Аналогічно тому, як немає і не може бути єдиної наукової теорії, що охоплювала б своєю предметністю тотальність світобуття, а є численна множина відносно самостійних наукових галузей, теорій, концепцій тощо, кожна з яких хоча і має свій специфічний предмет та методологічний інструментарій, однак все ж орієнтується на певні узагальнені критерії науковості (без узгодженості з якими жодна з них не була б прийнятною навіть на гіпотетичному рівні), так само і система права не може бути зведеною до певної єдиної та однорідної системи норм, що здатна була б ефективно регулювати будь-які форми суспільних відносин, проте кожна з таких нормативних конструкцій має відповідати статусу дійсно правової інституції (тобто бути адекватною результуючим суспільним уявленням про справедливу належність).

Водночас, як відомо, подібні уявлення (як, власне, і будь-які інші) мають конкретно-історичний, ціннісно- релевантний, а тому досить мобільний та відносний характер, що спонукає до інтегрування юридичної догматики та правової теорії з дослідженнями динаміки суспільно-правової реальності та аксіологічних вимірів права. Адже спричинювані зазначеною динамікою зрушення у сфері правоосмислення як такого призводять до цілком зрозумілих суперечностей у контексті системи правової нормативності й, таким чином, потребують відповідних реформацій в усіх її галузевих та інституційних складових.

Оскільки становлення права як суспільно-регулятивного інституту формується разом із генезою цивілізації та притаманних їй форм державності, у своєму традиційному розумінні право асоціюється насамперед з його публічним характером — загальнообов’язковістю, офіційністю, централізованістю, імперативністю, державними інтересами тощо. Разом із тим, перш ніж право набуло такої «класичної» форми його реалізації та усвідомлення, воно спочатку було нерозривно пов’язане з повсякденними індивідуально-суб’єктивними інтересами (як це, скажімо, мало місце в системі римського права, котре було здебільшого приватним). «Яким би це не здавалося несподіваним, — пише

С. Алексєєв, — для права як явища цивілізації історично вихідною, первинною є сфера приватного права. Тобто правова сфера, котра не є продуктом та інструментом державної влади, народжується спонтанно, з огляду на вимоги самого життя, під його натиском в умовах переходу суспільства до епохи цивілізації. Досить показовим є те, що ті ж самі чинники (що стимулювали виникнення держави і розвиток публічних інтересів. — І. Т.). (надлишковий продукт і пізніше — приватна власність; відособлення окремої, автономної особи) зумовили необхідність існування «горизонтальних» юридичних відносин, котрі б будувалися на наявності множини юридично суверенних «центрів», самостійності суб’єктів, на вільному визначенні ними умов своєї поведінки» [1, 217].

Лише згодом державні інтереси набувають самостійного і, врешті-решт, домінуючого статусу в суспільстві. Наприклад, ще зовсім недавно (в системі радянського права) для згаданого вище індивідуального самовизначення майже не залишалося правового простору. Адже навіть у побутовій царині вимагалася узгодженість поведінки з офіційно-ідеологічними стереотипами та «пріоритетними» (зокрема й по відношенню до приватних інтересів) потребами держави. Відповідно, і санкції за порушення законних прав держави та начебто таких же законних прав окремих громадян були істотно відмінними. Так, скажімо, у Кримінальному кодексі 1960 р. злочини проти власності були розмежовані за формами останньої: відповідальність за злочини проти державної власності та злочини проти індивідуальної власності громадян, по-перше, нормативно визначалася різними розділами цього Кодексу, і, по-друге, була відчутно відмінною (певна річ, за посягання на державну власність передбачалися значно суворіші міри покарання).

В умовах сучасної демократії спостерігається досить виразна, так би мовити, «зворотня» тенденція до все більшого проникнення ідеї «пріоритетності прав людини» навіть у ті сфери, що традиційно вважаються «цитаделлю прав держави». І цей феномен аж ніяк не є випадковим чи викликаним черговою зміною «праводоктринальної моди». З одного боку, така інтеграція зумовлена невід’ємністю як публічного, так і приватного моментів від самої ідеї права (що підтверджується періодичними коливаннями правової належності у бік домінанти то одного, то другого, та практичною неможливістю абсолютизації якого-небудь із них). З другого боку, ступінь суспільного порядку, досягнутого на базі правового регулювання міжлюдських відносин, істотно залежить від внутрішньої збалансованості самої системи права, а тому можна, мабуть, стверджувати, що процес подальшого вдосконалення такого регулювання об’єктивно пов’язаний із прагненням гармонійного поєднання та «врівноваження» публічного й приватного аспектів правової справедливості. А через те, що у будь-якому суспільстві епохи цивілізації (хоча, звичайно ж, у різних пропорційних відношеннях) співіснують державні та особисті інтереси, то «більш-менш розвинуте право тільки й може існувати й мати подальший розвиток у разі наявності двох відповідних сфер — публічного й приватного права. Причому рівень «досконалості» права в цілому, його «якість» значною мірою зумовлена тим, наскільки розвинутою є кожна із зазначених сфер, що вирішальним чином впливає і на розуміння права як такого, і на стан практичної юриспруденції. Недоліки в цьому відношенні й тим більше применшення однієї зі сфер (наприклад приватного права) призводять, окрім усього іншого, до деформації всієї правової системи країни, її однобокості, ущербності» [1, 218].

Отже, перманентне прагнення дієвості закону є, разом з тим, досить вагомим стимулятором «конвергенції» правової теорії, правової матерії, юридичної практики та динаміки розвитку реальних правовідносин, у контексті яких і мають виявлятися концептуальні й методологічні підвалини синтезу цих аспектів права. Зокрема, згадувані вище прояви гіпертрофування в межах Кримінального кодексу 1960 р. державних інтересів порівняно з приватними наразі вельми інтенсивно компенсуються сучасним кримінальним законодавством: наприклад, Кримінальний кодекс України (2001 р.) вже в певному розумінні є «повернутим у бік людини». Мається на увазі те, що «найважливішими, пріоритетними об’єктами, які він повинен захищати, стали життя, гідність, свобода, власність окремого пересічного громадянина нашої держави, чого не було у попередньому кодексі, який був спрямований насамперед на захист державних інтересів, державної власності тощо» [7, 92].

До того ж зміст навіть такого базового поняття кримінального права, як злочин, є культурно-релевантним, а тому його практично неможливо остаточно визначити в межах самого лише концептуально-методологічного апарату кримінально-правової науки. Тут потрібна перманентна «відкритість» останньої для її синтезу з соціальними, економічними, політичними, ціннісними, психологічними та іншими вимірами, що зумовлюють усвідомлення суспільної потреби в застосуванні карних санкцій до тих чи інших діянь. Адже добре відомо, що одна й та сама дія може мати різні (а іноді й протилежно спрямовані) суспільні оцінки й реакції (зокрема, виражені в кримінально-правовому законодавстві, в контексті якого відбуваються постійні зміни за рахунок визнання злочинного характеру певних дій, що не передбачали раніше кримінальної відповідальності, та скасування такої відповідальності щодо попередньо карних діянь). Наприклад, на відміну від Кримінального кодексу 1960 р., ст. 154 якого передбачала карну відповідальність за спекуляцію, чинний КК України не містить такої норми, «оскільки з приходом ринкових відносин це діяння перестало бути кримінально карним, і тепер у кримінальному законі взагалі не існує такого поняття» [7, 93].

У зв’язку з цією обставиною, до речі, в сучасній юридичній науці виникають численні дискусії щодо самого предмета кримінального права. Особливо гострою серед них є та, що стосується дилеми: чи варто включати до цього предмета певні соціально-правові відносини, що пов’язані зі злочинністю, чи обмежити цей предмет вивченням законодавчої бази, котра передбачає відповідальність за злочини.

З одного боку, здавалося б, зазначені відносини можна «перенести» до предметних сфер кримінології, юридичної соціології тощо, залишивши тим самим предметові кримінального права виключно нормативну основу регулювання цих відносин. Однак у такому випадку істотно ускладнюватиметься кваліфікація злочинів з позиції кримінально-правової теорії, оскільки об’єктом злочину завжди виступають певні суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

З другого боку, така кваліфікація уможливлюється лише за умови чіткого формально-нормативного визначення юридичних ознак, система яких характеризувала б те чи інше суспільно небезпечне діяння як злочинне та карне. Тож варто, мабуть, визнати предметом кримінального права не лише абстрактний аналіз будови та трансформацій кримінального законодавства, а й узгодження цілей і методів цього аналізу з відповідними соціально-правовими відносинами, захистові та регулюванню яких підпорядковане це законодавство.

Нарешті, згадаємо ще про одну з фундаментальних кримінально-правових проблем, вирішення якої також потребує інтегрального підходу. Ця проблема полягає у визначенні й співвіднесенні загальних та спеціальних ознак злочину як соціального явища. Насамперед йдеться про те, на яких підставах ми отримуємо змогу взагалі розрізнювати злочинні та незлочинні дії, диференціювати злочини на тлі інших видів негативної поведінки (асоціальної, антисуспільної, протиправної, аморальної, девіантної тощо), а також субординувати й координувати критеріальні виміри злочинності як загального поняття з формальними ознаками конкретних дій суб’єкта за певних індивідуалізованих обставин.

Як визначено ч. 1 ст. 11 КК України, «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». При цьому ч. 2 цієї статті дає таке уточнююче застереження: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Однак щодо вирішення питання про доцільність визнання «суспільної небезпеки» загальною ознакою злочину, виникають певні ускладнення, по-перше, через культурно-політичну диспозитивність змісту цього поняття. Адже суспільна небезпечність діяння не є його характеристикою, а конституюється як своєрідна «функціональна змінна», що, як вже згадувалося, залежить від часопросторових координат буття соціуму.

По-друге, «суспільна небезпека є об’єктивною матеріальною ознакою злочину або іншого правопорушення, що виражає шкідливість такої поведінки для суспільства» [3, 434]. Тобто ця ознака не є, власне, «класо- вирізняючою» по відношенню до роду діянь, кваліфікованих як злочинні, оскільки вона може бути притаманною не лише діянням, що передбачають кримінально карні санкції. До того ж небезпека для суспільства може бути викликана і тими ситуаціями, що взагалі не підлягають правовому регулюванню (наприклад стихійним лихом, епідемією тощо).

По-третє, нерідко трапляється так, що реальна шкода від заборони того чи іншого діяння, котре має формальні ознаки суспільної небезпечності, є значно більшою для суспільства й держави, ніж від його «мовчазної дозволеності» законом. Скажімо, як зазначає Н. Карпов, «ідеї «сухого закону» зазнали поразки і практично виявилися базою для формування організованої злочинності. На сьогодні багато вчених і практиків висловлюють думки (а в ряді країн це вже реалізується) про необхідність зняти заборону з ряду видів діяльності, що нині вважаються кримінальними, — узаконити проституцію, споживання наркотиків, організацію азартних ігор і т. д.» [5, 66]. Справді, попри безумовну суспільну небезпеку, котру несуть у собі такі явища (при цьому слід також визнати, що їх неможливо здолати чи навіть приборкати самою лише їх кримінально-правовою забороненістю), ще більша шкода виникає від них насамперед через те, що вони є нелегальними. Наприклад, «відповідно до оцінок кримінологів, від однієї третини до половини всіх злочинів проти особи і власності скоюються в США чи заради купівлі чергової дози наркоманами, що йдуть на злочин, чи при конфліктах між конкуруючими групами наркопродавців, чи під час імпорту і розподілу нелегальних наркотиків. Наркомани змушені зближатися зі злочинцями, щоб одержувати від них наркотики, і самі стають злочинцями, щоб мати гроші на наркотики» [9, 139-140], нелегальність яких тільки сприяє постійному підвищенню цін на них на «чорному» ринку.

З огляду на зазначені обставини, невипадково, мабуть, у юридичних системах більшості західноєвропейських держав при визначенні поняття злочину прямо йдеться не стільки про формальну суспільну небезпеку, скільки про шкоду дійсним суспільним відносинам та загальнолюдським цінностям, що мають охоронятися й захищатися правом. Відповідно, в контексті таких систем зміст поняття «злочин» визначається як «вид антисуспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти інтересів суспільства, тобто загальнолюдських цінностей, і виражається в діях, що завдають значної шкоди людині в системі суспільних відносин, за що передбачається кримінальним законом покарання» [6, 93].

Отже, навіть при визначенні загальних матеріальних ознак злочину (не кажучи вже про спеціальні його ознаки) виникає потреба в інтегральному підході, котрий надавав би можливості узгоджувати їх не тільки з тео- ретико-правовими ідеями й концептуальними засадами, а й із практикою дійсних правовідносин, у надрах якої здійснюється апробація будь-яких ідеальних конструкцій на предмет їх кон- кретнобуттєвої своєчасності та доречності. Якою б гуманістичною за своїм «теоретичним» характером не була, скажімо, ідея скасування смертної кари як міри кримінального покарання, однак практичні наслідки її беззастережної реалізації виявляються досить неоднозначними, а подекуди й суперечливими (вже хоча б через те, що після введення мораторію на застосування смертної кари значно почастішали випадки самосуду). «Відстоюючи право на життя вбивці, деякі вчені оперують конституційним положенням про те, що людське життя — це найвища цінність. А як же бути щодо цінності життя того, кого по-звірячому вбили злочинці? У численних опитуваннях більшість населення (і не лише пересічні громадяни, а й учені-правознавці та політики. — І. Т.) висловлюється за посилення та жорсткість форм боротьби зі злочинцями, особливо з убивцями. Хоча в багатьох країнах скасовано смертну кару, однак є такі, де вона все ще діє. а в деяких державах (Південна Корея, Саудівська Аравія, КНДР, Нігерія та ін.) смертна кара була або відновлена, або було розширено сферу її застосування. У 1995 р. у двох штатах США смертну кару було відновлено» [2, 30]. Тому щодо потенційного вирішення цих суперечностей було висловлено пропозицію, так би мовити «середнього варіанту», синтезуючого теоретико- ціннісний та практико-функціональний підходи до оцінки та застосування цієї міри покарання. Зміст цієї пропозиції такий: при скоєнні навмисного вбивства вперше підсудний не може бути позбавлений життя, і кримінальна відповідальність має кваліфікуватися на основі чинного карного закону. При скоєнні повторного вбивства єдиною мірою покарання повинно бути довічне позбавлення волі. У разі ж скоєння вбивства втретє (при втечах, у місцях позбавлення волі тощо) мірою покарання такої невиправної особи може бути лише смертна кара. Автори цієї пропозиції мотивують її тим, що «в судовій практиці відомі приклади, коли помилково карали невинних осіб. Можна іноді припуститися помилки і вдруге (вкрай рідко), але тричі по відношенню до однієї й тієї ж людини помилитися практично неможливо» [2, 31].

Зумовлена об’єктивними тенденціями культурно-політичного розвитку сучасного суспільства потреба в інтеграції приватного та публічного інтересів у межах правової нормативності, а також поєднання вираженої в законі владної волі з загальнолюдськими ціннісними орієнтирами стають дедалі більшою мірою притаманними не лише матеріальному, а й, певна річ, процесуальному праву. Скажімо, згадувані вище виявлення «повороту» такої галузі публічного права, як кримінальне, в бік врахування прав окремої особи (зокрема її прав на індивідуальність) шляхом встановлення та законодавчого закріплення невід’ємності й непорушності ряду прав людини та громадянина простежуються наразі й у межах кримінально-процесуального закону. Діапазон таких прав визначається домінуючими в суспільстві моральними та іншими культурно-гуманістичними цінностями, що стихійно формуються в комунікативному середовищі життя соціуму. При цьому, як зауважує С. Стахівський, «провадження у кримінальній справі є саме тією сферою людської діяльності, де найбільш гармонійно поєднуються норми права і моралі. Правий бік діяльності слідчого виступає як такий, що суворо і детально регулюється законом, а моральний нібито не має зовнішніх, офіційних форм вираження. Однак це лише на перший погляд. Взаємопроникнення права і моралі включає в себе й певне коло моральних обов’язків, яким надається юридична значимість. А в окремих випадках норми моралі закріплюються безпосередньо у правових нормах, і це надає їм обов’язковості» [8, 88].

Наприклад, як передбачено ч. 3 ст. 22 КПК України, «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів» (що, безумовно, є виявом синтезу моральної та правової нормативності). З метою мінімізації порушення людської гідності ч. 2ст. 20 КПК України надає дозвіл на проведення закритих судових розглядів у справах про статеві злочини, про злочини осіб, котрі не досягли 16-річного віку, а також у випадках, пов’язаних із можливістю розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі тощо. При цьому тенденція такого інтегрування в межах кримінально-процесуального законодавства, з одного боку, моральних та правових засад, а з другого — публічних та приватних інтересів дедалі більше переростає у пріоритетність психологічного здоров’я окремого індивіда та суспільства загалом перед інтересами навіть якомога ефективнішого розкриття злочинів.

Хоча найбільш небезпечні для суспільства правопорушення підпадають під регулятивну сферу кримінального та кримінально-процесуального законодавства, не менш гострою нині є проблема реформування адміністративного права України. Аналогічно тому, як галузь цивільного права виконує своєрідну системоутворюючу функцію в царині приватного права, адміністративне право виконує таку саму роль у публічно-правовій сфері. Разом з тим чинне адміністративне законодавство України «сьогодні не відповідає за своїм змістом не лише потребам формування громадянського суспільства, побудови соціальної, демократичної правової держави, але, крім того, не відповідає й потребам здійснення адміністративної реформи». Тож «необхідно з’ясувати підходи до побудови внутрішньої структури нормативної системи адміністративного права. При цьому важливо враховувати потреби збереження, з одного боку, її галузевої цілісності, єдності адміністративного права, а з другого — поглиблення його внутрішньогалузевої диференціації» [4, 15].

Початок здійсненню адміністративної реформи в нашій державі було покладено прийняттям Указу Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 червня 1998 р. До базових цільових напрямів цієї Концепції, що була розроблена Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи, насамперед належить раціоналізація структури, функцій та методів діяльності органів виконавчої влади, спрощення й скорочення зайвих галузей управління з метою створення додаткових свобод та правового простору для приватної ініціативи. Крім того, стратегічними завданнями в цьому плані постають: дерегуляція та вдосконалення системи управлінських послуг, що надаються на різних рівнях виконавчої влади; впровадження дієвої системи державного контролю та оптимізація адміністративних процедур; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів, механізму державної служби; оновлення законодавчої бази адміністративних правовідносин (на засадах, котрі передбачають зміщення акценту від домінанти публічно-владних повноважень адміністративних органів та посадових осіб до пріоритету законних інтересів громадян та інших правосуб’єктів); організаційно-правове забезпечення розвитку адміністративної юстиції тощо.

Згідно з розглядуваною Концепцією, практична реалізація адмінреформи має здійснюватися на основі вироблених світовою практикою основоположних принципів функціонування виконавчої влади в демократичних державах. Йдеться, по-перше, про пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади (тобто про підпорядкування влади праву, як це передбачає інтегративна орієнтація на узгодженість державно-правового регулювання з актуальними для України демократичними перетвореннями її політико-соціального устрою).

По-друге, необхідним є забезпечення максимально можливої функціональної незалежності органів виконавчої влади від органів законодавчої та судової влади в межах, визначених Конституцією України. В іншому випадку, звичайно, створюються істотні перешкоди (пов’язані з надмірною адміністративною централізацією) щодо ефективності сприяння цієї гілки влади здійсненню законних прав фізичних та юридичних осіб.

По-третє, принциповою є відповідальність органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб за свої рішення, дії та бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені.

По-четверте, це забезпечення парламентського та судового контролю за функціонуванням органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб [4, 16].

Отже, узагальнюючи викладене, зазначимо, що інтегральний підхід до реформування галузей та інститутів публічного права України передбачає зорієнтованість на синхронізацію в досягненні таких цілей:

• блокування можливостей реалізації незаконних суб’єктивних інтересів, діючи від імені держави чи суспільства (користуючись посадовими повноваженнями, державними чи громадськими фондами тощо).

При цьому всі перелічені цільові орієнтири просякнуті прагненням гармонійного поєднання й узгодженості засобами права між приватними та публічними інтересами, сущим та належним, позитивним та природним, правами та обов’язками, свободою та відповідальністю тощо, оскільки без такого інтегрування сама ідея правової справедливості перетворюється на фікцію правового забезпечення реалізації тих державних інтересів, котрі є узгодженими з актуальними потребами суспільства та загальнолюдськими й демократичними цінностями;

• створення належних умов для адміністративних, правозахисних, правоохоронних та громадських органів щодо їхнього сприяння здійсненню законних прав фізичних та юридичних осіб, а також передбачення адекватної відповідальності за порушення цих прав;

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Алексеев С. С. Право : опыт комплексного исследования. — М., 1999.
2. Бахин В., Карпов Н. Пора прекратить «забавы» маньяков с жизнью людей // Закон и жизнь. — 2007. — № 12. — С. 29-32.
3. Большой юридический словарь. — М., 1998.
4. Денчук Р. Необходимость и задания реформирования украинского административного права // Закон и жизнь. — 2007. — № 12. — С. 14-16.
5. Карпов Н. С. Злочинна діяльність. — К., 2004.
6. Микитчик О. В. Філософія злочину. — К., 2006.
7. Ніколаєнко Н. Кримінальний кодекс України : проблеми правонаступництва та ефективності застосування // Право України. — 2006. — № 1. — С. 92-95.
8. Стахівський С. М.Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. — К., 2005.
9. Friedman M., Friedman R. Tyranny of Status Quo. — N. Y., S. Diego etc., 1984.