Вступ.

1.Християнство та його місце в культурному житті України.

2. Протестантизм в Україні

3. Доля й місце інших релігійних конфесій в Україні

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сучасна релігійна ситуація в Україні в цілому відповідає загальноєвропейському стану духовного життя. Це перш за все визнання свободи совісті та вільного обрання віросповідання, деклароване Конституцією України, і заявительний (на відміну від дозволительного в Росії) тип прийнятого в Україні в 1991 р. «Закону про віросповідання та релігійні організації», згідно з яким, щоб вільно вести релігійну діяльність, релігійній групі, конфесії, деномінації, церкві або установі досить лише подати заяву про свою реєстрацію, а також статутні документи, номер банківського рахунку, юридичну адресу та акт обстеження виконавчими органами влади.

Це, з одного боку, дозволяє людині вільно обирати тип релігійного життя, з іншого — призводить до реєстрації досить сумнівних організацій, чия діяльність (всупереч законодавству) може спричинити шкідливі наслідки для життя й здоров'я своїх вірних (як це було з Білим Братством, деякими сектами сатанинського чи псевдоорієнталістського спрямування тощо).

На відміну від ситуації в ряді європейських держав, в Україні релігійна ситуація характеризується дещо сильнішою напругою емоцій і пристрастей, оскільки загальна культурна й соціально-економічна ситуація призводить до пошуків виходу з неї мас громадян через духовні практики або релігійно-церковне життя.

1.Християнство та його місце в культурному житті України

Загалом релігійно толерантна державна політика і відповідне до світових демократичних норм українське законодавство все ж не може до кінця врегулювати подеколи гострі суперечки між вірними християнських церков в Україні. В останні 10 років до традиційного протистояння римо-католицької, православної й протестантської церков доєдналося особливо гостре протистояння в середовищі самого православ'я. Справжня війна за церкви, єпархії й парафіян розгорнулася на ґрунті одвічного православного архетипу «один народ, одна держава — одна церква». Найгостріші суперечки в західних областях України проходять між представниками Української католицької церкви візантійського обряду й Української православної церкви, а у східних областях — між православними Київського й Московського патріархатів. До цієї боротьби долучаються претензії на загальноукраїнську державну церкву Української автокефальної церкви.

Українська православна церква (УПЦ) — православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському Патріархату існуючому в Україні екзархату. Метою цієї половинчастої акції Російської Церкви була протидія прагненням православ'я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у вирішенні проблем церковного життя керівництво РПЦ йде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. На Харківському єпископському зібранні, проведеному Московською Церквою в 1992 р. з порушенням нею ж встановлених принципів організації самостійності УПЦ, усунено з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), котрий активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і встановлено на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських посадах у Церкві залишилися переважно ті, хто одержав свої кафедри з благословення старих органів влади. УПЦ в 1995 мала більше 6,5 тис. громад, 64 монастиря, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань. Керівництво УПЦ здійснює Синод. В Уставі про управління чітко визначено, що УПЦ «складає… частину Московського Патріархату» (р.1, ст.4) і має своїм обов'язком «нагляд за проведенням рішень Помісних соборів Російської православної церкви…» (р.2, ст.4). Зважаючи на тісне співробітництво РПЦ із Російською державною владою не можна не помічати значної політиза-ції релігійно-духовного життя УПЦ, яку використовують у політичних акціях (як протест проти приїзду в Україну Папи Римського 2001 p., прийняття низки програм, входження в Раду Європи тощо). Протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що постання в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державницьких традицій України й Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися Церквою-Матір'ю щодо Церкви Росії, а відтак незаконність перебрання Московським престолом на себе ідеї Апостольського благословення, яке одержало Українське православ'я від апостола Андрія Першозванного. [2, c. 36-39]

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) — одна з православних церков України, утворена в червні 1992 р. на об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї й миряни, що представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПК), і представники тієї частини очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філарстом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній державі. Главою об'єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава. По його смерті патріархом Київським і всієї України-Ру-сі став Володимир (Романюк). В утворенні УРЦ КП втілилась давня мрія українців про духовну самість у православному світі й реалізувалось визнане православ'ям проголошене Новим Заповітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Але через дипломатичну й активну церковно-політичну діяльність Московського Патріархату канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами. В ній організовуються суперечки, розколи. Проте Церква поступово набирає силу, виходить на світовий рівень через політичні контакти з православними, католицькими та протестантськими організаціями, релігійно-політичну толерантність тощо. Має свої єпархії не лише в Україні, а й за кордоном, налічує близько 1500 парафій. Має духовну академію й 4 семінарії, 15 монастирів, свою видавничу базу. УПЦ КП проводить курс на відновлення основних принципів і традицій українського православ'я, сформованих ще в перші сім століть існування в Україні Київської митрополії, активно підтримує процес державотворення й національного відродження України (таким чином домагаючись державної підтримки, як РПЦ в Росії). Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП в жовтні 1995 р. своїм предстоятелем обрав митрополита Філарета (Денисенка).

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — діюча в Україні православна церква. Є також у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, де переживають українці. Прихильники ідеї автокефалії православ'я в Україні прагнуть повної незалежності їхньої Церкви й насамперед від Московської Патріархії. Після декількох історичних спроб автокефалія була проголошена в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському Православному Церковному соборі, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на III Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі в Союзі визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в західних областях України. Після війни утворюється декілька церковних формувань в США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці тощо. По отриманні Україною незалежності УАПЦ частиною своїх ієрархів і мирян увійшла до УПЦ КП. Інша частина, не підтримавши об'єднання, у вересні 1994 р. обрала свого Патріарха — Володимира Ярему, який взяв ім'я Дмитрія. В червні 1995 р. відбулася реєстрація УАПЦ. Громади УАПЦ, яких нині нараховується близько 1200, діють в основному в Галичині (100).[10. c. 16-20]

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — українська католицька церква (візантійської обрядової традиції), яка постала внаслідок укладення Берестейської унії (1596) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Одна з традиційних історичних церков українського народу. її поява привела до поділу українського народу за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що перешкоджало консолідації народу в боротьбі за єдину державу. Це не єдина в світі уніатська церква, що виникла як спроба подолання розколу християнства. Уніатство — церковний рух, спрямований на приєднання до католицької церкви через унію однієї зі східних православних церков або її частини за умови визнання останніми католицької догматики й збереження притаманних їм традицій, обрядів, елементів церковного устрою. В сучасному світі є 17 східних католицьких церков, що постали внаслідок укладення унії з Римом і мають свої відповідники у православ'ї, а також 2 (маронітська та італоалбанська) цілісні церкви. Всі вони базуються на одній із обрядових традицій Сходу — антіохійській, вірменській, олександрійській, халдейській або візантійській. Українське уніатство постало на ґрунті візантійської традиції. Впродовж XVIII — XIX ст. УГКЦ еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням Марії Терезії (1774) уніатська церква дістає назву Греко-католицької церкви, чим підкреслюється, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенство над собою Апостольської Столиці, а з другого — збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ в Галичині сприяла збереженню національної ідентифікації українців — мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвиткові національної економіки тощо. УГКЦ була ліквідована на Львівському соборі (1946). Від того часу й до 1989 р. існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході — в структурах Української католицької церкви. Тим часом майно, культові споруди, пам'ятки, святині тощо УГКЦ було націоналізовано або передано Руській православній церкві. Від 1991 р. керівництво УГКЦ знову перебуває в Україні. Очолює її Патріарх УГКЦ, який одночасно має сан кардиналу. Проте йому не підпорядковуються греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікується Апостольський нунцій — папський посланник — в Україні) й Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській Столиці). Церква й миряни ведуть активну боротьбу за офіціальну реабілітацію державою УГКЦ (за, нібито співробітництво з німецькими загарбниками й ОУН, офіційний привід для заборони в межах СРСР), за визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття й Польщі, за реституцію церковного майна. Церква має велику кількість мирських організацій. За переписом 1995 р. в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій; 76 монастирів із майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів (зокрема 3 теологічних факультети в університетах України), в яких навчалось близько 1500 слухачів.

Українська католицька церква (УКЦ). У сучасному світі ця назва обіймає всю спільноту українців-католиків в Україні та за її межами. Постала на грунті поєднання Римо-католицької церкви на теренах України (перш за все в містах) і УГКЦ після її розгрому в 1946 р. Таку офіційну назву мають також й парафії українців-католиків в діаспорі від 1959 р. Від 1963 до 1984 pp. УКЦ очолював кардинал Й. Сліпий, потому М.І. Любочівський. Активна й плідна національно-творча діяльність УКЦ в повоєнні часи, зорієнтована зокрема на збереження духовних надбань українського народу, розвиток церковно-історичної науки, широка підтримка її своїми послідовниками та ін. сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 р. А її авторитет і значення в католицькому світі спричинили візит в Україну влітку 2001 р. Папи Римського Іоанна Павла II.

Окрім УКЦ на теренах України відкриті приходи національних католицьких приходів, підпорядковані Папському нунцію в Україні, їхніми прихожанами є не лише громадяни іноземних держав, що перебувають в Україні, але й українці, котрі ще з радянських часів ходили до таких приходів, стали вірними Католицької церкви. [10. c. 20-24]

2. Протестантизм в Україні

Ще з часів Реформації в Україні починають з'являтися протестантські общини (перш за все, лютеранські та баптистські), але за рахунок феодальної верхівки України й іноземців-міщан. Нова хвиля протестантського впливу на Україну пов'язана з реформами Катерини, яка надала іноземцям право селитися на території Російської імперії. Під впливом німецької (рідше англійської, французької) діаспори частина українців залучалася до ідей інтимного спілкування з Богом і персональної відповідальності. Цікавим буде той факт, що в численних селах Київської, Тернопільської, Івано-Франківської областей до баптистських общин чоловіків приводили дружини, аби відлучити їх від горілки й прилучити до праці й заробітку. Через те, що «молитовна година» німецькою звучить штундс, членів баптистських общин називали штундистами або штундою. 1884 р. засновано Союз російських баптистів (в Києві). Після заборони в кінці 20-х років Союз баптистів та євангельських християн поступово відродився в 5060ті роки. Після низки розколів та перебудов відродився у формі Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ) — однієї з найбільших протестантських громад України (Київ, лютий 1994). Має свій статут, керується Радою ВСОЄХБ, до складу якої входять і старші обласні пресвітери. Обирають Президента ВСОЄХБ. Станом на 1996 р. нараховується 1423 громади в усіх регіонах України. Мають друковані органи (в тому числі «Богомыслие», Одеса). Масовим накладом друкують Новий та Старий Заповіти, Біблію для дітей, нотний збірник «Євангельська пісня» та ін. релігійну літературу. Підготовка служителів ведеться в Київській та Одеській духовних семінаріях, біблійних інститутах у Вінниці, Дніпропетровську, Києві, Рівному, Чернівцях, біблійній школі в Одесі. Підтримують зв'язки з одновірцями за кордоном. Входять до складу Всесвітнього союзу баптистів, Європейського союзу баптистів та Євро-Азійської федерації союзів ЄХБ. Мають низку соціальних програм по вихованню дітей, реабілітації алкоголіків і наркоманів («12 кроків»), інші доброчинні організації.

Союз християн віри євангельської України (СХВЄ) — протестантське об'єднання церковного типу, куди входить більшість п'ятидесятницьких громад країни. Утворене в 1990 р. як самостійна релігійна структура, що на федеративних засадах входить в Об'єднаний союз християн віри євангельської з центром в Москві. СХВЄ України має кілька навчальних закладів середнього типу (Український заочний біблійний інститут у Києві, його філіали в Рівному й Львові), понад 400 недільних шкіл, видає часопис «Євангельський голос». У структурі СХВЄ діють молодіжна рада, низка місій, благодійних товариств. Бере активну участь в політичному житті, міжцерковному діалозі. Спираються на ідеї провіденціалізму, харизматичності тощо.

Часто запрошують проповідників із-за кордону, чиї місії в Україні поширюються. [12, c. 2-10]

Тепер в Україні представлений широкий спектр протестантизму. Представлений Всесвітній Альянс Реформістських церков (з 1875), який об'єднує близько 90 громад, переважно національних (німецьких, угорських та ін.). З'являються нові харизматичні секти на християнській основі, як Церква Христа, Церква Св. Духу, Церква Святих останніх днів тощо. Колись заборонені як небезпечні для здоров'я й життя людей секти й організації (наприклад, Церква адвентистів сьомого дня) тепер пройшли реєстрацію. В Україні тепер діє Уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня (понад 500 громад, більше 40 тис. членів), інші нові й старі протестантські церкви.

Неохристиянство. Виникає в рамках традиційного християнства з метою приведення його до вимог часу. На початку XX ст. Європа й Америка зіткнулися з численними сектами, Церквами тощо, які намагаються реформувати християнство. В центрі стоїть постать Ісуса Христа й Богоматері. Значнуроль відіграє харизма — дари божі, що сходять на істинно вірних. В Україні неохристиянство представлене 68 різноманітними харизматичними церквами, які сприймають свого лідера як посланника Бога. Більшість із них завезена з-за кордону (Християнська місія «Еммануїл», Лівобережна церква Христа, Церква скелі, Нове життя, Боже слово, Хвала й поклоніння тощо). До таких в Україні також належать Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, Церква Єднання, Церква Христа тощо.[4, c. 4]

3. Доля й місце інших релігійних конфесій в Україні

Ще в І ст. до н. є. на теренах України в грецьких містах-колоніях греки приймали іудаїзм, аби мати змогу відпускати на волю рабів, а головне мати надію на спасіння й віру в Єдиного Бога. До IX — X ст. належать згадки про єврейських купців, які відвідували слов'янські землі. І хоча (за легендою) Володимир відкинув пропозицію прийняти іудаїзм, присутність його прибічників при княжому дворі, їхній статус, що був рівний послам Рима та Візантії, свідчить про певний вплив іудаїзму в Україні-Русі. Тим більш, що могутній сусід-конкурент Русі — Хазарський каганат за державну релігію мав саме іудаїзм. Очевидно, й полеміка, яку вів митрополит Іларіон Київський з прихильниками іудаїзму, була цілком толерантною. В XI -XIII ст. в Україні працювали відомі талмудисти й знавці Кабали: Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Помітні позиції посідали євреї у Галицько-Волинському князівстві. Могутній розвиток іудаїзму в Україні пов'язаний із прибуттям сюди євреїв з Німеччини, вигнаних імператором Максиміліаном І. На 1356 р. припадає найдавніша згадка про єврейську громаду у Львові, 1404 — Дрогобичі, 1410 — Луцьку та ін. містах. Після Люблінської унії 1569 присутність євреїв в Україні поширюється, а в XVI ст. перебудовується значна кількість синагог в містах України. [8,c. 12-13]

На жаль, стосунки українців та євреїв не завжди були цивілізовані. Одна з найзначніших історичних трагедій єврейського народу, яку досі євреї поминають у молитвах на рівні з руйнуванням Ієрусалимського храму й Голокостом XX ст., це різня 1648 — 1649 pp., яку санкціонував гетьман України Богдан Хмельницький. В період, коли все єврейство світу мало перейшло за 1,5 млн. чоловік, в Україні було найбрутальнішим чином знищено понад 100 тис. чоловік, без розбору віку й статі. А тих, хто не був знищений, продали в рабство на ринках Константинополя, звідки євреї світу їх викупали на так званий «підьон швуїм» (пожертва на викуп полонених). Трагедія українського єврейства XVII — XVIII ст. зумовила активні релігійні пошуки, посилила месіанські очікування, сприяла розвиткові хасидизму. Хасидизм — релігійно-містичний рух, який спочатку виник у середньовічному німецькому єврействі як протест на хрестоносні утиски. Носіїв ідеалів єврейського життя називали «хасидей Ашкеназ» —благочестиві з Німеччини. Як релігійно-містичний рух хасидизм виник внаслідок розвитку містики й філософії у специфічній соціально-економічній, політичній і духовній ситуації України XVIII ст. Засновник цієї течії — Бсшт (1700 — 1760) підкреслював, що нерівність, яка існує в світі, не впливає на взаємовідносини між Богом і людиною; справжній праведник не той, хто хизується своєю вченістю, а той, хто піклується про ближнього; слугувати Богу треба радісно, й навіть спокута має стати не скорботою за минулим, а радісним актом повернення душевної гармонії. Хасидизм не послабив очікування Месії, не відкинув жодну з заповідей іудаїзму, але по-новому осмислив їх. Він швидко поширювався й охопив половину єврейства, на чолі громад хасидів стали цадики (святі, праведні, чиї осередки тепер стали центрами паломництва віруючих). Прихильники хасидизму тепер мешкають по всьому світі, в тому числі і в Україні. Тут є велика кількість святих місць хасидизму (Умань, Меджибіж, Бердичів, Тараща тощо), які відвідуються прочанами з усього світу.

Релігійне життя євреїв України відбувалося в Україні (згодом Російській імперії) на тлі різноманітних обмежень, гонінь з боку духовенства й так званих «кривавих наклепів» — звинувачень у використанні крові християн у ритуальних цілях. У XIX ст. серед єврейської інтелігенції посилюється рух за переустрій традиційного побуту, перегляд «талмудичної архаїки», широке просвітництво й реформу іудаїзму, яка, однак, не набула в Україні значного поширення. Після 1917 р. іудаїзм в Україні поділив долю інших релігійних організацій. Після унезалежнення України було створено умови для відродження національно-культурного й релігійного життя євреїв. У середині 90их pp. в Україні діяло близько 120 єврейських культурних товариств, понад 70 релігійних громад різної конфесійної направленості, підпорядкованих двом керівним об'єднанням — Релігійній громаді іудейського віровизнання України та Іудейських релігійних організацій України, які явно прийшли на зміну Кагалам (досл. — общинам), що існували на території дореволюційної Росії.

З середини 90-их pp. для піднесення духовного життя українського єврейства в Україні працюють понад 20 рабинів, які дістали духовну освіту за кордоном. Рабин (від давньоєвр. «раббі» — мій вчитель) — священнослужитель в іудаїзмі, авторитет у витлумаченні приписів та заборон для членів іудейської громади та застосування їх до конкретних соціальних умов. В Україні саме рабини очолюють громади й виконують також адміністративні функції. [6, c. 8-13]

Караїми. В Україні мешкає народ, чий етнонім співпадає з релігійною належністю — кримські караїми. Караїзм — монотеїстична релігія, що виникла в VIII ст. н. є. на теренах Вавілонії, розповсюдилась на території сучасних Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту. Туреччини. Важливу роль у становленні віровчення й об'єднання віруючих відіграв Анан бен Давид з Багдаду. Розквіт караїзму припав на VIII—XII ст. Здавна його вчення проникло в Крим. Нині його послідовники є серед арабів, євреїв, греків, кримських караїмів, литовців, росіян. В основі віровчення лежить єдина священна книга — Старий (Ветхий) Заповіт у його первісній чистоті й з головними принципами — заповіддю любові до Бога й ближнього. Послідовники караїзму неухильно дотримуються слів Пророка: «Не додавайте до того, що я заповідаю вам, і не поменшуйте від того». Свято шанують 10 заповідей. Найважливіший принцип караїзму — самостійне й обов'язкове вивчення Святого Письма. Згідно з догмами караїзму, Бог існує передвічно, створив усе суще й дав через Мой-сея найдосконаліший Закон, який залишається незмінним, відплачує по заслугах, воскресить мертвих в день судний: наближається пришестя месії. Ісуса Христа й Мухаммеда караїми шанують як великих Пророків. їхні храми — синагоги (як і в іудеїв, від гр. — зібрання) були широко розповсюджені на півдні України. Один із таких — Тепла синагога з училищем для дітей-караїмів — існувала в дореволюційній Одесі. Останній їхній храм у Криму закритий у 1959 р. в Євпаторії. Відтоді релігійні обряди українські караїми відправляють в домашніх умовах. [5, c. 6-11]

Іслам в Україні

Переважним регіоном поширення ісламу в Україні є Крим, що пов'язано історично з 1242 p., коли Крим був завойований татаро-монголами й увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, в Криму й набув поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV ст. у зв'язку з розпадом Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 р. ввійшло до складу Османської Порти. На чолі мусульманського духовенства Криму стояв муфтій як вища духовна особа після халіфу — турецького султана. У XVIII ст. лише в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби й медресе. У 60-их pp. XIX ст. в Криму було 23 медресе й 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 р. Кримське ханство після війни Росії з Туреччиною здобуло самостійність, але в 1783 р. вона була втрачена, й Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. Це стосується не лише Криму, а й усієї мусульманської громади в українських містах, де заборонялася побудова мечетей й мінаретів, проходило компактне відселення мусульман в певні райони міст (як в Одесі турок й албанців в с Татарка). Як результат у другій половині XIX ст. Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 р. татари становили лише 36,6 % сільського й 11,35 % міського населення Криму. В цей же час татарська буржуазія робить спроби пристосувати іслам до своїх інтересів. Розгортається дискусія між кадимістами (прихильниками догматичного ісламу) й джадідами, котрі виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму й за часів Радянського Союзу. У травні 1944 р. з Криму було виселено 188 626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму й відродження мусульманських релігійних громад. В Україні на початку 1996 р. діяло 176 мусульманських громад, більшість із яких знаходиться в Криму. Мусульманські громади України діють у структурі трьох об'єднань — Духовного управління мусульман України (ДУМУ), Незалежного ДУМУ й ДУМУ Криму. В більшості великих міст України працюють Арабські Культурні Центри, які на практиці являють собою релігійні й культурні осередки українських і іноземних громадян, що сповідують іслам. [1, c. 39-41]

Сучасні й нетрадиційні релігійні групи

Більшість сучасних релігійних течій, як уже зазначалося вище, представлено в Україні. їхню характеристику див. у відповідному розділі підручника. Зазначимо лише, що більшість церков, сект, релігійних угруповань, що діють в Україні, пройшли реєстрацію, працюють офіційно, а подеколи являють своєрідну прикрасу великих міст. Наприклад, влітку в Горсаду Одеси можна спостерігати релігійне дійство представників Руху «Харе Крішна» (Міжнародного Товариства Свідомості Крішни), якому надано офіційного дозволу на діяльність в Україні 1990 р., а в 1995 р. зареєстровано Всеукраїнський центр громад Свідомості Крішни, який є керівним органом об'єднання послідовників кришнаїзму. У всіх областях України діють 46 громад МТСК, з них зареєстрованих — 26. Найбільші центри — Київ, Донецьк, Одеса. МТСК проводить соціально важливі благодійницькі акції: «їжа для життя», боротьба з наркоманією, реабілітація ув'язнених тощо. Крім «модних» тепер орієнталістичних релігійних течій, які поєднують східну традицію з сучасними досягненнями в науці й психології, з'являються й суто сайєнтологічні релігійні групи. Більшість сайєнтологічних та езотерічних груп намагаються поєднати (часто через медитативні практики) ідеї високої духовності, філософічність й оздоровчі програми. Сам термін сайєнтологія походить від анг. science — «наука» й грецького кореня logos — «вчення». З самої назви видається, яке значення набувають останні досягнення людського знання в цих релігійно-філософських теоріях. Більшість із них виникли в Америці (як діанетика Л. Рона Хаббарда). Вульгаризований психоаналіз з психотренінгами (розчинення «енграм» —матеріалізованих душевних травм) зводиться на рівень нової релігії, яка своїх вірних здійме до рівня управителів Всесвіту й фінансової еліти країни. У різних містах України діють ще не зареєстровані громади Церкви Сайєнтології, часто виступаючи в якості чогось проміжного між Еліт-клубом і групою мережного маркетингу.

Можливо, однією з характерних рис сучасної української релігійної ситуації є космологізація й естетизація релігійності. На цій хвилі працюють такі езотерично-космологічні громади, як Реріхівське товариство (тільки в Одесі — 2 громади, які будують свою роботу навколо вчення сім'ї Реріхів й книги О. Реріх «Агні Йога») й послідовники вчення Олеся Бердника, що в своїх фантастичних повістях описував майбутнє, в якому находять місце знання та вміння древніх слов'янських волхвів і чаклунів (був репресований у період «застою»). [7, .c 39-43]

Поруч з науково-філософським осмисленням старих релігій, існує в Україні й неоязичництво. Це спроба реабілітувати й опоетизувати дохристиянське поганство й на цьому ґрунті створити базу для національно-держаного єднання українців. Такі вірування мають окультно-синкретичний характер із явними елементами екологічності. Організації типу Українська Рідна Віра (РІдновіра), РУНВіра, Ягновірство, Ладовірство тощо включають в себе творчу інтелігенцію, характеризуються утворенням різного структурного роду організацій (від всеукраїнських організацій до клубів по інтересах). Дехто лише виступає на сторінках популярних видань на кшталт «Українського Світу». Подекуди переїздять на природу задля зустрічі язичницьких свят. Одні з них дотримуються екологізованого політеїзму, інші філософськи виводять монотеїзм на чолі з Дажбогом. Вони вбачають у християнстві чужу для України релігію, яка веде до знищення національної ідентичності й оточуючого природного середовища. Одначе чинників перетворення рідновірських течій в масове релігійне явище не багато.

Незначну частину релігійного життя України складають і радикальні сатанинські секти, майже повсюди незареєстровані. їхніми основними вірними є молодь, яка сприймає це об'єднання як змогу разом слухати «тяжку» музику й проводити «змістовно» час. Більшість таких груп належить до типу сект з харизматичними лідерами на чолі. Таке середовище часто має криміногенний характер, учасники їх часто перебувають у глибокому депресивному стані, схильні до самогубств, подеколи — колективних.

На закінчення короткого огляду чинників релігійної ситуації в Україні треба сказати, що Україна дотримується в питаннях свободи конфесійної належності «Всезагальної декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1948 p., «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод» та інших міжнародних правових документів. Одним із основних документів, що регламентують свободу конфесійної належності й нормує державне законодавство з цього приводу, є «Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань» (1981) і «Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» (1992) Генасамблеї ООН. Згідно з цим свобода конфесійної належності може бути обмежена в своєму конкретному вираженні лише в тому разі, коли вона суперечить справедливим загальнолюдським вимогам моралі, орієнтує на порушення громадського порядку й підрив загального добробуту в демократичному суспільстві. [9, c. 66-71]

Висновки

Кількісна та якісна характеристика релігійно-церковного життя в Україні визначається наявністю багатьох конфесій, належністю до них частини населення, складними процесами в релігійному середовищі. Понад три чверті релігійних громад в Україні — це парафії двох основних духовно-релігійних традицій у християнстві: східної (православ'я) й західної (греко-католицизм). Найвпливовішою складовою релігійного життя є Українське православ'я. Динамічно розвиваються Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП),

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська автокефальна православна церква. Йде активний процес відродження Української греко-католицької церкви (правильно: Українська католицька церква східного обряду), авторитетною є Римо-католицька церква. Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму: Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (П'ятидесятники), Свідки Ієгови, Адвентисти сьомого дня, Реформістські церкви, лютеранство.

Зростають кількісно громади мусульманського віросповідання. Створені умови для діяльності іудаїстських громад. Серед новітніх релігійних течій набувають поширення громади неохристиянських рухів (Церква Повного Євангелія, Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Останньою Завіту — Вісаріонівці та ін.), релігії орієнталістського напряму (Товариство Свідомості Крішни, буддисти, Шрі Ауробіндо тощо;, різні езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи (Реріховське товариство, послідовники Олени Блаватської, Олеся Бердника, віра Бахаї, діанетика Хаббарда та ін.). Започаткували свою діяльність неоязичники: рідновіра, РУНВіра, Великий Вогонь тощо.

У цілому релігійність в Україні орієнтована на утвердження української державності, виховання громадян у дусі релігійної толерантності й гуманістичної моралі. Загальну картину релігійної ситуації в Україні можна скласти на основі історичного аналізу — з одного боку, і соціологічних досліджень — з другого (тобто за допомогою синхронічно-діахронічного методу).

Список використаної літератури

1. Єленський В. Нація і релігія: Україна // Людина і світ. — 2003. — № 6. — C. 39-48

2. Бондаренко В. Релігійне життя в сучасній Україні: стан, тенденції та проблеми розвитку // Людина і світ. — 2003. — № 12. — C. 36-39

3. Бондаренко В. Світська школа і церква в сучасній Україні: у пошуках співпраці // Освіта . — 2005. — № 45. — C. 13

4. Гудзик К. Релігія та церква в українському світі // День. — 2006. — № 144. — C. 4

5. Дудар Н. Релігія і церква в суспільному житті України // Національна безпека і оборона. — 2002. — № 10. — C. 6-11

6. Дудар Н. Релігійність українського суспільства: останні дослідження // Людина і світ. — 2003. — № 1. — C. 8-13

7. Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні у 2004 році : Інформаційний звіт Держкомрелігій України // Людина і світ. — 2005. — № 3. — C. 39-43

8. Сергієнко Г. Конституційно — правове регулювання відносин Української держави і релігійних організацій та гарантування свободи віросповідання : до питання їх взаємозв'язку // Право України. — 2004. — № 12. — С.12-16.

9. Тупик О. До питання про появу та діяльність неоязичницьких течій в Україні // Історичний журнал. — 2003. — № 1. — C. 66-71

10. Юраш А. Православ'я і католицизм у сучасній Україні: ідеологічні міфи і реалії взаємодії // Людина і світ. — 2004. — № 10. — C. 16-24

11. Яроцький П. Релігійний фактор у сучасній Україні // Людина і світ. — 2004. — № 4. — C. 2-8

12. Яроцький П. Протестантизм в Україні: динаміка змін// Людина і світ. — 2004. — № 7. — C. 2-10.