Незважаючи на певну визначеність багатьох ключових понять у кримінальному праві, фахівці знову і знову повертаються до їх обговорення. Це пов’язано з тими суттєвими змінами, які відбуваються у соціальній дійсності. Багато проблем, які продовжують обговорюватися, не тільки взаємопов’язані, а й дуже часто зумовлюють одна одну. Мова йде про сутність та зміст кримінального права, кримінальної відповідальності та покарання. Розуміння таких положень допоможе дати відповідь на питання про те, що дійсно регламентує або, враховуючи змістовну «спеціалізацію» кримінального права, охороняє ця галузь, які вона має соціальні «наміри» та механізми їх досягнення. На нашу думку, саме у спробі знайти відповідь на ці запитання і полягають перманентні дискусії, які з різним ступенем інтенсивності виникають серед науковців.

В основному в цій публікації йтиметься про об’єкт, один з чотирьох обов’язкових елементів складу злочину, який є єдиною підставою кримінальної відповідальності в Україні, тобто про ту соціально-правову шкоду, яку завдає відповідне суспільно небезпечне діяння, і про те, що стає приводом застосування до людини, яка вчинила таке діяння, найбільш суворих заходів державного реагування. Говорячи про об’єкт, будемо намагатися сформулювати наше бачення цього філософсько-правового феномену з урахуванням динаміки та рівня сучасного розвитку нашого соціуму, його форм, видів, наукової оцінки тощо. Причому керуючись не звичними поглядами, а позицією так званої теорії суспільства. Це дасть змогу отримати певні аргументи для визнання сучасної сутності та змісту держави, більш точно встановити, які основні ознаки має конкретний державний устрій, якими «кордонами» державний устрій повинен обмежувати свою діяльність тощо.[1, 5].

Суспільство як соціальний організм. Поняття «суспільство» має широке, універсальне та об’ємне значення. В історії людства були різні підходи до розуміння та визначення цього поняття. У середині XIX ст. суспільство почало розглядатися як об’єктивна категорія, як необхідний соціальний організм, що має свої правила функціонування та розвитку. У будь-якому разі суспільство — це не механічне скупчення різних людей. Його сутність як соціальної реальності полягає в тому, що воно відображає певну сукупність тих відносин та зв’язків, в яких люди перебувають між собою: одна людина — до групи людей, різні групи людей між собою тощо.

Суспільство, як відомо, з’являється раніше ніж держава. Для його виникнення необхідна низка обов’язкових ознак. Характерними ознаками суспільства є: а)певнатериторія; б) здатність підтримувати та розвивати інтенсивність необхідних взаємовідносин та взаємозв’язків між людьми; в) автономність і високий рівень саморегуляції; г) виконання інтегруючої функції, яка необхідна для соціалізації кожного наступного покоління, тобто включення його в систему відносин, що склалась, і підпорядкування його встановленим соціальним нормам та правилам, тощо.

Потрібно звернути увагу і на фактори, які забезпечують сталість. Спочатку це були тільки особисті відносини між людьми, яких пов’язували узи споріднення, сусідства та ін. Однак з розширенням території та кількості людей, які на ній проживали, міжособові стосунки вже не могли підтримувати необхідну стійкість суспільства. На перше місце починають виходити так звані соціальні структури, під якими потрібно розуміти стійкі соціальні зв’язки, відносини, утворення. їх особливість полягає в тому, що такі соціальні структури обов’язково мають так звану функціональну доцільність. Говорячи про соціальні структури, потрібно підкреслити, що реальні соціальні структури тільки на необхідному рівні закріплюють тривалі та стійкі взаємовідносини, які спочатку виникають як міжособові взаємовідносини.

Отже, суспільство — це універсальний засіб організації соціальних зв’язків та відносин, який має забезпечити задоволення усіх основних потреб людей, що до нього належать. Суспільство виникає з утворенням та укріпленням соціальних відносин та зв’язків, появою особливих інститутів, які, в свою чергу, повинні підтримувати такі зв’язки.

Цей висновок про первинність суспільства дає змогу дослідити його як певну систему, яку не можна розуміти тільки як суму певних елементів. Стійкість цілого в системі забезпечується встановленим порядком взаємозв’язку та взаємозалежності його частин. Дослідження системи завжди потрібно починати з аналізу її основних структурних складових, механізмів їх функціонування. При такому підході найбільш важливим для встановлення змісту системи є виділення головного, основного, саме змістовно утворювального елементу.

Існують різні погляди щодо такого елементу або визнання такого елементу серед низки приблизно рівних елементів. Але аналіз цього з юридичних позицій дає змогу стверджувати, що, незважаючи на існуючу різницю у визначенні цього, в принциповому плані, всі вони мають одну суттєву єдність. Наведемо позиції найбільш відомих дослідників цієї складної проблеми.

Так, існує погляд, згідно з яким основним змістовно утворювальним елементом є соціальний факт, під яким потрібно розуміти усілякий засіб, який здатний впливати на індивіда. Саме розглядаючи суспільство як систему соціальних фактів, можливо зрозуміти механізми його функціонування, реальні важелі його впливу на індивідуума (Е. Дюркгей).

Відповідно до іншого погляду, основним таким елементом є соціальні відносини як безпосереднє вираження стійких зв’язків, що складаються між людьми в процесі їх життєдіяльності. Суспільство складається не з індивідів, а із суми тих зв’язків та відносин, в яких ці індивіди перебувають. Характер суспільних відносин відображає як специфіку самого суспільства, так і змістовні якості саме цих людей (К. Маркс).

Відомий соціолог М. Вебер вважає, що суспільство — це складна система соціальної взаємодії. У суспільстві домінують певні види соціальної дії, які визначають відносини панування — підпорядкованості, а також характер самого суспільства.

На думку Т. Парсонса, ядром суспільства як соціальної системи є встановлений порядок, який базується на встановленій системі суспільних відносин, завдяки яким і організовується колективне життя населення.

Наступний висновок може бути сформульований так: основним змістовним фактором в розумінні суспільства як складного соціального механізму необхідно вважати суспільні відносини, суспільні зв’язки, які існують і забезпечують функціонування цього соціуму.

Відбувається це таким чином: у процесі свого існування в суспільстві люди, вступаючи в межі однієї чи декількох сфер, які функціонують, повинні мати відносини між собою. Наприклад, вони можуть мати: а) взаємостосунки осіб, в яких вони реалізують свої індивідуальні якості; б) соціальні відносини, які необхідні для створення соціальної групи; в) соціальні відносини, які відображають ієрархію соціальних позицій осіб, включених у діяльність соціальної системи, згідно із соціальними функціями, які вони в ній виконують, та ін.

У процесі взаємовідносин на конкретну людину здійснюють вплив як люди, з якими вони вступають у відповідні відносини, так і соціальні події, які відбуваються. Але кожна людина також здійснює певний вплив на інших людей та соціальні події. Будь-яка соціальна система функціонує згідно з певними соціальними законами.

Зазначимо, що окрема соціальна система може розвиватися за власними соціальними законами. Але елементи кожної окремої системи, незважаючи на свою певну індивідуальність, мають спільні обов’язкові риси. Індивід не може не підкорятися правилам, які існують у тій соціальній системі, до якої він належить. Його діяльність соціально детермінована, хоча водночас у суспільстві існують різні форми соціальної діяльності і поведінки, що надає людині можливість вибору своєї поведінки. Тому кожна соціальна спільнота є складним утворенням, яке має свої внутрішні дозволи та заборони.

Можна назвати ще одну групу доводів, які, нехай від протилежного, теж будуть закріплювати підхід до визнання «первісності» суспільних відносин. Ця група доводів має одну основну ознаку: вони з різних обставин, наприклад, з соціальних або фізіологічних причин, спрямовані на примусовий розрив суспільних відносин і залишення такої людини, умовно кажучи, самотньою.Отже, суспільство є універсальним засобом організації соціальних відносин і соціальних зв’язків, який поєднує порядок функціонування цього суспільства та повинен забезпечити задоволення основних потреб населення. У разі виконання таких соціальних завдань воно може бути визнане самодостатньою, саморегульованою і саморепродуктивною соціальною системою [2, 78].

Суспільні відносини і держава. Довгий час в історії людства проблема розподілу суспільства і держави взагалі не розглядалась, і перші кроки в такому вивченні з’явилися з моменту виникнення капіталістичних відносин. Незважаючи на те, що минуло досить багато часу, ще існує низка невирішених проблем.

Функціонування суспільства, існування суспільних відносин можливе тільки як певний результат діяльності конкретних людей. Будь-який соціальний інститут, будь-яка система цінностей може виконувати свою соціальну роль, тільки якщо це відображається в діях та вчинках індивідів. Людина — це істота, як кажуть, відкрита світу. На відміну від тварини, чия поведінка запрограмована інстинктами та іншими біочинниками, людина не є запрограмованою. Звідси — як велика ураженість, так і велика гнучкість людини в її пристосуванні до навколишньої реальності. Тому в ситуації, коли немає жорсткої біологічної програми, є необхідність у виборі можливих варіантів поведінки. Важливим залишається одне: рішення людини не нав’язуються їй інстинктом, і вона повинна вибирати їх сама, а прийняття відповідного рішення, як відомо, може мати і певні проблеми [3, 110]. Тому важливо враховувати, що люди з їх конкретними інтересами не тільки становлять основу суспільства, а й можуть вчиняти неоднозначні вчинки. Саме тому суспільство повинне мати єдині правила для свого функціонування. Тільки так воно може існувати як єдиний організм.

Такі суперечності між загальними завданнями суспільства і приватними вчинками особи і створюють основні проблеми в існуванні соціальної спільноти. До речі, саме таке становище і є одним з центральних питань соціологічної теорії: як із вчинків людей утворити соціальний порядок і як у встановленому суспільному порядку зберегти свободу індивіда [4].

Інтереси людей можуть змінюватися значно швидше, ніж змінюється суспільство. Якщо спробувати проаналізувати це трохи по-іншому, то можна сказати, що такі процеси мають і певний об’єктивний характер. Так, не усі індивіди укладаються в систему статусно-рольових відносин, яка пропонується в конкретному суспільстві. Індивідуальні якості осіб дуже часто бувають значно ширшими, ніж соціалізуючі можливості суспільства. Ці якості постійно генерують наміри людей змінювати існуючі порядки, що певною мірою може призводити до певних відхилень (девіації) від існуючих в суспільстві правил. До речі, коли такі відхилення набувають критичних обсягів, це може вивести суспільство із соціальної рівноваги.

Саме ці обставини і включають у соціальну систему так званий загальний страхувальний механізм, а саме — державу, яка бере на себе завдання впливу на людську поведінку. Ось тут і з’являється механізм, який повинен поєднувати суспільну соціалізацію людини і можливості державного регулювання.

У зв’язку з цим вважається, що суспільство, нехай у напростішому розумінні, виникає раніше, ніж держава. Але коли суспільство з різних причин (політичних, економічних тощо) починає поділятися на певні групи, прошарки, спільноти, вчиняються дії, які мають різну оцінку в таких групах, або такі групи починають конфліктувати між собою, виникає необхідність у виділенні з цього суспільства політичної організації, яку традиційно визначають як державу.

Однією з основних ознак держави є наявність в ній права. Право, в загальному розумінні, є специфічною формою соціального життя і особливим типом соціальної регуляції. Безумовно, коли йдеться про право, особливо з фахових позицій, дуже часто виникає одне основне питання: що в праві є ідеальним, а що — реальним? Залишаючи це питання риторичним, спробуємо більш предметно виділити саме соціальні складові права.

Право теж виконує значні завдання, які пов’язані із соціалізацією людини. Взагалі соціалізація, як відомо, це процес формування та становлення особи, який відбувається під впливом різних соціальних факторів* [5]. Право, як один з таких важливих факторів, забезпечує соціалізацію за рахунок формування правослухняної поведінки, яка відповідає правилам, встановленим в суспільстві. Протягом більшої частини розвитку людства в державному полі саме право утримує провідну роль в регулюванні суспільних відносин. Це відбувається завдяки тому, що воно не тільки встановлюється державою — його існування, виконання його положень також забезпечується державою. Безумовно, тут є певні складнощі. Вище ми вже зауважували, що поєднання приватних інтересів та завдань суспільства має певні соціальні суперечки. Стосується це і оцінки таких вчинків з правових позицій. Людина не пасивно пристосовується до правих норм, які існують в суспільстві. В майже ідентичних соціальних умовах існує певний «розрив» від законослухняної до асоціальної та девіантної поведінки. Тому необхідність в забезпеченні певної недоторканності суспільних відносин та існуючий розрив в людській поведінці і формулює певні завдання для права.

В цілому, правове регулювання може бути ефективним, малоефективним та взагалі неефективним. Це залежить від ступеня досягнення тієї цілі, яка ставилась при прийнятті правової норми. Є багато умов, дотримання яких може впливати на забезпечення правового регулювання. Це стосується як основних положень правової системи, так і принципових положень кожної галузі права, зокрема кримінального.

В усякому разі можна сказати, що з соціально-правових позицій в нормах права офіційно закріплюється державне звернення до волі людей, що визначає поведінку, якої потребує держава (В. Хвостов). А сукупність усіх змістовних ознак такої норми відображає так звану морфологію права, яка і визнає дійсну реальність права [6, 502-503]. Всі ці загальноправові положення потрібно враховувати і при аналізі основних положень кримінального права.

Об’єкт кримінально-правової охорони. Дискусії, які перманентно існують у кримінальному праві, найчастіше стосуються поняття, сутності та змісту об’єкта кримінально-правової охорони. В таких обговореннях висловлюються як поодинокі позиції, так і позиції, які підтримуються певною групою фахівців, тоді вони отримують визначення наукових течій. Можна назвати тільки приблизну кількість фахівців, які займались цією проблемою. Згідно з нашою правовою традицією, саме встановлення змісту, сутності, ознак об’єкта допоможе встановити соціальну та юридичну сутність злочину, соціальні та юридичні наслідки злочину, розмежувати злочини з іншими правопорушеннями та ін. Потрібно нагадати, що об’єкт має й необхідне практичне значення. Це — створення системи Особливої частини кримінального права, «предтеча» правильної кваліфікації тощо.

Прийнято вважати, що в кримінальному праві таке обговорення на теренах Російської імперії почалось у XVIII ст., коли поняття «склад злочину» перестало мати тільки кримінально-процесуальне значення, а почало застосовуватися і в кримінальному праві. Першими дослідниками об’єкта вважаються: М. Таганцев, В. Спасович, О. Кистяківський, А. Піонтковський, В. Хвостов та ін. У сучасній історії спеціальне ґрунтовне дослідження цієї складної проблеми зробив В.Тацій [7]. В цілому, вже існують певні систематизації наукових позицій з цього приводу. Наприклад, вважають об’єктом: 1) суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, — М. Бажанов, Н. Гуторова, Б. Кирись, М. Коржанський, В. На- вроцький, В. Тацій, А. Савченко, Ю. Шевцов та ін.; 2) соціально значущі цінності, інтереси блага, що охороняються кримінальним законом, — І. Гавриш, П. Матишевський, А. Наумов, А. Пашковський, Є. Фесенко та ін.; 3) людину, незалежно від віку, розумового розвитку, соціального стану, — Г. Новосьолов та ін.; 4) окремих осіб або багато осіб — І. Козаченко, З. Незнамова та ін.; 5) суспільні відносини, які є відповідним порядком, встановленими приписами правових норм, а також соціальні блага — В. Чеботарьова; 6) соціальну оболонку як перший рівень об’єкта (все інше перебуває всередині цієї оболонки) —

В. Трубніков; 7) охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин — П. Андрушко, О. Костенко, А. Ландіна та ін. [8, 165]. На більш загальному рівні існують спроби певного поєднання таких критеріїв, які покладаються в основу таких наукових позицій [9, 162]. Кожна з цих позицій має необхідні наукові аргументи і тому заслуговує право на існування та обговорення.

Якщо остаточно визначитися, то, враховуючи доводи, які ми виклали, об’єктом кримінально-правової охорони потрібно вважати суспільні відносини, що охороняються кримінальним правом. Наполягаючи на такій позиції, ми вважаємо, що суспільні відносини виступають в ролі соціального зв’язку, соціального механізму, який не тільки набуває необхідної ваги в суспільстві за допомогою права, а й не може бути порушеним, бо охороняється нормами кримінального права. Саме встановлення та організація нормального, непорушного механізму функціонування суспільства і є основним завданням держави, яке вона виконує за допомогою права, з урахуванням його галузевих аспектів. На нашу думку, відомі визначення об’єкта, які робились раніше, також підтверджують такий підхід. Наприклад, В. Хвостов вважав, що злочин потрібно розглядати як діяння, яке підриває авторитет держави та права і тому має суспільний характер [10, 128]. Дослідження саме цього аспекту аналізованої проблеми дає змогу припустити, що суспільні відносини та правопорядок пов’язані між собою. Суспільні відносини є змістом, а закріплення їх у правовій формі — правопорядком, тобто зовнішньою формою існування таких відносин у конкретному суспільстві.

Безумовно, все це потребує своєї подальшої деталізації, зокрема і підкреслення публічного характеру суспільно небезпечних діянь, які належать до сфери кримінального права. Так, наприклад, при обговоренні об’єкта кримінально-правової охорони у злочинах проти власності існує дискусія щодо того, що є таким об’єктом: власність чи майно. Але, розвиваючи тезу про публічний характер діянь, потрібно сказати, що власність і чуже майно перебувають у сфері приватних відносин. Тому різні порушення законодавства стосовно них можуть розглядатися на рівні, наприклад, цивільних правопорушень. А ось встановлені в суспільстві принципи розподільних відносин, які охороняються державою і які порушуються відповідними протиправними діями, в тому числі і щодо майнових відносин, і можна розглядати як об’єкт кримінально-правової охорони, а такі діяння — як злочини.

Що стосується можливості визначення об’єктом певних цінностей та благ, то тут, на нашу думку, є проблеми в зв’язку з їх невизначеністю або пев- ною аморфністю у їх визначеності в сучасних умовах. Так, окремі цінності або блага можна проголосити, але говорити про це як про якусь завершену соціальну картину складно, що може мати відповідні проблеми й у кримінально-правовому полі. Це пов’язано з певними сучасними проблемами у нашому світогляді, трансформацією змістів та цінностей нашого повсякденного життя, що, наприклад, було видно під час останніх травневих подій, коли дуже виразно проявились ідеологічні крайнощі.

Обговорюючи це, можна звернути увагу і на традиційне визначення поняття злочину, яке існує в цілій низці зарубіжних країн: злочин — це діяння, яке порушує встановлені державою заборони на певну поведінку. Таке формулювання виключає необхідність визначення суспільної небезпеки відповідного діяння і того, що саме воно порушує. Чи не є це свідомим виходом з дискусії, яку ми постійно продовжуємо?

Отже, соціально-правова шкода від злочину полягає у порушенні існуючого механізму функціонування суспільства, яке здійснюється завдяки встановленим та закріпленим правом суспільним відносинам.

Говорячи про соціально-правову шкоду від злочину, потрібно розмежовувати це від соціально-економічних збитків від злочинності. Сучасне розуміння дає змогу стверджувати, що такі збитки мають кілька напрямів, кожен з яких має свої види. Враховуючи сучасний стан нашого соціального розвитку, ми тільки почали обговорювати їх. І це потрібно продовжувати для подальшого, більш глибинного оцінювання як спеціальних можливостей кримінального права, так і загальних можливостей публічних галузей права.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Гумбольдт В. О пределах государственной деятельности. — М., 2003. — 200 с.
2. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Загальний курс : підруч. — 2-ге вид. — К., 2008. — 408 с.
3. Отрешко Н. Картины социального мира : концепты общества и субъекта действия в социологической теории // Социология : теория, методы, маркетинг. — 2009. — № 1. — С. 127—137.
4. Фромм Э. Революция надежды. — М., 2006. — 283 с.
5. Новый словарь иностранных слов. — Мн., 2006. — 1088 с.
6. Бачинин В. А. Энциклопедия философии и социологии права. — СПб., 2006. — 1093 с.
7. Стрельцов Є. Л. Об’єкт і кваліфікація злочинів // Вісник Академії правових наук України. — 2009. — № 1 (17). — С. 151-154.
8. Таций В. Ответственность за хозяйственные преступления : объект и система. — Х., 1984. — 232 с.; Объект и предмет преступления по советскому уголовному праву. — Х., 1982. — 110 с.
9. Грищук В. К. Кримінальне право України : Загальна частина : навч. посіб. — К., 2006. — 568 с.
10. Теорія держави і права / за заг. ред. В. В. Копейчикова. — К., 1995. — 456 с.
11. Хвостов В. М.Общая теория права : элементарный очерк. — 5-е изд. — М., 2011. — 152 c.