Вступ

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема, усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея.

Процес зародження й розвитку цієї ідеї виявився довготривалим, складним та тернистим. Незалежність України — заслуга не лише певних політичних сил та рухів, а й усього народу, багатьох його поколінь. За нею — Київська Русь, козацька держава, три роки національної революції та драматичної самооборони Української Народної Республіки; десять років національно-культурного будівництва часів «українізації», і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, тяжка праця народу в післявоєнній відбудові та у створенні індустріальної потуги сучасної України і, нарешті, прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР історичного документу виняткового значення для долі українського народу – Акту проголошення незалежності України, за яким проголосила Україну незалежною, демократичною державою на підтвердження всеукраїнському референдуму 1 грудня 1991р.

Незалежність нашої держави стала реальністю. Україна має свій герб, прапор, гімн і державну мову. Проте, боротьба за національну культуру, за українську мову, а відтак і за державу – ще попереду. 

1. Чинники, що зумовили проголошення незалежності України

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію дуже суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій – творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору. Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід – Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії.

Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачав верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України.

Декларація містила 10 розділів. Нею визнавалося право української нації на самовизначення; держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені.

У документі говорилося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Генеральний прокурор повинен був контролювати дотримання законів.

Територія України оголошувалася недоторканною. Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини.

У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація поставила за мету забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні і мовні потреби українців, що проживають за межами України.

Передбачалося почати створення власних збройних сил. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерну зброю.

Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії з радіаційного захисту населення, що було необхідно в зв’язку з аварією на ЧАЕС.

Майбутня зовнішня політика України, визначена «Декларацією», бачилася як нейтральна, першочерговим її завданням проголошувалося забезпечення національних інтересів України.

Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акта і тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Вона стала першим документом, що у 90-ті рр. XX ст. відкрив Україні шлях до незалежності.

Досягнення суверенного статусу Українською державою стало однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Появу на політичній карті світу нової незалежної держави – України – зумовила низка чинників.

Зовнішні чинники:

1)      поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи;

2)      помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3)      втрата центром контролю за подіями на місцях;

4)      синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5)      поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6)      намагання Росії зберегти домінуючу роль у період після поразки ГКЧП.

Внутрішні чинники:

1)      існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2)      бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3)      певна стабільність українського товарного ринку;

4)      активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5)      посилення відцентрових настроїв у суспільній думці після поразки ГКЧП;

6)      дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;

7)      багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» – до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього – тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення не визначила чітко свого місця в процесі державотворення.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності є визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель – понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була і забезпеченість ріллею в розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великобританії – 0,12 га, у Німеччині – 0,20 га, у середньому в Європі – 0,26, у світі – 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20% світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки в декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку – абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою в розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби в деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20-25%.

Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосереджуватися на основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, слід звернути увагу на особливості форм і методів його використання в радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 90-х років визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. Тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Безпосереднім наслідком такого становища стала надзвичайно низька конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках.

2. Розгортання процесів державного будівництва

Першими важливими кроками в цьому напрямку були:

Установлення державного кордону. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», що проголошував недоторканність кордонів, визначив порядок їхньої охорони і правила переходу. 12 грудня того ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України».

Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Відповідно до нього громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, не був на той момент громадянином інших держав і не протестував проти набуття громадянства України.

Визнання національної символіки як державної. У січні—лютому 1992 р. Верховна Рада низкою постанов затвердила державним гімном мелодію пісні «Ще не вмерла Україна», державним прапором — синьо-жовтий прапор, а малим гербом України — тризубець.

Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки був покладений початок обігу купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла національна валюта — гривня.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення екологічної ситуації в республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх та великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та наземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визначались і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення – 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5-6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася в спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі. Республіка цього періоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, Гуллівером з потужними м’язами – значним промисловим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого – Хлопчиком-мізинчиком з мініатюрним кістяком, без досвіду самостійного і самодостатнього існування, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздатність цього потворного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотворення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.

На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США – на президентських виборах, Німеччина – на питаннях внутрішньої консолідації, Японія – на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України. 

Висновки

1991 позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови – про проголошення незалежності України (із призначенням на 1 грудня республіканського референдуму з підтвердження Акта незалежності) та про військові формування в Україні (щодо утворення Міноборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України). «За» Акт проголошення незалежності проголосували 346 депутатів. Також Верховна Рада ухвалила постанову «Про департизацію державних органів, установ та організацій», якою припинялась діяльність організацій політичних партій в усіх органах державної влади та управління, правоохоронних органах, установах радіо і телебачення, інших державних установах, органах і організаціях.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”.

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. 24 серпня 1991 р. наша держава офіційно отримала назву – Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор.

Керівництво Верховної Ради України чітко усвідомлювало необхідність подальшої легітимації незалежності України у загальноприйнятий для демократичних держав спосіб. Акт проголошення незалежності не був наділений відповідною юридичною силою, й Україна впродовж більш ніж трьох місяців залишалася невизнаною державою світу. Ситуацію потрібно було змінювати у такий юридичний спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимації проголошення незалежності України та сприяв визнанню міжнародної правосуб’єктності нашої держави.

Схваливши на всенародному референдумі 1 грудня 1991 Акт, народ України надав цьому документові реальної сили та започаткував новий етап розвитку історії України. 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про День незалежності України». Відтоді День Незалежності відзначають щороку 24 серпня як державне свято. 

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чут-кий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кон-дор, 2005. — 265 с.
12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літера-тури, 2004. — 274 с.