Професійно-кваліфікаційна структура робочої сили на селі
Професійно-кваліфікаційна структура — це групування працівників або підрозділів робочої сили за характером і видами трудової діяльності та розподіл їх за окремими галузями народного господарства. Це не просто сума окремих професійних груп, які різняться за рівнем кваліфікації. Ці групи тісно пов´язані економічними відносинами, кожна з яких виконує відповідні функції в процесі суспільного виробництва. Тому професійно-кваліфікаційну структуру можна визначити як економічну спільноту людей в єдиному виробничому процесі, а відносини між ними — як одну із важливих сторін виробничих економічних відносин.
При розгляді основних тенденцій динаміки професійно-кваліфікаційної структури, зокрема працівників сільського господарства, слід враховувати низку факторів. Перш за все професійно-кваліфікаційна структура робочої сили характеризується рівнем засобів виробництва, що опосередковано впливають на неї через поділ праці. У процесі удосконалення технічної бази сільського господарства поглиблюється поділ праці й відповідно змінюється структура робочої сили: при загальному скороченні чисельності зайнятих зростає частка працівників механізованої праці. З іншого боку, складність робіт, поява нових видів машин і механізмів, прогресивні зміни в технології зумовлюють необхідність поліпшувати якісний склад робочої сили, що водночас із кількісним розширенням професій і спеціальностей веде до підвищення рівня кваліфікації працівників сільського господарства.
Підвищення рівня механізації сільськогосподарського виробництва, впровадження нової техніки і зміни на цій основі характеру та змісту сільськогосподарської праці пов´язані з подальшою її професіоналізацією. По мірі механізації окремих виробничих процесів і поглиблення поділу праці зникають старі й формуються нові професії та спеціальності. Якщо спочатку в сільському господарстві було тільки дві механізаторські професії — тракториста і водія, а пізніше з´явилася професія комбайнера, то нині, за попередніми розрахунками, налічується понад 40 професій і спеціальностей, пов´язаних з експлуатацією та ремонтом машин і механізмів. Впровадження у виробництво системи машин характеризується збагаченням змісту сільськогосподарської праці, поєднанням різних спеціальних трудових функцій і появою на цій якісно новій основі професій широкого профілю.
Наші дослідження за характером праці працівників сільського господарства нині слугують підставою для їх поділу на такі професійні та кваліфікаційні групи:
- працівники фізичної праці, які не мають певної спеціальності, кваліфікація яких складається в основному із суми накопичених практичних навиків і вмінь. Вони виконують поперемінно різні види сезонних польових робіт, які не потребують спеціальної підготовки;
- працівники ручної фізичної праці, які мають відповідні професії та спеціальності. Вони виконують постійну роботу й зайняті, як правило, протягом року. їх спеціалізація пов´язана з виконанням конкретних видів діяльності у тваринництві, рослинництві, будівельній справі, бджільництві тощо;
- працівники кваліфікаційної фізичної праці, які зайняті керуванням машинами — трактористи-машиністи, комбайнери, водії. Сюди належать також слюсарі-ремонтники, токарі, робітники, зайняті наладкою і регулюванням обладнання і механізмів, — електрики, наладчики, оператори, майстри машинного доїння. Цю групу можна поділити на дві: механізаторів (трактористи-машиністи, трактористи, комбайнери, водії) і групу працівників високомеханізованої та механізованої праці із спеціальною професійною підготовкою (майстри технічної діагностики, майстри-наладчики з технічного обслуговування машин, слюсарі по контрольно-вимірювальних приладах, радіооператори, електромеханіки з ремонту й обслуговування обчислювальних машин та ін.);
- працівники переважно розумової праці, які зайняті в матеріальному виробництві. Це керівний адміністративно-управлінський персонал і спеціалісти;
- працівники, зайняті несільськогосподарською працею — культурно-побутових, дитячих, харчових та інших закладів.
За роки становлення сільського господарства у співвідношенні між професійними групами, а також у внутрішній їх структурі сталися істотні зміни. Основний напрямок цих змін — збільшення частки кваліфікованих працівників у загальній чисельності зайнятих і зменшення частки працівників ручної фізичної праці, які не пройшли ніякої спеціальної підготовки.
Тенденція як абсолютного, так і відносного збільшення кількості кваліфікованих працівників у загальній чисельності зайнятих у сільськогосподарському виробництві збережеться і на перспективу. Водночас зменшуватиметься частка ма-локваліфікованої і некваліфікованої праці.
Слід зазначити, що і на сучасному етапі в сільському господарстві великою є частка ручної праці. Причому її можна поділити на кваліфіковану і некваліфіковану. Перша з них (пінцировка, карбування і підв´язування виноградників, обрізка садів, ветеринарна обробка тварин і т.д.) потребує відповідних спеціальних знань і практичних навиків. Маючи деякі переваги порівняно з некваліфікованою кваліфікована ручна праця часто пов´язана з великими затратами фізичної енергії, монотонністю, одноманітністю. Тому привабливість такої праці набагато нижча, ніж праці механізованої.
Аналіз професійно-кваліфікаційної структури зайнятих по галузях свідчить, що найбільш чисельною групою працівників кваліфікаційної праці в сільському господарстві є рільники, за ними йдуть тваринники і далі працівники, які зайняті технічним обслуговуванням і ремонтом машинно-тракторного парку. Характерно, що у всіх групах чисельність кваліфікованих працівників зросла.
Зокрема, помітні зміни відбулися серед зайнятих обслуговуванням і ремонтом машинно-тракторного парку. В багатьох господарствах створено спеціалізовані бригади з технічного догляду і ремонту техніки. Нагальним, на нашу думку, є питання створення на кооперативних засадах машинно-тракторних станцій, де не тільки господарства, а й окремі фермери, приватні господарі могли б здійснювати технічне обслуговування та ремонт своєї техніки. Це прогресивна і перспективна форма організації праці, впровадження якої дозволить значно підвищити продуктивність праці. Підраховано, що приблизно половину часу механізатори витрачають на роботу в полі й стільки ж у них займає ремонт і технічне обслуговування техніки. Виділення технічного обслуговування в самостійну галузь дасть змогу ефективніше використовувати техніку, підвищити зайнятість механізаторів на роботах з основного профілю і скоротити таким чином додаткову потребу в них.
Найбільш масовою в сільському господарстві є багатогранна професія механізатора. У складі механізаторів відбулися суттєві зміни. Аналіз свідчить про те, що кількісні зміни складу механізаторських кадрів супроводжуються подальшим удосконаленням їх професійної структури. Змінюється співвідношення внутрішньопрофесійних груп, зростає чисельність більш кваліфікованих працівників при одночасному зменшенні менш кваліфікованих. Сфера прикладання кваліфікованої праці постійно зростає, а некваліфікованої — звужується. Рівень кваліфікації зростає нерівномірно. По окремих видах виробництва він посилюється, а по деяких із них змін практично не спостерігається. Все це приводить до поглиблення розриву між кваліфікаційною і некваліфікаційною працею як у межах одного і того ж регіону, так і по зонах країни. Причому посилюється процес диференціації рівня кваліфікації серед кадрів механізаторів.
По мірі удосконалення конструкцій машин і механізмів професія механізатора постійно розвивається та змінюється. З впровадженням прогресивних форм експлуатації й обслуговування машинно-тракторного парку поряд з інтеграцією професій відбувається новий поділ праці механізаторів та їх спеціалізація типу тракторист-машиніст-рільник, тракторист-машиніст-овочівник, тракторист-машиніст-садівник.
Професія механізатора на сучасному етапі є досить широкопрофільною професією, це новий тип працівника, сформований в результаті удосконалення засобів праці та стирання різниці між її окремими видами. Такий фахівець повинен мати професійну підготовку щодо володіння кількома спеціальностями, досконало знати різні марки машин, мати відповідні знання в галузі агротехніки, вільно переходити від одних виробничих операцій до інших і, якщо необхідно — поєднувати суміжні трудові функції. Така постановка питання зумовлює необхідність постійно збільшувати підготовку трактористів-машиністів широкого профілю саме в системі професійно-технічної освіти на рівні сучасних вимог. Причому створення нових форм господарювання, різке зменшення чисельності сільського населення, масовий відтік молоді із села, депопуляція, загострення кризових явищ, занедбання соціальної сфери ставлять нові вимоги до професійної підготовки кадрів на всіх рівнях, у тому числі й до кадрів механізаторів.
Однак на практиці часто виникають протиріччя між речовими й особистими факторами виробництва, які проявляються у невідповідності професійно-кваліфікаційної структури робочої сили рівню розвитку техніки. Однією з причин невідповідності між підготовкою кадрів і потребами в них виробництва є слабка матеріальна база професійно — технічних закладів . Як правило , в них відсутня техніка нових конструкцій, а наявна техніка застаріла. Немає в достатній кількості сучасних навчальних посібників, а про повне забезпечення фінансування доводиться тільки мріяти. Це значить, що учні в стінах ліцею позбавлені можливості вивчати сучасні машини і працювати на них, що негативно відбивається на використанні випускників училищ безпосередньо на виробництві.
Одним із важливих напрямів удосконалення професійної структури механізаторських кадрів є підвищення їх кваліфікації. Разом з тим порушення вимог економічного закону відповідності розвитку робочої сили характеру і рівню розвитку засобів виробництва призводить до того, що рівень кваліфікації кадрів масових професій не завжди відповідає рівню розвитку техніки. Нині проблема підвищення кваліфікації робочої сили в сільському господарстві залишається невирішеною. Практика свідчить про нижчу класність у молодих механізаторів, про тісний взаємозв´язок між рівнем кваліфікації і практичним досвідом роботи. Водночас не менш важливим фактором, який впливає на рівень кваліфікації, є рівень загальної і спеціальної підготовки працівника. Якщо для працівників старшого віку, в яких рівень загальноосвітньої підготовки невисокий, переважаючу роль відіграє трудовий стаж, то молодь у змозі значно швидше освоїти певні види складних робіт, підвищити свою кваліфікацію. Необхідний диференційований підхід щодо створення відповідних умов для удосконалення майстерності молодих працівників, для розкриття їх творчих здібностей і приведення у відповідність накопичених знань із характером робіт, які вони виконують. Ця відповідність можлива при скороченні розриву між загальноосвітнім і кваліфікаційним рівнями. Інакше у молодих працівників знижується інтерес до своїй професії, до подальшого нагромадження знань, що в кінцевому рахунку стає однією з причин стихійного відтоку юнаків і дівчат із сільської місцевості.
В цілому рух робочої сили має прогресивний характер, який сприяє ширшій реалізації здібностей та професійних навиків жителів села, підвищення рівня їх загальноосвітньої і професійної підготовки, оволодіння більш складними видами праці, повним задоволенням матеріальних й особливо духовних потреб.
Разом з тим переміщення робочої сили із сільського господарства часто відбувається у формі плинності кадрів, тобто непланового, нерегульованого процесу. Це, безумовно, негативно позначається на наявності та використанні трудових ресурсів, на їх професійно-кваліфікаційній і статевовіковій структурі.
Переважну більшість серед вибулих становлять, як правило, кваліфіковані кадри, зокрема трактористи-машиністи, водії, спеціалісти по ремонту сільськогосподарської техніки. Водночас поповнення механізаторських кадрів відбувається в основному на заміщення вибулих. Розрив між вибуттям і прибуттям їх на виробництві становить від 2 до 5 %. Причому серед вибулих у сільській місцевості чоловіків майже 80% — це молоді люди, а серед жінок — понад 70%. Більше 40% випускників профтехучилищ, які приходять на виробництво, невдовзі його покидають.
Відтік кваліфікованої молоді з села призводить не тільки до погіршення структури трудових ресурсів, а й негативно позначається на результатах господарювання. Крім того, слід враховувати і матеріальний збиток, адже кошти, витрачені на підготовку кадрів для сільського господарства, переходять в інші галузі.
Формування структури робітничих кадрів на селі перебуває в прямій залежності від зайнятості їх на виробництві. У процесі реформування колгоспів і радгоспів, створення нових організаційно-правових структур у сільськогосподарському виробництві відбулося вилучення, фактично розбазарювання техніки, а та, що залишилася, застаріла і здебільшого непридатна для використання. У сукупності це призвело до різкого зменшення кількості сільськогосподарської техніки (табл.).
До того ж, кількість сільськогосподарської техніки зменшилася не за рахунок поповнення новими потужнішими машинами. Так, середня потужність трактора за період з 1991 по 2007 рік збільшилася лише на 10,8 к. с., а виробництво їх тільки з 1990 по 2002 рік скоротилося більш як у 35 разів.
Процес стабілізації сільськогосподарських кадрів з особливою гостротою ставить на порядок денний розв´язання, в першу чергу, соціально-економічних проблем на селі — створення належних культурно-побутових, житлових умов, умов праці та її оплати.
Наявність сільськогосподарської техніки в сільськогосподарських підприємствах України станом на кінець року
Техніка |
1991 |
1996 |
2000 |
2005 |
2007 |
2007 до 1991, % |
Трактори, тис. шт. |
497,3 |
441,7 |
318,9 |
216,9 |
186,8 |
37,6 |
Потужність двигунів тракторів, тис. к.с. |
42724 |
38175 |
28023 |
20111 |
18062 |
42,3 |
Зернозбиральні комбайни, тис. шт. |
105,2 |
85,9 |
65,2 |
47,2 |
41,0 |
39,0 |
Кукурудзозбиральні комбайни, тис. шт. |
15,3 |
12,0 |
7,9 |
4,8 |
3,6 |
23,5 |
Бурякозбиральні машини, тис. шт. |
19,8 |
18,3 |
13,0 |
8,5 |
6,6 |
33,3 |
Установки та агрегати для доїння корів, тис. шт. |
79,2 |
58,7 |
33,5 |
16,8 |
12,7 |
16,0 |
Перехід до ринкових форм господарювання, кризові явища, скорочення виробництва загострили проблему зайнятості на селі, поставили на перше місце проблему створення повноцінного цивілізованого ринку праці. Аналіз основних факторів формування ринку праці свідчить про погіршення демографічної ситуації. Міграція сільської молоді в міста, інтенсивне старіння сільського населення, дефіцит у більшості регіонів трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили, низька технічна озброєність і продуктивність праці — все це ускладнює процес формування й регулювання ринку праці.
Зайнятість і демографічна ситуація на селі є невід´ємними складовими загальнодержавної системи управління соціально-економічними процесами в сільській місцевості. Стан справ на ринку праці на селі неоднозначний. Перехід сільськогосподарського виробництва на ринкові відносини супроводжується вивільненням працюючих, що, у свою чергу, спростовує твердження про неможливість безробіття в сільській місцевості. Якщо врахувати, що безробітні на селі є потенційними мігрантами, стимулювання зайнятості за місцем проживання є першочерговим завданням. Симулювати слід перш за все внутрішньосільську міграцію переважно з густонаселених, малоземельних регіонів у занепадаючі поселення.
У цілому стан зайнятості населення в сільській місцевості може бути охарактеризований як негативний для швидкого переходу до ринкової економіки, що з особливою гостротою ставить завдання здійснення виваженої аграрної державної політики. Державна політика в сільській місцевості має бути спрямована на забезпечення повної зайнятості наявних трудових ресурсів, залучення в агропромислову сферу жителів міст, стимулювання переміщення в село промислової переробки сільськогосподарської сировини, інших видів сільськогосподарської діяльності й розвитку соціальної сфери.
Якісно нова система організації суспільного життя і побуту селян повинна змінити демографічну ситуацію та негативні тенденції в соціальному розвитку села: формування молодих сімей, зростання народження і зниження смертності сільського населення, особливо дітей і осіб працездатного віку, забезпечення природного приросту населення і припинення процесу депопуляції. В перехідний період до ринкової економіки здійснювані заходи в аграрній сфері повинні сприяти стабілізації чисельності селянства, оптимізації статево-вікової та професійно-кваліфікаційної структури трудових ресурсів, цілеспрямовано регулювати демографічні й соціальні процеси в сільських регіонах.