Питання законодавчого стимулювання створення об’єктів інтелектуальної власності у зв’язку з виконанням трудового договору є особливо актуальним для України сьогодні – в період еміграції наукової еліти за кордон. Ця проблема обумовлюється, окрім іншого, й тим, що джерела правового регулювання даного питання є загальними, множинними та колізійними. Спеціальні джерела трудового права не регулюють даного питання взагалі, хоча відносини з приводу створення та використання службових об’єктів інтелектуальної власності є за своїм змістом трудовими.

Метою нашого дослідження є аналіз деяких зумовлених колізіями трудового та цивільного законодавства стосовно створення та використання службових об’єктів інтелектуальної власності проблемних питань, а саме:

1) ймовірності виходу за межі трудової функції працівника при виданні йому доручення роботодавцем про створення винаходу;

2) правової природи договору про виплату винагороди винахіднику та правового режиму такої винагороди;

3) спільного здійснення прав інтелектуальної власності роботодавцем та працівником згідно із Цивільним кодексом України.

1. Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” детально, проте суперечливо з КЗпП України регулює питання службових винаходів. Так, згідно з цим законом службовий винахід (корисна модель) – винахід (корисна модель), створений працівником:

• у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи дорученням роботодавця за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше;
• з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця. З цього визначення випливає, що робота, передбачена у дорученні роботодавця, відмежовується від службових обов’язків.

Коментований Закон визначає службові обов’язки як зафіксовані в трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях функціональні обов’язки працівника, що передбачають виконання робіт, які можуть привести до створення винаходу (корисної моделі). Відповідно до КЗпП України трудова функція працівника розуміється як „робота, визначена угодою” сторін трудового договору,  тобто як службові обов’язки. Доручення роботодавця – видане працівникові у письмовій формі завдання, яке безпосередньо причетне до специфіки діяльності підприємства або діяльності роботодавця і може  привести до створення винаходу (корисної моделі). Таким чином, трудова функція працівника окреслюється службовими обов’язками, а доручення роботодавця – це завдання, що не входить у службові обов’язки працівника [1]. Тому видання роботодавцем доручення, на нашу думку, є зміною трудової функції працівника, а отже – переведенням на іншу роботу з ініціативи роботодавця. Отже, таке переведення (видання доручення) повинно допускатися лише за згодою працівника, під розписку, що доцільно закріпити в законодавстві.

2. Згідно з Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника. Винахідник зобов’язаний подати роботодавцю письмове повідомлення з описом винаходу.    Роботодавець  протягом  чотирьох місяців від дати одержання повідомлення повинен: 1)подати заявку на  одержання  патенту  чи  передати право на його одержання іншій особі або прийняти  рішення  про  збереження  службового  винаходу як  конфіденційної інформації;  2)укласти з винахідником письмовий договір щодо розміру  та  умови  виплати йому винагороди відповідно до економічної цінності винаходу  і (або) іншої вигоди, яка може бути одержана роботодавцем. Якщо  роботодавець  не виконає цих вимог у вказаний строк,  то  право  на  одержання патенту  на  службовий  винахід  переходить  до винахідника  або  його  правонаступника.  У   цьому   випадку   за роботодавцем залишається переважне право на придбання ліцензії [2].

Таким чином, укладення письмового договору про винагороду винахіднику є для роботодавця обов’язковим, якщо він бажає отримати патент [3]. Тоді виникає питання, до якого ж виду цивільно-правових договорів належатиме такий договір. Очевидно, договір про винагороду винахіднику не можна віднести до жодного виду цивільних договорів, визначених теорією цивільного права, а саме: договори про передачу майна у власність, про передачу майна у тимчасове користування, про виконання робіт, про надання послуг та про сумісну діяльність. Тому, можливо, такий письмовий договір є частиною трудового договору або додатком до нього, а відповідно вимагає врегулювання трудовим законодавством. Проте врегулювання виплати винагороди  у трудовому договорі зумовлюватиме проблему продовження її виплати при припиненні трудового договору.

Потребує також нормативного визначення правовий режим винагороди автору службового винаходу. Законом України „Про оплату праці” заробітна плата визначається як винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу, а розмір заробітної плати, крім інших факторів, залежить і від результатів праці працівника. Тож чи не підпадає винагорода автору службового винаходу під визначення заробітної плати? Так, підпадає. Згідно з Законом України „Про оплату праці” до структури заробітної плати входять, зокрема, інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До цих виплат згідно із Наказом Міністерств статистики „Про затвердження Інструкції зі статистики заробітної плати”, крім іншого, належать винагороди за відкриття,  винаходи і раціоналізаторські пропозиції. Таким чином, на винагороду автору службового винаходу поширюється правовий режим заробітної плати.

3. З набранням чинності Цивільним кодексом України з’явилися якісно нові положення щодо регулювання питань прав інтелектуальної власності в трудових правовідносинах.

Так, згідно з ЦК України, особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові,  який створив цей об’єкт. Роботодавцеві окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати лише у випадках, передбачених законом. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: 1 ) право на визнання людини творцем об’єкта права інтелектуальної власності; 2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;  3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. З цього переліку, мабуть, лише право перешкоджати будь-якому посяганню може належати роботодавцеві.

У ЦК України вказано, що майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Особливості   здійснення  майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, можуть бути встановлені законом.

Згідно з ЦК України майнові права – це право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти його використання та перешкоджати неправомірному його використанню, в тому числі забороняти таке використання, та інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. За Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” такі права надаються патентом. З цього можна зробити висновок, що працівник та роботодавець мають бути співвласниками патенту для того, щоби майнові права інтелектуальної власності належали їм спільно. Але цим же Законом первинним суб’єктом права на одержання патенту визнано роботодавця.

Коментована норма ЦК України породжує ще одне питання: якщо майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові та роботодавцеві спільно, то чи слід зобов’язувати роботодавця виплачувати винахіднику винагороду, як це передбачено Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”? На це питання немає однозначної відповіді, адже працівник не наділений однаковими можливостями з роботодавцем зреалізувати своє право на використання об’єкта інтелектуальної власності (наприклад у виробництві). Проте спільне здійснення виключного права дозволяти використання об’єкта інтелектуальної власності і, як наслідок, одержання і поділ ліцензійних платежів, зумовлює необхідність звільнити роботодавця від виплати винагороди.

Згідно з ЦК право  інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними, а у разі відсутності такого договору – здійснюється спільно. Питання спільної власності працівника та роботодавця на майнові права інтелектуальної власності вимагає детального нормативного регулювання для попередження незаконного впливу на працівника при укладенні такого договору або спільному здійсненні прав. Доцільним було б затвердити типові договори про спільне здійснення працівником і роботодавцем майнових прав інтелектуальної власності. Це забезпечило б нікчемність умов договорів про спільне здійснення роботодавцем і працівником майнових прав інтелектуальної власності, які б погіршували становище працівника у порівнянні з типовим договором [4, с.405 – 412].

Як вбачається з наведеного, чинне законодавство стосовно створення та використання об’єктів інтелектуальної власності у зв’язку з виконанням трудового договору, є колізійним. Ці питання повинні бути врегульовані у трудовому законодавстві.

Література

1. Лусепник Д. Деякі проблемні питання при вирішенні спорів про захист прав інтелектуальної власності у цивільному судочинстві судами загальної юрисдикції // Адвокат. – 2004. – № 7.
2. Герасименко В., Луб’яна Е., Солощук М., Федченко Л. Договірні правовідносини при створенні та використанні об’єктів інтелектуальної власності // Право України. – 1999. – № 7.
3. Карпенко Д., Клявлін В., Святоцький О., Федченко Л. Правові питання взаємовідносин, пов’язаних із створенням службових винаходів// Право України. – 1998. – № 9.
4. Крайнєв П. Інтелектуальна економіка: Управління промисловою власністю – К.: “Концерн Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004.
5. Зенин И.А. Матеріальне стимулювання авторів винаходів (правові питання). – М., 1974.