1. Об’єкти та суб’єкти міжнародних економічних відносин.

2. Методи міжнародної торгівлі.

3. Особливості сучасного міжнародного руху капіталів.

4. Вільні економічні зони як особлива форма міжнародних економічних відносин.

5. Сутність і передумови міжнародної міграції робочої сили.

Список використаної літератури.

1. Об’єкти та суб’єкти міжнародних економічних відносин

Основними суб’єктами МЕВ є фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи — це особи, які наділені правоздатністю та дієздатністю, переважно виступають як комерсанти або підприємці;

Юридичні особи — це об’єднання, які наділенні відокремленим майном, діють від свого імені і в межах свого майна, мають права та обов’язки і від свого імені виступають як сторона громадських відносин (все це закріплено в установчих документах юридичної особи, підсилено власною печаткою та відображено на банківському рахунку).

Юридичними особами, які беруть участь у МЕВ, є підприємства, держава та її установи, міжнародні організації.

Діяльність підприємств в міжнародній сфері виявляється в: а) купівлі іноземних факторів виробництва; б) продажу виробленої продукції на міжнародному ринку; в) операціях на міжнародних фінансових ринках.

Специфічними суб’єктами МЕВ є міжнародні підприємства:

· Багатонаціональні корпорації (міжнародні за капіталом, управлінням та сферами діяльності);

· Міжнародні спільні підприємства (підприємства, які об’єднують різнонаціональних партнерів в інвестуванні, управлінні підприємством, розподілі прибутків та ризиків).

Держава — як суб’єкт міжнародних економічних відносин це суверене утворення, яке володіє верховною владою на своїй території та незалежністю відносно до інших держав.

Державні установи, підприємства купують на світовому ринку продукцію та послуги; постачають економічним суб’єктам із інших країн товари. Крім того національні держави покликані створювати для вітчизняних підприємців сприятливі умови виходу на міжнародні ринки. Таким чином держава реалізує як пряму участь у МЕВ (через міждержавні стосунки, державні підприємства, державні органи), так і побічну (формування умов для здійснення МЕВ всіма іншими учасниками).

Кожна держава має інститути, які прямо, чи побічно впливають на стан МЕВ. Серед таких інститутів:

— Міністерство іноземних справ — сприяє визначенню зовнішньоекономічних орієнтирів країни, забезпеченню зовнішньоекономічних інтересів національних експортерів та імпортерів;

— Міністерство зовнішньої торгівлі — здійснює функції регулювання та контролю у галузі зовнішньої торгівлі; розробляє проекти торгових угод і конвенцій з питань зовнішньої торгівлі; проводить переговори з іноземними державами; займається питаннями митної політики; видає експортні та імпортні ліцензії;

— Центральний банк країни — впливає на зовнішньоекономічну діяльність економічних суб’єктів валютно-фінансовими інструментами і насамперед, регулюванням курсу національної валюти. Останній безпосередньо впливає на експортно-імпортні потоки[4, c. 132-134].

Міжнародні організації — формування та об’єднання, які приймають участь в МЕВ залежно від цілей, завдань та напрямків їх діяльності. Міжнародні організації систематизують за наступними ознаками:

· юридична природа (міжурядові, позаурядові)

· склад учасників (універсальні, регіональні)

· масштаби діяльності (загального характеру, спеціальної компетенції)

· характер діяльності (координуючі, оперативної дії, консультативні)

· термін діяльності (постійної дії, періодичної дії, тимчасові)

Деякі міжнародні організації, акумулюють значні кошти і мають відповідні повноваження. Вони істотно впливають як на розвиток тієї чи іншої сфери міжнародної діяльності, так і на національний економічний розвиток.

Учасники міжнародних економічних відносин, діють як відносно незалежні суб’єкти. Але всі вони знаходяться під впливом середовища МЕВ, тобто різноманітних факторів (демографічні, економічні, природні, науково-технічні, політичні, культурного оточення і т. ін.), які потребують від діючих осіб корегування своїх дій. Кожний з суб’єктів МЕВ є “відкритою системою”, яка залежить від зовнішнього світу. Дія факторів може мати для різних суб’єктів різний характер впливу: прямий або побічний. Фактори прямого впливу — безпосередньо впливають на операції суб’єктів МЕВ, з одного боку, а з іншого — зазнають такої ж дії від учасників МЕВ (постачальники, трудові ресурси, законі та установи державного регулювання, споживачі, конкуренти). Фактори побічного впливу — не мають безпосереднього значення для функціонування суб’єктів МЕВ, але відбиваються на їх діях (стан економіки країни, міжнародні події, соціально-культурні фактори і т.д.). різноманітність зовнішніх факторів вимагає їх структуризації, підходи до якої можуть бути різними. Але найбільш доцільною є систематизація факторів за такими ознаками — політико-правові, економічні, соціально-культурні, інфраструктурні. Таким чином, під середовищем МЕВ розуміють зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні чинники[2, c. 149-150].

2. Методи міжнародної торгівлі

Метод торгівлі – це засіб здійснення торговельного обміну (торговельної операції чи торговельної угоди). В міжнародній торговельній практиці використовується два основні методи торгівлі:

1) торгівля напряму (здійснення операції безпосередньо між виробником і споживачем)

А і В – суб’єкти МЕВ

2) через посередників

А і В – суб’єкти МЕВ, П – посередник

При торгівлі напряму виникає визначена фінансова користь, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижується ризик і залежність результату комерційної діяльності від можливої недбалості чи недостатньої компетенції посередницької організації. Цей метод також дозволяє постійно знаходитись на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. В той же час використання торгівлі напряму передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В протилежному випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть сильно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

В результаті часто буває доцільно, а іноді просто необхідно, використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

Переваги залучення посередників:

— підвищують оперативність збуту;

— підвищення прибутку за рахунок прискорення обігу капіталу;

— посередники знаходяться ближче до покупця, тому оперативніше реагують на зміни в ринковій кон’юнктурі, це дозволяє реалізувати товар на більш сприятливих для експортера умовах;

— підвищується конкурентоспроможність товарів за рахунок можливості післяпродажного сервісу;

— являються джерелом первинної інформації про рівень якості і конкурентоспроможності товарів.

У межах торгівлі через посередників визначають такі види посередницьких операцій і відповідні їм види угод:

— операції з перепродажу (договір купівлі-продажу). Коли посередник викуповує товар у виробника і підписує угоди від свого імені і за свій рахунок (купці, дистриб’ютори, дилери);

— комісійні операції (договір комісії, договір консигнації). Коли посередник не викуповує товар у виробника, а підписує угоди від свого імені, але за рахунок виробника і за це отримує винагороду (до 10% від суми угоди). Посередники називаються — комісіонер, консигнатор;

— агентські операції (агентські угоди). Мета угоди – одна сторона доручає іншій (агенту) виконувати дії, пов’язані з продажем (частіше за все) чи купівлею товарів, а також з пошуком замовників і виконавців для надання тих чи інших послуг на обумовленій території в погоджений термін за рахунок та від імені виробника (принципала). І посередники при цьому називаються — агенти-повірені, торговельні агенти;

— брокерська операція. Посередник – спеціалізований професійний агент, що працює на одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Назва — агент-представник, брокер, маклер[8, c. 163-165].

Як правило, ті чи інші посередницькі операції виконують ті чи інші посередницькі фірми. Серед них:

— торгові дома;

— експортні фірми;

— імпортні;

— оптові;

— роздрібні фірми;

— дистриб’ютори;

— комісійні;

— агентські;

— брокерські

— фектори тощо.

Сучасними особливостями діяльності посередницьких фірм в МТ є:

— укрупнення, транснаціоналізація;

— спеціалізація (за товарами, видами діяльності, послугами, угодами);

— підпорядкування невеликих посередницьких фірм крупним виробникам;

— підпорядкування малих і середніх виробників крупним торговельно-посередницьким корпораціям.

Серед посередників можна виділити так званих інституціональних посередників, до яких відносять товарні біржі, аукціони та міжнародні торги (тендери).

3. Особливості сучасного міжнародного руху капіталів

Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. Одні з них викликають необхідність чи потребу його вивезення за кордон, а інші — ввезення з-за кордону. Дослідження показують, що причини експорту та імпорту капіталу переважно перетинаються, хоча їхні остаточні ролі бувають різними. Мета залучення іноземного капіталу визначається пріоритетами, що встановлені програмами економічного розвитку країни.

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

• відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

• попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

• різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

• інтернаціоналізацію виробництва;

• зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

• відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

• бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті;

• захист грошей від інфляції;

• технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

• необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни — експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність[11, c. 237-239].

Показники вивезення капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:

а) обсяг зарубіжних інвестицій даної країни та його співвідношення з національним багатством країни;

б) співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території;

в) зовнішній борг країни і його співвідношення з її ВВП/ВНП.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвестицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до другої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки всі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, наведених у табл. 1.8.2, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни.

Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

• позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;

• фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;

• нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допомога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

є) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг. їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя, про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії — 101 млрд дол., Німеччини — 62 млрд дол. США [13, с. 123]. Цікавою є статистика діяльності найбільших банків світу [3, с. 124].

Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) визначає ТНК як підприємство, яке об'єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм та видів діяльності в двох і більше країнах, яке здійснює послідовну політику та загальну стратегію через один або декілька центрів прийняття рішення [4, с. 95]. Вони є результатом інтернаціоналізації господарського життя. Наприкінці 80-х років у світі діяло близько 20 тис. ТНК, з них понад 600 найбільших мають річний обіг капіталу, що перевищує 1,0 млрд дол. США. ТНК належить близько 90 % прямих зарубіжних інвестицій, 1/4 світового виробництва товарів, 1/2 світової торгівлі та валютних ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. У перших з них об'єктами прямого інвестування найчастіше є галузі обробної промисловості та сфера послуг, а в країнах, що розвиваються, — розроблення природних ресурсів, галузі, що заміщують імпорт, створення експортних баз[9, c. 179-182].

4. Вільні економічні зони як особлива форма міжнародних економічних відносин

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з'явилися наприкінці 50-х – початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них більш 3 мільйонів чоловік.

Ні у вітчизняній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона виявляє собою анклав , де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під вільною економічною зоною варто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державного простору є не абсолютну, а відносну. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї товари звільняються від митних пошлін, податків на імпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю, не декларуються як увіз на територію приймаючої країни. Але в теж час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв'язку з цим вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами[12, c. 115-117].

Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентоздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ – стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу.

З тією же метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвивинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.

Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів функціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкового визнаний неприйнятним, чреватої потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.

Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чітко позначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Множинність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки від сільського господарства до банківських операцій і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ – від вхідних у СП приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій[1, c. 129-130]

5. Сутність і передумови міжнародної міграції робочої сили

Сучасні МЕВ нерозривно пов'язані з такими поняттями, як мігра-ція, імміграція, еміграція, рееміграція населення. Під цими поняттями розуміють:

• міграція (від лат. migratio — переселення, переміщення) — переміщення через кордон;

• імміграція (від лат. immigrare — вселяюся) — це в'їзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;

• еміграція (від лат. emigrare — виселення) — переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання;

• рееміграція — це виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення емігрантів на батьківщину.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Провідна роль у МЕВ належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв'язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн — експортерів і країн — імпортерів робочої сили.

Ринок робочої сили виконує такі функції [5, с. 66]:

а) здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості (залежно від співвідношення попиту і пропозиції);

б) регулює попит і пропозицію робочої сили;

в) зводить продавців робочої сили з її покупцями;

г) забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;

д) забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;

є) сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню елективної зайнятості;

є) прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;

ж) сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.

Сучасний світовий ринок праці, що є складовою ринку робочої сили, характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська, англо-саксонська і китайська [6, с. 74]. Вони відображають характер соціально-трудових відносин у різних країнах світу.

Для європейської (континентальної) моделі характерний високий рівень правової захищеності працівника, жорсткі норми трудового права, орієнтовані на збереження робочих місць, регіонально-галузеве регулювання рівня оплати праці та її диференціації.

Англо-саксонська модель характеризується свободою роботодавця у відносинах найму і звільнення, перевагою колективно-договірного регулювання на рівні підприємства і фірми, що сприяє динамічним змінам на ринку праці, чутливому реагуванню на потребу зміни кількості робочих місць.

Китайська модель поєднує жорстке регулювання трудових відносин у державному секторі з повною відсутністю правового регулювання у приватному секторі.

Ці моделі значною мірою відображають ситуацію, що склалася на ринках робочої сили у різних регіонах світу, а їхні відмінності обумовлюють розміри та легальність міграційних процесів.

Маючи давню історію, міжнародна трудова міграція на сучасному етапі набула певних особливостей, найсуттєвішими з яких є:

• зростання масштабів міграції;

• збільшення питомої ваги мігрантів у загальній кількості працездатного населення країн;

• розширення еміграції з країн Східної Європи та країн, що утворилися на території екс-СРСР;

• формування нових центрів залучення робочої сили;

• зростання нелегальної імміграції;

• посилення "відпливу інтелекту";

• ротаційний характер міграції.

На початок 90-х років у світі нараховувалося понад 25 млн працівників-мігрантів, що становило близько 1 % усіх трудових ресурсів. Причому зростання кількості іммігрантів триває, незважаючи на заходи багатьох країн з обмеження міграції.

Розширення міграції спричинило появу в країнах імміграції двох ринків праці — для робітників — громадян даної країни та для іноземних робітників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Проте, незважаючи на всі зусилля, заборонити нелегальну міграцію повністю не вдалося жодній з країн. Нелегальні іммігранти використовуються на низькооплачуваних роботах та на роботах зі шкідливими умовами праці без соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям. В більшості розвинутих країнах Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для мігрантів (вантажники, робітники на конвеєрах, прибиральниці тощо). Для місцевого населення ці спеціальності непрестижні навіть в умовах високого безробіття.

Основними постачальниками робочої сили на світовий ринок є слаборозвинені в економічному відношенні країни. Відсутність роботи, зубожіння змушують населення цих країн мігрувати у пошуках роботи в розвиненіші країни. Причинами міграції також можуть бути національні, релігійні, воєнні, політичні та інші чинники[10, c. 181-183].

Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є "відплив інтелекту", тобто безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Основними причинами цього процесу в більшості країн є:

• постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;

• те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;

• бажання покращити своє матеріальне становище;

• більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

• національна та релігійна нетерпимість;

• зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють збільшенню масштабів еміграції[10, c. 184].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.