Тема 1.Трансактний аналіз Е.Берна.

Тема 2.Психодрама.

Тема 3.Вітчизняні теорії особистості.

Тема 4. Гуманістичні теорії Маслоу.

Тема 5. Феноменологія Карла Роджерса.

Список використаної літератури.

Тема 1.Трансактний аналіз Е.Берна

Трансактний аналіз — це теорія особистості, концепція соціальної взаємодії і аналітичне керівництво для консультування. Ерік Берн — засновник трансактного аналізу (1910–1970). Основні положення та поняття теорії ТА розкриті в основних працях: ”Трансактний аналіз у психотерапії”(Berne,1961), “Ігри, в які грають дорослі” (1964), “Принципи групової терапії” тощо. Розробка трансактного аналізу є власне зобов’язання Е. Берна, виконання якого було потрібне для того, щоб стати “справжнім лікарем”.

Метод трансакційного аналізу, засновником якого є відомий американський психотерапевт Е.Берн, належить до таких методів, які розглядають роль як об'єкт аналізу. Суть цього методу психотерапії базується на ідеї его-станів, тобто особливих станів особистості, в яких вона виступає у процесі спілкування (трансакції) з іншими людьми: стан "Дитини" (переважання емотивної сфери, безпосередність і спонтанність), стан "Дорослого" (переважання раціональної сфери, розсудливість та паритетність в стосунках) та стан "Батька" (переважання моральної сфери, покровительство та контроль за виконанням соціальних норм). Функціонування цих его-станів створює складну картину життя людини та її стосунків з іншими і дає змогу проаналізувати багато явних і прихованих тенденцій.

Важливою складовою частиною цієї теоретичної системи є аналіз ігор, в яких беруть участь люди. Е.Берн наводить класифікацію цих ігор, робить їх докладний аналіз, а також показує їх зв'язок з життєвими сценаріями людей та їхними видами. Одним із застосувань трансакційного аналізу є сценарний аналіз та ідея корекції дисгармонійних життєвих сценаріїв людини. Ця ідея має надзвичайне значення для нас, оскільки життєві кризи, як і інші важливі тенденції в житті людини, можуть бути "запрограмованими", тобто в неявному вигляді закладеними в життєвому сценарії людини, а отже подолання життєвої кризи та її наслідків може бути здійснене методами трансакційного аналізу.

Концепція Е.Берна виходить зі здатності індивіда усвідомлювати свою поведінку й відокремлювати неадекватності її структури ( патерни ) від себе. Оскільки людина має право вибору, вона може стати незалежною від свого минулого, від нав’язливих їй стереотипів поведінки, змінивши долю, життєвий сценарій. Берн виділяє три его-стани : Батько ( Мати ), Дитина, Дорослий. ТА включає в себе структурний аналіз, аналіз ігор і сценаріїв. Батько – це его-стан з інтеріорізованими раціоналізованими нормами повинностей, вимог і заборон. Дитина – его-стан, який може проявлятися як поведінка, адаптованої дитини, що діє під батьківським впливом або діє самостійно у вираженні творчості, гніву або любові. Дорослий – его-стан, що втілює в собі одночасно об’єктивну, розсудливу й водночас емпатійну, доброзичливу частину особистості. За Берном усвідомлення свого актуального его-стану – перший крок до зміни поведінки в бік її оптимізації. ТА описує транзакції, які найчастіше зустрічаються між его-станами Дитини, Батька і Дорослого як у спілкуванні між людьми, так і у середині самого індивіда. Трансактний аналіз включає : — структурний аналіз – аналіз структури особистості. – аналіз трансакцій – вербальних і невербальних взаємодій між людьми. – аналіз психологічних ігор, зкритих трансакцій, які призводять до бажаного – перемоги. – аналіз сценария індивідуального життєвого сценарія, якому людина підкоряється. В основі корекційної взаємодії лежить структурний аналіз его позиції, який передбачає взаємодію з допомогою техніки рольових дій.

Виділяються дві проблеми:

1. Контамінації, коли змішуються два різних его –станів,

2. Виключення, коли его-стани жорстко обмежені один від одного. В цьому аналізі використовують принцип відкритої комунікації. Це означає, що психолог і клієнт розмовляють на простій мові, звичними словами. Цілі корекції. Головна ціль – допомога клієнту у усвідомленні своїх ігор, життєвого сценарія, его-станів і при необхідності прийняття нових рішень, які відносяться до поведінки побудови життя. Сутність корекції полягає в тому, що звільнити людину від виконання навязаних програм поведінки і допомогти йому стати незалежним, спонтаним, здатним до повноціних відносин і близькості. Цілью також є досягнення клієнтом незалежності і автономії, включеність в теперішнє, вільне від ігор і взаємодій, які допускають відвертість і близькість. Кінцева мета – досягнення автономії особистості, визначення своєї власної долі, прийняття відповідальності зо свої вчинки і почуття. Позиція психолога – забезпечити необхідний інсайт. А звідси вимоги до його позиції : партнерство, прийняття клієнта. При цьому психолог звертається до его-стану Дорослий в клієнті, не піддається капризам Дитини і не заспокоює розгніваного Батька в клієнті. Коли психолог використовує багато термінології, незрозумілої клієнту, вважається, що цим він намагається захиститися від власної невпевненості від проблем. Вимоги від клієнта. Головною умовою роботи в трансактному аналізі є заключення контракта. В контракті чітко обговорюються : цілі, які клієнт ставить перед собою, шляхи, по яким ці цілі будуть досягатися, пропонування психолога по взаємодії; список вимог до клієнта, який той повинен виконувати. Клієнт вирішує, які емоції, стереотипи поведінки він повинен змінити в собі, щоб досягнути намічених цілей.

Трансактний аналіз намагається пояснити, чому люди поводяться неадекватно. Частково це відбувається тому, що і сценарії, й ігри пов’язані з отриманням певних нагород і одночасно — з “розплатою” за сценарій, за гру. Окрім того, людям важко відмовитись від ілюзій (автономії чи самостійності). Ілюзії — це свого роду контомінації, які заважають аналізувати ситуацію “тут і тепер”.

Практика трансактного аналізу — це допомога клієнту здобути життєву позицію “я о’кей — ти о’кей”. Основні завдання: відчути себе краще або “зробити успіхи”; “досягнення одужання” або “одужання”. Основні способи досягнення мети — отримання автономії або формування інтегрованого Дорослого.

Тема 2.Психодрама

Психодрама — метод психотерапії, створений Якобом Морено. Класична психодрама — це терапевтичний груповий процес, у якому використовується інструмент драматичної імпровізації для вивчення внутрішнього миру людини. Це робиться для розвитку творчого потенціалу людини й розширення можливостей адекватного поводження й взаємодії з людьми. Сучасна психодрама — це не тільки метод групової психотерапії. Психодрама використовується в індивідуальній роботі із клієнтами (монодрама), а елементи психодрами широко поширені в багатьох областях індивідуальної й групової роботи з людьми.

Психодрама — це перший у світі метод групової психотерапії (властиво, сам термін "групова психотерапія" уведений у психологію Морено). Морено виходив з того, що, оскільки будь-яка людина — істота соціальне, то група може більш ефективно вирішувати його проблеми, чим одна людина. Нагадаю, що в 20- х роках минулого століття самим популярним методом психотерапії був психоаналіз, де пацієнт, лежачи на кушетці й не бачачи психотерапевта, розповідав йому про свої сновидіння й викликаних ними асоціаціях їхнього життя. Морено розвивав свої ідеї в полеміці із Фрейдом, йому не подобалася пасивна роль пацієнта й те, що психотерапевтичний процес відбувався "один на один". Існує легенда (ніхто не знає, чи було це в дійсності) про зустріч Морено із Фрейдом. Молодий Джей-Ел (так в усьому світі називають Морено по перших буквах його ім'я) заявив Фрейдові: "Я піду далі того місця, де ви зупинилися. Ви дозволили пацієнтові говорити, я дозволю йому діяти. Ви проводите свої сеанси в умовах вашого кабінету, я приведу його туди, де він живе — у його родину й колектив". Невідомо, що відповів метр, але Морено дійсно пішов далі Фрейда.

Психодрама, як один з найпопулярніших методів дії, має ряд незаперечних переваг у порівнянні з іншими видами підготовки. По-перше, вона працює з реальними ситуаціями з життя і діяльності людей, а це значить, що вона максимально наближена до дійсності. По-друге, психодраматичний процес протікає не в розмірковуванні, а в дії, що дозволяє активно використовувати не лише інтелект, сприйняття і пам'ять, але й емоційно-почуттєві та тілесно-рухові складові поведінки людини. Це сприяє більшій ефективності практичних рішень і міцності засвоєння досвіду. По-третє, на відміну від звичайного тренінгу навичок, такий спосіб роботи дозволяє торкатися більш глибоких особистісних шарів. А це означає, що з'являється можливість, з одного боку, шукати і опрацьовувати внутріособистісні перешкоди ефективної діяльності (бар'єри, стереотипи, страхи і т.п.). З іншого боку, така робота допомагає розкриттю внутріособистісних ресурсів, підвищенню спонтанності і творчого потенціалу людини.

Психодрама — це інтегральний метод, що включає в себе як основу рольову гру, але нею не обмежується. Важливими елементами психодрами є велика група технік, серед яких в нашому контексті найважливішими є "дублювання", "обмін ролями", "дзеркало", в результаті використання яких можна подивитися на ситуацію з різних точок зору, сприйняти позицію іншого, зрозуміти неусвідомлені чинники поведінки тощо. Ще однією особливістю психодрами є те, що в психодраматичні рольовій грі повинний бути протагоніст (головний герой), який пропонує для постановки свою життєву ситуацію.

Психодрама дає можливість моделювати життя людини, переживати події минулого, теперішнього та майбутнього, — як такі, що існували, так і такі, яких не було і не могло бути, відтворювати будь-які, навіть найфантастичніші, ролі. Моделюючи життєву кризу, можна допомогти людині віднайти такі емоційні ресурси, які дадуть змогу подолати її несприятливі психологічні наслідки.

У психодрамі створюється певний життєвий світ людини, який можна творити і змінювати за власним розсудом, орієнтуючись на нагальні потреби людини, які в реальному житті не можуть реалізуватись з якихось причин. Отже, якщо у людини власний життєвий світ зруйнований чи деформований внаслідок життєвої кризи, психодрама допомагає не тільки відновити його, а й знайти перспективи для розвитку, варіанти можливих способів розв'язання складних життєвих колізій.

Існує багато варіантів і підходів у методі психодрами, залежно від характеру психологічних проблем, складу психотерапевтичної групи та інших психологічних та клінічних чинників. Можна застосовувати психодраму для підлітків, що переживають підліткову кризу, для жертв сексуального насильства, для дітей, що опинилися у кризі внаслідок розлучення батьків чи створення нової сім'ї (див. Психодрама…, 1997). Цікавим застосуванням цього методу є робота, в основу якої покладено аналіз сновидінь, тобто значущої інформації, що знаходиться у несвідомому і впливає на нашу поведінку. Бібліодрама як метод психодрамотерапії використовує біблійні сюжети (переважно такі, в яких закладено життєві конфлікти) для аналізу їх у терапевтичній групі. Юнгіанська психодрама передбачає психодраматичну роботу з так званими архетиповими фігурами — Персона, Тінь, Аніма, Анімус та іншими (Барц Э., 1997).

Тема 3.Вітчизняні теорії особистості

Інтегрувати підходи до розуміння особистості дозволяє історика-еволюційний підхід, в якому антропологічні якості людини і соціально-історичний спосіб життя виступають як передумови і як результат розвитку особистості. В контексті цього підходу рушійною силою розвитку особистості виступає сумісна діяльність, завдяки якій відбувається індивідуалізація особистості. У вітчизняній психології ця теорія отримала назву теорії діяльності (Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв).

Блонський критикував теорії, які орієнтуються на пасивність вихованця і при цьому наголошував на необхідності розвитку підростаючої особистості. Він був переконаний, що лише те виховання є дійсно плідним, яке звертається до власних сил виховуваної особистості та розвиває її ніби зсередини. Але Блонський підкреслював, що не можна увагу до особистості перетворювати у культ дитячої особистості. Увага до дитини має бути увагою до процесу формування її особистості, вона передбачає намагання розібратися в її інтересах і потребах, всебічно розвивати її інтелектуальні та моральні якості, пробуджувати в ній почуття краси і справедливості, спонукати її до творчості.

Виготський розробив генетико-моделюючий метод. В експериментальних умовах моделюється процес становлення і розвитку різних психічних функцій в діяльності. При цьому механізми психічного розвитку виявляються шляхом активного формування певних якостей особистості людини.

Видатний вітчизняний психолог О.М. Леонтьев (1903—1979) визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Вона виступає як результат інтеграції процесів, що здійснюють життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються подібністю своєї побудови і передбачають свідоме їх регулювання, тобто наявність свідомості, а на певних етапах — і самосвідомості суб'єкта.

Реальною основою особистості людини визнається сукупність її відношень до світу, що є суспільними за своєю природою і реалізуються разом. Особистість характеризують тільки ті психічні процеси й особливості людини, які сприяють здійсненню її діяльностей. У розвитку суб'єкта його відношення до явищ світу вступають між собою в ієрархічні стосунки. Ієрархії діяльностей утворюють ядро особистості.

Є три основних параметри особистості: широта зв'язків людини зі світом, ступінь їхньої іерархізованості та загальна структура. Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюється для неї. Багатство зв'язків індивіда зі світом породжує особистість. Ієрархії мотивів та діяльностей особистості утворюють відносно самостійні одиниці її життя. Внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічні підструк-тури особистості — темперамент, потреби і потяга, емоційні переживання й інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо — виявляють себе в умовах життя особистості. Важливою є думка О. М. Леонтьева про те, що особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Відомий російський психолог Б.Г. Ананьев (1907— 1972) вважав, що особистість -це суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Важливо вивчати зв'язок між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, організацію особистісних властивостей та її внутрішній світ. І навпаки, стійкі комплекси особистісних властивостей регулюють обсяг і міру соціальних контактів особистості, впливають на створення нею власного середовища розвитку.

Структура особистості поступово складається в процесі її соціального поступу. Особистість є продуктом життєвого шляху людини. Інтраіндивідуальна структура особистості — це цілісне утворення та певна організація властивостей людини. Функціонування такого утворення можливе завдяки взаємодії різних компонентів структури особистості. Ці компоненти належать до різних сторін та рівнів розвитку особистості. Можна виділити різні види залежностей між психічними властивостями особистості — генетичні, функціональні, каузальні тощо. У структурі особистості наявні взаємозв'язки між соціальними, соціально-психологічними та психофізіологічними характеристиками людини.

Структура особистості будується за двома основними типами взаємозв'язків — субординаційним та координаційним. Вони забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії з соціальним і природним середовищем.

Тема 4. Гуманістичні теорії Маслоу

Гуманістична психологія являє собою альтернативу двом найбільше важливим плинам у психології — психоаналізу й біхевіоризму. Своїми коріннями вона йде в екзистенціальну філософію, що відкидає положення, що людина є продуктом або спадкоємних (генетичних) факторів , або впливу навколишнього середовища ( особливо раннього впливу), екзистенціалісти підкреслюють ідею про те, що зрештою кожний з нас відповідальний за те, хто ми й чим стаємо. Отже, гуманістична ,як основна модель приймає відповідальну людину, що вільно робить вибір серед наданих можливостей. Основна концепція цього напрямку — це концепція становлення. Людина ніколи на буває статичною, вона завжди перебуває в процесі становлення. Цьому свідчить наочний приклад становлення чоловіка із хлопчика. Але це не є становленням біологічних потреб, сексуальних або агресивних спонукань. Людина, що заперечує становлення, заперечує сам ріст, заперечує, що в ньому закладені всі можливості повноцінного людського існування. Але незважаючи на те, що становленню приділяється більша роль, гуманістичні психологи визнають, що пошук справжнього сенсу життя не легкий.

Інший погляд можна охарактеризувати як феноменологічний або "тут і зараз". В основі цього напрямку лежить реальність суб'єктивна, або особиста, але не об'єктивна, тобто підкреслюється значення суб'єктивного досвіду як основного феномена у вивченні й розумінні людини. Теоретичні побудови й зовнішнє поводження є вторинними стосовно безпосереднього досвіду і його унікальному значенню для того, хто його переживає. Маслоу відчував, що занадто довго психологи зосереджувались на детальному аналізі окремих подій, зневажаючи тим, що намагалися зрозуміти, а саме людини в цілом. Для Маслоу людський організм завжди поводиться як єдине ціле, і те, що трапляється в якій-то частини, впливає на весь організм. Так, розглядаючи людину, він підкреслював її особливе положення, відмінне від тварин, говорячи, що вивчення тварин незастосовне для розуміння людини, тому що при цьому ігноруються ті характеристики, які властиві тільки людині (гумор, заздрість, провина й т.д.), він вважав, що від природи в кожній людині закладений потенційні можливості для позитивного росту й удосконалювання.

Основне місце в його концепції займає питання про мотивацію. А.Маслоу говорив, що люди мотивовані для пошуку особистих цілей, і це робить їхнє життя значно осмисленним. Він описував людину, як "бажаюча істота", що рідко досягає стану повного задоволення. Повна відсутність бажань і потреб, якщо воно є, у найкращому разі недовговічно. Якщо одна потреба задоволена, інша спливає на поверхню й націлює увагу й зусилля людини.

Маслоу припустив, що всі потреби вроджені й представив свою концепцію ієрархії потреб у мотивації людини в порядку їхньої черговості:

1. Фізіологічні потреби: безпосередньо стосуються біологічного виживання людини й повинні бути задоволені на якомусь мінімальному рівні перш, ніж будь-які потреби більше високого рівня стануть актуальними, тобто людина, якій не вдається задовольнити ці основні потреби, досить довго не буде зацікавлений у потребах, що займають вищі рівні ієрархії, оскільки вона дуже швидко стає настільки домінуючої, що всі інші потреби зникають або відходять на задній план.

2. Потреби безпеки й захисту. Сюди включені наступні потреби: потреби в організації, стабільності, у законі й порядку, у передбачуваності подій і у волі від таких загрозливих сил, як хвороба, страх і хаос. Таким чином, ці потреби відбивають зацікавленість у довго-тимчасовому виживанні. Перевага надійної роботи зі стабільним високим заробітком, створення ощадних рахунків, придбання страховки можна розглядати як учинки, почасти мотивовані пошуками безпеки. Інший прояв потреби в безпеці й захисті можна бачити, коли люди зіштовхуються з реальними надзвичайними обставинами — такими, як війна, повінь, землетрус, повстання, суспільні безладдя й т.д.

3.Потреби приналежності й любові: На цьому рівні люди прагнуть встановити стосунки прихильності з іншими у своїй родині або в групі. Дитина хоче жити в атмосфері любові й турботи, у якій всі його потреби задовольняються й він одержує багато пестощів. Підлітки, що прагнуть знайти любов у формі поваги й визнання своєї незалежності й самостійності, тягтися до участі в релігійних, музичних, спортивних і інших згуртованих групах. Молоді люди відчувають потребу в любові у формі сексуальної близькості, тобто незвичайних переживань із особою протилежної статі.

4. Потреби самоповаги: значення, компетентність. Коли наша потреба кохати інших і бути ними коханими досить задовільнена, ступінь її впливу на поводження зменшується, відкриваючи дорогу потребам поваги. Маслоу розділив їх на два типи: самоповага й повага іншими. Перший включає такі поняття, як компетентність, упевненість незалежність і воля. Людині потрібно знати, що він гідна людина, може справлятися із завданнями й вимогами, які пред'являє життя. Повага іншими містить у собі такі поняття, як престиж, визнання, репутація, статус, оцінка й прийняття. Тут людині необхідно знати, що те, що він робить, зізнається й оцінюється. Задоволення потреб самоповаги породжує почуття впевненості, достоїнство й усвідомлення того, що ви корисні й необхідні. Маслоу припустив, що потреби досягають максимального рівня й зросту в зрілості, а потім їхня інтенсивність зменшується.

Тема 5. Феноменологія Карла Роджерса

Феноменологічна теорія Карла Роджерса акцентує увагу на тім, що поводження людини можна розуміти через її суб'єктивне (феноменальне) сприйняття й пізнання дійсності. Об'єктивна дійсність є реальність, свідомо сприймана й интерпретируемая людиною в цей момент часу. Суть феноменологического напрямку в тім, що люди здатні самі визначати свою долю.

Воля самовизначення закладена в природі людини як феномена. Це міркування приводить в остаточному підсумку до висновку, що люди відповідальні за те, що вони собою представляють.

Іншою відмітною рисою феноменологического підходу до теорії особистості є теза про те, що люди споконвічно добрі й мають прагнення до досконалості, а виходить, природно й неминуче рухаються в напрямку більшої диференціації (відмінності друг від друга), автономності й зрілості.

Вивчаючи природу людини, К. Роджерс дійшов висновку, що сутність людської природи орієнтована на рух уперед, до певним цілям, конструктивна й реалістична.

Він уважав, що люди іноді мають злі й руйнівні почуття, однак, коли ніщо не заважає їм проявляти свою справжню внутрішню природу, вони стають розумними створеннями, які щиро хочуть жити в гармонії із собою й з іншими. Поряд з точкою зору про позитивну природу людини, К. Роджерс висунув гіпотезу про те, що все людське поводження надихається й регулюється якимсь об'єднуючим мотивом, що він назвав тенденцією актуалізації.

Інакше кажучи, найважливіший мотив життя людини — це актуалізувати (зберегти й розвити себе), максимально виявити кращі якості своєї особистості, закладені в ній від природи.

Роджерс думав, що при відсутності зовнішніх обмежень тенденція актуалізації природно виразиться в різноманітних формах поводження.

Ця тенденція — єдиний висунутий Роджерсом мотиваційний конструкт.

Тенденція актуалізації людини бере свій початок у фізіологічних процесах організму — це не психологічна тенденція, а біологічний факт. Вона, з одного боку, націлена на зниження напруги, на збереження життєвих процесів і пошуки комфорту й спокою, а з іншого боку — на підвищення напруженості, тому що поводження індивідуума мотивоване його потребою розвиватися й поліпшуватися. Найбільш важливим аспектом цієї тенденції, з погляду особистості, є прагнення людини до самоактуалізації (зробити себе таким, як ти хочеш).

Роджерс так визначав тенденцію самоактуалізації: "Це процес реалізації людиною протягом всього життя свого потенціалу з метою стати повноцінно функціонуючою особистістю".

К. Роджерс не вважав, що самоактуалізація може стати кінцевим станом досконалості, тому що жодна людина не стає самоактуалізованим настільки, щоб відкинути всі інші мотиви.

Феноменологическое напрямок затверджує, що людина сприймає мир у вимірах внутрішньої системи координат, тобто суб'єктивне сприйняття миру є не тільки особистою особливістю людини, але й основою для його дій. Тільки суб'єктивний досвід із ключем до розуміння поводження індивідуума.

Визначальною концепцією в теорії К. Роджерса є Я- Концепція.

Феноменологічний напрямок психології особистості підкреслює ідею про те, що поводження людини можна розуміти тільки в термінах його суб'єктивного сприйняття й пізнання дійсності. Феноменологи (психологи й психотерапевти) думають, що саме внутрішня система відліку людини — або суб'єктивна здатність осягати дійсність — відіграє ключову роль у визначенні зовнішнього поводження людини (у тому числі в ситуації стресу, неврозу, страху або депресії). Доводячи цю думку до логічного кінця, феноменологічний напрямок заперечує ідею про те, що навколишній світ є щось, що реально існує саме по собі як незмінна дійсність для всіх. Затверджується, що матеріальна або об'єктивна дійсність є реальність, свідомо сприймана й інтерпретируючи людиною в цей момент часу. Ця теза є наріжним каменем феноменологічного підходу до особистості.

Інша важлива теза, що відрізняє феноменологічний напрямок від психоаналізу (який розвивав Зиґмунд Фрейд), — ідея про те, що люди здатні визначати свою долю. Дійсно, феноменологи думають, що люди вільні в рішенні, який повинна бути їхнє життя в контексті вроджених здатностей і обмежень. Переконання в тім, що самовизначення є істотною частиною природи людини, приводить, у свою чергу, до висновку, що люди, в остаточному підсумку, відповідальні за те, що вони собою представляють (у тому числі за свій невроз і депресію). На жаль, деякі прагнуть жити так, начебто не сприймають себе в якості основного контролюючого фактора свого життя. Подібно розмінному пішаку на шахівниці , ці люди проживають життя, немов якісь сили, яким вони не можуть пручатися, "рухають" ними (це подання може бути й несвідомим). Відповідно до феноменологічний позиції (суперечної психоаналізу), так відбувається тільки тому, що ці люди випустили з уваги волю самовизначення, що закладена в їхній природі.

Остання теза, що характеризує феноменологічний підхід до особистості й визначальну особливість заснованої на ньому практики надання психологічної допомоги — психологічного консультування й психотерапії, полягає в тім, що люди у своїй основі добрі й мають прагнення до досконалості. Зокрема, передбачається, що люди природно й неминуче рухаються в напрямку більшої диференціації, самостійності й зрілості. Концепція росту, сконцентрована на процесі здійснення внутрішніх можливостей і особистісного потенціалу людини, чітко відбиває позитивний і оптимістичний погляд на людство.

Список використаної літератури

1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний методичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Володимир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.

2. Бойправ М. Загальна психологія: практикум: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Миколи Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.

3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.

4. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.

5. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.

6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.

7. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 214 с.