Вступ.

1. Основи регулювання фінансових потоків.

2. Інструменти державного регулювання фінансових потоків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Ринкова економіка на сучасному етапі, попри різні моделі її організації і функціонування, вироблені світовим досвідом, не може обійтись без регулюючого впливу держави, що має за мету орієнтацію суб’єктів господарювання на досягнення цілей і пріоритетів, передбачуваних державною політикою.

Становлення в Україні багатоукладної економіки, надання її регіонам і господарюючим суб’єктам економічної самостійності об’єктивно обумовлює необхідність їх функціонування на принципах територіального самоврядування та самофінансування. За умов кризового стану економіки ці принципи не можуть бути втілені в економічну практику лише за допомогою ринкових механізмів. Потрібні регулюючі дії держави, щоб забезпечити створення достатньої фінансової бази для ефективного регіонального управління. При цьому важливу роль відіграє сектор загального державного управління, в якому формуються фінансові потоки та засади державної політики щодо їх регулювання і використання на всіх рівнях державного управління.

Однак надвисокий ступінь централізації фінансових потоків, недостатнє врахування регіональних особливостей формування доходів, дотаційність більшості регіонів України свідчать про недосконалість державного регулювання фінансових потоків всередині сектору загального державного управління. Це не сприяє консолідації країни, посилює соціально-економічну нестабільність, гальмує поступальний рух держави на шляху до активізації ринкових перетворень та економічного зростання.

Проблеми державного регулювання економіки висвітлені в працях багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених. Методичні підходи до формування і розподілу доходів за секторами економіки, в тому числі і сектору загального державного управління, розроблялись відомими зарубіжними економістами Р.Фрішем і Я.Тімбергеном. В Україні подальший розвиток ці питання набули в працях відомих вітчизняних вчених В.Н. Геєця, В.Ф. Бесєдіна, О.Д. Василика, В.І. Пили, І.І. Лукінова, А.С. Гальчинського, Б.Я.Панасюка, Г.О. П’ятаченка.

1. Основи регулювання фінансових потоків

Фінансові потоки характеризуються просторовим протіканням, поточністю, мають відповідне управлінське обслуговування, безперервне впродовж значного періоду часу, але вони не забезпечені обґрунтованими кількісно вимірюваними оцінками результатів у момент свого закінчення (результати освітянських послуг, охорони здоров’я та багатьох інших).

Залежно від типу призначення фінансові потоки поділяються на вхідні і вихідні. Грошовий потік класифікується як вхідний, за умови, коли рух коштів у межах процесів обслуговуваних підсистем збільшує їх абсолютну величину. Вхідні грошові потоки є складовими загального інтегрованого грошового потоку міста і впливають на його дефіцит чи збільшення.

Вихідні потоки характеризуються протилежними до вхідних грошових потоків напрямками впливу. Вони є напрямками використання грошових коштів і зменшують чистий грошовий потік загального потоку.

Побудова може бути здійснена на основі організаційних дій у системних об’єктах, які вони обслуговують. Назви потоків співпадають із бюджетною класифікацією фінансів і з їх функціональним призначенням. На місцях фінансові кошти розподіляються на розсуд органів місцевого самоврядування. Кількість основних розпорядників бюджетних коштів на місцевому рівні перевищує два десятки.

Управління потоками фінансового обслуговування в соціально-економічних процесах має певні відмінності. Ними неможливо управляти як виробничими потоками. Їх об’єм пов’язаний із багатьма параметрами соціально-економічної системи міста і низкою обмежень при їх формуванні. До перших належать: кількість та структура населення міста, його соціальний статус, здатність і можливість продуктивної зайнятості; галузева спеціалізація виробничої системи, рівень житлово-комунальної інфраструктури тощо. Обмеженнями є: соціальні норми та нормативи, рівень соціально-економічного розвитку міста, визначені цілі розвитку, існуючі зв’язки та інші умови.

До труднощів призводить і несинхронність додатніх (потоки доходної частини бюджету) і від’ємних (потоки видаткової частини бюджету) фінансових потоків. З одного боку, існують різні терміни надходжень до бюджету згідно з бюджетним розписом, а з іншого – можуть бути порушення фінансової дисципліни стосовно додержання строків з боку різноманітних джерел фінансування. Останнє спонукає до залучення запозичень для покриття короткотермінових розривів загального фонду у певний період по відповідному напрямку руху для підтримки безперервності фінансових потоків. Обов’язковою умовою формування фінансових потоків є і узгодження їх за видами й напрямками діяльності у підсистемах, збалансування з потребами обслуговуваних процесів по об’єму і в певному інтервалі часу.

Завдання регулювання і оптимізації фінансових потоків у першому наближенні зводиться до повного та своєчасного забезпечення процесів соціального розвитку і власних повноважень органами місцевого самоврядування; збільшення вхідних потоків; забезпечення ефективності використання бюджетних коштів через оптимізацію їх розподілу, оперативність дій по внутрішньому перерозподілу в часі, просторі та за напрямками використання; зниження постійних витрат, пов’язаних із генеруванням і розподілом потоків тощо.

Структурне регулювання та якісне удосконалення організації процесів бюджетного фінансування на місцевому рівні повинно враховувати економічну єдність та цілеспрямованість призначення фінансових бюджетних коштів.

Запропоноване аналітичне забезпечення управління і регулювання фінансовими потоками суттєво спрощує обґрунтування виконання наголошених завдань та швидкість управлінського регулювання небажаних тенденцій.

Потоки, що виділяються за певними ознаками у складі окремих підсистем, повинні розглядатись як частки цілого інтегрованого системного фінансового потоку міста. Організація їх регулювання повинна проводитись з огляду на те, що підвищення ефективності використання кожного потоку буде сприяти підвищенню їх загальної ефективності і потужності за рахунок акумулювання коштів різних напрямків для дієвих позитивних зрушень у напрямку інноваційного розвитку підсистеми.

2. Інструменти державного регулювання фінансових потоків

Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від іноземної конкуренції розвиток національної промисловості неможливий. Посилення економічної могутності держави шляхом створення розвинутої національної індустрії може бути досягнуто лише при встановленні для національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов (порівняно з тими, у яких виробляють і реалізують свою продукцію іноземні промисловці).

Згідно з цим поглядом безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового господарства виключає можливість створення власної національної промисловості. Кожна спроба відсталих у своєму економічному розвитку держав ліквідувати це відставання наштовхується на протидію пануючих на ринках іноземних виробників. Можливості та способи ведення конкурентної боротьби, якими володіють розвинуті країни, позбавляють економічно слабкі держави шансів на успіх в їхніх зусиллях вийти з "зачарованого кола бідності". Цей один із найвагоміших і найбільш обґрунтованих аргументів свідчить про необхідність захисту молодої економіки.

Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і палко захищаючи переваги безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, водночас досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень. Існування такого протекціоністського частоколу пояснюється необхідністю проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.

У цих умовах нової ролі набувають валютно-фінансові (монетаристські) інструменти регулювання зовнішньоекономічної системи як на національному, так і на міжнародному рівнях. Це також важливо в умовах інтернаціоналізації фінансової і банківської сфер, що переживає бурхливий розвиток під впливом сучасних телекомунікаційних і комп'ютерних технологій.

Незалежно від того, у якій формі відбувається економічне міжнародне співробітництво — по лінії зовнішньої торгівлі, капіталовкладень, надання і погашення кредитів, надання різноманітних послуг, воно має вартісний вираз. Тим самим створюється об'єктивна основа для вираження позиції даної країни в системі міжнародних економічних відносин у формі зведених вартісних балансів, найважливішим із яких є платіжний баланс.

Платіжний баланс виражає всю складну сукупність економічних відносин країни з іншим світом. Характер цих відносин залежить як від розвитку економіки даної країни, так і від змін, що відбуваються в економіці інших країн і на світовому ринку. Уміння вчасно помітити ці зміни ще на стадії їх формування за окремими конкретними показниками платіжного балансу дає змогу створити найбільш повну картину майбутнього розвитку економіки даної країни.

Розвиток міжнародних політичних, наукових і культурних зв'язків також зумовлює необхідність здійснення численних форм розрахунків між країнами. Надходження і платежі, вимоги і зобов'язання, що випливають із цих зв'язків, відбиваються у відповідних балансах — платіжному, розрахунковому та ін.

Платіжний баланс — це співвідношення між сумою всіх грошових надходжень, отриманих даною країною від інших країн за певний період, і сумою всіх грошових платежів, зроблених нею за цей самий період.

Платіжний баланс оборотів (динамічний) розраховується за квартал, рік або якийсь інший обраний період.

Платіжний баланс на певну дату (статичний) — це поточний платіжний баланс даного дня. У платіжному балансі дня виражається співвідношення всіх надходжень і всіх платежів, здійснених протягом конкретного дня в міжнародному обороті цієї країни.

Платіжний баланс оборотів не вичерпує всіх розрахункових взаємовідносин, що виникають між країнами, оскільки реєструє лише оплачені за певний період (або на певну дату) вимоги і зобов'язання. У платіжному балансі не знаходять, наприклад, відображення кредити, надані або отримані країною в товарній формі, а також різноманітні надходження і платежі в натуральній формі. У зв'язку з цим для охоплення всіх розрахункових взаємовідносин між країнами необхідно, крім платіжного, складати ще і розрахунковий баланс.

Розрахунковий баланс складається за конкретний період (динамічний) або на певну дату (статичний). Статичний розрахунковий баланс має назву балансу міжнародної заборгованості даної країни, тому що він відбиває співвідношення між її зовнішніми вимогами і зобов'язаннями на встановлену дату незалежно від термінів погашення.

Слід розрізняти короткострокову і довгострокову заборгованість.

Баланс міжнародної довгострокової заборгованості визначає в узагальненому вигляді міжнародну кредитну позицію країни на конкретну дату.

Розрахунковий баланс оборотів (динамічний) являє собою співвідношення між зовнішніми вимогами (кредит) і зобов'язаннями (дебет) даної країни, що виникли протягом певного періоду. Співвідношення цих сум показує зміну позиції країни як кредитора чи боржника за вказаний період, наприклад за рік.

Головна відмінність платіжного балансу від інших видів зовнішніх балансів полягає в тому, що це — касовий баланс, тобто він виражає співвідношення фактичних грошових надходжень у дану країну і здійснених нею грошових платежів на користь закордону.

Усі операції, що ведуть до збільшення вимог цієї країни до інших країн, називаються "кредитовими" (від лат. credit —він вірить); операції ж, котрі збільшують її заборгованість відносно інших країн, називають "дебетовими" (від лат. debit — він повинен). Найбільш характерні кредитові операції (наприклад, у платіжному балансі США) такі: експорт товарів, перевезення іноземних вантажів або пасажирів на американських судах; страхові, банківські або брокерські послуги, надані іноземцям; витрати іноземних туристів у США та ін.

У сфері руху довгострокового капіталу кредитовими є такі операції: виручка від продажу американських цінних паперів іноземним юридичним або фізичним особам; прямі іноземні капіталовкладення в США; репатріація американських прямих інвестицій та ін. У сфері руху короткострокового капіталу це — купівля іноземцями американських короткострокових облігацій, продаж Сполученими Штатами іноземних короткострокових облігацій, збільшення внесків іноземців на рахунках американських банків, зменшення американських внесків на рахунках закордонних банків та ін.

Зауважимо, що кредитова операція в платіжному балансі однієї країни автоматично стає дебетовою у платіжному балансі іншої країни, і навпаки.

Структура платіжного балансу в міжнародній статистиці однакова як для його дохідної, так і для видаткової частини. Вона включає:

1) баланс надходжень і платежів за зовнішньою торгівлею;

2) баланс надходжень і платежів за "послуги";

3) баланс некомерційних надходжень і платежів;

4) баланс надходжень і платежів за закордонними капіталовкладеннями;

5) баланс руху капіталів у дану країну і з неї за кордон.

Платежі і надходження за зовнішньою торгівлею — це витрати на імпорт товарів і прибутки від їх експорту.

Торговельний баланс — це співвідношення між вартістю експорту й імпорту протягом даного року (або іншого обраного періоду) незалежно від термінів їх оплати. Тому торговельний баланс входить у розрахунковий баланс. Регулювання торговельного балансу є найважливішим узагальнюючим інструментом планування й управління зовнішньою торгівлею країни, а оскільки торговельний баланс становить більшу частку в платіжному балансі, то, отже, він має значну вагу в управлінні всією системою зовнішньоекономічних зв'язків.

Платежі і надходження за "послуги" об'єднують надходження і платежі за використання однією країною транспорту інших країн (морського, залізничного, повітряного та ін., платежі за вантажно-розвантажувальні операції, портові збори тощо), за користування засобами міжнародного зв'язку (пошта, телеграф, телефон, радіозв'язок), за послуги міжнародного страхування, комісійні операції (наприклад, банкам за посередницькі, гарантійні та інші операції на міжнародному ринку).

"Послуги", як правило, займають значне місце в статтях надходжень розвинутих країн, а в країнах, що розвиваються, — у статтях платежів.

До некомерційних платежів і надходжень входять витрати і доходи від іноземного туризму, утримання дипломатичних представництв і місій, адміністративного і військового апарату в інших країнах, некомерційні грошові перекази, репарації тощо.

У складі доходів і платежів, пов'язаних із закордонними капіталовкладеннями, платежі відсотків за іноземними позиками і банківськими вкладами; платежі дивідендів за акціями іноземних підприємств; частина прибутків від іноземних підприємств, що належать монополіям даної країни.

Баланс руху капіталів включає рух довго- і короткострокових капіталів, тобто надходження і платежі, пов'язані з продажем і купівлею іноземних цінних паперів; суми наданих, отриманих і погашених іноземних позик; розрахунки з купівлі-продажу заводів, рудників, земельних ділянок та іншого майна за кордоном.

У цей баланс входять також короткострокове кредитування зовнішньої торгівлі і погашення короткострокових кредитів; відкриття рахунків в іноземних банках; переказ капіталів на ці рахунки тощо. Експорт (відплив) капіталу належить до видаткової частини платіжного балансу, імпорт (приплив) капіталу — до дохідної.

Розглянуті вище статті платіжного балансу поділяються на поточні (усе, за винятком руху капіталу) і кредитні (рух капіталу). У свою чергу, поточні статті можна поділити на "видимий" експорт або імпорт (зовнішня торгівля) і "невидимий" експорт або імпорт (поточні статті, за винятком зовнішньої торгівлі).

Поточні статті показують платежі або надходження, зроблені протягом року (якщо платіжний баланс складається за рік). "Рух капіталу" відбиває зміни в становищі країни як міжнародного кредитора або боржника. У поточних статтях підсумовуються платежі і надходження за рік, тоді як у "русі капіталу" відображається збільшення або зменшення вимог чи зобов'язань у сфері капіталовкладень, накопичених за тривалий попередній період.

Платіжний баланс країни завжди має бути зрівноваженим, проте та чи інша країна може мати в ньому "дефіцит" або, навпаки, "надлишок". Причому обидва терміни означають співвідношення всіх дебетових і кредитових операцій, крім тих (дебетових або кредитових), що з'являються внаслідок заходів, спеціально спрямованих на зрівноваження платіжного балансу.

Дефіцит платіжного балансу виникає тоді, коли надходження тієї або іншої країни недостатні для покриття її зобов'язань і країна здійснює додаткові операції, щоб урівноважити (сальдувати) платіжний баланс. Такою операцією звичайно є експорт золота. У деяких випадках як сальдуючу статтю треба розглядати також зміну запасів іноземної валюти, конвертованої в золото.

Серед сальдуючих статей, необхідно враховувати і такі показники, як зміна іноземних активів у банках даної країни. Як правило, у сальдуючу частину платіжного балансу включають зовнішні державні позики і кредити міжнародних організацій. Вони звичайно покривають видатки на імпорт та інші операції і заміняють у цьому разі одержання короткострокових кредитів або витрачання золотих та інвалютних резервів.

Оскільки експорт та імпорт золота розглядаються як кінцевий спосіб зрівноважування платіжного балансу, перевищення вивозу золота над ввозом (точніше — продажу над купівлею) за певний період часу вважається показником пасивності платіжного балансу, а перевищення ввозу над вивозом (купівлі над продажем) — показником його активності.

Найважливішою складовою платіжного балансу є баланс надходжень і платежів, пов'язаних із зовнішньою торгівлею. Якщо країна має значний пасив торговельного балансу, то він може бути врівноважений за допомогою таких операцій: одержання довгострокової позики, "допомоги", зменшення закордонних активів країни, використання короткострокового кредиту, експорту золота.

Істотне значення при аналізі зовнішньоекономічного становища країни мають дані про регіональні платіжні баланси, тобто відомості про стан розрахунків даної країни з окремими групами країн або валютних зон. Це особливо важливо, коли в умовах неконвертованості деяких валют активне сальдо з однією групою країн не може бути використане для покриття дефіциту з іншими країнами.

Висновки

Основною умовою й рушійною силою глобальних трансформацій у сфері валютних, кредитних і фінансових відносин є фінансова лібералізація, сутність якої полягає в усуненні чи зменшенні обмежень у діяльності банків та інших фінансових установ при наданні ними своїх послуг.

Лібералізаційні процеси не лише вплинули на динаміку фінансових потоків, але й зумовили якісні трансформації світових фінансових ринків. Йдеться, у першу чергу, про відкриття для іноземного капіталу ринків, що розвиваються. Цю тенденцію необхідно розуміти як одну з найважливіших умов набуття фінансовими потоками дійсно глобального характеру.

Проте, незважаючи на інтенсифікацію процесів інтеграції фінансових ринків країн, що розвиваються, та держав з перехідною економікою до міжнародної фінансової системи, їх вага у загальному обсягу світового руху капіталу залишається доволі незначною. За обсягами залучених прямих іноземних інвестицій, синдикованих позик та міжнародних боргових зобов'язань, що знаходяться в обігу, вони значно поступаються розвиненим країнам. Починаючи з 60-х рр. століття, що минуло, спостерігається драматичне скорочення притоку фінансових ресурсів по офіційній лінії.

За цих умов пріоритетного значення для ринків, що розвиваються, набуває залучення приватного іноземного капіталу. Потенційні можливості для реалізації означеного завдання надає фінансова лібералізація.

Але навіть якщо подальша інтеграція ринків, що розвиваються, до міжнародної фінансової системи і буде успішною, варто враховувати ризики й недоліки зростаючої фінансової взаємозалежності. Так, наприклад, досвід країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки та держав з перехідною економікою свідчить про те, що за певних умов фінансова лібералізація представляє реальну загрозу як для банківського сектору, так і для економічного розвитку в цілому.

Список використаної літератури

1. Жамалдінов Р.А. Кризи на міжнародних фінансових ринках в умовах глобалізації // Збірник наукових праць. — К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. — Вип. 31. — С. 123-133.

2. Жамалдінов Р.А. Особливості розвитку ринків, що формуються, на сучасному етапі // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — К.: КНЕУ, 2002. — Вип. 3 (10). — С. 63-75.

3. Жамалдінов Р.А. Розробка механізму регулювання ринків, що розвиваються, в умовах фінансової лібералізації // Збірник наукових праць. — К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. — Вип. 32. — С. 208-216.

4. Жамалдінов Р.А. Фінансова лібералізація та її наслідки // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — К.: КНЕУ, 2002. — Вип. 12 (5). — С. 125-131.