Глибокі соціально-економічні й політичні зміни, що відбуваються в нашому суспільстві в останні два десятиліття, помітно вплинули на розвиток наукової думки, спричинили розмаїття уявлень про явища суспіль­ного життя і, зокрема, широкий плю­ралізм праворозуміння. Між тим іс­тинне знання потребує зведення різних знань предмета до його єдиного поняття, а отже, вчені-юристи постали перед необхідністю з´ясування мето­дологічних проблем у дослідженні права й пошуку відповідної методо­логії наукових досліджень. Проблема методології дослідження права на пев­ному етапі розвитку науки стає визна­чальною для формування адекватного розуміння права.

Насамперед існування багатьох теорій праворозуміння логічно веде до їх групування, зведення до більш за­гальних різновидів. Утім, оскільки право розглядається як єдиний фено­мен, або «йдеться про спільну якість правових явищ, що виступає у вигляді інтегративного утворення», усі різно­види теорій суто механічно об´єдну­ються в «інтегративну юриспруден­цію», або «інтегративне праворозуміння» [1]. У підсумку все зводиться до того, що право природне і право по­зитивне розглядають відповідно як «зміст» і «форму», кожне з яких має власну сутність; проте єдиного за­довільного поняття права ми так і не отримуємо. Це змушує теоретиків продовжувати методологічні пошуки, занурюватися, образно кажучи, у філософські глибини, з яких на поверхню піднімають так само різно­манітні, зазвичай давно забуті «мето­дологічні знахідки», а з них так або інакше конструюють сучасну методо­логію наукових досліджень, пропону­ючи її як останнє слово юридичної науки. При цьому з´являються й такі теорії, які не можуть бути інтегровані навіть в «інтегративну юриспру­денцію».

Наприклад, у нещодавно виданій книзі В. Тарасенка з претензійною назвою «Постулати права» її автор стверджує таке: «Будь-які теорії по­винні розглядатися нами як гіпотези або судження, стосовно яких не можна стверджувати, істинні вони чи хибні, Тому теорії (гіпотези), особливо в га­лузі природознавства, досить давно не мають завдання виробити визначення (поняття), а перевіряють, чи відпо­відають твердження фактам. Саме то­му вбачається також методологічно невиправданим та ненауковим і в галузі юриспруденції прагнення біль­шості теоретиків, філософів, державознавців дати, наприклад, суто на­укове «визначення» права, з´ясувати його «сутність» і на цій підставі розви­вати правову теорію». За його слова­ми, «цим дуже захоплювалися на­прикінці XIX ст. та впродовж 50-ти років XX ст. більшість дослідників. Результат відомий: І. Кант посміхався при цій думці, однак його посмішка є посмішкою «Джоконди» Леонардо да Вінчі — ніхто не визначив, що вона оз­начає» [2, 7].

Далі автор так аргументує своє твердження. Справді, пише він, «згід­но з поглядами Платона, завдання чи­стого пізнання («науки»), здається, полягає у знаходженні та описі дійсної природи речей. Опис сутності нази­вається визначенням. У філософії пізнання цей метод отримав нині на­зву методологічного есенціалізму, що не відповідає завданням наукового дослідження». (До речі, зауважує В. Тарасенко, І. Кант був ускладнений російським перекладом категорії «річ у собі», замість категорії «речі самої по собі», тоді як такий переклад зробив би проблему більш доступною та зро­зумілою.)

«Визначення ж «сутності» соціаль­ної практики, що змінюється, в цілому та в окремих видах соціальної практи­ки, наприклад, правової дійсності, — наполягає автор, — таке саме за ступе­нем нездійсненне завдання, як і скла­дання визначення (поняття) «сутності» матеріального світу». Зусиллями екзис­тенціалістів С. К´єркегора, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра, М. Штірнера, Е. Гуссерля (феноменологія), І. Хейзинга (соціо­логія), Ч. Гарфінкеля (етнометодологія), інших теоретиків-соціологів, філософів була здійснена спроба зве­дення до незначної теоретичної та на­укової цінності значень абстрактних термінів на користь визначальних слів і понять щодо конкретних індивідів та їх вибору в конкретних життєвих умо­вах (С. К´єркегор), волі (Ф. Ніцше). Екзистенціалісти уже до К. Гьоделя вважали, що жодне речення ми ніколи не доводимо повністю, але завжди зу­пиняємося десь на щаблях нескінчен­ної драбини, і захищали постулат, що «існування передує сутності». Тобто не існує метафізичної сутності, яка приписується явищам. Ці позначення тільки слова-ярлики. Ч. Гарфінкель визнавав (численні) суспільні реаль­ності як емічні (емічна реальність — це «суспільна гра» спостерігача) та оспо­рював існування етичної реальності. Це сумнівна, але досить продуктивна думка.

«Для нас важливо те, — продовжує В. Тарасенко, — що в галузі приро­дознавства (і соціальної реальності. — В. Т.), на думку Н. Херберта, «не існує» ніякої глибокої реальності. І на­віть більше. Ніхто не може ані довес­ти, ані спростувати будь-що сказане про неї. Або «ми не зможемо знайти (чи показати іншим) одну-єдину гли­боку реальність, котра пояснила б усі численні відносні реальності, що вимірюються за допомогою наших інструментів (та за допомогою нашої нервової системи, того інструмента, який інтерпретує всі інші інструмен­ти)».

По-друге, правова теорія може вва­жатися спростованою (точніше — фальсифікованою), коли і лише коли запропонована інша теорія з такими характеристиками: нова теорія має до­датковий емпіричний зміст порівняно з попередньою теорією, тобто нова теорія пророкує факти нові, ней­мовірні з точки зору попередньої те­орії чи навіть такі, що захищаються нею; нова теорія пояснює попередній успіх теорії, тобто увесь не спростова­ний зміст теорії наявний у новій теорії і якась частина додаткового змісту но­вої теорії підкріплена. По-третє, не­обхідно подолати в теорії права (дер­жави) розрив між теоретичною та практичною діяльністю, для цього слід розглядати будь-які правові те­орії насамперед як теорії середнього рівня. При цьому автор не ставить за мету «перегляд і критичний аналіз усіх та найбільш помітних теоретич­них доктрин», він залишає осторонь «питання про переоцінку величезних концепцій», вважаючи «необов´язко­вим аналіз численних «сутнісних» та інших кінцевих теорій права, в тому числі й сучасних» [2, 7-9].

Звичайно, справа автора вважати «методологічно невиправданим і не­науковим у сфері юриспруденції» прагнення більшості теоретиків, філо­софів, державознавців «дати суто на­укове «визначення» права, виявити його «сутність» і на цій основі розви­вати правову теорію. А проте й біль­шість теоретиків має право вимагати від В. Тарасенка, «вихованого на на­укових ідеях марксистсько-ленінської філософії», при доборі аргументів (що дали змогу автору, як пише професор В. Мозолін, «подолати ідеологічну й професійну вузькість наукових по­глядів на роль і значення права в роз­витку суспільства на всіх історичних етапах його життєдіяльності») не ли­ше «спиратися на думки великої кількості вчених у галузі приро­дознавства та соціології», а й надати більш-менш переконливі заперечення проти наукових ідей марксистсько-ленінської філософії, про які він «в умовах нового демократичного су­спільства», схоже, «забув». Тоді, до речі, автор переконався б, що значення загадкової «кантівської посмішки» добре розумів ще Г. Гегель.

Високо оцінюючи кантівську ідею про синтетичні судження і вбачаючи в ній перший крок до істинного ро­зуміння природи поняття, зазначалося у філософській літературі, Г. Гегель ра­зом з тим «піддав нищівній критиці Канта за те, що той протиставив по­няття багатоманітності споглядання, перетворивши їх у порожні, без­змістовні форми. Справді, поставив­ши завдання розробки такої логіки, яка була б кроком уперед від «загаль­ної», формальної логіки і вбачаючи цей крок у зв´язку форм мислення зі змістом предметів, з досвідом, І. Кант разом з тим стверджував, що досвід сам по собі позбавлений усякої загаль­ності та необхідності, і переніс увесь зміст світу у свідомість, у розум. Г. Ге­гель правильно його критикував за це, вказуючи, що в нього зміст нашої свідомості є наш зміст, він ство­рюється нашим розумом, свідомістю» [З, 56].

І. Кант, стверджувалося в іншій праці, відірвав явище від сутності, форму від змісту, чуттєве від логічно­го. Сутність («річ у собі») опиняється у нього десь за межами нашого пізнан­ня, а явища стають доступними нам тільки завдяки відчуттям, приведеним у порядок шляхом апріорних форм мислення. Пізнання, за І. Кантом, є щось на зразок бар´єру, що розділяє природу й людину, сутність і явище. Людський розум приречений, на дум­ку І. Канта, діяти тільки у сфері так званого досвіду, що є поєднанням чут­тєвих сприймань з апріорними форма­ми розуму Спроби розуму вийти за межі цієї сфери неминуче наштовху­ються на невирішувані суперечності (антиномії), в яких розум безнадійно заплутується. Наявність «антиномій», що приписуються І. Кантом лише людському розуму, є, на його думку, одним із яскравих свідчень на користь тези про непізнаваність «речей у собі», або сутності явищ. Труднощі, з подо­ланням яких неминуче пов´язаний процес пізнання сутності, І. Кант ви­користав для того, щоб обмежити на­уку заради релігії [4].

Перенесення логічних принципів, зазначав М. Розенталь, придатних у ´ певних обмежених сферах, до того ж тих, де абстрагування від змісту цілком можливе, на всі галузі людсь­кого пізнання, є неправомірним. Аби логіка могла претендувати на роль на­уки про загальні закони та принципи пізнання, вона повинна розглядати й досліджувати всі сторони пізнання, а також бути узагальненням найбільш загальних законів розвитку об´єктив­ного світу, адже форми та принципи мислення узгоджені з об´єктивною природою речей. Такою логікою, наго­лошує автор, є лише діалектична логіка [3, 69].

Як би вперто не суперечив розум діалектиці, зауважував Г. Гегель, її зовсім не можна вважати лише над­банням філософської думки, оскільки те, про що йдеться в ній, ми уже знахо­димо також у кожній буденній свідо­мості та в загальному досвіді. Все, що нас оточує, може розглядатися як при­клад діалектики. Тут же філософ кри­тично характеризує новітній скепти­цизм, що, за його словами, «почасти передував філософії Канта, почасти ж виник з неї; цей скептицизм полягає лише в запереченні істинності й до­стовірності надчуттєвого, у вказівці, що ми маємо триматися лише чуттєво­го і того, що наявне в безпосередньому відчутті».

Утім, якщо й досі, продовжує Г. Ге­гель, скептицизм часто розглядається як непереборний ворог усілякого по­зитивного знання взагалі, а отже, й філософії, то слід заперечити, що скеп­тицизм загрозливий тільки для кінце­вого, абстрактно-розумового мислен­ня, і тільки воно не може встояти про­ти нього; філософія ж, навпаки, містить скептицизм як момент, а саме як діалектичне. Однак філософія не зупиняється на голому негативному результаті діалектики, як це відбу­вається зі скептицизмом. Останній по­милково розуміє цей результат лише як голе, тобто абстрактне, заперечен­ня, оскільки негативне, як результат діалектики, саме тому, що воно є ре­зультатом, є разом з тим і позитивне, бо містить як зняте те, з чого воно по­ходить, і не існує без останнього. Про­те це вже є основним визначенням третьої форми логічного, спекулятив­ної, або позитивно-розумної, форми. Позитивно-розумне осягає єдність визначень в їх протилежності [5].

Отже, виявляється, запропонована В. Тарасенком так звана сучасна мето­дологія наукових досліджень, що ніби­то подолала зусиллями екзис­тенціалістів метод «методологічного есенціалізму» як «такий, що не відпо­відає завданням наукового досліджен­ня», є, власне, черговим рецидивом відомого ще понад два століття тому «новітнього скептицизму». Залишаю­чись у полоні кінцевого, абстрактно-розумового мислення, цей автор не встояв проти такого, що справді не відповідає завданням науки, скептич­ного умонастрою, не прийшов до пози­тивно-розумної форми пізнання. Але в кінцевому мисленні реальна діалекти­ка суспільного життя, як і діалектика моментів загального, особливого та окремого у праві, що утворюють структуру наукового поняття права, зникає від дослідника, який, за слова­ми автора, «має піклуватися не так про цілісну генеральну доктрину, як про ретельне дослідження сітки історич­них структурних взаємовідносин на кожному кроці пізнавальної діяль­ності».

У підсумку осягнення природи пра­ва в автора зводиться «до порівнюван­ня суджень про факт з ідеально-типо­вою конструкцією факту (поняття) і не більше того». Як підстава зазначених ідеально-типових конструкцій, звичай­но, мають фігурувати довільні «посту­лати права», і природно, в їх авторсько­му розумінні. При цьому звернення до «постулатів права» звільняє В. Тарасенка від обов´язку доводити свої дум­ки стосовно права (адже постулювати, як відомо, означає висловлювати що-небудь як постулат, приймати як вихідне положення без доказів). Утім, це цілком узгоджується із сучасною ме­тодологією наукових досліджень, котра виключає необхідність пізнання сут­ності («методологічний есенціалізм»), яке є опосередкованим пізнанням, тоб­то доказуванням [6].

Наскільки не відповідає завданням дійсно наукового дослідження ця «скептична» стосовно можливості пі­знання сутності «сучасна методологія», ілюструє дослідження К. Марксом у «Капіталі» такого звичного й, здавало­ся б, зрозумілого явища капіталістич­ного виробництва, як конкуренція [7]. Ще більше підкреслюють наукову об­меженість «новітнього скептицизму» і «сучасної методології» в її розумінні В. Тарасенком, такі міркування класи­ка стосовно сутності грошей.

«Те, що існує для мене завдяки грошам, — пише К. Маркс, — те, що я можу оплатити, тобто те, що можуть купити гроші, це — я сам, власник гро­шей. Наскільки велика сила грошей, настільки велика і моя сила. Власти­вості грошей є мої — їх власника — властивості й сутнісні сили. Тому те, що я є і що я можу зробити, визна­чається аж ніяк не моєю індивіду­альністю. Я потворний, але я можу ку­пити собі найкрасивішу жінку. Отже, я не потворний, бо вплив потворності, його відстрашуюча сила зводиться нанівець грошима. Хай я — за своєю індивідуальністю — кульгавий, але гроші добувають мені 24 ноги; отже, я не кульгавий. Я погана, нечесна, без­совісна, недоумкувата людина, але гроші в пошані, а значить у пошані й їх власник. Гроші є найвищим благом — значить, хороший і їх власник. Гроші, крім того, звільняють мене від клопо­ту бути нечесним, — тому заздалегідь вважається, що я чесний. Я недоумку­ватий, але гроші — це реальний розум усіх речей, — як же може бути недоум­куватим їх власник? До того ж він мо­же купити собі людей блискучого ро­зуму, а той, хто має владу над людьми блискучого розуму, хіба не розум­ніший за них? І хіба я, який за допомо­гою грошей може одержати все, чого жадає людське серце, хіба я не маю всіх людських здібностей? Отже, хіба мої гроші не перетворюють кожну мою неміч на її пряму протилежність?

Коли гроші є узами, які зв´язують ме­не з людським життям, суспільством, природою і людьми, то хіба вони не узи всіх уз? Хіба вони не можуть зав´язува­ти і розривати будь-які узи? Тому чи не є вони також і всезагальним засобом роз´єднання?.. Перекручення і змішання всіх людських і природних якостей, братання неможливостей, — ця боже­ственна сила грошей — полягає в сут­ності грошей як відчуженій, відчужу­ючій і відчужуваній родовій сутності людини. Вони — відчужена могутність людства. Те, чого я як людина неспроможний зробити, тобто чого не можуть забезпечити всі мої індивідуальні сутнісні сили, те я можу зробити за до­помогою грошей. Таким чином, гроші перетворюють кожну з цих сутнісних сил у щось таке, чим вона сама по собі не є, тобто в її протилежність…

Таким чином, — підсумовує К. Маркс, — уже за цим визначенням гроші є за­гальним перекручуванням індивіду­альностей, що їх вони перетворюють у їх протилежність і надають їм власти­востей, які суперечать їх справжнім властивостям. Як ця перекручуюча си­ла гроші виступають далі і щодо індивіда і щодо суспільних та інших зв´язків, які претендують на роль і зна­чення самостійних сутностей. Вони перетворюють вірність на зраду, лю­бов на ненависть, ненависть на любов, чесноту на порок, порок на чесноту, раба на пана, пана на раба, глупоту на розум, розум на глупоту» [8].

Спотворююча сила грошей, поза сумнівом, виявляє себе тією ж, якщо не більшою мірою, і в політичних та правових відносинах буржуазного су­спільства, його правосвідомості та праворозумінні, в чому ми не раз маємо можливість переконатися, визнавши, ясна річ, необхідність осягнення сут­ності права. Не випадково ще древні стверджували: species decipit (зовніш­ність оманлива); а народна мудрість здавна повчає, що «не все те золото, що блищить», «по одежі стрічають, а по розуму випроводжають» тощо.

Перш ніж заперечувати необхід­ність пізнання сутності речей, при­бічникам так званої сучасної наукової методології (ніби визначення «сучас­на» щось додає до сутнісних ознак наукової методології!) варто було б передусім з´ясувати, що означає кате­горія «сутність».

З багатьох її визначень у Г. Гегеля в його вченні про сутність, мабуть, найбільш ємким і водночас досить певним можна вважати таке: «Сут­ність знаходиться між буттям та по­няттям і становить їх середину, а її рух — перехід із буття в поняття» [9]. Це означає, що сутність речі не є щось «застигле у собі», щось «потойбічне» у її бутті або якась лише ідеальна розу­мова абстракція речі. Сутність речі становлять багато визначень остан­ньої в саморозвитку її від буття речі до поняття про неї, подібно до того як «людину зустрічають по одежі, прово­джають по розуму»: являючи себе світові в тій або іншій «одежі» (бутті), людина розкриває себе перед ним у своїй поведінці (в різних визначеннях її активності), в якій реалізуються якості її особистості, виявляючи її людську сутність і даючи світові по­няття про людину. Така, на мою думку, квінтесенція вчення Г. Гегеля про сутність.

Тому, відмовляючись від пізнання сутності речі, ми тим самим відмов­ляємося перейти від чуттєво-розумо­вого уявлення про річ зважаючи на її буттєву «одежу» до поняття про неї, до знання її власної природи. Але відмова від знання дійсної природи речей уже точно не відповідає завдан­ням наукового дослідження.

З усього сказаного має бути, воче­видь, ясно, що без пізнання сутності права не можна сформувати його на­укового поняття; і вся проблема поля­гає в тому, яким чином осягнути сутність права? На це запитання за­гальну відповідь дає марксистська філософія, однак на нього досі не має переконливої відповіді юридична на­ука, про що свідчить, зокрема, одна з праць останнього часу О. Лейета, при­свячена визначенню сутності права [10].

«Від розкриття сутності права, — стверджує автор, — однаково далекі як ті, хто вважають право цінністю, втіленням гуманізму та справедли­вості, так і ті, хто вбачає в ньому соціальне зло, засіб обману й гноблен­ня. Право повинно розглядатися на­самперед як факт історії, сутність яко­го осягається на тому рівні абстракції, де поєднуються поняття й категорії соціології, етики, психології, політо­логії та власне історії, яка на сучасно­му етапі розвитку правознавства вихо­дить на перший план як критерій за­гальності та істинності теоретичного узагальнення… Безцінні висновки Канта про гетерономність правових норм — право оцінює, обмежує і регу­лює тільки зовнішні дії людей, думки, мотиви дій — сфера автономії («само-законня») особистості, носія мораль­ного закону. Прогресивні ідеї правової держави, громадянського суспільства, правових принципів рівності й свобо­ди та ін. Великі потрясіння, викликані революційними подіями та війнами наприкінці XVIII — початку XIX ст., законодавство революційної епохи і перетворення законів, кодексів та інших нормативно-правових актів на основне джерело права стали стиму­лом виникнення різних напрямів пра­вової науки, що спиралися не тільки на раціоналізм, а й на історизм, соціо­логію, психологію, антропологію тощо. Кожний з напрямів правознавства по-своєму бачив сутність права; як і пе­редбачав І. Кант, ця проблема («що та­ке право?») повинна вирішуватися на філософському рівні» [10, 7-8].

Не вдаючись до загальної оцінки зазначеної праці, варто зауважити, що глава про методологічні проблеми визначення сутності права не зовсім вдалася авторові, який від з´ясування сутності права непомітно перейшов до визначень його поняття із загаль­нотеоретичної та філософської пози­цій, до проблем різних праворозумінь.

Але справа в тому, що поняття права не зводиться до самої лише сутності права; остання, як уже сказано, знахо­диться між буттям і поняттям, стано­вить їх середину, а її рух — перехід із буття в поняття. Тому помилково стверджувати, що мета виявлення сут­ності права «зумовлює орієнтацію пізнання на найбільш загальні власти­вості та відношення, тим самим визна­чаючи межі предмета в об´єкті», тобто в праві, залишаючи за цими межами його «численні різноманітні сторони й відношення». Навпаки, мета осягнен­ня сутності права орієнтує дослідника на аналіз права як об´єкта, узятого в цілому, не залишаючи поза межами предмета пізнання нічого з того, що належить до буття права. В іншому випадку, при «конструюванні» об´єкта (права) як досліджуваного «предмета», яке задане «методом» (кутом зору), насправді є велика вірогідність «артефактів», штучного конструюван­ня правової реальності, буття права з оціночних позицій, про що, власне, за­значає і сам автор.

У зв´язку з цим необхідно зазначи­ти, що яким би складним і багато­манітним не видавалося право, осягнення його сутності за фрагментарни­ми уявленнями («такою, що має особливе значення, частиною» його історії або сучасності, довільно узятими сто­ронами тощо, «визнаними головними для визначення сутності права»), — подібне дослідження сутності права, помножене на «нездатність дослідника звільнитися від соціальних симпатій та антипатій, власних уявлень про добре, справедливе право», навряд чи додасть науці про право щось, крім «існування різноманітних праворозумінь».

Тут виявляється своєрідна методо­логічна закономірність, яка полягає» тому, що при фрагментарному підході до осягнення сутності права теорети­ки неминуче стикаються з такою си­туацією, коли одні «сутнісні якості» не узгоджуються з іншими; тоді вони «жертвують» окремими або навіть ба­гатьма суттєвими зв´язками об´єкта на користь штучно «сконструйованого» об´єкта як предмета дослідження (що, власне, ми й бачимо у підході О. Лейста до з´ясування сутності права).

Разом з тим пізнання сутності пра­ва, як слушно зазначав Л. Явич, «дає змогу правильно визначити місце дер­жавної діяльності в динамічних і складних процесах правоутворення, а також правореалізації, виявити об´єк­тивні закономірності генезису, розвит­ку та функціонування правових су­спільних відносин, висвітлити реаль­ну значущість законності й правопо-

рядку в конкретних країнах та у світо­вому масштабі, правильно визначити можливості закону та суду в боротьбі проти правопорушуваності, в соціаль­ному контролі над такою, що відхи­ляється, поведінкою індивіда, в його ресоціалізації. Тільки зрозумівши сут­ність права, ми позбуваємося юридич­ного нігілізму, що спричиняє велику шкоду, як і від небезпечних надій на безмежні можливості державно-пра­вової діяльності — можемо з достат­ньою науковою достовірністю окрес­лити шляхи та межі впливу юридич­ної форми на економічні й інші відно­сини. Таким чином, — підсумовує автор, — треба вважати, що проникнен­ня в сутність права має не тільки пізна­вальний чи ідейній сенс, а й має прак­тично-політичну значимість» [11].

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Дія права : інтегративний аспект : моногр. / кол. авторів ; відп. ред. Н. М. Оніщенко. — К., 2010.-С. 61.

2.Тарасенко В. Г. Постулаты права. — М., 2009.

3.Розенталь М. М. Принципы диалектической логики. — М., 1960.

4.Категории материалистической диалектики / под ред. М. М. Розенталя и Г. М. Штракса. — М., 1957. — С. 66-67.

5.Гегель Г. Энциклопедия философских наук. Наука логики. — М., 1974. — Т. 1. — С. 208—210.

6.Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 29. — С. 133.

7.Маркс К. и Энгельс Ф. Соч. — Т. 25. — Ч. 1. — С. 227-228; Т. 26. -Ч. II. — С. 110-111.

8.Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — Т. 42. — С. 136-138.

9.Гегель Г. Наука логики : в 3 т.- М., 1971. — Т. 2. — С. 9-10.

10. Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права / под ред. д-ра юрид. наук, проф. В. А. Томсинова. — М, 2008. — 452 с.

11. Явич Л. С. Сущность права. Социально-философское понимание генезиса, развития и функци­онирования юридической формы общественных отношений. — Л., 1985. — С. 3—4.