується на внутрішньому поділі праці. Обслуговувалися мануфактури за допомогою найманої робочої сили. На чолі її стояв підприємець, що володіє засобами виробництва й обслуговує сам процес виробництва.

У капіталістичні суспільні відносини поступово втягувалося й сільське господарство. У селі йшов процес розселянювання через перехід на оренду, створення фермерських господарств і т.д.  Особливо помітно цей процес ішов в Англії, у зв’язку з розвитком там текстильної промисловості («обгородження»).

У комплексі факторів, що призвели до якісних змін у європейському суспільстві й сприятливому новому типі цивілізаційного розвитку, важливу із зіграли два явища в її культурі: Ренесанс (Відродження) і Реформація.

2. Особливості світогляду епохи Відродження

Термін «Відродження» уживається для позначень певного культурно-світоглядного руху, що зародилося в Італії в другій половині XІ в. і протягом XV-  XVІ вв. охопило всі країни Європи. Провідні діячі культури цього часу заявляли про своє прагнення перебороти спадщину середньовіччя й відродити цінності й ідеали античності. У затверджуваній системі цінностей на перший план висуваються ідеї гуманізму (лат. humanus — людяний). Тому діячів Відродження нерідко називають гуманістами. Гуманізм розвивається як великий ідейний рух: він охоплює діячів культури й мистецтва, включає у свої ряди купецтво, чиновництво й навіть вищі релігійні сфери — папську канцелярію. На цій ідейній основі складається нова світська інтелігенція. Її представники організують кружки, читають лекції в університетах, виступають найближчими радниками государів. Гуманісти привносять у духовну культуру волю суджень, незалежність стосовно   авторитетів, сміливий критичний дух.

Світогляд епохи Відродження можна охарактеризувати як антропоцентричний. Центральна фігура світобудови не Бог, а людина. Бог початок всіх речей, а людина — центр усього миру. Суспільство не продукт Божої волі, а результат діяльності людей. Людина у своїй діяльності й задумах не може бути нічим обмежений. Йому все по плечу. Епоха Відродження характеризується новим рівнем самосвідомості людини: гордість і самоствердження, свідомість власної сили й таланта, життєрадісність і вільнодумство стають відмітними якостями передової людини того часу. Тому саме епоха Відродження дала миру ряд видатних індивідуальностей, що володіють яскравим темпераментом, всебічною освіченістю, що виділялися серед людей своєю волею, цілеспрямованістю, величезною енергією, одним словом — «титанів».

У мистецтві цієї епохи відроджується ідеал людини, розуміння краси як гармонії й міри. Площинні як би безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступаються місцем тривимірному, рельєфному, опуклому простору. Відбувається реабілітація тілесного початку в людині. У літературі, скульптурі, живописі зображується людина з його земними страстями й бажаннями. Однак плотський початок в естетиці Відродження не придушувало духовного, літератори й художники у своїй творчості прагнули зобразити особистість, у якій фізична й духовна краса злилися воєдино.

Характерна також антицерковна спрямованість художніх, філософських і публіцистичних творів діячів Відродження. Найбільш яскраві добутки цього жанру «Декамерон» Дж. Бокаччо (1313-1375) і «Похвала дурості» Еразма Роттердамського (1469-1536).

Епоха Відродження дозволила європейцям освоїти досвід, накопичений античною цивілізацією, звільнитися від оковів середньовічних цінностей і ідеалів, зробити великий крок у формуванні нових цивілізаційних орієнтирів і цінностей: 1) твердження достоїнства й поваги до людської особистості; 2) індивідуалізм, установка на автономію особистості; 3) динамізм, орієнтація на новизну; 4) терпимість до інших поглядів, світоглядним позиціям.

Величезну роль в історії європейського суспільства зіграла також Реформація — широкий соціально-політичний і ідеологічний рух боротьби проти католицької церкви, що охопило в XVІ в. більшість країн Західної й Центральної Європи. До початку XVІ в. католицька церква стала впливовою міжнародною силою, що вважала себе оплотом існуючого ладу, оплотом  національної консолідації, що почалася. Це спричинило   зрослі претензії католицької церкви на чолі з татом на встановлення своєї політичної гегемонії, підпорядкування світської влади.

У централізованих країнах папські претензії зустрічали рішуча відсіч із боку королівської влади. Роздробленим країнам сутужніше було захищати себе від політичних інтриг і фінансових вимагань папства. Цим пояснюється те, що раніше всього реформаційний рух почався в роздробленій Німеччині. Домагання папства асоціювалися тут з іноземним пануванням і викликали загальну ненависть до католицької церкви. Іншої не менш важливою причиною реформаційного руху було прагнення реформувати церкву, зробити її «дешевої».

У результаті Реформації виник новий великий напрямок у християнстві — протестантизм. Протестантизм у Німеччині розвивався у двох напрямках помірно-бюргерському, лідером якого був Мартін Лютер, і радикально-селянському на чолі з Томасом Мюнцером. Кульмінацією німецької Реформації стала Селянська війна 1524-1525 р. Її лідер Томас Мюнцер головні завдання Реформації бачило в здійсненні соціально-політичного перевороту, у звільненні народу від експлуатації й задоволенні його повсякденних потреб. Після поразки радикально-селянських сил у Великій Селянській війні боротьба політичних сил привела до утворення двох угруповань німецьких князівств — католицької й протестантської (у лютеранському варіанті). Ув’язнений в 1555 р. Аугсбургський релігійний мир, що проголосив принцип «Чия влада, того й віра» означав поширення князівського суверенітету й на область релігії, а отже, закріплення німецької роздробленості.

В інших європейських країнах реформаційний рух поширювався у формах лютеранства, цвинглианства, а також кальвінізму. Так, у Нідерландах буржуазна революція відбувалася під прапором кальвінізму, там він став офіційною релігією. Широке поширення одержав кальвінізм (гугеноти) у Франції в 40- 50-е рр. XVІ в., причому його використовувало не тільки бюргерство, але й феодальна аристократія в боротьбі проти королівського абсолютизму. Цивільні або релігійні війни, що відбувалися у Франції в другій половині XVІ в., закінчилися перемогою королівського абсолютизму. Офіційною релігією залишився католицизм. В Англії відбулася так звана королівська реформація. Акт 1534 р. про суперматії (тобто  верховенство), відповідно до  якого король став главою церкви, підвів підсумки конфлікту англійського абсолютизму з папством. У країні затвердилася англіканська церква, що стала державної, а англіканське віросповідання примусовим. І хоча англійська буржуазна революція відбувалася під прапором кальвінізму, пуритани (так називали послідовників кальвінізму) розпалися на кілька плинів і до кінця XVІІ ст. державною церквою залишилася англіканська.

Реформація руйнувала подання про непорушність духовної влади церкви, про її роль посередниці між Богом і людиною. Головне нововведення, внесене у віросповідання християнства М. Лютером, Т. Мюнцером і Ж. Кальвіном, складається у твердженні, що між людиною й Богом можливі тільки безпосередні особисті відносини. А це значить, що вся церковна ієрархія для справи порятунку його душі не потрібна, не потрібні й священики — ченці як посередники між людиною й Богом, не потрібні чернечі ордена й монастирі, у яких зосереджувалися величезні багатства. Людина може врятуватися («потрапити в Рай») тільки особистою вірою в спокутну жертву Ісуса Христа. Позбавлений посередництва церкви, людина тепер сам повинен був відповідати перед Богом за свої вчинки.

Протестантизм затверджує; що порятунок може прийти до людини не в результаті церковних обрядів або «добрих справ» людини. Порятунок — це дарунок божественної благодаті. І Бог заздалегідь визначив одних людей до порятунку, інших — до погибелі. Ніхто не знає своєї долі. Але побічно можна про це догадатися. Такими непрямими «натяками» є те, що Бог дав цій людині віру, а також успіх у справах, що розглядається як показник благовоління до даної людини Бога.

Віруюча людина — це покликана Богом до порятунку людини. У протестантському тлумаченні терміна «покликання» утримується такий зміст, що всі форми життєдіяльності людини — це способи служіння людини Богові. Звідси треба, що людина повинен чесно з, віддавати всі свої сили не на аскетичні вправи, спрямовані на вмертвіння плоті, а на конкретні справи по кращому пристрої цього миру. Протестантизм, відкинувши вчення про  роль, що рятує, церкви, значно спростив і здешевив культову діяльність. Богослужіння зведене головним чином, до молитви, проповіді псалмів, гімнів і читанню Біблії.

Із середини XVІ ст. у Європі католицька церква зуміла організувати протидію Реформації. Розгорнулася контрреформація, що привела до придушення протестантизму в частині Німеччини, Польщі. Були припинені спроби реформації в Італії й Іспанії. Однак протестантизм затвердився на значній частині території Європи. Під його впливом сформувався новий тип особистості, з новою системою цінностей, з новою трудовою етикою, з нової, більше дешевою організацією релігійного життя. І це, безперечно, сприяло розвитку буржуазних суспільних відносин.

Сукупність всіх цих факторів обумовила перехід ряду європейських країн від традиційного суспільства, заснованого на натуральному господарстві, зі статичними соціальними утвореннями й пануванням релігійного світогляду до нового типу економіки, новій соціальній структурі суспільства, новим формам ідеології й культури, що не мали аналогів у попередній історії людства.

3. Витоки українського Відродження

Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Просякнута гуманістичними ідеалами перехідна доба від Середньовіччя до Нового часу дістала в історії культури назву Відродження, еквівалентну італійському терміну Renascimento або французькому Renaissanse. В архітектурно-будівельній сфері вона характеризувалася відродженням античних знань та класичної греко-римської ордерної системи, елементи якої порівнювалися з пропорціями людського тіла. Фундаментальними принципами оновленої архітектури було визнано чітку ярусну побудову, симетрію по відношенню до центральної осі, математичне обрахування досконалих гармонійних співвідношень між цілим та його частинами, тяжіння до правильних геометричних форм (кола, квадрата тощо), які надавали умови для cтворення центричних споруд, що визнавалися ідеальними. Основу нової архітектурної мови складали колони, антаблементи, півциркульні арки й абриси склепінчастих перекрить, античний характер пластичного декору.

За формальними ознаками існування поширеного ренесансного стилю в архітектурі України визначається серединою XVI – першою половиною XVII cт. Якщо брати до уваги особливості розвитку вітчизняного храмобудування, то в більш широкому сенсі доба Відродження – це також перша половина XVI, друга половина XVII та початок XVIII ст.

Висновки

Отже, за короткий час українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому запанував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Як нова система знань, він мав радикальний вплив на тогочасне українське суспільство.

Вогнищами ренесансної творчості були окремі міста, з яких вона поступово поширювалася. Процес складання нових форм розпочався в середині XVI ст., проте різні види мистецтва розвивалися не з однаковою активністю. Найраніше ренесансний характер визначився в архітектурі, відтак і в скульптурі, що була тісно з нею зв´язана, а згодом і в живописі.

У мистецтві цього часу прогресивні явища, насамперед, були скеровані на переборення традиціоналізму. Активним звертанням до джерел навколишньої дійсності, відгуком на історичні події воно порушувало застиглі канони й взірці, що виробилися раніше в умовах підпорядкування всього духовного життя церковно-теологічній ідеології. Відбувається закономірний процес диференціації, з´являються нові жанри (портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж). У практиці художньої творчості використовуються теоретичні трактати (переважно з архітектури), що мало важливе значення для поширення античної спадщини, сприяло засвоєнню пропорцій, ритму й гармонійності співвідношень. Одночасно з інтересом до анатомії людини впроваджується розуміння об´ємного трактування предметів та перспектива, що вплинула на зміну бачення художниками світу, навчила їх організовувати простір.

Ренесанс в Україні мав своєрідний характер, і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським. У ньому накреслилися ті закономірності, що випливали з можливостей і умов даного середовища. Маючи свої прикмети, мистецтво України здобуло в цей період ті властиві ренесансу важливі риси, які взагалі притаманні всім школам.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 2008. — 325 с.
2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.
3. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров’я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.
4. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
5. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. медичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.