Створення державної виконавчої служби (далі — ДВС) в 1998 р. було важливим і суспільно необхідним кроком на шляху удосконалення законодавства у сфері примусового виконання рішень судів та інших виконавчих документів. Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про проведення виконавчих дій» від 15 грудня 1999 р. (далі — Інструкція), Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. було узагальнено складні правовідносини, пов´язані з діяльністю органів ДВС. Проте згадані нормативно-правові акти хоч і зазнали значних змін протягом останніх років, але й досі залишаються недосконалими та однобокими щодо їх практичного застосування, а також містять суперечності та змістовні прогалини [2; 3].

Насамперед зупинимося на аналізі деяких статей Закону України «Про виконавче провадження» та порівняємо їх з іншими нормативно-правовими актами, сферу діяльності яких цей Закон зачіпає.

Метою цієї статті є аналіз положень ст. 52 («Звернення стягнення на заставлене майно») Закону України «Про виконавче провадження» щодо відповідності їх нормам інших нормативно-правових актів.

Об´єктом дослідження є зміст ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», а саме: звернення стягнення на заставлене майно. Правовідносини, що виникають під час звернення стягнення на заставлене майно, мають складний характер. їх реалізація лежить у площині законів України «Про виконавче провадження» та «Про заставу» [1; 2]. Важкість реалізації виконання обумовлюється складністю поняття застави, неузгодженістю важливих моментів Закону України «Про заставу» та Закону України «Про виконавче провадження», а також тим, що частини ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» суперечать одна одній.

Стаття 1 Закону України «Про заставу» визначає заставу як спосіб забезпечення зобов´язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов´язання одержати задоволення з вартості заставного майна переважно перед іншими кредиторами.

З цього визначення випливає, що заставодержатель має переважне право на майно, яке перебуває у нього в заставі, тобто якщо в момент настання терміну виконання зобов´язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, заставодержатель має право звернення стягнення на заставлене майно. У Законі України «Про заставу» зазначається, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса органами ДВС.

Проте чи доцільно відкривати виконавче провадження у випадках, коли заставодержатель може самостійно задовольнити свої вимоги, реалізувавши майно, яке перебуває у заставі? Зрозуміло, що держава захищає інтереси сторін: заставодержателя і заставодавця. Йдеться про перевищення суми вирученої від реалізації заставленого майна над сумою боргу заставодавця. У цьому випадку можливе зловживання з боку стягувача — без контролю відповідних органів різниця в сумах може бути і не повернута боржникові. Те саме випливає із ситуації, коли вартості об´єкта застави недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя — у цьому випадку зловживання можливі з боку боржника. Тож, власне, без втручання держави не обійтись. Слід законодавчо передбачити порядок вирішення питання про реалізацію вимог стягувача без участі органів ДВС — за згодою сторін. Фактично на території України він існує, але законодавчо не відображений, хоча такий порядок був би найбільш доцільним і раціональним, не обтяженим зайвими процедурами. До речі, це передбачено законодавством Російської Федерації.

Наступна проблема стосується безпосередньо норм ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у частині стягнення виконавчого збору.

Згідно з ч. 1 зазначеної статті за постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеної у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника. Те, що у цьому випадку виконавчий збір не вираховується з коштів від реалізації заставленого майна, є логічним, проте виникає запитання: боржник відповідає заставленим майном по своєму зобов´язанню, тож чи доцільно стягувати з нього ще й грошові кошти, що покривають виконавчий збір? Але основна проблема не в цьому. Повертаючись до аналізу ст. 52, переходимо від ч. 1 до ч. 6, в якій зазначено: з коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені ст. 43 Закону України «Про виконавче провадження», після чого вони використовуються для задоволення вимог заставодержателя. Щоб докладніше проаналізувати ст. 43 Закону «Розподіл стягнутих з боржника грошових сум», потрібно прослідкувати за черговістю розподілу стягнутих коштів за цією статтею:

Перша черга — повернення авансового внеску сторін та інших осіб на проведення виконавчих дій.

Друга черга — компенсація витрат ДВС на здійснення виконавчих дій, що не покриті авансовим внеском сторін та інших осіб.

Ці витрати викладені у п. 4.15.1 наказу про затвердження Інструкції про проведення виконавчих дій. До витрат на проведення виконавчих дій належать кошти, витрачені на: перевезення, зберігання та реалізацію майна боржника; оплату праці експерта, перекладача та інших осіб, залучених до проведення виконавчих дій; поштовий переказ стягувачеві стягнутих аліментних сум; розшук боржника, майна, дитини; інші необхідні витрати для забезпечення належної організації виконання рішень органами ДВС [3]. До інших витрат на проведення виконавчих дій належать: витрати на виплату винагороди державному виконавцю, придбання службових житлових приміщень, придбання службових приміщень, матеріально-технічне забезпечення діяльності служби, оренда приміщень, ремонт та обслуговування оргтехніки. Це не повний список інших витрат, які можуть бути покриті за рахунок стягнутих сум.

Щодо третьої черги, то в Законі зазначається, що до неї належать задоволення вимог стягувача та виконавчий збір. Проте ДВС насамперед дбає про свої фінансові потреби, а вже потім — про потреби стягувача. Отже, у реальному житті, на практиці, черговість матиме такий вигляд:

—      третя черга — стягнення виконавчого збору;

—      четверта черга — задоволення вимог стягувача.

Аналогічна ситуація і з Інструкцією «Про вчинення виконавчих дій». У пункті 5.3.7 Інструкції вказано, що з коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, повертається авансовий внесок сторін та інших осіб на проведення виконавчих дій, компенсуються витрати ДВС на здійснення виконавчих дій. Тобто права особи заставодержателя, яка є ключовою у цьому випадку, інтереси якої підлягають державному забезпеченню першочергово, ставляться на останнє місце у процесі забезпечення вимог, які, власне, стосуються лише її. Адже надаючи «кредит» та беручи в заставу майно (майнове право), заставодержатель розраховує передусім на задоволення власних інтересів. Але коли «в гру вступає» ДВС, ми бачимо все з точністю до навпаки.

У будь-якому випадку зазначену черговість ст. 43 Закону України «Про виконавче провадження» має очолювати задоволення вимог стягувача. Лише після цього залишок майна може підлягати іншим утриманням.

Що ж стосується ситуації, коли коштів від реалізації недостатньо для погашення всього боргу, то ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що «…у разі коли коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя, виконавчий документ повертається стягувачу-заставодержателю в порядку, визначеному пунктом 6 частини першої статті 40 цього Закону». Пункт 6 ч. 1 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» засвідчує таке: «…якщо у боржника відсутнє майно визначене виконавчим документом, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), і здійснені державним виконавцем відповідно до закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними…», а ч. 5 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає повторне пред´явлення виконавчого документа до виконання. У випадку, коли заставлене майно продане, а коштів для задоволення вимог заставодержателя недостатньо, заставодержатель має право повторно перед´явити виконавчий документ до виконання. А чи є в цьому сенс? Тоді навіщо законотворцю передбачати таку норму, коли можна закінчити виконавче провадження у зв´язку з фактично повним виконанням рішення згідно з виконавчим документом, оскільки у виконавчому документі зазначається, що нотаріус пропонує звернути стягнення на конкретне майно.

Наведені вище проблемні аспекти узгодження законів України «Про заставу», «Про виконавче провадження» та наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про проведення виконавчих дій» не єдині.

Отже, ст. 52 «Звернення стягнення на заставлене майно» та ст. 43 «Розподіл стягнутих з боржника грошових сум» Закону України «Про виконавче провадження» потребують вдосконалення шляхом внесення до них змін.

У світлі нинішніх подій не можна також не вказати на міжнародно-правові аспекти застави, які не відображені в чинному Законі України «Про виконавче провадження». Тому для інтеграції України до європейського політичного, економічного та правового простору потрібно адаптувати законодавство України до європейського. Ця адаптація передбачає реформування всієї правової системи та поступове приведення у відповідність до європейських стандартів і має охоплювати в тому числі сферу виконання рішень судів та інших органів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Про заставу : Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654 // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.

2.      Про виконавче провадження : Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606 // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 24. — Ст. 207.

3.      Інструкція про проведення виконавчих дій : наказ Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 р. за № 865/4158.